Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 49 страниц)

³) Див. т. І c. 196-200.

⁴) Лавр. c. 124.

⁵) Див. про се вище c. 413-4 і 449-50.

⁶) Див. т. III гл. 1.

⁷) Heinricus Stephani regis filius, dux Ruizorum in venatione ab арrо discissus perit flebiliter – Ann. Hildesheimenses, Моnum. Germ. historica Scr. III c. 98.

⁸) Nuntius ad regem (до угорського короля) dirigitur, qui tunc in marchia Ruthenorum morabatur (Vita Chunradi regis – Monum. Germ. hist. Script. XI c. 74). Тяжко прикладати сю звістку до Галичини, як робить нпр. Ґрот (Изъ исторіи Угріи c. 24), звязуючи се з участию Угрів в боротьбі Володаревичів і Васильковичів – ледво чи поїхав би посол до угорського короля так далеко.

⁹) Bidermann ор. c. II c. 59, Lehoczky Beregvárm. Monogr. I, c. 117.

¹⁰) Нпр. для Шаришського комітату див. Fejér III. 1 c. 79 (1209), для Землинського – Ib. c. 163 (1214), Унґварський – ibid. (Martino (comite de) Zemlin, Benedicto (comite de, Hunguar, Бережський – Endlicher Monum. Arp. c. 718 (Mesku comes de Beregu). По імени свого столичного замку ком. Бережський називав ся також Боршівським – in comitatu de Borsua – Cod. Arpad. IX c. 333, Неуm comes de Borsoha – Endlicher p. 709.

¹¹) Див. Szirmay Not. hist. com. Zemplén. с. 12 і 37, пор. нпр. Cod. Arpad. VIII c. 6, XI c. 518, Cod. Patrius VIII c. 176 i т. и.

¹²) Mihályi c. 77, 78, 127, Csánki c. 410.

¹³) Нпр. Fejér V. 3 c. 87, VI. 2 c. 253, VII. 2 c. 147, Stifmay Not. Ugoch. c. 71.

¹⁴) Мармарош – Marmarisius, Mammarus, Cod. patrius II c. l (1199), Fejér VI. 2 c. 253 i 387 (1300).

¹⁵) Нпр. в документї 1303 p. Nicolaus voyvoda, comes de Ugocsa et Marmarusio; на документї 1327 p. вже маємо Stepha(n)o de Marmarusio (comite) – Fejér VIII. l, 147, VIII. 3, 212, пор. Cod. Patrius V. 108.

¹⁶) fö-ispány, comes parochialis по латинї.

¹⁷) Mocud centurio Землинської столицї – Endlicher c. 646.

¹⁸) Див. нпр. наданнє замкової землї Каяти, auferendo ab eodem castro et a iurisdictione comitis de Sarus pure et simpliciter eximendo – Cod. Patr. VIII, 451.

¹⁹) Золота буля § 3, 5.

²⁰) Про дїдичність наджупанського уряда див. нпр. наданнє в дїдичне володїннє Ужського комітата (1290) – Codex Arpad. V. 3 і XII. 492.

²¹) comes curialis, по мадярськи al-ispány.

²²) Т. зв. iudices nobilium.

²³) Нпр. comes et quatuor iudices Угочської столицї – Cod. Patr. VIII, 453 (1272-1300), curialis comes et quatuor iudices nobilium de Zemlyn – C. Patr. VII. 292 (1300), див. також 1291: iudices in com. de Zemlin (три)– C. A. V. 59, або 1299: Andreas comes de Zemlyn, vice magister Iako et iudices nobilium de eodem comitatu дають речинець для ставлення сьвідка pro expedito unius equi vel equi estimacionem duabus marcis valentem – F. VI. 2, 215.

²⁴) nobiles дат. докум., по мадярськи nemes.

²⁵) servientes castri, castrenses.

²⁶) udvornici, від словянсыюго двір.

²⁷) jobagiones castri, jobagiones, мад. jobbágy від jó, jobb – добрий, лїпший, отже meliores, в латинській передачі часом: рrосеrеs. Се звичайне толкованнє; толкують одначе се слово й инакше.

²⁸) В пізн. угор. праві термін jobbágy == підданий.

²⁹) Поодинокі факти нобілїтації йобадьонів трапляли ся й перед тим – оден такий факт нпр. маємо серед унґварських актів XIII в.: Kop. Володислав з огляду на заслуги, які показав Dionisius c. Cheemee iobagio castri Hwung in exercitu in Hod cum infidelibus Comanis, – Dionisium prenotatum aut ipsius heredes una cum duabus villis suis – Chepeel (Чепель коло Капоша) et Moschya (Mokcsa тамже) in com. Hwng de iobagionatu castri nostri prenotati exemimus et nobilitavimus in medio baronum nostrorum ac sub tutelam vexilli nostri statuimus – C. P. VIII, 207.

