Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

111

голови росийської церкви, а фактично позбавленого всякого впливу і влади вічного підсудного.

Головною працею його лишилась книга «Камень вЪры – православнымъ церкве святое сыномъ на утвержде– ніе и духовное созиданіє, претыкающимся же о камень претьїканія и соблазна на востаніе и исправленіе» – против православних, які прихиляються до протестанства; тут богато уділено місця виправданню кар на єретиків, в дусі інквізі– ції. Скритикована протестантами, книга ся була взята в оборону католиками (апольогія домініканина Рібейри), бо дійсно була вповні католицька по своїм поглядам.

Теофан Прокопович походив з київської купецької родини, родився по одним відомостям р. 1677, по иньшим 1681. Учився в академії, по скінченню її виїхав до Риму і подібно, як Яворський, перейшов на католицтво, щоб бути допущеним до богословських студій. Був принятий до єзуїтської колегії св. Атанасія, звернув на себе увагу своїми успіхами в клясичній фільольоґТі, фільософії і теольог'ії, його намовляли лишитись у єзуїтів, але він 1702 р. таки вернувсь на Україну, був принятий назад православними і став учити в академії піїтики, далі риторики і фільософії. Як професор піїтики, тодішнім звичаєм, написав для академічної вистави (виставлюваної студентами) «траг'едокомедії» п. з. «Владимира – про охрещеннє Руси за Володимира. Се найбільш талановитий твір київської шкільної драми, не позбавлений і актуальности: в образах «жреців» Володимирових часів Прокопович висміває сучасне реакційне духовенство.

1711 року доручено йому курс богословія і він таким чином став ректором академії. Як попередні його курси, так і сі богословські різко відріжнялись від курсів иньших професорів. Пройшовши єзуїтську школу в самім римськім центрі, Прокопович набрав у ній не подиву і вірности католицької теольог'ії на ціле життє, як Могила або Яворський, а навпаки погорди і навіть ненависти до католицької схоластики й єзуїтської практики, до римських претенсій і реак– ціонерства та став горячим прихильником євангелиц-

112

тва. Його академічні курси визначаються незвичайною живістю викладу, навіть жартобливістю, і повні зїдливої іронії над католицькими порядками, церемоніями, прете– нсіями. Навіть сучасного читача вражає сей незвиклий в такій матерії легкий тон; можна ж собі уявити, як він вражав і скандалізував слухачів і професуру виховану в побожнім поважанню до католицьких авторитетів. Про– коповичеви стали закидати, що він впадає в кальвинство, в аріянство. В своїх викладах теольоґТї він дійсно йшов не за католицькими взірцями, а за богословами евангеликами XVII в. Герардом і Квенштедтом, і вихваляв науковість і критичність протестантських учених.

На сім скоро прийшло до явного конфлікту. 1712 Прокопович опублікував трактат під заголовком: «Суперечка Павла з Петром про іго неудобоносиме», де схилявсь до євангелицької доктрини про оправданно вірою. Московський ректор тодішній Теофілакт Лопатин– ський, київський вихованець і вірний представник могил янських традицій, написав критику на сей трактат («Иго господнє благо»), закидаючи авторови «мудрова– нія реформатські о законі божім». В Київі два колєг'и Прокоповича по професурі Маркил Радишевський і Гедеон Вишневський покликали його на прилюдину діспуту в академії, теж закидаючи кальвинські гадки. Так оповідає Радишевський, що зіставсь потім на ціле життє заїлим ворогом Прокоповича і в 1726 заденунціював його перед урядом, обвинуваючи в усіх можливих провинах. В сім доносі збирає з довгого ряду літ ріжні вискази Прокоповича, при всій тенденційности сього акту вони роблять вражіннє достовірности – хоча часто, розуміється односторонно освітлені і або підправлені тенденційно. По його словам, Прокопович ганьбив православну церкву, а лютеранську похваляв. Доводив, що тільки віра спасає а не добрі діла, що оден Христос за людей просить а не ангели, ні святі, тому ні молитись їм не треба, ні просити чого небудь. Відкидав •і критикував ріжні православні обряди, водосвящення, ікони,

113

мощі, чуда: «чудам святих надрукованим в книгах не вірить, каже: «Мині критика не велить вірити».

