Текст книги "Горянин. Води Господніх русел"

Автор книги: Мирослав Дочинець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

В борозну і на випаси Гафу не пускали – сама, як ягничка. Інші дівки бавилися й бурхливо дівували, а вона все при матері, як друга тінь. Пташка-домашка. Та кажуть, що своє Бог і в запічку помітить. І ті, кому це треба. Прибився легінь із гайналів, що виходив сюди на кісьбу. Хлопчище справний і збілований. Гафин вітець, заможистий верховинець, міркував так: хто в бідності не був, той і гаразду не зацінить. Тому й не перечив їх прилюбу. Все йшло до вінця. І тут по карпатських теренах почали рекрутувати придатне чоловіцтво на шахти Франції і Бельгії. Записався і Олекса. Збирали їх так нагло, що в суботу вони повінчалися з Гафою, а в неділю до розвиднення хлопці вже сиділи на возах. Із– за столу – в дорогу. Так і не лягли молоді разом.

Правда, встигла Г'афія довершити вишивану сорочку Олексі і набрати бісерну тасьму на капелюх. І запакувала це разом із шитим обрусом і платниками, в’язаними рукавицями і капчурами. Олекса пішов у світи, а вона лишилася, як на цідилку – не дівиця, не вдовиця й не жона. Батько прирубав для неї із сіней світличку, брат Матій витесав обстанову, скриню і малі кленові кросенця. Бо це перше, що просила сестра.

Якось це само до неї приліпилося – ткання і вишивка. А може, так збавляла безмір часу, гнітила в тому занятті гіркоту самотини? Чи, може, подвигла її перша цидула від Олекси?

«Мила моя Гафійко. З поклоном пише тобі Алексій із чужини. Рвуся до тебе гадкою і серцем, і рука дрижить із пером гірше, ніж із молотом у підземній бані. Усе слава Богу: іробота, іживот. Одна біда-коні. Коні, що тягають

теліжки з вуглям. Сліпі від темряви і всі темної масті, бо вугільний пил уївся їм у шкіру. Вони не піднімають голів і сплять стоячи. їм не треба нічого казати, чують ' усе на скрип, на брязкіт. Але й тепло людське чують. Коли ти поруч, боязко нахиляються до тебе. Нас піднімають з ями хоч на ніч і на недільний день, а вони тут навічно. Коли здихають, їх і тоді не піднімають, а загрібають у породу. Я не можу довго видіти цих коней, тому попросився у глибші шурфи, де коні не пролізають. Звідти вигрібати вугля можуть лише люди. Зате тутки більше й платять. А запас біди не чинить, як той казав.

Платять справно. Боюся тобі й казати скільки, щоб не вректи. Якщо Бог погодить, за кількоро літ будемо із своєю хижкою і худібкою. Ще й хащі прикупимо. А вберю будеш носити таку, що мадярським паніям і жидівкам і не снилася. По неділях їмо тут білий хліб із пахучими білими ковбасками. І запиваємо білим пивом. Та не це мене тішить, а твій обрус, на якому я розкладаю їство. Так, як дома. Платники все ще пахнуть твоїми руками. А душу гріє твоя сорочка. Пройдуся в ній і в крисані, підбитій рясними оздобами, – пан над панами в шахтарському петіт-вілі.

Солодка Гафійко, якби ти знала, як добре бути на землі, під Божим сонцем. Я лише тепер це спізнав. Люди бояться гробовоїями в п’ять ліктів, а що казати про сиру, дику підземну пустош, в якій ми, як черваки, довбаємо чорну лаву! Серце німіє, коли чуєш, як зриваються непідперті брили, прибиваючи людей. Перехрестиш закурену твар і б’єш кайлом далі, бо мусиш своє нарубати за день. Закон тут, як і в лісі. Лише земля гірше жере людей, як дерево. Та чомусь коней мені, гріх казати, ще більше шкода...

Кланяйся, дорога моя, всім, кого я знаю і хто знає мене. А в першу голову – нашим смерекам, котрі мені й тут пахнуть із твого шитва. Лишаюся при вірі й надії, Алексій».

По тому прийшов від нього ще один лист, а затим – як відтяло. Світ ухопила заворуха. Вітер і сюди доносив гар війни. Легінів із Верховини рекрутували вже не на роботи – на фронти. А Гафія ткала і вишивала. Що знала робити?

