Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 49 страниц)

Отже властиво тут не було зради династиї, тільки Берестяне на випадок смерти Володимира зарядили собі инакше, нїж хотїв Володимир, можливо – ще перед тим, нїм він оголосив своїм наступником Мстислава, зголосили ся до Юрия і могли виходити з того погляду, що всякі з'обовязання послушности і підданства кінчать ся з кінцем династиї. На вибір князем Юрия дуже легко могло вплинути те, що він володїв частиною Берестейщини, отже приймаючи його собі князем, Берестє вертало собі ті пригороди, що буди від нього відірвані за Данила (Дорогичин і Мельник). Разом з Берестєм і солїдарно з ним при тім ішли його пригороди – Більськ і Камінець. Справа скінчила ся на тім, що Мстислав страхом татарського находу змусив Льва, аби відкликав свого сина з Берестейщини, і Юрий забрав ся звідти, а разом з ним подали ся до Дорогичина й провідники сього повстання – „Берестьяни началницЂ коромолЂ”. Юрий обіцяв їх не видавати Мстиславу. Берестє мусїло покорити ся Мстиславу і стріло його з великою парадою, коли він приїхав сюди „утвердити людей” : „пріяша и с радостью великою своєго господина”, як запевняє нас лїтописець, хоч щирости тої радости не конче мусимо вірити. Справа скінчила ся на фіскальній драчцї: Мстислав, аби укарати за повстаннє, запровадив в Берестейщинї на вічні часи („в вЂкы”) новий податок – „ловчеє”, „за ихъ коромолу”.

Наведені, досить припадково переказані нам факти показують у всякім разї, що громади волинські вміли брати досить діяльну участь в полїтичнім житю, хоч того рода прояви їх полїтичної інїціативи й були більш надзвичайними явищами в житю і з розвоєм князївсько-дружинного режіму трактували ся все більше зі становища „коромоли”.

Дружинно-боярська верства на Волини дійшла значного розвитку. Про її економічну силу можемо судити тільки з пізнїйшого: з незвичайного розвою боярського і князївського володїння землею (князївська верства тут злучила ся з боярською). Безперечно, ся велика боярська земельна власність мала свої початки ще в руських часах, хоч при загальній бідности наших звісток про внутрішнї відносини на Волини ми й не маємо на се виразних вказівок в лїтописах. Трохи лїпше стоїть справа з полїтичною ролею боярства; тут бодай з XIII в. маємо деякі звістки. З попереднїх столїть можна піднести хиба впливи бояр на Ярополка і Давида Ігоровича: війну Ярополка з Всеволодом й інтриґу Давида на Василька поясняли боярськими впливами; можна вказати також на відступленнє бояр від Ярослава Сьвятополковича ³⁰). Але сї факти в собі нїчого особливо характеристичного не мають. Інтереснїйше починаєть ся вже після смерти Романа. Тим часом як загал боярства, очевидно, стояв по сторонї своєї прирожденної династиї – Романовичів, знайшла ся й тут партія, що шукала собі иньшого князя. Так 1206 р. визначив ся тут напрям прихильний до Ігоревичів, так що вдова Романа уважала небезпечним довше зіставати ся в Володимирі й утїкла з дітьми в Польщу, а бояре прийняли князем Сьвятослава Ігоревича. Пізнїйше коли Володимир опинив ся в руках Інгвара Ярославича, бояре виступили против нього і наслїдком того в Володимирі засїв Олександер Белзький: „бояром же не любяшимъ Инъгвара, Олександръ же совЂтомъ Лестьковымъ прия Володимерь” ³¹).

Сї епізоди дають нам зрозуміти значну полїтичну ролю волинського боярства. Але воно не мало такої сили як боярство галицьке: при браку всякої трівкости в полїтичних відносинах Волини, при частих змінах династий, тут не могло виробити ся таке впливове й сконсолїдоване боярство як у Галичинї і не визначаєть ся такою сьмілою інїціативою як се. Чи тому що не мало таких сил і впливів, чи тому що не виеманципувало ся від династичної льояльности в такій мірі як боярство галицьке, тільки своїх полїтичних впливів воно не розвинуло далї в напрямі, вказанім сими вступними епізодами XIII в. – аби свобідно роспоряджати ся княжим столом. Проявів противдинастичннх змагань ми пізнїйше не бачимо зовсїм. Противно, лїтописець, що так часто титулує „невірними” галицьких бояр, не раз зі співчутєм підносить льояльність волинських. „Бояри не спроневірили ся (бояре не изневЂриша ся), але пішли у Камінець” за Васильком, зі співчутєм зауважає він про них, коли Романовичам з цїлої спадщини їх батька полишила ся маленька Камінецька волость ³²).