Та не тільки в сих обвинуваченнях а і в відзивах тих європейських учених і освічених людей, які полишили згадки про нього, Прокопович виступає чистим раціоналістом, прихильником наукового критицизму, позитивного знання, проголошеного Беконом, завзятим ворогом клерикальної гіпокрізії, аскетизму – і заразом приклонником державної влади, необмеженого монархизму, «просвіщенного деспотизму», по теперішньому кажучи, в його боротьбі з претен– сіями церкви і духівників.

З такою політичною репутацією і з своїми здібностями Прокоповичеви не тяжко приходилось відбивати атаки мо– гилянців, тим більше що людина з нього була обережна і дуже далеко в своїх неправославних висказах він таки не заходив. Підчас Мазепиної афери він умів дуже сильно задокументовати свою льояльність царському урядови і придбати довірє і ласку київського генерал-губернатора. Цар також мав нагоду завважити його і репутація майже протестантського симпатика кінець кінцем відкрила йому дорогу до найвищих росийських церковних позицій. Знеохотившись до решти до Яворського після справи згаданих московських євангеликів (т. зв. справа Тверітінова), цар задумав противставити .Яворському Прокоповича і використати його здібности і опортунізм (угодовість) для задуманої реформи церкви. 1716 р. він викликав Прокоповича до Петербурга, призначаючи на одну з сусідних єпархій. Яворе ький протестував против сього, заявляючи що з огляду на свою прихильність до протестанства (засвідчену перед Яво– рським ріжними противниками Прокоповичевих поглядів) він не може мати місця між православними єпископами. Цар взяв справу на власний розгляд, признав, що обвинувачення Прокоповича безпідставні що він з православною наукою не розминається, і велів Яворському перепросити Прокоповича. Він був призначений єпископом псковським, з фактичною резіденцією в Петербурзі, а з організацією

114

синода іменовано його першим членом сеї правлящої церковної колєг'ії з титулом архієпископа новгородського. При царі, що сам безпосередно хотів правити церквою, Прокопович став найблизшим дорадником і виконавцем його церковної реформи, даючи церковно-історичне обг'рунтованнє і літературну форму його ідеям, що відповідали й його власним ідеям, бо походили зі спільних, протестантських джерел.

В ряді праць, написаних і опублікованих Прокоповичом в сих роках для перепровадження церковної реформи, перше місце займає так званий «Регламёнтъ или уставъ духовный коллегіи», написаний ним 1719 р. на дорученнє царя як статут для будучого синоду. На початку 1720 р. він предложив його вже готовий цареви, що з свого боку ще його доповнив і справив, і по сім вимучено підцись у Яворського, як номінального голови церкви, та опубліковано сей твір, що зіставсь поруч «Каменя Віри» і писань Сковороди одним з найвизначнійших памяток київської школи (невважаючи на свій титул, «Регламент»). Що до змісту був не стільки твором законодатним, скільки літературним: він богато місця уділяв полеміці з противниками реформи і прихильниками єзуїтства (спеціально має на гадці, очевидно, Яворського), та обгрунтованих) прав монарха в церкві. Дуже поважний росийський богослов, Ю. Самарій, ставляючи поруч себе сі дві книги «Камінь» і «Реглямент» так характеризує їх: «Перша з них запозичена від католиків, друга у протестантів. Перша була односторонною реакцією против реформації, друга такою ж сторонничою реакцією против єзуїтської школи. Церква (росийська) толерує одну і другу, признаючи в них сю негативну (критичну) сторону. Але ні першої, ні другої церква не прийняла за свою систему – і ні першої, ні другої не засудила». Для нас і перша і друга цікаві як представниці певних течій в київській школі.

