Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"
Автор книги: Михайло Грушевський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 49 страниц)
„Переяв славу” старого Волиня сусїднїй Володимир на р. Лузї. Імя вказує, що він був заснований, або принаймнї розширений, укріплений за Володимира: нахідки камяного знарядя показують, що осада тут була ще в передісторичні часи. Від часів Володимира місто се стає головним містом Волини, княжою столицею. Висловлювала ся гадка, що се могло бути навмисно зроблено – аби новий князь з київської династиї в новім містї, позбавленім всяких традицій, міг вільнїйше себе почувати; се можливо. Потім столицею Волини Володимир зістаєть ся в XI-XIII в., а з початком XIV віка (за Юрия Львовича) стає навіть столицею всеї Галицько-волинської держави, аж до її упадку. Пізнїйше сходить він на другий плян перед Луцьком.
Володимирський замок стояв на розї між рр. Лугом і Смочею, де й тепер є ще городище (наоколо нинїшньої вязницї). З оповідання Галицької лїтописи довідуємо ся, що замок сей мав деревляні стїни і був дуже великий і сильний: угорський король, приступивши під Володимир і побачивши його в цїлій красї, з поставленим по стінах військом – „оружьникомъ стоящимъ на немь, блистаху ся щити и оружници подобни солнцю”, мав сказати, що такого города він не бачив і в нїмецьких краях 46). Коли татарський воєвода Бурандай (коло 1260 р.) зажадав, аби на Волини й Галичинї знищено міські укріплення, й сказав розкинути („розметати”) володимирські укріплення, їх не можна було борзо розкинути через їх великість, і Василько казав їх запалити, а потім ще Бурандай казав розкопати й вали 47). Одні ворота города, від р. Луга звали ся Київськими, другі – Гридшими (вар. Гридшиними, може від гридь – дружина або від імени Гридша) 48); імен иньших не знаємо. Саме місто широко розлягло ся над Лугом; руїни церкви з княжих часів, як думають – найстаршої церкви Володимира, Успенської (т. зв. Стара катедра) лежать від теперішнього Володимира за версту, коло с. Федоровця, а села Зимно і Когильно, по пізнїйшим звістком, мали бути колись передмістями Володимира 49). Крім того побереже Луга було заставлене купою підгороднїх сел, як Пятиднї, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.
Про внутрішнє житє Володимира знаємо не богато. Очевидно, се був великий, богатий, торговельний город, судячи по тим чужоземським кольонїям, які згадують ся тут в XIII в.: кольонїї Нїмцїв, Сурожцїв (кримських Греків, а може й Італянцїв з Сурожа, теп. Судака), Новгородцїв, Жидів 50). Особливо поважне місце займала тодї, правдоподібно – протеґована самими князями, нїмецька кольонїя: поруч бояр виступають у Володимирі при кінцї XIII в. „мЂстичЂ Русь и НЂмцЂ”: діставши від Володимира Васильковича грамоту, що він дає йому своє князївство по своїм животї, Мстислав каже її читати в володимирській катедрі перед боярами і „містичами”, Русинами й Нїмцями. Ся назва „містич” означає горожан великих, привілєґіованих міст, і можливо, що вже тодї, в 1280-х рр., була в Володимирі міська громада орґанїзована на взір нїмецьких міських громад. З р. 1324 маємо грамоту володимирської громади писану до громади м. Штральзунд, з оказії нещастя, яке потерпіли коло с. Ріґена два володимирські купцї, брати Бертрам Русин і Миколай, їдучи з транспортом сукна з Фляндрії, і ся грамота писана в імене consules et universitas civitatis Ladimiriensis 51), Печатка, прибита на сїй грамотї, має образок св. Юрія на конї – герб міста, що був заразом і гербом Галицько-волинської держави.
Початки володимирської катедри в пізнїйших звістках ведуть ся від Володимира 52). Се дуже правдоподібно, можна сказати – певно, хоч в лїтописи про володимирського епископа маємо звістки тільки з кінця XI в. 53). Велика церква Богородицї, розпочата Володимиром, але докінчена вже за Ярослава 54), мала, очевидно, служити епископською катедрою; можливо, що се як paз так звана Стара катедра, від котрої зістали ся тільки руїни фундаментів, коло с. Федоровця.
