Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 49 страниц)

Очевидно, і многоглаголивий Володимирко і його славний син, не вважаючи на свої державні здібности, не тїшили ся популярністю в землї. Супроти сього вони, натурально здогадувати ся, мусїли змагати з одного боку до того, аби здусити полїтичну дїяльність землї – такі нелюдські репресії Володимирка в Галичу по повстанню 1145 р., коли він „многы люди (отже людей з громади, не бояр) исЂче, а иныя показни казнью злою”. З другого боку – мусїли вони скріпляти свою підпору, боярство, що й без того, як побачимо низше, мало тут дуже вигідні обставини для свого розвою. В обох напрямах князї мабуть мали певний усьпіх, судячи з пізнїйшого; громаду придушено, боярство змогло ся незвичайно і стало входити в конкуренцію з княжою властю. Відчуженнєм від громади треба пояснити повну безрадність князїв Володимирської династиї в тих моментах, коли боярство виступало против них: вони не бачили тодї иньшого виходу як або капітулювати перед боярством з повним власним пониженнєм, як Ярослав, або тїкати з своєї землї та шукати підпори у чужих держав, як його сини Олег та Володимир.

Супроти сього ми можемо здогадувати ся про істнованнє в Галичинї в другій половинї XII в. такого антаґонїзму – з одного боку князь і боярство, з другого громада. Конфлїкти боярства з князями другої половини XII в. не змінили відносин їх до громади: анї князь, анї боярство не зблизили ся до громади. Про се можемо судити з безрадности тих князїв і з повної непопулярности боярства, яку помічаємо виразно в XIII в.

Ситуація змінила ся з появою нової династиї – Мстиславичів. Добрі відносини з громадою були в традиції сеї династиї; про популярність Романа на Волини мали ми й матимемо нагоду переконати ся не раз. Його безоглядна боротьба з боярством могла супроти сказаного вище хиба тільки збільшити популярність Романа в громадї. Що він був дїйсно популярний і в Галичинї, найлїпше показує прихильність галицької громади до його сина Данила.

На жаль Галицька лїтопись, що так богато займаєть ся полїтикою й партіями бояр, дуже мало говорить про відносини до князїв громади й її полїтичне становище, а ще й затемнює справу, уживаючи загальної назви „Галичани” для означення й галицького боярства і громади. За всїм тим одначе можна вибрати кілька місць, що зовсїм недвозначно виясняють нам полїтичне становище галицької громади.

Оповідаючи про відносини Данила до Мстислава Удатного, лїтопись каже, що провідники боярської полїтики Глїб і Судислав порадили Мстиславови, аби не давав Галича Данилу, бо Галичане хочуть Данила, „Галичаномъ бо хотящимъ Данила”. Тут, очевидно, іде мова про галицьку громаду – що вона хотїла Данила ³). Галицька громада слїдом дїйсно показала свою прихильність Данилу, закликавши його, в неприсутности Судислава, до Галича: „прислаша ГаличанЂ, рекуще: яко Судиславъ шелъ есть во Понизье, а королевичь в ГаличЂ осталъ, а пойди борже”, а против Судислава справила демонстрацію: коли він виходив з міста разом з угорською залогою, на нього кидали каміннєм і кричали: „іди з міста, ворохобнику!”

Ще виразнїйше маємо оповіданнє 1237р.: довідавши ся, що його противник Ростислав вийшов у Литву „со всими бояры”, Данило тодї появив ся під Галичом, – „любяхуть же и гражане”, і коли він підїхавши під місто, звернув ся до них зі словами: „о мужи градстии! доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князей державу?” – вони крикнули: „яко се єсть держатель нашь Богомъ даный” – і пустили ся до нього як дїти до батька, як бжоли до матки, „яко жажющи воды ко источнику”, так що члени боярської партиї, які були в містї, не можучи здержати сього руху, мусїли піддати ся Данилу ⁴).

