Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 49 страниц)

¹⁸) Особа сеї руської королеви досить звертала на себе увагу; ще 1825 р. вийшла спеціальна розвідка Лобанова-Ростовского Récueil des piéces historiques sur la reine Anne оu Agnés (так вона підписана на актї 1060 p.) épouse d'Henri І. Новійшими часами теж не переставали появляти ся статї й замітки, особливо під впливом нової alliance franco-russe, але переважно досить побіжні – нпр. в К. Старинї 1884, VIІ (замітка до портрета); С. Сыромятниковъ Русская княжна на французском престолЂ Новое время 1893, і нова замітка тамже в 1900; в Историческому ВЂстнику 1894, І – статя Тїмірязева „Французская королева Анна Ярославна”; в ВЂстнику иностранныхъ литературъ 1894, II – ”Дочь Ярослава Мудраго, Французская королева”; Caix de Saint– Aymour – Anne de Russie (Revue Hebdomadaire, потім у збірнику Mélenges pour servir à l'histoire des pays qui forment aujonrd' hui le dép. de l'Oise, 1895); Henri Buteau – La princesse Anne (Nouvelle Revue т. 75); A. Thomas Essais de philologie francaise, Paris 1898 – статя про ту кириличну підпись Анни (автор читає її як Ана реіна; Воротниковъ Анна Ярославна королева Франціи, 1901 (драма, з історичним вступцем).

¹⁹) Так згідно оповідають угорські компіляції XIV-XV в. – перерібки старої угорської хронїки, що не заховала ся в первісній формі – Chronicon Budense (ed. Podhradczky p. 90, 102, 107), Marci Chronica (ed. Toldy c. 47, 49, 50), Туроц – вид. Швандтнера гл. 39 і 48. Симон Кеза (XIII в.) знає тільки, що Андрій і Лєвента удавали ся на Русь, але не були приняті a duce Lodomerie з огляду на їх ворога – угорського короля Петра, а про їх матїр і т. и. нїчого не знає (с. 113-114, ed. Endlicher). Про відносини сих джерел див. Marczali Ungarns Geschichts– quellen іш Zeitalter der Arpaden с. 39 i далї, Kaindl Studien zu den Tingrarischen Geschichtsquellen, VII-XI (Archiv für öster. Geschichte т. 85 i 88). Імени Андреївої жінки анї її батька сї джерела не подають. Bonfinius Rerum ungaricarum decades (1581) p. 199 зве її Аґмундою, a з легкої руки Прая (Dissertationes historico-criticae p. 130) пішло, що вона була донька Ярослава й на Руси звала ся Анастасия – Карамзїн II с. 19, Соловйов І с. 208, і ще новійше – нпр. у Ґрота Мадьяры и Славяне въ прошломъ (1893) с. 16.

²⁰) Особливо Псель с. 144, пор. Скілїци е. 551 (як низше).

²¹) Cedreni II, 464.

²²) VIIІ. 16.

²³) Cedreni II. 478-9.

²⁴) Про наші джерела що до сеї війни і деякі суперечности див. прим. 3.

²⁵) Іпат. 113.

ЗАКОНОДАТНА ДЇЯЛЬНІСТЬ ЯРОСЛАВА, КУЛЬТУРНІ ЗАХОДИ: МОНАСТИРІ, ОСЬВІТА І ЦЕРКОВНІ СПРАВИ; БУДІВНИЦТВО; МОНЕТА. СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА; ПОДЇЛ ЙОГО СПАДЩИНИ.

У внутрішнїй полїтицї, як бачили ми, полїтична система Руської держави далї операла ся на династичній основі, тепер відсьвіженій, бо на місце родини Володимировичів по всїх землях, окрім Полоцька, посаджено синів Ярослава. Дружинна верства, де сильні домішки чужі, варязькі, значно ще невтралїзовали льокальні елєменти, далї розтекала ся по цїлій Руській державі, вяжучи її сьвідомістю своєї одности. Як далї, київське право і законодавство впливало на право і практику цїлого простору держави, відмінюючи місцеве звичайове право, а змагання коло дальшого розширення нової релїґії та візантийської культури зміцняли заложені Володимиром культурні звязки. Взагалї „єдиновластство” Ярослава, що в однїх землях зайняло в сумі коло двадцати лїт, а в иньших ще далеко більше, було дальшим, дуже сильним поступом в еволюції внутрішнїх звязків, внутрішньої одности земель Руської держави, заложеної Володимиром. Воно і не принесло, не додало до них нїчого нового, розвивало тільки попереднє, служило, як я вже сказав, дальшим продовженнєм Володимирового князювання, а положеннє наше тепер о стільки лїпше, що з Ярославових часів знаємо ми про внутрішню полїтику правительства далеко більше й певнїйше, як з Володимирових.