³⁰) Fejér III. 1, 153, 474 і далї, V. 1, 170; IV. З, 40, VII. 5, 204, Cod. Arpad. VII. 224, IX. 550.

³¹) Castrom Ujvar, in finibus Polonorum, – dictum castrum est de nouo erectum ex singulari praedecessorum nostrorum admissione in montibus desertis, ut eo commodius et securius homines per illa loca deserta possent ambulare utque ibidem insimul facilius convenirent homines et villas in montes radice plantarent. – Fejér III. l, 79. Замок сей, по латинї званий Novum castrum стояв на Торицї, недалеко нинїшнїх Липян (Héthárs) – Csánki c. 284.

³²) ad praesens nobis et regno nostro admodum et non modicum esset necessaria maxime in subsidium populorum seu hospitum nostrorum... nostra Mammarus congregatorum, король дає в заміну його quasdam possessiones nostra seu villas, nunc ad praedium nostrum de Vgocha pertinentes, in eodem comitatu – Rokaz, Fekete Ordou, quae sunt minime populosae, et Nyirtelek, quae est vacua. – F. VI. 2, 253 (1300).

³³) Надр. лист кор. Володислава universis nobilibus et aliis omnibus exercituantibus seu exercituare debentibus in com. de Zathmar, Zabouch et Beregh – кличе, аби явили ся зараз до короля оружні, инакше грозить карою іn rebus et personis, tanquam nostri mandati transgressores – Fejér V. 3, 506 (без року).

³⁴) Напр. в маєтностях Лелеського монастиря: in Egregii etiam dedit 12 vineas sine vinitoribus et jobagyonem nomine Ludovicum cum filiis (Fejér V. 2 c. 211); панський йобадьон – iobagionem suum (Nicolai de Muncsul), Cod. P. VIII c. 274.

³⁵) Див. нпр. Шариш – Fejér IV. 3, 61. Шоувар в XIII в. зветь ся селом, але що то мусїв бути перед тим замок, вказує імя, в 1288 p. (Fejér V. З, 296) король дає на ново дозвіл збудувати там замок. Castrum (regale) de Saturhyg – Cod. Arpad. VIII. 6, Шатораля – C. Arpad. VIII. 6. Землин – Fejér IV. 2, 140. Поток – С. Patrius VIII. 279, Унґвар – С. Arpad. III. 122, Мункач – G. Arp. VIII. 68, Боршова – C. Arp. VIII. 199, Вишк – Fejér VI. 2, 253, Густ – Ргау V. 519, Michályi c. 5.

³⁶) in Marmarisio, que est quedam particula dyec. Transsilvaniae Документ друкований кілька разів – Fejér VI. 2, 287, Teutch und Firnhaber II. 217, Codex Arpadianus V. 258.

³⁷) ultra indagines regni Poloniae, ad alpes Beschad, ulterius tenet metas cum terra Polonie – Cod. Arpad. VIII. 242 (1269).

³⁸) Cod. Arp. IX. 465 і X. 227 – проміна маєтности (Gybarth іn comitatu Novi castri (Gibart, в ком. Абауй, коло Szántó) за маєтности Veresalma (теп. Vörösalma, Червениця) i Torkow (Tarkö, Камениця на горішнїй Торицї) ultra indagines in com. de Sarus з доплатою 60 гривен fini argenti, quia possessiones antedicte meliores et vitiliores extiterunt dicta possessione Gybarth (сю terra Weresalma випросив собі Ґеорґіи filius comitis Noui castri, quam Ewze et filii sui possidebant).

³⁹) Небезінтересні мотиви: король дозволяє Chepano f. Kyney iobagioni castri de Vng cum Stephano filio suo продати vnam possessionem Chepel, бо він propter inopiam et poupertatem suam suum seruicium peragere fideliter non posset, а знов iuxta regni consuetudinem approbatam iobagio castri possesionem suam ausum vendendi omnino non haberet, nisi per permissionem regie maiestatis – C. A. XII. 172 (1276). Чепан в присутности відпоручника короля й ерлявської капітули conuocatis commetaneis et vicinis ipsius terre ac iobagionibus castri vct Chemey, Buda, Fulcian, Andrea dicto Deda ac Nicolao f. Cohord (сей Nicolaus був безпосереднїм сусїдом його) продає свою землю Chepel за 40 гривен fini argenti Iacobo de Panch – С. А. XII. 184.