З другого боку ми стрічаємо слїди виразної антипатії громади до боярства. Про манїфестацію, споряджену против проводира боярства Судислава, я вже говорив. Десь з 1231 р. маємо оповіданнє про те, як Данило, зовсїм полишений боярством, так що, як каже лїтописець, вірними йому лишило ся тільки 18 отроків, а все иньше відступило до Олександра, – скликав віче, щоб запитати ся, чи може числити на громаду в боротьбі з Олександром і боярами – його прихильниками. Він спитав: „чи хочете бути минї вірними і йти зо мною на моїх ворогів (хочете ли быти вЂрни мнЂ, да изыду на враги мое) ?” Вони ж крикнули: „вірні ми Богу і тобі, нашому господину, іди в божею помочею”. І Данило рушив на Олександра з невеликим числом вояків, очевидно – виправлених громадою; такий рішучий виступ громади змусив бояр прилучити ся до нього, хоч вони були ворожі Данилу, так що кампанїя скінчила ся побідою над Олександром і його партизанами ⁵). Нарештї можна вказати ще на епізод під 1241 р., де маємо натяк на якийсь народнїй рух, викликаний „грабительствами нечестивых бояр”; „Курилови же сущю тогда въ БакотЂ, послану Даниломъ княземь и Василькомъ исписати грабительства нечестивыхъ бояръ, утиши землю” ⁶).

Сей епізод вказує нам і причину непопулярности бояр – їх грабительство. „Списаннє” сих боярських грабительств, за котрим, очевидно мав піти суд над боярами і реквізиції, „утишило землю”. На иньшому місцї Данило теж закидає боярам, що вони „граблять землю” ⁷). Бюрократична аристократія, коли вона не чує над собою руки правительства, як справедливо кажуть – найгірша з аристократій. Галицьке боярство було передовсїм урядничою верствою, що дивила ся на землю й людність як на джерело доходу, як на „корм”; захопивши в свої руки управу, воно мусїло дуже давати ся в знаки людности. А до сього ще прилучала ся ненависть до боярства, як до верстви капіталїстів, земельних можновладцїв, що як скрізь, так і тут використовувала свою силу і правительственні впливи в відносинах з меньше заможною людністю.

Безперечно, ся неприхильність громади до бояр і підпора, яку громада давала Данилови в його боротьбі за галицький стіл, причинили ся немало до його побіди над ворогами. Але з другого боку сама ся обставина, що не вважаючи на поміч громади Данилови так тяжко випала ся боротьба, показує виразно, що полїтичного значіння громади в Галичинї не треба перецїнювати. Піднесений вже вище факт, що Галицька лїтопись, широко оповідаючи про сю боротьбу, так мало говорить про участь громади, теж промовляє за тим, що її роля в полїтицї не була так значна. Се треба пояснити з одного боку тим, що Данило взагалї анї трошки не мав демаґоґічних симпатий і здібностей, не вмів прийти до близших відносин до громади, порушити її, з другого боку – що таки сама громада не спромогала ся на більшу активність в полїтицї. Вона виступає зрідка, принагідно, інїціативи не показує, а й сили її, здаєть ся, не були великі. В наведенім вище епізодї, коли громада запевняє свою поміч Данилови, в результатї бачимо в його руках тільки „мало ратник”. Чи був се у галицької громади брак полїтичної школи взагалї, чи ослабили її попередні репресії зі сторони князя й його союзників-бояр, за часів Володаревичів? Се останнє минї здаєть ся більш правдоподібним, а до сього треба додати ще й те, що боярство, з розвоєм своєї сили, невважаючи на антипатії громади, могло в значній мірі невтралїзувати громадські змагання. Боярські клїєнтелї тисячними нитками вязали наоколо себе людей з міщанства і селянства. Досить порівняти наведені вище епізоди, де виразно пробиваєть ся неприхильність громади до боярських олїґархів – з тою характерною сценкою, де такий олїґарх Доброслав їде на конї Галичом „в одній сорочцї”, а Галичани біжать наоколо нього – „Галичаном же текущимъ у стремени єго” ⁸). Думаю, що ся залежність від боярства, її глубоко несимпатичного, в значній мірі невтралїзувала активну енерґію громади.

Подібно як княжими репресіями треба в певній мірі пояснити ослабленнє громадської активности в Галичинї, так з другого боку змаганням князїв – оперти ся на боярстві супроти неприхильної громади, треба признати, як я вже зазначив, несогірший вплив на зріст сили боярства в Галичинї. Але се був тільки один з моментів, що зложили ся на утвореннє в Галичинї такої сильної боярської кляси, якої не бачимо нїде більше в українсько-руських землях ⁹), і то такий момент, що стрічав ся й по иньших землях. Спеціальністю Галицької землї було, що тут боярство зложило ся в таку міцно сконсолїдовану масу, яка могла розвинути боротьбу на два фронти: маючи против себе громаду, бороти ся з князем.

