Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 49 страниц)

Але згода простояла недовго. На другий день Ярослав відослав свою жінку до батька її, Мстислава. Се було повним розривом, треба було сподїватись нової війни, і одна звістка каже, що Володимир зараз почав збирати ся до походу. Ярослав подав ся за помочию до свого свояка угорського короля (се була б важна діверзія проти Мономахових союзників – Ростиславичів, аби знову не ударили на Волинь. Але з Угорщини Ярослав не дістав, видко, на разї нїчого і удав ся звідти в Польщу, до другого свояка. Тим часом Мономах вислав військо на Волинь; Ярославові бояри відступили від свого князя, Волинь піддала ся Мономаху. Він посадив тут свого сина Романа, шваґра Володаря, правдоподібно – аби зробити для Ростиславичів можливо меньше неприємним се прилученнє Волини до Київщини. Роман одначе скоро вмер і Мономах посадив иньшого сина – Андрія ¹⁵).

Ярослав попробував вернути Волинь за помочию Поляків, але сей його похід не мав усьпіху і скінчив ся на невдалій облозї Червна. Правдоподібно, в звязку з тим стоїть діверзія Мономаха на Поляків: він наслав на них Половцїв ¹⁶). Не зразившись тим, Ярослав зібрав далеко більше сили і в 1123 р. вчинив новий похід. Крім Поляків він на сей раз привів помічні війська Угрів і Чехів, а Ростиславичі після прилучення Волини до Київа теж злучили ся з Ярославом на Мономаха і особисто пішли в похід; се, як побачимо, стає принціпом полїтики галицьких князїв цїлий XII вік – усякими способами не давати злучити ся Волини з Київщиною, бо зміцненнє волинського князя могло б на ново викликати в нїм апетити на Галичину, на колишній аннекс Волини, як то було під час волинської кампанїї Сьвятополка. Угорський король Стефан також сам особисто пішов у похід, „бажаючи пімстити ся за нещастє свого батька, як кажуть угорські джерела, себто за нещасливу битву під Перемишлем – хоч там він бив ся з Володарем, а тепер з ним ішов разом на Мономаха, що в війнї 1099 р. не брав нїякої участи – але в такі детайлї українських відносин не входили угорські люде.

Сей великий похід захопив Мономаха, здаєть ся, несподівано. Він вислав Мстислава на Волинь наперед з невеликим військом, яке мав під рукою, а сам заходив ся збирати більші сили. Але доля й тут помогла йому. Коли Ярослав із своїми військами обложив Володимир, під час сеї облоги його убито підступом. Київська лїтопись оповідає се так, що се було в неділю й Ярослав з двома лише товаришами їздив під містом і посьмівав ся з володимирських горожан і з князя Андрія Мономаховича, що видко були на стїнах міста й приглядали ся сїй його прогульцї, казав: „се город мій, як не відчинете його й не вийдете з поклоном, то побачите, що завтра приступлю й здобуду город”. Тим часом два якісь Ляхи, не знати звідки взявши ся, – може вислані з Володимира, зробили на нього засїдку, лїгши над „узвозом”, що проводив до міста. Коли Ярослав потім, їдучи від міста до свого табору, в'їхав до того узвозу, вони ударили його списом і смертельно зранили – тоїж ночи він умер. Угорський король хотїв далї вести облогу Володимира на власну руку, але угорська старшина спротивила ся рішучо, і король мусїв залишити свій плян. Таким чином зібрані Ярославом сили розсипали ся. „Володимеръ же прослави Бога о таковомъ чюдеси Божий и о помощи єго” кінчить се оповіданнє київська лїтопись. Він міг дїйсно потішити ся: позбув ся претендента й на Волинь, і на Київ, та міг спокійно передати київський стіл синови ¹⁷).

Але цїкавий сей дуже несправедливий, можна-б сказати неморальний, як би він не був таким наівним, погляд київського лїтописця на сю боротьбу Мономаха з Ярославом. Розумієть ся, ми не можемо входити в родинні справи Ярослава, але незалежно від них наше співчутє мусить бути по сторонї сього князя, котрому відібрали з початку київський стіл і Туров, а тепер і Волинь. Лїтописець же стоїть по сторонї Мономаха та бачить особливий прояв божої ласки до Мономаха в сїм підступнім убийстві, довершеним убийниками, висланими мабуть з Мономахового табору. Бог помагає Мономаху, бо Мономах був „смиренний і покладав свою надїю на Бога, а Ярослав бувши молодим поводив ся гордо в відносинах до свого стрия і свого тестя Мстислава, і не покладав надію на Бога, а на великі сили”. В сїм осудї відбила ся з одного боку – вже нам звістна дезідерата суспільности, аби молодші князї скрізь абсолютно уступались старшим, з другого – бачимо сю зручність Мономаха в каптованню суспільної опінїї для себе й для своїх учинків. О, він добре знав своїх людей!