⁴⁰) Продажа третини terre Туbа від Endre f. Hercheg, Valentino f. Myluzsth, Wolf f. Thome et Simone Nigro iobagionibus castri de Wngh від себе й іменем Simone Albo Hatheu Hustugk Domozlo Tyba Gregorio et Donk consanguienis за 80 марок Feliciano f. comitis Galli. На cю продажу дали згоду й сусїди: Tobyas іменем своїм і pro Dionisio f. Zulusk, Petrus f. Eleseg iobagio pro se et pro Mirche maiore eiusdem castri, Benedicto f. Domslo, Dominico f. Leustachy, Edeuch f. Petri, Andrea f. Dionisii, Feliciano f. Feliciani, Michaele f. Esbolch – pro Luca f. Laurencii iobagionibus. Sacerdotes: Martinus de Kopus, Stephanus de Wngwar, Blasius de Checher et Laurencius de Tyba потвердили повновласть на продажу дану продавцям від Hathen et socii sui, Benedictus f. Duruzlay. C. P. VI. 313 (1284). Продажа решти – ib. c. 358, королївський дозвіл на продажу, з огляду на бідність: inopiam et paupertatem nobis exponentes – c. 294 i 295, королївське потвердженнє продажі – c. 368.

⁴¹) Cod. Patr. VI c. 118 i 396.

⁴²) Беля III и Андрій подали еґерській катедрі decimas omnium forestarum nostrarum et noualium praediorum nostrorum fundatorum et fundandorum aс villarum nobilium et nostrorum seruitorum vniuersaliter in соm. Vgocha et Berek existentium – F. IV. 3, 41 і 43, пор. V. l c. 1271: Qui comitatus scilicet Vgocha et Beregh fuerunt forestae sanctorum regum, traditi et donati per praedecessores nostros ecclesiae Agriensi supradictae in decimis dicandis et persoluendis prout ceteri comitatus.

⁴³) fornax cementi.

⁴⁴) puteus salis, теп. Sö-banya.

⁴⁵) Cod. Arp. IX. 389 i VI. 2. 214.

⁴⁶) terra arabilis – C. A. XII c. 435 i 440,

⁴⁷) C. A. IV. 4.

⁴⁸) Fejér VII. 5, 208 – село з селянами купив епископ a quibusdam mercatoribus de Ruscia venientibus, котрим суд віддав сих селян за те, що вони їх розграбили, напавши на дорозї. C. Р. VIII c. 192 – clausura molendini. Ib. c. 274; molendinum super fl. Laborcz. F. IV. 3 c. 40: наданнє cum dimidietate tributi qui exigitur a transeuntibus de v. Zemlin versus v. S. Maria. Про виноградну культуру див. С. А. XI c. 518, також decimas in frugibus in vino в грамотї для осадників Luprechtháza (Береґсас) – ibid. VIII c. 345; див. ще грамоту 1271 р.: монастир de Tihan продає parvam vineam in ser. ville Kek Kék в Сатиарськім ком., недалеко Тиси), виморочну по монастирському чоловіку Chom, Blasio homini dom. reginae de v. Kek; сей виноград сусїдує vineае populorum monasterii de Szeremch, i vineis vduornicorum dom. regis – Fejér V. l, 170.

⁴⁹) Нпр. в грамотї до людности Угочської столицї, поручаючи її нового наджупана, король Володислав так вичисляє сї верстви: fidelibus suis uniuersis – nobilibus, iobagionibus castri, castrensibus et aliis omnibus. tam hospitibus liberarum villarum quam aliis cuiuscumque condicionis hominibus in соm de Vgacha constitutis. Codex Arpad. IX. 564. Як бачимо, тільки удворників тут поминено, але їх, мабуть, треба розуміти implicite в „людях всякого стану”, в противставленню до привілєґіованих кольонїстів ilberarum villarum, як господарів villarum illiberarum – обовязаних до повинностей на замок. Так само мабуть про селян-удворників (rustici) іде мова в цитованій вище (прим. 9 до c. 496) звістцї про куплене еп. Бенедиктом село. Зрештою саму назву удворників (udvornici domini regis) стрічаємо в однім селї – але вже за Тисою (див. вище реґесту в тій же нотцї). Сюди-ж можуть належати homines liberae condicionis Detricus, Ettul i Gunzel, що дістають за свої услуги землю від Петра сина Zoboslou – С. Р. VI c. 49.

⁵⁰) Auceps Myko – С. А. IV с. 4, Michael et Strach de Galoch qui sunt tenentes rares (сокольники?) – C. P. VIII c. 440, caniferi – C.А. VII c. 223, custodes silue Beregu – Registrum Varadiense ч. 314 (у Ендлїхера), custodes silvarum nostrarom (королївських)– С. Р. VIII 453; див. зрештою відомости зібрані у Бідермана II с. 509. Див. також згадку про castrenses в С. Р. VI с. 181, С. А. IX с. 407.

