Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Дочинец Мирослав – Горец . Воды Господних русел

Мирослав Дочинець. Г орянин. Води Господніх русел.

Роман.

Дизайн і верстка Людмили Луців. Коректор Олеся Марковим

OCR: e-puzzle.ru

Незбагненна історія про дивовижного чоловіка, який несподівано втрачає все і починає свою щоденну боротьбу за кожну п ’ядь родової землі, кожну крихту родового скарбу. Ця книга – про «стяжання духу», мудрість любові, про пам 'ять серця, силу терпіння і високість людської душі. І про те, що кожен наш день – це сходження до чогось і спуску нікуди...

А ще між рядками цього роману буяє джерельний нурт стихії Карпатського Світу.

Цю та інші книжки Мирослава Дочинця можна замовити за тел.: 050-6713717, 098-028-6332 або за адресою: вул.Луки Дем’яна, 5. м.Мукачево 89608. e-mail – [email protected]

© М.І.Дочинець, 2013.

© «Карпатська вежа», 2013.

І5ВКІ: 978-966-8269-36-3

Усі авторські права застережено. Передрук тексту чи фрагментів без відома автора заборонено.

Моєму Кревному Роду, що тягнеться живим ланцом із гір і лісів і тече рікою Любові через світи й віки.

Мирослав Дочинець

Вода аж по душу мене обгорнула.

Книга пророка Нони.

У тіні людини, що йде під сонцем, більше таємниці, ніж у всіх релігіях. Джорджо де Кіріко.

У відрядженнях, у карпатських глибинках, серед іншого діймав я людей розпитами:

А чи є у вас якісь цікаві особистості?

У нас усі цікаві, – напустив значущість на простувате обличчя молодий сором’язливий голова села під самою полониною.

Маю на увазі – чимось оригінальні, самобутні...

Чудні чи що? – насторожився той.

Можна й так сказати.

Є один, але... я знаю? Вірунько, як звати Горянина?

Котрого? – пискливо запитало дівча з сусідньої кімнати.

Та того, що з рікою воював.

Я не знаю. Горянин... хіба його якось інакше називають?

Ну от... Якщо треба, ми піднімемо подворову книгу, – заявив готовність прислужитися голова. – Але дома його все ’дно не застанете. Хіба на плебанії, помагає там на будові.

Так я зазнайомився з тим чоловіком. І ось його дивовижна історія.

«Буде дощ, – сказала стара, обриваючи ранішню молитву. – Цілу ніч мерці снилися».

«Дурний спить – дурне снить», – відбуркнув старий і вийшов надвір. Він не вірив у сни, та ще і в бабських перетолочках. Він вірив лише своїм очам і вухам. І вірив мові птиць, звірини, знакам лісу і голосу Ріки. Останній вірив найбільше. Він і зараз підійшов до Ріки вблизь, не торкаючись обувкою води, і сказав: «Здорова була!» З протяжною хриплуватою лагідністю сказав. Так він ні до кого не обмовлявся. Навіть до старої.

Ріка сонно мружилася, як пес на люльку, і тихо лестилася біля його чобіт. Об цій порі вона була ще не говіркою. Старий легко переломився в поясі і жбухнув перші пригорщі на обличчя. Вода морозом стягла шкіру, вколола очі, розбудила приспану кров. А він метав і метав жмені в лице, цідив у рот, ковтав тверду студінь. Мало хто пив із цієї ріки. Він гіив. І скоро сімдесят літ як не знав ліпшої води. Коли сміялися з нього, він казав, що ця вода добра для його піднебіння. Казав, щоб відчепилися.

На зарінок чорною плахтою лягло вороння – чей вода принесла якусь мершу? Птиці масно каркали, віщуючи поживу. Таки буде дощ. Але не нагло, десь по днині, – бо ворони цоркали сухими писками і вивертали шиї.

«Може, обійдеться перебути без наплічної церати», подумав старий, бо не любив тягати зайве.