Перейдїм до иньших справ.

Про відносини до степу за більш меньш двадцять пять лїт від тієї великої боротьби з Половцями я вже казав: степ не непокоїв Руси нїчим особливо. Мономах одначе не забував піддержувати добрі відносини з половецькими династами: свому сину Андрію він висватав внучку Тугорхана ¹⁸).

Досить інтересна участь Мономаха в візантійських справах. Зносини й звязки руської династії з візантийським двором, невважаючи на те, що Русь була тепер в значній мірі вже відтиснена від моря, не переривали ся ще. Так Володар Ростиславич видав доньку за візантийського царевича, сина імператора Олексїя Комнена, як звичайно думають – молодшого, Ісаака на імя, ще малого тодї ¹⁹). Мономахова донька Мариця була замужем за Львом Діоґеном, візантийським претендентом ²⁰) і сей шлюб дав повод до конфлїкту з Візантиєю: 1116 р. сей Лев попробував собі здобути Болгарію і кілька подунайських міст піддало ся йому, але під час сього походу його вбито. Мономах попробував задержати собі ті подунайські городи по його смерти: вислав сюди свого воєводу Івана Войтишича, розумієть ся з військом і посажав своїх посадників по тих містах, потім вислав ще військо під проводом сина Вячеслава, але задержати сих міст йому таки не удало ся ²¹). Сей епізод інтересний тим, що дав повод привязати до Мономаха звістну вже нам лєґенду про висланнє з Царгорода реґалїй на Русь, котра в своїй початковій основі, як я вже згадував, по всякій правдоподібности звязувала ся з св. Володимиром ²²). Найдавнїйші завязки Мономахової лєґенди маємо в фраґменті Слова о погибелї Руської землї (правдоподібно з 2-ої пол. XIII в.): тут імп. Мануіл посилає Мономаху дарунки, аби він не відібрав у нього Царгорода; Мануіл в дїйсности був імператором в рр. 1143-1180, отже лєґенда робить грубий анахронїзм. Иньша знову оповідає, що Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу на Кафу (знову сильний анахронїзм!) ²³).

Хоч конфлїкт з Мономахом в дїйсности зовсїм не викликав у Візантиї такого страху, як то представляє лєґенда, але можливо, що він був причиною нових звязків з родиною Мономаха, навязаних новим цїсарем Іоаном Комненом (1118-1143). Так знаємо, що 1122 р. внучку Мономаха, Мстиславову доньку, висватано за котрогось з імператорської родини ²⁴). І пізнїйше, по смерти Мономаха, Мстислав задержує близькі відносини з царгородським двором, як показує засланнє полоцьких князїв до Візантиї. Але якоїсь більш активної участи Руси в візантийських справах не бачимо. Навіть руські полки в візантийській службі зникають: від середини XI в., особливо від Олексїя Комнена місце русько-варязьких вояків у візантийській службі заступають західнї, головно анґлїйські ²⁵).

Як ми вже знаємо, Мономах був оженений з анґлїйською королївною – данською вихованкою, його син Мстислав – з шведською королївною Христиною (умерла 1112 р. і потім Мстислав оженив ся знову – з новгородською патриціянкою, донькою Дмитра Завидича) ²⁶). Своїх доньок з подружа з Христиною Мстислав віддав теж „за море” – Малфрідь за норвежського короля Сіґурда (правнука Гаральда, Ярославового зятя), Інґеборґу – за данського принца, герцоґа ґотландського Кнута. (Як бачимо доньки сї дістали й імена скандинавські, хоч по при них мабуть мали й иньші, як був тодї звичай на такі подвійні імення) ²⁷). Малфрідь, повдовівши, потім вийшла вдруге за брата сього Кнута данського короля Еріка. Т. зв. Knytlingasaga – історія данських королїв (десь з XIII в.), оперта на давнїйших поетичних джерелах, оповідає сватаннє Кнута до Мстиславни через свого посла, що ріжними похвалами Кнутовим чеснотам надробляв вартість свого жениха в очах такого славного володаря як Мстислав. З сього шлюбу родив ся славний данський король Вольдемар, правдоподібно – названий так на честь свого діда Володимира Мономаха ²⁸).

