Текст книги "Історія України-Руси. Том 2"
Автор книги: Михайло Грушевський
Жанр:
История
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 49 страниц)
18) Actum in prope Szczebreszyno oppido ruthenicali – Akta gr. i ziem. V c. 4.
19) Іпат. с. 529, 586.
20) Іпат. с. 490.
21) Іпат. с. 490, 571, див. вище с. 351 і 370. В XVI в. крайнїми містами Люблинської землї були Ґорай, Фрамподь, Білгорай в порічю Лади, Улянів в порічю Сяна – див. Êrόdła dz. XVIII. І с. 22 і мапу. Се могла бути границя давнїйша і я за браком иньшнх, старших вказівок держу ся її при визначенню границї на мапі. Але постійною вона, розумієть ся не була.
22) Іпат. 586, як вище.
23) Про ту окупацію Берестейсько-дорогичинської землї Поляками див. примітку 8.
24) Іпат. с. 517, пор. 599, Voigt Geschichte Preussens II с, 277 (наданнє Конрада, датоване 1237, VIII idus Marcii). Коли захопив Дорогичин Конрад, як сказано вже – ми не знаємо. З оповідання лїтописи (Іпат. 531) про ятвяжський напад, що став ся десь 1234 р. (преже войны черниговьскоє) виходило б, що тодї Дорогичин належав до Руси: „Василько изъ ВолодимЂря угони я и бывшу єму третий день изъ Володимеря в ДорогичинЂ”. Що правда, можна тут припускати, що Василько пімстив ся над Ятвягами, спіткавши їх під Дорогичином, хоч тодї Дорогичин не належав до Руси, але далеко певнїйше брати буквально, що Василько тодї прийшов під Дорогичин і оборонив його, як своє місто. В такім разї Конрад захопив Дорогичин десь в 1235-6 р. Про відібраннє Дорогичина Данилом говорю ще в т. III главі І.
25) До Белзької землї належали в XVI в.: Любачів, Потилич, Тїшанів, Добротвір, Бужськ, Витків, Стоянів, Радехів, Лопатин – реєстри побору Белзької землї з першої пол. XVI в. в варшавськім скарбовім архиві відд. І кн. 37. (Я користав з них в рукописи, тепер вийшли в Êrόdła dziejowe XVIII, І реєстри 1531 і 1548 р.) Пор. на підставі їх зроблену мапу белзької землї XVI в. у Яблоновского Atlas historyczny ziem dawnej Polski, 1904.
26) Іпат. с. 489, пор. с. 498.
27) Іпат. c. 174, рік 1098.
28) Іпат. с. 385.
29) Іпат. с. 177, Лавр. с. 295.
30) Див. про склад землї Берестейської й Підляша на поч. XVI в. у Любавского Областное дЂленіе с. 181-6.
31) Іпат. с. 595.
32) Умова 1366 р. – Kwartalnik historyczny 1890, III; акт унїї 1447 р. – Codex epist. s. XV т. III ч. 5 , розграниченнє 1546 р. в І т. виленського Археографического Сборника. Олесько потім зачисляло ся до Львівської землї, для Олеської волости XV в. див. Akta grodzkie i ziemskie т. XV ч. 1670, 2441, 3886.
33) Нпр. в серединї XVI в. Збараж належав до волини, Броди до Олеської волости і т. и. – див. розграниченнє 1546 р.
34) Умова 1366 р., як, вище.
35) Лавр. с. 296.
36) Дрібнїйші історично-ґеоґрафічні замітки дивись в примітках до мапи.
37) Іпат. с. 384.
38) Іпат с. 174.
39) Іпат. с. 181.
40) Іпат. с. 361.
41) Іпат. с. 105.
42) „ПлЂни всю землю Белзскую и Червеньскую” – Іпат. с. 498.
43) Іпат. с. 101 (рік 1018).
44) Волынь на Бугу – Воскр. I. 240.
45) Ostia (p. Гучви) in villa Grodek, ubi olim antiquitus castrum Wolhin – Длуґош, вид. Пшездзєцкого I с, 22. „Мимо село Городецкоє Бугомъ и мимо городищо Волынскоє, котороє єсть по правой сторонЂ Буга” (властиво, по лївій сторонї, бо гранична комісія ішла в гору Бугом і з сього погляду означала сторони ріки) – Археографическій сборникъ І с. 89. Супроти того не може удержати ся здогад Лонґінова, що Волинь був десь коЛо устя Кросни в Буг – op. c. 173-4.
