Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 49 страниц)

⁴²) Іпат. с. 452, 466.

⁴³) Воскр. І. 114, Лавр. 407.

⁴⁴) Сього Володимира, згаданого в Іпат. під рр. 1204 і 1229 (в дїйсности сї подїї належать до р. 1208 і 1229 – див. Хронольоґію подїй Гал.-вол. лїтоп.) уважають сином „Ростислава пинського”, згаданого разом з ним під 1228 р., і внуком Юрия (Поґодїн Изсл. IV, с. 276, показчик до Іпатської лїт. sub voce). Але істнованнє такого князя Ростислава Юриєвича – лише непорозуміннє (Поґодїн вказує його під 1214 р., але див. 1 Нов. с. 196), а уважати Володимира пинського сином Ростислава нема нїяких причин.

⁴⁵) Іпат. с. 502.

⁴⁶) Іпат. с. 616.

⁴⁷) Іпат. с. 524 і 530. Неясно, чи на с. 524 поруч Михайла чернигівського не виступає також сей Михайло пинський, попавши туди з пинської записки, але що до згадки на с. 530 нема сумвїву, що се не Михайло чернигівський (як думали декотрі).

⁴⁸) Слова лїтописи (Іпат. с. 452) „нелзЂ бо (чит.: бЂ) имъ доити земли ихъ” (Литви) очевидно розуміють Рюрика і його шваґрів; див. ще с. 455.

⁴⁹) Іпат. с. 502.

⁵⁰) Нпр. Іпат. с. 503 (1229 р.): „идоста на войну (Данило з братом), остависта же въ Берестий Володимира пинського и Угровчаны и Берестьяны – стеречи землю оть Ятьвязь”; с. 543 (1251/2 р.): Данило „поя и (пинських князїв) со собою неволею на войну”.

⁵¹) Іпат. с. 542.

V. Чернигівщина й Переяславщина

СЇВЕРЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ; СТАРІ ЦЕНТРИ, ЇХ ІСТОРІЯ ДО ЯРОСЛАВОВОГО ПОДЇЛУ; ВІДНОСИНИ ДО КИЇВА. РАДИМИЧІ І ВЯТИЧІ.

Як на правім побережу Днїпра Полянське, так на Заднїпровю Сїверянське племя з свом полїтичним і культурним житєм, з своєю територією було тою основою полїтичного ґруповання, розвою суспільного й культурного житя тутешнїх земель, від котрої ми повинні виходити в своїм оглядї. І тут сїверянські полїтичні центри притягнули до себе на півночи сусїдні племена і території, слабше розвинені полїтично й культурно (зрештою – й меньше для нас інтересні, бо не належать до української ґрупи племен). Полуднева ж, передстепова кольонїзація, що належала в значній або й переважній части до иньшого племени, не сїверянського, ослабла під турецьким натиском і не полишила майже нїяких слїдів свого житя в наших джерелах, так що ми можемо ледви ледви якісь убогі окрушини від неї зібрати. З того всього українську кольонїзацію, українське житє на Заднїпровю репрезентують перед нами властиво тільки Сїверяне – і домінують тут, як Полянське племя на правім боцї. Ріжниця тільки в тім, що сїверянська територія не була розмірно невеликим осередком заднїпрянського житя, як полянська для правобічного, а становила й територіально взявши переважну частину тутешнїх князївств ¹).

Розвивали ся Сїверяне теж в обставинах досить подібних до Полян. Вони сидїли над великою Днїпровою дорогою; правда, ми не бачимо у них якихось важнїйших пристаней на Днїпрі, виключивши тільки Любеч, що лежав над суміжю Сїверян і Радимичів, але належав мабуть до Сїверян ²), а пізнїйше Київ, здаєть ся, забрав навіть значну частину надднїпрянського пояса собі ³), але з торговельних і культурних вигід Днїпра Сїверяне завсїди мусїли користати. Вповнї в їх руках були важні торговельні дороги на схід, річні й сухопутні – на Волгу і в Каспийські краї. Богаті скарби римської монети на їх території вказують на істнованнє торговельних зносин тут задовго до початків Руської держави, а в пізнїйшій торговлї Руси, зі сходом особливо, Сїверщина мусїла грати особливо важну ролю.

Поруч із розвоєм торговельних і взагалї культурних зносин ми мусимо припустити і значнїйший розвій суспільно-полїтичного житя. Дуже рано бачимо ми на території сїверянського племени кілька значнїйших городів, коло котрих ґрупують ся більші округи, і котрі в кінцї як з одного боку притягають до себе території иньших племен, так з другого приводять до роздїлу самої сїверянської території.

