Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 49 страниц)

По старих історіях Львова – Зіморовича (Leopolis triplex, Opera вид. Гека, 1899), Ходинєцкого (Historya m. Lwowa, 1829), Зубрицького (Kronika m. Lwowa, 1884) треба згадати: Вагилевича Początki Lwowa (Kółko rodzinne, Льв., 1860, також екскурс в III т. Akta grodz, i ziemskie). Петрушевича Краткая историческая роспись церковъ въ Льво†(Галицкій историческій сборникъ), Шараневича Стародавный Львовъ, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы), Widman Kościól św. Jana Chrzciciela we Lwowie, 1869, Rasp Beiträge zur Geschichte der Stadt Lemberg, Відень, 1870, Kunasiewicz Przechadzki archeologiczne po Lwowie, Льв., 1871, Шараневич Географическо-историческіи статіи, Льв., 1875 (з Временника Ставропіґ. Інст. на 1875 р., до Львова належить тут II і III роздїл, де автор користуєть ся пізнїйшими актовими матеріалами для вияснення давнїйшої топоґрафії Львова), L. Dziedzicki – Lwów (Słownik geograficzny варшавський, т. V, 1880), Шараневич Указанія въ писанныхъ источникахъ а особенно въ документахъ до археологическихъ изслЂдованій, Льв., 1886 (гл. II – Львів), Czołowski – Lwów za ruskich czasów (Kwartalnik hist, 1891, IV – найбільше солідна розвідка з сеї лїтератури), Петрушевич Лингвистическо-историческія изслЂдованія о начаткахъ города Львова и окрестностей его, съ возрЂніемъ на предисторическія времена переселенія словенскихъ и румынскихъ племенъ изъ придунайскихъ странъ въ предкарпатскія области, Льв, вид. I-III, 1893-1897 (не скінчене, друкувало ся в додатках до Вістника Народнього дому, характером не ріжнить ся від розправ тогоже письменника про Галич).

З иньших галицьких міст про Перемишль моноґрафія Анатоля Лєвіцкого Obrazki z najdawniejszych dziejów Przemyśla, 1881, але вона обмежуєть ся оглядом історичних подїй звязаних з містом. Про Звенигород є маленька спеціальна лїтература: В. Ільницкий Стародавный Звенигородъ, Льв., 1861 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. І), Lam Starożytny DŸwinogrod i „Rożne Pole", Льв., 1887, нарештї моя розвідка: Звенигород галицький, в XXXI т. Записок Н. т. ім. Шевченка: тут дано перегляд спорів про місце Звенигорода, зібрано відомости про нього й описано археольоґічний матеріал, призбираний останнїми часами. Про Теребовлю книжочка В. Ільницького – Стародавня Теребовля, Льв., 1862 (в серії: Стародавныи галицкіи городы, ч. III), але вона обмежуєть ся переповіданнєм лїтописних подїй.

10. Неволя Володаря і галицькі звістки Длуґоша.

Про неволю Володаря маємо два сучасні оповідання: Ортлїба, абата Цвіфальтенського монастиря, в Швабії, в його історії сього монастиря, писаній між р. 1135 і 1140, і Герборда, в його біоґрафії Отона бамберського, писаній в 1158-9 рр. (Wattenbach II, 188 і 304) – Monum. Pol. hist. II c. 3 і 74-5. Але обидва письменники, хоч досить близькі до подїї часом, черпали свої відомости з других і третїх рук, від монахів, що бували в Польщі. В польській лїтературі ми маємо найранїйшу верзію сеї історії у Кадлубка (Mon. Pol. hist. II c. 350-2), записану отже майже столітє по подїї, і теж уже в зовсїм лєґендарній формі. В руських джерелах маємо тільки коротеньку згадку про неволю Володаря (Володаря яша Ляхо†лестью) і знову другу – про Петрка, що його за зраду мала спіткати потім велика біда (Іпат. c. 206 і 228). При тім лїтописець покликуєть ся на писане про те "въ заднихъ лЂтЂхъ", правдоподібно – на якийсь епізод, пропущений в сїй редакції київської лїтописи, хоч не неможливо, що він розуміє тут тільки ту коротеньку згадку про неволю Володаря „лестью". За те якесь затрачене для нас руське оповіданнє (може се як раз, на яке покликуєть ся київський лїтописець) використане було Длуґошом (І c. 525).

Взагалї я досить песимістично беру здогади про „затрачені для нас руські лїтописи", використані пізнїйшими компіляціями, але в сїй части у Длуґоша дїйсно можна з всякою правдоподібністю признати якесь добре руське, страчене для нас джерело, а то в сих оповіданнях:

під 1122 p. – про напади на Польщу Володаря й його неволю

під 1126 – про смерть Володаря (з датою), подїл його волости і напад його синів на Польщу

під 1128 – про боротьбу Володаревих синів між собою.