Угорщина з кінцем XI в. приходить в близші зносини з Русию та бере, як ми бачили, діяльну участь в галицько-волинських справах. В парі з тим ішли шлюбні звязки. 1104 р. Сьвятополк видав доньку Предславу за угорського королевича ²⁹). 1119 року Мономахову доньку Евфемію (Офимью, Еуфимью) висватав сам король Кольоман, старий вже тодї й від кількох років удовець; може бути зробив се під впливом смерти старшого сина від свого першого шлюбу, аби винагородити собі сю страту. Але новий шлюб не вийшов на добре: незадовго Кольоман закинув своїй жінці невірність ³⁰) й відіслав її назад до батька. Вона родила потім сина Бориса; Кольоман уважав його неправним, і він потім став голосним в історії Угорщини претендентом на угорську корону ³¹). Ся родинна історія не видно, аби викликала яку інтервенцію зі сторони Мономаха, як не видно й того, аби Борис мав на Руси якесь попертє в своїх претенсіях на Угорщину. Але досить правдоподібна гадка, що угорський король Ґейза пізнїйше оженив ся в Мстиславовій родинї, аби забезпечити ся від Бориса з сього боку. Головним опікуном Бориса пізнїйше став візантийський імператор Мануіл, що й видав за нього якусь царівну з своєї родини ³²).

В границях самої Руської держави Мономах здобув собі незвичайно сильне й авторитетне становище. До нього самого (чи – до його родини) належало перед смертию добрих три четверті части земель Руської держава (не належало тільки Чернигівське князївство з Рязанським, та Полоцьке, тепер сильно обкроєне). По сих землях сидїли його сини й внуки ³³), і він їх умів тримати в порядку: про якісь непокори синів як за Володимира Вел. не чуємо. Але й від иньших князїв Мономах вимагав послуху: „по всему послушати”, „приходити, когда тя позову” ³⁴), і ми бачимо дїйсно, що Сьвятославичі брали участь у Володимирових походах на Минськ, на Волинь. Ми бачили, як Новгородцї питались у Сьвятополка, чи його син має в запасї другу голову, коли хоче іти до них князем против їх волї, але Мономах при нагодї не пардонував і Новгороду, і справа у нього була коротка: 1118 р., загнївавши ся на новгородську громаду за своєволю, він візвав новгородських бояр у Київ і головних проводирів поарештував, між ними й соцького Ставра ³⁵).

У внутрішнїй полїтицї Мономаха найбільш інтересний факт се його закони, заведені до Руської Правди. Завдячуючи київський стіл економічним розрухам, він звернув на сю справу увагу на початку свого князювання. В Руській Правді ширшої редакції читаємо: Мономах по Сьвятополку скликав свою дружину на Берестовім, між ними тисяцьких – київського, білгородського й переяславського, був відпоручник і Олега Сьвятославича, і тут постановили закон, що при дуже високих процентах капітал не має звертатись. Про третинний (чотиромісячннй) процент ухвалено: коли хто позичає гроші на третинний процент, то як кредитор візьме відсотки два рази, може взяти назад свій капітал; коли-ж хто візьме три рази відсоток (за третю третину), то не може жадати капіталу ³⁶). Сей закон доповняв давнїйшу постанову, що відсотки, прийняті при коротких позичках („за мало дни”), не можуть рахувати ся, коли позичка протягнеть ся на довший час, і замість них обчисляють ся третні проценти ³⁷); тепер ограничував ся й рахунок на третні проценти. Обидва закони мали на метї запобігти обрахованню відсотків на більші речинцї по скалї, принятій при малих позичках, – незвичайно високій, очевидно більше як 30% при третинних позичках. Друга постанова уставляла нормальний річний процент – 10 кун від гривни (хто бере річно 10 кун на гривну, має право на самий капітал); звичайно, рахуючи 50 кун на гривну, дістають 20-процентовий нормальний відсоток, але монетна система давньої Руси досї не вияснена докладно.