46) „Пришедшю же єму Володимерю, давившему ся єжу рекъшу: „ако така градъ не изобрЂтохъ ни в НЂмЂчскыхъ странахъ” – Іпат. с. 510.
47) Іпат. с. 562.
48) Іпат. с. 334.
49) Памятники старины въ западныхъ губ. І с. 7. Літературу Володимира див. в прим. 7, також ще Археох. карту Волын. губ. Антоновича с. 64.
50) За Володимиром в лїтописи плачуть: „все множество Володирцевъ, мужи и жены и дЂти, нЂмци и СурожцЂ, и Новгородци, и Жидове лякаху ся аки и во взятьє Иєрусалиму” – Іпат. с. 605.
51) Hansisches Urkundenbuch II ч. 420. Грамота ся наведена цїла у нас в т. V гл. 4 (міщанство).
52) Никон. I с. 465.
53) Іпат. с. 148.
54) Іпат. с. 108.
55) 30 X 22 метрів.
56) Іпат. с. 382.
57) Про той череп Володимира див. замітку П. Уворової, Археологическія извЂстія и замЂтки, 1898.
58) Іпат. с. 609. Перед тим, приложивши до Володимира Васильковича Іларіонове похвальне слово Володимирови сьв., волинський лїтописець приложив і все те, що Іларіон говорить про київську Софію, до володимирської катедри (с. 606), через се не моана тих похвальних слів на правду прикладати до володимирської катедри.
59) Іпат. с. 608.
60) Іпат. с. 616.
61) Житє Теодосия с. 13, звістка ся належить до кінця 1060-х чи початку 1070-х рр.
62) Іпат. с. 494. Через те що Атос теж зветь ся у нас сьвятою горою, може бути непевність, чи в сїм місцї говорить ся про володимирський монастир; думаю одначе, що воно так.
63) Іпат. с. 573.
64) Дверницкій Памятники православія въ г. ВладимірЂ, с. 29, Археол. карта Вол. губ. Антоновича, sub voce.
65) Іпат. 609-610, я наводжу її в роздїлї присьвяченім старо-руській штуцї – т. III гл. 4.
66) Див. про них низше, в примітках до мапи.
67) Іпат. с. 487-8. Пізнїйший редактор розумів тут Камінець на волинсько-київськім пограничу, в околицї Случи, як показує його дописка (Іпат. с. 488), в іпатськім кодексї відтята датою й прилучена до дальшого оповідання: Данило іде в Камінець, „въ то же лЂта княжаше Всеволодъ въ КыєвЂ Святославичь, имЂя великую любовь к детемь Романовоє”. Що ся дописка пізнїйша, видко в того, що Сьвятослав в дїйсности не сидїв тодї вже в Київі, і само по собі не правдоподібно, аби Романовичі сидїли тут, але старий книжник так се порозумів і пояснив се тим, що Романовичі удали ся під опіку київського князя.
68) Іпат. с. 498, як вище.
69) Іпат. с. 558.
70) Див. про нього ще низше, в примітках до мапи sub voce.
71) Іпат. с. 558. Маленьку лїтературу Холма див. в прим. 7.
72) Так виходить з порівняння з одного боку – Іпат. с. 516: „Кондратови же ставшу кде нынЂ градъ Холмь стоить” (1236/7 р., пор. Іпат. с. 531: „єще бо Холму не поставлену сущу” – в подїях 1234 р.), з другого боку с. 517: ”во ХолъмЂ будущю єму” (подїї 1238 р.), та дальших згадок – Іпат. с. 524, 528, 529. В історії міста, в Іпат. с. 558 сказано, що первісний „градЂць малъ” розширено ще перед приходом Бату (треба, мабуть, розуміти похід 1242 р.): „и созда градъ иный, єгоже Татарове не возмогоша прияти, єгда Батый всю землю Рускую пойма”. Висловлена давнїйше гадка, що Холм як осада істнував ще в XI в. (Холмская Русь с. 14), опираєть ся на згадцї у Длуґоша під 1074 р. (I с. 349), але його оповіданнє по просту анахронїстичне.
73) Виводжу з того, що на початку 50-х рр. тут уже були розкішні церкви Богородицї й св. Івана – Іпат. с. 548.
74) Іпат. с. 563.
75) Іпат. с. 559.
76) Іпат. с. 559.
77) Перед тим згадуєть ся церква Богородицї – Іпат. 538, але ск нова мусїла бути або збудована на її місцї або зовсїм незалежно від неї.
78) Іпат. с. 559.
79) Іпат. с. 567.
80) Тепер Румянцовського музея; приписка й коментар до неї в Записках т. XIV бібл. с. 40.