Глухо, як прихований часомір, цоркали її кросна, присвічені лояним каганцем. Нитки струнами бігли рамою в теплий закамарок. Пальці наосліп перебирали їх, пропускаючи човник. Коли поперечна нитка влягалася між повздовжніми, стукало бердо. Сірі промені ниток стискалися в полотно. Гафія «прибивала» їх ще й вільховим гребенем. Це коли ткала під саржу й атлас. Полотно виходило тоненьке й аж іскрилося на оборках, як іній. І цупке таке, що можна було ним каміння носити. Аякже, коноплі на нього чесалися з м’яких грунтів. Або льон, який дід вимінював у польській стороні на темний гірський мед і круги сиру. Гроші не мали такої сили.

А що вже казати про цінність її ткання! Відданиці марили таким приданим. Гафіїн же яловий посаг лежав у скрині. Ткала для інших. 1 вишивала. Що то були за дивовзори! Не просто барвне мереживо, а закликання долі, тиха молитва. А може, й направду це був «тайнопис роду, – як казав Тимко. – Те, що важко переказати словом і співаницею, вона сподобляється передати вузликами барв і ладом узорів. Либонь, і сама не знає, звідки це точиться. Просто безпомильно «списує» те, що бачить зряче серце, що нашіптують їй давні голоси.

І так ця красна правда перетікає з віку у вік, з роду в рід. Милує око і наповнює свіжою радістю серце». Про їх Гафію казав. Так, аби вона не чула, бо тітка палилася лицем, як вишита ружа з фарбованих калиною ниток. Звідки та кров бралася в жінки, що дні збувала з голкою, а вечори – над кроснами?

Та не це дивина. Звідки бралася та ряснота і яснота кольору?! Наче виспіваний, а подекуди виплаканий, зливався вій на полотнину. І кликав до сміху, до танцю, до любовної гри чи до мрійливої задуми, до світлого смутку, до сердечної рівноваги, до очисного плачу душі... Стільки мудрої сили променило біле сяйво Гафіїного шитва! Як Тимко прописав сенс свого буття в Дерево Правди, так Гафія вшила свою нетрачену жіночу і матірну любов у полотно.

Спокій і тиша дрімали у вишитих листочках, небесна погідність – у фіялках і голубах, сонячна стиглість – у колоссі, веселість і вогненна жага яскріли в ружах і мальвах. Завитки безконечників, звізди і місяці, дерева й листя, квіти й трави, лози й грона, зозулі й соколи, когути й кури, зерно й перевесла... Все це ряхтіло, сміялося, жило осібним життям. Тканина якось і не помічалася під ним. Хто вміє, то вміє всяко. Гафія й самими чорними нитками виводила якусь значущу таїну, строгими хрестиками викрешувала з білизни найглибше світло. Так, світло радості – ось що било в очі тому, хто входив у їх світлицю, припараджену тітчиним творивом. То були другі ікони в хаті. Не дивно, що Гафія за роботою або молилася, або тихо співала. Так і бринить те звучання в плетиві її узорів.

Найтоншою, найшляхетнішою була її вишивка білим по білому. Ясне на ясному. Срібло на снігу. Сонце

в прозорій воді. Хмаринка в небесній чистоті Правда, вишивала так рідко, бо мало хто це розумів і цінував. Білим вишивала радше для хворих. Щоб око знаходило спочинок на ніжних, лагідних мережках, а тіло черпало з них приховану силу. Видати, ці сорочки справді вбирали в себе болість і чорноту гріха. Тітка Гафія молилася над ними найдовше. І вишивала їх по четвергах до півночі.

Найбільше любила обруси. І обдаровувала ними рідню. Ті чекали на них, як на чудесні дари. Обруси були для образів і для рам із світлинами, для княгинь– наречених, для непорочного крижма в колиску, для проводів небіжчиків, для сватів – плечові. Навіть найпростіші втиральники і стирки з грубого «товстина» тітка прикрашала веселими когутиками чи кониками. Як не як – до лиця їх тулиш і до стола. З руїнників діти вчилися читати. Вранці кожне хотіло першим ухопити вгиральник із двома зозулицями, що цілувалися дзьобами. Поверху над ними жовтком цвіло сонечко, обрамлене вишитим написом: «Рання пташка росу п ’є, а пізня – слізки». Милися річковою водою з каді і бігли босоніж у росу. Щоб день їх починати по-писаному. Та ряднина була для дітні. А на рушнику для дорослих був інший напис: «Не журися завтрашнім, бо кожен день має свій план». То їй надиктував Тимко.