Етноґрафічну територію Сїверян ми знаємо тільки взагалї – скільки каже про неї лїтопись, себ то що вони займали басейн Десни з Сеймом і Сули; поки що нїяких матеріалів для докладнїйшого означення її не маємо. Отже на нїй вже на початку X в., в уривках Олегової умови і в оповіданню про похід Олега на Київ, виступають два або три важні центри – Чернигів, Переяслав, і третїй, на радимицькім пограничу – Любеч. Пізнїйше в XI в. Переяслав стає центром полудневої Сїверщини, що відокремляєть ся в осібне – Переяславське князївство, Чернигів – центром північної Сїверщини, разом з сусїднїми територіями Радимичів і Вятичів; Любеч тодї вже не грає якоїсь визначної ролї, але хто зна, чи не він то як раз притягнув і звязав з Чернигівщиною радимицьку територію. Що подїл Сїверщини на Переяславщину і Чернигівщину не був тільки капризом князїв, а мав якийсь глубший підклад, показує той факт, що переяславська людність зовсїм не тягне до Чернигівщини, навпаки – шукає собі князїв з иньшої княжої династиї; очевидно – сей подїл був сотворений самою суспільною і полїтичною еволюцією землї, а може й ще якимись причинами, незвістними нам близше.

Внутрішнї відносини в Сїверянській землї перед прилученнєм її до Руської держави, та й пізнїйше, нам майже не відомі. Ми знаємо, що якийсь час (десь в VII-VIII в.) Сїверщина, як і Вятичі й Радимичі, підлягали Хозарам. Київські князї перейняли від Хозарів сю зверхність над Сїверщиною на себе. Повість се кладе на часи Олега, инакше сказавши – на найдавнїйші часи Руської держави: Олег мав підбити Сїверян і Радимичів, сказавши їм давати дань замість Хозарам – до Київа, а також розтягнув свій вплив і на Вятичів. В своїм місцї я навів мотиви, що примушують нас відсувати залежність Сїверщини від Київа назад, в IX в. ⁴). На початку X в. по звісткам Олегової умови, потвердженим і оповіданнєм Константина Порфирородного, і по поглядам Повісти найважнїйші центри (Сїверщини – Чернигів, Переяслав, Любеч, мали вже бути обсаджені київськими залогами й намістниками. В Любечу Олег садовить „мужь свой”: Чернигів і Переяслав вичислені поміж тими городами, де „сЂдяху велиции князи подъ Олгомъ суще” (до них доданий, може самим лїтописцем – і Любеч). Цїкаво при тім, що Повість, знаючи, як Радимичі бунтували ся пізнїйше за Володимира, як Вятичів аж кількома пізнїйшими походами, за Сьвятослава і Володимира, поставлено в тїснїйші звязи до Київа, про Сїверян нїчого не може сказати окрім Олегового походу (скомбінованого, по всякій правдоподібности, самим автором). Се могло б вказувати, що уставленнє відносин Сїверян до Київа виходило за границї всякої народньої памяти і в народнїй традиції не лишило ся нїякої памяти про якусь реакцію Сїверян.

Орґанїзація управи в сї часи в Сїверщинї не звістна близше. Не знаємо, що то були за „великі князї” в сїверянських центрах – чи київські династи, чи просто намістники, чи може які тубильні князї; останнє я б уважав найменьше правдоподібним з огляду на давнї й тїсні звязи сих центрів з Київом. Сї звязи мусїли бути досить тїсні уже з самого огляду на важне значіннє Сїверщини і для торговлї і для його оборони.

Маленьку подробицю дає нам Повість з часів Сьвятослава. Тодї на поміч Київу, обложеному Печеніґами в неприсутности Сьвятослава, прибули в поміч „люди оноя страны ДнЂпьра”, під проводом свого воєводи Претича. Він не був з княжої династиї, і тільки, аби настрашити Печенїгів, казав, що прийшов з передовим військом свого князя. Очевидно, тодї в Сїверщинї сидїли воєводи з руки київського князя, власть котрого була тут досить сильною: Претич, заохочуючи своїх людей до небезпечного приступу під Київ, страхає їх, що инакше Сьвятослав їх „погубить”. Все се, розумієть ся, тільки гадки й представлення XI віка, але як память про обставини другої пол. X в. вони можуть бути приняті, тим більше, що в основі їх може лежати де що з народнїх переказів про ту київську облогу.