Коли не найголовнїйшим, то одним з головних моментів, що вплинув на таке сконсолїдованнє боярства, була полїтична відокремленність землї. Протягом яких чотирох поколїнь незмінно сидїла в Галичинї одна династия Ростиславичів. Не було кому приходити на галицький стіл з иньшої землї, приводячи своїх дружинників, анї виводити, виходячи на стіл в иньшу землю. Не було, вийнявши зовсїм короткі конфлїкти, внутрішнїх війн і переворотів, які б відтїсняли бояр-сторонників одного князя та заступали їх сторонниками його противника-переможця. Наслїдком того в Галичинї більше нїж де инде могла розвинути ся дїдичність серед бояр; майно, впливи, колїґації, права на певні уряди переходили і зростали з поколїння в поколїннє. Повнїйше нїж де инде дорогою вікового процесу могла злити ся тут аристократія земська з княжою, дружинною, і злучити до купи силу економічну з урядничою. До того нечисленність княжої династиї, брак князїв підручних віддавав в руки боярства такі високі й впливові становища, які по иньших землях були для них неприступні: вони займають в ролї намістників княжі столи (Звенигород, Перемишль і т. и.), мають свої великі полки, від себе роздають посади меньшим боярам, так що безпосередня залежність всього боярства, всеї землї від князя затрачуєть ся. Нпр. довідавши ся, що оден з олїґархів Доброслав дав від себе Коломию двом иньшим боярам, Данило не каже нїчого против такого роздавання ним волостей, а пригадує тільки, що Коломиї як раз не треба було віддавати ¹⁰).

Взявши ся за руки, замкнувши ся в своїм крузї, куди не легко було пролїзти новому чоловіку (ми се можемо слїдити по аристократичним поглядам галицького лїтописьця, що злобно пригадує одному з олїґархів попівський рід – „поповъ внукъ”, другим – їх селянське походженнє, „племя смердьє”, тримаючи в залежности від себе меньше боярство, оперши ся одною ногою на воєнну силу своїх полків, другою на широко розвинену земельну власність, галицьке боярство при кінцї XII в. було дїйсно так сильне, що могло побороти ся з княжою властию і супроти її відчуження від громади мати в сїй боротьбі перевагу.

Перший раз ми стрічаємо характеристику відносин галицького боярства до свого князя в оповіданню про похід Ізяслава київського на Галичину. Коли прийшло до битви під Теребовлею, бояре пригадують свому молодому князю Ярославу, що він у них оден, а до того ще молодий, якби що стало ся з ним, щоб вони робили? просять його, аби не ризикував – „їдь собі і здалека диви ся на нас, як ми будемо свої голови складати за честь твого батька і твою, памятаючи, як нас твій батько годував і любив” ¹¹). Отже тут галицькі бояри виступають перед нами вірними і вдячними слугами Володимирка, а Володимирко – спеціально добрим для бояр князем. Такіж відносини закроюють ся між ними і його сином. Але сей син схотїв поминути вірних слуг свого батька, знайшовши собі нових „приятелїв”, правдоподібно, в родинї своєї нешлюбної жінки. В таких разах бояре де инде звичайно покидали невдячного князя й переходили до иньшого, але такий звичайний вихід не був добрий для Галичини. Се ж був відрізаний кусник, глухий зазубень, звідки анї князям анї боярству не було анї переходу анї виходу; до того місцеве боярство занадто зросло ся, закоренило ся в землї, аби пустити ся в сьвіт за очі. Накликати на Галичину якогось претендента теж не було надїї – становище Ярослава в полїтицї було занадто міцне. Тож замість кидати князя, боярство виступає против нього – і змушує його до таких уступок, яких йому було потрібно. Як саме змусило воно його, сього ми, на жаль, близше не знаємо, бо маємо перед собою тільки останнїй результат: князь капітулює перед боярами, а його приятелї Чарговичі кровию платять за свої впливи.

Сей перший усьпіх осьміляє бояр і вони далї поступають в сїм напрямі: немилого їм Ярославича Олега вони виганяють в союзї з Володимиром, а потім, коли тим способом не удало ся його позбути ся, отроюють (як оповідають польські джерела). Коли й Володимир показуєть ся їм ненаручний – змушують його до утїкачки. Заразом, в парі з сьвідомістю своєї сили, мусїли в боярстві зростати його аспірації, і ми можемо на певно прийняти, що вже в 80-х рр., підчас боротьби з Ярославичами, починала зарисовувати ся в головах боярських проводирів проґрама – князя лише князем називати, а самим всю землю держати, як зве їх поступованнє Галицька лїтопись півстолїтя пізнїйше ¹²).