Руки мала Гафія такі, що аж світилися. Клала стібки ретельно, чисто, аби нитка не рвалася й не гудзувалася, аби шиття було рівненьким з обох боків. Не раз треба було пригледітися, щоб вирізнити лице від вивороту. Одіж – то друге наше тіло. А тіло відчуває щось таке, що не чують вуха і не бачать очі. Тілу треба годити, розуміла тітка Гафія. І не лише м’якою теплотою полотна, але й шитими орнаментами, котрі підживлять його снагою гармонії.

Дівкам і молодицям тітка шила «рамовані» сорочки з тонкого льону. Вони «морщилися» на грудях і рукавах і оздоблювалися триколірними стрічками. Вишивання велося двома нитками – грубим швом і тонкою сіточкою, в яку лягали ряди хвильок, кривульок, зубців, плетінок, віночків, звізд і ромбів. Були рукави на ружі і маки, були з веселковими птицями, з «тройзернятами», з «хрещатою команичкою», з «винними галузками», зі «стебличатими стовпцями».

На платах, перемітках, фартухах рясно цвіли віхті косиць і співали птиці. Все це спочатку виписувалося на полотні грифликом, а затим вишивалося гладдю, заполоччю, перебиранням, стебловим швом, рубцюванням, заспульницею, поверхницею... То направду скидалося на якусь ворожбу, коли голка знала, в яку дірку між ткання пролізти, щоб за якусь часину оживити його, засвітити розмаєм. А коли вишивалося простіше, низинкою, то обмітувалося червоними, синіми чи зеленими нитками. А було, що чорними «чіпками». Тоді нитки Гафія чорнила смерековою сажею.

Найбільш любі тітці були нитки сірі й білі. Не барвлені, такі, як їх дала земля, вода й сонце. Такими вишивала собі, дрібненько і скромно. Стільки прикраси було, як у божої птиці – горобця. Зате інші чекали від неї шитва рясного й густого, щоб кольорам було тісно і масно. Тітка сама барвила нитки – калиною, бузиною, чорницею, горіхом, дикою черешнею, лушпинням цибулі, попелом кукурудзяного бадилля, глинкою, охрою, синькою, баранячою жовчю і навіть кров’ю когута.

Ті барви рвалися з її келії у світ, а сама вишивальниця мерхла і зсихалася. Втомлена марним чеканням, без чоловічого прилюбу, без дитячої опіки. Тихо танула, морщилася блідим личком, як забута на дереві йонатанка. Коли дрімала над верстатом, здавалося, що то одне ціле – відполіроване руками дерево і тверде кощаве тіло. Ніби невидимі нитки пов’язали їх у вічний вузол таємничого творення.

Бувало, про неї забували на кілька днів, затворсну в комірчині, де половину простору посідали кросна, куделя і стоси полотна. Так вона тихо й пригасла, як свічечка-посестра, що їй пособляла в роботі. Ледве витягли із закоцюблої руки човник, виплутали коси з ниток. Труна для неї була готова, але не було на що покласти тітку. Не було доброї сорочки й готового поминального обруса. Все, що вона встигала виткати і вишити, навперебій видирали з рук. Поклали її в пупке фабричне сукно, яке виміняли в сільпо на яйця. Нарешті готовий матеріал дійшов ідо Верховини. Тож у тітчиних руках вже не було потреби.

Відходила ота «правда руки», що передавала сутність землі, насіння, води, натуру звіра і птиці. Відходили скарби, що дають забути про світ. Бо світові цьому все більше корисне те, що годує і розважає.

Вуйко Тимко сказав тоді, на похороні, ніби сам до себе: «Краса красу не миє». Дивні слова. Його небіж довго не міг зрозуміти їх сутності. І досі не розуміє.

Старий довго думав, який узор вибити для Гафії на новому хресті. Так ні на що й не змігся. Відклав стамеску і засилив у щілину на дерев’яному рамені стеблину пижма. Пахучі жовті голівки все ще кріпилися під

шапочками снігу. А на голий торець сторчака старий поклав цукерку. Різдвяну, освячену отцем Дам’яном. Подумав і подався в хижу за вцілілим рушником – щоб хоч тут прядиво її душі було з нею. Звіддаля озирнувся: сірява горобчиха клювала солодкий гостинчик. Пташка– домашка.

