Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 49 страниц)

Але все переміняєть ся в звязку з змінами в руській полїтицї. Десь в р. 1145-6 Ґейза оженив ся з сестрою Ізяслава Мстиславича Евфрозиною і сильно заприязнив ся з Ізяславом ¹⁸). Тим часом відносини уложили ся так, що Володимирко стає завзятим ворогом Ізяслава. Ґейза став по сторонї свого шваґра. Чи самі лише фамілїйні відносини вплинули на се, чи були й иньші ще обставини, які охолодили відносини Угорщини до Володимирка, не знаємо; досить, що в війнах 1149-52 рр. Володимирко стрічаєть ся з Ґейзою вже як його противник.

Ми знаємо, що Володимирко стрічав ся уже з Ізяславом, як той сидїв на Волини, в 1140 р.; Володимирко тодї помагав Всеволоду в його походї на Ізяслава. Тодї одначе Володимирко признав за невідповідне дуже попирати Всеволода й помирив ся з Ізяславом. Та шість лїт пізнїйше Ізяслав засїв на київськім столї й зараз же відібрав від Сьвятослава Всеволодича Волинь. Стало ся отже знову те саме, чого традиційно так не любили галицькі князї й через що не давно ще „розкоторав ся” Володимирко з Всеволодом: Волинь злучила ся в однїх руках з Київом, при тім у князя дуже енерґічного й здібного. До того князь сей числив з одного боку на поміч Ляхів (бо Болєслав Кучерявий був жонатий з його братанницею), з другого боку – перетягнув до себе Володимиркового союзника Ґейзу, що присилав йому помічні полки в кождій потребі, аж на Чернигів ¹⁹).

Володимирко опинив ся в дуже прикрій ситуації і мусїв розглянути ся за союзниками супроти такої коалїції та подумати над способами оборони. Супроти союзу Угорщини з Ізяславом він навязує зносини з Візантиєю (імп. Мануілом), що від хрестоносного походу 1147 р. стає в ворожі відносини до Угорщини і підтримує угорського претендента Бориса Кольомановича. Між Володимирком і Мануілом приходить до формального союза: пізнїйше візантийські джерела виразно звуть Володимирка візантийським союзником, άνήρ ύπόσπoνδoς ²⁰). Зрештою новиною для Галичини се зближеннє до Візантиї, мабуть, не було, як зазначив я вище ²¹).

З другого боку Володимирко здобуває собі дуже важного союзника на Руси в Юрию суздальськім, – але десь не скорше як в р. 1150. Перед тим міг би Володимирко навязати з Сьвятославом Ольговичом, непримиреним ворогом Ізяслава, але Ольговичі були давнїйше ворогами Володимирка, тай як сила полїтична Ольговичі були величиною дуже проблєматичною. Аж коли 1149 р. приходить до острого конфлїкту між Юриєм і Ізяславом, Володимирко входить в союз з Юриєм і стає його запопадливом союзником. Союз сей потім скріплено шлюбом: Володимирко оженив свого сина Ярослава з донькою Юрия Ольгою ²²).

Полїтичний плян Володимирка дуже простий, і вірний галицьким традиціям. Він хоче, аби Юрий здобув собі Київ від Ізяслава і в сїм йому дуже енерґічно помагає; мотив ясний: як се Юриєви удасть ся, Волинь від Київа відокремить ся, сили Ізяслава будуть ослаблені і маючи зі сходу ворожого сусїда в Юрию, не буде він на Волини небезпечним для Володимирка. Заразом, користаючи з боротьби між Юриєм і Ізяславом, між Київом і Волинею, Володимирко хоче де що взяти собі з території спірної між Київом і Волинею, т. зв. Погорини, і прилучити до своїх здобутків на Побожу. Далї сього прихильність Володимирка до Юрия не йде; коли Юрий, вигнавши з Київа Ізяслава в 1149 р., задумав вигнати його і з Волини розпочав облогу Лучська, Володимирко взяв ся посередничити між ними й обстав за Ізяславом, аби не відбирали від нього Волини ²³).

За те, аби висадити Юрия на київський стіл, Володимирко не жалував труду. Звичайно він укладав ся з Юриєм, коли треба було ударити на Ізяслава разом від сходу і заходу, аби висадити його з Київа. Коли Ізяслава виганяно на Волинь, Володимирко мав на нього пильне око і при перших рухах Ізяслава на київщину, на Юрия, зараз маршерував на Волинь, аби з тилу ударити на Ізяслава й утруднити його похід на Київ. Угорський король, що міг би здержувати його і навіть обіцяв Ізяславу, що Володимирко „не відважить ся у нього й голови піднести” ²⁴), був переважно зайнятий тодї боротьбою з Візантиєю, так що Володимирко міг свобідно рухати ся. Се дуже утрудняло становище Ізяслава й тільки завдяки своїм воєнним здібностям та незвичайній оборотности встиг він, не вважаючи на таку боротьбу на два фронти, засїсти в Київі досить міцно (1151). Але всю небезпечність від Володимирка він розумів і кілька разів пробував знищити сього тяжкого сусїда.