Торко звично здригнувся під його долонею. Напоєний і ситий, кінь слухняно пригнув голову, аби старому легше було перекинути бесаги-сакви. Він угадував, що від нього чекає газда. А може, завчено все пам’ятав. Старий волів бачити в рухах Торка осмисленість. У всякому разі він прочитував це в його невидющих очах. Кінь був сліпий, і то давно. Хіба дали б йому для такого простого перевозу добре тягло?! Але нічого, їм двом було достатньо однієї пари очей. Старий цінував свій зір, дуже стерпний на його вік. Перевесники, котрі ще топчуть ряст, давно навішують скла на ніс, а він ще нічого – нитку старій засилює з першого тику. Ні газет, ні книжок він не читав – що їх читати в лісі? Горілкою не заливався – сивуха страшно гасить гостроту. Мав здогад, що зір йому зберіг ліс, його щоденний зелений, світ, що неначе мастив очі живлющим лоєм. А ще – річкова вода, якою радо змивав твар упродовж дня. Вчував її помічність. Ця вода протинала гори, обтісувала брили і оббілювала коріння, що тоді казати про мізерні шкапинки людських очей?!

«Ді!» – сказав він коневі. І той рушив, угадуючи копитом дорогу. А старий пішов збоку, поправляючи для порядку поклажу. Бесаги різко пахли старим сиром і злежаним листом. Воно й не дивно: тисячі ялинових лап чіплялися за них, тисячі кущів обмітали їх. Дорога бралася д’горі і д’горі, і за старим цвинтарем її ковтав ліс. А далі, під шатром буків, кінний путівець ламав стрімкість, петляв горовим спадом, щоб полегшити ходакам путь. Але й чоловік, і кінь знали, чули ногами, що простують у неперервному підйомі, з гори на гору, аж на самий Верх, на його проплішину-полонину.

Вони розумілися в цій дорозі-роботі. Без слів і зайвих рухів. Вони разом пили з лісових кадубів і разом спочивали. Для того, щоб зняти на короткий час вантаж, старий плескав Торка по гомілці – і той ставав на коліна. Навіть нужду кінь справляв разом з людиною, реагуючи на звук струменя. Коли старий перекушував окрайцем чи грудкою сиру, то кінь насторожено чекав на окрушини. А може, просто радів нагоді лизнути руку господаря.

У вівчарському стані вони підобідали, наповнили спорожнілі сакви сировими головами і лісовими дарунками, що їх вівчарі спроваджували своїм, – і зійшли засвітла в долину. Роздавши передачі і завантаживши в комбінаті начиння для лісорубів на завтра, прибилися до свого двору над Рікою. Ріка темніла проти ночі й стишувала біг. Але не голос. Голос ріки старому не сподобався, і він майже не обзивався до неї. Так обминають жінку, що закипає прихованим гнівом.

А вночі впала буря. І дощ залізними цвяхами сік шинглі на дахівці. Тоді й сталася та біда.

Через півтора місяця він вертався додому з лікарні. З траси пішов навпростець ліщинником. На слабих ногах, та ще й у чужих черевиках – від якогось мерця. Земля пахла сирцем, від настою молодого листя млоїло. Очі з незвички в’яли від сонячної яскріні, що снопами висла в рідколіссі. Він бочився людей, не хотів, щоб бачили його пощербу. Понівечену шию стягувала пов’язка, а розсічений і пошитий рот скидався на морду ягняти. Він не хотів щось комусь пояснювати, а там, у зарічному закуті, – хто його побачить?! Затягнеться і відлежиться, як пес. Крався, але не квапився, відтягував страшну хвилину зустрічі з домом. Так звір лізе до своєї нори, знаючи, що там наставлено сильце. Та раз воно має статися. І сталося.

Ріка спочатку далася чути, а вже так стидко відкрила тремке срібне коліно. Вона переможно гриміла, грала до сонця. Він підніс очі на бережок – і кінчики пальців його захололи. Те, що відкрилося його погляду, не було його звичним двором. Дві смереки, вивергнуті з корінням, покрили двір навхрест. Хвоя їх уже побуріла, і між пагіллям чорніла потрощена стріха. Хижо вищирялися битим склом вікна. Двері шарпав вітер, і звук цей могильним протягом перейшов через груди старого. «Видати, язичок заскріпнув іржею», – подумав він, пробуджуючи в собі господарську нуту.

Оглядівся, став непевними ногами на мостину. Розмислив хвильку і роззувся, не хотів ступати в чужій обувці на свою царину. Здалося, що кладка через Ріку (тут її називали лавкою) зсохлася і стяглася, як покинутий хвіст ящірки. Він знав про цей дивот із верховинськими кладками: поки ними ходять – вони служать справно і довго. Та якщо тривкий час нога людська чи копито не ступає на бервено, воно трухлявіє і зсувається, і вода забирає його в конечний вирій. Все комусь і чомусь на цьому світі служить. Доки служить...