Що Длуґош під 1122 р. користав не з польських джерел, видно з того, що стрівши польську верзію сього оповідання (Кадлубка), він не пізнав її й оповів на ново, як осібний факт, під р. 1134. Його перше оповіданнє досить просте, має докладні вказівки: місце qui Wyszokie apellatur де зловлено Володаря; дату його повороту до Перемишля; вповнї можливі числа викупу, звичайного патріотичного Длуґошевого гіперболїзму тут не маємо. Тому я уважаю се оповіданнє найбільш певним і положив його в основу свого оповідання.

Аналїзу нїмецьких і польських оповідань XII-XIII в. про неволю Володаря дав Линниченко в осібнім екскурсї в додатку до своєї книги Взаимныя отношенія Руси и Польщи. Він справедливо виводить з їx аналїзи, що верзія, мовляв Петро навмисно з тим вступив на службу до Володаря, аби його зловити (як маємо у Герборда і Кадлубка), була пізнїйшою варіацією, тим часом як Ортлїб такого злого наміру Петрови не надає. Справедливо также цїнить він Длуґошове оповіданнє, але зовсїм безпотрібно ставить поруч з ним Татїщевське, думаючи, що в обох використане одно затрачене руське джерело, і подібність їх оповідань уважає доказом їх певности. Ся подібність пояснюєть ся далеко простїйше: Татїщев тут черпав в Длуґоша через Страйковского (Kronika І. 186), що з рештою трапляло ся йому й частїйше (див. вище c. 999).

До сеї справи див. іще: Mosbach Piotr Syn Włodzimierza, 1865, Semkowicz Krytyczny rozbiór dziejów Długosza, 1887, c. 161-2.

11. Оповіданнє Кадлубка про реституцію галицького князя Казимиром Справ. (до c. 43).

Кадлубек (Mon. Pol. hist. II c. 407-412) оповідає се так: Казимир іде на Русь походом і насамперед приступає до Берестя та розпочинає облогу. Наступає поясненнє цїли Казимирового походу: він хоче вернути якомусь руському князю, сину своєї сестри, його волость, бо сей князь уважав ся неправним (підміняним), і для того брата його прогнали; дальше довідуємо ся що й горожане його не хотїли приймати, уважаючи незаконним, а навіть польські вельможі були ображені, що для якогось байстряти розпочата війна. Тим часом наспівають против Поляків руські полки:"Всеволод белзький з боярами володимирськими і галицькими; але Казимир їх побиває (риторична опись битви й деклямація з сього поводу). „І так здобувши і місто і побіду, він осаджує князем кого був призначив". Але того ним протеґованого князя отруїли слїдом свої люде, а його волость Казимир передав з обовязком послушности, (тут наступає дуже важне, а неясне місце) duci Laodirairiae fratri ducis Romano (в продовженню Мєржви: duci Laodimiriae Romano, у т. зв. Боґухвала: Ladimirus frater eius per matrem). Дальший роздїл розпочинаєть cя такими словами: Quem ob meritorium insignia regno quoque Galiciensium Casimiri liberalitas insignivit... Оповіданнє дати не має, а вложене між польськими подїями 1181 і 1191 р.; дату дістає воно уже в хронїцї Великопольській, т. зв. Боґухвала – 1182 р.

Насамперед повстає питаннє, що то був за княжич, для котрого здобував ту волость Казимир? Кадлубек каже тільки, що він був старшим сином сестри Казимира і братом Романа, і що його прогнали брати, бо мати признавала його підміняним Хронїка т. зв. Боґухвала називає його братом Володимира, а заразом додає, що його батько був угорський королевич, а вдруге його мати була замужем за руським князем (тут очевидно він має на гадцї доньку Болеслава Кривоустого Юдиту, видану за угорського королевича, котрого лїтописець зве Кольоманом – Моn. Роl. hist. II 508 і 534). Нарештї Длуґош, що контамінував звістки Кадлубка і т. зв. Боґухвала (додавши чимало ще своєї фантазії й помилок), зве сього князя Мстиславом (II c. 112).

