Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 49 страниц)

Не ясним зістаєть ся, чи в круг впливів сих старих побузьких центрів входило і середнє Побуже – пізнїйша берестейсько-дорогичинська земля, і так само не ясне ще цїкавійше питаннє – чи до тих побузьких центрів тягнула Русь підкарпатська, Русь Днїстра й Сяну, – чи вона мала свої самостійні, рівнозначні полїтичні центри, нїм була прилучена до володимирського стола? Оден старий центр ми там знаємо з лїтоплси – се Перемишль. Оповідаючи за прилученнє до Київської держави західнїх українських земель за Володимира, лїтопись на чолї їх вичисляє Перемишль і Червень, „и ины городы”. Хоч сама звістка про се, як я доводив вище, досить баламутна ⁸), але погляд лїтописи, що Перемишль був такий же визначний центр ще з перед часів Володимира, як і Червень, через се не тратить значіння. Се позволяло-б нам поставити здогад, що Перемишь і був старим полїтичним центром Карпатської Руси. Але з другого боку є в лїтописи наче б натяк на те, що ся Карпатська Русь тягнула в Х в. до Червня. Оповідаючи про похід Болеслава, в поміч Сьвятополку, лїтопись каже, що він забрав при тім „грады ЧервЂнскыя”, а потім Ярослав з Мстиславом „заяста грады Червенъскыя опять” ⁹). Хоч те що ми знаємо про заходи Ярослава коло привернення назад забраних Поляками земель, докладнїйше вказує тільки на Забуже, але звичайно приймають, що переходило при тім з рук до руки не тільки Забуже, але й Підкарпатська Русь, і сею боротьбою XI в. за Русь Забужську та Підкарпатську можемо тільки й пояснити собі, як у лїтописця з'явив ся погляд про боротьбу за неї між Русю й Польщею в Х в. Прийнявши се, ми повинні-б розуміти в „Червенських городах” лїтописця й карпатські краї, себто – що вони належали до Червня колись – по принятій нами вище схемі – десь в Х в. Такого погляду тримають ся дїйсно декотрі учені, й його не можна признати зовсїм неможливим, хоч з другого боку нема в тім і певности, з огляду на істнованнє тут осібного центра (Перемишля) і на дуже малу докладність нашої лїтописи, де вона росповідає про сю західну україну Руси.

В кождім разї в Х віцї, перед прилученнєм сих земель до держави св. Володимира ми бачимо на території пізнїйшої Волини й Галичини уже цїлий ряд більш або меньш давнїх полїтичних. центрів, – хоч відносини їх між собою і лишають ся для нас досить неясними. Зібрали ся вони в одну полїтичну цїлїсть напевно тодї ¹⁰), як Володимир посадив одного з своїх синів – Бориса в Володимирі; очевидно, він віддав йому при тім всї землї на захід від Деревської землї, де сидїв його иньший син – Сьвятослав ¹¹). Потім Бориса переведено в Ростов, а в Володимирі сїв иньший Володимирович – Всеволод ¹²).

Як довго тривало істнованнє сього полїтичного тїла, не знаємо, бо не відомо, анї коли віддано Володимир Борисови, анї коли скінчило ся тут князюваннє Всеволода. Як я вже згадував ¹³), Всеволод по всякій імовірности мусїв загинути серед заходів Сьвятополка коло збирання батьківських земель. У всякім разї під час боротьби Сьвятополка з Ярославом Всеволода вже на Волини не було, бо за нього нїчого не чуємо, і його волость мусїла належати до Сьвятополка, і в тій боротьбі переходить з рук до рук разом з Київом. При тім Забуже, правдоподібно – разом з Галичиною („грады ЧервЂнскыя”) 1018 р. відірвано від Руси, й прилучено до Польщі, і назад привернув їх Ярослав уже в 1030-х рр.