⁵¹) post plagam Tartarorum in tempore necessitatis. F. IV. 3 c. 380.

⁵²) Див. вище с. 495 нотка 2.

⁵³) Див. вище c. 495 нот. 3.

⁵⁴) Cod. P. VI. c. 396 i 522. Про продажу йобадьонського ґрунту очевидно іде мова і в С. Р. VI. 181, хоч власника її й не названо виразно йобадьоном.

⁵⁵) Fejér VII. 5, 214, текст диви низше, c. 500.

⁵⁶) Диви вище в. 888.

⁵⁷) При тім способі, яких вичисляє сї імена опись, не можна обрахувати числа докладно.

⁵⁸) Contulit etiam in prediis omnibus supra memoratis libertinos, seruos et ancillas diuersorum officiorum, qui vero omnes tales ad voluntatis dominorum suorum et accidentia negocia, de loco ad locum transferuntur, de servicio ad servicium transmutantur, idcirco noluit eos prediis singulis assignare, sed tantum seriatim nominatos, cuius sint libertatis aut seruitutis, pronunciare libertinos. Contulit ex servili genere exemptos, quorum est officium cum preposito, quoties necesse fuerit, vel ad praepositi perceptum cum fratribus cum suo apparatu procedere, omnia litigia ecclesiae manutenere, legationes quo necesse fuerit deferre, comitatus curiales vel alias prouisiones, cum eis iniunctum fuerit, absque omni contradictione procurare (імена). Contulit etiam jobagyonem nomine Bera, obtentu fidelitatis sue ita ex omni iugo servitutis exemptum, ut nulli omnino servili condicioni subiaceat, nisi ipse vel sui posteri ab ecclesia se alienare voluerint Libertinos contulit minoris libertatis, quorum officium est stare ad omnem nutum praepositi vel fratrum (імена). Servos etiam contulit cunctis servilibus officiis deditos cum uxoribus, filiis et filiabus (імена). – Fejér VII. 5, 213-5.

⁵⁹) Praeterea nos fidelitatis ipsius (eпископа) obtentu cunctos eiusdem ecclesie populos in perpetuum tanta libertate donauimus, ut nullus in toto regno, in quacumque parochia idem populus sit constitutus, preter regem et eiusdem ecclesie fratres super qualibet causa presumet casu aliquo iudicare vel ante iudicem alium trahere iudicandum – ib. c. 213.

⁶⁰) C. А. IX. 333.

⁶¹) F. IV. З c. 59 (1262) і потв. c. 65.

⁶²) Cod. Andegavensis I c. 281 (1312): Theza Ruthenus aule nostre iuuenis.

⁶³) C. P. VIII c. 90 (1264).

⁶⁴) С. P. VI с. 331 і реґести з Лїптавського й Туровецького ком. (A liptói és turoczi registrum), Történ. Tár 1902, ч. 64.

⁶⁵) quod in deferendis legacionibus nostris ad Russciam fidele seruicium exhibuerit, ita tamen quod in deferendis legacionibus in Russciam nobis sicut hactenus fideliter seruire teneatur; земля його hereditarla Cumlous (Комлош) лежить juxta aquam Topl, Coprucha, Chepzeu, Cumlous, Cheruyz e. Gerendul. – C. A. VII. 505 (1259).

⁶⁶) C. A. VII. c. 300, 302, F. IV. 3 c. 267. C. P. VI. 9,129, VIII. c. 91, пор. iobagio Zobuslo filius Dubron, F. IV. 3 c. 360.

⁶⁷) F. V. 2 c. 79, C. А. XI c. 518, Endlicher c. 646.

⁶⁸) Напр. Zobuslo filius Dubron, Ladislau f. Zubozlay, Drazlaus, Domozlo, i т. и. – F. IV. 3. 155 і 380, C. А. XII c. 184, C. P. VIII. 440 й ин.

⁶⁹) Такий нпр. Chepanus, Felicianus filius Feliciani, Fulcian, Wolf i т. и. – ibid.

⁷⁰) F. VII. 5 c. 216-6.