Дуже значна, мабуть переважна частина володимирських бояр, на чолї котрих стояв тодї Вячеслав Товстий, вірно тримали ся Романовичів в 1240-1 рр., коли в Володимирі сидїв піддержаний Лєшком Олександр белзький, і дїлили всї пригоди вигнаних княжичів. Вони беруть участь в церемонїї, коли Данила садовили в Галичу на стіл: „бояре володимирські й галицькі – Вячеслав володимирський і Володислав галицький (проводирі), і всї иньші бояре володимирські й галицькі й воєводи угорські”. А коли галицькі бояре вигнали з Галича Данилову матїр, володимирські бояре разом з Уграми зайняли ся реституцією її: „прийшов король в Галич и привів ятрів свою велику княгиню Романову, також бояре володимирські, Інгвар і иньші князї”; з Романовою княгинею і володимирськими боярами, як її головною підпорою і радою, нараджуєть ся при тім король, як йому бути з галицькими боярами ³³). Поруч сеї льояльної партії мусїла бути й иньша: на нїй мабуть опирав ся Олександр белзький, коли потрапив кілька років задержати ся в Володимирі. Але від коли Романовичі вертають ся до Володимиру ³⁴), ми нїчого не чуємо вже про яку небудь противдинастичну партію тут; вона видно покорила ся, зійшла на далекий плян, або забрала ся з Володимира. Ми стрічаємо тільки від часу до часу вказівки про важне і впливове становище волинського боярства. Нпр. Мстислав Данилович, діставши спадщину по Володимирі, каптує собі бояр, ще за житя Володимира роздаючи їм княжі села ³⁵).

Безперечно, що власне на другу половину XIII в., коли Волинь жила без всяких полїтичних пертурбацій в спокою і міцно уставлених полїтичних відносинах, треба покласти розвій економічної сили волинського боярства та внутрішнє сконсолїдованє його. На се останнє – що боярство сформувало ся в дїдичну клясу, вказує нпр. поява терміну „боярський син”, як певного суспільного технїчного терміну ³⁶). Одним з чинників, що причинив ся в тих часах до престіжа боярської кляси на Волини, мусимо признати домішку до неї служебних князїв. Про них маємо вказівки в другій половинї XIII в.; так стрічаємо на дворі Володимира Васильковича воєводу князя вслонимського Василька, і Юрия князя пороського, що „служив Мстиславу, а перед тим служив Володимиру”. Таких служебних князїв мусїло бути тодї на Волини й у Галичинї багато, і число їх мусїло зростати при кінцї XIII і на початках XIV в. все більше, в міру того як упадало державне житє в землях східноукраїнських, а в північних розширяло ся панованнє литовських князїв. Тим поясняєть ся така маса княжих родів на Волини XV-XVI вв.; значна частина їх була потомками служебних князїв XIII-XIV в.

Найвищою точкою в розвою сили і значіння волинського боярства треба признати третє й четверте десятилїтє XIV віку. Тодї столиця всеї Галицько-волинської держави перенесена була в Володимир, і з кінцем династиї Данила володимирське боярство мусїла взяти керму держави на якийсь час в свої руки. Та й потім, вибравши своїм князем Болеслава Тройденовича, воно задержало в своїх руках першорядний вплив на державні справи – про се будемо говорити далї.

Для культурного житя Волини досї ми маємо переважно лїтературний матеріал; що до археольоґії, то Волинь належить до найбільше занедбаних країв. Дуже інтересну ілюстрацію волинської культури XIII в. дає оповіданнє Волинської лїтописи про побудовані Володимиром Васильковичом церкви й подаровані їм річи. Тут стрічаємо писані на золотї ікони, ікони оковані золотом або сріблом „з дорогим каміннєм”, прикрашені часом „гривнами” або „монистами”, золотими, садженими каміннєм і перлами; евангелия оправлені в оксамит або оковані сріблом або золотом, з емальовими образками (цяты с финиптом); срібні або золоті, часом саджені каміннєм церковні сосуди; вишивані золотом і перлами або саджені „дробницею”-дрібними образками, оксамитні або шовкові (з паволоки) церковні завіси, покрови, мідяні виливані двери і т. и. ³⁷).