Галичину, як можна здогадувати ся, згодом знову відлучено, для Володимировича Ростислава ¹⁴), тим часом як Волинь по смерти Ярослава дістав Ігор Ярославич. Але в сїм віддїленню Галичина пробула на сей раз дуже не довго: десь уже в 1160-х рр. і Волинь і Галичину забирає собі Ізяслав київський. В звязку з долею Київа Волинь і Галичина потім разом переходять з рук до рук в 1070-х рр. – від Ізяслава до Всеволода, потім до Олега Сьвятославича і знову до Ізяслава (є натяк на пробу Болеслава Сьміливого відірвати собі знову щось із галицько-волинських земель ¹⁵), але нїщо не вказує, аби він дїйсно осягнув тут якісь здобутки, бодай значнїйші). Потім, по смерти Ізяслава Волинь з Галичиною (і ще з Турово-пинською землею) відокремляють ся в осібне князївство в руках Ізяславового сина Ярополка. Але й Ярополкове князївство не мало в собі нїчого певного. Він дістав від Всеволода Волинь з Галичиною як свою отчину, бо його батько тримав сї землї; але були отчичі, котрих права на сї землї, не передавнені не вважаючи на всякі давности, мали першенство перед Ярополковими: на галицькі волости претендували сини Ростислава Володимирича, а на Волинь Ігоревич Давид. Не мирячи ся з володїннєм Ярополка, вони заходили ся відібрати свої отчини. Бачимо з звісток лїтописи, що Ростиславичі наставали на Ярополка, Давид на Всеволода, чинили війни і напади і всякими способами докучали. Аби задоволити їх, Всеволод віддїлює від Волини Погорину й дає Давиду, а Ростиславичам віддав галицькі волости. Ярополк не годив ся на сї компроміси, пересварив ся був за них із Всеволодом і вибрав ся походом на Ростиславичів, мабуть, щоб взяти собі Галичину назад. Та під час сього походу, як думали – з наслання Ростиславичів Ярополка забито (1087 р.). Ростиславичі задержали в своїх руках Галичину, а Волинь перейшла тепер в руки Давида Ігоревича, одначе без Погорини і Берестейської волости, що взяв собі Всеволод ¹⁶). Таким чином ся перша боротьба давнїх отчичів з узурпаторами закінчила ся на їх користь.

Розпорядження, пороблені в галицько-волинських землях Всеволодом і затверджені на Любецькім з'їзді, мали чимале значіннє, бо зроблений ним подїл галицько-волинських земель продержав ся досить довго: прилучені до Київщини волинські волости зістались при нїй до половини XII в., як Берестейщина, і навіть ще довше – як Погорина; ся в ролї осібної київської волости пережила середнї десятолїтя XII в. і тільки при кінцї його злучила ся на ново з Волинею – з Луцьким князївством ¹⁷). Ще довше продержало ся відокремленнє галицьких волостей від волинських – аж до кінця династиї Ростиславичів, до останнїх років XII в., отже більш як столїтє.

Але перше нїж сей Всеволодів подїл галицько-волинських земель остояв ся, йому прийшло ся витримати ще одну пертурбацію, ще одну боротьбу старих отчичів з династиєю Ізяслава. Се т. зв. волинська війна 1097-1100 р.; вона була описана вже вище ¹⁸), і тут вистане тільки її пригадати. Давид бояв ся, що Ростиславичі схочуть відібрати від нього Волинь; супроти того він зблизив ся з Сьвятополком і підбив його на Василька Ростиславича, пригадавши, що й він, Сьвятополк, має в своїх руках волинські волости – Погорину і Берестейщину, отже як Василько забере Волинь, то відбере й від Сьвятополка сї волинські волости. Сьвятополк віддав в руки Давида Василька, що був у нього в гостях, і Давид, ослїпивши й увязнивши Василька, попробував забрати його волость, але се йому не удало ся. Полїтичні обставини уложили ся так, що Давид опинив ся жертвенним козлом цїлої сеї справи, і Сьвятополк дістав від князїв порученнє укарати Давида. Се розбудило в Сьвятополку охоту привернути собі „волости батька свого й брата” – волинські й галицькі. З того виникає волинська війна, а потім дипльоматичні пересправи, котрими Сьвятополк хотїв забрати собі Галичину або й Волинь, не встигши їх здобути оружно.

Галицькі Ростиславичі остояли ся і супроти війни і супроти дипльоматії. Давид не устоявся: стратив Волинь, вона перейшла знову в лїнїю Ізяслава – до Сьвятополка, тимчасом як Галичина далї протягом цїлого столїтя зістаєть ся замкненим полїтичним тїлом. Волинь зістаєть ся ще довший час в ролї сателїта Київщини і в залежности від її долї переходить з рук до рук.

За житя Сьвятополка (не знати, коли саме) Волинь дістав його син Ярослав, і після того як сього Ярослава поминено київським столом по смерти Сьвятополка, заносило ся на відокремленнє й Волини в замкнену отчину, в лїнїї Ізяславичів. Але Ярослав згинув, завівши ся з Мономахом (1123 р.), Волинь знову переходить в ролю київської прищіпки і кілька разів перелїтає ще з рук до рук. Тут сидїли з початку оден по однім два Мономаховичі – Роман ¹⁹) і Андрій ²⁰), потім Мстиславич Ізяслав ²¹), потім Всеволодич Сьвятослав (з чернигівської лїнїї, син київського князя ²²). Аж 1146 р. Волинь в останнє переходить в руки старшої лїнїї Мономаховичів – Ізяслава Мстиславича і зістаєть ся в її руках на все ²³).