Отже сї закони звернені проти надужить капіталїстів. Припускають, що Мономаху належать також закони про банкротів ³⁸) і про закупів (людей, що відробляли гроші працею) ³⁹). Се має свою правдоподібність, бо сї закони наступають по законї про проценти в великій масї кодексів і мають з ним певні внутрішнї звязки: вони нормують претенсії до банкротів і ограничують відповідальність закупів перед їх кредиторами, взагалї беруть їх в оборону від несправедливих претенсий кредитора – „господина” ⁴⁰).

В сих законах проявляєть ся таж – коли не печаливість про інтереси суспільности, то уважливість на її бажання й нарікання, що взагалї характеризує Мономаха в його поглядах на адмінїстрацію, як він їх подав у своїй Науцї дїтям: не позволяйте „сильним” нищити людей, самі розсудїть справу вдовицї; своєю заслугою він уважає там, що „не позволив сильним скривдити анї худого смерда, анї вбогої удовицї”. „Переїздячи по своїх землях, радить він, не позволяйте своїм служащим (отрокам) кривдити нї своїх нї чужих, нї в селах, анї на полях, аби вас не кляли; де пристанете – напоїть і нагодуйте бідного, особливож уважайте на купцїв, звідки б не прийшли вони, малий чи великий, чи в посольстві: як не можете дати дарунку, дайте їсти й пити, бо вони потім розносять про чоловіка добру чи лиху славу по всіх землях. Навідайте хорого, проводїть мерця, не минайте чоловіка, не привитавшись, не сказавши йому доброго слова ⁴¹). Є в сих науках і певна гуманність, особливо нпр. в заборонї убивати „хоч невинного, хоч винного, анї самому убивати, анї казати убити, – хоч тут і входить під увагу тільки „християнська” душа ⁴²). Але ще більше тут сеї уважливости, котрою каптував суспільність Мономах. Особливо ласкавий був він для духовенства. Історик волинської війни Василь особливо підносить, як Мономах був „любязнивъ к митрополитомъ, і къ епискупомъ, пачеже черноризецький чинъ любя”; не осужав навіть кого бачив пяним, або „в коємъ зазорЂ” ⁴³).

Може бути одначе, що при тім всім певна вирахованність відчувала ся суспільністю в сих чеснотах, судячи по тому, що невважаючи на всю популярність Мономаха, всю його побожність, всї комплїменти його чеснотам, сьвятим Мономаха не уважали, як уважали нпр. його сина Мстислава ⁴⁴).

Мономах визначав ся незвичайною дїяльністю; він ставив себе в тім взірцем для своїх синів, і міг се зробити. Він, як каже, не здавав ся на слуг, але старав ся сам все робити або всього бодай пильнувати – на війнї чи в спокою, від домашнього господарства до церковної служби. Він рахував, що зробив за житя 83 більших подорожей – а що то вони значили при тодїшнїх дорогах! Дїйсно, він шибав ся вічно, з Смоленська в Переяслав, а звідти в Ростов, або що. В особливу заслугу собі він покладав, що пильнував відносин з Половцями; в своїй автобіоґрафії, він рахував 19 умов, уложених з ними!

Популярність Мономаха дїйсно була дуже велика. Він зіставсь ідеалом князя – енерґічного, запопадливого, для громади доброго, його полїтична вирахованність, гарбаннє чужих земель громаду не інтересувало. Оповідаючи про його смерть, лїтописи називають його „благовірним, христолюбивим, великим, чудним, сьвятим і добрим”, „він осьвітив Руську землю, пускаючи проміннє як сонце”, „слава про нього пройшла по всїх краях, особливож був він страшний для поганих” (Половцїв); „весь нарід (в Київі) плакав по ньому, як дїти за батьком або матірю” ⁴⁵).

Умер Мономах 19 мая 1125 р., на 73 роцї житя ⁴⁶).

Київський стіл призначив він від давна, як ми бачим, свому старшому сину Мстиславу. Другий претендент – Ярослав Сьвятополкович загинув від руки убийць; останнїй з Сьвятославичів Ярослав так хистко сидїв на своїм чернигівськім столї, що хоч би й уважав себе правним спадчиком київського стола, не мав спромоги обізватись. Без всяких перешкод Мстислав засїв у Київі – другого дня по смерти батька „посадили його” Кияне на батьківськім столї ⁴⁷).

Примітки

¹) Згадати треба, що у Татїщева під 1095 p. (II. 156) знову є корсунська історія: з причини пограблених Корсунянами руських кораблїв Сьвятополк і Володимир, не діставши сатисфакції від Візантиї, вислали військо на Корсунь; проводив ним Мономах і побідив Корсунян. Ся звістка тим більш підозріла, що в звісній лєґенда про Мономахові реґалїї ми маємо історію про похід Мономаха на Кафу (див. т. І с. 450), і Татїщев міг звідти викомбінувати свою історію.

