Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 49 страниц)

Син Всеволода Михайло з своїм сином Ростиславом, супроти повного упадку Київа, старали ся головно здобути Галичину; в Київі же Михайло засїв тільки хвилево, не надаючи вже йому особливого значіння. Татарська катастрофа, ослабивши Чернигівщину, зробила кінець сїй традиційній чернигівській полїтицї.

Як бачимо, протягом сих півтора столїть полїтика чернигівських князїв була все аґресивна. Від часів Любецького з'їзду нїхто не старав ся захопити чернигівських земель. Правдоподібно – значна солїдарність чернигівської династиї та її тїсний союз з людностию, з землею, великою і сильною, були тому причиною. Противно, чернигівські князї все старали ся захопити щось та розширити свої волости, але се їм не вдавало ся.

При тім одначе цїкавий факт: слаба сусїдня Переяславщина, що в значній мірі була теж довго bonum nullius, розмірно дуже мало звертала на себе апетити чернигівських князїв. Се виглядає дуже дивно, і причину хиба можна вказати одну – змагання переяславської людности до відокремлення від Чернигова; вони не виступають нїде виразно, але в еволюції обох земель не трудно їх відгадати.

Не розширяючи ся територіально, Чернигівщина тим часом неустанно дробила ся в серединї. По відокремленню наймолодшої лїнїї Сьвятославичів – муромської, в Чернигівщинї зістало ся дві лїнїї – Давидовичі і Ольговичі. Всеволод Ольгович, захопивши Чернигів у стрия Ярослава, відтиснув на другий плян Давидовичів, старшу лїнїю. Вони одначе з тим не помирились і встигли були поправити свою позицію: коли Всеволод перейшов у Київ, він мусїв віддати Чернигів Володимиру Давидовичу, а до смерти Всеволода Давидовичі задумали навіть, користаючи з війни Сьвятослава Ольговича з Мстиславичами, позабирати всї чернигівські волости від Ольговичів. Се одначе їм не удало ся, а вкінцї їх перфідна, цинїчна полїтика пошкодила їх родинї: Володимир Давидович загинув на Перепетовім полї, Ізяслав Давидович, що зайняв його місце в Чернигові, наложив головою під Київом, стративши перед смертю й Чернигів в своїх заходах коло Київа, і останнїй з сеї лїнїї – Сьвятослав Володимирович зістав ся другорядним князьцем, на незначній волости – Вщижі (на верхнїй Деснї), де й умер. З ним вигасла старша лїнїя Давидовичів. Після того чернигівські волости зістають ся в руках одної галузи – Ольговичів, що подїляєть ся в другій пол. XII в. на дві лїнїї – старшу від Всеволода Ольговича, і молодшу – від Сьвятослава Ольговича. Хоч і між сими двома лїнїями бували конфлїкти і замішання при перемінї столів, які ми бачили в старших поколїннях ²¹), але загалом узявши князї сеї лїнїї жили між собою розмірно ще досить згідно й тримали ся певного порядку в переходї столів від князя до князя.

Старшою волостию (большоє княженіє) зіставав ся Чернигів, другою по нїм Новгород сїверський. Коли чернигівський князь здобув собі Київ, він відступав Чернигів другому, старшому по нїм, а той віддавав Новгород старшому по нїм ²²). Як ішли дальше волости в сїм степенованню, не знаємо, тай не можемо навіть сказати, чи й було усталене практикою також степенованнє иньших волостей як сих двох – Чернигова і Новгорода, бо взагалї дуже мало знаємо про иньші княжі столи. Посемє, бодай часами, служило третею волостию, безпосередно низшою по Новгородї; так славний Ігор Сьвятославич, нїм перейшов до Новгорода, сидїв на Посемю ²³). Але що другорядних волостей бувало й більше, в тім нема сумнїву; нпр. при кінцї XII в. бувало в чернигівській династії по сїм, по вісїм дорослих князїв у тім самім часї і всї мусїли мати якісь волости.

Старшинство числило ся не в простій лїнїї, а від брата до брата, і то з початку в старшій, а потім у молодшій лїнїї. Нпр. до смерти Сьвятослава Всеволодича на чернигівський стіл прийшов його рідний брат Ярослав, по нїм Ігор Сьвятославич – з молодшої лїнїї, і аж по нїм син Сьвятослава Всеволодовича – Всеволод. По Всеволодї Сьвятославичу йдуть його рідні брати Глїб і Мстислав, по Мстиславі на Чернигів мав права і претензії їх стриєчний брат Олег Ігоревич ²⁴), але Чернигів перебив у нього син Всеволода Михайло, і т. и.