Перший раз Ізяслав вибрав ся на Володимирка в осени 1150 р.: вигнаний вдруге з Київа завдяки союзу Володимирка з Юриєм, він: задумав перше нїж вибирати ся знову для відібрання Київа, знищити Володимирка. З угорським королем Ізяслав умовив ся ударити з двох боків на нього, і Ґейза вибрав ся, по словам Київської лїтописи, з усїма своїми полками й усею своєю силою сам. Він ішов звичайною дорогою на Сянік і Перемишль, тим часом як Ізяслав з усїма силами, „скупя ся весь”, мав ударити від півночи.

Володимирко вийшов Ізяславу на зустріч під Белз, але дістав вість від своїх угорських „приятелїв”, що угорське військо переходить уже Карпати. Ся вість, очевидно, застала його неприготованим, і він покинувши північну границю і всякі запаси (возы), кинув ся як найборше під Перемишль; там Ґейза уже взяв Сянік і пустошив околицї Перемишля. Чуючи себе не в силї стати до бою з ним, Володимирко пустив ся на звичайну дорогу – післав богаті дарунки виднїйшим дорадникам Ґейзи, і вони почали відраджувати короля від дальшого походу, кажучи, що час дуже ненаручний, бо заходить зима (був кінець жовтня). Ґейза піддав ся сим намовам і справдї завернув ся назад, так що похід не мав иньших результатів окрім спустошення західної Галичини – „много зла створивъ Володимеру и земли єго”. Що робив тим часом Ізяслав, лїтопись не каже; здаєть ся, ще він не поспів на час до Ґейзи, й проворність Володимирка виратувала його: він скорше відправив Ґейзу, нїж Ізяслав встиг зблизити ся до військ свого союзника.

Похід союзників на Галичину мав бути поновлений, здаєть ся, зараз на зиму, як уставлять ся дороги. Але візантийський похід затримав Ґейзу: він повідомив Ізяслава, що не може сам піти в похід, пришле тільки помічний полк.

Супроти сього Ізяслав занехав на разї плян походу на Володимирка і звернув ся на Юрия. Опанувавши завдяки незвичайно скорому й відважному маршу Київ, він розбив Юрия, перше нїж наспів до нього Володимирко (Володимирко сей раз двічи вибирав ся походом на Волинь, але все наспівав за пізно, завдяки проворности Ізяслава). Змусивши потім Юрия забрати ся з України, Ізяслав вернув ся до свого давнїйшого пляну – знищити Володимирка. Окрім трудностей, які чинив йому сей сусїд у боротьбі з Юриєм, Ізяслав мав іще иньшу причину. Володимирко під час останньої кампанїї не тільки поздирав контрибуціями Ізяславові міста, але й захопив, мабуть тодї ж таки, полудневу Погорину (Шумськ, Тихомль, Вигошев, Гнойницю) ²⁵).

В сїй справі Ізяслав пересилав ся з угорським королем і десь при кінцї 1151 p. вибрав ся був походом на Володимирка, але вернув ся з дороги ²⁶). Може бути, що Ґейза не міг іти тодї в похід, і се спинило Ізяслава. Доперва весною 1152 р. повідомив Ґейза Ізяслава, що він готовий іти на Галичину „про обиду галичкаго князя”. Союзники уложили плян кампанії, й Ізяслав вислав до Ґейзи свого сина Мстислава, для лїпшого порозуміння. На сей раз вони поклали собі „вигнати” Володимирка, „а волость його взяти собі”; але як близше мали вони подїлити ся Галичиною, про се, на жаль, джерела не кажуть. Над Володимирком отже зависла важка хмара.