²) В суздальській редакції 1114 р., але згода полудневої редакції і Новгородської лїтописи рішає справу за 1113 роком. В історії Татїщева, почавши від Сьвятополка, маємо ряд характеристик князїв, переважно київських. Характеристики сї були б дуже інтересні, бо мають звістки і прикмети, котрих ми не знаходимо в иньших джерелах тільки вони дуже непевні: подекуди князї характеризують ся прикметами й чеснотами з становища XVIII в., до котрого належав Татїщев чи иньший автор сих характеристик : Мстислав Мономахович похваляєть ся за то, що за нього податки хоч були великі, але всїм рівні й тому не викликали незадоволення (II. 243), Михалко Юриєвич – що не любив суперечок про віру, уважаючи релїґійні непорозуміння результатом неосьвіченности й амбіції духовенства (III. 220); сюди ж належать численні звістки сих характеристик про опіку осьвітї й школам – звістки дуже непевні своєю однорідностю (правдоподібно – теж тенденційною). Тому я не уважаю можливим користати з сих характеристик.

³) Патерик с. 144-5.

⁴) Про відносини Сьвятополка и Мономаха до Жидів див. спеціальну (більш многословну одначе як вартну) розвідку покійного Малишевского: Евреи въ Южной Руси и кіе†въ X-XII в. 1878 (відб. з Трудів Кіев. дух. акад.). Про опіку Жидами Сьвятополка говорить і Татїщев у своїй характеристицї (II. 211).

⁵) Як взяти любецькі постанови в стилїзації лїтописи, то вони виразно вказують, що Київ не був виїмком. Инакше чому отчиною Ізяславичів не признати було тодї Турова, а Київ віддїлити, як волость, що під принціп отчинности не підпадає. Розумієть ся, можна припускати, що зміст любецьких постанов в лїтописи віддано не докладно, але нїчого докладнїйшого ми в сїй справі не маємо, і нїякої вказівки на виїмкове становище Київа таки нїде нема.

⁶) Київським духовним кругам міг він бути неприємним спеціально як нешлюбний син Сьвятополка.

⁷) Вид. Срезневского с. 86.

⁸) Іпат. с. 198.

⁹) Се видно з оповідання під 1116 р. – Іпат. с. 203.

¹⁰) Пор. Іпат. с. 222.

¹¹) Іпат. с. 203 і 205.

¹²) I с. 150.

¹³) У Длуґоша І с. 515-6 причиною війни виставлено страх Мономаха перед претензіям Ярослава на Київ, але оповіданнє Длуґоша про сї подїї занадто богато має вигадок, щоб добачати й у сїм поясненню якесь певне джерело.

¹⁴) Іпат. с. 204, Лавр. с. 277.

¹⁵) Хронольоґія сих років Іпатської лїт. дуже поплутана (тому й увязненнє Глїба минського повторено двічи під р. 1117 і 1119, але рік 1119 має за собою те, що тут звязані арешт і смерть). Через се поплутаннє виходить, що Мономах скорше послав свого сина на Волинь, а потім уже втїк Ярослав. Такий порядок подїй і приймає Андріяшев (ор. с. с. 117), але тут попросту переставлені звістки – в Лаврентиєвській (с. 277) бачимо їх дійсний порядок. Ще докдаднїйші, самостійні від неї звістки про волинські події Воскресенського й ин. збірників (Воскр. І. с. 24, Никон. І. с. 150, Твер. с. 191): „Ярославъ Сьвятополковичь отсла отъ себе жену свою дщерь Мьстиславлю, внуку Володимирю, Володимиръ же слышавъ се и совокупи вои поиде нань, и выбЂжа Ярославъ Сьвятополковичь изъ Володимеря во Угры, и бояре его отступиша оть него, Володимиръ же посла въ Володимерь сына своєго Романа”.

¹⁶) Напад на Польщу стоїть в Іпат. л. під 1120 р., похід Ярослава під 1121, але в сїй части Іпат. л., як я що йно згадував, велика плутанина, і дуже можливо, що подїї мусять бути й тут переставлені; воно дуже ймовірно, що діверзія на Польщу як раз перешкодила походу Ярослава.