Прокоповича належить рахувати найбільш талановитим і блискучим її репрезентантом. Сучасники, люде західньбї культури, яким доводилось мати з ним діло, однодушно з подивом і вдячністю відзиваються про його ученість,

115

культурність, людяність – як про явище виїмкове в тодішній росийській столиці. Але на його близше окружение робили вражіннє не стільки його здібности, знаття й ідеї, як блискучі успіхи його карієри. Він любив блеск, владу, бо– гацтва і виставність. Його владича резіденція славилась своїми пирами, роскішю, сибаратизмом. Сковорода, що має в собі богато спільного з ним в ідеольогТі й може до певної міри вважатись його ідейним наступником, як людина і моральний характер, являється повним контрастом йому, і наскільки він робив незвичайний моральний вплив на своє окружение, на стільки безплодним з свого боку був Прокопович. Інтелектуально він може був навіть сильнійший від свого далекого ученика, але морально стояв безмірно низ– ше. Особливо останні роки свого життя (1730—1736), коли в боротьбі з своїми ворогами він воював з ними не словом і переконаннєм, а політичними процесами, вязницею, тортурами, роблять особливо прикре і гнітюче вражіннє.

Але нові течії європейські, внесені ним до церковної адміністрації, до школи, спеціяльно до теольог'ічної науки: деяке звільненнє з під ярма середньовічної схолястики і католицької доктрини все ж лишилося користним слідом від сього талановитого вихованця київської школи, хоч він і не дав сим талантам відповідного приложения.

ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII в. Г. СКОВОРОДА.

Середина і друга половина XVIII в. правліннє цариці Єлисавети і Катерини, було часом дальшого занепаду українського церковного і взагалі релігійного життя, колись розбудженого реформацією: і в Україні Східній, що була під Росією, і в Західній, що була під Польщею. В Західній Україні зрадницьке переведение унії, інтригою владиків – львівського Шумлянського і перемиського Винницького, з початком століття віддало орудуваннє церковними справами ріжним людям польської культури і шляхетського світогляду, котрим роздавав вищі церковні посади польський уряд,

116

та сполыценим монахам —

«базіліянам», як їх з польська називано. Звязки зі Східною Україною, з тамошними школами і книжністю були розірвані; народні маси були засуджені на духовний застій під проводом неосвіченого, ледви– ледви письменного священства. Все що було культурній– шого в тутешній українській народности, майже без останку покинуло сю національність і релігію. Українська релігійна гадка завмерає.

В Україні Східній далі переводить процес отої «бюрократизації» церкви, початок котрої вище було зазначено, перехід її в повну і глибоку залежність від державної влади. Влада ся була українським національним інтересам ворожа, демократичним потягам мас неприязна, українській культурі неприхильна. Росийський уряд, навпаки, прикладав усі старання до того, щоб по всій лінії винищити не лиш яку небудь самостійність, чи автономність України, як країни, але й почуттє саме своє окреміш– ности у людности. Особливо тяжке з сього погляду було довге правліннє Катерини, людини на стільки э зручної і . здібної, наскільки безсовісної і українству ворожої (Єлиса– вета з огляду на свого чоловіка-Українця, Олексу Розумов– ського, мала все таки деякі симпатії до української стихії, хоч загалом уважала своїм обов’язком продовжувати політику свого батька, Петра І, великого гнобителя України).

Українській церкві зокрема від цариці Катерини при– йшлось зазнати особливо богато лиха. Заграючи з сучасними західними поступовими ідеями (розуміється – з становища «просвіщенного деспотизму») вона взагалі

Іван Котляревський.

17

перейнята була підозріннями і ненавистю до клерикалізму і церковности, всюди побоюючись претенсій церкви на власть, на конкуренцію з світською владою, отже всяко старалась підкопувати і нищити впливи духовенства та заступати релігійність «резснабельністю», що фактично мало означати опортунізм і сервілізм. На Україні ж у духовенства крім того скрізь підозрівала вона ще й національний та політичний сепаратизм, отже готова була поборювати всяку чесність і характерність, а підтримувати деморалізацію, аби тільки розкладати й руйнувати небезпечну в її очах українську церкву.