Пов’язав рушник на кряжі, як шалик на дерев’яних грудях, і вернувся до своєї роботи. Копав день при дні, ступ за ступом. Копання виповнювало всі його будні, весь їх світлий час. Дні і ночі, і тижні зливалися в однобарвний нескінченний ряд: кайло, лопата, сани, хомут, гора і розверзле чорне ямище, наче виїдений бік берега. Копанка глибшала й ширилася.

«Красна робота, лише малий день», скрушався він за давнім звичаєм. Хоча дні й стали набирати повноти, але це мало тішило старого. Кожний новий день наближав провесінь. А це – кончина снігам, що все ще стояли по груди. Коли схилявся в упряжі, то поверхи у витоптаному санному прогоні його й видко не було. Сніг держався будь здоров, та весна, знав старий, надходить

¹ ураз, в один день. Цього й боявся, бо сніг був йому за першого помагача. Якщо Пса не рахувати.

Коли вітер студив низом, старий і не сідав до перепочинку. Працював без їдла і без сідла. Навстоячки випивав нагріте за пазухою молоко і довбав далі. Стерігся, щоб розапарені під кожушиною груди не вхопило запалення. Вже поночі розгрібав у печі приспаний жар і варив їм із Псом щось гаряче. Варив із запасом, щоб і на сніданок було. І засинав кам’яним сном. А рано, коли мороз аж синів од твердості, вже нипав із гасницею на берег. І гукав до Ріки: «Здорова спала? Що чувала?» Ріка, запеленана теплою парою, мерзлякувато хлюпотіла попід оскалені криги. Не те, щоб сонна, а якась ялова, як зазвичай узимі.

Доки провиднялося, старий натоптував уже тройко саней. Сірі від лісів гори стискали простір. Зір сягав недалеко – до закрута ріки, і впирався в схил. Так само і вище течії. Але очі в застиглому безгомінні шукали пригод. І скупо знаходили. У розщелині Буркуна спіпооко, з ночі, кліпає сич. Знає, що в січневої днини курячий скок. У калинових кім’яхах пищать синиці. Віщують, що вовк ще не скоро з’їсть зиму. Чорна білка скинула під ноги поточену шишку. Видати, вже признала тут старого за свого. В щільнику одне зернятко ціленьке.

«Дякую, аж підскакую, білице!» – гукає їй старий. Лісове небожатко пустує, чує, що й на нарік буде з горішками. Але як, звідки дрібна звіринка, в якої мозку на сірникову голівку, може це знати наперед? Припустимо, він, старий, бачить це по деревах, затягнутих зранку ожеледдю. То перша ознака на зарод горіхів... Пес, упавши на груци, лапою гребе сніг. Почув мишу-полівку. Це добре, виходить, сніг ще подержиться. Старому й миші не треба, щовечора лишає на підвіконниці півцибулини, посиланої сіллю. Цибуля сіль спиває насухо. Значить, і надворі буде сухо.

До Водощів старий, як і рядив, викопав половину запланованого. І пустив Ріку в новий рукавчик. Вона вмент заповнила, засинила запруду. Тепер берег майже підпирав скельний грунь. Постояв-постояв над западиною і почовгав снігом бити кілок на другу скибу. Тепер мусів добре гострити чоло, щоб намітити зріз побережини так, аби Ріка тут спиняла хід. Нипав уздовж річища, міряв тичкою глибину і тиск води, прислухався до гомону хвиль, міркував, уявою сам лягав у шпарку протоку: що нашепче йому знаюча своє кров?! Тоненькі ріки жил у тілі теж кудись течуть Господніми руслами...

Привабно було в цей день коло води. Старий і козу випустив, аби напилася з Ріки. Придивлявся до слідів її ратичок. Темні ямки – на скорий сніг і на мокрий рік. Все сходилося: не дарма на стіжках ранками іскрився іній. Зачерпнув і сам із Ріки два відра для вечірньої купелі. Вода в блясі хилиталася, як розтоплене срібло. Ішли двором утрьох до празниковоївечері, і жодна птиця їм не перелетіла дорогу. І це теж був добрий знак. «Йорданським мандрівцям,-казав дідо Микула,-птиці віщують недобру путь».