Про законодатну дїяльність Володимира, ми, пригадаймо, маємо властиво тільки оповіданнє про уставленнє і знесеннє кари смерти за убийства, та непевну церковну уставу. З Ярославом справа стоїть инакше; маємо не лише кілька зовсїм певних його законів і розпоряджень, але ще його особа займає спеціальне, виїмкове місце в традиції нашого давнього законодавства, покриваючи собою давнїйші і пізнїйші стадиї його розвою. Руський правний кодекс „Правда руська” від дуже давнього часу – напевно від XIII в., без ріжницї давнїйших і новійших частин уважаєть ся „уставом”, або „судом” Ярослава (Судъ Ярославль Володимирица”, як надписаний він у кодексі Кормчої XIII в.), і в традиції звязуєть ся з переходом Ярослава з Новгорода до Київа: відсилаючи новгородське військо до дому, Ярослав передав їм „Правду”, поручаючи їм тримати ся сих законів: „по сей грамотЂ ходите, яко списахъ вамь, такоже держите” ¹). Се розумієть ся, льокальна новгородська традиція, але погляд на Руську Правду як на закони Ярослава ледви чи можна уважати спеціально новгородським. Тут до певної міри мусїло вплинути становище Ярослава як патріярха нової княжої династії і останнього „єдиновластьця” Руської держави, подібно як практика „за великого князя Витовта” була протягом віків виходною точкою для реґляментації всяких відносин в. кн. Литовського. Але окрім того мусимо прийняти, що Ярослав таки дїйсно зазначив себе в сфері нормовання державних відносин і звичайового права чимсь особливим. Воно й зрозуміло, бо Ярослав має уже до роботи з більше уставленими державними відносинами нїж його батько.

Не запускаючи ся в річеву аналїзу (на се буде місце далї) ²), я зазначу тільки, що всї редакції Руської Правди, які маємо, не були офіціальними кодифікаціями, а приватними, більше або меньше повними збірками правних норм. Найстарша редакція (перші 17 параґрафів коротшої Руської Правди, по загально прийнятому подїлу) може належати не пізнїйше як першій половинї Ярославового правлїння: право, в нїй скодифіковане, може бути навіть старше від Ярослава. Друга редакція, чи так звана Руська Правда Ярославичів, зладжена десь в перших роках по смерти Ярослава, містить право часів Ярослава, з деякими змінами його синів – місцями зазначеними, місцями, бути може, не зазначеними. Ми таким чином не маємо кодексу, де б було представлене в чистім видї право Ярослава, завсїди одначе, на підставі сих двох редакцій можна виробити собі певне понятє про право часів Ярослава (головно право карне). Тяжко тільки вказати, що внесено було в се право законодавством чи практикою Ярослава. Ми майже не маємо вказівок в сїм напрямі, знаємо властиво тільки про заведеннє ним кари смерти, знесеної його синами ³). Маємо ще „урок Ярославль” вирникам: таксу, що нормує натуралїї, які має право побирати судовий урядник-вирник, і час, протягом котрого він може вимагати виживлення від місцевої людности ⁴). В декотрих кодексах іменем Ярослава надписуєть ся й иньша, спеціальна такса: поплат осьменникам (міській полїції) при мощенню мостів у Новгородї; дїйсно, в тім нема нїчого неможливого, що й ся такса належить Ярославу ⁵). Правдоподібно і більше анальоґічно таке мусїло вже істнувати за часів Ярослава, а мали вони на меті, очевидно, оборону громади від надужить княжої дружини, – факт дуже характерний.

Крім сих вповнї автентичних документів Ярославової законодатної дїяльности маємо ще оден дуже інтересний, але вже зовсїм непевний, кажу про т. зв. Церковну уставу Ярослава. Вона має предметом церковний суд, головно в справах моральности і супружих відносинах вірних взагалї; відома вона тільки в пізнїх рукописях (найстарша XV в.) і нема про неї ранїйших згадок. Що в теперішнїм видї вона не може належати до часів Ярослава, в тім не може бути найменьшої непевности; чи була вона простим фальсифікатом, чи опираєть ся на якійсь традиції про Ярославову уставу, чи нарештї мала в основі дїйсно якусь Ярославову хартію, пізнїйше розширену і змодіфіковану, се все ще питання невияснені, бо й сама устава далї близше не аналїзована.