81) Іпат. с. 599.
82) Про теп. Угровськ (Угруськ) і його старину див. Гербачевского Русскія древности н памятники православія Холмско-Подляшской Руси, 1892 с. 183-5.
83) Іпат.с. 144, під 1085 p.
84) Іпат. с. 144, 179.
85) Іпат. с. 609.
86) Архивъ Югозап. Рос. І т. І с. 291, 324.
87) Іпат. с. 501.
88) Іпат. с. 597.
89) Маленьку лїтературу див. прим. 7. В I-II зош. Памятнників старини в зап. губ. подано кілька луцьких памяток, але пізнїйших.
90) Се видко в Іпат. с. 275 (Глїб сидить „в Пересопницї й Дорогобужі”), 281 (порівняти, що Мстислава Ізяславича виганяють з Дорогобужа і слїдом дають Мстиславу Юриєвичу Пересопницю) і 335 (Дорогобуж, Пересопниця й разом з ним „всЂ Погориньския городы”).
91) Іпат. с. 146, 179.
92) Див. вище с. 367.
93) Про Дорогобуж і Пересопницю окрім праць Теодоровича (т. II с. 508 і 722) і Петрова Краткія свЂдЂнія, іще Сендульського С. Пересопница – Волын. епарх. вЂд. 1880, XI і реферат проф. Антоновича на київ. археол. зїздї: О мЂстоположеніи лЂтописных городовъ Шумска и Пересопницы,– Труды XI арх. съЂзда т. І.
94) Воскр. І с. 132. Про Шумськ цитований реферат проф. Антоновича.
95) Іпат. 283.
96) Про нього див. в прим. 8.
97) Іпат. с. 482.
98) Вперше під 1019 р.
99) Іпат. с. 610.
100) Іпат. с. 222.
101) Про Дорогичин: Авенаріусъ, Дрогичинъ надбужскій и его древности (Матеріалы по археологіи Россіи, N. 1, 1890).
102) Див. про се в прим. 8. Що до звісток про ”дорогичинського” князя, то д. Андріяшев толкував, що тут треба розуміти князя всеї Берестейщини (ор. с. 46 і далї); але се буде довільне толкованнє, й нїяк не можна заперечити можливости, що в самім Дорогичинї був осібний князь, і якийсь час при кінцї XII в. могло бути осібне Дорогичинське князївство.
103) Іпат. с. 608.
104) Іпат. с. 595.
ПОЛЇТИКА ВОЛИНСЬКИХ КНЯЗЇВ XI-XII В.; ВІДНОСИНИ ДО ПОЛЬЩІ; ТЕНДЕНЦІЇ МСТИСЛАВИЧІВ. ВІЧЕ НА ВОЛИНИ В XI В., ДИНАСТИЧНА ПОЛЇТИКА ГРОМАДИ, ВІДНОСИНИ ЇЇ ДО МСТИСЛАВИЧІВ; БЕРЕСТЕЙСЬКІ КОРОМОЛИ, ДОРОГИЧИНСЬКЕ ПОВСТАННЄ І КОРОМОЛА БЕРЕСТЯН 1289 Р. БОЯРСТВО, ЙОГО ВПЛИВИ І ПОЛЇТИКА; СЛУЖЕБНІ КНЯЗЇ. КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ НА ВОЛИНСЬКІ ТЕМИ.
Про внутрішнї відносини й житє Волини не богато можна сказати, бо відомости дуже скупі.
Якійсь певній полїтичній традиції в XI-XII в. в княжих сферах було тяжко виробити ся, бо Волинь не сформувала ся в замкнене полїтичне тїло, а не мала своєї династиї й переходила з рук до рук аж до другої половини XII в. Становище волинського князя і його полїтика, розумієть ся, мусїли бути зовсїм відмінні відповідно до того, чи він тримав Волинь з Київом разом, чи саму Волинь як київську волость, чи вкінцї – мав боронити ся від апетитів київського князя. Тому про таку скристалїзовану полїтику, як нпр. галицьких князїв, тут і мови бути не може; одначе деякі загальні мотиви запримітити можна.
Традиція, що Галичина колись належала до володимирського стола, здаєть ся, полишила деякі слїди у волинських князїв. Її можна добачати у Давида Ігоревича, коли він пробує забрати собі Теребовельську волость Василька, у Сьвятополка, коли він, здобувши Волинь, хоче доповнити сю „волость свого батька і брата” Галичиною, нарештї в змаганнях Романа здобути собі Галичину. Одначе катеґорично сказати, що як раз ся традиція впливала тут, годї, бо всї сї факти можуть толкувати ся й комбінацією иньших обставин і мотивів.