Але й Ізяслав дістав Волинь тільки як придаток до Київа і уважав її такою. Всї його змагання звернені на київський стіл, і Волинь служить для нього тільки резервою. Здобувши в останнє Київ, передає він Волинь свойому брату Сьвятополку з початку тільки до завідання, „блюсти” ²⁴), пізнїйше може більш дефінїтивно, але все таки мабуть не без резерви. Сьвятополк одначе скоро вмер, й Ізяслав дає Волинь свому другому сину Ярославу ²⁵), зіставляючи для старшого сина Мстислава Переяслав у теперішности і перспективу Київа в будучности. Аж сей момент можна уважати початком відокремлення волинських волостей. Володимирський стіл вправдї переходить слїдом до Мстислава, бо він стратив Переяславщину, а при тім як і його батько, теж хотїв би мати Володимир тільки в резерві, головноюж своєю метою кладе Київ. Але йому не удалось задержати ся в Київі хоч би так як його батькови: його київське князївство було зовсїм ефемеричне, і відокремленнє Волини довершуєть ся з уступленнєм Мстислава з Київа. Хоч з ролею волинського князя він не мирив ся і умер серед боротьби за Київ, – як потім і його син не може задоволити ся ролею волинського князя, але звязь з Київом була розірвана і Волинь в значній мірі замкнула ся в собі.

Заразом вона подїлюєть ся на дві части: на Володимирське князївство родини Мстислава, і Луцьке князївство родини його брата Ярослава. З другого боку – волинські князї здобувають назад волости відлучені від Волини в XI в. Так, в серединї XII в. вернула ся назад Берестейська волость, прилучена тепер до володимирського стола ²⁶), а в третїй чверти XII в. прилучено до Луцької волости Погорину.

Умова Мстислава Ізяславича з братом Ярославом, що Володимир зістанеть ся у Мстиславовій родинї на далї, й Ярослав не буде мати претензій до сеї волости ²⁷), була сповнена Ярославом і заповідала подїл Волини на володимирську і луцьку волость, навіть без всякого слїду неподїльности землї (який ми бачили нпр. в Чернигівській землї, де князї переходили по старшинству з волости на волость). Володимирська і Луцька волость мали зіставати ся кожда в осібній династиї, без переходів з меньшого на старший стіл. Резмноженнє-ж обох лїнїй відкривало перспективу повного роздроблення волинських земель.

Володимирську волость Мстислав подїлив між своїми синами на четверо: старший син Роман дістав Володимир, другий, Всеволод – Белз, третїй, Сьвятослав – Червень, четвертий, Володимир – Берестє ²⁸). З них одначе Володимир і Сьвятослав незабаром поумирали ²⁹). По одній звістцї Берестє віддано було иньшій лїнїї – сину Ярополка Ізяславича, Васильку ³⁰), але вкінцї воно в кождім разї вернуло ся до Володимирської волости ³¹), так що Мстиславова волость зійшла ся до двох князївств – Володимирського й Белзько-червенського. Белзьке князївство одначе подїлило ся за дїтей Всеволода знову на двоє: на Белзьку волость Олександра Всеволодича і Червенську Всеволода Всеволодовича ³²), а вкінцї Червенська і Дорогичинська волость (північна частина Берестейщини) відійшли до Галичини.

Луцька волость по смерти Ярослава Ізяславича подїлена була також на чотири частини, але ми не знаємо докладно сього подїлу. Знаємо, що старший Ярославич Всеволод дістав Луцьк ³³), другий, Інгвар мав Дорогобуж і порічє Горини (Шумськ), третїй, Мстислав Нїмий – Пересопницю. Що дістав четвертий – Ізяслав Ярославич, не знаємо, а разом не можемо й мати докладної відомости про подїл Луцького князївства по смерти Ярослава, бо деякі відомости про розклад волостей маємо вже з часів по смерти сього Ізяслава і по тих змінах, що зайшли з його смертию. З тих чотирох лїнїй три вигасли до півстолїтя, і в 1220-х рр. Луцьке князївство Ярослава зібрало ся в руках Інгваровичів, головно в руках Ярослава Інгваровича. Але ся ситуація тревала дуже короткий час, бо слїдом Луцьке князївство переходить цїле в руки лїнїї Романа і злучуєть ся з Володимиром.