За часів Володимира Сїверщина, очевидно, зіставала ся в безпосереднїй залежности від київського князя: синам її Володимир не віддав. Тому мусїла вона потім переходити з рук до рук від Сьвятополка до Ярослава. 1024 р. засїв у Черниговї не впущений до Київа Мстислав тмутороканський. Чи стало ся се припадком, чи Чернигівщина сьвідомо бажала відокремити ся від Київа, не знати, але від тодї Чернигів стає центром всїх заднїпрянських земель. Ярослав і Мстислав „раздЂлиста по ДнЂпръ Рускую землю”, і такий подїл стояв до смерти Мстислава (1038 р.), а традиція його, правдоподібно, лишила свій слїд і в пізнїйшім подїлї земель Ярослава.

Подїл земель між синами Ярослава і тут, як в богатьох иньших землях, став вихідною точкою для дальшої полїтичної орґанїзації. Полудневу Сїверщину Ярослав відлучив і утворив осібне – Переяславське князївство. До північної Сїверщини, з Черниговом прилучено землї Радимичів, Вятичів, Муромську волость і Тмуторокань. Все се, по всякій правдоподібности, були землї держави Мстислава тмутороканського, з котрих вилучено тільки Переяслав, щоб утворити ще одну княжу волость на середнїм Днїпрі, в тім осередку руського полїтичного житя, де хотїло ся мати свій осїдок кождому з старших Ярославичів. З сих земель вже в другій ґенерації Ярославичів відлучили ся від Чернигова Муромо-рязанська волость і Тмуторокань. Муромо-рязанська волость стала осібним володїннєм молодшої лїнїї Сьвятославичів – потомків Ярослава Сьвятославича і тратить всякі звязки з Черниговом, незабаром увійшовши під вплив ростово-суздальських князїв. Тмуторокань виходить зовсїм за обрій руської полїтики (принаймнї – нам відомої), хоч память про її звязи з Черниговом не загинула вповнї: так в Слові о полку Ігоревім сїверські князї вибирають ся „поискати града Тьмутороканя”. Радимицькі ж і вятицькі землї зістали ся при Чернигові, і не відокремили ся в системі чернигівських земель навіть в тій мірі, як відокремила ся потім нпр. Новгород-сїверська волость. Взагалї, проявів полїтичного житя сї землї не подають майже нїяких за весь час XI-XIII в. Причину сьому треба шукати в житю й обставинах самих земель.

Радимицьке племя займало досить невелику територію – басейн р. Сожі. Якихось більших центрів – торговельних чи полїтичних тут не бачимо, коли не рахувати сюди Любеча. Що племя се не було зовсїм позбавлене якоїсь відпорної енерґії, се показує його повстаннє за Володимира, але, очевидно, для полїтичного відокремлення тут не було ґрунту.

Вятичі були серед східно-словянських племен найпізнїйшим здобутком Руської держави. Хоч перші згадки про їх залежність від Київа сягають ще початків Х в., але вони й пізнїйше стояли в близшій залежности від Хозарів, і тільки по зруйнованню Хозарської держави за Сьвятослава ся залежність скінчилась. Але приборкав Вятичів рішучо і примусив в останнє до покорности Київу доперва Володимир. Вятичі, видко, борикали ся сильно, бо прийшло ся йому аж двічи ходити на них походом, поки вони помирили ся з обовязком давати дань „від плуга”, наложену на них ще за Сьвятослава.