Як особлива дорогоцїнність згадують ся тут же й церковні книги, між ними евангелиє, молитовник і служба св. Георгию списані самим князем Володимиром, – бо він по словам лїтописця був чоловік незвичайно розумний і очитаний, що не спиняв ся й перед трудними, симболїчними толкованнями, „книжникъ великъ и филосъфъ, акого же не бысть во всей земли и ни по немь не будеть – разумЂя притчЂ и темно слово” ³⁸).

Галицько-волинських рукописей з XII-XIII в. взагалї рахують дуже багато – як нї для одної иньшої української землї. Але діалєктольогічний критерій, котрим їх відріжняють, не зовсїм певний – чи треба уважати ті діалєктичні ознаки виключною прикметою галицько-волинського діалєкту, чи нї ³⁹). Рукописей же з докладним означеннєм місця переписання властиво не маємо зовсїм, можна лише догадувати ся про декотрі: евангелиє 1280 р. поповича Евсевія було писане по всякій правдоподібностн в Холмі. Дуже можливо, що в Холмській землї було списане евангелиє Георгія презвитора (т. зв. Галицьке), здаєть ся 1282 року. В самім Володимири мабуть був списаний номоканон 1286 р., на замовленнє Володимира (самої копії не маємо, а маємо тільки кодекс списаний з неї). В державі Володимира-ж, але без близшого означення місця, для його тивуна Петра, списані буди поучення Єфрема Сирина ⁴⁰)...

Памяткою лїтературної дїяльности Волинської землї, одинокою але високоцїнною зістала ся Волинська лїтопись, писана, правдоподібно, в 1270 і 80-х рр., якимось чоловіком дуже близьким до княжого двора – до Володимира Васильковича, потім до Мстислава Даниловича. Тут же – чи десь може на волинсько-пинськім пограничу довершена була збірка українсько-руських лїтописей, представлена ґрупою Іпатського й подібних до нього кодексів.

Дуже інтересні останки волинської народньої поезії або таких поетичних утворів, що осьпівували волинські подїї зацїлїли в сучасній поезії українській і великоросийській. Так минї дуже правдоподібною здаєть ся гадка, що билина про Дуная Івановича, слугу Володимира (київського), що викрав для нього доньку литовського короля, має в своїй основі поетичну історію Дуная, одного з визначнїйших воєвод Володимира Васильковича волинського, котрого досить часто стрічаємо в польських і литовських справах сього Володимира ⁴¹). В декотрих иньших билинах заховав ся як поетичний locus communis – засьпів:

Какъ изъ далеча было изъ Галичья

Изъ Волынца города изъ Галичья...

Изъ-за моря моря синяго,

Изъ славна Волынца красна Галичья...

що виразно вказують на істнованнє якихось епичних, тепер уже затрачених переказів про волинських (або галицько-волинських) героїв ⁴²).

Далї – маємо цїлий ряд пісень звязаних з іменем Романа або його родиною ⁴³). Так у весняній українській грі „Воротар” маємо діальоґ між двома сторонами, одна зве себе „людьми князя Романа, нашого пана”, і везе з собою „мизинне дитятко, у сріблї у злотї, на золотім кріслї”, друга сторона в неприсутности князя Романа стереже місто, до котрого приїздять ті люде, і на їх пояснення впускає їх до міста. З ріжних пояснень, предложених для сього діальоґа, найбільше правдоподібним уважаю те, що тут іде мова про „мизинне дитятко” самого Романа – память про його малих сиріт-княжат ⁴⁴). В великоросийській народнїй поезії маємо піснї чи билини: а) Про напад на землї „князя Романа Дмитриєвича” двох „племенників” литовського короля; в неприсутности його вони викрали його жінку з дитиною, але Роман, довідавши ся про се, напав на литовських королевичів, увільнив родину і страшно помстив ся над напастниками (в ріжних версіях ся історія представдяєть ся з значними відмінами). б) Люди Мануіла Ягайловича викрали жінку князя Романа Дмитриєвича, але вона втїкла з неволї. в) Князь Роман вбиває свою жінку. Перші дві піснї, очевидно, зложили ся на тлї польсько-литовських відносин Романа (є навіть і подібні детайлї: Казимировичі, племенники Мешка, – і племенники литовського короля). Друга пісня правдоподібно виросла з епізоду першої (або як инакше думають – злучена з першою, бувши з початку осібною). Третя пісня дає далеко більші трудности, так що дослїдники не відважають ся її звязувати з нашим Романом; не заперечуючи можливости, що маємо тут тільки припадкову подібність імени, я одначе не уважаю неможливим звязати її з Романом, припустивши два мотиви: а) історію його недобрих відносин до першої жінки-Рюриківни, котру він відіслав від себе, а потім силоміць постриг; б) поголоски про нелюдські вчинки Романа (записані Кадлубком).