Сей ідеал був осягнений, коли епізод з Володимиром Ярославичем несподївано привів в Галич Угрів, і король, посадивши тут свого сина, „даде весь наряд Галичанамъ” ¹³). Але показало ся, що ся ідея не вповнї вияснила ся в головах галицьких бояр і вони не могли від разу зжити ся з гадкою, що їх князем буде чужинець. З рештою можливо, що й загальна неохота людности до угорської зверхности вплинула на них. Досить, що замість консервувати таке вигідне для їх клясових інтересів угорське панованнє, галицькі бояре риють під Уграми, та спроваджують претендента в особі Ростислава Берладничича. Хоч потім вони і не мають відваги піддержати Ростислава та підводять його під угорський меч, але завсїди важно, що переважна маса боярства, судячи з лїтописного оповідання, бажала зміни так користного для них угорського statu quo на княже правлїннє ¹⁴). Ми не знаємо, яке становище займало боярство при поворотї Володимира, потім при другім князюванню Романа, але той факт, що й по Романових репресіях бояре шукають виходу в спровадженню до Галича руської княжої династиї – Ігоревичів, показує як мало ще виломило ся боярство з своїми клясовими змаганнями з рам династичної традиції, з звичайних поглядів, що руська земля не може жити без княжої династиї з родини св. Володимира і що бояре можуть правити землею тільки при боку князя, під його, хоч би й номінальною, але завсїди – княжою фірмою.

Але з другого боку досьвід поучував галицьких бояр, що їх полїтичні змагання виросли понад рівень звичайної княжої власти, звичайного руського полїтичного modus vivendi. Романові репресії (побільшені певно польським хронїстом, але завсїди, очевидно, не легкі) і різня, счинена Ігоревичами, нарештї переконали бояр, що їм нема що думати знайти таку руську династию, котра полишила б стільки простору полїтичним претензіям боярства, скільки вони собі самі хотїли зачеркнути. Аж тепер – в другім десятолїтю XIII в., сформовуєть ся боярська полїтика, що при всїх відмінах, при незгодї боярських партій й істнованню ріжних полїтичних напрямів серед них, може бути в головнім зведена до таких точок:

не давати закорінити ся в Галичинї котрій небудь руській династиї;

особливо пильнувати, аби не закорінив ся в Галичи Данило, що операючи ся на свої отчинні права й маючи за собою співчутє громади, мав би спромогу бути найменьше податливим на боярські змагання;

шахуючи ріжних претендентів на галицький стіл одного другим, вести до того, аби галицькі князї були як найслабші —

аби власть князя була номінальною, а дїйсна управа була в руках боярства, а як можна – то й зовсїм без князя правити землею.

Як я вже сказав, боярство не все разом ішло до осягнення сеї проґрами. Не всї однаково радикально і безоглядно стреміли до власти; при тім між боярськими проводирями виникали часом особисті непорозуміння й боротьба. Найбільш радикальний напрям заступали Кормильчич Володислав (що давнїйше був прихильником Ігоревичів, але радикально попікши ся на них, по боярській різні круто змінив свою полїтику) і Судислав. Вони звертають ся до Угрів, і Володислав, опираючи ся на угорську поміч, попереду хоче правити іменем малого Данила, а далї скидає маску – „вокняжи ся и сЂде на столЂ ” в Галичу ¹⁵). Але показало ся, що для такого радикального кроку ґрунт не приготований, і по нещасливім кінцї Володиславового князювання (1214) не знайшло ся охочих іти за даним прикладом. Бояре мирять ся з потребою мати якогось князя для фірми і змагають до того, аби лише в своїх руках затримати дїйсну управу. Тридцять лїт їм дїйсно удавало ся усувати Данила і перекидаючи ся князями як піонами, держати землю в своїх руках. Але вкінцї справа була програна: битва під Ярославом віддала Галичину в руки Данила, і кара смерти над Володиславом молодшим, одним з боярських проводирів, довершена Данилом на самім полї битви, мала служити знаком рішучої побіди князя ¹⁶).