Союзники дїйсно вибрали ся з великими силами. Ґейза мав 76 полків, як оповідає лїтопись. Ізяслав побрав що міг з Київа: окрім своїх полків „вси Чернии Клобукы, и Кияны лутшии и всю Рускую дружину”, та ще полки волинських князїв. Закликав він був до участи і польських князїв, але ті не прийшли, зайняті своїми справами. Ґейза вибрав ся на Володимирка скорше, і той кинув ся против нього. Але в битві з Уграми, що стала ся десь за Сяном, Володимирко не витримав і мусїв тїкати до Перемишля. Тодї він попробував помирити ся з Ґейзою, нїм наспіє Ізяслав, але Ґейза вірно тримав ся союза. Тим часом Ізяслав, зачувши, що угорський король уже напав на Володимирка, полишив иньші полки з братом Сьвятополком, а сам з легкою чорноклобуцькою кіннотою поспішив ся до Ґейзи. Союзники зійшли ся за Сяном між Ярославом і Перемишлем. Володимирко стояв за Сяном, боронячи переходу; але супроти переважної сили ворогів, він не міг устояти ся, і коли їх полки, під проводом Ізяслава, кинулись бродити й збили його, – утїк до Перемишля. Тодї він звернув ся до свого звичайного, випробованого способу: закупив раду угорського короля і вислав до Ґейзи посольство, удаючи з себе тяжко раненого, просив не видавати його Ізяславу та пригадував свої услуги Ґейзиному батькови. Штука удала ся знову. Ґейза почав умовляти Ізяслава, аби помилувати Володимирка. Ізяслав рішучо не вірив у всї запевнення Володимирка, але що Ґейза обставав за згодою, не було йому що робити. Скінчило ся на тім, що Володимирко, далї удаючи тяжко хорого, присяг на хрестї св. Стефана, що зверне Ізяславу забрані городи – полудневу Погорину і Бужськ, та буде до смерти його союзником: „Ізяслава ти не отлучати ся, до коли єси живъ, но с ним быти на всихъ мЂстЂхъ”. Ґейза прирік Ізяславу, що як би Володимирко сей раз не додержав слова, то він конче відбере від нього Галичину – „да любо азъ буду въ Угорськой земли, любо онъ в Галичьской”. На тім похід скінчив ся ²⁷).

Як предчував Ізяслав, Володимирко, спекавши ся напрасної біди, дїйсно зовсїм не думав додержувати своєї присяги. Посадники, вислані Ізяславом ще з дороги в ті городи, що мав йому звернути Володимирко, мусїли вернути як не пишні: Володимирко тих городів не звернув. Ізяслав зараз про се дав знати Ґейзї й пригадав його обіцянку: іти новим походом на Володимирка, коли-б він не додержав умови. Але зайнятий війною з Юриєм, він вернув ся до галицьких справ лише при кінцї 1152 р.: вислав свого боярина до Володимирка – зажадати ще раз сповнення умови, а инакше виповісти йому війну – вернути йому його присяжну грамоту. Володимирко на се заповів, що надїєть ся пімстити ся на Ізяславі за угорські походи на його землю, але по сїй авдієнції того-ж вечера нагло захорував і вмер – здаєть ся від апоплєксії, в самім кінцї 1152 або на початку 1153 р.

Його нагла смерть зробила, видко, сильне вражіннє: її толкували як кару божу за недодержаннє присяги і богохульство. Київський лїтописець оповідає, що Ґейза при угодї 1152 р. дав Володимиркови присягнути на хрестї св. Стефана, зробленім з хрестного дерева, і казав, що як би Володимирко відступив від присяги, цїлувавши сей хрест, то не буде живий. Коли Ізяславів боярин, що був сам сьвідком тої присяги Володимирка, пригадав йому тепер його присягу, Володимирко лише поглузував з того. Але відправивши посла, вечером того самого дня на тім самім місцї, де він сьміяв ся з Ізяславового посла, ударило його, так що він ледво не упав, і по кількох годинах віддав Богу духа. Зрештою се оповіданнє так цїнне подробицями тодїшнього житя, що треба його навести в цїлости.

„Післав Ізяслав до Володимира галицького з хрестними грамотами Петра Бориславича – бо він в Перемишлї з королевими мужами водив його до присяги, і переказав до нього: „Ти цїловав нам хрест, що вернеш усе, що взяв з Руської волости, але того не додержав. Я тобі того не поминаю, але от що: хочеш додержати хрестного цїловання і бути з нами в згодї, то верни мої городи, про які минї з королем цїлував хрест; як не хочеш вернути, то ти не додержав хрестного цїловання, маєш хрестні грамоти, а ми з королем поступимо з тобою як нам Бог дасть”. Володимир на се відповів: „скажи йому: брате! вистеріг ти час на мене і короля на мене підвів! але я щоб лише жив, то або головою наложу, або за себе пімщу ся”. Петро сказав йому на те: „княже! ти цїлував хрест брату свому Ізяславу і королеви, що все сповниш і будеш з ними в союзї, а тепер уже не додержуєш хрестного цїлування?” А Володимир на те: „от минї той маленький хрестик!” Петро сказав: „княже! хоч той хрестик і малий, але сила його велика на небі і на землї! адже король казав тобі, княже, про той хрест, що Бог на нїм простер волею свої руки, і потім з ласки своєї допровадив той хрест до св. Стефана; казав тобі також, що як би ти цїлувавши того всечестного хреста потім не додержав, то не будеш жити!” А Володимир спитав: ”чи то ти від королевого мужа наслухав ся про той честний хрест?” ²⁸) і додав: „наговорили сьте, скільки хотїли, а тепер іди собі геть і вертай до свого князя”. Петро положив хрестні грамоти й пішов. І не дали Петрови нї „повозу” ²⁹), нї корму, поїхав Петро на своїх конях.