Примітки

¹) Іпат. с. 276.

²) Іпат. с. 186.

³) Іпат. с. 483.

⁴) Див. т. III гл. 1.

⁵) Іпат. с. 357.

⁶) Див. прим. 8.

⁷) В т. III. гл. 1.

⁸) І с. 195.

⁹) Див. вище с. 112-3.

¹⁰) Лавр. с. 271, Ґаль II гл. 38.

¹¹) † 1139.

¹²) Див. вище с. 144.

¹³) Balzer Genealogia c. 181-2; окрім того він здогадуєть ся, що і брат Болєслава Кучерявого Мєшко Старий був в друге оженений з донькою Ізяслава (с. 165-6); доводи його теж не злі, але справа не виходить далї гіпотетичної правдоподобности.

¹⁴) Іпат. с. 330.

¹⁵) Іпат. с. 365.

¹⁶) Іпат. с. 446-7, 461, Mon. Pol. hist. II c. 411-2,416-7,433.

¹⁷) „Кликоша людьє на Давида”.

¹⁸) В лїтописи похибкою: Васильковичі.

¹⁹) Іпат. с. 174.

²⁰) Іпат. с. 176-9.

²¹) Збаламутити може неясність сеї повісти, де вона говорить про Володимир: людьє на с. 179 (ряд. 31), горожане на с. 179 (ряд. 9) не означають міську людність, як звичайно – а залогу. На се вказував я в своїй розвідцї Волынскій вопросъ (с. 24), але більш гіпотетнчно, тепер позволю собі більше катеґорично се заявити: се не підлягає сумнїву, що мова іде тут про залогу, а не місто.

²²) Іпат. с. 205, пор. Воскр. І с. 24.

²³) Іпат. с. 272-3, 330, 334-5.

²⁴) „Аще не былъ бы сродникъ ихъ с ними Олександръ” – сродникъ ихъ тут може означати „їх (Володимирцїв) земляк” або ”їх (Романовичів) свояк”, а вище вони звуть його синовцем Романа.

²⁵) Іпат. с. 491, 482, 482-3.

²⁶) Іпат. с. 605.

²⁷) „Бог послЂже отмьстьє створи держателю града того и вьдасть и в руцЂ Данилу”.

²⁸) Іпат. с. 524.

²⁹) Іпат. с. 610-1.

³⁰) Іпат. с. 144, 168, 175, 205.

³¹) Іпат. с. 481, 483 (коло 1210 р.).

³²) Іпат. с. 487.

³³) Іпат. с. 486-7.

³⁴) Десь в р. 1214-5.

³⁵) Іпат. с. 593.

³⁶) Нпр. згадуєть ся „дворный слуга (Володимира), любимы сынъ боярьскый Михалевичь именемъ Рахъ” – Іпат. с. 584.

³⁷) Іпат. с. 608-10.

³⁸) Іпат. с. 601, 609-10. Що слово „списа” не завсїди треба розуміти буквально, показує запись номоканона 1286 р. – „списанъ бысть сий помоканонъ боголюбивымъ княземъ Владимиромъ сыномъ Васильковимъ и боголюбивою вняжнею Ольгою Романовною... Пишущимъ намъ сия книгы поЂхалъ господь нашь (Володимир) къ Ногоєви, а госпожа наша оста во Володимери” – Срезневскій Древніе памятники с. 147. Отже слово „списа” часом значить „замовив написати”. В оповіданню про Володимира можна розріжняти просто „списа” і „самь списа'', і се остатнє розуміти про книги ним самим списані, як то приймають звичайно. Але трэба признати, що деяке місце для сумнїву зістаєть ся й тут.

³⁹) Волковъ Статистическія свЂдЂнія о сохранившихся древнерусскихъ книгахъ, 1897, с. 34. Пор. критику прийнятого діалєктичного крітерія в брошюрі проф. Кримського Филологія и погодинская гипотеза.

⁴⁰) Срезневскій Древніе памятники с. 147, 149, 158, Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIV бібл.с.40. Галицьке евангелиє я датую 1282р. з таких причин: день записи може вказувати на роки 1265, 1271, 1282 (на пізнїйші не можна думати, бо инакше було б не шість, а сїм тисяч в датї, и вона б не могла складати ся зі стількох цифр). Юрий, що був дуже молодим в 70-х рр. (він женив ся 1282 р.), ледви чи міг згадувати ся тоді разом з батьком; знов же згадка про нього, думаю, вказує на його тїснїйшу волость, Холмську землю.