В науковій лїтературі виходили в сїй справі все від оповідання т.зв. Боґухвала; найбільш розповсюднений погляд, пущений в курс Бєльовским, що тут іде мова про сина Бориса Кольомановича (Моnum. Pol. hist. II. 407, прим., з иньших праць, сей погляд приймають нпр. Шараневич Die Hypatios-Chronik c. 28, Górski Stosunki Kazimierza Sprawiedliwego z Rusią c. 16 й ин.). Одначе про шлюб Бориса з Болеславівною нїчого не звістно, анї не знаємо нїчого про волости його синів на Руси. Проф. Бальцер, що дуже докладно вияснив неможливість сеї гіпотези, досить правдоподібно припускає, що т.зв. Боґухвал перенїс тут в XII в. історію шлюбу Сальомеї Лєшківни з Кольоманом (Genealogia Piastów 173-5. Сам Бальцер, вертаючи ся до Кадлубка, приймає, нїби тут іде мова про сина Мстислава Ізяславича, що дїйсно, дуже правдоподібно, був оженений з Болеславною, отже думає, що сей Мстиславич був вигнаний братами і вернений на стіл Казимиром. Так дїйсно виходило б з тексту Кадлубка, який маємо (текст сей одначе дуже попсований). Але такого виводу абсолютно не можна прийняти: ми не знаємо Мстиславича вигнаного братами, а в сїм числї і зовсїв не було на сьвітї з Мстиславичів нїкого більше окрім Романа і Всеволода: два иньші брати в 1171 р. вже не жили. Друга трудність: як се так Казимир боронить прав князя, вигнаного, очевидно з того, Романом, а потім його волость, коли того князя струїли, віддав Роману таки, і Кадлубек нїчим не мотивує такої переміни в відносинах Казимира до Романа?

Друге питаннє – яку волость здобував для того квязя Казимир? Оповіданнє Кадлубка дає деякі непевности. Він каже: Qui (Казимир) Russiam ingressus primam Brestensium urbem aggreditur. Отже виходило б, що похід тільки розпочав ся Берестєм. Але про иньші городи Кадлубек нїчого далї не говорить, властиво – в тім текстї, який маємо, не говорить ся, і виходить вкінцї, нїби цїлий похід зроблено для Берестя. У т. зв Боґухвала виступає цїлею походу Галич, Берестє має другорядне місце, з властивою цїлею не стоїть в нїяким звязку. Звідки взяв він тут Галич – не знати. Можна б підозрівати, що се був простий його здогад. Але його шукання по хронїках (in quibusdam cronicis scriptum c. 534) за об'ясненнєм сеї історії з Галичом промовляли б против гадки, що Галич тут з'явив ся тільки з фантазії хронїста. У всякім разї імя Галича, видко, й привело його потім до того, що він помішав Юдиту з Сальомеєю.

Я думаю, що правду в сїй замотаній справі угадав уже редактор Густинської компіляції (XVII в.). Він завважив, що Олега Ярославича "полскія лЂтописцы Мечиславомъ или Мстиславомъ нвзываютъ", і відповідно до того приточив до оповідання Київської лїтописи про Олега оповіданнє Бєльского і Кромера про похід Казимира (Полное собр. лїтописей II с. 321, пор. Кромера вид. Туровского с. 335 – він то зве руського князя Мечиславом, замість Мстислава, і Бєльского вид. Туровского c. 212-3). Тільки ставши на сю точку, знайдемо відповідне об'ясненнє, що то був за князь, признаваний за неправного (дальше, покручене об'ясненнє – що він був підміняний) і на тій підставі вигнаний братами (треба тут розуміти Володимира і його союзників – волинських Мстиславичів, котрих Кадлубек хибно уважає братами Володимира Ярославича). Тодї тільки зрозуміємо і те, чому у війнї беруть участь „галицькі бояре" поруч волинських князїв (що Роман був союзником Володимира з початку, се каже і наша лїтопись). Брак близшої дати і уміщеннє сього епізоду перед боротьбою 1191 р. теж не противить ся такому об'ясненню. Що Кадлубек називає того князя (Олега) сином Болеславни, зовсїм легко поясняєть ся тим, що він уважав його старшим братом Мстиславичів, а Мстислав дїйсно, по всякій правдоподібности, був оженений з Болеславною. Мовчаннє Київської лїтописи про сей епізод можемо об'яснити простим упущеннєм, які маємо для галицьких справ у нїй і частїйше. Більшу трудність роблять отсї детайлї Кадлубкового оповідання:

Перше – звідки узяло ся тут Берестє? Друге – чому Кадлубек наданнє тієї волости (по смерти Олега) Романови відріжняв від надання (як він се представляє) Романови Галичини по вигнанню Володимира? Бо розуміючи так як я, виходило б, що в обох разах іде мова про те саме – що Роман засїв у Галичинї по вигнанню Володимира. Тут приходить ся признати, що сам Кадлубек, або якийсь редактор його хронїки (сю справу вияснять докладнїйші студиї над текстом хронїки) помилив ся й наплутав. Потреба такого припущення помилки в Кадлубковім текстї, инакше сказати – неможливість в цїлости оперти ся на теперішнїм текстї, і примушує мене ставити з певною резервою свій здогад, що се оповіданнє належить до галицьких подїй 1187-8 р.