Нову катедру, теж Богородицї (Успенія), збудував батько волинської династиї – Мстислав Ізяславич; церква була велика 55), а висока була ще в XVIII в. на 50 метрів, але збудована по звичайному, простому пляну, яким будували ся поменьші церкви XII в. Вона зіставала ся від тодї аж до кінця XVIII в. володимирською катедрою і гробовищем волинських князїв, почавши від самого її фундатора Мстислава 56). Знайдену при недавнїх розкопах в одній з її ниж купу костей уважають за останки зібрані з княжих гробів, а між ними по знищенім ґанґреною долїшнїм щелепі (щоцї) пізнають і череп кн. Володимира Васильковича, що вмер від рака на долїшнїй щоцї і був теж похований в сїй церкві, для котрої він богато зробив за житя 57). Лїтопись оповідає, що він в сїй катедрі спорядив два дуже богаті образи Спасителя – оден окований золотом з дорогим каміннєм, другий сріблом, та жертвував „сосуди служебні” з чистого (жьженого) золота, висаджені дорогим каміннєм 58). Крім того ся катедра, завдяки свому високому положенню і сильній будові, служила наче-б оборонною вежою під час ворожих нападів; так під час одного нападу Поляків, коли вони, впущені до міста як союзники, кинули ся грабувати місто, Володимирцї – „останокъ людей” – замкнули ся в церкві, і Ляхи не могли здобути церкви: „твердымъ же бывшимъ дверемъ, не могоша исЂчи, а тимчасом наспіла поміч. Під час татарського погрому 1240 р. люде знову сховали ся в церкві, але на сей раз не уратували ся, і церква тодї мусїла потерпіти, разом із цїлим Володимиром: галицький лїтописець пише, що в Володимирі тодї не лишило ся живої душі, церква Богородицї й иньші церкви були заповнені трупами людей. Потім катедра пережила ще кілька погромів і нещасть, була перебудована і нарештї завалила ся 1782 р., так що від неї лишили ся тільки спустошені стїни з незначними останками фресків; старі гроби спустошені, з річей майже нїчого не зацїлїло, а від колишньої розкоші й богацтва не зістало ся й слїду. Тепер заходять ся коло її реставрації.
Крім сеї найславнїйшої – Мстиславової церкви Богородицї в Володимирі знаємо в XIII в. церкву св. Дмитра, що розписав той же Володимир, справив срібні оклади з дорогим каміннєм на образи, золоті й оксамитні завіси, „съ дробницею”, себто перлами або дрібними образками 59), – тепер про неї всякий слух загинув. Згадана ще каплиця Йоакима і Анни, збудована 1289 р. Мстиславом Даниловичем над гробом бабки – жінки кн. Романа 60); се пізнїйша замкова каплиця, тепер і від неї нема слїду. Сучасна традиція зачисляє ще до передтатарських часів церкву св. Василя і дві церкви Сьвятогорського монастиря в с. Зимнім; на місцї нинїшньої церкви св. Василия (збудованої очевидно пізнїйше) дїйсно мусїла стояти ще давнїйше церква, судячи по останкам будови.
З монастирів в Володимирі в XI-XIII в. звістні три. Оден за Лугом, на передм. Зимнї, так званий Сьвятогорський, „Сьвята Гора”, названий так, очевидно, за Атосом, що звав ся теж Сьвятою горою; тут ролю сеї „сьвятої гори” сповняла гора зимнянська, над р. Лугом, де є й печери монахів, подібні до київських. В перше згадуєть ся сей монастир в третїй чверти XI в.: тут умер давнїйший печерський ігумен Варлаам вертаючи ся з Царгорода (доиде града Володимиря, въниде въ манастырь, ту сущий близъ града, иже наричють и Святая гopa) 61). Потім, в XIII в., за Данила, монастир сей займав особливо важне становище, й його ігумени не раз виходили на володимирських епископів 62). Сей монастир істнує й досї. Другий монастир – „св. Михаіла великого” 63), де перебував Войшелк, тодї як його вбив Лев Данилович. Тепер від нього лишив ся тільки цвинтар, з давнїми хрестами, під містом, над Лугом 64). Третїй монастир – св. Апостолів, поставлений Володимиром Васильковичом, що надїлив його церковними книгами й річами, тестаментом надав йому своє село Березовичі й поручив, умираючи, опіцї своєї княгинї. Він був на західнїй частинї теперішнього міста, насупроти передм. Білоберегів, але зник давно. Як бачимо з того всього, церковне й монаше житє в XIII в. було в Володимирі досить значно розвинене.