В розвою християнства і звязаної з ним візантійської христіянської культури наша лїтопись констатує великий поступ за часів Ярослава, завдяки його заходам; а писала ся вона тодї, коли память про князюваннє Ярослава була ще сьвіжа на Руси. „За Ярослава віра христіянська почала плодитись і ширити ся”, каже лїтопись ⁶), і зазначає два моменти, що вплинули на її дальший розвій. Оден – се початок монашого житя: „почали множити ся чорноризцї, і почали істнувати монастирі”. То був і в Візантії час особливого розвою монашества, коли воно в очах суспільности являлось, щоб так сказати, нормальною формою христіянського житя, тим часом як сьвітське житє уважалось тільки нездарною імітацією правдивого христіянського жития. Тож розповсюдненнє й на Руси монашества, на тодїшній погляд, мало бути невідмінною умовою доброго розвою христіянства. По словам лїтописи, Ярослав мав особливе замилованнє до монахів („излиха бЂ любяче черноризьци”), і за його часів почали засновувати ся монастирі; се потверджує й Іларіон в своїм образї христіянського жития на Руси („монастыреве на горахъ сташа”), і Нестор (в Житиї Теодосия), але докдаднїйших відомостей про сї монастирі не маємо, окрім монастирів св. Георгія і св. Ірини, поставлених в Київі, в сусїдстві митрополїї, в честь христіянських патронів Ярослава і його жінки. Монастирі сї одначе не мали важного значіння. За те на останнї роки Ярослава припадають початки (тодї ще не показні) славного пізнїйше київського Печерського монастиря.

Другий момент, зазначений лїтописею, се заходи Ярослава коло розповсюднення книжної осьвіти і книжности. По її словам, Ярослав „книгамъ придежа”, читав книжки днями й ночами, і заходив ся коло помноження книжок: він зберав „писцїв”, по теперішньому – лїтератів, і поручав їм перекладати книги з грецького на славянське і попросту списувати (Русь богато черпала з готового запасу полуднево-славянських перекладів). Велику, по тодїшньому, бібльотеку спорядив Ярослав при збудованій ним Софійській катедрі („многы книгы списавь положы вь церкви св. Софьи”). Поруч з тим Ярослав міг далї вести заходи Володимира коло розповсюднення книжної осьвіти. Досить авторитетна звістка лїтописних компіляцій ⁷) оповідає під 1030 р., що Ярослав, приїхавши в Новгород, зібрав з поміж дїтей старост і сьвящеників триста душ і звелїв їх учити „книгам”; лишаючи на боцї подану тут цифру зібраних дїтей, що до самого факту ледви чи можуть бути які непевности. Розумієть ся, подібні заходи мусїли мати місце й по иньших краях. Лїтописець високо цїнить сї заходи Ярослава коло книжности й осьвіти. Він порівнює дїяльність його з дїяльністю батька і Володимиру признає заслугу початків – христіанїзації Руси, а довершення її – Ярославу: „як то буває, що оден з'оре землю, другі засіють, а иньші пожнуть і їдять богаті овочі, так і тут: батько Ярослава з'орав і зробив землю мягкою – просьвітивши хрестом, а Ярослав, Володимирів син засіяв книжними словами серця вірних, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки” ⁸).

Далї будовано церкви, заходили ся коло помноження духовних. Лїтопись підносить, що Ярослав „ставив церкви по містах і ріжних місцевостях (по градомъ и по мЂстомъ), придїляв сьвященників і забезпечав їх із своїх доходів (дая имЂния своего урокъ), поручав їм поучати людей (в християнстві) та частїйше відправляти службу; і множились сьвященики, і число християн”. З другого боку маємо маленьку подробицю репресій проти репрезентантів старої релїґії – волхвів, правда – в звязку з замішаннями, що повстали через них, в Суздальській волости (1024); волхви вказували на певних старих людей, що мовляв „держать гобино” (урожай), і забивали тих людей; Ярослав, довідавши ся про се, приїхав до Суздаля й казав арештувати тих волхвів, позасилав або покарав смертию, а людей мав поучувати, що неврожай або хоробу посилає Бог за гріхи людські, а люде того насилати не можуть” ⁹).