Що до Берестя, то я б уважав найбільше правдоподібним, що тут помішано в одно похід на Берестє і похід на Галичину. Похід на Берестє міг бути десь в р. 1181, як я казав вище (c. 367); під сим роком в річнику Траски є записка: dux Kazimir devicit Ruthenos; з сеї ж або подібної записки взяла потім свою дату 1182 р. хронїка т. зв. Боґухвала. Але хтось – чи Кадлубек, чи редактор, випустивши Галичину, потім стратив з гадки, що в сїм походї іде мова про Галичину, і сказавши, що сю волость строєного князя дістав Роман, зробив такий перехід до дальшого оповідання про вигнаннє Володимира, що се, замість пояснення до останнїх слів попереднього роздїлу, стало нїби зовсїм новим фактом: „сього Романа щедрий Казимир обдарував також Галицьким королївством"... Дуже привабна й наручна поправка кінцевої фрази: замість duci Laodimiriae fratri ducis Romano – duci Laodimiro fratri ducis Romani, зроблена Бельовским з огляду на Боґухвала, не може бути прийнята з огляду на стилїзацію початку дальшої (15) глави Кадлубка. У Боґухвала обидві сї похибки поправлені: в першім епізодї мова іде про Галичину, а другий тільки розвиває його.

Такі трудности. Я думаю, що вони одначе малі супроти тих моментів, які промовляють за предложеним мною толкованнєм сього епізоду, і його можна прийняти – хоч би й з резервою.

Що до нападу Володимира на Польщу, то про нього згадує Кадлубек, говорячи про поміч дану Володимиру по угорській неволї (c. 413), без докладнїйшого означення часу (quondam), але не підлягає сумнїву, по перше – що се факт певний, бо Кадлубек знає докладно, коли сей напад став ся (на сьвято Успения), по друге – що він став ся по Казимировім походї в інтересах Олега: про сей напад нїчого не сказано в оповіданню про той Казимирів похід, противно – він виступає як причина вигнання Володимира по смерти Олега (хоч се друге вигнаннє Кадлубек представляє собі хибно).

Взагалї оповіданнє Кадлубка про друге вигнаннє Володимира (див. про нього на c. 453), котре можемо контролювати далеко певнїйшим оповіданнєм Київської лїтописи, показує, що в подробицях польсько-руських відносин Кадлубек часто плутає й помиляєть ся. Се, думаю, усправедливляє й ті припущення похибок, які я зробив для його оповідання про перше вигнаннє Володимира.

12. Русько-польсько-угорське пограниче (до c. 458).

Звістка Угорсько-польської хронїки про се пограниче звучить так: Termini Polonorum ad litus Danubii ad civitatem Strigoniensem (Gran) terminabantur, dein in Agriensem civitatem (Ерляв) ibant, demum in fluvium qui Tizia nominatur cedentes, regyrabant iuxta flyvium qui Cepla (Топла) nuncupatur, usqne ad castrum Galis (низше: castrum Salis, і так треба читати), ibique inter Ungaros, Ruthenos et Polonos finem dabant (Monumenta Poloniae hist. I c. 505).

Castrum Salis безперечно Sóvar (по угорськи се значить Соляний город) на Торицї, недалеко Пряшева, звістний в XIII в. своїми соляними банями (див. про нього низше, инакші толковання у Бідермана II c. 58). Означеннє граничного пункту на Підгірю, як бачимо, тільки приблизне (Топля і Шоувар на Торицї). Що до часу, то розумієть ся хоч означеннє се перенесено на часи Стефана св., але мусить належати до значно пізнїйших часів. До яких саме, на се нема згідної відповіди. Хоч ґенеза і уклад угорсько-польської хронїки останнїми часами були предметом кількох спеціальних праць, але вони не дійшли до згідних остаточних результатів. Проф. Кайндль в статї присьвяченій сїй хронїцї в його Studien zu den ungarischen Geschichtsquellen (Archiv für öst. Gesch. LXXXII) здогадуєть ся, що в основі хронїки лежать ґранські записки писані коло 1200 р., а доповнені якимсь Поляком перед кінцем XIV в.; до таких доповнень належить і ся опись границь. І. Рознер в своїй статї Kronika węgiersko-polska (Краків, 1886) зачисляє сю опись границь до інтерполяцій хронїки, зроблених в XIII віцї. Противно Кентшиньский (О kronice węgiersko-polskiej, Rozprawy wydz. histor. т. XXXIV) доводив, що ся опись належить до основного тексту хронїки, писаного якимось Словаком в Кракові в другій половинї чи при кінцї XI в. Та се мало правдоподібно – що до часу уложення сеї описи спеціально.