По за тим одначе в обопільних відносинах аґресивне становище супроти Волини займає Галичина, як сильнїйша, більш сконсолїдована держава. Не кажучи вже про походи галицьких князїв на Волинь, коли вона лучила ся з Київом, Галичина робить і територіальні зривки з Волини. Уже саме розпростореннє Галицької волости на днїстрянськім Понизю робило ся зі шкодою для Волини, бо ся степова україна властиво мусїла давнїйше тягнути до Луцька – до Лучан. Але сею степовою україною волинські князї не дуже, здаєть ся, інтересували ся. Та територіальні страти нею не обмежали ся; ставши міцною ногою на Понизю, галицькі князї сягають і далї на північ: пробують захопити полудневу Погорину, як ми вже бачили. З другого боку вони простягають руку й на Побуже: знаємо, що Галичане якийсь час тримали Бужськ. Але сї страти волинським князям удало ся вкінцї собі вернути.
В відносинах волинських князїв до київських, коли Волинь не належала до Київа, все виходила на верх справа забраних від Волини земель – Погорини й Берестя. Се зазначило ся виразно вже в звістній волинській історії 1097-9 рр. Пізнїйше, коли Ізяслава Мстиславича вигнали з Київа на Волинь, він зараз заявив претенсію на Погорину: „а то волость отца моєго и моя по Горину”, казав його син Мстислав 1). Але наслїдком тих тїсних звязків, які істнували між Київом і Волинею аж до останньої чверти XII в., ся справа тільки часами виходила на гору, і замовкла, коли Погорина й Берестє вернули ся до Волини в другій половинї XII в.
Противно, на волинсько-туровській границї перевага була, по всякій імовірности по сторонї Волини; бачимо се нпр. у справі Черторийська, а таких відірваних від Туровщини волостей мабуть було і більше в землях горішньої Припети й долїшнього Стира та Горини.
Степ в спеціально-волинській полїтицї XI-XII в. не грав майже нїякої ролї, бо Волинь була закрита від степу поднїстрянським Понизєм, що опанувала Галичина, а Побоже загорнула Київщина. Половецькі напади трапляли ся в волинських землях дуже рідко. Знаємо властиво тільки оден – на Погорину, на початку XII в. 2), а й припустивши, що лїтопись де що промовчала, все таки мусимо прийняти, що Половцї Волини не давали ся дуже в знаки. Натомість уже з кінцем XII в. мусїли розпочати ся дуже прикрі напади Литви, про котрі починаємо чути щось докладнїйше доперва з початком Галицько-волинської лїтописи. Зараз на початках згадує вона принагідно, що „в землЂ ВолодимерьстЂй бЂда бяше отъ воеванья литовского и ятвяжьского” 3), і почали ся отсї напади, очевидно, ще з кінцем XII в., бо вже Роман уславив ся своїми побідами над Литвою 4).
Дуже живі зносини й усякі відносини – приятельські й неприятельські, вели ся між волинськими князями й Польщею. Про змагання Поляків захопити Забуже або й дальші сусїднї землї, – змагання, що все прокидали ся, коли польські князї приходили до сили й надїяли ся скористати з ослаблення своїх руських сусїдів, я вже казав. Окрім таких більших епізодів, як змагання Болеслава Хороброго, потім Болеслава Сьміливого, маємо й дрібнїйші епізоди, як нпр. згадку під 1163 р.: „воєваша Ляхове около Чьрвна” 5), або як ті згадувані вже, досить загадкові зрештою звістки, про заходи Поляків коло Дорогичинської землї при кінцї XII в. 6). Про пограничні русько-польські війни з XIII в. будемо говорити далї 7). Зі сторони Руси бачимо ми противні змагання, до розширення своєї території коштом Польської держави, і сю пограничну боротьбу, правдоподібно, треба виводити з істновання на границях широких україн з мішаною людністю, про які я говорив вже попереду 8).
Але поміж сими конфлїктами й навіть попри них і серед них бували між волинськими і польськими князями й часті союзи, помочи, широка участь у внутрішній боротьбі руських або польських династий. Шлюбні звязки між польськими і волинськими князями були особливо часті. Причину таких тїсних звязків не тяжко знайти. Зашаховані з одного боку ворожою Галичиною, а з другого – київськими князями з їх претенсіями на Волинь, волинські князї, чи загрожені з одного фронту – від Галичини (коли сидїли з руки київського князя, або були заразом і київськими князями), чи з двох разом, і від Галичини і від Київа, – з простого рахунку мусїли шукати помочи польських князїв в тяжку хвилю. З другого боку польським князям воєвничі, рицарські волинські князї, вороги їх принціпіальних ворогів – галицьких князїв, були теж дуже наручні, й вони раз у раз звертають ся до них у своїх внутрішнїх війнах. Розумієть ся, се не виключало союзів польських князїв і з иньшими руськими князями (особливо з київськими), в результатї яких приходило часом і до війни польських князїв з своїми волинськими сусїдами, але то бувало вже рідше.