⁴¹) Іпат. с. 585-6, 598-9. Що Дунай був чоловік з репутацією, показує епізод з Конрадом мазовецьким, де він, діставши з Люблина запросини – їхати в Краків княжити, просить у Володимира: пошли со мною своєго Дуная, ать ми честно” (аби бачили, яку ти минї честь показуєш) (Іпат. с. 598).

⁴²) Древнія россійскія стихотворенія собр. К. Даниловымъ с. 22, 203. Імена Волини й Галича великоросийським рапсодам здавна стали незрозумілі, й наслїдком того появили ся такі дивовижні варіанти як нпр. в Онежських билинах зібр. Гільфердінґом (II 128, пор. 130):

Да изъ тою ли со Галичи со проклятоей

А й со той ли славноя съ ИндЂи со богатоей

А съ того славнаго богата съ Волынь-города,

Съ Волынъ-города да со индЂйскаго і т. и.

⁴³) Піснї про Романа не раз обговорювали ся в лїтературі. Звязав їх з Романом волинським у перше Безсонов, при виданню збірника Рибнїкова (I ст. IV-V). Найважнїйша праця про них – Жданова ПЂсни о князЂ РоманЂ (Ж. М. Н. П. 1890, увійшиа в його книгу Русскій былевой эпосъ), окрім того Антонович і Драгоманов Историческія пЂсни малорусскато народа І с. 41-2, Костомаров у рецензії на сю книгу – ВЂстникь Европы 1874, XII, Потебня Объясненія малорусскихъ пЂсенъ с. 58, О. Мілєр у Галахова Исторія рус. словесности І с. 120-l, H. Коробки Весенняя игра – пЂсня „Воротаръ” и пЂсни о кн. РоманЂ, ИзвЂстія II отд. академіи, 1899, II. Особливо дослїдники займали ся веснянкою „Воротарем”. Костомаров, Потебня, Коробка поясняли її симболїчно, мітольоґічно, відкидаючи історичне толкованнє: але навіть ставши на мітольоґічну точку треба відповісти на питаннє: яким чином прийшло в сю веснянку імя Романа, і які реальні факти з його житя на се вплинули?

⁴⁴) Пробовано ще близше означити фактичну основу сеї піснї – нпр. посадженнє Данила на стіл в Галичи 1211 р., але – ne quid nimis.

VII. Галичина і Угорська Русь

РУСЬКО-ПОЛЬСЬКА БОРОТЬБА; РОСТИСЛАВ І РОСТИСЛАВИЧІ; БОРОТЬБА З ЯРОПОЛКОМ; ОСЛЇПЛЕННЄ ВАСИЛЬКА, ЙОГО ПЛЯНИ, ВІЙНА 1098-9 РР.; ГАЛИЦЬКА ПОЛЇТИКА СУПРОТИ ВОЛИНИ Й КИЇВА; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ І ВІЗАНТИЇ, ВІДНОСИНИ ПОЛЬЩІ; ПОЛУДНЕВА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ.

Західнїй край! Що можна сказати, чи властиво – чого не можна сказати про найдавнїйшу історію сього західнього краю української території, вказав я давнїйше ¹). Угорську Русь наші лїтописцї, навіть галицькі і волинські замовчали зовсїм, і нам прийдеть ся збирати для неї дрібні звістки з пізнїйших угорських грамот. Про Галичину до середини XII в. маємо лише кілька уривкових звісток ²).

В поглядах лїтописця Галичина представляєть ся краєм відвічного суперництва Руси і Польщі; такою виступає вона на сторонах лїтописи уже в першій звістцї, про прилученнє її за Володимира. Я вище вказав ³), що ся лїтописна звістка баламутна в своїм представленню, але вона цїкава, як відгомін боротьби Руси з Польщею за Галичину в XI в., про котру також не знаходимо докладних вістей в наших джерелах. Друге цїкаве в сїй звістцї, що тут Перемишль виступає як головний, найдавнїйший центр пізнїйшої Галичини. Дуже можливо, що він уважав ся давнїйше загальним центром для цїлого Підкарпатя, тодї бо він був ще таким пограничним містом яким став тепер. Я вказував, що пограничні, мішані русько-польські марки зближали ся до Висли, а збита руська кольонїзація мусїла досить виходити за свою теперішню границю на рівнинї, і коли за Володимира руська полїтична границя тягла ся „аж по Краків”, вона ледво чи виходила дуже значно за ті мішані території.