В лїтературі Галичини з сею описею стала ся дивна плутанина. Правдоподібно через помилку, зацитував до неї проф. Шараневич в своїх ИзслЂдованіях (c. 17) угорського Анонїма, і сю цитату повторив проф. Дашкевич (Княженіе Даніила c. 65). Але у Анонїма сеї звістки нема. Цитата проф. Шараневича взята з видання угорсько-польської хронїки у Ендлїхера (з лихого видання Ковнацкого) і до неї-ж належить цитата проф. Дашкевича на Geschichte Polens Репля, де на c. 653 зацитовано уривок виданий Лєлєвелем, а взятий з копії зробленої ним, а виданої Ковнацким (див. Monum. Pol. hist. І 494). Я застановив ся на сїй малій заплутанинї, аби дальші дослїдники не тратили часу на її розплутуваннє, як трапило ся минї, шукаючи за тими кількома джерелами, що зводять ся до одного.

Крім сеї звістки в історії Галичини для означення русько-польсько-угорської границї пробувано використати оповіданнє Длуґоша про граничний знак, поставлений кн. Львом на Бескидї: „Бескид (Byeszkod), гоpa коло замка Собня (Sobien), що межує землї польські від угорських. На його верху стоїть камінь з руською написею, поставлений Львом, давнїшнїм руським князем, для означення границь держав Польської й Угорської. З сеї гори, при її верху беруть початок сї славні ріки: Днїстер, Сян, Стрий і Тиса та спадаючи з самого верху гори течуть ріжними дорогами в сусїдні краї, себто Польщу, Русь і Угорщину" (І c. 45). Сю звістку можна розуміти або так, що на тім Бескидї стояв граничний камінь Угорщини й Руси, котру Длуґощ a posteriori називає тут Польщею (як на c. 21, де Днїстер і Сян течуть in Polonicales terras), або так, що Лев поставив той камень на границї Угорщини, Польщі й Руси. Першим способом розумів її нпр. проф. Шараневич (ИзслЂдованіе с. 80), другим проф. Дашкевич (Княженіе Даніила с. 65-6). Але звістка Длуґоша (полишаючи на боцї те, на скільки можемо вірити в істнованнє того Львового каменя) не має нїякої цїни для означення границь через свою загальність і недокладність. Замок Собень згаданий у нього – се безперечно Собенський замок Кмитів на правім боцї Сяна понизше Лїска, на ґрунтах с. Монастирця (про нього див. у Чоловского Dawne zamki i twierdze na Rusi alhickiej, Teka konserwatorska, I c. 109), не Собнїв коло Ясла, як думав проф. Дашкевич (1. с.). Як бачимо з того, Собень і верхи Сяну і Днїстра – точки зовсїм далекі від себе, а з тим і означеннє границї зовсїм недокладне. Так само кажучи Тисї й Сяну та Днїстру з одного місця брати початок, позбавляє Длуґош всякого значіння й сю граничну точку Угорщини й Руси, – хиба брати його слова в такім загальнім значінню, що Русь і Угорщину межували Карпати.

Ал. Добрянський в своїй статї про західнї границї Руси (див. прим. 8) пробував довести, що Сандеччина й Спиш належали давнїйше також до Руси. Його гадка була прийнята деякими росийськими дослїдниками – нпр. Барсовим Географія c. 284, Филевичем Борьба Польши и Литвы-Руси с. 185, але треба признати, що доводи його не йдуть далї деяких правдоподібностей. В XIII в. у всякім разї й Спіш і Сандеччина до Руси не належали, як показують численні польські й угорські документи: Спиш належав до Угорщини, а Сандеччина до Польщі.

13. Скальні городки й печери.