Таким чином хоч в останнїй чверти XII в. Волинь стояла перед перспективою повного роздроблення, стало ся инакше: роздроблені части злучили ся на ново. Одну причину того ми бачили – се було вигасаннє династиї, але була й друга – дїяльність самих володимирських князїв. Тільки сю останню ми оглянемо вже в дальшім роздїлї, слїдячи історію Волини і Галичини: по злученню їх в одну велику державу ³⁴).

Примітки

¹) Див. т. І с. 184-7, також резюме мого реферату в XXXI т. Записок Н. тов. ім. Ш.

²) Див. т. І с. 184.

³) Див. т. І с. 187 і далї.

⁴) Див. т. І с. 182 і 337.

⁵) Гаркави ИзвЂстія мусульм. писателей с. 135-6 і 137.

⁶) „И грады ЧервЂньскыя зая”. „Заяста грады Червенъскыя опять”.– Іпат. с. 101 і 105.

⁷) Против сього можна-б піднести, що лїтопись, говорячи про участь Дулїбів у походї Олега, зве їх сим іменем, не Волинянами (Іпат. с. 17), але такої докладности від нашої лїтописи, де вона говорить про давнї подїї, нїяк не можна вимагати.

⁸) Див, т. І с. 433 і далї.

⁹) Іпат. с. 101 і 105.

¹⁰) Могло то бути н ранїйше, але напевно можемо казати тільки про сей момент.

¹¹) Несторове Чтеніє о погубленіи Бориса і ГлЂба, вид. Срезневского с. 9.

¹²) Іпат. с. 83.

¹³) Див. вище с. 8.

¹⁴) Мало б се стати ся в такім разї десь між 1052 – роком смерти Володимира Ярославича і 1054 – роком смерти Ярослава.

¹⁵) Див. вище с. 63.

¹⁶) Див. вище с. 77.

¹⁷) Див. вмще с. 258-9.

¹⁸) Див. с. 95-7

¹⁹) Дуже коротко, вмер 1109 р.

²⁰) До року 1135.

²¹) В роках 1135-1141.

²²) В роках 1141-6.

²³) Поґодїн в своїм катальоґу князїв (ИвслЂдованія IV с. XXXIX) приймав друге князюваннє Ізяслава на Волини від 1149 р., але певно, що Ізяслав узяв собі Волинську землю вже в 1146 р. Так приймають, більш або меньш рішучо, і обидва історики Волинської землї: Андріяшев (с. 123) й Іванов (с. 134). Андріяшев припускав, що з руки Ізяслава до 1148 р. сидїв тут його молодший брат Володимир.

²⁴) Іпат. с. 285.

²⁵) Іпат. с. 322.

²⁶) Ще 1153 р. бачимо Берестейську волость відокремлену від Волини в руках Володимира Андрієвича (Іпат. с. 321). З другого боку коли в 2157 р. засїв в Турові Юрий, Берестє мусїло вже вийти зі звязи з Туровом і злучити ся з Володимирською волостию. В руках володимирського князя бачимо її в р. 1166 – Іпат. с. 365.

²⁷) Іпат. с. 382.

²⁸) Лїтопись навиває його „меньшим” (братъ ему меньший ...миръ очевидно Владимир – Іпат. с. 383). Я думаю, що тут, як і низше Іпат. с. 464 – про Ізяслава Ярославича, „меньший” треба розуміти як „наймолодший”.

²⁹) Рік смерти Сьвятослава незвіствий, але по 1171 р. він не згадуєть ся; Володимир умер 1171 р.

³⁰) Про се говорить тільки Татїщевська компіляція т. III с. 247 під 1181 р. Вона оповідає про боротьбу берестейського (чи властиво у нїй – дорогичинського) князя Василька Ярополковича з Володимиром минським; боротьба ся закінчила ся тим, що Василько віддав свою волость кн. Лєшку, але потім відібрав її Роман. Оповіданнє се, очевидно, взяте дїйсно з якоїсь лїтописної компіляції, але при сконстатованій у Татїщева нецеремонности в переповіданню лїтописних звісток її подробицї мусимо брати cum grano salis. Вже Бєльовский звязував се оповіданнє про польську окупацію Підляша з звістками продовження Мєржви і Кадлубка, що Казимир Справедливий володїв Дорогичином, Берестєм і Володимиром з їх областями (Monum. Poloniae hist. II 390 і 397 і примітки на с. 397, пор. Боґухвала ib. с. 530, Длуґоша II 103), і сї польські звістки могли б підперти Татїщевське оповіданнє, коли ж бо фабульозні детайлї польського оповідання (як окупація Володимира) роблять (як побачимо це низше) і підозрілим саме польське оповіданнє.