Так під час незгоди волинського Ярополка з київським Всеволодом в 1080-х рр. польський князь Володислав-Герман піддержував, здаєть ся – не тілько морально, а й більш матеріально Ярополка, свого тїточного брата. Під час боротьби за Волинь в 1098-9 рр. волинський Давид проти київського Сьвятополка удаєть ся по поміч до Володислава-Германа, але сей останнїй дав себе закупити Сьвятополку, также тїточному брату свому, й зістав ся невтральним; в дальшій війнї й Давид, і Сьвятополкович Ярослав зарівно тїкають у Польщу, коли їх побивають. Коли сей Ярослав, чверть віка пізнїйше, прийшов до конфлїкту з Мономахом, Поляки (Болеслав Криворотий, Ярославів шваґер) підтримували Ярослава досить енерґічно і кілька разів давали йому поміч, хоч се в кінцї й не богато помогло йому 9).
З свого боку й польські княжичі знаходили захист на Руси: до Сьвятополка подав ся по смерти батька, Володислава-Германа, Болеславів брат Збіґнєв, і Ярослав Сьвятополкович потім помирив його з Болеславом 10). Коли по смерти Болеслава Криворотого 11) розпочала ся боротьба між його синами, старший Болеславович Володислав удав ся по поміч до Всеволода Ольговича, супроти звязків свого молодшого брата Болеслава Кучерявого в Мстиславичами. Він посвоячив ся з Ольговичами, оженивши свого малого сина (Болеслава Високого) з донькою Всеволода Ольговича й піддержував його самого і його сина Сьвятослава, волинського князя, в їх боротьбі з Мстиславичами й Володимирком галицьким. З свого боку Всеволод піддержує Володислава в його боротьбі з братами (тодї то Ольговичі дістали при угодї з Володиславовими братами Визну). Коли ж Володиславу вкінцї прийшло ся тїкати з Польщі (1146), вислав він свого сина в Київ 12).
Брати Володислава піддержували знов свого шваґра Ізяслава Мстиславича, хоч і не дуже енерґічно, як ми бачили, бо не могли своїми силами свобідно розпоряджати супроти заходів Володислава. Тут знову повторяєть ся клясична констеляція: польські князї помагають волинському князю, Ізяславу, проти галицького (Володимира) і проти київського (Юрия). Союз сей лучив ся разом із шлюбними звязками; джерела наші не дають докладнїйших пояснень сих звязків, але недавнїми часами було доведено зовсїм правдоподібно, що Ізяслав оженив свого сина Мстислава з сестрою Болеслава Кучерявого 13).
Сей союз між волинською династиєю Ізяслава й польськими князями держить ся і далї потім, тільки звістки про волинські справи з сих часів досить скупі. Знаємо, що підчас боротьби з Юриєм Мстислав Ізяславич шукав помочи в Польщі 14), хоч і не знаємо, чи дістав дїйсно. Пізнїйше на союзї з Поляками опирав ся він у своїх спорах за Київ з Ростиславичами (1169), але здаєть ся, теж далї дипльоматиї справа не пішла 15). Син Мстислава Роман, бувши волинським князем, жив у незвичайно тїсних зносинах з польськими князями, звертав ся часто за помочию до них в своїх справах, як от у своїй галицькій авантурі 1188-9 р., кілька разів, потім у боротьбі з Рюриком, – і з свого боку давав поміч польським князям у їх усобицях: в боротьбі Казимира з Мєшком 1191, потім помагав Казимировичам, 1195 р., а певно, що з обох сторон такі факти трапляли ся й частїйше, нїж ми знаємо 16). Сї заявки були цїнні для Романа особливо тодї як він мав ворогів і від Галича і від Київа, хоч польська поміч взагалї не була дуже значна, бо польські князї мали тодї свої домашні клопоти.