Скальні городки Урича й Бубнища, як також печери в Розгірчу і (подібна) в Страдчу, коло Львова, звертали здавна на себе увагу, й про них писано богато (Лїтература з дебільшого зібрана в статї Деметрикевича, як низше.), але богато фантазовано – бачили в них конструкції з дуже раннїх часів, поганські сьвятощі, храми, і в такім дусї ще в 1880-х рр. писав про них польський археольоґ Кіркор. В р. 1900, ладячи III т. своєї історії, їздив я оглядати городок Бубнища, і в довшій нотцї, описавши замочок, вказав на анальоґію його з скальними монастирями середнього Днїстра та рішучо висловив ся против гадки, мов би тут були якісь передісторичні оселї – робота камінна, цегляні конструкції на цементї й т. и. вказують рішучо на далеко вищу, й пізнїйшу культуру. Наводжу відти опись городка. Самий „городок" представляєть ся так: на хребтї гори, на вододїлї рр. Сукели і Опора, серед лїсу, висуваєть ся ряд високих скал, голих і стрімких. Перед ними тераса обведена валом, в однім місцї підмурованим каміннєм. Стрімка стїна скали зрівняна, і в нїй виковано три печери: в серединї ширша, в формі неглибокої нижі, трохи вищої як на зріст чоловіка; з двох боків дві однакові печери, з симетрично викованими входами, що мали, видко, й двері, в серединї вони трохи ширші нїж двері і мають з боків по дві камяні лавки; над правою печеркою вгорі викована тераска, як би балькон. Ковані в камени сходи ведуть на другий поверх; в ріжних місцях видно вижолоблені в камени рівнобіжні заглублення: заложені туди дошки або бруси творили поміст і стїни; подекуди камінь вигладжено; є глубока цїстерна. В серединї згадане склепіннє з тонких камінних, нетесаних плит. Над ним був третїй поверх. Се головний городок. В сусїднїх скалах є ще кілька печерок. Поблизу мочар і слїди гати ставка. Камінна робота взагалї досить акуратна.

Я питав ся місцевого селянина про назву „болди", котрими, зі слів нїби селян, звуть ся сї бубниські печери в лїтературі (слово се толкують як волоську варіацію volta – склепіннє), але він сказав, що сеї назви у них не знають: звуть просто „камінь"; нїяких переказів про печери не знають.

Здаєть ся, не знаючи сього мого екскурсу, з подібними гадками виступив три роки пізнїйше краківський археольоґ В. Деметрикевич в статї: Groty wykute w skałach Galicyi wschodniej pod względem archeologicznym (Materyały antropologiczno-archeologiczne, VI, 1903). Оглянувши й описавши городки Бубнища та Урича й печери Розгірча, Більча Золотого, та зібравши відомости про кілька иньших печер східньої Галичини, він також зближає їх зі скальними монастирями середнього Днїпра й скальними городами Криму, та висловляє переконаннє, що маємо до дїла з будовами історичних часів, з оборонними замками в Уричу й Бубнищу, з чернецькими печерами в иньших. Найстаршу традицію про монастир маємо в Синевідську (Іпат. c. 523). Про монастир Розгірче маємо традицію в канонїчних описях XVIII в. (у Деметрикевича c. 65); монастирі в Спасї і Крехові, де також є такі печери, загально звістні, в Більчу й Сїльцї коло Галича заховали ся устні традиції про монастир.

Урич під своїм іменем фіґурує мабуть під назвою Wrucz ніж замками, вичисленими в булї в 1369 p. (Theiner Monum. Poloniae І ч. 882 – див. про се том IV гл. 1), як взяті й знищені Любартом. 3 другого боку тут же льокалїзують замок Тустань, вичислений у Яна з Чарнкова між замками побудованими або відбудованими Казимиром (Mon. Pol. hist. II c. 627, див. тамже примітку Бєльовского). Одна грамота (1539 р.) згадує arcem seu fortalicium Tustan nuncupatum vel potius rupem tantum inter montes in silvis Stryensibus versus Hungariam sitam (Teka konserwatorska I c. 121), та се могло б підійти й до Бубнища. Але Бєльовский запевняє, що він бачив на катастральній мапі сей замок на ґрунтах Урича (Деметрикевич c. 69, з рукописних записок Бєльовского).

Розумієть ся, сї печери й замки могли переходити ріжні стадиї. Подібно як печери копані в лесї Поднїпровя дуже часто були мешканнями передісторичного чоловіка й ріжними сховинами, перше нїж стати притулком анахорета, так могло бути з вибитими в карпатських вапняках печерами Галичини; (в печері коло Сїльця були знайдені такі передісторичні останки, неолїтичної культури). Монастир часом потрібував укріплень і ставав оборонним замком. З другого боку традиція про монастир могла з'являти ся ex post – нею об'яснювано призначеннє таких печер

14. Історична лїтература Угорської Руси.

Лїтература історії Угорської Руси не бідна титулами, біднїйша своєю вартністю. Старші писання оглядає Юрий Жаткович в статї A magyarországi oroszok törtönetiráta („Історія історіоґрафії Угорських Русинів"), в часоп. Századok, 1890, VII-VIII; крім кількох рукописних творів XVII-XIX в., як записки з історії церкви в Угорщинї Андреллї (XVII в.), Бабиловича Historia dioecesana, Лучкая Historia Carpathiko-Ruthenorum, обговорені тут Décsy (Дейчі) Az magyar oroszokról való igen rövid elmélkedés („Коротка згадка про Угорських Русинів"), 1797 (Кошицї), Iв. Басидовича Brevis notitia fundationis Theodori Koriatovics anno 1360 factae, 1799 і пізнїйші працї. Такими були: Mészáros К. (Мейсарош) A magyarországi oroszok története („Історія Угорських Русинів"), 1850 (Ужгород); Bidermann Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebiet, Erwerb und ihre Geschichte I-II, 1862-7 (Інсбрук) – перша наукова праця, на жаль в історичній части дуже уривкова; Дулишковичъ І. Историческія черты Угро-русскихъ, I-III, 1875-7 (Ужгород).