Натомість є у Кадлубка иньше оповіданнє про похід Казимира на Берестє (II. 407), що може належати десь до р. 1181 і сам по собі досить правдоподібний; про нього говорю в прим. 8, припускаючи, що тут поплутано польський похід на Берестє з походом на Галичину по смерти Ярослава (с. 493). До нього може належати й записка лїтописи Траски під 1181 р.: Dux Kazimir devicit Ruthenos – Mon. Pol. hist. II с. 834.

Про Татїщевський епізод див. іще Андріяшева op. c. с. 46-8, Balzer Genealogia Piastόw c. 188, Іванов Историческія судьбы Волынской з. с. 99. Іванов бере звістку Татїщева з певним скептицизмом, але звязує з нею звістку Кадлубка про похід 1184 (1181) р. Я верну ся до нього, говорячи про „прилученнє” Берестейсько-дорогичинської землї до Польщі за Кааишра Справедливого (прим. 8).

³¹) Іпат. с. 483.

³²) Іпат. с. 483.

³³) Іпат.с. 426.

³⁴) Лїтературу Волинських земель див. в прим. 7.

ТЕРИТОРІЯ ВОЛИНИ – ГРАНИЦЇ СХІДНЇ І ПІВНІЧНІ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПОГРАНИЧЕ; БЕРЕСТЕЙСЬКА ЗЕМЛЯ Й ЇЇ ГРАНИЦЇ; ГРАНИЦЇ БЕЛЗЬКОЇ ЗЕМЛЇ; ПОЛУДНЕВА ГРАНИЦЯ ВОЛИНИ; ПЕРЕМІНИ В ЇЇ ТЕРИТОРІЇ. ГОЛОВНЇЙШІ ГОРОДИ: БУЖСЬК, БЕЛЗ І ВОЛИНЬ, ВОЛОДИМИР, ЙОГО ЦЕРКОВНІ ПАМЯТКИ, ЛЮБОМЛЬ, КАМЕНЬ, ЧЕРВЕНЬ, ХОЛМ, УГРОВСЬК, ЛУЦЬК, ОСТРОГ, ПОГОРИНА, БЕРЕСТЕЙСЬКО-ДОРОГИЧИНСЬКА ЗЕМЛЯ, БЕРЕСТЄ, ДОРОГИЧИН, МЕЛЬНИК, БІЛЬСЬК, КАМІНЕЦЬ, КОБРИНЬ.

Оглянувши таким чином зверхню долю Волини аж до її нового сполучення з Галичиною при кінцї XII в. і відложивши дальшу історію до огляду жигя галицько-володимирської держави, тепер означимо можливо докладно її границї й важнїйші осади XI-XIII в.

Як видко вже з поданого вище, границї Волини досить міняли ся, ми ж маємо про них докладнїйші відомости головно з XIII в. тільки, і се треба мати все на увазї.

Східню границю ми визначили вже вище. Приймаючи, що Погорина була властиво волинською волостию, з Київщиною Волинь межувало порічє середньої Случи. Таку границю бачимо з кінцем XII і в XIII в., в часї упадку Київа, коли саме вже порічє Случи, хоч належало до Київщини, було досить спірним ¹). Перед тим же, доки до Київщини належала Погорина, границя йшла по верхівям Олики, Велї й Горини, а з Погориною належало до Київщини й горішнє Побоже. Пізнїйше – в XIII в., коли Погорина відійшла до Волини, Побоже належало теж до неї ²), а хоч в серединї XIII в. воно було властиво зовсїм страчене для князїв, бо вийшло з князївсько-дружинного устрою, а потім піддало ся Татарам, але числило ся до Луцького князївства і далї, як бачимо з умови 1366 р. ³).