Та й після сього залежність Вятичів від Київа була досить поверховна, поза той обовязок дани довго не виходила. Ще при кінцї XI в. тут, видко, були якісь свої князї: правдоподібно, що таким якимсь князем чи автономним старшиною був Ходота й його син, на котрих походом ходив Мономах у 1080-х ⁵). О скільки слабі тут були впливи нової княжої династиї й її дружини, та взагалї культури Руської держави, показує й те, що при кінцї XI в. Вятичі, здаєть ся – одні тільки з поміж східнословянських племен, формально уважали ся поганами. І в XII віцї в їх землї князї не перебувають, волостей тут не викроюють. Взагалї якихось більших городів – центрів навіть тодї ми тут не бачимо, і земля ся, видко, уважала ся якимсь глухим, заказаним кутом: коли підчас війни Ізяслава Мстиславича з Сьвятославом Ольговичем Сьвятослав, тікаючи від Ізяслава, чкурнув „за лЂсъ у ВятичЂ”, Ізяслав стратив охоту далї за ним уганяти ся й повернув назад ⁶). Що Вятичі не уважали ся й добрими чернигівськими підданими, натякає та промова, з котрою звернули ся тодї Давидовичі до вятицької людности, поручаючи їм зловити Сьвятослава (що або був уже князем Вятичів або мав у тім моментї право ним бути): „се єсть ворогъ намъ и вамъ, а ловите єго убити лестію, и дружину избити, а имЂниє єго въ полонъ вамъ” ⁷). Ми можемо припустити і тут, як припускали про Деревлян, що тутешня людність під зверхністю чернигівських князїв жила „своїм житєм” у своїх громадах, не виходячи за границї сих тїсних громадських інтересів, та анї трошки не журячись княжою й усякою иньшою вищою полїтикою.

Примітки

¹) Спеціальну лїтературу наднїпрянських князївств див. в прим. 6.

²) Я думаю, що якби у Радимичів був такий важний центр як Любеч, то вони б грали трохи инакшу ролю; тому припустивши навіть, що він стояв більш на радимицькім, як на сїверянськім ґрунтї, думаю, що його Сїверяне опанували далеко перед тим, нїм Радимицька земля була цїла прилучена до Сїверщини.

³) Див. вище с. 261.

⁴) Т. І с. 372-3.

⁵) Лавр. 239.

⁶) Іпат. с. 239.

⁷) Іпат. с.240

ЧЕРНИГІВЩИНА: ЇЇ ВІДОКРЕМЛЕННЄ, ЇЇ ТЕРИТОРІЯ І ГРАНИЦЇ; ПОСЕМЄ. ЗМАГАННЯ ЧЕРНИГІВСЬКИХ КНЯЗЇВ, БОРОТЬБА ЗА КИЇВ, ЕМУЛЯЦІЯ З СУЗДАЛЕМ, ГАЛИЦЬКІ СПРАВИ. ДРОБЛЕННЄ ЧЕРНИГІВЩИНИ: ПОДЇЛ ДИНАСТИЇ НА ЛЇНЇЇ, „ЛЇСТВИЧНОЄ ВОСХОЖДЄНІЄ”; ЧЕРНИГІВСЬКІ КНЯЗЇВСТВА. ПОЛЇТИЧНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ГРОМАДИ; ВІЧЕ ЧЕРНИГІВСЬКЕ, СТАРОДУБСЬКЕ. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: РОЗВІЙ ДРУЖИННОСТИ Й ДРУЖИННОЇ ПОЕЗИЇ; ЛЇТЕРАТУРНІ ПАМЯТКИ; ЦЕРКОВНЕ ЖИТЄ; МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА.

По Ярославовому подїлу Чернигівщина з сими своїми аннексами стала удїлом рода Сьвятослава Ярославича, і сей рід закоренив ся глубоко: поодинокі, дрібні княжі роди з сеї династиї зацїлїли тут, у східно-північній частинї землї, ще в XV-XVI в.

Уже Сьвятослав, видко, постарав ся загнїздити ся в Чернигові й уважав його своїм містом. Навіть здобувши Київ, заповів він себе перенести до Чернигова й поховати у св. Спаса – в церкві, заснованій першим чернигівським князем – Мстиславом, хоч сам у Київі збудовав свій патрональний монастир св. Симеона. І сї звязки навязані з Чернигівщиною Сьвятославом, дали себе знати зараз по його смерти: коли Всеволод захотїв заграбити Чернигівщину собі, місцева, сїверянська людність скільки могла противила ся сьому, всякими способами тримаючи ся і боронячи Сьвятославичів. Коли зараз по смерти Сьвятослава Олег прийшов в Чернигівщину, його прийняли тут без всякого противлення. Коли ж Всеволод прийшов добувати собі назад Чернигів, Чернигівцї замкнули ся, не пустили його й волїли терпіти все, нїж піддати ся йому. Всеволод попалив місто, люде повтїкали в замок і далї боронили ся, в інтересах Олега, хоч самого його в містї не було. А коли кільканадцять лїт опісля попробував був засїсти в Чернигові Мономах й боронити ся від Олега, ситуація в містї, очевидно, не була для нього добра, бо мусїв зараз скапітулювати. Два роки пізнїйше Мономах вибрав ся на Олега; на сей раз Олег не зістав ся в Чернигові, а замкнув ся в Стародубі, й тут знову людність боронила ся скільки сил, „бяху ся из города крЂпко”, і не вважаючи на тяжку облогу (изнемагаху люди в городЂ), тримала ся звиш місяць, поки Олег не рішив капітулювати ¹).