На сїм спинила ся та лїтература. Але є крім того чимало моноéрафій, давнїйших і новійших присьвячених чи то комітатам, залюдненим Русинами, чи то поодиноким місцевостям, виданих осібно і в місцевих періодичних виданнях. Так для західнього краю руської території дають ріжні замітки „Річники спишського історичного товариства" (A Szepesmegyei történelmi tártulat evkönyve), іземлинська історична часопись: Adalékok Zemplén-vérmegye történetéhez („Матеріали до історії Землинської столнцї"), тут нпр.: L.Kapás і G. Dongó Történeti jegyezetek Zemplén-vérmegyéröl („Замітки до історії Землинської столицї") (p. 1896 і далї), G. Dongó Zemplén-vármegye törteneti földrajza („Історична ґеоґрафія Землинської столицї") – ibid. 1898-1900 (тут вибірка ґеоґрафічного матеріалу – ріки, урочища, села, до кінця XIII в., але на жаль без зазначення джерел), I.Zsindely Sárospatak városnakjogi és politikai helyzete а XIII század elejen – ("Правні і полїтичні обставини м. Шарош-Потека до к. XIII" (ст.) (р. 1896), і т. и. Доси цїнні старі моноґрафії Сірмая: Szirmay Notitia historica com. Zempléniensis, 1804, його ж Notitia politica соm. Zempléniensis, i Notitia historica, politica, oeconomica montium et locorum viniferorum Zempléniensis, 1798. Для столиць Ужської й Бережської: Mészaros Ungvár története (історія Унґвара), 1861, Balogh Munkácsvár története (історія Мункача), 1890; Lehoczky T. Beregvármegye monografiája 3 т. 1881 („Моноґрафія Бережської столицї") і йогож історія унїатських парохій Бережської столицї: A beregmegyei görögszer tartásu katholikus lelkészségek története a XIX szazadvégeig, 1904. Для Мароморошу: Wenzel Kritikai fejtegtések a Máramaros történetéhez („Критичні замітки до історії Мармароша") (в Akademiai Ertésitö 1857, містить богато документального матеріалу), і мармароський дипльоматар дра Мігалі (як низше), як перша частина заповідженої колєктивної історії Марамарошу. Для Угочі стара моноґрафія Szirmay Notitia politica, historica, topogгaphica comitatus Ugochiensis, 1805. З загальнїйших праць історично-ґеоґрафічного характеру згадаю Csánki Magyarország történelmi földrajza a hunyadiak korában („Історична ґеоґрафія Угорщини в часах Гунїадів", є вказівки й для XIII-XIV в., але неповні; Угорська Русь в І т. 1890). Rupp Magyarország helyrajzi története fé tekintettel az egyházi intézetekre („Toпоґpaфічна історія Угорщини з особливим оглядом на інституції церковні"), до Угорської Руси належать томи II і III, Будапешт, 1872 і 1876).

Важнїйші збірки документального матеріалу XII-XIII віку такі: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis, opera G. Fejér, до XIII столїтя належать т. II, III. 1-2, IV. l-З, V. 1-3, VI. 1-2, VII. 1-5, 1829-41 (при цитатах сей кодекс означаю буквою F., римська цифра значить том, а арабська по нїй – частину); Codex diplomaticus Arpadianus continuatus, ed. G. Wenzel, т. I-XII (Arpádkori uj okmánytár – Monumenta Hungariae historica diplomataria т. VI-XIII, XVII, XVIII, XX, XXII, 1860-74 (сей кодекс означаю буквами C. A.); Codex diplomaticus patrius hungaricus (Hazai okmánytár), т. I-VIII, 1865-1891 (означаю його буквами С. Р.). Окрім сих великих дипльоматарів загального характеру містять документи з руської території поменьші або спеціальнїйші збірки, як Diplomatarium comitatus Sarosiensis, eruit Wagner, 1780; Mihalyi I. Máramarosi diplomák a XIV es XV századból („Мармарошські документи XIV-XVI в."), 1900; Sztaray család oklevéltára 2 т. (Архів родини Стараі, властителїв c. Стара в Землинськім ком., документи землинської й Ужської ст.); Zichy család okmanytára (Архив родини Зічі); Hazai oklevéltár (Архив до історії вітчини) 1234-1536, вид. Nagy L, Deák F., Nagy G., Пешт, 1879 (м. и. з Землинської й Ужської столицї, до історії родини Dessewffy). Вкінцї Levéltári kutatások (Архівні, розвідки) А. Комаромі, (Komáromy) в Történelmi Tár 1903, що містять чимало документального матеріалу з руських комітатів.