З иньших міст Володимирського князївства в його тїснїйшім значінню треба кілька слів сказати про Любомль і Камень. Любомль був одним з улюблених міст Володимира Васильковича: він поставив тут камяну церкву св. Георгія, богато її обдарував образами й дорогими, срібними сосудами, церковними покровами – оксамитними і з паволоки, вишиваними золотом і перлами, богато оправленими служебники книгами (що самі по собі були дуже цїннї); вилив дзвони „дивны слышаніємь”, „яких не було в цїлій землї” й т. и. Хороба й смерть не дали можливости йому докінчити церкви: вона не була помальована цїла, а тільки „всї три олтарі й шия вся”, але опись сеї церкви одна з найдокладнїйших, які ми маємо в сїм родї, лишила ся одним з найцїннїйших епізодів Галицько-волинської лїтописи 65). В Любомлї перебував Володимир перед смертию, в Любомлї й умер, і тут же, судячи по подробицях про любомльську церкву, мабуть чи не була закінчена й його біоґрафія, заведена до Галицько-волинської лїописи.
З волинськими Каменями й Каменцями є чимала трудність: було їх кілька, і між ними не легко з'орієнтуватись 66). Я думаю, що в теп. Каменї Кошерськім маємо ми оден з них. В сїм Каменї чи Каменцї пересиджували Романовичі прикрі хвилї, коли їм забрано і Володимир і Галич (коло р. 1215), окружені одначе в сїй малій дїрі блискучим двором свого батька, „великими боярами” Романа, бо „бояре не спроневірили ся, але пішли всї до Камінця” 67).
Тіж відносини які істнували між Волинем і Володимиром, повторили ся між старою столицею середнього Забужа – Червенем, і новою – Холмом. Як я вище сказав, Червень мусїв бути столицею Забужа (а може й більшої території), не пізнїйше X віка, бо вже на початках XI в. забужські міста звуть ся червенськими городами. Для Забужа заховав він значіннє столицї й пізнїйше: при дїтях і внуках Мстислава він стає княжим столом, столицею червенського князївства, „Червенської землї” 68). Та Данило чомусь був незадоволеннй з нього і шукав нового центра для Забужа, далї на північ. З початку він думає на Угровськ, де засновує нову епископську катедру 69), але потім вибирає Холм і його всякими способами підносить, так що від того часу Холм дїйсно стає столицею Забужа, а Червень починає упадати, і то так сильно, що вже в подїях XIV в. про нього не чуємо, а далї й всякий слих про нього загинув, і тільки ледви імя його зацїлїло. Знаємо, що стояв він на розї р. Гучви й малого потока, що тече до неї, серед, великих болот, які боронили його. Може бути, що ся позиція, не відповідаючи новійшим стратеґічним вимогам, і була причиною, що Данило шукав нової столицї – так само як подібно положений Звенигород заступлений був за Данила сусїднїм Львовом. Але може бути й те, що Данилови хотїло ся мати столицю Забужа далї на північ.
Близших подробиць про Червень в наших джерелах не маємо нїяких. Хороґрафічні назви в двох місцях його околицї вказують на монастирі – оден на лївім, другий на правім боцї Гучви. „Замчиско” овальної форми, коло 400 м. наоколо, лежить недалеко Гучви, й заховало ся досить добре 70).
Історію засновання Холма досить докладно оповідає Галицька лїтопись, при нагодї його пожежі 1259 року 71). Данило, каже вона, побачив на ловах гарне місце, що йому дуже сподобало ся: на горі стояв лїс, наоколо нього поля. Він запитав ся у місцевих людей, „тоземЂць”, як зветь ся се місце, і вони відповіли, що воно зветь ся Холм. Воно так сподобало ся Данилу, що він постановив тут збудувати замок, „градець малъ”, і в нїм церкву Івану Злотоустому. З сього оповідання, котрого ми не маємо нїякої причини маловажити, виходить, що на місцї Холма перед збудованнєм города за Данила не було нїякої оселї. Позиція була дїйсно дуже добра для кріпости: гора стояла на розї річки Угорки й малого потічка, що тече до неї; багнисті річки й багна боронили приступу.