„Як поїхав Петро з двору, пішов Володимир до біжницї ³⁰), до св. Спаса, на вечірню. Ідучи переходами ³¹) до біжницї, побачив, як Петро їхав, і поглузував з нього, кажучи; „поїхав руський боярин, побравши всї волости” ³²), і по тих словах пішов на хори ³³). Відсьпівавши вечірню пішов Володимир з біжницї і як був на тім місцї, на тім самім ступени, де він поглузував з Петра, сказав: „ой, як би хто мене ударив в плече!” І не міг поступити з того місця анї трошки, і хотїв падати. Тут підхопили його під руки, занесли до „горнички” ³⁴), вложили в теплу воду; одні казали, що то йому „дна” ³⁵) підступила, иньші инакше говорили, і богато ріжних здогадів робили. Стало вже добре пізно, і Володимир почав сильно знемогати ся, а як був час лягати ³⁶), преставив ся Володимир галицький князь.

„Петро ж, виїхавши з Галича, як зайшов вечір, пристав у Болшові. І коло перших півнїв ³⁷) пригнав дїтський з Галича до Петра і сказав: „князь каже тобі: „не їдь нїкуди, аж пришлю по тебе”. Петро ж не знав про смерть князя, і той дїтський йому не сказав, отже Петро дуже тим засмутив ся, що мусить знову в город їхати – думав, що прийдеть ся йому прийняти муку гірше від першої; і журив ся Петро. І ще було перед обідом, пригнали з города по Петра і сказали: „їдь но, князь тебе кличе”. Петро поїхав в город, приїхав на княжий двір, і тут вийшли йому на зустріч з сїней княжі слуги, всї в чорних плащах ³⁸). Побачивши се, Петро здивував ся, що воно таке. Вийшовши на сїнї, побачив Ярослава, що сидїв на батьковім місцї в чорнім плащі і в чорній шапцї; так само і всї бояре його. Поставили Петрови стілець, і він сїв. Ярослав, подививши ся на Петра, розплакав ся. Петро сидїв, ще нїчого не знаючи, й почав питати ся: „що стало ся?” І сказали йому: „Бог сеї ночи князя взяв”. Петро сказав: „та я ж сеї ночи поїхав, і він був зовсїм здоров!” „Вони відповіли: „щось його вдарило в плече, і з того почав знемогати ся, і так його Бог узяв”. Петро на те: „воля Божа! всїм нам там-бути!” Ярослав же рік Петрови: „Ми за тим тебе покликали: от Бог вчинив свою волю, як йому видїло ся; ти ж їдь до мого батька Ізяслава, поклони ся йому від мене і скажи: „Бог узяв менї батька, отже будь ти минї за батька. Ти сам знаєш, що було між ним і моїм батьком: Бог дав на то свій суд, узявши мого батька, а мене полишивши. Його полк і дружина у мене; оден тідьки спис лишив ся коло його гроба, але й він в моїх руках; отже, батьку, кланяю ся тобі, прийми мене як свого сина Мстислава: нехай твій Мстислав їздить при твоїм стремени з одного боку, а я з другого їзжу при твоїм стремени з усїма своїми полками”. І так відправили Петра ³⁹).

Сей епізод (записаний очевидно зі слів того Ізяславого посла), хоч може й підмальований, дуже добре характеризує нам галицького князя, котрому в історії сеї землї належить ся визначне місце. Оборотний і вирахований, безоглядний і цинїчний, Володимирко зручно йшов до могутности й сили, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом, і привів Галичину до важного значіння в руській полїтичній системі, і навіть не тільки в нїй. Він то збудував силу й славу Галичини, котру потім з такою повагою заступав його син Ярослав, збераючи овочі батькової працї й оборотности.