Число катедр мабуть було помножено; з певностию можемо вказати тільки на одну – в новозбудованім чи відновленім Юриєві на Поросю. Я вже згадував про здогад, що київська митрополїя була заснована теж за Ярослава, але сей здогад не має під собою ґрунту ¹⁰. Інтересним фактом в історії сїєї митрополїї натомість було поставленнє з волї Ярослава митрополитом Русина Іларіона собором епископів у Київі ¹¹). Се сталось 1051 р., коли полїтичні відносини з Візантиєю були вже полагоджені; але поставлення довершено, очевидно, без порозуміння з патріархатом. Звичайно в сїм факті бачуть змагання до незалежности руської церкви; щось певне сказати в сїй справі не можна, бо маємо тільки голу звістку, про відносини патріархату до сїєї справи не знаємо, а головно – що до нового поставлення митрополита, по Іларіонї, Ярослав не дожив, і ми не можемо судити, чи се він зробив як виїмок, чи хотів зробити з того практику на пізнїйше. Взагалї в давнїй Руси не бачимо якогось такого загальнїйшого змагання: боротьби за автономію церкви не видко, але заперечити сїєї тенденції у Ярослава також не маємо права, хоч зовсїм можливі й иньші об'яснення сього факту: нпр. що Ярослав хотїв мати руських митрополитів, а не Греків, і своїм радикальним кроком хотів зробити пресію на патріархат, або що йому важна була як раз особа Іларіона, його надворного сьвященика і незвичайно осьвіченого чоловіка, що цїлою головою стоїть вище взагалї над рівенем давнього руського письменства. Головно ж, що занадто мало знаємо про обставини сього факту.

З христіянством далї йшов в парі вплив візантийської культури. Вище згадувало ся про заходи Ярослава коло розповсюднення осьвіти; тепер ще згадати треба про візантийську штуку.

Ярослав, видко, любив будувати. Скоро лише опанував Київ, забрав ся до будови нової церкви св. Софії, на місце тієї, що згоріла попереднього року ¹²). Та ріжні полїтичні клопоти відвернули його увагу від сеї справи на довший час, і вже по заспокоєнню Руської держави розпочав він на ширшу міру свої ґрандіозні, як на той час, і роскішні будови в Київі. Для того занято було під місто великий простір поля, де була битва з Печенїгами 1036 р. Тут Ярослав поставив „Золоті ворота” з церквою Благовіщення над брамою, патрональні монастирі св. Георгія і св. Ірини, і головно – нову, катедральну церкву св. Софії·; очевидно, він, ішов тут за прикладом головної окраси Царгорода юстінїанової св. Софії, хоч плян і стиль київської зовсїм инакший від царгородської св. Софії. Се мав, очевидно, бути взірець краси і роскоші грецької штуки, призначений на те, аби піддержати славу Київа як соперника Царгорода (aemula sceptri Constantinopolitani, як називає його архіепископ бременський Адам). Київська Софія справді зісталась роскішною памяткою тодїшньої грецької штуки, одною з найбільш важних в сїм родї. Церкву в серединї богато декоровано мозаїкою, „иконами многоцЂньными, и златомъ, и сребромъ, и сосуды церковьными”. В Новгородї Ярослав теж поставив нову катедру св. Софії, на місце давнїйшої, що також згоріла, не так роскішну як в Київі, але славну в історії Новгорода як його палядіум.

Як про одну з подробиць візантийських культурних впливів я згадував про монету Володимира. Золотої монети після нього на Руси вже не звістно, срібну маємо з імененем Георгія (Ярослава) і ще з кількома суперечними написями: одні читають на декотрих Сьвятополка, а на других Георгія-Ярослава, иньші відчитують Петра і Дмитрія, иньші признають неясними. Монети, звичайно признавані Сьвятополковими, дуже подібні до Вододимирових – мають потрет князя на тронї, з другого боку туж геральдичну фіґуру, але змодифіковану; напись відчитують (але з великими натяганнями) „Стополкъ на столЂ, а се єго серебро”. Монети Юрія-Ярослава, ті що на певно йому належать, визначають ся делїкатною роботою і мають образ св. Георгія з грецькою написю: Гεωργίо(ς), з другого боку – геральдичний знак з написю – Ярославле съребро, і на рамцї: αμην (се т. зв. III тип Ярославових монет) ¹³).