Рахуючися з сими тенденціями росийського уряду, що часами загострювались, часами трохи слабшали, але загалом все йшли до тої самої мети – можливого ослаблення культурної сили й моральної відпорности українського народу, українське духовенство, і його єрархія зокрема, загально беручи покірно і навіть запопадливо виконувала урядову волю, а навіть ішла на зустріч її бажанням. Ся верства, що колись концентрувала в собі все свідомійше, що було в українськім народі, була такби сказати, його мозком, тепер цілком стратила розуміннє його інтересів, або відчужилась від його потреб і збайдужніла до всього, що лежало поза її власними клясовими інтересами, взятими в найбільш тіснім і матеріальнім розумінню. За страчену автономію і свободу свого духового життя вона чула себе нагородженою тим простором, який давала її амбіціям росийська держава: був час, за Петра і його наступників, коли всі важнійші церковні посади цілої імперії обсаджувались перед усіми київськими вихованцями, отже вони не дуже й журились автономією української церкви, почуваючи себе господарями цілої церкви росийської.

Се, правда, в другій половині століття, за цариці Катерини, вже й минулось, і пізнійше навпаки, на Україну стали насилатись духовні великоруські, але за той час офіціяльна православна церква України та її духовенство особливо

118

вище, омертвіло, відірвалось від громадянства, стратило вплив і значіннє в громадськім та культурнім життю. Суспільність цілком збайдужніла до сих царських служальців в рясах, що іменувались без її волі і впливу, виробили собі ласку у царського уряду і зобовязувались до повної й безмежної служби йому (включно до обовязку доносити владі відкрите на сповіді, оскільки воно містило б у собі яку небудь небезпеку для держави). Заходи коло відновлення колишньої виборности єпископів, підіймані з українського боку за Єлисавети і Катерини в 1740—1760-х рр., лишились без успіху. Катерина, сконфіскувавши церковні маетности, і зменьшивши, скільки можна, число і людність монастирів, перевела єпископів і монахів на платню від держави і тим дала останню форму їх залежносте Церковна продукція завмерла під тяжкою цензурою. Київська академія з її філіями перетворилися в чисто духовні школи, де виховувались лише кандидати на священство та на чернецтво. Українська старшина просила у Катерини в початках її правління, щоб київську академію перетворено на університет з теольоґ'ічним відділом, а другий університет заложено в гетьманській резіденції Батурині, але се прошение не було сповнене, і молодіж, яка не хотіла йти до духовного стану, мусіла удаватись до шкіл великоруських, польських та німецьких. До церковної школи і церковного життя серед панської верстви все більше шириться відношеннє не тільки байдуже, але й зневажливе, як до чогось безповоротно пережитого і для життя непотрібного. Не кажучи навіть про відгомони сучасного західнього раціоналізму, що вважав все реліг'ійне просто шкідливим (се «волтеріянство» серед українського панства не було так поширене, як серед великоруської аристократії), але просто серед культурнійшої української верстви пропадає всякий інтерес до офіціяльної церкви й релігії,– та не вироблюється на місце її якоїсь иньшої виразної ідеольог'ії – поза плиткими фразами про досконаленнє серця, самопізнаннє і т. п.

Як взірець і показчик умов сеї доби всякої уваги варта

119

особлива постать Гр. Сковороди – взагалі найбільш яскрава й інтересна індівідуальність другої половини XVIII в.