Примітки

¹) Одиноке джерело про подїл Галичини по смерти Ростиславичів і про її житє між 1124 і 1140 р. – Длуґош (І с. 533 і 536), що тут мабуть використав якесь руське, затрачене джерело (див. про се в прим. 10). Звістки його про Галичину з 1124-8 рр. не будять нїяких підозрінь і загально прийняті в науцї. Але й він говорить тільки про волости Володаревичів: Ростислав дістав Перемишль, Володар Звенигород; очевидно,Ростислав був старший. Васильковичів він згадує тільки принагідно під 1128 р. – Gregorii et Iwanii Waszilkowicz; з порядку імен можна б виводити, що той Gregorius був старший. В Київській лїтописи під 1140 p. згадують ся з галицьких князїв Іван Василькович і Володимирко Володаревич (Іпат. с. 218): братів їх, мабуть, тодї не було вже на сьвітї. Низше довідуємо ся з неї (с. 221), що Іван княжив у Галичу. Очевидно, другою волостию був Теребовль, і коли Іван був молодший, то до смерти Юрия він мусїв сидїти тут.

²) Длуґош І с. 533-4, про сю звістку див. в прим. 10, а ще вернемо ся до неї пізнїйше; тут запримітимо тільки, що такі подробицї Длуґошевого оповідання як се, що „князї боячи ся самі йти”, висилають військо на Польщу, а те „перейняте страхом, ледви діткнувшись польських границь” вертаєть ся, – то вже flosculi Dlugossiani.

³) Длуґош І с. 536-7; про сю звістку див в прим. 10.

⁴) В звістцї Київської лїтописи під 1140 р. читаємо: Всеволод посла... „Ивана Васильковича и Володаревича изъ Галичя Володимирка”, низше, під 1141 р.: „Cero же лЂта преставися у Галичи Васильковичь Иванъ, и прия волость его Володимирко Володаревичь: сЂде во обою волостью княжа въ Галичи”, Отже є незгода в словах лїтописи: раз чуємо, що 1140 р. був у Галичи Володимирко, другий – що був там Іван, а Володимирко прийшов тільки 1141 р. сюди. В виборі не можна вагатись: звістка 1141 р. говорить про се далеко докладнїйше й сьвідомійше, і супроти того слова під 1140 р. „изъ Галичя” найлекше буде пояснити як дописку якогось читача: або хибну, або тільки вставлену при переписуванню на невідповіднім місцї. Правдоподібно, в ориґінальнім тексті читало ся просто: Ивана Васильковича и Володаревича Володимерка, без означення їх волостей, як і при иньших князях сього оповідання нема означення їх волостей.

Що Володимирко сидїв тодї в Перемишлї, лїтописи виразно не кажуть, але комбінуючи всї звістки, инакше не можна собі представити роскладу галицьких волостей. Сама по собі також дуже була б неправдоподібною гадка, що Іван дістав Звенигород тільки пізнїйше, а не зараз по смерти свого батька.

⁵) Про неї зараз низше.

⁶) Іпат. с. 226.

⁷) Про Берладників див. низше, в гл. VIII.

⁸) Див. про се низше і в гл. VIII.

⁹) Іпат. с. 341, 346, про се ще мова низше.

¹⁰) 1 Новг. с. 138.

¹¹) Грамота ся була опублїкована Богданом Петричейку Хиждеу (Hãsdeû), з копії зробленої десь кодо р. 1850 перший раз в 1860 p. в яській часописи Instructiunea publica, і друге в 1869 р. в часописи Trajanû, і потім і ориґінал той, і копія нїби згинули, і навіть не маємо нїяких близших звісток про той ориґінал. В обох виданнях є певні відміни в трансскрипції. В виданню 1869 р. вона читаєть ся так (в скобках доповнені слова, яких бракує): У імЂ отца і сына (і святаго духа аминь). Азъ Іванко Ростіславовічь от стола галічского, кнЂзь берладсьскы свЂдчую купцемъ (меси)бриськьмъ, да не платЂтъ мыть у градЂ нашемь (у Ма)-ломъ у Галічі на ізкладь, раз†у Берладі і у Текучомъ и (у г)радохъ нашіхъ а на ісъвозъ розьнымъ товаромъ тутошнымъ і угръсьскымъ і руськымъ і чес(ькымъ). а то да платЂть ніколіжь, раз†у Маломъ у Галічі. А кажіть воєвода. А на том обЂть. (Въ лЂто) от рожьства Христова тісЂщу і сть і трдсть і четіре лЂтъ мЂсяца маЂ к. днь. Ріжні анахронїзми і підозрілі прояви в мові і в змісті грамоти дала повід ученим новійшими часами уважати її за фальсіфікат, вигадку „якогось румунського патріота''. Див. реферати Соболєвского: Грамота князя Іванка Берладника 1134 г. (Труды VIII археол.-съЂзда т. II) і Богдана Diploma Barladéna din 1134 si principalulû Bãrladulué, Букурешт, 1889 (резюме в тахже Трудах т. IV). Одначе й на самім з'їздї критика скептиків викликала певну опозицю (див. тамже т. IV с. 103). Недавно вийшла статя проф. Дашкевича: Грамота кн. Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. (в Сборнику статей посвящ. Влад.-Буданову, 1904), присьвячена оборонї автентичности грамоти, властиво – ослабленню критичних заміток скептиків.