Отсе й було б все важнїйше, що ми знаємо з часів Ярослава. Для князювання, що тягло ся без малого 40 років (рахуючи від смерти Володимира), що було останнїм „єдиновлаством” на Руси: і полишило справдї важні слїди в житю східно-словянських земель, се, безперечно, не богато. Сама фіґура Ярослава виступає досить слабо; індивідуальних прикмет його в нашій традиції ми не маємо майже зовсїм. Очевидно, в його особі, в характері не було прикмет визначних, незвичайних, що могло б зворушити фантазію сучасників, відбити ся в памяти суспільности і викликати перекази, лєґенди, анекдоти, як то було з Володимиром. Воно й зрозуміло, що зручний, обережний полїтик, любитель книжного почитания і монашого жития – Ярослав і не мав чим заінтересувати суспільність, хоч був далеко більш позитивною фіґурою, як його брат – авантурник Мстислав, осьпіваннй Баяном. Хоч: маємо перекази й піснї, звязані з ріжними епізодами Ярославового князювання (з боротьби його з Сьвятополком, потім з Мстиславом), але в них його фіґура стоїть на боцї, майже незачеплена лєґендою, і не визначаєть ся нїяким виразним характером. Книжна, духовна традиція (Іларіон, Нестор, лїтопись, т. зв. Яков) має для нього велике поважаннє, як для опікуна церкви, „христолюбивого князя”, прихильника монашества й осьвіти, величає його заслуги на сїм полї, хвалить його христіянсьві чесноти (мужь правьденъ и тихъ, ходяй въ заповЂдЂхь божиихъ”, як характеризує його Нестор), але й тут ми не бачимо живого чоловіка, живих прикмет.

Умер Ярослав, правдоподібно, 20 лютого 1054 p. ¹⁴), старим вже чоловіком. Лїтопись каже навить, що він умер на 76-м роцї ¹⁵). Смерть не застала його несподївано, як Володимира, і він мав час роспорядити своєю державою. Двох старших синів його вже не було на сьвітї. З живих він найбільше любив Всеволода, але по пережитих розрухах по смерти Володимира не відважив ся йому передати Київ; лїтопись, ще раз, з нагоди смерти Всеволода, згадуючи про особливі симпатії до нього Ярослава, кладе в уста Ярослава бажаннє, щоб Всеволоду прийшло ся бути князем в Київі, але законною дорогою („с правдою”), не насильством ¹⁶). Київ передав Ярослав найстаршому з живих синів – Ізяславу, що вже перед тим мав Новгород і Турово – пинську волость, і заховав їх на далї ¹⁷). Разом з Київом Ізяслав дістав і Деревську землю: вперше тепер вона увійшла в одну волость з полянською Київщиною і вже нїколи не віддїлялась. Подібно стало ся і з Псковом, що становить від Ярославового подїлу одну волость з Новгородом і, певно, разом з ним відданий був Ізяславу. Другий син Ярослава, Сьвятослав, що сидїв перед тим на Волини, дістав Чернигів з більшою частию Сїверщини і ще, певно, землї Радимичів і Вятичів, що від тепер становлять одну волость з Сїверщиною, та Тмутороканську волость. Полудневу частину Сїверщини натомість віддїлено: як осібну волость, з столицею в Переяславі, дїстав її улюблений син Ярослава Всеволод. З двох молодших синів Ігор дістав Волинь, Вячеслав Смоленськ. Як подїлено иньші землї, не каже Найдавнїйша лїтопись; але зовсїм правдоподібну звістку дає пізнїйша новгородська лїтопись ¹⁸); вона каже, що Сьвятослав дістав окрім вичислених земель ще Муромську волость, а Всеволод „Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволже”. Дїйсно сї землї бачимо в руках потомків Сьвятослава і Всеволода. Всеволод, діставши тільки незначну тодї Переяславську волость на полуднї, мусїв відповідно до далеко значнїйших удїлів старших братів дістати значні додатки де инде.

Окрім того лїтописи не згадують ще про удїл потомства Володимира, бувшого новгородського князя. Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерти Ярослава вже мабуть не малий і дїд не міг би його лишити без удїлу. Ростиславові сини дістали пізнїйше „Червенські городи” – Галичину, і се, по всякій правдоподобности, був удїл Ростислава ¹⁹).