Пізнїйше руським князям рідко коли (хиба ще за Ярослава) удавало ся в цїлости вернути ся до Володимирової границї; загорнути ті мішані території. Противно, від коли Краків звязано тїснїйше з Польською державою, Поляки починають сягати й по чисто руські землї. За Болеслава Хороброго, під час ослаблення Руси по смерти Володимира, Поляки правдоподібно забрали не тільки волинське Забуже, але й Галичину, і вернено сї втрати назад аж кільканадцять лїт пізнїйше. Звістки про новий атак маємо в 1070-х рр., під час вигнання Ізяслава, але чи здобула тодї що небудь Польща, не знати; у всякім же разї якихось тривалійших і значнїйших усьпіхів вона певно тодї не осягнула, хиба щось дуже малозначне й ефемеричне. Головна маса галицьких земель від Ярославової ревіндикації мусїла зіставати ся в руках руських князїв, чи то злучена разом з Волинею, чи осібно ⁴).

При подїлї земель за Володимира Галичину злучено в одну волость з Волинею в руках Бориса, потім Всеволода. Пізнїйше переходять в безпосередню власть київського князя. В 50-60 рр. в Галичинї, мав, правдоподібно, сидїти Ростислав, син старшого Ярославича Володимира, і вона була відлучена від Волини, аж доки Ростислав не втїк до Тмутороканя (1064 р.). Причини сеї утечі незвістні; правдоподібно, були ними інтриґи Ярославового стрия і сусїда Ізяслава, що здобувши Волинь, хотїв прилучити до неї й Галичину. Два роки пізнїйше Ростислав загинув від грецької отруї, лишивши у лїтописця симпатичну память: „сей Ростислав був муж на війну відважний, зростом гарний, лицем красний, для вбогих милосердний”. Його три сини мусїли тодї зістати ся ще дуже молодими: на історичну арену вони виходять аж кільканадцять лїт пізнїйше. Полишили ся вони, правдоподібно, без усяких волостей, бо звичайно старші свояки загортали спадщину таких „ізгоїв”. Правдоподібну їх отчину – Галичину загорнув разом з Волинею Ізяслав, а по його смерти тримав сї волости його син Ярополк ⁵).

1081 р. вперше виступають сини Ростислава. Того року Володар Ростиславич і Давид Ігоревич втікли, не знати звідки – може бути з Володимира, де держав сих претендентів під своїм доглядом Ярополк, і пробували осїсти ся в Тмутороканю, де княжив Ростислав перед смертию. Се їм не удало ся: Тмуторокань мав иньшого хозяїна – Олега Сьвятославича. Потім (1084) чуємо, що два Ростиславичі (не знати, котрі саме, може сим разом Рюрик і Василько), втїкши від Ярополка, відай знов таки з Володимира, пізнїйше напали на Володимир і вигнали звідти Ярополка. Хто їм сей раз помагав, якими силами вони оперували, лишаєть ся также незвістним. Київський князь Всеволод вислав свого сина Мономаха – вернути Ярополкови його стіл, і той зробив се. Але Всеволод, що взагалї волїв заспокоювати претендентів на чужі волости, нїж на свої власні, мабуть тодї ж таки уважав потрібним заспокоїти Ростиславичів і віддав їм Галичину. Про се чуємо аж пізнїйше, принагідно, але правдоподібно воно стало ся таки того 1084 р. ⁶).

Ростиславичів тодї було ще трох братів: Рюрик, Володар і Василько. Старший – Рюрик сїв у Перемишлї. Де сїли иньші – не знати. Пізнїйше, коли Рюрика вже не було, і в Перемишлї сидїв Володар, молодшого – Василька бачимо в Теребовлї; дуже можливо, що й перед тим він сидїв там. Де був престіл середнього? Найпростїйше думати на Звенигород, бо він виступає княжою волостию зараз по смерти Володаря. На сеж натякає й оповіданнє, що Ярополк 1087 р. вибрав ся походом на Звенигород – мабуть не припадково названий сей город. Таким чином Галичина була-б подїлена на три частини так: старший стіл на Посяню – „горная страна Перемышльская”, середнїй – на Побужу, мабуть і зверхнїм Поднїстровєм (Галичом), молодший – на галицькім Поділю.

Становище молодих князїв було зовсїм не легке. Ярополк не міг переболїти утрати Галичини, і вони мусїли все мати бачне око на нього, 3 другого боку йшла боротьба з Поляками, для котрих з відлученнєм сих волостей зростала принада щось здобути на сїй Україні. З третього – простягала руку на Галичину Угорщина, опанувавши закарпатську Русь. А помочи сим бездомним князям-ізгоям нї звідки!...