Порічя нижньої Случи, Горини, Стира належали до Турово-Пинської землї, але Черториєськ, давнїйше, мабуть, турово-пинський город, прилучено до волини – десь іще в XII в., і турово-пинські князї даремно пробували його собі відібрати ⁴). Порічє Турії й верхньої Припети належали до Волини; тут безперечні волинські міста: Турійськ, Любомль, Мельниця і Камень ⁵). Далї границя йшла по вододїлу Пини й Муховця (тут волинський город Кобринь ⁶), а порічє Ясольди (як Здїтов) ⁷) вже не належало до Волини. На півночи крайнє звістне нам місто Берестейської волости – Більськ ⁸), а Нур був пограничною з Польщею річкою на Побужу ⁹). Чи досягала руська границя до Нарови, на се лїтопись не дає виразно вказівок. Що правда, якийсь час до Берестейської волости належала навіть Визна, на середнїй Нарови: її відступили сини Болеслава Кучерявого Ольговичам (тодї Берестейщина належала Всеволоду Ольговичу) ¹⁰), але се була припадкова аннексація, і пізнїйше Визна до Руси не належала ¹¹). Натомість замітна річ, що за литовських часів порічє верхньої Нарови (Сараж, Нарев) належало до Більска, до Підляша ¹²), що може мати значіннє і для попереднїх часів. Справдї, і в XIII в. можемо знайти натяки про Наров як північну границю Побужа ¹³). Натомість підляський ріг за Наровою, в порічю Бобра, як ми бачимо його в XV-XVI в. ¹⁴), треба уважати явищем пізнїйшим, як середина XIII в.; ріг сей утворив ся мабуть кольонїзацією ятвязьких ґрунтів, але самий сей кольонїзаційний процес лишив ся по за нашими джерелами.

Про лїве побереже Буга, що до північної границї його знаємо з другої пол. XIII в., що порічє річки Кросни (тепер Кржна) належало до Берестя, і то на досить значнім просторі, так що Поляки при однім нападї на їх береги „взяша селъ десять” ¹⁵). Село Воінь (теп. Вогинь на Тисменицї, правій притоцї Вепра, стояло на руськім пограничу, „на въкраиници” як каже лїтописець. Західнїй письменник з початку XIII в., опираючи ся на польських звістках, зве Вепр границею Польщі і Руси ¹⁶). Далї на полудень руські волости в XIII в. бачимо і на лївім боцї Вепра: Щекарів (теп. Красностав), з околицею (десять сїл) ¹⁷), а пізнїйші відомости, з XIV в. додають до нього ще як волинські городи Щебрешин і Туробин ¹⁸). Люблин, судячи по звістках про пограничну війну, лежав десь на самім пограничу Руси і Польщі, з польського боку. В такім пограничнім характері виступає також і порічє р. Лади, притока Танви ¹⁹).

На підставі сих фактів русько-польську полїтичну границю можна потягнути від устя Нура майже просто на полудень, через верхню Кросну, Тисменицю, Вепр, на вододїл Вепра і Лади. Ся границя буде мати одначе тільки приблизне значіннє: землї між Вислою й Бугом, се етноґрафічне русько-польське пограниче, були предметом відвічної боротьби між Польською й Руською, а пізнїйше – спеціально Галицько-волинською державою. В такій ролї ми бачили їх в X-XI в. і знову бачимо в XIII, коли наші відомости про сї краї стають докладнїйшими. Бачимо, що тодї польські князї силкують ся захопити собі лїве побереже Буга, – так Лєшек забрав був Забуже з самим Берестєм, й Данило відібрав від нього назад „Берестий, Угровеск и Верещинъ, и Столпьє, Комовъ и всю украину” ²⁰); з другого боку руські князї хотїли розширити свої границї за Вепрем, пробуючи здобути Люблин, і се їм в XIII в. кілька разів удало ся, як потім побачимо. По при те вела ся тут дуже часто дрібна погранична війна Руси з Поляками. Таким чином погранична лїнїя тут мусїла з часта мінятись, а пограничне порічє Вепра, а може й цїлий простір землї на захід від Буга мав характеристичну назву „україни” ²¹).

Як ми вже знаємо, Берестейська земля довший час належала до Турово-пинської землї, властиво до Київа. Се почало ся, правдоподібно, 1087 року, а скінчило ся не пізнїйше 1157. Як тодї йшла границя Волини, на се в сучасних джерелах не маємо вказівок; з пізнїйших звісток, XIII-XIV в., бачимо, що порічє Тисменицї (Воінь) належало до Берестя ²²), з другого боку Ратно на верхнїй Припети зачисляло ся в XIV в. до Волинської землї. Супроти сього границю Берестейської землї з властивою Волинею, можна би класти з деякою правдоподібністю на вододїлї Муховця і Припети, Тисменицї й Володави, бо волости на південь від Володави мусїли вже належати до Червня (пізнїйше до Холма). Тут отже була північна границя Волини перед приверненнєм Берестейщини.