Поховали Ярослава в новій Софійській катедрі – найславнїйшій памятцї, яку він лишив по собі. Марморяний саркофаґ, знайдений в фундаментах катедри, що тепер зветь ся гробом Ярослава, може дїйсно бути його гробом; але окрім Ярослава богато й иньших князїв ховано там, і нїяких спеціальних вказівок на Ярослава він не дає. Се досить високий, з похилою накривкою гріб, з білого мармору, орнаментований низько різбленими фіґурами на мотиви давньої христіянської штуки (хрести, риби, виноградні лози).

Примітки

¹) 1 Новг. с. 84 (другої редакції, старша редакція Новгородської лїтописи ще не має сього епізода).

²) В т. III гл. IV.

³) Карамз. кодекс § 76, пор. § 2.

⁴) Академ. кодекс § 42. 5) Калачева Предвар. свЂдЂнія с. 129, тут згадано два кодекси – з XIV і XV в., що мають імя Ярослава в титулї сеї такси. В науцї приналежність її Ярославу досить принята, хоч більш гіпотетично, як катеґорично, див. нпр. Хрестоматію В.-Буданова I с. 81, Барсова Географія с. 193, і т. и.

⁶) Іпат. с. 106.

⁷) 1 Соф. с. 186, Нїкон. І. с. 79, Твер. в. 146.

⁸) Іпат. с. 107.

⁹) Іпат. с. 103.

10) Див. т.І с. 461.

¹¹) Іпат. 109.

¹²) 1 Новг. с. 89.

¹³) Се клясифікащя Толстого. Два иньші. типи по сїй клясифікації заступають – перший одинока монета з Нїжинського скарбу, на котрій дїйсно скорше можна прочитати Пετρоς, нїж Гεγιоς == Георгій), як читають иньші, другий – пять монет Нїжинського скарбу, кількох ріжних типів (на декотрих із них д. Петров читає Димитрия, але з неменьшими натяганнями як Толстой Георгія). Рисунки сих двох типів подібні до Сьвятополкових: змодіфікованин геральдичний знак і фіґура князя. Контроверсії що до імен див. в рефератї проф. Петрова О монетахъ вел. князя Изяслава Ярославича (за такі уважає проф. Петров монети, на котрих читає імя Димитрия) – в Трудах IX археол. съЂзда т. І (там вказана й иньша лїтература).

¹⁴) Дата смерти Ярослава має непевности. Всї верзії найдавнїшої лїтописи – північна і полуднева і 1 Новг. смерть його мають під 1054 р.: „в суботу 1 [недЂли – Іпат. код. і 1 Новг.] поста св. Феодора” (Хл. і Пог. не мають „св. Феодора”). Та тут на сам перед повстає питаннє, чи се записано під 1054 р. тому, що се дїялось при самім кінцї 1053 і звязано з подїями 1054 р., як се бачимо в північній верзії (Ізяслав у Київі, прихід Половцїв на Русь); чи се дїялось дїйсно при кінцї мартовського 1054 р., отже в сїчневім 1055 р., і тому, як бачимо в полудн. верзії і в Новг., прихід Ізяслава до Київа уже стоїть під 1055 р. Але в сїчневім 1055 роцї та перша субота посту припадає на 4/III, значить не була при кінцї, а на початку року, й віддїленнє смерти Ярослава від прихода Ізяслава стає абсурдом (бо звістка розпочинаєть ся не хоробою – се б ще увійшло, а смертию Ярослава; „престави ся князь руский Ярославъ”). Значить віддїленнє Ізяславового приходу від смерти Ярослава під 1055 рік було вже нездалою поправкою початкового датовання, коли смерть Ярослава й прихід Ізяслава стояли під тим самим роком. Північна верзія, де маємо сї події під одним роком, промовляла б за тим, що се був наш 1054 р. (кінець 1053 мартового і початок 1054), і се як раз потверджує дописка полудневої верзії, де до вище поданого означення в усїх її кодексах, а також і в компіляціях Воскр., Никон, додано ще: „мЂсяца февраля въ 20''. 1054 р. субота першого тижня посту, присьвячена св. Федору Тіроку, була 19 лютого; сю малу ріжницю можна б погодити припустивши, що Ярослав умер з суботи на недїлю, і означеннє: „в суботу февраля 20” стало ся наслїдком сполучення двох ріжних означень. Наші лїтописи не мають звичаю викомбіновувати дати з калєндарів, і дата 20/II, правдоподібно, не пізнїйша комбінація, а сучасна записка.