Взагалї про якусь більш ясну і постійну княжу полїтику на Волини можна говорити від тодї, як тут загнїздила ся своя династия – себ то від середини XII в. Але полїтику сеї династиї – Мстиславичів можна схарактеризувати одним словом як не-волиньску. Мстиславичі легковажать собі свої волинські волости та все шукають чогось лїпшого. Ізяслав цїлий вік бореть ся за київський стіл, держачи Волинь тільки в резерві, як ми вже то бачили. Так само й його син Мстислав духом живе в Київі, хоч доля судила йому тільки „діткнути ся” золотого київського стола. Так само пильнує Київа його молодший брат Ярослав луцький. Супроти упадку Київа з кінцем XII в. в дальшій ґенерації тільки поменьші князї, як от луцькі Ярославичі (Інгвар і його син Ярослав) інтересують ся Київом і там часами засїдають. Старша лїнїя – Роман і його син Данило вже Київом помітують, а звертають, всю свою енерґію на те, аби здобути Галичину.
Не можна в тім не добачити інтересної паралєлї з полїтикою иньшої династиї – чернигівської. Ріжниця тільки в тім, що успіхи чернигівської династиї були не трівкі, не йшли дальше особистих успіхів того чи иньшого князя, тим часом як волинським князям удало ся осягнути щось реальнїйше: сполучити трівко Волинь з Галичиною й заснувати сильну державу, що істнувала півтора столїтя, не без певних користей для національного й культурного розвою українсько-руського народу.
Про полїтичну дїяльність громади – віча в Волинських землях XI-XII в. лїтопись говорить дуже мало, і тут таки мусїла вона де що замовчати, бо земля переживала занадто важні переміни в своїм полїтичнім житю, аби могла все зіставати ся їх пасивним сьвідком. Одинокий факт, проказаний нам лїтописею, маємо з війни 1098 р., коли Ростиславичі, галицькі князї, обложили Володимир. Іґноруючи кн. Давида, що засїв в містї, Ростиславичі удають ся тодї безпосередно до громади і жадають видачі трох Давидових бояр, яко інїціяторів Василькового ослїплення, і громада змушує Давида їх видати. „Послали сказати Володимирцям: „ми не прийшли на ваш город, анї на вас, а на наших ворогів: Туряка, Лазоря і Василя, що намовили Давида, і послухавши їх поробив те все Давид. Хочете за них бити ся – ми готові! Як нї – то видайте тих наших ворогів. Почувши се, горожане „созвонили” віче, і сказали Давиду люде на вічу: „видай тих мужів, бо ми не будемо за них бити ся! за тебе готові бити ся, а за них не бємо ся! як же не хочеш, то відчинимо городські ворота, і тодї сам собою клопочи ся”. Приходило ся Давиду їх видати. Сказав, що їх нема – бо післав був їх до Луцька, і з тої дороги Туряк утїк до Київа, а Лазор і Василь пішли в Турійськ. Люде прочули, що вони в Турійську й підняли крик на Давида 17): „видай, кого вони хочуть, а як нї – то піддамо ся!” Давид післав і казав привести Василя і Лазоря, і віддав їх Ростиславичам, і стала ся згода в недїлю. А другого дня, в понедїлок, на зорях, повісили Ростиславичі 18) Лазаря й Василя й розстріляли стрілами” 19).
Сей епізод дуже добре показує, що володимирська громада вміла не гірше від иньших рядити в трудних хвилях справами землї, й подібних епізодів, певно, бувало в житю й більше. Але в нїм я піднесу ще ту заяву Володимирцїв, що вони готові бити ся за Давида, як характеристику їх загальної династичної полїтики. Дїйсно, не тільки з сеї заяви, а і з цїлого оповідання про волинську війну 1098-9 рр. видко, що Володимир і взагалї Волинь уважали династию Ігоря Ярославича за свою, і дїйсно були готові „бити ся” за неї і за свого „отчича” Давида Ігоревича. Натомість на династию Ізяслава Ярославича, що перехопила Волинь від Ігоревої й кілька разів пробувала тут закоренити ся, дивила ся Волинь як на чужу.
Так Ярополк Ізяславич нпр. очевидно не мав анї трохи підпертя в землї і при кождім нападї мусїв заберати ся з Володимира та шукати якоїсь сторонньої помочи, аби його знову на володимирськім столї посадила: так було підчас його конфлїкту з Ростиславичами і потім в війнї з Всеволодом (1084 і 1085). Натомість коли Сьвятополк прийшов у 1099 р. на Давида, Володимирцї боронили ся завзято: облога трівала сїм тижнїв, і на сей раз, видко, громада не наставала на свого князя, аби піддав ся, бо справа дотикала ся не шкіри якихсь лихих дорадників-бояр, тільки його самого, його династиї, а з тим – і полїтичної окремішности землї. Вкінцї Давид сам не витримав – піддав ся, і Сьвятополк опанував місто. Але як кілька місяцїв пізнїйше Давид прийшов знова під Володимир, місто зараз піддало ся йому, і тільки Сьвятополкова залога в замку задержала ся і помогла Сьвятополковим союзникам вернути місто. Те саме повторило ся на ново трохи згодом: і Луцьк і Володимир піддали ся від разу Давидови, коли він лише з'явив ся 20). Ріжниця в відносинах землї чи її центрів до ріжних династий очевидна і зовсїм не двозначно показує нам полїтику землї 21).