Він родився в незаможній козацькій родині в с. Чернухах, тодішнього Лубенського полку, в р. 1722. Маючи дуже гарний голос співав у своїй церкві, і завдяки йому ж діставсь до академії, маючи 16 літ життя. Там пройшов низші кля– си – фару, інфіму, граматику і сінтаксис, і тоді з ріжними иньшими вибраними співаками висланий був до царської капелі до Петербурга – куди вже перед тим вибравсь його брат, шукаючи щастя. В капелі пробув три роки і випросивсь назад до академії, коли цариця вибралась до Київа і він з усім двором попав також сюди. Сим разом з визначним успіхом пройшов вищі курси піітики, реторики, фільософії і богословія, але богословської кляси не схотів кінчати, а впросивсь 1750 р. до місії Генерала Вишневського, котрого росийський уряд висилав тоді до «Токайських садів» на Угорщину. Сковороду взято за дяка до церкви сеї місії, до Пешту. Там пробув він півтреття року, подорожував з сим Генералом Вишневським, а може й самостійно. Про сі його подорожі, заняття і знайомости, зроблені за кордоном, взагалі відомо дуже мало, а писання Сковороди теж не простудіовано настільки, щоб з них можна було докладній– ше пізнати круг його лектури і заграничні впливи на його ідеольог'ію.

Повернувши на Україну, Сковорода став за учителя піітики в переяславській колєґТі. Се була для нього дуже підхожа посада, бо любив поезію, богато компонував, особливо пісні ліричного і морально-релігійного змісту – з них зложилась його поетична збірка «Садь божественныхъ пЪсень». Але місцевому владиці не сподобалось, що в своїм навчанню Сковорода не йде за прийнятими правилами піітики, а має власну систему: він зажадав, щоб Сковорода тримався академічних взірців, той же різко відповів, що вважає себе більш покликаним про се судити. Зз се стратив посаду і для прожитку став за домашнього учителя у одного полтавського поміщика. Займався сим кілька літ, з перерва-

120

ми, що чинили його подорожі, аж 1759 р. покликано його знову на посаду професора піітики до Харкова. Тут до нього ставилися з усякою повагою, але відносини напружались, коли Сковорода в різких виразах відмовивсь постригтися в ченці. Він знов покинув посаду, трохи згодом вернувсь і став учити в низшій клясі сінтаксиса і потім, коли при тімже харківськім колегіумі відкрито курси для шляхетських дітей, взявся викладати їм етику («добронравіе»). «Але знов попав у конфлікт з владикою, за те що в своїх викладах не притримувавсь церковного катехізма. Сковорода доводив, що ріжниця стану вимагає й иньшої науки: «шляхецтво ріжниться освітою і одежею від народным черни і монахів, якже не мати йому і иньших понять потрібних для життя? чи так само розуміє свого государя свинопас і шинкар, як міністр, воєнноначальник або градоначальник? так і дворянству, чи такі самі гадки про Бога мати належить, як у монастирських уставав і шкільних типиках?» – переказує його слова його ученик і приятель. Але посаду свою Сковорода по сім таки покинув, і від сього часу, 1769 р. і до смерти, кругло 25 літ, уже не звязувавсь ніякими обовязками, а провадив життє мандрівного фільософа-учителя.

Пішки ходив від села до села, від двору до двору, в товаристві пса, не маючи иншого добра, крім кількох книг – між ними гебрайської біблії, з котрою ніколи не розлучався. Відвідував приятелів, котрих дуже любив і цінив, вважаючи друзів найвищою утіхою і щастєм життя. Мав їх між духовними, між панством і простими людьми. Приставав в селянських або козацьких хатах, то в дворах поміщиків, але не мешкав звичайно з панами, а найчастійше на пасіці, найлюбійшім своїм пробутку. Розмовляв радо, приязно і весело. На память роздавав власною рукою переписані свої пісні і писання (до друку не давав нічого). Утішався красою української природи, котру дуже відчував. Розважав себе музикою, котру дуже любив ¹. Вина і мяса майже не вживав,

¹ Ковалінський пише в своїй біографії Сковороди: «Улюблене,

121

хоча споживання їх не відрікавсь; взагалі вів життє незвичайно здержливе, ясне, просте, і так скінчив його на 73 році життя, перед самою смертю пройшовши велику віддаль, як звичайно пішки, щоб відвідати одного з приятелів. В день смерти в більшім товаристві жваво і дотепно оповідав ріжні події свого життя, потім замовк і споважнів, а вийшовши на город, став копати собі могилу. До вечері вже не вийшов, умився, перебрався в чисту сорочку і підложивши під голову свиту і пачку своїх писань, заснув на віки. На могильнім камені сказав написати: «Світ ловив мене, але не піймав». Се було дійсне резюме його життя.