Трава, що просилася вже під косу, холодила босі ступні, відвиклі від землі. Якось ламано, як оглушений бузьок, придибав старий до східців і припер двері ключкою. І влегшено зітхнув, як по тяжкій роботі. Знову розгублено пороззирався, вхопився очима за оборіг. Збитий пласт торішнього сіна сягав йому під груди. Треба було підкласти полінце, щоб витягтися на сінник. І то не з першого разу. Обома руками вигріб собі в сіні яму. Як був, у піджаку – зарився в неї і завмер. Руки замкнув над головою, приглушуючи ліктями бадьоре рокотання Ріки. Знайома тиша входила в тіло, впливала в кров, обтуляла шовком шкіру.

Так він пролежав півдня і півночі і прокинувся звично, коли починало дніти. Ще далеко було до посвіту, але десь у небі вже відхилилися двері рана – і свіжий перетяг пробігав світом, наповняючи прохолодою кожну шпарину, обсипаючи землю росою, пробуджуючи сонну живність, заохочуючи до співу птиць.

Раніше зазвичай першим прокидалося його серце, пригнічене довгим лежанням, і старий хапав для нього ротом першу поживу – повітря нового дня. Тоді лівою рукою він шукав тепло старої. Не торкався її, ні, це було б дивно для обох, – просто шкірою вгадував рідну близькість і прислухався до звичного дихання. Цього було досить, щоб спровадити мертвість ночі і мислено привітати новий оберт дня. Він виходив надвір, щулячись від вогкого дихання Ріки, що радісно лящала, як тисяча щенят, біля його ніг. Ішов до повітки і засиляв руку в кострубату гриву Торка, пошкрябував пальцями тремку плоть. Долоня грілася, а кінь смиренно слухав, аби не сполохати цю хвилину їх спорідненості, і зітхав. Тоді він вертався в хату, змахуючи з чуприни вільгу" пелену, і залізав під ковдру, щоб якусь часину-другу ще віддатися сну, правда, легкому й леткому, як кульбабин пух. Це був найліпший, найсолодший час – переддення. Так було раніше, до того.

Тепер він совзнув із сіна і вкопано став. Холодна кропива чомусь не обпекла ніг. Щось муляло збоку – пиріжок, він купив його на автовокзалі, але дорогою не будеш їсти. Дрібними кусниками поглинув давке буфетне тісто і запив водою. Не з Ріки, з колодязя. Вода була майже такою ж на смак. Звісно, тільки переціджена через рінь і глину. А так – та сама вода. Ріка напувала все живе в окрузі. Ріка тут владарювала.

Старому аж до мурашок у долонях не вистачало коня. Зняв з гака стару шлею і притулив до щоки. Ремінь не пахнув конем, за цей час звітрився його запах і з повітки. Бувало, вони у своїх переходах натрапляли на покинуті лісничі займанки чи вівчарські колиби – сирітливі й вичахлі без людського духу. Мулько на душі ставало, коли підступав до такого спорожнілого пристанища. Коня старому гостро бракувало...

Про стару він не думав. Ще не думав, відсував ці думки на потім, коли дозріють у ньому. Ще не час, ще не готовий, ще слабий. Старий щодня ходив у гори і знав, що гора не одна, за кожною відкривається нова й нова вершина. І коли ти піднімаєшся на якусь із них, то думай про неї, а не про другу й третю. Прийде час і до тих. А ти поки що май клопіт з одною. Бідуй з одною бідою. Він дурив себе, як дитина: варто прибрати ключку від дверей, увійти в приплющені сіни – і стара воркітливо обізветься до нього: «Де тебе вітри носять? Ану мий руки і сідай уже».

Старий повернувся до оборогу, але не добрав сил, щоб залізти під ковпак. Присів під ним і так дочікував, поки досвіток замолодить його берег. По-нічному пахло матіолою, і цей запах чомусь ще гірше тиснув на серце. Після лікарні біль від шиї спустився нижче. Може, це було й не серце. Він на тому не розумівся.