Се т. зв. „лЂствичноє восхожденіє” ²⁵). На сїй чернигівській практицї оперла ся в XIX столїтю дуже популярна теорія, що, мовляв, взагалї правильним в давнїй Руси уважав ся перехід княжого стола від старшого репрезентанта одної лїнїї до старшого репрезентанта другої і так далї. Се одначе неоправдане узагальненнє. Подібний порядок істнував лише подекуди, і з українських земель тільки в Чернигівщинї. При тім і тут волость переходила від брата до брата в самій старшій лїнїї, аж потім ішла до молодшої лїнїї.

Завдяки поясненій вище практицї в переходї столів, Чернигівщина, не вважаючи на істнованнє кількох княжих лїнїй, і кількох, принаймнї двох або трох на все уставлених княжих волостей, не подїлила ся на кілька осібних, відокремлених князївств. Кождий бо член династиї, коли не вмер передчасно і не перескочив йому хто дороги, мав переходити зі стола на стіл, почавши від найменьшого до самого Чернигова. За ним пересували ся його брати. Коли він доходив старших волостей, десь з заду зачинали свій марш його сини. Сей круговий оборот князїв неустанно звязував до купи всї волости землї і не давав їм відокремляти ся. Коли дрібнїйші волости, можливо, не мали в собі нїчого певного й дуже часто або навіть звичайно визначали ся молодшим князям старшими кождий раз ad hoc ²⁶), то й се теж впливало на неподїльність землї.

Загалом узявши відносини між чернигівськими князями, як я вже сказав, в порівнянню з иньшими землями можна признати добрими. Хоч не бракувало конфлїктів і внутрішнїх воєн ²⁷), але за те з другого боку дуже часто виступали тутешнї князї солїдарно всї разом, особливо де бував спільний інтерес – придбати якусь сторонню волость, особливо Київ. Здобутє Київа опорожняло чернигівський стіл і давало нагоду всїм чернигівським князям посунути ся о оден щебель вище в порядку столів, отже мало спільний інтерес. Подібно і здобутє столів сторонньої волости опорожняли звичайно котрусь чернигівську волость.

О скільки при тім уставили ся навіть головні чернигівські волости, о скільки територія й границї їх були докладно вироблені, про се трудно сказати, бо відомости дуже скупі. Маємо лише кілька натяків. І так бачимо, що до Чернигівської волости в тїснїйшім значінню належали радимицькі городи і земля Вятичів, тим часом як до Новгорода належало, бодай часами, Посемє і район р. Снови ²⁸).Таким чином Сїверщина була подїлена між сими двома волостями, але аннекси належали до Чернигова. Що вже в першій половинї XII в. була якась бодай ідеальна територія Чернигівської волости (в тїснїйшім значінню), видно напр. з такої заяви Сьвятослава Ольговича, котрому Ізяслав Давидович, переходячи в Київ, відступив Чернигів: „взяхъ Черниговъ съ 7-ю городъ пустыхъ, а всю волость Черниговьскую собою держить” ²⁹). Остаточно границею Чернигівської й Новгородської волости бачимо р. Убедь а пограничним чернигівським городом Сосницю. Так уложила ся отся границя мабуть в XII-XIII вв., судячи з деяких натяків; катеґоричні відомости маємо вже з литовських часів, але вони можуть служити не тільки для XIV-XV в., але і для попереднїх часів ³⁰).

Як меньші волости знаємо Вщиж, Посемє і дрібнїйші волости на Посемю – Рильськ і Путивль, на Подесеню Трубчевськ. Останнї волости відомі нам з історії походу Ігоря на Половцїв 1185 р., і сї відомости цїкаві о стільки, що можуть бути до певної міри типовими для роскладу чернигівських волостей. Старший чернигівський князь (Сьвятослав), сидїв тодї у Київі, другий (Ярослав) в Чернигові, третїй – Ігор в Новгородї, четвертий Всеволод – мав Курськ (головну волость на Посемю ³¹), а окрім того волость на Подесеню – Трубчевську. Се була старша ґенерація, з молодшої не знаємо удїлів найстарших – Сьвятославичів (але декотрі з них могли бути й при батьку, в Київі). Син старшого Ігоревого брата Олега сидить в Рильську, син Ігоря в Путивлю. Неясним і суперечним для чернигівських князїв було, бодай до останньої чверти XII в., – чи чернигівський князь, переходячи у Київ, має віддати свому наступнику всї чернигівські свої волости чи нї. Ми бачили, що на Всеволода Ольговича були його свояки незадоволені, що він перейшовши у Київ, задержав у себе землю Вятичів; подібні претензії мав, як що йно бачили-сьмо, і Сьвятослав Ольгович до Ізяслава Давидовича. Але практика задержування Вятичів в руках київського князя затримала ся: так зробив потім Сьвятослав Всеволодич. Чи протестували проти того його свояки, не знаємо.