На сїй горі свій перший „малий городок” Данило поставив, видко, десь коло 1237 р. 72). Але позиція міста показала ся о стільки вигідною й важною, супроти пограничної війни й литовських та ятвязьких нападів, що Данию заходив ся коло розширення й зміцнення Холма. На початку десь 50-х рр. „поставленнє” сього нового, великого Холма було, здаєть ся, вже довершене 73). Данило поробив тут міцні укріплення; були стїни „з заборолами”, правдоподібно – деревляні, і на них стояли „пороки и самострЂлы” 74) – машини до стріляння. Серед замку поставлено таку високу вежу, що з її верха можна було стріляти наоколо міста: вона була збудована з каменя на 15 локтів, а верх добудований з тесаного дерева, „вибілена як сир, аж сьвітила ся на всї сторони”, як каже лїтописець. Для забезпечення залоги водою вибито керницю на 35 сажнїв глубоко. Крім того збудовано сторожеві вежі – замки; одна, по словам лїтописи, поставлена була „поприще” від міста, і прикрашена в горі великим, різбленим з каменя двуголовим орлом, 12 локтів завбільшки. Се, очевидно, та вежа, що від неї й досї зацїлїли останки пів милї від Холма, на р. Угорцї (коло с. Білявина), на острівцї, наоколо облитім водою. Вона, очевидно, мала боронити переходу через річку. Останки її (одна стїна) й досї мають коло 20 метрів високости, коло 9 широкости; мур грубий на 1 метр, збудований з білого й синього каменя, на цементї; є останки склепіння. Друга вежа, не згадана в лїтописи, але правдоподібно – з того самого часу, заховала ся, вже далеко лїпше, коло с. Столпя, півтори милї від Холма, по дорозї на Люблин: вона, очевидно, й мала стерегти Холм від Польщі, від Люблина. Ся вежа збудована подібно, але меньша – стїни високі на 14 м., широкі на 5, заховали ся майже цїло. Коло вежі фундаменти якоїсь иньшої камяної будови.
Позиція й укріплення Холма були так сильні, що коли прийшло ся розвалювати иньші замки по наказу Бурандая, холмському намістнику Романовичі дали натяк не послухати сього наказу. Той так і зробив – не послухав князя, й Бурандай дїйсно не відважив ся здобувати місто силою, бо було „утвержениє города крЂпко”. Але Данило мав на гадцї зробити з Холма не тільки сильний оборонний замок. Се була дитина його серця, коло котрої він заходив ся в розцьвітї своїх сил і засобів, і він хотїв зробити з нього першорядне місто. Він старав ся стягнути до нього торговельну й промислову людність: „нача призывати прихожаЂ – НЂмцЂ и Русь, иноязычникы и Ляхы”. Від Татар, каже лїтописець, тїкали сюди ріжні ремісники: майстри до виробу сїдел, луків, тулів, до виробів зелїзних, мідяних, срібних – „і було житє, наповнили наоколо города двори, поля і села 75).
З Угровська перенесено сюди новозасновану епископську катедру. Катедральна церква Івана Злотоустого мала бути якимсь чудом сучасної руської штуки, вже модифікованої західнїми впливами. Баня її стояла на чотирох арках, що опирали ся на чоловічих головах, вирізблених якимсь артистом, „от нЂкоєго хитреца” ; олтарна арка операла ся на двох колюмнах з одноцїльного каменя і прикрашена була золотими зьвіздами на синім полю. Двоє церковних дверей були зложені з тесаного каменя – білого галицького й зеленого холмського, різьблені „некимь хитрЂцемь Авдьємь”, а над ними зроблені були золоті й ріжнокольорові високорізьби (прилЂпы) й образи – на головних дверах Спас, на бічних св. Іван. В серединї підлога була зроблена з міди й чистої цини, „яко блещати ся яко зерцалу”. Три вікна мали „римські шкла”, правдоподібно вітражі з образами. Образи буди позбирані сюди з ріжних українських міст: згадують ся образи Спаса й Богородицї, взяті з Київа, з фамілїйного манастира Романовичів св. Федора і Стрітеннє з Овруча. Навіть дзвони привезено з Київа. Окрім сеї церкви Данило збудував в Холмі ще церкви Трійцї, Богородицї, безмездників Кузьми і Демяна, де верх підпертий був чотирма стовпами, витесаними з одноцїльного каменя. Насаджено й гарний сад в городї 76).