Старий учився ходити своїм дворищем на новий лад, обходячи товсті стовбуриська й поламане гілля. Повитягав з вікон друзки скла, а пройми забив плетінками з сіна. Тепер хижа дивилася на нього сивими більмами, як колись його кінь. Але це ліпше, ніж порожні ями очниць. Тоді він узявся за косу – гріх топтати зрілу траву. Першими замахами клав кропиву, що вчула волю і посунула темною лавою від хлівчика й кошари. На здобреній овечим гноєм землі кропива гучала масно й віроломно. Скільки курят бабиних виросло на тому зеленому кормі! Кропиву він посушить окремо і складе під шопою так, як раніше. Живності в дворі не лишилося ніякої. Свинча, переказувала йому в лікарні двоюрідна сестра, зарізали на поминки,.на тижневину й сороковину по старій. Що залишилося, склали в ропу, він може забрати. «Лишіть собі, – відмахнувся старий, – у вас там роти». Курей теж порізали – в лікарню ж із чимось треба прийти і до нього, й до лікаря. А козу, кітну на той час, забрала Одотя з нижнього кінця. Не знати для кого буце ця кропива, але най буде. Її сушили з року в рік. Старий не здогадувався, що косить собі на страву.

Острівці вереску, чебрецю і цмину він обминав – най собі доцвітають. Тягла в дворі немає, то що за тим сіном тратитись? А підтяти барвисту купинку завжди встигне. Стара з квітів плекала лише флокси при стіні і' черідку високих, як вона сама, мальв. Але тепер ця місцина була заглушена кронами впалих дерев. Йому ж, старому, любилося більше непоказне, ледаяке зіллячко, зате пахливе. Щоразу шкода було його – готове в цвіті – скошувати під корінь, але не залишиш для сміху бур’янець на гладенькому дворі. Того й стара не схвалила б. Тепер він осміліло пролишав веселі пахкі кучмини, наче бавився сам із собою. Не боявся, що хтось поглузує, назве такий двір циганщиною.

Від звичної роботи збудилися зів’ялі струни м’язів, тверділи ноги, світліло в голові, як після першої чарки. Пов’язка на шиїзмокріла від поту, він розпутав її і довго не знав куди діти. Начавив пальцями муращівника і нацяпав соку на рану. Зеленою кашкою обмастив

звурджені швами губи. За цей лік він був певен. Скинув сорочку, підкотив холоші, відкрив сонцю бліде із зими тіло. День ясним дзвоном повис над його двором. І двір набував подоби доглянутого затишку. А на дім, спаплюжений деревами, можна поки іцо не дивитися. На якусь хвильку здалося, що в грудях під ямкою твердість розм’якла на віск. Але тільки на хвильку. Тим цінніша полегша.

Увечері він ішов на зади, до жерельця з буркутом, що шемрало в моховинні і стікало іржавою ниткою в Ріку. Коли ще держав овець, ті силою пнулися в той рівчак, качалися, як навісні, і шерсть блищала шовком проти сонця. Ні в кого не було такої чистої і тонкої вовни, як у їх ярок. І пес ходив туди пити, коли щось погане з’їдав у хащі. Тут же стояла стара бочка. Старий навершував її і вкидав два розпечені валуни. І всідався в шипучу купіль по ніздрі. Прислухався, як квасна покусує тіло, витягуючи з нього гірку сіль, що осіла з чужорідного міського столовування і від мислених гризот. Знесилений млістю, обтирався сухим болотним шашом і дибав до свого оборога, вже затканого ялиновим гіллям. Залишено лише діру для лазу і якогось світла. І падав у провалля сну, що дна не мало.

Це був перший лік, не рахуючи роботу. А другий – п’явки. їх виловлював у заводі, між лататтям, над яким зависали стрекотливі бабки. Прикладав їх на шию, за вуха, на скроні. Коли ті насмоктувалися й відпадали, як галушки, виціджував з них густу синю кров і відпускав іх у воду. Бо з тою кров’ю вони б не жили. З труйною кров’ю жити може лише чоловік. Хоча яке то життя? П’явки ліпив, доки крівця не поріділа й не посвітліла. Тепер їй з ранок текти було веселіше, він не спиняв кров подорожником. Молодий патлатий лікар, виписуючи його додому, сказав: «Ви втратили много крові. Треба калорійно харчуватися, щоб кров прибула». – «Перше треба, аби кров очистилася», – старий не сказав це, просто подумав. Так, як очищається Ріка після бурі. Виносить із себе каламуть, викидає на береги. Кожна краплина сім каменів має перейти, щоб очиститись і срібно задзвеніти в тугому плині.