Я уже в першім виданню сеї книги зазначив, що вповнї відкинути грамоту Берладника, як фальсїфікат, не можна – занадто богато є в її змістї, в її подробицях такого, що не легко положити на рахунок вигадки якогось румунського патріота. На сїм становищі зістаю ся й тепер. Дивну ґрафіку й взагалї фільольоґічну сторону можна до певної міри об'яснити пізнїйшим копіованнєм, а також і тим що писар міг бути місцевий чоловік, з Подунавя, з книжною мовою тодїшньої Руси не обізнаний. Грамот галицьких з тих часів і подібного змісту не маємо, тож не можемо сказати нїчого рішучого про форму і зміст самої грамоти; деякі моменти, се правда, дуже неприємно нагадують торговельні привилеї XIV-XV в. (ізкладъ – склад, ісъвозъ – транзітна торговля). Дата 1134 р. дуже мало правдоподібна; супроти сказаного в текстї і титул Івана „от стола галічскаго”, і залежність від нього Берлади дуже мало правдоподібні, перед 1144 p. Може був тут дїйсно 1144 р. мартівський, коли Іван по своїй утечі з Галича, в місяцї лютім міг бути в Берлади?

¹²) Іпат. с. 234.

¹³) Іпат. с. 225.

¹⁴) Іпат. с. 225-6, Лавр. с. 295-6, Никон. І с. 167-8, Воскр. І с. 34.

¹⁵) В своїх давнїйших працях (Історія Київщини с. 161) і навіть іще в першім виданню II тому моєї Історії (с. 105) я тримав ся тої гадки (висловленої зрештою ще давнїйше – нпр. у Соловьова І 388) що й Київська й Суздальська лїтопись під 1146 p. говорять про оден і той сам похід Всеволода на Володимирка, і що значить Володимирко зайняв Прилук ще перед ним. Переробляючи ще раз лїтописні звістки про Володимирка, переконую ся, що ототожнити сї дві звістки неможливо. Похід на Звенигород став ся десь найдальше в лютім: лїтописець нотує, що під час походу снїг пропав через дощ, і прийшло ся йти „на колихъ и на санехъ”, – очевидно похід обчислено було на зимову дорогу. Тимчасом похід згаданий в Суздальській лїтописи був призначений „на Боришь день”, себто на 2 мая, і з слів лїтописи виходить, що він не дійшов кінця: оповівши про плян походу лїтопись каже, що Всеволод „перебы нЂколико и разболЂся велми”, і з тої хороби умер. Що похід Володимирка на Побоже тут як найтїснїйше звязаний з сею нарадою Всеволода над новим походом, треба його ставити після походу на Звенигород. Отже показуєть ся справедливійшим давнїй погляд Карамзїна (І с. 122), що теж прийняв був такий порядок подїй.

¹⁶) Іпат. с. 311.

¹⁷) Іпат. с. 311.

¹⁸) Див. вище с. 144.

¹⁹) Іпат. с. 254.

²⁰) Див. джерела вказані вище с. 153. Згадаю, що проф. Ґрот (Угрія и Славянство с. 136) толкує слово ύπoσπoνδoς в значінню васальної залежности; але такого значіння надавати йому не можна.

²¹) С. 414.

²²) Про союз Володимирка з Юриєм і про полїтичну ситуацію на Руси див. вище с. 151-2. Сватом Володимирка Юрий зветь ся вже на початку 1150 p. (Іпат. с. 273), хоч звістка про шлюб уміщена низше – Іпат. с. 275.

²³) Іпат. с. 973-4 (поч. 1150 р.).

²⁴) Іпат. с. 282.

²⁵) Див. вище с. 168, 173.

²⁶) Лавр. 319 – „вороти ся у Корчева”, мабуть треба читати Корчеська; Никон. (І с. 191) з того зробила „Карачева”.