Про полїтичну дїяльність місцевої, властиво тілько сїверянської людности, „землї”, віча – не богато маємо відомостей. Найвизначнїйший момент з сього погляду – се та не дуже головна, більше пасивна, але дуже важна участь людности в боротьбі Сьвятославичів за свою отчину, про котру я вже казав. В тім виявило cя змаганнє землї до своєї окремішности, а з другого боку також і тїсні звязки земських впливових верств Сїверщини з князївсько-дружинним устроєм, які помічали ми нпр. і в Київщинї (Полянській), приготовлені довгою суспільною еволюцією тутешнїх міських центрів. По за тим маємо в наших джерелах властиво тільки два виразні виступи громади. Коли 1138 р. Ярополк з великими силами приступив під Чернигів і Всеволод Ольгович задумав тїкати з міста, чернигівська громада вмішала ся в сю справу й примусила Всеволода, як ми знаємо, покорити ся Ярополку. „Ти надїєш ся втїкати до Половцїв, а волость свою лишаєш на пропаще! по що маєш потім вертати ся? лїпше залишн свою пиху (остани ся высокоумья своєго) та проси згоди”. Всеволод послухав сеї ради, покорив ся Ярополкови, і стала ся згода ³²). Лишивши на боцї вложені при тім в уста чернигівської громади, комплїменти Ярополку, що були, мабуть додані прихильним йому лїтописцем, ся заява віча вповнї авторитетна і характеристична для громади. Громада бояла ся, що їй прийдеть ся потерпіти дуже за свого каязя (війська Ярополка були занадто великі, аби можна було надїяти ся утримати ся против них) і примусила його залишити свої пляни. В її словах Всеволоду: „по що маєш потім вертати ся”? („то к чему ся опять воротишь”) звучить погроза, що громада не схоче, виречеть ся його, коли він тепер її не послухає, і власне ся погроза мусїла й вплинути на Всеволода.

Другий епізод маємо в Стародубі ³³). Між Сьвятославом Всеволодичем, тодїшнїм чернигівським князем, і Олегом Сьвятославичем новгородським була ворожнеча, де правда мала лежати по сторонї Олега, як признавав безстороннїй Ростислав: „Ростислав усмотривъ правду, оже Святослав обидитъ Олга”, як каже лїтописець. Справа була в тім: Сьвятослав задержав деякі землї, що мали перейти до Олега, і між ними, здаєть ся, був Стародуб, звісний нам уже з історії боротьби за Чернигів Олега з Мономахом. Було то, видно, визначне місто, сильна громада, що тодї тяжко і завзято боронила Олега. Тепер, коли Сьвятослав не сповнив жадання Ростислава, не відступив спірних земель Олегу, Стародубцї вислали своїх людей до Олега, закликаючи його до міста та обіцюючи піддати ся. Олег пішов у Стародуб, але Ярослав, Сьвятославів брат, випередив його, приславши свою залогу до міста, „и горожаномъ нЂлзЂ бЂ мысли своея сотворити”. Олег розгнівавсь, але мусїв вернути ся, зірвавши серце тільки на здобичі, „много взя в полон”. Сьвятослав потім відступив йому чотири городи, і між ними стала ся згода, але Стародуб зістав ся при Чернигові, і сього не міг переболїти Олег. Десять лїт пізнїйше ³⁴) він розпочав на ново війну, приступив під Стародуб, але не міг взяти города; чому се не вдало ся йому, не сказано на жаль: чи знову залога перешкодила, чи зразив собі Стародубцїв Олег попереднїм грабуваннєм. На сей раз він позаберав худобу в підгороднїх селах і пігнав до себе. Так Стародубцям їх полїтична акція на добре не вийшла.

На сїм кінчать ся наші звістки про участь громади в полїтичних справах, хоч фактів такої участи мусїло бути далеко більше. Підчас конфлїктів між чернигівськими князями за столи громада теж, певно, бодай часом, мусїла ставати по сторонї того чи сього претендента. Але про якісь конфлїкти з князями не маємо звістки в XI-XIII в., ледви чи й були якісь гострійші. Характеристику, може й підмальовану трохи, але завсїди інтересну, – солїдарности землї з князївсько-дружинним устроєм дає нам оповіданнє про славний Ігорів похід на Половцїв ³⁵). Коли довідали ся про його неудачу, каже лїтопись, „заклопотали ся посемські городи, був жаль і люта туга, якої ще не бувало на всїм Посемю, і в Новгородї сїверськім, і по всій Чернигівській волости: князї в неволї, а дружину поневолено, побито; настало замішаннє, як в бурю, по містах завірушеннє ³⁶), не тїшили тодї кождого його власні справи, але душ своїх вирікали ся, жалкуючи за своїми князями”.