Але сю Данилову улюблену дитину чекала тяжка пригода – 1255 року з якогось припадку, „отъ окаянныя бабы” якоїсь, загорів ся Холм і погорів страшно. „Мідь текла як смола”, поломя було таке велике, каже лїтописець, що його було видно по всїй землї – в околицях Белза й у Львові, і люде, думаючи, що то Татари запалили Холм (бо се стало ся підчас походу татарського воєводи Куремси на галицько-волинські землї), пустили ся тїкати. Данило прибув на сю вість і дуже жалував сього нещастя, та заходив ся з незломною енерґією коло відновлення міста. Церкви св. Івана і Трійцї відновлено, вибудовану нову „превелику церкву” Богородицї, красою не гіршу від попереднїх” 77). Данило прикрасив її „пречюдными иконами” і між иньшим поставив серед церкви, перед „царськими дверми”, привезену з Угорщини велику чашу з червоного мармору, з зьмієвими головами наоколо, „изваяну мудростью чюдну” ; вона мала служити „крестилницею” – аби в нїй сьвятити воду на Йордан. Укріплення города були зміцнені й побільшені, тільки тої вежі в місті не відбудовано: „Данило мусїв будувати городи проти безбожних Татар, і для того не міг її відновити”, каже лїтописець 78). Город лишив ся улюбленцем Данила – його й поховали тут, в тій новозбудованій церкві Богородицї, де й потім ховали холмськнх княжат.
Але від всїх тих Данилових будов лишили ся властиво тільки ті вежі за містом. Церква Богородицї погоріла сильно на початку XIX столїтя й зовсїм перероблена потім.
Ще перед смертю Данила Холм стає стольним городом його сина Шварна 79). Правдоподібно, як і пізнїйше – за Юрия Львовича до Холма належала тодї земля Белзька, Червенська і Дорогичинська. Шварно одначе княжив не довго, й по його смерти Холм перейшов до Льва, що мав Галич. Але при кінцї 1270-х чи на початку 1280-х рр. він знову відокремляєть ся – в руках Юрия Львовича; ми знаємо його тут від 1282 р. – із записи холмського евангелія, що списав „Евсевій, попович святого Іоана” 80). До Юрия, як я сказав, належала тодї земля Холмська і Белзька, а також і Дорогичин з Мельником 81). І пізнїйше, до кінця XIV в., Холм від часу до часу бував княжим столом, а своє значіннє столицї середнього Забужа заховав до новійших часів.
Сусїднїй Угровськ, на устю тієї ж Угорки в Буг, призначуваний якийсь час Данилом на столицю Забужа, тратить всяке значіннє з появою Холма. До Холма перенесено й катедру, що був заснував Данило в тих плянах – зробити Угровськ столичним містом 82).
Перейдемо до Луцької землї. Її столицю – Луцьк стрічаємо в наших джерелах пізно – в 80-х рр. XI в. 83), але на істнованнє його вказує вже назва Лучан, що ми стрічаємо вже в першій пол. Х в., у Константина Порфирородного (Λενζανινоι). З неї виходить, що Луцьк тодї був полїтичним центром більшої території, може – більш меньш тієї ж, яка пізнїйше тягла до нього. Традиція колишнього значіння Луцька давала і потім себе знати. Важним центром виступає він в подїях з кінця XI в. 84), а від середини XII віка (1154 p.) стає столичним містом Луцького князївства. Ним зістаєть ся він до другої чверти XIII в., а й переставши бути княжим столом, зістаєть ся важним центром в землї. Від XIV ж віка Луцьк починає брати перевагу над Володимиром, як столиця цїлої Волини.