Як відомо, династия Ігоря, в особі Давида Ігоревича не удержала ся на Волини й мусїла перейти на маленьке сусїднє Городенське князївство. Волинь знову переходить в руки династиї Ізяслава Ярославича, але ся династия таки не має опертя в землї і не може в нїй устояти ся. Се виразно показало ся в конфлїктї Ярослава Сьвятополковича з Мономахом; ще в перший похід Мономаха на Ярослава Ярослав остояв ся: по довгій, двомісячній облозї, Мономах помирив ся з ним. Але при новім конфлїктї Ярослав, не чекаючи навіть ворожого війська, подав ся з Володимира, бо, видно, зрозумів ситуацію. Дїйсно його бояре зараз перейшли до Мономаха 22), і Волинь піддала ся без боротьби. Коли Ярослав прийшов потім з великими силами, Володимир не піддав ся йому, невважаючи, що залога в нїм була дуже не велика: очевидно, Володимирцї не почували ся до нїякого обовязку супроти Ярослава.
Стративши династию Ігоря, Волинь признає своєю династиєю Мстиславичів, коли вони, по кількох перемінах, осїдають ся тут уже на певно в серединї XII в. Се показало ся виразно, коли Юрий кілька разів попробував відібрати від них Волинь для свого братанича Володимира, сина Андрія, що з руки Мономаха сидїв кільканадцять лїт в Володимирі. Волинь стояла при Мстиславичах – при Ізяславі, потім при його синї Мстиславі. Кампанїя 1149 р. скінчила ся на нїчім, обмеживши ся довгою, шеститижневою облогою Луцька, так само і кампанїя 1155 р. (нова облога Луцька). 1157 р. прийшло до недовгої, але дуже завзятої облоги Володимира; „стояли під Володимиром десять днїв, обложивши город, і богато крови пролило ся між ними, – люде гинули від ран”. Юрий побачив, що нїчого не візьме, і залишив облогу. Підчас її трапив ся такий характеристичний епізод: Юриїв кандидат на Волинь Володимир Андрієвич з частиною війська пустив ся під Червень. Червняне зачинили перед ним ворота, тодї він попробував покликати ся на свої отчинні права: підїхав під город і почав говорити до Червнян: „я прийшов до вас не з війною, ви були милими підданими мого батька, і я вам не чужий – свій княжич, відчинїть ся-ж!” Але на се котрийсь з города вдарив його стрілою в горло, ледви не вбив, і Володимир, стративши надїю добром узяти Червень, казав попустошити його околицї 23).
В завірюхах першої половини XIII в. володимирська громада також виказує особливе привяваннє до своєї династиї. Ми маємо кілька таких епізодів. Так коли галицькі бояре закликали до себе Ігоревичів, і Володимир Ігоревич вислав посла у Володимир, де була тодї Романова родина, жадаючи, аби її видали, а князем собі прийняли Ігоревича Сьвятослава, та грозячи инакше знищити місто, – Володимирцї так роз'ярили ся на сї жадання, що хотїли вбити посла. Тільки вдова Романа, помітивши, що декотрі з володимирських бояр уступають ся за послом, побояла ся боярської інтриґи й сама потайки вибрала ся з синами з Володимира. Володимир після того прийняв князем Сьвятослава, але Володимирцї й далї духом тримали ся з Романовичами. Коли між Ігоревичами почала ся сварка, братанич Романа Олександр белзький з польською помочию прийшов під Володимир; Володимирцї відчинили йому зараз місто й видали Сьвятослава – „відчинили Володимирцї їм ворога, кажучи: се братанич Романів”; а коли прийняті добровільно разом в Олександром Ляхи почали по неприятельськи грабувати в містї, Володимирцї нарікали, що повірили їх присязї, та казали: як би не був з ними наш Олександр, не пустили-б ми їх і за Буг” 24). Про Берестян лїтописець теж каже, що коли Романова родина утїкла перед Ігоревичами з Володимира, до польського князя Лєшка, Берестяне удали ся до Лєшка та упросили пустити до них Романовичів княжити, і стріли їх з великою утїхою, „радїючи як би бачили перед собою великого Романа” 25).