Розвій і розцьвіт дружинности, воєвничости, лицарськости і поруч того – розцьвіт дружинної лицарської поезиї в Сїверщинї запечатані невмирущими тонами Слова о полку Ігоревім, що стоїть, очевидно, в певній внутрішнїй звязи з сїверянськими дружинними кругами і з особливим замилованнєм спиняєть ся на воєнних чеснотах сїверянської дружини:

„Мої Куряне, каже в нїм Всеволод Сьвятославич, славні вояки: вони під трубами повивані, під шоломами випещені, з кінця списа вигодовані; дороги їм відомі, яруги знайомі, в них луки (кождої хвилї) натягнені, сагайдаки вітворені, шаблї вигострені; вони скачуть як сїрі вовки в полї, шукаючи собі чести, а князеви слави” ³⁷).

„Дрімає в полї Ольгове хоробре гнїздо ³⁸), далеко залетїло! не на те родило ся воно, аби обиджав його сокіл, кречет, анї ти, чорний круче, поганий Половчине!” ³⁹).

„Уже не бачу, каже Сьвятослав Всеволодич, великого війська мого брата Ярослава з чернигівськими боярами, Могутами, Татранами, Шельбирами, Топчаками, Ревугами, Ольберами ⁴⁰). Вони бо без щитів, з самими ножами ⁴¹), одним покриком своїм побіджають ворогів, звонячи в прадїдівську славу” ⁴²).

Що до дружинної поезиї Сїверщини, то окрім самого Слова, що хоч писане може й не Черниговцем, стоїть в певній внутрішнїй звязи з чернигівською дружиною, з чернигівськими мотивами ⁴³), маємо ще й иньші звістки про неї. В самім Слові згадуєть ся поетичні утвори Бояна, а може й ще иньших поетів, де осьпівували ся чернигівські князї XI в. – Мстислав, Сьвятослав, Олег, Роман Сьвятославич і їх походи. Богатство тих чернигівських тем Бояна, згаданих в Слові, піддає гадку, що й Боян міг бути теж поетом особливо близьким до чернигівського двора ⁴⁴). Фраґменти поезій про чернигівських князїв – може бути Боянових таки – про Мстислава, Романа Сьвятославича, бачили ми в Найдавнїйшій лїтописи ⁴⁵).

В Київській лїтописи знову стрічаємо останки історичних записок, писаних безперечно сторонниками чернигівських князїв, що своєю тенденцією дуже виразно відріжняють ся від записок київських сторонників ⁴⁶). Можна б думати, що то писав якийсь чернигівський партизан у Київі, і дїйсно в одній записцї ⁴⁷) маємо виразну вказівку, що вона писана була на лївім боцї Днїпра („на сей сторонЂ ДнЂпра”), правдоподібно в самім Чернигові ⁴⁸).

Окрім того з Чернигівщини маємо ще дві визначні памятки. Одна – Паломникъ Данила Мниха, правдоподібно Сїверянина з роду, що подорожував в Палестину на поч. XII в. ⁴⁹), Друга – Анонїмне слово на перенесеннє мощей Бориса і Глїба, що має характер полїтичного поучення князям (воно й надписуєть ся часом словом „о князьяхъ”) і висловляє той звичайний ідеал суспільности, щоб менші князї корили ся старшим і взагалї оминали усобиць. Поученнє ілюстроване історією князя Давида Сьвятославича, описаного тут ідеалом княжих і взагалї християнських чеснот; ся подробиця, як і деякі поменьші вказують зовсїм певно, що маємо тут чернигівський утвір, і то значно пізнїйший від часів Давида ⁵⁰). Слово се було дуже популярне, переробляло ся потім і розширяло ся, а інтересне як оден з дуже нечисленних церковних творів на суспільно-полїтичні теми.