Що було причиною такої неудачі боярства? На се, правдоподібно, зложило ся кілька моментів. На першім місцї я положу непопулярність боярства у громади і симпатії громади до Данила. Не мале значіннє мали здібности та витрівалість Данила і брак солїдарности між боярством, істнованнє між їх проводирями особистих суперечок (маємо такий характерний епізод як „свада” двох олїґархів – Доброслава і Григорія, що обмовляли один другого перед Данилом, і той, осьмілений сим, вкінцї увязнив їх обох ¹⁷). Нарештї дуже важне значіннє мав союз Данила з Татарами: здобувши собі прихильність Татар безпосередно по Ярославській битві, Данило запечатав свою побіду над боярством, і воно вже не потрапило піднести против нього своєї голови. Від середини XIII в. галицьке боярство стало більш меньш на тім самім, що й волинське: воно лишило ся сильним, впливовим суспільно-полїтичним чинником, сильне своїм адмінїстраційним значіннєм і маєтковою силою, але самостійної полїтичної ролї вже не грає, і тільки з кінцем Романової династиї воно, силою самих обставин, бере в свої руки провід землї і на власну руку веде її полїтику, скільки можемо судити з скупих відомостей наших джерел ¹⁸).

В кутьтурнім житю Галичини найінтереснїйша прикмета, котру мусимо тут піднести – се характерне сполученнє руських культурних елєментів з західнїми. Ми можемо слїдити його і в одинокій місцевій лїтературній памятцї – Галицькій лїтописи і в иньшім культурнім материялї, яким розпоряджаємо.

Галицька лїтопись зі становища відносин Руси до Заходу, амальґамовання культурних впливів візантийських і західнїх, має високий інтерес. Полїтичні відносини, що приводили Галичину в близшу стичність з заходом, мали результатом те, що нї в одній иньшій нашій лїтописи не стрічаємо ми стільки звісток про західні подїї, так докладних і оповіджених, щоб так сказати – з почутєм такої духової близькости з сим Заходом, як тут. Той брак всякої глубокої межі між сьвітом православним і латинським, який ми зрештою можемо констатувати і в декотрих иньших памятках наших, тут проявляєть ся особливо сильно. Латинську лєґенду про св. Кінґу переказує лїтописець, нїчим не натякаючи, що то щось чуже, іновірне. Католик для нього передо всїм християнин, „крестьянъ”, а не чужовірець, як для наших Греків-полємістів; Василько каже Данилови, коли той вагаєть ся, чи їхати йому до угорського короля Белї: „йди до нього, він же християнин (иди къ нему яко крестьянъ есть” ¹⁹); папу лїтописець зве „отцем”, хоч при тім заявляє свою вірність „вірі гречеській”, і уніонні зносини з папою розуміє тільки як заходи коло відновлення „правої віри” і „воєдиненья церкьви” – в дусї православнім ²⁰).

Але сама лїтопись – інтересна як взірець риторичної прози і проби прагматичного історичного оповідання, була вповнї продуктом руської лїтературної школи. Лїтература, на котрій виховав ся лїтописець – чисто східня, русько-візантийська, ориґінальна і перекладна; він цитує хроноґраф Амартоля і взагалї покликуєть ся на хроноґрафічний спосіб писання, знає чи чув бодай за церковну історію Евзебія. Заразом, при всїй близькости до тих західнїх сусїдів, руська народня самосьвідомість дає себе знати в лїтописцю незвичайно виразно. З незвичайною утїхою нотує він, де Русь чим небудь заімпонувала чужинцям: комплїмент угорського короля місту Володимиру, – що він не бачив такого міста і в Нїмеччинї, вражіннє зроблене „руським” убраннєм Данила на Нїмцїв і Угрів: („Нїмцї дивлячи ся, дуже дивували ся, а король сказав Данилу: не взяв би я й тисячі срібла за те, що ти прийшов в своїм руськім, споконвічнім убранню – „обычаємь рускимь отцевъ своихъ” ²¹); з замилованнєм підносить він скрізь славу руських князїв в війнї з чужинцями: „нїхто з князїв не входив так глубоко в Лядську землю, окрім великого Володимира, що охрестив землю ²²); Данило по його словам охотить ся в похід на Чехію, по части з огляду на короля (угорського), по части жадний слави, бо в Руській землї нїхто перед тим не воював Чеської землї – анї Сьвятослав Хоробрий, анї Володимир Сьвятий ²³). По всякій правдоподібности, ми маємо тут і загальну прикмету Галицької Руси: сидячи на руськім пограничу, в безпосереднїм сусїдстві з чужинцями звідси і звідти, місцеві Русини тим живійше мусїли відчувати свою етноґрафічну приналежність, цїнити своє руське імя.