Сї факти, сї тяжкі жертви людности в інтересах династиї Сьвятослава виразно показують полїтику, змагання тутешнїх громад. Бо хоч все се факти більш пасивного характеру, то не треба забувати, перше – як бідні і припадкові взагалї наші відомости, друге – що й таке пасивне підпираннє династиї було звязане з великими жертвами. Очевидно, земля бажала конче задержати ся при династиї Сьвятослава й при своїй окремішности під її управою. При тім не треба забувати, що власть Всеволода чи Мономаха мала би своїм наслїдком нову злуку до купи Переяславщини й Чернигівщини: очевидно, і того собі в Чернигові не бажали.

В значній мірі завдяки сїй підпорі зі сторони людности – пасивній в наших джерелах, але може далеко активнїйшій в дїйсности, Сьвятославичі в кінцї вибороли собі Сїверщину. Молодший Сьвятославич – Ярослав дістав Муромо-рязанську волость, старші два подїлили Сїверщину з її иньшими аннексами. Як був переведений подїл Сїверщини, лїтопись не каже, але знаємо, що Давид дістав „большеє княженіє” – Чернигів, а Олег мусїв дістати Новгород сїверський, і від тодї мусїв почати ся подїл землї на сї два головні князївства – Чернигівську і Новгородську волость ²), що держить ся й пізнїйше.

Давид пережив на кілька лїт Олега, що умер 1115 р. Коли умер Давид (1123), в Чернигів перейшов найменьший з Сьвятославових синів – Ярослав, по принципу родового старшинства. Але пять лїт пізнїйше син Олега Всеволод несподїваним нападом опанував Чернигів, побив Ярославову дружину, заграбив майно, а самого Ярослава пустив назад у Муром. Ярославу обіцяв поміч київський Мстислав, але з тієї помочи не вийшло нїчого ³). Ярослав мусїв лишитись при своїй Муромо-рязанській волости, й від тепер вона відокремлюєть в його родї, виходить з комплєксу чернигівських земель, а Ярославова династия перестає претендувати на чернигівські землї. Тим закінчило ся сформованнє Чернигівського князївства, чи властиво системи князївств ⁴).

Чернигівська земля, як вона тепер сформувала ся, обіймала в головнім басейни Сожі, Десни і верхньої Оки. Західньою границею уважав ся Днїпро ⁵), але в дїйсности границею міг він тільки уважати ся з грубшого. Вище я вказував, що скрайка лївого берега Днїпра коло Київа належала, правдоподібно, до Київщини, а вище Припети чернигівська границя переходила на правий бік, і Річиця і „иные городЂ мнози” належали тут до Чернигова ⁶). Як далеко „чернигівська границя сягала на північ на Поднїпровю, ми можемо судити орієнтуючись хиба тільки тим, що верхівя Сожі вже належали до Смоленська, бо зрештою між Річицею і крайнїм смоленським містом – Кописем по Днїпру не знаємо нїяких міст на певно. На лївім боцї Днїпра верхівя Сожі, Іпути, Десни належали вже до Смоленська – бачимо тут ряд смоленських волостей: Мстиславль на Вехрі, Прупой – правдоподібно Пропойськ на Сожі, Ростиславль – Рославль на Острі, Зарой – на Іпути, Ельна і Пацин на Деснї ⁷). Крайнїми чернигівськими городами, нам звістними, був тут Чичерськ на Сожі і Вщиж на Деснї.

На північнім сходї, Окою, висувала ся земля Вятичів далеко. Її границя не була тут певною, і се зрозуміло: в сїм напрямі йшла кольонїзація з славянських земель до фінських, і чернигівсько-рязанська границя могла бути не меньше конвенціональною, як чернигово-переяславська. Не диво, що за поокське пограниче йшли якісь суперечки між чернигівськими та рязанськими князями ⁸). Зі сторони Чернигівщини тут крайня, напевно нам звістна волость – се Лопастень чи Лопасна – очевидно на Лопастнї, правім притоцї Оки; крайня рязанська волость – Коломна, на устю Москви до Оки. Область самої Москви належала до Ростово-суздальської землї, тим часом як область р. Протви, другого притока Оки, належала до Смоленського князївства: тут така, або ще й більш конвенціональна і неясна границя, як у Чернигівщини з Рязанщиною, дїлила тут Смоленське князївство з Ростово-суздальською землею, куди також як до Рязанської ішла словенська кольонїзація в фінські землї. Таким чином чернигівські землї тут мусїли протягати ся узенькою скрайкою понад лївим боком Оки.