Тріскучі, аж яскраві, хрещенські морози городили білі ярки. За ними зима впала на силі. Повалив сніг. На полози бралося, сани в’язли, як у глинищі. Щоб додати собі потуги, старий набив на закаблуки гострі підкови. Від Торка ще лишилися. Та все ж це був сніг, і сани ним помалу ковзали. Але сніжний пласт мерхнув і непомітно осідав. Старий це помічав по тому, як дерева ставали вищими. Щось і всередині в них, у стовбурах, чинилося. Притуляв потилицю до бука: з глибини, як із винної бочки, точилося ледве чутне шемрання. Дерево прокидалося. І Ріка повніла. Може, на палець, може, на два в день, але повніла. Цьому старий радів. Чекав скору пробу її сили.

Двічі ще ходив він зі снастю до коваля. Залізо в копанці гнулося й ламалося, вимагало підсилення. Коваль назвав плату, старий аж присвиснув: «Куслива ціна!» – «То не ціна, а гроші такі. Пустими стають, як цей світ». – «Ти на світ не гріши. Світ яким був, таким є. А от люди пустіють. Пустилися люди твердого берега...» Коваль, приміряючи ці слова й до себе, ціну збив. «Я розумію, – сказав старий, – тому, хто справно робить, треба і справно платити. Не буде чоловік робити щось задурно. Хоча... може в цьому світі й такі мають бути...» – «Ая, – заоскирявся коваль, – добрий і дурний

браття».

...А старий копав далі. В одну душу копав. І возив. Спішив на зламану шию. Радіючи, як дитина, що бавиться в піску, кожному новому ступню заглибини. Підганяло очікування великої води. На неї він надіявся, як допіру на сніг, що марнів на очах. Повноводдя мало йому підсобити, забираючи глину, яку він буде відвалювати з берега. Каміння сам тягатиме, а легкий грунт нехай несе вода. Якщо може відкушувати з його берега, най і цей точить під його орудою. Лопату-другу він і раніше жбухав у хвилі. Тепер сміливіше згрібав у річище береговий намул. І течія підхоплювала його й несла далі. На те й вода. А чоловік на те, щоб розумом доточити там, де сила не бере.

Рогатий двійчак для корчування пнів, що залишився від прадіда, тепер пригодився, як свячена вода. Важив півпуда, зате для такої роботи – перший інструмент. Із дна ями старий бухав ним у бережану стіну, що пласталася шарами глини, ріні й піску Де-не-де сльозливі нуртики прогризали собі нори. Надовбував грунту до колін, вершив воза і кликав Пса. Вичовгана санна колія опала, мокро темніла. От-от проб’ється з– під неї ряст, зацвіте покрівцем козодрис із ніжно-білими похиленими голівками. Пізніше заяскріють блимавки центурії. Ліщинове підлісся затягне блискучо-зелена кипінь барвінку. А скельний схил Буркуна покриють пампи жорсткої, як дріт, папороті. Старий знав тут кожен закамарок, як свої кишені. Знав не лише нагостреним зором, але й пам’яттю чутливих ніг дитинства.

...І грянула весна. Вона завжди приходить уранці. Сніг почав пахнути хвоєю, шишки на сосенках бралися ніжною рожевістю. Скупе, як мачушин усміх, сонце сміливіше вирізалося з-поза горба. І красен Божий мир заряхтів на крижаних злизах гір так, ніби ти увійшов у середину перлини. Підтоплена за день сніжна храпля під вечір підмерзала, і чоботи, й полози рипіли на ціле межигір’я. Зате як видко було вночі – сліпуча зоряна мапа лежала на холодній ртуті Ріки. А місяць стояв мідний – на тривкі морози.

Прийшов марець і розбудив гірський світ, розстебнув гудзики на кожусі робочого чоловіка. Але палець з рукавиці не виймай, бо місяць цей дурить! Вдень плющить, а вночі тріщить. Старий гягав сани аж до теплого Олекси, а коли вчув, як пструг розбиває хвостом тонкі закрайки леду, почав припасовувати до возика колеса з Петрового моторолера. Гуму щільно набив сіном. Вийшла похватна двоколка. Доки моква не вдубіла, трудна то була калація – тягати бідарку по розвезеному насту Але як за щось узявся, то вези. І возив.