При всїм тім з XI-XIII в. знаємо про Луцьк дуже мало. Можемо сказати, що він був кріпким замком. Збудовано його на невеликім, високім острові; ріки – Стир і Глушець й болота наоколо робили його мало приступним. Але в воєнній історії сих столїть він не грає особливої ролї. З оповідання Галицько-волинської лїтописи про жертви Володимира Васильковича ріжним церквам 85) припадково довідуємо ся про істнованнє в Луцьку епископії; вона була заснована, правдоподібно, за часи істновання в Луцьку осібних князів – за Ярослава Ізяславича або його синів. Катедрадьною церквою була мабуть церква св. Івана, пізнїйша катедра, де ще при кінцї XVI в. лежали „тЂла змерлыхъ господарей хрестіянскихъ великихъ князей рускихъ, и гробы ихъ” стояли 86). З звістних пізнїйше церков, церкру св. Дмитра на основі археольоґічних прикмет і традиції уважають за засновану не пізнїйше XII в. Тепер її одначе вже нема: розібрали не що давно. Дуже поважаною сьвятинею був сусїднїй Жидичинський монастир (миля від Луцька) з церквою св. Миколая: лїтописець принагідно згадує, що туди приїздив на прощу Данило 87). З иньших околиць знаємо ще княжий двір „в Гаю” – „близь города нЂкоємь мЂстЂ именемь в Гаі”. Як оповідає лїтописець, се було дуже гарне місце, „устроєно различными хоромы” (будинками), і церква була тут предивна, „красотою сияющи” 88). Але одиноким останком колишнього богацтва і слави тих луцьких церков XII-XIII в. зістала ся нахідка (1861) золотих орнаментованих блях від ікон, як каже урядове стравозданнє – „грецької роботи XII в.”, знайдених в замку 89).
Славний пізнїйше Острог не знати навіть чи й істнував тодї. Непевність в тім, як розуміти слова лїтописи під 1100 р., про городи дані Давиду Ігоревичу „в Божескомъ в ОстрозЂ”: чи за два осібні міста, чи за одно (Божський острог). Я уважаю більш правдоподібним, що се два осібні міста, і – значить – Острог істнував уже в XI в. Але бідьше про нього нічого не чуємо; своє значіннє, як новий центр Погорини, здобуває він собі в XIV в.; острозькі памятки належать до сих пізнїйших часів.
Про старі центри Погорини – Пересопницю і Дорогобуж теж не богато можемо сказати. Вони оба були дуже часто княжими столами, почавши від відлучення Погорини від Волини і аж до остаточного прилучення назад. При тім до останньої чверти XII в., до часів Ярослава Ізяславича, обидва сї міста були, очевидно, столицями нероздїльної Погоринської волости 90). З початку згадуєть ся в сїй ролї Дорогобуж; в такій ролї, очевидно, віддано його Давиду Ігоревичу 1084 р., і потім знову 1100 р., коли відібрано від нього Волинь 91). В серединї XII в. поруч Дорогобужа виступає як другий центр і княжа столиця Погорини Пересопниця. За синів Ярослава Ізяславича (себ то десь в 70-х рр. XII в.) Погорину подїлено на дві княжі волости – Дорогобузьку й Пересопницьку 92), і сей подїл тривав аж до переходу Мстислава пересопницького на стіл в Луцьк. Тодї Погорина остаточно злучуєть ся з Луцьким князївством, і від того часу й Дорогобуж з Пересопницею тратять всяке самостійне значіннє. Тепер і Дорогобуж і Пересопниця нїчим не визначні села, а від колишньої столичної ролї їх зістали ся тільки вали городищ та незначні до тепер нахідки – хрестиків, енколпіонів і т. и. Місцеві монастири – дорогобузький Спаса і пересопницький Рождества Богородицї, звістний в українській фільольоґії своїм евангелиєм XVI в., толкованим „изъ языка блъгарского на мову рускую”, – правдоподібно, ведуть свій початок теж з тих столичних часів. Вони істнували ще в XVI-XVII в., як пережитки колишнього значіння сих колишнїх міст, тепер не істнують уже 93).
З иньших городів Погорини досить часто фіґурує ще Шумськ. Хвилево бачимо його навіть княжим столом: серед князїв, що загинули по погромі руських князїв на Калцї, згадуєть ся кн. Сьвятослав кн. шумський 94).