⁷¹) Сей брак богатших виразнїйших вказівок на руську людність навіть в документах другої половиш XIII в. поучує нас не надавати особливого значіння такій арґументації a silenlio: в сїм часї не можна сумнївати ся в істнованню значної (релятивно, супроти иньших народностей) української кольонїзації на території Угорської Руси; коли не було її тепер, то не можна витолкувати (не припустивши, що українська народність має особливу ассимілїзаційну силу супроти всїх иньших і в самих некористних умовах того), що вона пізнїйше, коли і підгірє і навіть самі гори були вже в значній мірі окуповані чужоземними елєментами, у всїх вигіднїйших місцях, встигла їх так сильно опанувати, і то переходячи з Галичини через порожнїй (як треба його собі в такім разї представляти) широкий карпатський пояс! Се могло дїяти ся перед тим, нїм почав ся рух на карпатське підгірє і в гори від полудня, в часах розвою української кольонїзації взагалї, а не в XII-XIII в. Зрештою Анонїм, пишучи в другій половинї XIII в. й представляючи Русинів хозяївами карпатського гірського пояса в часах угорської міґрації, мусїв мати представленнє, як виглядала карпатська територія бодай сто лїт перед тим, в серединї XII в. І наш лїтописець, представляючи, що Володимир жив „в мирЂ” з сусїдами (окольными) і між ними – з угорським королем, мабуть не представляв собі карпатського пояса якоюсь безлюдною, порожнею пустинею... Підношу се супроти скептичних гадок, які висловляли ся в сїй справі в останнїх лїтах.

⁷²) Легоцкий вичисляє в Бережській столицї уже в першій половинї XIV в. до тридцяти парафій латинских на підставі виказів десятини (але не поясняючи своїх джерел) (Beregv. Mon. II c. 6); се могло б бути досить проречистою ілюстрацією ширення мадярських кольонїй.

⁷³) Цістерси – fratres de Koprovincza, Cisterstiensis ordinis, apud ecclesiam s. Aegidii de Baitpha prope Sarus commorantes, скаржать ся на Theudonici de Epurіes, що зайняли metas terrae ipsorum Bartpho vocabulo – F. IV. l c. 468.

⁷⁴) C. A. XI. 114 (fratres Sancti Sepulcri).

⁷⁵) Cruciferi de Gybolthe, F. IV. l c. 469 VI. 2 c. 376.

⁷⁶) В документї 1213: nos M. Paulus magister domus fratrum de Morumorosie – див. замітку Jerney в Történ, tár II c. 104, Rupp III c. 277– 8.

⁷⁷) Fejér VIII. 2. 253.

⁷⁸) C. А. VIII. 6. F. IV. l c. 455.

⁷⁹) Грамота кор. Кароля для hospitum nostrorum fldelium de Maramorusio, Saxonum et Hungarorum vct in villis Visk, Huszth, Fecsö (чит. Técsö) et Husszúmezö – надає їм права які мають cives seu hospites de Szeuleus (Nagy-Szöllös, Сивлюш, в Угочі) (права сї тут докладно описані), specialiter pro eo quod terra Marmarusiensis infertilis, laboriosa et grauis ad residendum fore dignoscitur. Низше вони звільняють ся pro persolutione akonum (sic), frugum, decimarum, porcorum et oblationibus munerum alias praesentare et offerre consuetorum propter carentiam annonae – quia ipsa terra Marmarusiensis multum sterilis esse dinoscitur. – F. VIII. 3, 365.

⁸⁰) Див. привилєґії – Fejér II. 387, IV. 2. 455, VIII. З, 353, Codex Arpad. VIII. 6.

VIII. Степи

ОСТАНКИ РУСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ В СТЕПАХ; ТМУТОРОКАНЬ, ЙОГО ЛЮДНІСТЬ; ПАМЯТКИ РУСЬКОГО ЖИТЯ; РУСЬКІ КНЯЗЇ; РУСЬКА ПОЛЇТИКА В КРИМУ; ІЗГОЇ В ТМУТОРОКАНЮ; ТМУТОРОКАНЬ В XII ВІЦЇ; КІНЕЦЬ ЗАЛЕЖНОСТИ ЙОГО ВІД РУСИ. РУСЬ У КРИМУ, НА ПОДОНЮ І НА КАСПІЙСЬКІМ ПОБЕРЕЖУ. РУСЬ НА ЧОРНОМОРЮ: ОЛЕШЄ, ИНЬШІ ГОРОДИ, РУСЬ НА ПОДУНАВЮ; БЕРЛАДЬ І БЕРЛАДНИКИ; ПОДУНАЙСЬКІ КНЯЗЇВСТВА І ЗАДУНАЙСЬКІ ГОРОДИ; ЗАЛЕЖНІСТЬ ПОДУНАВЯ ВІД ГАЛИЧИНИ. БРОДНИКИ, ЇХ РОЛЯ В ВІЙНЇ 1223 Р.

Ми оглянули українсько-руську кольонїзацію XI-XIII в., що сидїла в збитій масї, орґанїзована в князївства, під князївсько-дружинним режімом. Але ними не кінчило ся українське житє – воно держало ся і за лїнїєю сих земель, та вибігало більш або меньш інтензивними потоками, розтїкаючи ся в полудневім, степовім поясї.