Про церковне житє в Чернигівщинї знаємо досить мало. Катедра в Чернигові мусїла бути заснована дуже рано, можливо що й за Володимира, як каже Никон. л. ⁵¹), у всякім разї за Мстислава мусїла бути (зовсїм певні згадки про чернигівських епископів маємо з останньої чверти XI в. ⁵²). Але ся катедра нїчим особливим себе не заявляла за всї часи. Перший чернигівський князь Мстислав роспочав будову головної чернигівської сьвятинї – катедральної церкви сьв. Спаса, докінчену вже по його смерти (церква заховала ся в цїлости з тодїшнїх часів). Сьвятослав і його внук Всеволод поставили потрональні монастирі в Київі, але може скорше з вимог доброго тону, обовязкового для київського князя, нїж з побожности, бо в Чернигові подібних патрональних монастирів так як не знаємо. Тут поставив церкву Бориса і Глїба Давид, церкви Благовіщення і св. Михаіла Сьвятослав Всеволодич.

Князї чернигівські взагалї досить визначали ся своєю побожністю, більш або меньш щирою, не тільки фундували церкви, й у себе в Чернигові, й у Київі, а часто постригали ся і в черцї, князї й княгинї, чи перед смертю чи за житя. Згадував я вже, що Давид Сьвятославич славив ся своїми христіянськими чеснотами; згадане слово малює його вповнї сьвятим, прославленим ріжними чудами в момент смертї. Його сестра Предслава і син Сьвятоша постригли ся в чернцї в Київі, і Сьвятоша, з іменем Миколи, тут прославив ся як сьвятий (мощі його й досї лежать в київських печерах), а заразом звістний як любитель книг, подібно як його дід Сьвятослав свого часу; для нього переклав Теодосий Грек посланнє папи Льва В., і в Печерськім монастирі лишила ся по нїм його біблїотека ⁵³). Сьвятим називаєть ся забитий Киянами Ігор Ольгович, що по своїй неудачі на київськім столї постриг ся був теж в чернцї. Постриженнє перед смертю зрештою досить практикувало ся чернигівськими князями. Всеволод Ольгович постриг ся перед смертию в Київі, з іменем Кирила, теж і його син Сьвятослав, що прославляєть ся в Київській лїтописи за свою побожність. Чернигівські синодики згадують іще кількох князїв, пострижених перед смертию в черцї ⁵⁴).

Та хоч чернигівська династия визначала ся прихильністю до церкви й чернецтва, але монаше житє, здаєть ся, не мало в Чернигівщинї особливого розвою. Цїкаво, що й Предслава Сьвятославна і Сьвятоша, задумавши постригти ся, ідуть в Київ, а не лишають ся в якім чернигівськім монастирі ⁵⁵). З рештою ми з джерел знаємо тут з сих часів напевно тільки два монастирі – оден коло Чернигова, на Болдиних горах, св. Богородицї, звістний з середини XI в., коли тут перебував Антонїй печерський (теперішнїй Єлецький монастир); другий – Бориса і Глїба, очевидно – при тій поставленій Давидом церкві; Чернигівський монастир св. Ілїї традиція теж зачисляє до передтатарських часів, і се о стільки правдоподібно, що тутешня церква належить до тих часів; новгородський монастир Спаса зачисляють до XII в. на підставі написи, що мала бути знайдена там в минулім віцї, але се, розумієть ся, дуже непевний доказ, бо написи сеї тепер не маємо, а теперішня будова його далеко пізнїйшого часу. О скілько християнство слабо було розповсюднено в масах, особливо в більш глухих частинах Сїверщини, сьвідчать звістки про Вятичів, що були ще поганами in optima forma при кїнцї XI в. і забили тодї проповідника християнства св. Кукшу.

Що до матеріальної культури Сїверщини, то я тут зазначу тільки, що з її території (головно з самого Чернигова) маємо досить значний запас предметів давнього руського артистичного промислу і побуту, і між ними деякі дуже важні і інтересні з ріжних поглядів (нпр. срібні роги з Чорної могили, срібна чарка кн. Володимира Давидовича, з його іменем, т. зв. чернигівська гривна – найінтереснїйший з усіх зьмієвиків, які маємо і т. и.), але оглядати їх осібно від загального огляду староруської технїки й штуки нема по що – вони входять туди як інтеґральна часть, тїсно вяжучи ся з технїкою київською. Згадаю ще, що Чернигівщина дає нам найбогатші звістки про велике (княже) господарство XII в. (в історії війни Олеговичів і Давидовичів) – ми познайомимо ся з сими звістками в своїм місцї.

Примітки

¹) Іпат. с. 140-l, 157.

²) Іпат. с. 221-2.

³) Див. с. 122-3.

⁴) Про звязану з тим сформованнєм справу Посемя я згадаю трохи низше.