Перейдїм до північного Побужа – Берестейсько-Дорогичинської землї. Про долю сеї землї, що то віддїляла ся від Волини то злучала ся знову, я казав уже; неясним зістаєть ся, чи була вона орґанїчно звязана з властивою Волинею (Волинем-Володимиром), чи тільки механїчно, і тому так легко відлучала ся. Відокремляла ся в осібну княжу волость вона не дуже часто. Так було десь при кінцї XI в., коли тодї тут сидїв Ярослав Ярополчич, поки не стратив сеї волости, забунтувавши на свого стрия Сьвятополка (1101 р.); потім в третїй чверти XII в. Берестейську землю дістав від батька, Мстислава Ізяславича, його молодший син Володимир 95), ще пізнїйше Василько Ярополчич. В оповіданню про сього Василька запримічаємо в перше те відріжненнє від Берестя Дорогичина, з північною частиною землї що ми й потім бачимо: Василько сидїв у Дорогичинї, не в Берестю, й на Берестє дивив ся як на якесь вороже огнище; так виходило б з сього оповідання, але на його детайлї не можна дуже покладати ся, бо не маємо його в автентичній формі 96). На початку XIII в. (коло 1209 р.) Берестейська земля якийсь час була відокремлена в удїл Романовичам 97), але після того знову на довго злучила ся з Володимиром.
Столиця – Берестє в наших джерелах починає стрічати ся від початків XI в. 98) і зістаєть ся столицею землї до новійших часів, тільки поруч нього з часом виростає той новий центр на півночи – Дорогичин, і до нього починає тягнути північна частина землї. Крім свого значіння як адмінїстрацийного центра, Берестє було важним оборонним пунктом на русько-польськім пограничу; Длуґош хвалить його сильну, неприступну позицію, від Польщі огорожену багнами й коритом Буга, трудним для переходу. Коло його укріплення й прикрашення заходив ся між иньшим звістний уже нам на тім полї Володимир Василькович: він побудував тут нові укріплення з дерева („зруби Берестій”), поставив камяну вежу, „столп” „висотою яко и камянецкый” (a той по лїтописи мав мати 17 сажнїв). Він же збудував (постави) тут церкву св. Петра, обдарувавши її срібними річами 99). По смерти Володимира Берестяне вчинили були „коромолу” проти його наступника Мстислава Даниловича, і за те заплатили сильно – але про се говоримо на иньшім місцї.
Дорогичин згадуєть ся в перше в серединї XII в. 100); в XII-XIII в. він був останньою більшою осадою на руськім пограничу, але осада тут була давня, як видко з находок камяного знарядя, бронзових окрас і монет (дірґем VIII в.). Замок стояв на високім правім боцї Буга, сто метрів над водою; Буг, розмиваючи берег, знищив значну частину старого городища, що мусїло бути незвичайно богато ріжними культурними останками, судячи по тій масі їх, яку викидає вода Буга. Особливо звертали увагу на себе серед них невеликі оловяні пльомби з ріжними значками, часом – з словянськими буквами, що знаходять ся в великих масах і властиво й досї зістають ся не виясненими, що то воно було. Найбільше інтересний факт в житю Дорогичина – се його бунт проти Данила (про нього низше), що коштував дорого місту: Данило, видко, не пожалував його, здобуваючи від бунтівників, так що потім прийшло ся йому „обновляти” його. Тодї, як каже лїтопись, він поставив тут „прекрасну” церкву Богородицї. Здогадують ся, що в сїй церкви мотім лєґат папи Інокентия коронував Данила на короля. Місцева традиція вказує останки тої церкви Богородицї, але сих останків близше не дослїджено 101).
Як я вже згадував, уже в 2-ій пол. XII в., в оповіданню про Василька Ярополчича Дорогичин відокремляєть ся від Берестя, й Василько сидить в Дорогичинї, уважаючи Берестє як би ворожим городом. В польських джерелах є звістка про війну Поляків в 90-х рр. XII в. з якимсь „дорогичинським князем”, що піддержував Ятвягів і тим накликав на себе польський похід; се оповіданнє, не дуже певне в детайлях, було-б інтересне тим що вказувало-б на істнованнє в Дорогичинї княжого стола і по Васильку 102). В 30-х рр. XIII в. його мали в своїх руках мазовецькі князї, не знати коли захопивши. Конрад мазовецький віддав був його на осїдок хрестоносним рицарам, але Данило зараз відібрав його, і після того Дорогичин, з сусїднїм Мельником, належав уже до галицьких земель Данила, тим часом як Більськ і Каменець на Лоснї належали й далї до Берестя. В сїм роздїлї Берестейщини, правдоподібно, треба шукати причин і тих „коромол” XIII в., про котрі будемо ще говорити низше.