В першім виданню моєї Історії я подав був в примітках реґести з документів до території Угорської Руси. Замість доповняти їх і розширяти, постановив я сим разом їх вилучити: їх збірку, доповнену й продовжену до пол. XV в. задумую видати осібно, спільно з дром Томашівським, що від студий сучасної Угорської Руси останнїми часами звернув ся до її історії (результатами його занять Угорською Русию мав я спромогу покористувати ся при сїм, другім виданню книги).

До угорських слів, що трапляють ся низше, треба пояснити що до вимови: неакцентоване а вимовляєть ся близько як о, акцентоване о як ов, é переважно як ей, ö як и, ? як ив, ü як фран. u, ? як фран. uv, ch (в старій транскрипції) і cs в сучасній читають ся як ч, сz яr ц, s як ш, sz як c, zs як ж, gy як дь, Іу, ny, ty -як ль (жайже й), нь, ть.

15. Лїтература монґольсько-татарської міґрації.

Ґрандіозні монґольські завойовання були описані сучасниками і пізнїйшими письменниками в численних творах хинських, турецьких, перських, арабських, словянських, західньо-европейських; їх довгий (але неповний) реєстр див. при книзї Гамера. З оріентальних джерел найбільш важне: для першого похода в Кіпчак сучасні звістки ібн-ель-Атіра (виїмки з нього в II т. Ученых Записок т. І и III отд. петерб. академії і у Тізенгаузена, як низше); піднесу, що його оповіданнє дуже близько згоджуєть ся з руськими оповіданнями про перший прихід Монґолів на Чорноморє); для иньшого головним джерелом служить перський "Історичний збирач" великого визира монґольської держави Гулагідів Рашід-ед-діна († коло 1318 р.), споряджений на підставі урядових актів і монґольських джерел; в цїлости він досї не переложений: французький переклад Quatremere Bachid-ed-Din Histoire des Mongols de la Perse, 1836 обіймає тільки історію Гулагу; росийський переклад уривків з нього подав Березїн в Ж. М. Н. П. 1853, V і 1855, IX (про походи на Русь), в Трудах восточ. отдЂл. археол. общ. т. XIII і Записках йогож т. XIV. З пізнїйших компіляцій згадаємо монґольські Алтун-тобчі ("Золоте скороченнє") в рос. перекл. вид. в VI Трудів вост. отд., і Ssang-Ssetsen, нїм. перекл. Шмідта вид. в Петербурзї", 1829, турецька комп. Абульґазі, новий франц. перекл. Desmaisons, Спб., 1875. Хинські джерела зібрані і використані в давнїйших працях: Іоакинеа Бічуріна Собраніе свЂдЂній о народахъ средней Азіи й Исторія первыхъ четырехъ хановъ изъ дома Чингизова, 1829, Васїлєва Исторія и древности восточной части средней Азіи (Записки археол. общ. IV), Bretschneider Notices of the mediaeval geography and history of central and Western Asia drawn from Chinese and Mongol writings, 1876, йогож Chinese mediaeval travellers, 1875, Stanislas Julien Documents historiques sur les Tou-Kioue, 1877, Imbault Huart Recueil de documents sur l'Asie centrale (Bibliot. de l'Ecole des langues orientales, v. XVI, 1881), Rosny Les peuples orientaux connus des anciens Chinois d'aprés les ouvrages originaux, 1881. Вірменські джерела – Delaurier Les Mongols d'apres les historiens armeniens (Journal Asiatique, 1858) і Патканова Исторія Монголовъ по армянскимъ источникамъ Спб., 1873-4. Виїмки з арабських джерел про монґольську орду в Европі – Тивенгаузенъ Сбориикъ матеріаловъ относящихся къ исторіи Золотой Орды, Спб., 1884. З західнїх джерел найважнїйші для нас подорожі Пляно Карпінї (1245-7) і Рюйсброка (1253), бо містять важні звістки про чорноморські степи (видані в IV т. Recueil de voyages et de memoires publié par la Societe de Géographie, IV, 1839), і звістки принесені з Руси на Лїонський синод – у Матвія Парижського (Chronica majora t. IV в Scriptores rerum britannicarum), також сучасні листи в Monum. Germ. hist. Scr. XXVIII і в Annales Burtonenses (Monum. Germ. hist. Scr. XXVII).