В иньшім матеріалї про галицьке культурне житє ми стрічаємо теж злуку елєментів західнїх і східнїх. В архитектурі нпр. основний візантийський плян церкви злучуєть ся з західними орнаментаційними мотивами (галицька церков св. Пантелеймона). Поруч принесених з Київа образів в церквах появляють ся „стекла римські, крестильницї отъ земля Угорьская” – як в описи холмських церков ²⁴). Кольонїї Нїмцїв і Поляків (згадані в Холмі й Володимирі в XIII в.) приносили західню орґанїзацію – нїмецького права, і ріжні елєменти західньої культури; нпр. сї Нїмцї кольонїсти мабуть принесли слово цебер в значінню міри, що ми стрічаємо в розпорядженню Мстислава Даниловича про „ловче” ²⁵). Але з другого боку ми бачили, що при сих західнїх осадах основа галицької культури була руська, спільна з иньшими українсько-руськими землями. Ми бачили вище, що Данило вибравши ся в Нїмеччину, красуєть ся в руськім убранню „отцев своїх”, а його вояки мають навіть деякі „татарські” подробицї узброєння. Археольоґічні нахідки показують, що в Галичинї були розповсюднені тіж типи в золотництві, в окрасах, в орнаментицї, що й по иньшій Руси, навіть в XIV в., в самий переддень польської окупації, як показує цїкавий Молотівський скарб ²⁶).

Грамоти остатнїх галицько-волинських князїв пишуть ся по латини, і що важнїйше – мають латинські княжі печатки, мабуть не були зроблені ad hoc: вони могли уживати ся взагалї в державних потребах. Але заразом, в титулї сих князїв маркуєть ся їх національна сьвідомість – репрезентація руського імени: вони князї „всеї Малої Руси”. Прославлений Візантийцями союзник Царгорода Роман не відмовляє своєї помочи західнїм, латинським монастирям, як сьвідчать записки ерфуртського монастиря сьв. Петра ²⁷), але по нїм зістаєть ся память (в звістній лєґендї) як про противника яких небудь уступок Риму і папству ²⁸). Одна з руських княжен – Сьвятослава, правдоподібно – донька або сестра Льва, вступає до латинського кляштора клярисок в Новім Сончі, заснованого її своячкою, угорською королївною Кінґою ²⁹), але сам Лев заходить ся коло орґанїзації осібної галицько-волинської митрополїї; одно поколїннє пізнїйше претендент на галицько-волинський стіл Болеслав Тройденович для реалїзації своїх претензій переходить на православну віру, а його противники аґітують против нього в Галичинї, викликаючи незадоволеннє православних на ширеннє латинства, і приводять на сїм ґрунтї до повстання і навіть убийства... Як бачимо, зближеннє з заходом не було індеферентизмом або виреченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала.

Примітки

¹) Про суспільні відносини Галичини моя розвідка: Галицьке боярство в XII-XIII вв. – Записки Наук. товариства ім. Шевченка т. XX (звідти в ч. III Розвідок і матеріалів, 1900), Д-ра М. Кордуби Суспільні верстви та полїтичні партії в Галицькім князївстві до половини XIII в. (досить цїнні замітки про полїтичну, ролю міщанства в XIII в.), з давнїйшого: Дашкевича Княженіе Даніила гл. І (головно про боярство), дещо в розвідцї Ржежабка Jiøi II (Čas. musea kral. čes. 1883) – про боярство кінця XIII і 1-ої пол. XIV в., Линниченка Суспільні верстви Галичини, І гл.

²) Іпат. с. 226, 228, 341, 446-7.

³) Іпат. c. 501. Я думаю, що інтерпункція сього місця в виданню Іпатської лїтописи хибна, і треба читати так: „даси ли (Галич) Данилови, в вЂкъ не твой будеть Галичь, Галичаномъ бо хотящимъ Данила'' (мотив, виставлений самими боярами). Оттуду же послаша в рЂчихъ (до угорського короля)” і т. д.

⁴) Іпат. c. 506, 517-8.