⁵) „Како насъ роздЂлилъ дЂдънашъ Ярославъ – по ДьнЂпръ”, кажуть київські князї – Іпат. с. 426.

⁶) 1 Нов. 196; судячи з сього лїтописного тексту, Річиця могла бути тут крайнїм чернигівським городом на півночи.

⁷) Фундаційний привилей Смоленської катедри, Іпат. с. 328, коментарі у Голубовского Исторія Смолен. земли с. 79-82.

⁸) „Олегь зая СвирЂлескъ (від Рязанцїв), бяше бо и то волость Черниговская'' – Іпат. с. 408; пор. с. 456 ”рЂчи про волости” у чернигівських князїв з рязанськими.

⁹) Іпат. с. 269.

¹⁰) Див. вище с. 135.

¹¹) Іпат. с. 250.

¹²) Іпат. с. 252.

¹³) Книга Большого Чертежа вид. Спаского, с. 86.

¹⁴) Іпат. с. 406.

¹⁵) Див. вище с. 205-7.

¹⁶) Іпат. с. 415-6, Лавр. 367-9, 1 Новг. 156-8, для характеристики пізнїйших відносин Сьвятослава до Всеволода – Іпат. 422-3,456-7.

¹⁷) Іпат. 464-6, пор. 419.

¹⁸) Іпат.с. 446, пор. вище с. 209.

¹⁹) Див. вище с. 230.

²⁰) Див. с. 233-5.

²¹) Нпр. по смерти Сьвятослава Ольговича попробував був засїсти в Чернигові його син Олег, але мусїв уступитись перед стриєм Сьвятославом; Михайло Всеволодич перебив Чернигів у стрия – Олега Ігоревича і воював ся з ним, і т. и.

²²) Візьмем нпр. Іпат. 337: „умиравше ся даша Святославу Ольговичу Черниговъ, а Всеволодичю (Святославу) Новгород, а Изяславъ (Давидович) йде в свой Києв”.

²³) Іпат. с. 428.

²⁴) Лїтописи (Лавр. 426, Воскр. І с. 133) не називають його батька, але очевидно, що се був Ігоревич.

²⁵) Переповідаючи історію конфлїкту Мономаховичів з чернигівськими князями 1196 р. Никонівська компіляція так парафразує слова Ярослава чернигівського : „якоже и отъ прадЂдъ нашихъ лЂствицею кождо восхожаше на великое княженіе Кіевское, сице же и намъ и вамъ лЂствичнымъ восхоженіемъ кому аще Господь Богъ дасть взыти на княженіе великаго Кіева, ceгo, братіе, не разоряйте!” – II с. 26. Чи термін сей давнїйшої дати, чи вимишлений редактором сеї компіляції XVI в., в кождім разї він добре віддає сей порядок переходу столів і тому був досить прийнятий в новійшій історичній лїтературі.

²⁶) Се я підозріваю, судячи по згадках про „наділяннє” молодших свояків старшими – нпр. Іпат. с. 358: .,а брати ти надЂлю Игоря и Всеволода”, або тамже с. 358-60.

²⁷) Окрім згаданих вище війн – Всеволода Ольговича з Ярославом, Ольговичів з Давидовичами в 1140-60 рр., див. Іпат. с. 359-60 (Сьвятослав Всеволодич воює із стриєм), 393-4 (він же воює з стриєчним братом Олегом).

²⁸) Так Сьвятослав Ольгович, кн. новгородський, каже чернигівському князю Володимиру Давидовичу: „держиши отчину мою, и тогда взя Курескъ ис Посемьємъ и Сновьскую тисячю у Изяслава” – Іпат. с. 269, про Курськ іще і в. с. 221. Про приналежність Вятичів до Чернигова див. с. 314, 316, 344 (їх трактують як чернигівську волость); видко се також і з того, що чернигівські князї як Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодич, переходячи до Київа, задержують у себе землю Вятичів – Іпат. с. 222, 430, 456. Про радимицькі городи див. Іпат. с. 358 (Гомій). Стародуб (ib. 360, 408) виступає як би суперечна волость і здаєть ся, що вона мала належати до Новгорода, але Сьвятослав Всеволодич силоміць задержав її при Чернигові.

²⁹) Іпат. с. 343.