Ми бачили, що границї Переяславського князївства в лїпші часи досягали порічя Ворскли і Удів, Київщини – вододїлу Роси й Виси або Тясмина, Галичина держала в близшій залежности від себе поріче середнього Днїстра. Тут властиво кінчила ся Руська держава XI-XIII в., за тим починав ся степ, „поле”, що жило вже в зовсїм відмінних обставинах, зовсїм поза впливом руського державного житя, або тільки в слабшій залежности від нього.

В попереднїм, ми сконстатували істнованнє в давнїйші часи (в VI-IX вв.) руської кольонїзації на всїм просторі чорноморських степів від Дунаю до Меотоди ¹). Потім бачили, як з кінцем IX в. розпросторила ся в сих степах Печенїзька орда (Пацінаки грецьких, Баджнаки арабських джерел), що витиснула і далї витискала з них руську кольонїзацію, головно на північ, а далї – в 2-ій половинї X в. почала нищити руську кольонїзацію й на півночи, на степовім пограничу ²). Результатом півторавікового господарства Печенїгів у наших степах було сильне ослабленнє не тільки славянської кольонїзації Чорноморя, але навіть пограничних областей Роси й Сули, що на початку XI в. уважались по просту страченими. За сею печенїзькою руїною, по недовгій перерві, прийшла половецька руїна, в другій половинї XI в., і по нїй ми бачимо в степах тільки слабкі останки колись сильної словянської кольонїзації, а хоч погранична кольонїзація руських князївств у XII-XIII в. часами зміцняєть ся й значно поступає, вона далеко не могла опанувати всеї страченої території, що в значній части зіставала ся все признаним царством турецьких орд. Ми тепер оглянемо ті відомости, які маємо про словянську кольонїзацію степів, а потім – про турецькі орди, що жили тут в XI-XIII в.

Відомости наші в обох справах незвичайно бідні. Тим, що виходило за границї житя руських князївств наші джерела не займають ся спеціально і тільки принагідно і рідко дають звістки про те, що дїяло ся на полудень від тої граничної лїнїї, яку я вище зазначив. Чужі джерела не богато що додають до них, а з археольоґічного погляду ся територія належить до найбільше занедбаних ³).

Ми почнемо від крайньої східньої стації руської кольонїзації і державної системи – Тмутороканя. З попереднього ми знаємо, що середновічний Тмуторокань з'явив ся на місцї античної Фанаґорії, на устю Кубани, на багнистім Таманськім півострові, покраянім дельтою ріки й витвореними нею лиманами; місцем її уважають околицї ст. Сїнної, в розї теп. Таманської затоки ⁴). Чи осада ся істнувала без перерви і тільки змінила імя, чи пізнїйший Тмуторокань осаджено на ново на місцї старої Фанаґорії, сього не знаємо, бо в історії її є дуже темний час, IV-VII в., коли нїчого про неї не знаємо. З своїм новим іменем (Tυματαρχα, Tαματαρχα, Mατραχα, руське Тъмуторокань, Тьмуторокань, Тьмуторакань, західнє Matrica, Matrega, Matreca) осада ся виступає від хозарських часів; найдавнїйша згадка з сим іменем, яку знаємо, – в катальоґу епархій, як думають – VIII в. Правда, пробовано звязати з сим іменем назву Ґотів-Тетракситів, що звістні в сусїдстві її вже в VI в., але се тільки досить далека подібність імен. Початок сього нового імени Тмутороканя не звістний, не знати навіть – якою мовою він названий; очевидно тільки, що се анї грецьке анї словянське імя ⁵).

Переміни й пригоди, які переживала ся околиця, лежучи на широкім сьвітовім шляху, відбили ся на дуже ріжнороднім, мозаіковім складї її людности. В античні часи ми бачимо тут грецьку кольонїю, окружену ріжними варварськими народами – Оїнди, Торети, Керкети, Дандарії і т. и. Ся варварська людність, котрої етноґрафічна приналежність все ще нам неясна, мусїла лишити ся і пізнїйше, бодай в части. Істнувала далї і грецька кольонїя, чи безпосереднї потомки тих старих Фанаґорійцїв, чи нової дати, се не ясно. Хвилї великого руху народу полишили тут нові етнїчні елєменти: Ґоти т. зв. Тетраксіти осїли ся на самім Таманськім півострові, зайшовши сюди, як каже Прокопій, з Криму; про сих то „ґотських дївчат”, правдоподібно, говорить Слово о полку Ігоревім, що вони славлять половецькі походи „на березї синього моря, дзвонячи руським золотом, що привезли їм їх половецькі коханки” ⁶). Друга подібна кольонїя – се „Чорні Болгари”, що сидїли десь на сходї від Тмутороканя ⁷). На нижнїй Кубани сидїли Черкеси, в наших лїтописях звані Касогами – осетинське імя, котрим Осетини досї звуть східнїх Черкесів (Кабардинцїв). Осетини – Яси наших лїтописей, тодї (в X-XIII в., судячи по деяким натякам наших лїтописей, могли на степах досягати Азовського моря й Дону ⁸). Тут же заховали ся останки Хозарів після останнього знищення Хозарської держави за Сьвятослава ⁹).