⁵) Іпат. c. 509. Супроти звичайного, принятого в науковій лїтературі розуміння, що тут іде мова про справдешнє віче галицької громади, скликане Данилом (див. нпр. СергЂевичъ ВЂче и князь c. 36, Владимірскій-Будановъ Обзоръ c. 64) – висловлена була гадка, що тут не було нїякого віча, а тільки нарада князя з тими 18 отроками. Роздумуючи і перечитуючи сей епізод, я таки думаю, що його треба розуміти звичайним способом – про віче. Результатом сього віча було те, що Данило виступає в похід „со маломъ ратникъ”, і се його військо відріжняєть ся виразно від боярських полків, які прилучили ся до нього – вірного Мирослава, теж „с маломъ отрокъ”, і „невЂрнихъ” бояр. Звідки ж узяв сих „ратникъ” Данило? Очевидно, що се полк зібраний галицькою громадою. Саме слово „ратникъ” (не отрокь – про котрих говорить ся кілька рядків вище і низше), я думаю, вказує на се. Та й що за княжа нарада з отроками? Князю вистало б порадити ся тільки з тисяцьким Демяном і соцьким Микулою, що названі в сїм же оповіданню, коли б він хотїв зробити воєнну нараду. І який інтерес можуть мати для походу 18 отроків? Отже „рече имъ” не належить до сих отроків, се конструкція ad synesim до згаданого вище „віча”, і під ним треба розуміти віче галицької громади, а 18 отроків згадані тільки для характеристики прикрого становища Данила.

⁶) Можна б розуміти се „утиши землю” про дальше – що Курил відбив ся від Ростислава, але слово „утишити” ледви чи могло б бути в такім значінню ужите. Треба мабуть таки розуміти його як „заспокоїти”, тим більше що далї читаємо – „онъ же (себто: отак він) крЂпостю и мудростю удержа Бакоту”: инакше були б два загальні резюме – на початку і кінцї. Супроти такого розуміння минї лїпшим здаєть ся варіант Хлєбнїков. і Поґодін. кодексу ”утЂшити” (читати – „утишити”) замість „утиши”.

⁷) Іпат. c. 525.

⁸) Іпат. с. 525.

⁹) З иньших земель давньої Руської держави незвичайного розвитку дійшло боярство в Новгородї, але там воно стало земським, не княжим, і стоїть на чолї громади.

¹⁰) Іпат. c. 525.

¹¹) Іпат. c. 321.

¹²) Іпат. c. 525.

¹³) Іпат. c. 445.

¹⁴) Лїтопись, говорячи про похід Ростислава Берладничича, розріжняє бояр ”правих” – що не брали участи в конспірації, і ”винуватих” – що брали участь в закликанню Ростислава. З сього виходило б наче, що певна частина бояр тримала ся Угрів, хоч число конспіраторів було все ж таки о стільки значне, що декотрі з них відважили ся виразно прилучити ся до Ростислава. Аде кілька рядків вище лїтопись знов каже инакше:”мужи же галичкии не бяхуть вси в одной мысли, но чіи бяхуть сынове и брата у короля, тоти держахуть ся крЂпко по королевичи” Іпат. c. 447. Виходить – і ті, що не брали участи в конспірації, робили се тільки з страху перед Уграми, а щирих прихильників не було у них зовсїм.

¹⁵) Іпат. c. 488.

¹⁶) Іпат. c. 534.

¹⁷) Іпат. c. 526.

¹⁸) Більше про галицьке боярство XII-XIII в. охочі знайдуть в названій моїй розвідцї, а про полїтику його буде мова іще в т. III гл. І.

¹⁹) Іпат. с. 537.

²⁰) Іпат. с. 549.

²¹) Іпат. c. 541.

²²) „иный бо князь не входилъ бЂ в землю Лядьску толь глубоко, проче Владиміра Великаго, иже бЂ землю крестилъ” ib. c. 505.

²³) „ово короля ради, ово славы хотя, не бЂ бо в землЂ РусцЂй первеє иже бЂ воевалъ зеядю Чешьску, ни Святославъ Хоробры, ни Володимеръ Святый” – Іпат. с. 545.

²⁴) Іпат. с. 559-60.

²⁵) Іпат. с. 613.

²⁶) Про молотівський скарб, датований чеськими монетами першої половини XIV в., а зложений з типових предметів староруської штуки див. мою статю в Записках Наук. тов. ім. Шевченка т. XXV. Значнїйші нахідки типових предметів староруської штуки окрім того звістні минї: в Звенигородї (див. мою статю про нього), Галичі (вичислені переважно в Отчетї археол. вистави 1888 р.), в Старяві (пов. Мостиська) і Михалкові (пов. Борщів.) – Muzeum im. Lubomirskich (катальоґ 1889 p. c. 16-7, 21).