Славний мораліст наших часів Лев Толстой, висловлюючи одного разу свій подив сьому свому прототипови, висказався так: «Його життєпись можливо, ще краща від його писань, але які гарні й писання!» Сей осуд в своїй першій половині не може викликати двох гадок: можна оцінювати ріжно писання Сковороди: вони ж і не висту– діовані відповідно, ідеольог'ія їх не приведена до якоїсь суцільности й розвій її не представляється ясно. Але кристальна чистота і красота його життя ясна всім нині так само, як була ясна сучасникам,– котрих вона поривала і притягала за його життя, проста і приступна настільки ж, наскільки часто буває туманна, темна і скомплікована його релігійна фільософія. І як власне життє звичайно буває найсильнійшим аргументом кождої теорії, так і в фільософії Сковороди, що становила осередок і ціль його релігії і ставила своїм і її завданнєм щастє людини – свобідне, неприму– шене і кожному приступне, його життє було найкращим твором. Своїм життєм він дійсно втілив і продемонстрував

але не головне заняттє його була музика, котрою він займавсь для забави і для заповнення свобідного часу. Він уложив духовні концерти, положивши на музику деякі псалми, а також стихи, що співаються підчас літурґТі; їх музика повна гармонії, простої, але поважної: вона проникає, захоплює, розчулює. Крім церковної скомпонував він богато пісень і сам грав на скрипці, флеті, бандурі й гуслях, приємно і зі смаком».

122

всім наочно сей свій ідеал нетрудного, всім здійснимого щастя. І тільки в світлі сього – до йоти згідного з його словом життя – набирають ваги його нераз темні, напушис– ті і досить таки банальні фільософічні міркування.

Біог'раф, ученик і приятель Сковороди, Ковалінський, в своїй біографії, написаній зараз по його смерти, так описує спосіб життя свого учителя (подаю се оповіданнє в скороченім перекладі, бо воно досить многословие і риторичне): «Фільософія давала Сковороді щастє, яке лиш можливе земнородному. Свобідний від пут якого небудь примусу, амбіції і клопотів, він знаходив здійсненне всіх своїх бажань в їх обмежености, стараючись зменьшувати свої натуральні потреби, а не розширяти, він мав утіхи, які не можна порівняти з ніякими успіхами. Коли сонце зійшовши на небі, протягало щедру трапезу його чуттям, тоді в радощах високого розуму він говорив в повнім спокою і добрім настрою: «Дяка всеблагому Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке не потрібним!» Коли втомлений роздумуваннями він мусів змінити свою працю, ішов до старого пасішника, що жив недалеко в пасіці, брав собі в товариші свого улюбленого пса і так в товаристві трех ділили між собою вечерю. Ніч давала йому спочинок від напружень гадки, а легкий сон посилав його уяві образи піддані гармонією природи *. Північ мав він звичай завсіди віддавати молитві і зібравши всі почуття і гадки наоколо себе і оглянувши судним оком понуру домівку свого тіла, так кликав до (свого) божественного елементу: «Встаньте ліниві і завсіди до долу похилені гадки мого помислу! підійміться і вз несіться на гору вічности!» Такий був спосіб його життя. «Не орю, не сію, ні куплю дію, ні воінствую,– писав він другови свому,– відкидаю всякий клопіт життя. Що ж роблю? учуся

¹ Сковорода, а за ним мабуть і Ковалінський надавали велику вагу снам і всяким иншим таємним вказівкам свого духа, чи Генія – того що Сократ називав своїм демоном; низше побачимо приклади їх поглядів на се.

123

вдячности – се моє діло! вчуся бути вдоволеним з усього, що промислом божим дано мині в життю».