²⁷) Іпат. с. 308-313, Лавр. с. 319-20. Суздальська лїтопись в оповіданню про сей похід значно ріжнить ся від Київської; окрім самостійних звісток, як записка про недокінчений похід Ізяслава на Володимирка під кінець 1151 р., про посольство його до Ляхів і т. и. – воно і в оповіданню про саму кампанїю відріжняєть ся значно від Київської лїтописи. Подробицї насувають деякі трудности. Досить підозріло виглядає в Суздальській лїтописи, що Володимирко двічи тїкає в Перемишль і двічи висилає послів до угорського короля, так що тут можна б припустити подвоєннє факту. Але приглядаючи ся близше, приходить ся прийняти, що оповіданнє Суздальської лїтописи добре, хоч і коротше від Київської, натомість в Київській бачимо нездалу контамінацію: слова „и вшедше в землю Галичкую” до слів „за твердь ста” взяті з оповідання, використаного редактором Суздальської лїтописи, – про першу битву Володимирка з Ґейзою і вставлені не на місцї, так що вони перебивають оповіданнє про битву під Перемишлем. Се справедливо зауважав уже Барсов – Географія начальной лЂт. с. 271.

Поправлю заразом тут лєкцію видання Іпатської лїт. В Іпат. кодексї читаєть ся „вшедше в землю Галичкую и Володимирю сташа”. Видавець приймає лєкцію иньших кодексів: „и Володимиру ставшю”; але се тільки хибна поправка; треба читати: ”в землю Галичкую Володимирю”, себто Володимирову, як в Лавр. в сїм місцї: ”в землю Володимеркову”.

²⁸) В лїтописи і сї слова говорить Петро, але се мусить бути помилка – се іронїзує Володимир.

²⁹) Коней.

³⁰) Пізнїйше поправлено ”церкві''.

³¹) Сходами в видї ґалєрії на поверсї.

³²) Інтересне противставленнє „руського” боярина і вище – „руських” київських) волостей Галичинї.

³³) „Полати”.

³⁴) „Горенка” або „горница” – покій на горі.

³⁵) Порівнюють з чеськ. і польск. dna, ревматизм.

³⁶) „влягомо”.

³⁷) „Якоже бысть убо къ куромъ”.

³⁸) „мятлехъ” (пор. нїм. Mantel).

³⁹) Іпат. с. 318-320.

ЯРОСЛАВ – ЙОГО ХАРАКТЕР І СТАНОВИЩЕ, ВІДНОСИНИ ДО ІЗЯСЛАВА Й КАМПАНЇЯ 1154 Р., ПЕРЕМІНИ В ГАЛИЦЬКІЙ ПОЛЇТИЦЇ СУПРОТИ ВОЛИНИ; СПРАВА ІВАНА БЕРЛАДНИКА, ЙОГО ПОХІД НА ПОНИЗЄ Й КІНЕЦЬ; ВІДНОСИНИ ДО УГОРЩИНИ Й ВІЗАНТИЇ; РОДИННІ СПРАВИ ЯРОСЛАВА, ПОВСТАННЄ ГАЛИЦЬКИХ БОЯР, ДАЛЬШІ ВІДНОСИНИ ЯРОСЛАВА ДО СИНА; СМЕРТЬ ЯРОСЛАВА. ГАЛИЦЬКА УСОБИЦЯ, ЗНОСИНИ БОЯРСТВА З РОМАНОМ, УТЕЧА ВОЛОДИМИРА, ПЕРШЕ ЗАПАНОВАННЄ РОМАНА В ГАЛИЧУ, УГОРСЬКА ОКУПАЦІЯ, ПОХІД РОСТИСЛАВА БЕРЛАДНИЧИЧА, ПОВОРОТ ВОЛОДИМИРА; ЙОГО СМЕРТЬ; КІНЕЦЬ ДИНАСТИЇ.

Одинокий син Володимирка, Ярослав, дістав по батьку цїлу, неподїльну Галичину і по двох поколїннях, що прожили свій час серед трівоги й боротьби, поставив її на вершинї імпозантної зверхньої могутности.