²⁷) В монастирськім помяннику під датою смерти Романа записано: VIII kalend. iulii – Romanus rex Ruthenorum dedit nobis XXX marcas. Schannat Vindemiae litterariae II c. 19. Петрушевичь Ист. извЂстіе о церкви св. Панталеймона c. 47. Abraham Powstanie c. 97.

²⁸) Про сю лєґенду див. в т. III гл. 1.

²⁹) 1302 – Domicella Swantoszka (Swetosława) filia magni principis de Russia ordinis sancte Clare obiit in Sendecz – Monumenta Poloniae II c. 853, 879, IIІ 188-9. Кінґа була сестрою жінки Льва Констанції, і засновала монастир в Сончі 1270 р.

УГОРСЬКА РУСЬ, МАТЕРІАЛ ДО ПІЗНАННЯ ЇЇ; ЇЇ ІСТОРІЯ; ЇЇ ОРҐАНЇЗАЦІЯ В XII-XIII В., КОМІТАТИ, СУСПІЛЬНА ЕВОЛЮЦІЯ XI-XIII.В., ҐЕОҐРАФІЧНІ ВІДМІНИ В СЇЙ ЕВОЛЮЦІЇ; КОРОЛЇВСЬКІ ЗАМКИ, РОЗВІЙ ПРИВІЛЄҐІОВАНОЇ ВЛАСНОСТИ, ЕКОНОМІЧНІ ОБСТАВИНИ, ГОСПОДАРСТВО, СУСПІЛЬНІ ВЕРСТВИ, ЙОБАДЬОНИ; ЇХ УПАДОК; ПІДДАНІ ПАНСЬКІ, ЕМАНЦИПАЦІЯ НЕВІЛЬНИКІВ; ЕТНОҐРАФІЧНІ ЕЛЄМЕНТИ – РУСЬКИЙ, МАДЯРСЬКИЙ, НЇМЕЦЬКИЙ.

Про Угорську Русь, як я вже сказав, наші руські джерела не кажуть зовсїм нїчого, мусимо звертати ся до угорських. Але в угорській хроноґрафії не знайдемо про неї теж нїчого або майже нїчого – окрім деяких дрібних згадок і натяків, що зрештою не йдуть назад по за XIII в., так що властиво одиноким джерелом зістають ся угорські дипльоматарії. Одначе й запас документального матеріалу для XI і XII в. досить бідний, і стає богатшим лише з XIII в., особливо від середини його: в сїм часї дає він дїйсно деякі, хоч все не богаті й одностороннї відомости про руські землї Угорської корони. На жаль, сей документальний матеріал для історії Угорської Руси не був досї анї відповідно оброблений, анї навіть використаний ¹). Те що я даю низше, має на метї подати бодай найзагальнїйший погляд на обставини, в котрих жила в тім часї Закарпатська Русь, і то властиво можемо говорити більше про територію, як про її українську кольонїзацію.

Угорські документи з XIII в., котрими приходить ся оперувати, дають дуже важні звістки для історії кольонїзації, суспільно-полїтичного устрою, суспільних і по части – економічних відносин, але дотикають переважно ріжних привілєґованих елєментів, що як раз тодї сильнїйше почали осїдати ся на руськім підгірю: переважно се королївські надання на землї угорським панам, латинським монастирям, нїмецьким кольонистам. Частїйше, в іменах осіб, в місцевих назвах можемо поруч мадярського констатувати елємент словянський, але чи маємо до дїла з іменем руським чи словацьким, чи (як мова іде про назви хороґрафічні) не заховало ся тут слїдів від ще старшої якоїсь (нпр. панонської або болгарської) кольонїзації, се не легко рішити в кождім данім випадку, тим більше, що імена маємо в транскріпції мадярській або латинській, часто досить сильно покручені, а діалєктольоґія XII-XIII в. тих племен, про які тут можна думати, не представляєть ся і тепер особливо ясно ²). Але істнованнє руської кольонїзації тут не підлягає сумнїву, а з тим і такі надання для чужих осадників малюють нам ті обставини, в котрих жила руська людність, мають отже для нас інтерес, і за браком иньшого матеріалу помітувати ними нїяк не можна.