До Благовіщення ще все стояло в кам’яному тілі, а тоді враз скресло, ожило. На Мотрони старий учув журавлів-веселиків, і задер голову на втомлений, ламаний ключ у небі. «Нарешті. Прилопотіли дорогенькі». їх і дідо Микула завжди чекав з нетерпінням. 1 уважно рахував, бо скільки журавлів долетіло, стільки коштуватиме того літа корець жита. Старий теж їх чекав, але з іншої причини. Журавлі приносили з собою велику воду. Він був майже готовий прийняти її. І вона прийшла.

Ріка прибувала щодень, стягуючи з гір тисячі потічків із талих снігів. Густа каламутна бистрінь жадібно хапала і несла все, що поламала й знищила зима. Старий «згодовував» їй крихку глину-черленицю своєї копанки. З цього мав два добра: по-перше, облегшув свою працю; по-друге, рінь, не віднесена водою, стелилася обіч руслом, укріплюючи його підмитий берег. Залишалося згладити вузький перешийок, аби пустити напір у новий підкопаний рукавець. Ріка аж захлиналася повносиллям. Вирувала, рокотала, сичала на перекаті, скипала брудними пухирями, захлиналася на закруті. Рідке глинище навпіл з кришивом леду сунуло гримучою лавою.

Щоб не зірватися в зловісну купіль, старий прив’язав себе до дерева. Ріка огризалася, досягала його мокрим галуззям, сікла батогами колючих бризок, що зливалися на обличчі з потом. ГТес дивився на це широко розкритими, потемнілими від подиву очима. До загадкових видозмін двох речей – води й вогню – так і не зміг призвичаїтися цей бувалий собака. Він завмер на купині, зіщулившись у винуватій немічності, що не може нічим зарадити. А старий без передиху лупав рінний берег. І Ріка, збиваючи шумовиння, пожадливо ковтала землю.

Щойно минув полудень, коли берегова коса була підрізана. Старий ледве встиг вихопитися мотузкою на узвишшя, як лавина каламуті шибнула за ним, закрутилася в заводі, била хвилями у свіжі краї, як чорт ногавицями. Стриножена пасткою бокова течія захлиналася, гасла і вже впокорена сунула далі до його надбережжя. Все вийшло за його задумом. Ціла зима каторжної праці дала очікуваний плід. Він «зловив» Ріку на самому її розгоні. Зловив і загнуздав, як молоду кобилицю, пустив навіть не галопом, а тихим кроком.

Так, як він ходив з усіма своїми кіньми – нога в ногу, в одне биття сердець людини й животини. З кіньми він розумівся. Тепер нарешті повернулося й порозуміння з Рікою.

Старий, забувши відкинути кирку, побіг цвинтарем до своєї береговини. Течія тут ішла рівним і плавний ходом, не сягаючи країв. Його берег її вже не лакомив. Він аж замилувався тим грізним живописним спокоєм Ріки. Посідані губи розтягнулися в посмішці. Промінець обережно намацав під нависом кострубатих вусів металевий зуб. Світ усміхнувся йому теж. Старий кинув на землю шапку і засміявся вже вголос, озираючись на Пса: «Диви, хлопче! Диви! Не вода тече, а залізо». Пес жадібно дивився на нього, а не на Ріку.

Але що це?! Старий либнув оком убік і побачив, як твердий і сухий закрайок берега почав осідати, відламуватися куснями і зсуватися у воду

«Гей! – вигукнув він. – Чекай!» Упав на груди і загріб руками рухливу землю. Наче міг зупинити оту руїну. Але брили з плюскотом зривалися в воду там і тут. Старий пружиною зірвався на ноги і побіг за сокирою. В десять замахів підрубав молоду вільху і потяг до Ріки. Засилив . її у вирвану яму, щоб воді було важче підмивати далі. Так же поволік і другу, третю, четверту. Тріски з соковитим чвирканням стріляли йому в обличчя. Супив брови, аби захистити очі. Тверда кірка мозолів кривавилася, порізана сучками. При самій воді звисало досить товсте дерево. Його було шкода, та час він шкодував ще більше. Йому здавалося, що ці малі загати з густих крон здержать на якийсь час берег, а там він щось придумає.