Такий ріжнородний склад людности в околицї мусїв відбивати ся й на самім Тмутороканї, а окрім того важне торговельне значіннє сеї осади мусїло притягати людей і з подальших країв. Іще Страбон запримітив, що Фанаґорія була торговищем для товарів, що привозили ся з Меотиди і дальших варварських земель ¹⁰). Значіннє Тмутороканя в торговельній комунїкації в середині XIII в. характеризує Рюйсброк так: „великі кораблї не плавають Азовським морем; купцї прибуваючи з Константинополя пристають в Матрицї та висилають відси свої барки аж до устя Дону” ¹¹). І тодї, в XIII в., як і за часи Страбона, головним предметом азовської торговлї була риба, але поруч з тим вела ся і важна перевозова торговля через Тмуторокань. Едрізї, арабський ґеоґраф середини XII в. пише про нього: „Матраха – місто дуже старе, імя його осадчого невідоме; його окружають ниви і винні городи. Місто се дуже людне й богате; в нїм є базари й торги з цїлого сусїднього краю, а також і з далеких країв” ¹²). Увага, яку він взагалї звертав на Тмугорокань в своїх дорожниках, показує, що місто дїйсно мало важне торговельне значіннє, і се потверджують умови Візантиї з Ґенуєю з 1169-70 р. (про них низше).

Між залюдненнєм Тмутороканської околицї я навмисно покинув Русь, аби осібно поставити питаннє про руську кольонїзацію – чи була вона в сїй околицї, чи Тмуторокань тільки полїтично належав до Руси та що найвище був обсаджений руською залогою. Для сього інтересного питання бракує нам безпосереднїх звісток у джерелах, але посереднї вказівки промовляють за тим, що тут мусїла бути значнїйша руська кольонїзація, не тільки якась купецька кольонїя в містї. Я не буду надавати особливого значіння т. зв. Тмутороканському камню: руській написи кн. Глїба Сьвятославича 1068 р. – бо можна б сказати, що коли грецькі наємники могли записати свої імена в глубокім Єгиптї, то могли зробити се й руські вояки в чужім містї; хоч що правда, Тмутороканська напись має инакший характер, могла мати деяке практичне значіннє, тому й доказова її сила більша, особливо разом з иньшими доказами ¹³). Иньший факт, з більшою доказовою силою – се істнованнє філїяльного монастиря київського Печерського монастиря в Тмутороканю в XI в. Печерський чернець Никон за часів кн. Ізяслава вийшов „въ островъ Тьмутороканьскый” і оселив ся коло міста, поставив церкву й зібрав чернцїв, „и бысть монастырь славьнъ”, що істнував в останнїй чверти XI в. і належав до київського Печерського – „прикладъ имый въ Печерьскый манастырь” ¹⁴). Сї подробицї – що руському монаху протягом кількох років удало ся засновати в Тмутороканю славний монастир, і що він залежав від київського монастиря, я думаю, показують, що братия монастиря складала ся такий з Русинів, очевидно – місцевих.

Але головними доказами я уважав би перше – істнованнє значної руської кольонїзації на противнім березї Меотиди (про що ми знаємо від Рюйсброка), друге – факт, що сю Тмутороканську волость так довго й уперто задержували руські князї в своїх руках, після того як турецький потік залив степи. Щоб держатись тут, не тілько супроти турецьких орд, але й супроти ворожих змагань Візантиї, серед ріжних чужеплеменних і часто ворожих народів, вони мусїли мати тут якийсь ґрунт, і таким ґрунтом могла бути тільки руська кольонїзація в сих околицях. Сю кольонїзацію в її початках ми мусимо покласти на часи загального розпросторення руських племен на полудень, в V-VI в.

Під власть руських князїв Тмуторокань перейшов, мабуть безпосередно з рук Хозарів, підчас упадку Хозарської держави. В своїм місцї я вказав, що вже на початках X в. Русь мусїла держати в своїх руках Азовське море, а з тим правдоподібно, що й Тмуторокань залежав тодї від Київа, а й по другий бік керченської протоки мусїли бути землї в руськім володїнню – на се маємо досить виразний натяк в умові Ігоря ¹⁵). Зруйнованнє Сьвятославом Хозарської держави мало забезпечити руське панованнє на Азовськім морю, а походи його на Ясів і Касогів, очевидно, мали спеціальну мету – зміцнити Тмутороканську волость і розширити її полїтичний вплив у землях між Доном і Кубаню. Ми можемо припустити, що й хозарська людність на Подолю була приведена тодї в залежність від Тмутороканя.