¹⁷) Крім: нашої лїтописи (Іпат. с. 205-6) про останнїй похід Ярослава цїнні відомости дають угорські хронїки – Хронїка Марка с. 89-90, Туроц гл. 63. Тільки що до подробиць смерти Ярослава вони розминають ся в лїтописю: в них Ярослава ранять у битві, і він з того умирає. Першинство мусимо віддати нашій лїтописи, як старшому и близшому джерелу; правда, в Никонівській компіляції (І с. 152) тут є теж відміна: Ярослава забивають не два Ляхи, а горожане володимирські, але теж не в битві, а підступом, крадькома. Натомість оповіданнє Длуґоша і компіляції Татїщева, високо цїнені нпр. Липниченком Взаим. отношенія с. 144, мають дуже малу цїну. Відомости Длуґоша (І. с. 526-7, де вони відходять від нашої лїтописи, по части оперті на Туроцу (се вже запримітив Семкович op. c. с. 162), по части на похибцї (у нього облога Київа замість Володимира), амплїфікованій ріжними подробицями вже на власну руку Длуґошом. Подробиця його оповідання, що Мономах кликав Ярослава до Київа, а той не пішов (с. 516-7), виведена з лїтописи. По за тим лишаєть ся ще подробиця, що всього війська у Ярослава було 7000 – вона перейшла й до Татїщева, правдоподібно, за посередництвом Стрийковского (І. с. 187), мабуть звістного Татїщеву (див. Сенигова Историко-критическія изслЂдованія (с. 184); але вартість її досить сумнївна. Також сумнївні й иньші амплїфікації Татїщева (II с. 226-7).

¹⁸) Іпат. с. 205.

¹⁹) Іпат. с. 185, про сей шлюб, властиво – про жениха, писали: А.. Куникь Основаніе Трапезунтской имперіи (Ученыя Записки Ак. по І и ІII отд. т. II c. 71, 5, 721, 788, Гроть Изъ исторіи Угріи и славянства с. 180. Через помилку, очевидно – помішавши з сим шлюбом, Карамзїн записав (ґенеальоґічна таблиця VII), що за сином Олексїя була донька Всеслава; ся звістка без перевірки була повторена у Поґодіна і Лопарьова – Греки и Русь, під роком.

²⁰) Сей шлюб має в собі досї богато невиясненого. Лев Діоґенович, син імператора Романа Діоґена (скиненого 1071 р.), звістний у візантийських джерелах, загинув ще 1088 р.; проф. Васїлєвский тому виставив здогад, що був ще иньший Лев, від першої жінки Діоґена, болгарської царівни, не звістний в візантийських джерелах, і він оженив ся з донькою (чи як Васїлєвский думає – сестрою) Володимира (Ж. М. Н. П. 1875, XII). Тою обставиною, що сей Лев по матери належав би до болгарської династії, д. Васїлєвский поясняє дуже дотепно, що він як раз пробував здобути собі Подунавє, й Мономах хотїв сї подунайські городи задержати для його сина. Що до гадки Васїлєвского, нїби то не донька, а сестра Всеволода була за Львом, то він був змушений до сеї гіпотези, аби виратувати тим свій здогад, що про сей шлюб іде мова в листах Михайла Дуки, котрі він прикладає до Всеволода (див. вище с. 324). Для того ж прийшло ся йому Василька Леоновича і Василька Маричича, Мономахового внука, забитих в битві 1136 р., прийняти за дві осібні особи, хоч се, очевидно, таж сама особа.

²¹) Іпат. с. 204, 214 (пор. Лавр. 288). З візантийських джерел про сї заходи Мономаха задержати подунайські городи Анна Комнена, головне джерело для сих часів, нїчого не каже. Очевидно вони особливої уваги: в візантийських кругах на себе не звернули.

²²) Див. т. І с. 449-451.

²³) Лїтературу сих лєґенд див. в І т. прим. 59.

²⁴) Іпат. с. 206.

²⁵) Васильевскій Варяго-русская и варяго-англійская дружина въ КонстантинополЂ, Ж. М. Н. П. 1875, III.

²⁶) Новг., с. 122.

²⁷) Не виключено, що скандинавські джерела називають сих княжен скандинавськими іменнями, під якими вони були лише звістні на своїй новійшій вітчинї, а на Руси мали інакші, але нема нїчого неможливого і в тім, що вони з маленькости мали ті імена.