Напоєна весняними соками вільха не давалася, затуплена сокира відскакувала, як від заліза. Старий

якось висік капу, а тоді став тягнути стовбур за гілку на себе. Дерево кріпилося, кректало, та все ж поволі хилилося. Доки старий не підклав плечі. І тоді воно підломилося і всім тягарем лягло на нього. Старий здригнувся і на в’янучих ногах осів на коліна, впав на лікті. Спробував піднятися – де там! Його придавило так, що годі було й ворухнутися. Ледве розгріб рукою ямку перед ротом, аби міг дихати. Дихалося важко, з хрипом. Ріка шуміла зовсім поряд, за крок від його волосся. Лунко зриваються в воду кленки землі. Здавалося, він чує грудьми, як стогне в глибинах підмитий грунт, що ось-ось відірветься від своєї предковічної, материзної основи.

«Чуєш, сестро, – прохрипів старий. – Ти поклала мене на коліна... домоглася свого. Тут я твій увесь. Твій гонитель і осквернитель. Тепер можеш мене забрати з моїм берегом і кістками мого роду. Може, в сих трудах і була моя правда, але сила твоя».

Тяжкий тягар, та ще ця промова втомили його, і старий знепритомнів.

З нетями повернув його холод. Вода захолодила йому лице. Голова висла над урвиськом – стільки берега забрала за цей час Ріка! Вона щось скрадливо жебоніла йому на вухо. Старий прислухався: «Жи-и-ий... жи-и– ий,.. жи-и-и-ий!» Ріка розбудила його до життя. Пес збоку лизав запечені рани на руках і скавулів. Був уже вечір, але ще видкий. Старому наче щось прилинуло зі сну. Давня розмова з вуйком Тимком: «Якщо доля кладе нас на коліна, це означає, що треба помолитися... І встати, і йти далі. І знайдуться сили, щоб дійти до кінця».

Старий лежав долічерева, прибитий до землі тяжезним деревом. Він проказав молитву, коротку, як видих: «Господи, помилуй нас грішних!» Не мав сил на довшу, та й не пам’ятав довші. Під ребром щось муляло

сокира. Він розгріб ще одну ямку, щоб повернути голову боком. Прикинув, що стовбур лежав на висоті коротшій за топорище. «Хоч це добре», – відмітив про себе. Тоді взяв сокиру і підсунув її під вільху сторчма, вперши обухом у землю. Ліва рука намацала камінець і передала його над шумливою течією правиці. Обережно набравши повітря в стиснуту грудину, старий став цюкати каменем по руків’ю топорища. Удари були короткі й слабенькі, але дерево подавалося. Коли нарешті топір став під ним стовпцем, старий відчув полегшу. Однак того підйому було замало, щоб звільнитися від гніту.

Якийсь час старий пролежав без руху, спрагло дихаючи на повні груди. Тоді намацав у кишені ніж– чепелик, що залишився йому від діда Микули. Ним він різав хліб і солонину, підстругував окоренки лопат. А навесні щепив деревцята. Лише не цієї весни. Гостре лезко з рипом протяло шкіру кожуха. Старий вів його обачно, щоб не діткнутися до живого. Бо заклякле й вихолоджене тіло могло не відчути болю. Кожух він розрізав уздовж правого боку. Провів пальцями по розтину – чи нічого не заважає? Тоді взявся спорювати рукави, один і другий. Марудна це була робота. Але нарешті стягнув їх із рук. Після того затис обома руками комір, скулився, наскільки міг, і з натугою вивільнився з кожуха, а отже і з-під гніту дерева. Як вуж, що залишає стару шкіру.

Збоку лежала кирка, обчухрана до срібного блиску перекопаною землею. Старий розмахнувся і кинув її у воду. Підібрав шапку, згріб понівечену кожушину і пішов берегом. Пес спроквола рушив за ним. Ріка обганяла їх, зазираючи в очі блимавками призахідного сонця.

Він думав, що зляже по тому. Але ні, ранок заглянув у його вікно і застав старого свіжим, спочилим. Ба більше, тугий вузлик з голубине яйце, який він до того намацував під рубцем на шиї, несподівано розсмоктався. Неначе прирічна земля витягла його.

Десь тиждень старого не бралося ніяке путнє діло. Випасав козу, пригинав їй гілля молоденьких акацій. Коза, кокетливо косуючи на нього очима, стягувала губами ніжні облатки листя. Збирав берегами ломаччя, нанесене водою, і складав у купи. Злощасну вільху не чіпав. Берег неначе вкляк перед нею. За тиждень майже не посунувся. Вода впала, і це зупинило підводну течію. Вільшини, які він тоді застромляв у вибоїни, відкрили йому приховану силу води.