Розширеннє руської зверхности по другий бік Керченської протоки було задержане нещасливою війною Ігоря з Візантиєю й умовою 945 р., де Русь вирікала ся всяких аспірацій на Корсунську область. З завойовань, зроблених за Володимира, коли взято й самий Корсунь, теж зрезиґновано в інтересах союза з Візантиєю. Але на кавказькім березї протоки Русь тримала ся міцно. Коли границї Руської держави почали взагалї відступати під печенїзьким натиском, і при кінцї X в., за Володимира, навіть пограничні землї на Поднїпровю пускали ся на божу ласку, – в Тмутороканю Русь тримала ся далї, і навіть волость ся уважала ся дуже важною, бо посажено тут одного з старших синів Володимира – Мстислава. Мстислав провадив далї боротьбу з Касогами і Ясами, і то успішно. Заведене в лїтопись з якоїсь піснї оповіданнє каже, що Мстислав, перемігши касозького князя Редедю – забивши його в поєдинку, „наложив дань на Касогів”, а на памятку своєї побіди поставив церкву Богородицї в Тмутороканю ¹⁶). Пізнїйший спільний похід на Ясів Мстислава і Ярослава мав на метї очевидно також інтереси Тмутороканської волости ¹⁷).

Сї звістки належать до перших десятилїть XI в. Потім ми маємо знову звістку з 1060-х рр., коли в Тмутороканю сидїв Ростислав Володимирович, і лїтопись каже, що він брав дань з Касогів й иньших земель, та що його сила й полїтичні впливи настрашили Греків. Корсунський намістник (катепан) отруїв його на пиру, аби позбути ся небезпечного сусїдства, але се викликало повстаннє проти нього в самім Корсунї: Корсуняне побили каміннєм сього катепана ¹⁸).

З усїх сих звісток бачимо, що в XI в., за Мстислава і пізнїйше Тмутороканська волость тримала ся міцно й тримала в залежности від себе сусїднї кавказькі племена, а ся історія з корсунським катепаном наводить на гадку, що Роман мабуть пробував розширити свою волость і в Кримі, як се було в X в.; корсунське повстаннє, коли дїйсно стояло в звязку з смертию Романа, показувало б, що він встиг придбати собі прихильників і в самій столицї Криму – Корсунї. З сими кримсько-тмутороканськими відносинами звязуєть ся руська печатка, знайдена в Енї-кале, недалеко Керчі: вона має напись „от Ратибора”, і досить правдоподібно толькуєть ся, що се Ратибор, тмутороканський намістник кн. Всеволода Ярославича ¹⁹).

В другій половинї XI в. Тмуторокань став звичайним пристановищем для князїв ізгоїв. Сама волость належала до Чернигівської волости, але її віддаленнє, відрізана від решти руських земель позиція не давали можливости чернигівським князям держати її під своєю контролею, й князї ізгої легко вибивали звідси чернигівських підручників і намістників та осїдали ся тут самі. Не можучи вибити їх з Тмутороканя оружною силою, чернигівські князї мусїли брати ся на иньші способи: Всеволод нпр. в 1079 р. підняв на Олега тмутороканських Хозарів, і вони його вхопили й видали Грекам ²⁰); очевидно, тих Хозар було богато в тмутороканській околицї.

Трудно сказати, чи се господарованнє в Тмутороканю ізгоїв, що тривало з перервами яких тридцять лїт (1064-1094) було для Тмутороканської волости користне чи шкідне. З одного боку сї всї ізгої пильнували иньших справ і більше думали про боротьбу з узурпаторами своїх отчин нїж про оборону Тмутороканя від його ворогів, але з другого боку – між ними були люде дуже талановиті; здібні вояки, що дуже були на місцї на сїй загроженій позиції, сїй українській Сїчи XI в., а ватаги прихильників, що збирали ся наоколо них з їх ріжних отчин, могли тільки скріпляти (хоч би й хвилево) словянські елєменти Тмутороканя.

З закінченнєм ізгойської справи кінчить ся така сїчова роля Тмутороканя, бодай на якийсь час. Заразом Тмуторокань зникає взагалї з обрію руської полїтики. Від половецької бурі 1090-х рр. XI в. почавши не чуємо в наших джерелах про нього нїчого, аж в останнїх десятилїтях XII в. чуємо про нього знову, але як про волость уже страчену Русию. Одначе страчена вона, по всякій правдоподібности, тільки десь в другій пол. XII в., не скорше.