На правім боцї Оки крайнїй рязанський город – Ростиславль, на устю р. Осетра, збудований в серединї XII в. Далї на полудень знаємо тільки, що область р. Пронї належала до Рязани (город Пронськ на середнїй Пронї, столичне місто), а область р. Зуші (городи Мценськ, Новосиль) – до Чернигова. Уважаючи на пізнїйші звістки про напрям і область рязанської кольонїзації, з деякою правдоподібностю чернигівсько-рязанську границю можна і в давнїйші часи, в XII-XIII віках класти на вододїлї Дону й його притоків Пронї й Сосни з одного боку, Упи і Зуші – з другого. (В Дїдилові, недалеко Упи, звичайно бачать вятицький Дїдославль, але на се, окрім не дуже близької звукової подібности, доказів нема).

На полудню „Посемє” – землї по р. Сейму займали непевне, спірне становище між Чернигівщиною й Переяславщиною. За Олега Сьвятославича вони належали до Чернигова ⁹); потім, під час боротьби Всеволода Ольговича з стриєм за Чернигів, Посемє забрав Мстислав, і воно якийсь час лучило ся з Переяславом; Всеволод відобрав собі його доперва 1136 p. ¹⁰). Тутешня людність тягнула більше, здаєть ся, до Переяслава (маємо в такім дусї заяву Курян Ізяславу, що вони готові бити ся з Ольговичами, тільки не з Юриєм, князем популярним в Переяславщинї взагалї ¹¹), але Посемє таки зістало ся при Чернигові. Воно й не диво: Переяславське князївство було дуже слабе й довго зіставало ся bonum nullius між князями, Чернигів же був далеко сильнїйший і легко міг задержати спірну територію. Крайнїм городом Посемя на полудневім сходї був Курськ, се було вже пограниче з степом, небезпечне й трівожливе, але кольонїзація хоч би й слабша, могла йти далї в степ, судячи з істновання города Донця в XII в. в басейнї верхнього Донця.

На просторони між Десною й Днїпром пограничними городами Чернигівщини від Переяслава були городи в области Остра ¹²), з котрих знаємо місце Бохмача (теп. Бахмач) і Білої вежі (коло верхівя Остра) ¹³), так що тутешню границю можна класти на вододїлї Остра і полудневих Днїпрових притоків. Одначе Остерський городок, инакше Юрїв городок – тепер Остер, на устю Остра в Десну, не належав до Чернигова. Не належала здаєть ся й надднїпрянська скрайка між Десною й Днїпром, як я вже згадував. Як крайні чернигівські осади знаємо тут Лутаву і Моровійськ на Деснї ¹⁴); як на правдоподібну границю можна вказати на тї болота, звані Видра, що впадають тут у Десну (колись то була ріка).

Уложивши ся в сї границї Чернигівське князївство не переживало особливих територіальних перемін. Дальша територіальна історія його сходить на сї два моменти: з одного боку – невдатні заходи чернигівських князїв для своєї розмноженої династиї захопити иньші волости, по за Чернигівською землею, з другого боку – Чернигівське князївство, завдяки розмноженню династиї, дїлить ся на дуже зложену й розгалужену систему дрібнїйших князївств. Я насамперед огляну полїтику чернигівських князїв в XII-XIII в., заразом історію їх династиї, що привела землю до того роздроблення, а потім перейду до огляду тієї системи столів і волостей в Чернигівській землї.

Як ми вже бачили, перший чернигівський князь Сьвятослав осягнув був перше місце в руській полїтичній системі, але здобутки сї були не трівкі, і в результатї його узурпація Київа привела до того, що у синів його відібрано й Чернигівщину. Не вважаючи на співчутє землї, Сьвятославичам, властиво – Олегу, що головно вів сю боротьбу, тільки по двадцятьлїтнїй боротьбі удало ся вернути собі батьківщину, і то головно тільки завдяки свому союзу з Половцями. Але й вернувши її, вони зістали ся в другорядній полїтичній ролї, служачи підручниками київських князїв – з початку Сьвятополка, потім Мономаха, князя з молодшої лїнїї. Пізнїйше внутрішня боротьба в чернигівській династиї – Всеволода Ольговича з Ярославом, здавало ся, ще більше ослабила чернигівських князїв, бо вмішала київського князя у внутрішнї чернигівські справи, і Чернигівищна понесла навіть територіальні страти (утрата Посемя). Заразом розмноженнє династиї (в другій ґенерації Сьвятославичів було вже пятьох князїв) ставило перспективу ослаблення землї через роздробленнє.