²⁸) Виїмки з Knytlingasaga в Monumenta Germ. hist, Scr. XXIX с. 292-3. Див. також урядову ґенеальогію данських королїв – Wilhelmi Genealogia Ingeburgis reginae, споряджену при кінцї XII в. з наказу данського двора на доказ слави й значіння їх династії, де підносить ся між иньшим і її спорідненнє з руською династиєю – ib. 165. Пор. також коротшу редакцію історії Оляфа Тріґвасона ib. 369, історії норвезьких королїв – Heimskringla (XIII в.), Morkinskinna, Fogrskinna – ib. 345, 356, 365.

²⁹) Іпат. с. 185.

³⁰) in adulterio deprehensam peccatam, як кажуть угорські хронїки. 31) Іпат. 197, Marci Chronicon p. 86, Туроц гл. 61. 32) Про Бориса новійші працї – Васїлєвского Изъ исторіи Византіи въ XII в. в І т. Славянского Сборника (екскурс на с. 265) і Ґрота Изъ исторіи Угріи и славянства.

³³) В Новгородї сидїв найстарший Мстислав, а як його переведено в Білгород – син Мстислава Всеволод, поки що – як намістник свого батька (1 Новг. 120). В Смоленську сидїв другий з ряду син Мономаха Сьвятослав; коли Мономах перейшов у Київ, він посадив його в Переяславі, а в Смолепську сидїв, мабуть, Мономахович Ярополк. Сьвятополк умер 1114 р. (Іпат. с. 199), і на його місце сїв Ярополк (див. під 1116 р., на се-ж вказують його походи на Половцїв); хто сїв у Смоленську – не знати, здаєть ся чи не Вячеслав. На Волини ми бачили Романа, а потім Андрія.

³⁴) Іпат. с. 203, 204.

³⁵) Новг. с. 122.

³⁶) Карамз. код. § 66.

³⁷) Карамз.код. § 48.

³⁸) Карамз. код. § 68-9.

³⁹) Ibid. § 70-3.

⁴⁰) Є ще звістка – в Історії Татїщева (II, с. 212-3). що Мономах вигнав Жидів із Руси з огляду на нарікання на них Киян. Але ся звістка належить до катеґорії тих загадкових звісток сього історика, про котрі не можна з певностию сказати, чи він їх вичитав, чи викомбінував, чи просто вигадав.

⁴¹) Лавр. с. 236-7.

⁴²) Лавр. с. 236.

⁴³) Іпат. с. 173.

⁴⁴) Про оцїнку дїяльности Мономаха в історичній лїтературі див. згадану мою статю: Волынскій вопросъ с. 36-7.

⁴⁵) Іпат. с. 208, Лавр. с. 279-80.

⁴⁶) В Київській лїтописи під 1126 р., але в Суздальській Новгородській – під 1125.

⁴⁷) Іпат. с. 208, 1 Новг. с. 123.

МСТИСЛАВ У КИЇВІ. ПЕРЕМІНИ В ПОЛЇТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ: БОРОТЬБА СЕРЕД ДИНАСТИЇ ЧЕРНИГІВСЬКОЇ І ГАЛИЦЬКОЇ Й УЧАСТЬ МСТИСЛАВА; ЗАСЛАННЄ ПОЛОЦЬКИХ КНЯЗЇВ. СМЕРТЬ МСТИСЛАВА.

Семилїтнє правлїннє Мстислава становить вповнї продовженнє батьківського. Хоч сам Мстислав разом із своїми синами дістав тільки меньшу половину батьківщини, але він умів дїйсно заняти ролю „в отца мЂсто” в відносинах до своїх братів і иньших князїв: вони, як за Мономаха, беруть участь в його походах, і за непослух він карає й заберає волости, як практикував то Мономах. Він потрапив далї тримати престіж київського князя на тій високости, на яку поставив його батько, і розширити володїння своєї родини новими здобутками. Потрапив він, видно, піддержати батьківську славу й у суспільности: лїтописцї, називаючи Мономаха великим, прикладають сю назву й до Мстислава. Київський лїтописець з великою симпатією говорить за піддержану ним традицію боротьби з Половцями ¹), а в Новгородї Мстислав мав незвичайну популярність. Суздальська лїтопись каже про нього, що він „княжив с кротостию” ²), і тут правдоподібно мали ся на увазї його добрі відносини до народу, до громади, бо в княжих відносинах особливою кротостию Мстислав не визначав ся.