Від 1215-20 рр. Романовичі міцно засїдають у Володимири, і володимирська громада вже не мала погреби розшибати ся за своїми отчичами. Вона зістаєть ся одначе при тій самій льоальности до своєї династиї, котру підносить лїтописець нпр. оповідаючи про смерть Володимира Васильковича – „особливо плакали ся за ним лїпші мужі володимирські кажучи: добре-б було нам умерти разом з тобою, господине, бо з тобою малисьмо „свободу” (себто вигоду): дїд твій Роман визволив був нас від усяких кривд, тиж, господине, подобив ся до нього (сему поревновалъ) і йшов слїдами свого дїда” 26).
Супроти такої загальної льояльности Волини до своєї династиї, вдаряють в очі „коромоли” Берестейської землї з середини і з другої половини XIII в. Якийсь запах „коромоли” дає себе відчувати вже в згаданім оповіданню про Василька дорогичинського, де сей князь, вигнавши з Берестя Володимира минського, боїть ся одначе лишати ся там сам і полишивши залогу, вертаєть ся до Дорогичина. Але на детайлї сього оповідання тяжко покладати ся, тож і наперати на сї подробицї нема що. Пізнїйше, на початку XIII в., як ми бачили, Берестяне виявляють велику любов до волинської династиї Романа. Перший зовсїм певний епізод коромоли став ся в Дорогичинї підчас татарського походу 1240-2 рр. Коли Татари перейшли на Угорщину і Данило вертав ся з Польщі на Волинь, з своєї утечі, він прийшов в пограничний Дорогичин, але місто замкнуло перед ним ворота. Данило на разї запротестував: „се був город наш і наших батьків, а ви не пустили мене до нього”, і з тим пішов далї, відложивши пімсту на пізнїйше. Лїтопись додає, що дїйсно пізнїйше Бог помстив ся над „держателем” Дорогичина й дав його в руки Данилу 27): Данило узяв місто силоміць, „копьємъ”, і видко – при тім не пожалував його, так що прийшло ся потім „обновляти” Дорогичин 28).
Оповіданнє лїтописи говорить так, наче завинив у сїй коромолї „держатель” Дорогичина – отже якийсь боярин. Але що такий боярин, припустїм – оден з тих „нечестивих” галицьких ворохобників, тут, на краю Руси, далеко від огнища боярських партій і впливів міг затримати при собі місто в своїй коромолї, так що Данилови прийшло ся аж „копіємъ” його здобувати, сього не пояснимо инакше як тільки так, що коромолу сю піддержувала й міська громада, або якась її частина, отже що се було повстаннє народне. Тим поясняєть ся й таке остре поступованнє з містом Данила, взагалї дуже дражливого на пунктї масових рухів і в каранню їх безоглядного, як побачимо ще низше.
Як толкувати собі треба се повстаннє, на се лїтописне оповіданнє не дає нїяких вказівок. Я бачу два можливі толковання; одно – що дорогочинська громада, недавно перед тим прилучена до забужських земель Галичини і таким чином відірвана від Берестейщини, не була задоволена сим. Друге можливе об'ясненнє – що се був оден епізод з серії тих громадських рухів, де міські громади, користаючи з панїки, наведеної татарським находом на князїв, пробували виломити ся з-під княжої зверхности й перетворити ся в автономні міські републїки – сї рухи, що в такій численности виступають на східнїм пограничу Волини в тім часї, будуть нами обговорені низше. Се друге толкованнє здаєть ся минї правдоподібнїйшим, і з ним знов таки лекше пояснити собі те завзятє Данила, хоч і перший мотив міг не зістати ся без впливу.
Другий епізод – далеко простїйший – маємо в Берестейщинї, по смерти Володимира Васильковича. Своїм наступником він оголосив Мстислава Даниловича, але Берестяне сього роспорядження не услухали. Лїтопись се оповідає так: Берестяне учинили коромолу: іще за житя Володимира, коли він захорував, вони удали ся до Юрия Львовича (що держав землю Холмську й Дорогичинську волость) і присягли йому на тім: „як не стане твого стрия (Володимира), то ми твої, і город твій, а ти будеш нашим князем”. Тож коли умер Володимир, Юрий, довідавши ся про се, приїхав у Берестє і почав у нїм княжити за порадою своїх дурних, молодих бояр і коромольників Берестян”, а в Камінець і в Більськ післав свої залоги 29).