Не бувши гіршим від батька полїтиком і державним мужем, Ярослав сильно відріжняв ся від нього характером своєї полїтики, цїлою своєю физіономією, імпонуючи сучасникам своєю спокійною силою й повагою так, як його „многлаголивий” батько імпонував викрутами своєї цинїчно-безоглядної полїтики. Було тут чимало впливу зверхнїх полїтичних обставин, що далеко вигіднїйше уложили ся для Галичини в третїй чертвертинї XII в., нїж коли небудь перед тим, так що не вимагали від її полїтиків такої трівоги за свою долю, не накликали до всяких полїтичних штук. Але було тут також може й ще більше впливу особистих прикмет нового князя. Київська лїтопись з нагоди смерти Ярослава характеризує його в таких словах: „Був він князь мудрий, бистрий в слові (рЂченъ языкомъ), богобійний, поважний по всїх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то не ходив він сам з військом, але посилав своїх воєвод. Він привів свою землю до прегарного стану (ростроилъ), роздавав богато милостинї, був ласкавий до бездомних, годував бідних, любив монаший чин і підпомагав його скільки лише міг; у всїм сповняв закон божий, сам пильнував церковних справ і в порядку тримав клирос” (епархіальні справи) ¹). І Слово о полку Ігоревім малює пишними фарбами його силу: „Галицький Осмомисле-Ярославе! високо ти сидиш на своїм золотокованім столї, підперши Угорські гори своїми зелїзними полками – заступивши королеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота – рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти відчиняєш ворота київські; стріляєш з батьківського золотого стола салтанів по далеких землях!...”

Так поважне становище встиг здобути собі Ярослав дуже вже скоро по своїм першім виступі, бувши досить молодим, і се ми з усякою певностию мусимо покласти на заслугу його особистих здібностей.

Обнявши галицький престіл так несподївано, під прикрим вражіннєм батькової смерти, толкованої як божа кара, він у своїх перших кроках показує впливи пригніченого стану духа під сим прикрим вражіннєм, до котрого прилучила ся безпосередня перспектива нової близької війни на два фронти – з Ізяславом і Ґейзою. На вість про смерть батька він посилає завернути Ізяславового посла і, як бачили ми, висловляє перед ним в обережній, але рішучій формі осуд полїтики свого батька та обіцяє його кривди вирівняти. В словах повних покори він піддаєть ся під протекцію Ізяслава й просить його уважати своїм сином і помічником.

Але се був тільки моментальний упадок духа (простим викрутом я не важив ся-б його уважати). Покірні відносини до Ізяслава ввели-б Ярослава в конфлїкт з його тестем і давнїм батьківським союзником – Юриєм. З другого боку віддати назад Ізяславові городи показало ся мабуть в дїйсности тяжше, нїж Ярослав думав, і він своїх обіцянок не додержав. Натомість він, очевидно, постарав ся перетягнути на свій бік угорського короля. Подробиць, анї навіть виразних звісток про се не маємо, але то факт, що угорський король по всїх тих сьвятих приреченнях Ізяславу підчас останнього походу уже не поміг йому в його походї на Ярослава, і взагалї йогу союз з Ізяславом і його родиною кінчить ся, а в дипльоматичнім посередництві 1158 р. в справі Івана Берладника він манїфестуєть ся вже прихильником Ярослава.

Не діждавши ся сповнення Ярославових обіцянок, Ізяслав вибрав ся на початку 1154 р. новим походом на Галичину. Як я сказав уже, угорський король йому в сїм поході уже не поміг, і Ізяслав мусїв числити тільки на сили свої й иньших своїх союзників. Він постарав ся стягнути їх яко мога більше. Похід уложено подібно як за Всеволода: Ізяслав ішов полудневою границею своїх земель, прилучаючи до своєї армії полки волинських князів. Правдоподібно, підчас сього маршу забрав він собі назад погоринські городи, захоплені Володимирком ²), і потім перейшов у Галичину. На берегах Серета полки Ізяслава зійшли ся з військом Ярослава. Виправивши против нього Чорних Клобуків, аби забавити – „бити ся о рЂку Серет”, сам Ізяслав подав ся під Теребовль, і дійсно поки Ярослав наспів сюди, встиг перейти Серет. Тут прийшло до крівавої битви – одного з дуже сумних епізодів наших давнїх війн. Галицьке військо мало досить слабі надії на перемогу: правдоподібно сили Ізяслава були більші, та й сам він звістний був як першорядний стратеґ. Тож галицькі бояре відіслали свого молодого князя з битви, з тим що по битві до нього мали удати ся останки галицького війська і зачинити ся в Теребовлї. „Галицькі бояре почали говорити свому князю Ярославу:

„ти молодий, поїдь собі на бік і диви ся на нас, як ми будемо голови складати за честь твого батька і твою, за те що твій батько нас кормив і любив! Ти у нас князь оден і як би з тобою що стало ся, щоб ми робили! Їдь но ти до городу, а ми самі будемо бити ся з Ізяславом. А хто з нас буде живий, прибіжимо до тебе і зачинимо ся в городі з тобою”.