Сам би він не пішов до шпиталю, та хто його питав, непритомного? Так, як був, у спідньому, поклали його на воза і звезли в долину. Навіть боялися витягти з груцини тріску, відколоту від крокви, що оглушила стару. Ота скіпка зайшли йому на палець углиб у ямку під борлаком. На якийсь ніготь не дійшла серця. Але душу зачепила, прохромила душу.

Косив три дні до ряду, дрібно виклепуючи литовку і вигострюючи в собі гнів. А на третій день дійшов з кісьбою до підбережини. Мав колись дійти. Дійшов і сердито ввігнав яворове косовище у землю над вирвою. Вночі добре зілляло. Ріка сито булькотіла, захлинаючись білим шумом на камінні. Але старий її не слухав. Він слухав себе. Прийшов час говорити йому.

«Ось я тут, – сказав він до Ріки. – Тут кінчається мій терен і тут починався твій. А тепер будемо рахуватися».

Густим оком лісовика він ще раніше похопив причину того, що сталося. А зараз, готовий внутрішньо, відкрито заглянув у її корінь. Чи то пак – у яму, з якої вилізла тої ночі біда. Добрий клапоть його берега був злизаний, порушена правічна смерекова стіна, що твердою зеленою підковою захищала людську посілість. Дві крайні смеречини підмиті й повалені бурею на хату,

а третя, модрина, вивернута наполовину й зіперта, як калічка, на сусідку. Але чи встоїть та з придатковим тягарем, коли вже і її бородатий корінь чеше ріка?! І така ж доля чигає на четверту, п’яту, десяту. Зрушено, підмито кріпке забороло, яке посадив на захист ще його прадід, що облюбував собі гражду в межигір’ї, в благодатній заплаві під коліном Ріки. Так переказував дідо Микула.

Зоддалік від курної дороги, від липких очей людських, під кучматим наростом скелі, оторочена поясом Ріки, мрійно лежала їх родова царина. Як у Бога під пахвою лежала. Привабна для погляду й потульна для душі, що, завітавши в цей закутень, нараз чула відпочинок. Тут, у теплому видолинку, і трави зріли раніше, і кущ рясніше брався цвітом, і живиця пахла гостріше, і дихалося густіше, бо воздухи повнилися лоскітним серпанком водограїв. «Воздухи» – так старозавітно казав дідо Микула. І мав правду, бо панувало тут не одне повітря, а спліталися водно різні потоки його, що струмували з гір, із хвойних і листяних хащ, із сутемних зворин і з бурхливої течії.

Зібраний із десятків підземних жил і струмків, потік тут ширшав і повнів, обертався боком і правив просторе річище на село. Тут, біля обійстя старого, поточина ставала Рікою. Тут, у тісній близькості, були їх родові гнізда – його і Ріки. Це їх мирило, зближувало й ріднило. Так було дотепер.

Старий силоміць відірвав погляд від свіжої вирви, повів його по живих грядах дерев, що тримали берег міцними лапами коріння, – вільхи, модрини, ясени, смереки, яворини. Зелена стіна в три ряди. Либонь прадід, як і він, був з уявою чоловік – не любив одностайності. Тому й садив різне для оковирної приваби і втішного сусідства. Кожне зело має свою вдачу і свою службу. Ці дерева, як зелені стражі, служили границею Ріки і захисним плотом людського житва. Були ще й старі верби, бочкуваті і поплямовані лишаями. Та на верховинську вербу зіпрешся хіба, як на солом’яну палицю. Тут їх було посаджено скоріше для запаху. І для кошиків. Дідо Микула й про це подбав.

Погляд старого відхилився вбік і через прозелень листя вхопився за щось біле. Там, за густою бирючиною, горбатився тин, цвинтар по-старому. То біліло тіло нового хреста. Стару теж не знесли до неблизького сільського кладовища, поховали тут, у їх родинному затинні. Бо чому людина може зробити перший поступець на своєму дворі, а лягти в ньому наостанок, навіки не може?! Не раз він дивувався мудрому розмислу своїх пращурів, котрі від великого світу вділили собі крихту маленького світку, привабного й тихого, щоб туґ у любості народжуватися, спрагло жити і покірно вмирати.