В полїтичній системі Руської держави тим часом робили ся важні переміни. Ся система виглядала так: перша фіґура – Мстислав. В його руках Київ, Новгород, де після того як Мстислав став київським князем, „посадили Новгородцї на столї Всеволода”, старшого сина Мстислава, і Смоленськ, де сидїв потім третїй син Мстислава Ростислав. Але треба додати, що новгородський стіл як раз тепер тратить своє значіннє для князїв: там розвиваєть ся все більше значіннє віча на некористь княжої власти. Чотири иньші Мономаховичі засїдали на чотирох иньших столах: найстарший по Мстиславу і його наступник – Ярополк в Переяславі, Вячеслав у Турові, Андрій на Волини, Юрий на Поволжу (Ростов і Суздаль). За Мстислава ся родина тримаєть ся солїдарно і становить основну силу в полїтичній системі.

Із Сьвятославичів по смерти Олега й Давида лишив ся ще Ярослав, що давнїйше сидїв у Муромі. По смерти Давида він сїв у Чернигові, але його незадовго вигнав звідти Олегів син Всеволод (1127). Талановита лїнїя Олега здобуває собі крок за кроком чільне місце в сїй лїнїї, щоб потім сягнути й по геґемонію на цїлій Руси, перейняту лїнїєю Всеволода. Поки що се тільки в початках, і Мстислав супроти сеї нової сили міг зайняти таку чи иньшу позицію – до волї.

Нова сила виступила й у другій династиї – в родинї Ростиславичів. 1124 р., одного й тогож самого року вмерли обидва Ростиславичі – Василько й по нїм Володар. Кождий з них лишив двох синів, Володар – Ростислава і Володимира, Василько – Григорія (може скорше Юрия?) й Івана. Між Володаревичами роспочала ся боротьба, котрої історію дуже мало знаємо, але результат вкінцї був той, що землї Ростиславичів злучили ся в руках здібного й оборотного Володимирка, і на західнїм краю Руської держави сформувало ся сильне й впливове князївство.

Иньші династиї не мали полїтичного значіння. Полоцьке князївство, позбавлене Минського удїлу, подїлене між кількома князями, не мало нїякого впливу на руську полїтику; князї могли заявляти себе тільки в ролї підрядних помічників сильнїйших князїв, або втягати їх у свої суперечки. Дві иньші княжі династиї – Давида Ігоревича й Ізяслава Ярославича стратили всяке значіннє; перша репрезентовала ся незначним князем городенським Всеволодком, друга – синами Ярослава Сьвятополковича, також дрібними князями. Оден з них – Юрий здобуває сїй лінїї доперва пізнїйше трохи важнїйше, хоч все другорядне значіннє.

Мстислав був посвоячений із Всеволодом Ольговичом – був його тестем, але в боротьбі його з стриєм став по сторонї Ярослава – по сторонї правого, й обіцяв йому поміч. Всеволод звернув ся по Половцїв, але ті настрашили ся і втїкли. Тодї він почав впливати на бояр Мстислава й сипати дарунками, щоб відклонити його від Ярослава. Григорій, ігумен монастиря св. Андрія (фамілїйного монастиря Всеволодичів), особа дуже поважана і близька до княжої родини, особливо впливав у сїм напрямі на Мстислава. Він скликав собор сьвященників (бо митрополита в Київі тодї не було), і той увільнив Мстислава від даної Ярославу присяги – аби тільки не розливала ся християнська кров. Се міг бути голос київської суспільности взагалї, не тільки підкуплених бояр, бо перспектива нової боротьби, з Ольговичами, з участию Половцїв, не могла її тішити. Мстислав піддав ся сьому впливу, але, як каже лїтопись, до смерти жалував, що переступив дану Ярославу присягу ³). Всеволод Ольгович лишив ся в Чернигові, відтиснувши на другий плян не тільки Ярослава, але й синів Давида. Ярослав вернув ся до своєї Муромської волости: його лїнїя після сього зовсїм відокремляєть ся від иньших лїнїй Сьвятославичів, як спеціальна муромо-рязанська династия; Давидовичі по смерти Всеволода здобувають собі назад чернигівський стіл, але слїдом сходять зі сцени, і чернигівські землї опановує родина Олега. При тій боротьбі Ярослава з Всеволодом заробив Мстислав щось і для себе – захопив пограничні з Переяславщиною чернигівські землї, т. зв. Посемє, і воно зістало ся за ним. Тут посаджено другого сина Мстислава – Ізяслава ⁴).