Берестейська земля вернула ся в склад Волинської землї в серединї XII в., а хоч в другій половинї вона була якийсь час волостию Василька Ярополковича, а єсть звістки (не дуже певні), що якийсь час її були захопили Поляки, то у всякім разї ще перед кінцем XII в. вона вернула ся назад до Волини ²³). Натомість з складу Волини вийшло в XIII в. Забуже – князївства Червенське (пізнїйше Холмське) й Белзьке. Сї землї Данило, здобувши від Олександра белзького, прилучив безпосередно до Галичини (1234), а кілька років пізнїйше (1238) те саме стало ся і з Дорогичинською волостю. Її не знати близше коли захопили були Поляки, Конрад мазовецький віддав на початку 1237 р. хрестоносним рицарям, а Данило відібрав у них слїдом і прилучив до своїх земель ²⁴).

Для відграничення Волини від Галичини перед прилученнєм Белзької землї до Галичини ми сливе не маємо нїяких звісток і мусимо звернути ся до пізнїйших відомостей про границї Белзьської землї в тій надїї, що сї границї не повинні були значно змінити ся, бо традиція Белзької землї йшла з другої половини XII в., коли вона вилучила ся в осібне князївство, а хоч була в XIII прилучена до Галичини, то в XIV відлучена від неї знову на підставі тієї традиції. Отже по актам XV і реєстрам XVI в. границя Белзької землї від Сяна йшла обіймаючи порічя Любачівки й Рати, повище Добротвора доходила до Буга і обминувши Камінецьку волость (Камінка Струмилова), що належала до Львова, обіймала порічє верхнього Буга, по обох боках його ²⁵). Розумієть ся, сю границю XV-XVI в. в цїлости перенести в XII-XIII в., ми не можемо. І так судячи по лїтописному оповіданню про компроміс 1214 р. мусимо запримітити, що Любачів мусїв тодї скорше належати до Галичини ²⁶); друге – ся фіґура границї, що обминала Камінку, виглядає на якусь штучну переміну в природнїй конфіґурації її, але як вона давня, того не можемо сказати. Що Бужськ був здавна на пограничу, се бачимо з звісток XI-XII в. ²⁷); в другій половинї XI в. навіть його захопила була Галичина ²⁸). Порічє горішньої Полтви належало вже до Галичини: там бачимо галицький Звенигород. Сусїдні Голі-гори, на верхівю Липи, належали теж до Галичини; на самім верхівю бужського порічя, в сусїдстві Гологір, мусимо класти Рожне поле, що було границею, „на межи” Галичини й Волини ще в XI в. ²⁹).

Під час коли Дорогичинська й Холмсько-белзька землї належали до Галичини, Буг був східньою границею Волини від Берестя до Городла. На північ від Буга границя по всякій правдоподібности й тодї ішла вододїлом Лосни й Нура, як то бачимо пізнїйше ³⁰); саме Городло належало до Волини в XIII в. ³¹) і відірване було тільки в XIV в., але й пізнїйше (ще в XV в ) до нього зачисляло ся. Вище границя переходила на правий бік Буга (Сокаль належав до Белза) і йшла в напрямі на верхівя Стира і Серета, де стрічала ся з старою галицько-волинською границею. В сїй части ми можемо орієнтувати ся тільки пізнїйшими фактами – пограничними спорами XV в., коли нпр. волинськими волостями уважало ся Олесько й Лопатин, в порічю Стира, та розграниченнями XVI в. ³²).

На полудню порічє Серета цїле належало до Галичини. Там на верхівю Серета стояло галицьке місто Плїснисько, а на верхівю Гнїзди бачимо галицький Збараж. Крайнїми волинськими осадами були-б Броди (приймаючи їх за Броди XI в.), і Кремінець в порічю Ікви. Пізнійша границя (XV-XVI в.) ішла теж тут таки, з малими лише відмінами ³³), – через верхівя Стира, Ікви, Гнїзди на верхівя Бога. Верхнє Побоже в XIII-XIV в., як я вже згадував, зачисляло ся до Волини, спеціальнїйше до Луцька ³⁴), і се по всякій правдоподібности опирало ся на старій традиції – на приналежности до Луцька (Λενζάνινoι Константина) горішнього Бога. Ми можемо потягнути тут границю по вододїлу Днїстра й Бога, розумієть ся – в значній мірі гіпотетично, при тім не будемо з нею заганяти ся на схід, бо тут по всякій правдоподібности в XII-XIII в. не було й потрібно нїякої певної границї, бо не маємо доказів якоїсь інтензивнїйшої кольонїзації на полудень від Бога. В XII в. галицькі князї, тримаючи в своїх руках днїстрянське Понизє, сягали й по Побоже: Володимирко взяв Прилук на Деснї ³⁵), потім, в дальших змаганнях в тім же напрямі захопив був і полудневу Погорину, але остаточно, як бачимо, Побоже лишило ся таки при Волини.