Але та внутрішня боротьба, висадивши на перше місце Ольговичів серед иньших чернигівських лїнїй, як раз забезпечила Чернигівщинї знову визначну полїтичну ролю. Всеволод Ольгович, зміцнивши своє становище в Чернигові, використав нагоду реваншу – вмішав ся у внутрішню боротьбу Мономаховичів, потім перейшов до самостійної боротьби з ними і здобув назад Посемє, а слїдом заявляє претензії на Київ, і дїйсно по смерти Ярополка засїдає на київськім столї. Потрапивши при тім задержати при собі спору пайку своїх чернигівських земель і притягнути до себе Мстиславичів (здуривши їх обіцянками), Всеволод, як його дїд, знову зайняв перше місце в руській полїтичній системі і надїяв ся задержати Київщину і першенство на Руси в своїй династиї на далї.

Сього не удало ся. Чернигівська династия не здолала прилучити Київщину до своїх волостей. Але вірна традиціям Всеволода, вона від тепер аж до повного упадку Київа, до половини XIII в., нїколи не залишає претензий на Київ, і кождий „старійшина” чернигівської династиї має своєю метою – вийти в кінцї на „золотий стіл” київський. Заразом се стає головною точкою в чернигівській заграничній полїтицї. Справа не була так легка. Чернигівські князї мали против себе по перше – київську громаду, що була їм ворожа насамперед тому, бо вони перебивали дорогу її улюбленій династиї – Мстиславичам, а окрім того не симпатична і з иньших причин – через союз з Половцями, недбалу управу і т. ин. Та київська громада, як ми вже бачили, активністю не визначала ся. Острійшу боротьбу треба було все видержати з сими Мстиславичами, що уважали Київщину своїм удїлом, орудували досить значними силами і переважно визначали ся особистими здібностями. Тим часом чернигівські претенденти володїли не дуже вже великими чернигівськими волостями, їх сили залежали від солїдарности свояків, котрих приходило ся притягати ріжними обіцянками та помочи половецьких орд, котрими вони зміцняли свої сили. Але головним союзником їх була внутрішня боротьба серед Мономахової родини: з початку боротьба Мстиславичів з молодшими Мономаховичами, потім молодших Мстиславичів з своїми стриями, Ростиславичами.

В результатї від часу до часу чернигівським старійшинам таки удавало ся засїсти на київським столї. По Всеволодї Ольговичу се удавало ся Ізяславу Давидовичу (аж трома наворотами, між 1155 і 1161 р.), Сьвятославу Всеволодичу, що теж кількома наворотами засїдав у Київі і в останнє, на підставі компромісу просидїв від 1181 до 1194 р., потім сидїли в Київі Всеволод Сьвятославич (теж кількома наворотами, між 1207 і 1214 р.) і Михайло Всеволодич (перед Батиєвим походом).

Але се були здобутки більше морального характеру. Не кажучи за Ізяслава Давидовича і Михайла, що тільки хвилево сидїли на київськім столї, – Сьвятослав і його син Всеволод опанували Київ якось тривкійше тільки на підставі компромісів, подїливши ся Київщиною з иньшими претендентами і зіставши ся майже при самім лише Київі. Таким чином, здобуваючи Київ, вони задоволяли тільки свою амбіцію – стати на першім місцї в княжих кругах на Українї, старшиною Руси, але територія Чернигівщини з того не розростала ся, тим більше, що нїхто з тих князїв не міг числити навіть на той київський стіл і малий київський округ: його здобувано силою, при нагодї, кождий раз на ново, без можливости передати в спадщину не то що його, але навіть і права до нього.

Так само не збільшив собою чернигівських волостей і Великий Новгород, куди почавши теж від часів Всеволода Ольговича попадали від часу до часу, і навіть досить часто, чернигівські княжичі на стіл. Новгородський стіл в сї часи вже не мав у собі нїчого певного, становище князя залежало від ґруповання партий в Новгородї й було дуже хистке, так що князї (що в другій половинї XII в. приходили головно з трох династий – ростово-суздальської, смоленської й чернигівської) міняли ся раз у раз, і не могли числити на новгородську волость.