Сусїднїй Мельник на Бугу славив ся іконою „святого Спаса Избавника” в місцевій церкві Богородицї. Перед нею молив ся Данило, аби Біг оборонив його від Бурундая, й обіцяв її „украшениємъ украсити”; лїтописець поясняє, що та ікона „и нынЂ стоитъ в велицЂ чести”. Про Більськ – останнє звістне нам руське місто на північнім пограничу, знаємо теж тільки, що там була церква, котру Володимир Василькович обдарував іконами і книгами 103). Взагалї сей князь, як і Данило, показував якусь спеціальну увагу й ласку своїм північним волостям.
Камінець на Лоснї Володимир поставив на ново в околицї, що по словам лїтописця спустіла була вже від часів Романа. Володимир, як оповідає він, хотїв в 70-х рр. поставити город десь на півночи від Берестя – очевидно, для оборони Волини від литовських нападів, і спинив ся на сих спустїлих берегах р. Лосни. Висланий ним „мужъ хитръ именемъ Алекса, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя”, знайшов відповідне місце, і Володимир, виїхавши туди сам „з боярами й слугами”, похвалив його вибір, вирубав лїс і поставив тут город, назвавши його Камінцем, – „зане бысть земля камена”, поясняє лїтописець; самий город, очевидно, не був камяний. Але в нїм заховала ся досї камяна вежа, по всякій правдоподібности – тодї-ж збудована Володимиром, одна з найцїкавійших памяток нашого будівництва: вона зложена з цегли, на кругло, мала три поверхи, а в горі вінчала ся вінцем; тепер має високости коло 27, а діаметр 13 метрів.
Сусїднїй Кобринь, звістний пізнїйше як гнїздо князїв Кобринських, згадуєть ся тільки раз, в тестаментї Володимира Васильковича: він передав його своїй жінцї, вилучивши з поміж иньших городів свого князївства, що переходило до Мстислава Давидовича. Очевидно, Кобринь мав служити вдовиною частию княгинї 104).
Примітки
1) Див. вище с. 262.
2) Див. про Межибожиє – Іпат. с. 502.
3) Див. т. IV гл. 1
4) Див. вище с. 301.
5) Іпат. с. 565, 577, прийнявши що тут мова про нинїшнїй Камень Коширський.
6) Іпат. с. 595.
7) Іпат. с. 542.
8) Іпат. с. 610.
9) Іп. 181. Що Нур був північною границею Берестейщини, чи властиво – Дорогичинської волости, каже грамота Конрада Мазовецького 1237 р.: Conferimus et donamus magistro H. et fratribus suis ordinis militum domus quondam Dobrinensis castrum Drohicin et totum territorium quod ex eadem parte castri continetur a medietate fluminum Bug et Nur usque ad metas Ruthenorum, salvo iure ecclesie Mazovien. et nobilium, si quid in predictis fluminibus hactenus habuerunt (Voigt Geschichte Preussens II с. 277).
10) I. с. 227.
11) Іпат. с. 561.
12) Любавскій Областное дЂленіе в. кн. Литовскаго с. 183-4. Про Сураж див. Kodeks Mazowiecki c. 120.
13) Див. Іпат. с. 540: Данило, вертаючи ся з походу на Ятвячів, „приде ко ВизьнЂ и прейде рЂку Наровь”, – „и придоста со славою на землю свою”. С. Кентжиньский в своїй недавнїй працї про Гервазія з Тільбюрі толкує в його звістцї про пограничні між Польщею й Русию ріки Aper et Armilla сю останню як латинский переклад Нарови (Rozprawy wydz. hist. т. 46 с. 158, текст у ньогож с. 155).
14) Див. мапу при IV томі.
15) „Ляхо†воєваша по КроснЂ и взяша селъ десять и поидоша назадъ, Берестьяни же собраша ся и гнаша по нихъ” – Іпат. с. 586.
16) Ґервазій з Тільбюрі, як вище (Aper – латинський переклад Вепра).
17) „Болеславъ же бяшеть єще гордя ся своимь безумьємъ... пришедъ во дву сту, воєва около Щекарева и взя десять селъ, и тако идяшеть назадъ с великою гордостию, творяшеть бо ся аки всю землю (вар.:Русь) вземь” – Іпат. с. 585.