Як бачимо, ріжні комбінації приводять нас таки до 1054 р. (Про се ще спеціальна статя пок. Кунїка: ИзвЂстны ли намъ годъ и день смерти в. кн. Ярослава Владимірова ?, Спб., 1896 – автор одначе уважає справою неясною, чи був то рік 1054 чи 1055).

¹⁵) 3 числа лїт Ярослава, поданих лїтописю, виходило б, що він уродив ся 979 р. Лїтопись зве його сином Рогнїди, але не був він старший, бо перед ним був Ізяслав; се б відсувало, як бачимо, похід Володимира на Полоцьк і шлюб в Рогнїдю аж на 976-7 рр. По лїтописи воно виглядалоб мов би за рано; хоч з другого боку, лїтописний рахунок Ярославових лїт може й певнїйший від хронольоґічної перспективи Найд. лїтописи в оповіданню про події 970-х рр. На иньшому місцї лїтопись дає инакший рахунок: каже, що Ярослав засїв у Київі (1017 року) маючи 28-ий рік; аде в Сказанию се читаєть ся инакше: „бЂ же тогда Ярославъ НовЂгородЂ лЂтъ 28”, що значило б, що він у Новгородї просидїв перед тим 27 лїт, себ то був там від 990 р., і се зовсїм правдоподібно.

¹⁶) Іпат. с. 151.

¹⁷) Про Новгород маємо сучасну звістку в записцї новгородського Остромирового евангелія (див. вище); що до Турова, то його бачимо потім в руках Ізяславової родини, в ролї ”київської волости” (Іпат.. с. 222), і се, разом з арґументом a silentio промовляє за тим, що Туров належав Ізяславу і по смерти Ярослава.

¹⁸) Друга редакція 1 Новгородської лїтописи с. 66, пор. тамже с. 438, Твер. с. 15, Аврамки с. 313.

¹⁹) Про се і про долю волинської волости (сї справи повязані між собою) див. більше в моїй Історії Київщини с. 63-4.

ІI. Розклад Руської держави в XI-XII в.

ЗАГАЛЬНІ УВАГИ: ЗАПОВІТ ЯРОСЛАВА; БЕЗРАДНІСТЬ ДИНАСТИЇ І СУСПІЛЬНОСТИ СУПРОТИ РОЗКЛАДУ ДЕРЖАВИ; ЗМАГАННЄ КНЯЗЇВ ДО ЗБИРАННЯ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ; ПЕРЕШКОДИ ДО ТОГО, ВПЛИВ ЗЕМЕЛЬ.

По смерти Ярослава землї Київської держави (порахувавши сюди і Полоцьк) зістали ся подїлені на сїм паїв. Три більші і майже рівнорядні з собою, тільки не компактні володїння – трох старших Ярославичів: Київ з Туровим і Новгород із Псковом – Ізяслава; Чернигів з Муромом і Тмуторокань – Сьвятослава; Переяслав і Ростов з Білоозером – Всеволода. Чотири меньші: двох молодших Ярославичів – Волинь і Смоленськ; Ростислава – правдоп. Галичина і Всеславів – Полоцьк. З того пять володарів були рідні брати, иньші два – їх близькі свояки. Окрім того могли подекуди заховати ся тубильні князї з поза династії Володимира, як се знаємо на певно про Вятичів, що там такі були.

Лїтопись кладе в уста Ярослава на смертельнім ложі таку інструкцію синам: старший син Ізяслав має заступити місце батька в полїтичній системі Руської держави; иньші Ярославичі мають слухати його як би батька, а він з свого боку має пильнувати справедливости в відносинах князїв: „аще кто хощеть обидити своего брата, но ты (Ізяслав) помогай єго обидять”, брати мають жити „в любови”, задовольнитись своєю пайкою: „не приступати предЂла братня, ни сгонити”, і батько для лїпшого переконання пригадує їм, що вони ж прецїнь брати від одного батька і одної матери (не як Володимировичі). Се поученнє дуже відповідає полїтичним ідеалам сучасної суспільности, отже могло бути вложене в уста Ярослава кождим сучасним книжником; але з другого боку не можна в нїм вказати нїчого, щоб противилось становищу чи бажанням Ярослава. І Ярослав і сучасна суспільність однаково не могли вказати князям до уставлення згідних відносин иньшого мотиву окрім родинних звязків, після того як династичний звязок положено в основу державної системи. Державна ідея була занадто слаба, і коли в тій самій науцї Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князїв: „коли ви будете жити в любови, Бог буде в вас і дасть вам побіду над ворогами, і житимете в згодї; а як будете жити ненавистно, в суперечках, то й самі загинете, і затратите землю ваших батьків і дїдів, що вони здобули великою працею” ¹).