Молоді, здібні, енерґічні, а при тім і досить неперебірчиві, здаєть ся, в способах боротьби, вони встигли оборонити свою позицію, хоч і по великих небезпечностях, пригодах і стратах...

На разї найнебезпечнїйшим ворогом для них був волинський князь. Ярополк не міг помирити ся зі стратою Галичини, бо відокремив її Всеволод з своєї інїціативи без щирої згоди Ярополка (пізнїйше принаймнї так і говорить ся, що то Всеволод дав Ростиславичам Галичину) ⁷). Вкінцї 1087 р. Ярополк вибрав ся походом на Галичину – очевидно, щоб вигнати звідти Ростиславичів. Ішов він на Звенигород – на найблизшого з галицьких князїв. Але на дорозї підступом забив його якийсь Нерядець: пробив його шаблею, коли Ярополк безпечно лежав собі в санках під час походу, може бути спав. Справа ся зістаєть ся досить загадковою. Посуджували Ростиславичів, що то вони були інїціаторами сього убійства. Пізнїйше нпр. Давид волинський просто таки називав Ростиславичів убійниками Ярополка ⁸). Дїйсно, убійник Ярополка втїк до Рюрика Ростиславича, і Всеволод вибрав ся зараз походом до Перемишля – на ньогож. Можливо одначе, що убійник робив на власну руку, а сховав ся до Рюрика яко до Ярополкового ворога, і похід Всеволода був викликалий лише тим, що Рюрик прийняв убійника ⁹). У всякім разї рука Нерядця увільнила Ростиславичів від небезпечного ворога.

Але небезпечність від Волини на тім не минула ще. Як показує історія ослїплення Василька, між Ростиславичами й новим волинським князем Давидом, недавнїм товаришом нещасть Ростиславичів (разом з Володарем тїкав він у Тмуторакань), що засїв на володимирськім столї по Ярополку, також не було щирих відносин. Мовляв під впливом своїх бояр, що страхали його замислами Василька, але завсїди, видко, й сам непевний що до своїх західнїх сусїдів, Давид підбиває Сьвятополка на Василька, настає на арештованню й ослїпленню Василька й забирає його собі до Володимира в неволю. Слїдом розмахуєть ся він забрати Василькову волость. Але Володар, видко, добре стежив за ним, і на границї Галичини стрів його на поготові. Давиду прийшло ся видати Василька й вирікти ся всяких плянів на його волость; противно, Ростиславичі пімстили ся кріваво на його волости і його боярах-дорадниках за витяті очи Василька: пограчичний Всеволож спалено, людей Василько казав позабивати, а тих бояр дорадників повішено і розстріляно. „А сього не добре було робити, зауважає прихильний Ростиславичам автор повісти, бо пімсту треба було полишити Богови”... Василька він уважає зовсїм неповинним в тих замислах на Волинь, які інсінуовав йому Давид і переповідає, як Василько відкрив перед ним душу в неволї у Володимирі, що не мав він нїяких замислів на братию, й одинокою його метою була боротьба з Польщею та з иньшими ворогами Руської землї. „Чую, казав Василько, що Давид хоче мене віддати Ляхам. Ще не мало наситив ся моєю кровию, хоче лїпше наситити ся, коли дає їм. Я бо Ляхам богато зробив лиха, і ще хотїв зробити – пімстити ся за Руську землю ¹⁰). Але як і віддасть мене Ляхам, не злякаю ся смерти, те лише тобі скажу по правдї: се Бог минї дав за мої високі гадки! Як прийшла минї вість, що йдуть до мене Берендичі, Печенїги і Торки, я сказав собі: як у мене будуть Берендичі, Торки і Печенїги, скажу я свому братови Володареви й Давидови: „дайте минї свою молодшу дружину, а самі собі пийте і веселїть ся”. І подумав я про Лядську землю: наступлю я на неї за лїто й за зиму, знищу Лядську землю й обороню ¹¹) землю Руську. Потім хотїв я забрати дунайських Болгарів і посадити у себе. Потім задумував я просити ся у Сьвятополка і у Володимира ¹²) на Половцїв: „піду, думав собі, на Половцїв, – або здобуду собі славу, або голову свою положу за Руську землю. А иньшої гадки не було в серцї моїм анї на Сьвятополка, анї на Давида! В тім клену ся Богом і його пришествиєм, що не подумав я чогось злого супроти братиї моєї! Та за високі гадки понизив мене і упокорив мене Бог – що як пішли до мене Берендичі, звеселило ся серце моє і утїшив ся ум мій” ¹³).