Як видно з того, територія Волинського князївства переходила великі зміни. Те що ми означили вище як властиву територію Волини, істнувало в сїй своїй цїлости тільки в XI віцї (до 80-х рр.) і при кінцї XII та на початку XIII в. Тодї обіймала вона порічє горішнього й середнього Буга, горішньої Припети, горішнього й середнього Стира й Горини. Пізнїйше стратила вона середнє Побуже (Берестейську волость) і Погорину, а вернувши потім їх собі й навіть придбавши дещо від сусїдньої Київщини на порічю Случи, натомість стратила Забуже (Червенсько-белзьку волость) і Дорогичинську землю, і в такій зміненій формі (стративши потім іще Побоже) стара Волинь істнувала далї – в середнї й нові часи нашої історії.

Тому одначе, що нам незвісні етноґрафічні території, які війшли в його склад, що нам незвістний також і простір тих територій, які входили в круг впливу старих полїтичних центрів, ми не можемо судити, які з сих змін були припадковими, а які мали більш орґанїчний характер. Чи Берестейщина нпр. була інтеґральною частиною Волини, чи її аннексом з X-XI в., і традиція сеї приналежности до Волини була тільки релятивно старша від становища Берестейщини як волости київсько-туровської, якою стала при кінцї XI в.? Се й такі иньші питання лишають ся без відповіди. Ми можемо оперувати тільки спостереженнями про розмірну, релятивну близшість тих ріжних волостей, і в такій релятивности уставили те, що означаємо властиву територію Волини й те, що уважаємо її змінами.

Переглянемо тепер головнїйші осади Волини ³⁶). Випадає нам почати від її головної, властивої частини – від Побужа.

Відповідно до вище висловлених гадок про назву Бужан ми повинні дати перше місце Бужську, уважаючи його колишньою столицею – принаймнї полудневого Побужа і полудневої частини дулїбської території. Він лежить на границї лїсів і подільських рівнин на устю Полтви й Солотвини до Буга, в дуже багнистій місцевости, що мусїла й служити його обороною. Останки укріплень мають бути незначні, але близше не були дослїджені. По віддїленню Галицького князївства Бужськ став пограничним волинським містом, а в 1160-70 рр. його навіть захопили Галичане ³⁷). В джерелах наших маємо про нього звістки, почавши від кінця XI в. ³⁸), але особливої ролї він уже тодї не має. Завдяки істнованню кількох подібноіменннх осад (що найменьше був ще оден Божський – на Богу, а може й більше), не завсїди можна виріжнити, що належить до Бужська над Полтвою. Так не знати, чи то його віддали в волость Давиду Ігоревичу в 1100 р., відобравши від нього Волинь ³⁹); я-б уважав се правдоподібним, але катеґорично годї казати. У всякім разї як не тодї, то пізнїйше, в 60-х рр. XII в., він був коротенько княжою волостию одного з меньших князїв – Ярополка Ізяславича ⁴⁰). В XIII-XIV в. він упадає ще більше, так що на початку XV в. (1411 р.) його осаджено на ново, і від того датуєть ся його пізнїйше, завсїди одначе нїчим не визначне житє.

Упадок Бужська мабуть починаєть ся від тодї, коли в ролї центра полудневого Побужа заступив його Белз. Лежучи теж серед багнистої місцевости, на розї р. Солокії і Ріпки, він вславив ся як дуже сильна кріпость. В перше згадуєть ся він 1030 р. ⁴¹), і був очевидно тодї важним містом, правдоподібно – заступив уже Бужськ як столиця полудневого Побужа, що пізнїйше, в XIII в. й зветь ся „Белзькою землею” ⁴²). Від смерти Мстислава Ізяславича був він княжим столом до 1230-х рр., і потім знову в XIV, а своє значіннє столицї Белзької землї заховав до кінця XVIII в. Одначе про його внутрішнє житє з XI-XIII в. нїяких подробиць не маємо.

Старий Волинь на Бузі зійшов зі сцени дуже рано. Він згадуєть ся тільки на початках XI в. ⁴³) і більше нї. Реєстр городів що правда згадує його ⁴⁴), але се, очевидно, тілько історична, не сучасна згадка. Длуґош говорить про нього як замок, що був давно колись, і граничний обвід 1546 р. згадує тільки „городищо Волынскоє”. Про місце його лїтопись каже лише, що він був на Бугу, але иньші джерела вказують його зовсїм докладно: Длуґош каже, що він був на устю Гучви в Буг, на ґрунтах села Городка, і се вповнї потверджує иньше, уже зовсїм документальне джерело – обвід границь 1546 р. ⁴⁵).