³⁰) Опись чернигівських границь з початку XVI в. (видана в Документах архива юстиціи І с. 64) називав граничними осадами Сосницю і с. Волинчо (теп. Волинка) на Убеди (Волынчо село черниговскоє, граница з Новымъ Городкомъ, Сосница черниговскоє, граница черниговская, рубеж з Новым Городком), а до чернигівських зачисляє також с. Козлиничі і Домислин (теп. Домошлин), при Убеди-ж. Сьому вповнї відповідає лїтописне оповіданнє про війну 1234/5 р., коли Данило з Володимиром київським попустошили чернигівську волость Михайла Всеволодича: ”грады многи по ДеснЂ, туже взяша и Хороборъ и Сосницю и Сновескъ, и иныи грады мнози” (Іпат. с. 514). Сосниця і Хоробор (що лежав в сусїдстві і в описи XVI в. виступає як крайнїй чернигівський город при Деснї) правдоподїбно названі й тут як крайнї чернигівські городи. На се справедливо звернув недавно увагу проф. Голубовскій (Ж. М. Н. П. 1903, V). Комбінуючи лїтописні звістки XII в. з сею описею, виводить він, що в XII в. границею Чернигівської волости з Новгородською була р. Мена, але се вже дуже гіпотетично.

³¹) Се знаємо з Слова о полку Ігоревім.

³²) Іпат. с. 207, пор. вище с.136.

³³) Іпат. с. 360, 1166 р.

³⁴) Іпат. с. 406.

³⁵) Іпат. с. 435.

³⁶) „Мятяхуть ся акы в мотви, городы воставахуть” – метафорична опись, наче про хвилі підчас бурі.

³⁷) Розд. II.

³⁸) Сї слова можуть належати і до князїв і до всього війська.

³⁹) Розд. IV.

⁴⁰) Се, очевидно, імена визначних чернигівськнх бояр, пор. Олбиря Шерошевича – Іпат. 344, „розбійника Могута” – Нїкон. І. 69, але „могути” може бути тут і синонїм „билї” – бояре, бо значить теж δυνάσνης, див. Словар Срезневского sub vocibus.

⁴¹) Засапожникь – нїж за холявою.

⁴²) Розд. IX.

⁴³) Писане підчас князювання в Київі Сьвятослава Всеволодича, воно дає амальґаму мотивів і тонів київських і чернигівських.

⁴⁴) Забєлїн висловив гадку (Археол. ИзвЂстія 1894, X), на мою думку дуже правдоподібну, що кінцеву частину Слова треба читати: рекь Боянъ и Ходына, і т. и., себто: сказали Боян і Ходина, співцї старих часів Ярослава, поети Сьвятослава, улюбленцї Олега. Себ відкривало перед нами ще одного поета чернигівських дружинних кругів, а заразом давало виразне сьвідоцтво, що Боян був дїйсно чернигівським дружинним поетом.

⁴⁵) Див. І с. 573, II с. 19-20, 72.

⁴⁶) Особливо се видно в записках про війну 1146-7 р., нпр. партії нa с. 331, 234, 236, 238 Іпат. и ин.

⁴⁷) Іпат. с. 315, 1152 р.

⁴⁸) Недавно ак. Шахматов висловив гадку, що була якась чернигівська лїтописна компіляція, зладжена при кінцї XIII в. і використана в північних володимиро-суздальських компіляціях – общер. лЂтоп. своды, гл. IV. Сей здогад одначе досить слабко обставлений і мало правдоподібний.

⁴⁹) Виданнє Норова, (накладом петербурської археоґрафічної комісії) 1864 р. і нове Веневітінова, накладом Палестинського Товариства, Спб., 1885. Про самий твір – статї Веневітінова – в Лїтописи археоґраф. комісиї т. VII і Журналї мин. нар. просв. 1883 V і 1887, І. На Сїверщину як на вітчину автора вказує його порівнянне Йордану з р.. Сновию.

⁵⁰) Особливо се виразно вказують слова: „княжаше в Чернигове в болшемъ княженьи, понеже бо (бЂ) старий братьи своєй” – очевидно, проповідник мав на гадцї иньші чернигівські ж князївства і братию чернигівської династиї; на пізнїйший час вказують ґенеальоґічнї пояснення, хто то був Давид. Недавно проф. Голубовский в спеціальній розвідцї висловив здогад, що слово виголошене було 1175 р., з нагоди боротьби Сьвятослава Всеволодича з Олегои Сьвятославичем – „Опытъ пріуроченія Древнерусской проповЂди „Слово о князьях” къ опредЂленной хронологической датЂ” – Древности-Труды археогр. ком. москов. археол. общества, вип. III

⁵¹) І с. 65.

⁵²) Іп. с. 145

⁵³) Посланиє видано в Чтеніях московських 1848. VII, про біблїотеку Сьвятоші згадує Патерик.