Тепер гриз себе: як він, битий старий вовк, міг злегковажити давнім, як світ, законом: тиха вода берег рве?! А він гамував бистру воду, грізну для ока і вуха. Її він зловив у сильце рукава, та глибинна течія жере й далі його берег.

Ніхто не знає, що приховано в людській душі. І хто може знати, що ховається в глибинах норовистої гірської Ріки?! Цього він не знав. І не знав, як із цим далі боротися. Та й не хотів уже.

В понеділок засвіта старий умився, поголився, напакував бесаги лісових припасів і пустився в село. Зійшов з гори прямохідь на церковне дворище. Отець Дам’ян, простоволосий, у довгій вовняній реверенді, щось толкував незнайомій жінці. Старий, не скидаючи ноші, почекав поки вони скінчать розмову. Церква стояла під новеньким гонтом, з округлими вікнами, ще не тинькована. На двір заїхала теліга з річковим каменем і хлопчак став його скидати. Старий поклав торби й заходився йому помагати. Монашик угледів його і жваво підійшов. Узяв його руку у свої долоньки, радісно всміхаючись: «Вітаю дорогого ктитора нашого. Та ви, бачу, знову з дарами! З-під самих хмар тягнете на плечах таку ношу...»

«Волові роги не тяжкі», – зам’явся старий.

«Уклінна вам подяка за вино. Це не вино, а насонцений розтоплений рубін».

Старий не знав, що таке рубін, але не запитав. Не міг побороти ніяковості.

«Але присядьмо собі», – сказав монах, провадячи його до лавиці під липою.

«Я до вас по ділу, – поспішно встромив старий, виправдовуючи якось підвищену увагу до себе. – Чи вільно переносити кістки з гробів на інше місце?.. На надійніше. Недалечко, під горою».

«Вільно, але не бажано. Навіщо? Добра земля потрібна живим, а прах і сам по суті є земля. Яка вже є... Залишмо мертвим спокій, а живим надію».

Старий не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ані жодного перепаду ламкого горлового голосу. Хлопчина збоку спорожнив віз і вйокнув на коня.

«Возимо камінь на новий фундамент, – пояснив отець Дам’ян. – Помишляємо закласти невелику обитель. Отам під груником. Двоє братів уже зголосилися подвизатися тут. Я третій коло них. Як наші люди кажуть: доки діло волочиться, лишати не хочеться...»

«Якраз і я про це хочу повісти... Прийшов проситися вам у поміч».

Чернець здивовано дивився на нього.

«Я трохи знаюся в роботах, – знічено докинув старий. -1 інструмент свій маю... добрий інструмент».

Він подумки згадав про кирку. Але ж її можна дістати з Ріки, він місце пам’ятає.

«Нам кожна пара рук дорога. Але ж ваша справа, наскільки я знаю, не довершена».

«Е-е-е, пусте, – відмахнувся старий. – Яка то справа?».

«Ну, не говоріть так. Малі справи – дійсно малі справи, казав один святий, але якщо робити їх ретельно

це велика справа».

«Все, з Рікою покінчено! – ляснув себе по коліну старий. – Чи то зі мною... Одним словом, ми з нею порозумілися. Точніше, я зрозумів її. І дав їй спокій... Могил, правда, мені шкода – колись вона добереться до них. А так...»

«І що, нічого, кажете, не можна вдіяти?»

«Нє. Дурного робота... То коли мені прийти, отче?»

«Коли? Стягнемо матеріал, то дамо вам погук. Але хотів вашої поради. Чим би ви раяли обсадити церковний двір?»

«Обсадіть ялівцем, – блиснув очима старий. – І пахнути буде, й очам любо. А ягоди які солодкі – наш верховинський виноград. Я дуже ялівець люблю. Біля нього якось аж думка ясніє... Я б такого ялівця накопав біля Зрячого Каменя! Сам би й засадив вашу ограду».

«Нашу, – засміявся монашик. – Нашу з вами.‘Садіть, якщо зазвалися. Коли посилати підводу за саджанцями?»

«Позавтра най буде зрана. Доки ще земля мокра».

Дам’ян перейшов з ним двір і покликався провести його до верхнього пасла. Якусь хвилю йшли мовчки.

«Мені не йде з голови ваша Ріка», – обізвався монах.

«І мені вона там сидить колом. Що брехати».