Від останньої чверти XII в. полїтика чернигівських князїв стає більш скомплїкованою. До тепер вона, як я казав, була головно звернена на Київ, бо тут була волость, котру можна було здобути, і полїтичний центр руської системи, що давав свому князю першенство між князями. Отже чернигівська полїтика до тепер, можна сказати, звернена фронтом на захід. На східних границях Чернигівщина не мала особливих клопотів: і Ростово-суздальське князївство, і Муромо-рязанське були досї другорядними силами, при тім ростово-суздальські князї були союзниками чернигівських князїв у боротьбі з Мстиславичами. Але в другій пол. XII в. Ростово– суздальське князївство виростає на найбільшу полїтичну силу і забирає зовсїм під свій вплив рязанських князїв. З тим на самій границї Чернигівщини встає нова сила, репрезентанти котрої дуже завистно й пильно слїдять за змаганнями чернигівських князїв до першенства. При тім інтереси суздальських князїв в ріжних місцях стрічали ся з чернигівськими: і на окськім пограничу, де були якісь спірні землї, і в Новгородї, де міняли ся князї з обох династий, і в Київі, де хотїли загнїздити ся чернигівські князї, тим часом як суздальські пильнували ослабити впливи й значіннє Київа, і т. д.

Сьвятослав Всеволодич, змагаючи ся до першенства „в Руській землї” почув сю емуляцію Суздаля і в 80-х рр. попробував побороти ся з ним: почала ся боротьба на рязанськім теренї, потім перейшла на новгородський ¹⁵), але Сьвятославу дуже скоро прийшло ся скапітулювати, тим більше, що вів заразом боротьбу на два фронти – з Ростиславичами за Київ, і з Всеволодом суздальським, – мусїв мовчки признати те становище, яке заняв суздальський князь, відступити йому Новгород, признати його впливи в Рязани і помагати йому своїми полками ¹⁶).

Так справа першенства серед всїх земель Руської держави була, програна Чернигівськими князями. Їм лишило ся пильнувати тільки можливо впливового становища серед українських князїв. Полишивши на боцї Суздаль, вони далї енерґічно змагали до розширення своїх волостей і впливів. Так при кінцї XII в. вони беруть дуже дїяльну участь в полоцьких справах, хоч ми й не знаємо близше мотивів і цїлей сеї полїтики ¹⁷). З початком XIII в. по при Київ вони знаходять собі новий терен в Галичинї; сей напрям чернигівської полїтики мав уже свою досить стару історію, бо вже Ізяслав Давидович хотїв взяти ся до галицького стола, піддержуючи галицького претендента – Івана Берладника. Потім Сьвятослав Всеволодич, як тесть останнього галицького князя, мав теж охоту до галицьких справ і вислав був сина до угорського короля, „творяше, якоже дадять єму Галичь”, але перепинив його Рюрик ¹⁸). За Романа була в Галичу між боярством чернигівська партія (Ігоревичів). Коли Роман вмер, Всеволод Сьвятославич з своякам розпочинає походи на Галичину, аби здобути її для своєї династиї, та справа несподївано закінчила ся на разї тим, що Галичане закликали до себе на стіл Ігоревичів, синів славного Ігоря Сьвятославича, що й засїли в Галичннї й на Волини (1206). Хоч Всеволод, правдоподібно, призначав сї волости не Ігоревичам, але все ж се був важний здобуток для династиї. Разом з тим Ольговичі здобувають Київ від Ростиславичів і Переяславщину від суздальської династиї і таким чином раптом приходять до небувалого блеску й слави ¹⁹).

Та тільки сей блеск був ефемеричний. У Переяславі син Всеволода просидїв лише кілька місяцїв. Попробувавши зломити галицьку боярську партію, Ігоревичі викликали повстаннє бояр і загинули в нїм. Всеволод схотїв відібрати від Ростиславичів решту Київщини, але стратив і самий Київ ²⁰). Знову плян показав ся за широкий і ведучи боротьбу на кілька фронтів, Ольговичі знову не змогли удержатись; знову справа скінчила ся на компромісї з Ростиславичами, на підставі котрого Всеволод дістав собі самий Київ і на тім мусїв заспокоїти ся по всїх тих тріумфах.