«Верховино, світку ти наш!»-навіть у співанці про це співається. У співанці його молодості. І ось тепер цей світ порушений, беззахисний і може бути змитий із лиця землі.

Старий ступив до самої води, приспустив холоші, застібнув верхній гудзйк сорочки і почав свою мову:

«Послухай, Ріко, мене. Бо хто, як не я, слухав тебе досі? Слухав і розумів. Хто, як не я, приймав твій норов, потурав твоїм примхам і честував твою волю? Бо я малий – а ти велика. Я слабий – а ти дужа. Я нетривкий

а ти вічна, як цей світ. Ти – Ріка, а я лише жива краплина тебе на цьому березі життя. Я з народин заживлений твоєю водою, похрещений нею, ти течеш моїми жилами й нервами, промиваєш мої мислі. І тепер я запитую тебе і себе: чи я бодай раз плюнув у твою бистрінь? Чи кинув недопалок? Чи зайшов у твої води в каляних чоботах? Я й дітей, і родаків зарікав від цього. І не давав, як і няньо, жінкам прати в Ріці – лише полоскати чисте. Як їм було цубрити на коромислах відра! Але носили, і я носив, на сміх долинянам... А якби встеріг, що хтось із берега справляє нужду, то побив би його на кров. Хоча не знаю, за що інше міг би підняти на людину руку... Після того, як ти в гнівній розповені забрала трьох моїх ярок-овець, я перестав водити худобу на водопій. Бо зрозумів, що це тобі мерзко. Навіть коня не підводив, хоча кінь в обході охайніший, ніж чоловік. Добре, постановив собі: нехай п’ють з корита. Я не надірвуся зачерпнути зайвих кілько відер. Мені ж ти безборонно давали гасити спрагу, і на відходах твоя вода мені снилася, як, бувало, снилося тіло молодої жони... А коли стали вище літнім табором школярики і перегатили річище пнями й камінням, щоб мали де купатися, я не здержався. Прийшов і розкидав гать, повитягував корчомахи, дав воді волю. За мною пеклом метав розлючений учитель: «Ви дикун! Чому ви це вчинили? Чи вам шкода від дітей річкової води?» – «Води мені не шкода, а ламати Ріку не дам!» Нехай я дикун і вовкун для людей, але ти мене розумієш...»

Маломовному за вдачею, з незагоєним ще ротом, старому було важко так багато промовляти одразу. Але він говорив, десь назбирувалися ті слова, які він сипав твердим шротом на плесо. Ріка щулилася, щось невиразно муркотіла, відбігала сивими брижами від

берега, наче це стосувалося не її. Та чоловік знав її натуру і провадив далі:

«Не ремствував я й тоді, коли ти змила за ніч п’ять копиць доброго заплавного сіна. Либонь тобі не злюбилося, що я пожадливо обкосив береговини до самої мокроти. Маєш правду, розсудив я: і рибі треба пашу, і водяному щурові десь приховатися, і птиці, й жабі, й слимакові... По тому лишав я закрайки суходолу порослими, так, як було любо тобі. Ти нараджувала мене, вирівнювала мої потуги, наливала в голову нове розуміння. А відтак налила повне серце жури... Я завжди казав: чоловік повинен робити те, що вміє. А коли не вміє, най не мастить рук. Навіть горілку пити треба вміючи. А він не вмів, але пив – мій нерозумний син. До доброго це не приведе, казав я. Та він того не чув. Зате чула ти. Він любив з такими ж, як і сам, сидіти увечері на кладці й гоститися роздобутою фляшкою. Гучапи, лаялися до півночі. За якусь роботу метеорологи дали їм спирт, от вони й ворожили з ним. Питво треба було розбавити. Мій Петро, скорий у всьому, ліг на черево, аби зачерпнути води. Крижані скалки цокали об скло. Другий пропийдух держав Петра за ноги. І не вдержав. Ти видерла з його рук оту гірчаву назавжди, а заодно і його самого, мого єдиного сина. Бо що він був без горілки?! Так розсудила ти... Старенький священик, що відспівував померлого, химерно говорив, що «адамові сльози непомірно гублять чоловіцтво», а я стояв із сухими очима. Днесь урвався мій чоловічий рід, заглухла фамілія, а я не мав сліз. Лише подумки запитував тебе: чому? Розсудок приймав, та серце корилося розуміти, що всяка скверна має межу. Скверна вчинком і скверна словом. Мені казали, а я довго не вірив, що Петро заїжджає на «бобику» в ріку і обливає машину з відра, витрушує попони з-під начальницьких гузиць, поки вони частуються на бережку. Та ще й клене Ріку за гостре каміняччя і стуцінь, від якої ревму можна вхопити. Я не вірив, бо не хотів цьому вірити. Був він моїм сином, і я свідомо засліплював себе, аби дещо не видіти й не знати про нього. Не тому, щоб улегшити собі долю, а щоб йому було легше з тим жити. Як не як – моя кровина. Ти ж знаєш, що це таке? Сама за чистоту краплини своєї ладна повінню піднятися... Тоді ми поділили його, мого сина. Я народив – ти забрала. Забрала і м’яко поклала за перекатом на незайманий сніжок – протвереженого, білолицього, лагідного, без жодного синяка чи подряпини. Таким Петро ніколи не був заживо, хіба дітваком. «Забирай свого синочка, батьку». Що я міг тобі сказати на це?! Я й тоді змовчав. Ти робила мене ще більшим мовчуном, ніж я сам уродився. Я змовчав, але тернина в серці застряла назавжди. Та однієї тобі видалося мало. Намірилася досягти ще й другою – дубовою терниною з дідівського даху. І прямо в груди. Щоб одним махом позбутися і мене, і спорожнілої хижі, і нашої привільної тверді, на яку ти чомусь замірилася у своїй жадібній силі... Але – гоп, солодка, я ще тут! Досі я слухав і чув тебе. Тож послухай, небого, й ти мене, мовчуна. Замри і почуй. Я ніколи не складав ніяких присяг, бо клятви досягають сьомого коліна. Я виповім тобі просте й коротке слово: я не брав твого і свого тобі не віддам! І я в цьому твердіший, ніж ти гадаєш. Ти, твоя вода – ви мене зробили таким. І ці гори, які напувають тебе жерелами, а мене кріплять духом. І доки я на ногах – ти будеш лежати там, де лежала віки дотепер, де застав тебе мій пращур, щоб удячно присусідитися коло тебе. Тут і будеш лежати! А коли ляжу я – тоді можеш забирати мої кості. Якщо вони тобі на щось придатні... Тоді роби, що знаєш. А поки що згори я».

Ріка реготала, оскалюючи в білій піні зубате каміння. Іншого він і не чекав тепер від неї.

Старий вернувся на своє подвір’я, зайшов у хату, щоб одягти чисту сорочку і взутися. Щурив праве око, аби не впала в поле зору розколошкана постіль. А тоді повернувся і сторожко, несміло подався туди, де бузинові шатра нависали над старими запалими гробами. Гірко дався йому той короткий уріз відстані, наче вертався трясовиною пам’яті через усі п’ятдесят літ – до того полонинного підліска, де зачався новий оберт життя його подвоєного серця. Рамена на хресті були обтесані абияк, байдужою рукою. Що дивуватися: байдужа рука держала тепер цей світ рідкою, лінивою жменею. Розпеченим гвіздком було випалено на дереві: «Калина...»

«Ге? Хто? Де?» – стрепенувся старий, оглядаючись. Він уже призабув це ім’я. Як народилася Василинка, жона стала називати його «старим», а він її – «старою». Спочатку ніби жартома, а далі звиклося. Навіть у думках її так називав. Тепер, при могилі, не знав, як себе держати: чи стояти, чи присісти, чи клякнути. І що гірше

не знав про що думати. Чисто як дітвак-недоросток. Хотів уявити її в труні. Але живість її очей заважала цьому. Він ніколи не бачив їх заплющеними – її сірі оксамитові очі, теплі, як попіл бука. Бо він завжди засинав першим, а вона першою прокидалася. Очі ті майже не мінялися, хіба з роками поважчали, налилися

оловом. Сама ж була легкою, промітною, зовсім ще не вижитою, з твердими литками й сідницями. Коли на ніч розпускала волосся, коса гупала об перину, ніби падало щось живе. Старий аж здригався через дрімоту. Обертався на той звук: поряд воголо блищали дві знайомі осколини, що притягували місяць. І його, старого, притягували до себе. Вже не тим вогнем запалювали, що раніше, але довга стареча ніч загрівалася від їх тихого сяєва. І вій жив у ньому.