⁵⁴) За Всеволода каже оден давнїй синодик, що я проглядав в копії (див. вище с. 145): великаго князя Всеволода кіевскаго въ иноцЂхъ Кирилла, великаго князя Георгія, убіеннаго въ КіевЂ. Про Сьвятослава – Іпат. с. 457, про иньших – Любецький синодик чернигівських князїв – ЛЂтопись зан. археогр. комиссіи т. IX.

⁵⁵) Про Предславу Сьвятославну не сказано виразно, що вона постригла ся в Київі (Іпат. с. 204), але се виникає власне в того, що лїтопись записала її смерть без означення місця постриження.

ВАЖНЇЙШІ ГОРОДИ: ЧЕРНИГІВ, ЛЮБЕЧ, ГОМІЙ, СТАРОДУБ, НОВГОРОД І ПОДЕСЕНЄ, ПОСЕМЄ, ВЯТИЦЬКІ ГОРОДИ.

Тепер переглянемо визначнїйші осади й місця Чернигівщини. Перегляд сей буде короткий, бо за браком місцевої лїтописи ми дуже не богато знаємо про них.

Почнемо від столицї. Чернигів належить до найстарших й найважнїйших історичних руських міст (кажу – історичних, бо слїдів доісторичного житя, скільки знаю, в нїм не знайдено). Уже на початку X в. (фраґменти умови Олега) він уважав ся по Київі найважнїйшим містом тодїшньої Руської держави, і для України зіставав ся таким аж до татарського погрому ¹). Розкопка Чорної могили в Чернигові з її похороном, датованим монетами кінця IX в., дає нам доказ богатого дружинного (може й княжого) житя в Чернигові X в.; але близші історичні відомости починаємо мати про нього, від коли тут засїдають князї з Володимирової династиї. За Мстислава Чернигів став столицею лївобічної Руси, як Київ правобічної. Памяткою по нїм лишила ся церква св. Спаса, розпочата ним і виведена над землею „як можна було дістати рукою, стоячи на конї”. Рахуючи час засновання, треба уважати її найдавнїйшою з церков, яку маємо на Руси, взагалї в землях Руської держави, але коли вона була закінчена – не відомо. Вона лишила ся головною святинею Чернигова, його катедрою; тут звичайно ховали чернигівських князїв, почавши від самого Мстислава. В осібнім „теремі” -каплицї церкви св. Спаса положено було тїло кн. Ігоря Ольговича, поважаного як мученика ²). Будова церкви зацїлїла досить добре до нинїшнїх часів, але внутрішнє мальованнє пропало (слїдів мозаїки не видно). Окрім спаської лишили ся ще церкви Бориса і Глїба, Пятниць, Успенська в Єлецькім монастирі і прор. Ілї в Ілїнськім, але всї значно перебудовані. Поза тим звістні з лїтописи дві церкви – камяна св. Михаіла на княжім дворі, і Благовіщення, обидві збудовані Сьвятославом Всеволодичем ³). Про монастирі під містом згадує лїтопись під 1094 р.

Відомости про саме місто дуже убогі – не йдуть далї таких елєментарних відомостей, що по за внутрішнїм городом (дЂтинець), де стояла катедра і княжий двір, був „градъ околний”, обгорожений палїсадами („острогъ”), инакше „передгородьє”, що мало кількоро воріт – між ними одні від р. Стрижня ⁴), і т. и.

Сусїднїй Любеч, славний в X в., як важний центр, а в духовних сферах прославлений як вітчина Антонїя Печерського, в наших джерелах пізнїйше не грає нїякої ролї ⁵). В війнї 1148 р. його сильно попустошили Мстиславичі, бо тут була тодї „вся жизнь” чернигівських князїв: не знати – чи се треба розуміти про княжі фільварки і господарство, чи взагалї про богату околицю, що несла їм великі доходи (скорше перше). Одначе по сїй операції Любеч попав хто зна чи не в катеґорію „пустих городів”, де сидять „самі псарі та Половцї”, як описує околицї Чернигова Сьвятослав Ольгович по тій завзятій війнї Мстиславичів і Ольговичів ⁶), але тут є варіянт: „Любескъ”, і я не ручив би, що тут мова про Любеч. У всякім разї ся звістка про спустошеннє околиць Чернигова і залюдненнє їх Половцями інтересна; окрім того ми й на иньших місцях маємо ще згадки про турецьку кольонїзацію Чернигівщини (так згадуєть ся якесь турецьке колїно: Коуї черниговські) ⁷). Правдоподібно, сими турецькими осадниками кольонїзовано головно полудневе чернигівське пограниче, побереже Остра і Сейма ⁸).