Ми можемо вірити сїй сповіди. Союз Василька з Володимиром міг дїйсно не мати зовсїм аґресивних цїлей, звернених на Давида і Сьвятослава, які підсували йому Давидові бояре.

Давидова інтриґа на Василька, як ми знаємо, вкінцї накликала велику біду на його самого. Сьвятополк, що уважав Волинь своєю отчиною, „за кару” забрав її від свого союзника Давида. Але такою-ж отчиною уважав він і Галичину, і хоч присяг був Ростиславичам, що веде війну тільки з Давидом (очевидно – тим бажав він задержати їх нейтральними супроти своєї боротьби з Давидом), але не обстав супроти такої спокуси. „Сьвятополк, оповідає повість, прогнавши Давида, почав думати на Володаря і Василька ¹⁴), кажучи: „се волость мого батька (Ізяслава) і брата (Ярополка)” ¹⁵).

Він пішов на них війною. Перша кампанїя закінчила ся битвою на пограничу, „на Рожнї полї„ коло теп. Золочева; по кріпкій битві Сьвятополка розбито, і він втїк до Володимира. Але своєї побіди Ростиславичі не використовували: „сказали: досить з нас стати на своїй межі!” Одначе ся обережна повздержливість не помогла їм. Сьвятополк передав справу сину Ярославу і вислав його в Угорщину – „вабя Угры на Володаря”. Угорський король Кольоман на сей поклик дїйсно вибрав ся з великим військом. Володар стягнув в поміч Половцїв, що вже перед тим почали топтати стежку в Угорщину. Під Перемишлем, куди приступило угорське військо, стала ся сильна битва, і завдяки Половцям зовсїм знищено угорське військо. Половці, удаючи втїкачку, звабили Угрів до погонї і потім їх „сбиша в мячь, яко соколъ галицЂ збиваетъ”; Угри кинули ся тїкати, і богато їх потонуло в Вягрі і в Сянї, а гнати їх мали два днї. Число убитих руське джерело рахує на 40 тисяч, і се очевидне побільшеннє, але й угорське джерело потверджує, що Угри понесли страшні страти: Половцї „вставши в ночи, дуже зрана ударили на королївський табор і розігнали його до останку”; короля ледви виратували, але королївський скарб захопили Половцї і половили всїх, хто не потрапив скоренько утїкти. „Так знищили їх, як рідко коли Уграм трапляло ся”... ¹⁶).

Ся битва під Перемишлем, 1099 р., увільнила Галичину від претензій волинських князїв. Дальша кампанїя обмежила ся Волинею, і Ростиславичам дали спокій – не тільки Сьвятополк, але й пізнїйші волинські князї; можна сказати, що ся війна 1099 р. забезпечила галицьку династию на цїле столїтє від всяких претензій від східних границь. Але історія з Ярополком, Давидом, Сьвятополком научила Ростиславичів не звіряти ся сьому: від тепер фронт їх полїтики все звернений на схід, і вони всякими способами запобігають зміцненню волинських князїв, аби вони не схотїли прилучити до Волини Галичини, по давнїйшій традиції тої злуки. Особливо уважають вони на те, аби Волинь не лучила ся в однїх руках з Київом: очевидно, се пригадує їм історію з Сьвятополком, і вони в дальшім плянї такої злуки все сподївають ся претензій на Галичину.

Се стає одним з головних принціпів галицької полїтики – тримати ся з противниками волинських князїв, але заразом обставати за відокремленнєм Волини, не давати опинити ся її в сильних руках київських князїв, аби не стала підставою претензій їх до Галичини. Найлїпше бачимо се на відносинах Ростиславичів до Мономаха. Поки Волинь була в руках Давида, потім Сьвятополка і його сина Ярослава, Ростиславичі були союзниками Мономаха; коли 1117 р. прийшло до першого конфлїкту між Ярославом і Мономахом, Ростиславичі помагали Мономаху і ходили походом на Ярослава. Але як Мономах, вигнавши Ярослава, узяв Волинь собі, Ростиславичі зараз змінили фронт: у війнї 1123 р. Ростиславичі пішли в похід уже як союзники Ярослава – здобувати Володимир для Ярослава. І се не була припадкова зміна, а клясичний приклад вище сказаної полїтики галицьких князїв, научених волинськими князями XI в. Побачимо то далї з зовсїм анальоґічної полїтики Володимирка.