Ті очі підпирали його очі, лежали на ньому, де б він не був, ходили за ним назирці сивою тінню. Вони й зараз не давалися умертвити в його уяві. Та ще й ця світлина, обгорнута кимось у целофан і приколота до дошки. Образчик з непам’ятної молодості, либонь, з вінчального їх дня. Целофан, поморщений росами, потріскував на вітрі, як ватра того далекого літування.

...Вогник тоді облизував біле паліччя, як щеня кісточки. Коли сіклася над Руною блискавиця, пломінець здригався. Небесний вогонь із земним знаються. Як знаються вогні двох споріднених сердець. Ватаг ворожив над чорним казаном. І сам був чорний від сонця, що ходило тут біля ніг. Продував на долоні кукурудзяну крупу, піддіваючи нігтем смітинки. Тсуц сипав її золотим піском в окріп і чинно вимішував. Гори здригалися від близьких громів, від того цоркотіли дужки дійниць. А в старого навіть волосини вій не війнулися. Обернувся до нього:

«Ти, хлопче, Божий день тут перебудь, бо піб’є ’тя буря до кісток. Чую шкірою – градом несе», – дмухнув на долоні, здуваючи кукурудзяний пил, і витер їх об волосся.

Заходила неділя-ладився празниковий вівчарський банош. Забігло з двору біляве дівча, принесло на лопушині грудку масла і коновку збираної сметани. Ватаг долучив це до паруючої крупи. З кінця ножа сипнув сірої солі. Тоді присусідив збоку на жар пательню, нарізав у неї сала, вбив п’яток яєць. Коли банош дійшов, перевернув казан на дошку, ниткою накраяв кусні, розніс по мисках, насипаючи поряд зеленувате кришиво бринзи. В ніздрі вдарило терпким духом овечого поту й перепрілого різнотрав’я. Ват^г піддів пальцем глиняне горнятко, озирнувся: «А свіжої води неє. Калино, серце, біжи до кадуба, ще встигнеш до мокра».

«Я поможу», – схопився він і гулькнув із колиби слідом.

Тверде свинцеве небо насідало на гори, шипіло колючим вітром. Стоголосою тривогою блеяли в кошарі вівці. Вейкали чабани, пси їм помагали. Вгиналися шовковими габами трави, шепочучи щось зловісне. Вогняні батоги з сухим тріском сікли овид, вогнем писали по горах. Трава пружинила, як дротяна щітка, опиралася вітру. Він біг пригинаючись, щоб не втратити очима її білих литок. Влетіли в ліс, букові шапки приглушили гримоти, але затемнили простір. Тепер його вело дзенькання відра в її руці. І запах – запах зеленого тмину, що перебивав озон передгроззя. Так вона пахла, це він учув ще в колибі.

Щось затріщало над головою, наче хтось роздирав брезент, і дужі краплі кулями прошили листя. Кислі струмені вдарили в обличчя, потекли під сорочку. Він послизнувся і сторчма головою полетів уперед, збиваючи з ніг і її. Покотилися ярком в одній живій грудомасі. Дівка вискнула, запинаючись полою роздертої сукнини. Кліпнула блискавка, засвітила тугі молочні стегна з кучерявою золотистою платкою. Він аж ротом зіпнув від несподіванки. А вона вхопила відро і натягла йому на голову:

«Не смій на мене випулятися!»

Так і йшли далі, вона держала його за рукав. Залізо холодило вуха і чоло, в голові гуло, як у бочці. А крізь задушливий морок ясним відбитком проступало її мокре мармурове тіло з печатками папороті. Йому здавалося, що хтось хихоче збоку. Може, то шурхотів торішній листяний устіл? Йшли, доки вона не цоркнулаоб жерсть патичком:

«Гей, ти, бляшана голово. Знімай відро, люди воду чекають».

Криничка темніла в моховинні під кострубатим коренем. Білі лишаї заткали стовбури буків, і від них було аж видко довкола. Дівчина дістала алюмінієву кварту і смачно напилася. Одною рукою жужмом стискала подерте плаття. Тверде груденя волого випиналося з тріснутої матерії. «Як писочок поросяти», подумав він. Перебрав від неї кухоль і теж напився, шукаючи губами шерехате вінце.