Живійша солїдарність інтересів князїв кінчила ся тамже, де кінчали ся родинні звязки. Тому наука й відкликуєгь ся до сих родинних звязків. Але вони не вічні. Вже Ярославове поученнє говорить тільки про братів і поминає дальшого свояка – полоцького князя, поминає братанича Володимира. Але щож буде, коли взагалї місто „синів одного батька і матери” заступлять брати стриєчні, далї брати в других і третїх? Полїтична наука Ярослава чи лїтописця мовчить про се, вона безрадна. Правда, житє висуне нові мотиви: ідею княжого рода, династії; на місце „братів від одного батька і матери” виступлять „внуки одного дїда”; вирине ідея „отчини” цїлого княжого рода, на котру він має виключне право і в своїх інтересах мусить пильнувати його цїлости. Але сї звязки будуть ще слабші, розумієть ся, нїж братство від одного батька і матери руських князїв.

Та поки ще „отчина”, здобута „великим трудом дїдів і батьків”, стане спільною, ідеальною власністю цїлого роду, вона довго ще буде предметом змагань поодиноких князїв до „єдиновластства”, до сполучення її цїлої в одних руках. На очах історії, за сьвіжої памяти династії, двічи вже мало се місце, що роздїлені землї Київської держави злучали ся в руках одного князя. Сей прецедент надавав охоту все до нових проб, і вони робили ся, й осягали певні результати, тільки все з довшими перервами і все в меньш повній формі здїйсняли ся сї проби єдиновластства. Володимир зібрав землї Київської держави протягом семи лїт від смерти свого батька і володїв ними протягом тридцяти пяти лїт. У Ярослава минуло двадцять два роки від смерти батька, поки він став „єдиновластцем”, але Полоцьк і далї зістав ся по за землями Ярослава, і він його до смерти не встиг прилучити до своїх володїнь, над котрими в цїлости князював сїмнадцять лїт. Двадцять чотири роки по смерти Ярослава його син Всеволод „перея всю власть Рускую” ²), але крім Полоцька йому неналежали Волинь і Туров, Муром і Тмутаракань, а його панованнє над сею сполученою державою, над зібраними землями було дуже непевне, хистке, хоч і протягнуло ся пятнадцять лїт. Його син Мономах не міг задержати вже в своїх руках великої Чернигівської волости, а хоч здобув Туров, Минськ і Волинь (але без Галичини), то останнїй важний здобуток – прилученнє волини стало ся тільки сїм літ перед його смертию, двадцять пять лїт від смерти його батька. Мономахович Мстислав був останнїм на сїм полї, здобувши на короткий час Полоцьк і Курськ; але він не володїв і половиною земель держави Св. Володимира, та й князював над ними лише кілька років.

Отже тенденція збирання в одно земель Руської держави, концентрична енерґія давала себе знати – робила виразно ще більш як столїтє від смерти Володимира, але виразно ж таки ослаблювала ся і сходила до зера. Інтересно було б вказати ті перешкоди, що ослабляли сю енерґію, приглушали її.

Перша, елєментарна причина – розмноженнє княжої династії. З родини Сьвятослава зацїлїв тільки один Володимир, з Володимирової пішло вже дві династії: Ярослава й Ізяслава, з Ярославової лишило ся аж пять! Розумієть ся, турецький спосіб, практикований сьвятополком, по части й Володимиром (розумію убийство Ярополка), міг би зарадити сьому розмноженню, але міняли ся погляди й вимоги суспільности. Після проклонів на голову Каіна – Сьвятополка і канонїзації його братів протягом цїлих віків між князями Володимирової династії не знаходило ся охочого повторити Сьвятополкову різню ³). Правда, траплялось і далї не одному князю наложити головою в боротьбі, але в бою; трапляло ся, що князїв вигоняли, брали в неволю, держали вязнями, але не різали їх як баранів, і в результатї вже при кінцї XI в. можна нарахувати кілька десятків князїв з династії Володимира В., і число їх росте далї неустанно.