Відповідну до того подавав він і науку тим людям, з якими сходився. В своїм підручнику етики для харківської школи він пише: «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочись по палацах, не мандруй по Єрусалимах! за гроші купиш село, щастє дається всюди і завсіди дурно. Се Бог, а все инше – твар, тіло. Він наше щастє... Царство боже в нас самих. Щастє в серці, серце в Любови, любов у законі Вічного. Дяка блаженному Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке непотрібним. Що було б, якби наше щастє, потрібне всім, залежало б від місця, часу, плоти або крови? Скажу ясніш: що було б тоді, коли б Бог осадив його в Америці або на Канарійських островах, або в богацтві, або в пустині, або в чині, або в науках, або в здоролю? Тоді б і щастє і ми з ним укупі були б бідні, бо не всяк міг добитись до уих місць, не можливо було б родитись усім в якийсь оден час, не можливо було б усім мати чини»...

Маючи такі переконання він різко осуджував ті способи духовного досконалення, які рекомендувала офіціяльна церква. На заклики до пострижения в ченці, щоб «стати стовпом церкви й окрасою монастиря», Сковорода відповідав, як оповідає тойже Ковалінський: «Ех, преподобні! не хочу собою збільшувати стовпотворення! досить і вас, стовпів неокресаних, у храмі господнім!» і коли ченці посім замовкли, Сковорода промовляв далі: «Ризо, ризо, як мало кого ти зробила преподобним, як богатьох зробила окаянними! Світ

Тарас Шевченко.

124

ловить людей ріжними сітьми, накриваючи їх богацтвами, гонорами, славою, приятелями, знайомостями, протекціями, зисками, утіхами, святощею – всіх найгірша отся остання! Блаженний той, хто святість серця, себто щастє своє заховав не в ризі, а в волі божій». І так описує сих ризоносців: «Пятериця чоловіків бреде в довженних опанчах – на пять ліктів хвіст волочиться! На головах каптури, в руках не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з шнуром. Торбами, книгами, іконами обвішані. Ледве-ледве плентаються, мов воли, що везуть парафіяльний дзвін. Горе їм, горе! се лицеміри, мавпи правдивої святости! Вони довго моляться в костелах, без перестанку псалтир тарабанять. Плентаються на богомілля по Єрусалимах. З обличча святі та божі, серцем від усіх беззаконні і – грошолюби, честолюби, ласуни, облесні, сводники, немилосердні, нетихомирні. В їх торбах пісок іорданський з грошима. Книги, що ними вони обвішані, се типики, псалтирі, прологи...

Незвичайно високо цінячи Біблію, як книгу книг в його системі світу се третій світ символічний, поруч «великого світу» – вселенної, і «малого світу» – людини. Сковорода різко відкидає буквальне розуміннє її і жадає толкування алєґ'оричного, духовного. «Біблія скаже тобі, що Бог плаче, яриться, спить, кається; що люде обертаються в соляні стовпи, підносяться до плянет, їздять повозами морським дном і повітрєм; що сонце як карета спиняється і назад уступає; зелізо тоне, ріки ідуть назад, стіни валяться від гуку труб, гору скачуть як барани... Наче б блаженна природа колись, десь робила те, чого тепер ніде не робить і в бу– дучности робити не буде».

Сі байки набирають значіння аж тоді, коли се все розуміти символічно, напр.: Ной упивсь не вином, а правдою, скинув з себе одіж, значить – одкинув порох видимого.,. В сих толкуваннях Сковорода іде за старо-християнськими символістами александрійської школи (Оріг'еном, Климентом), котрих писання він дуже любив і шанував. Але очивидно, що всі сі символічні натягання самі по собі не

125

дають йому нічого: вони потрібні йому на те, щоб погодити авторитет Біблії з своєю моральною системою, з ідеями «боговидця Плятона», як він його зве, і з моральними поучениями Плютарха, Ціцерона й инших античних моралістів, залюбки ним читаними, цитованими і перекладаними. Сі твори йому були, очивидно, близші,– але він занадто зрісся з церковною традицією, щоб поставити нарівні її книги з иншими – та*к само як не здужав вповні вирватися і з впливу могилянської книжности, котру дуже часто відбивають його писання, не вважаючи на все критичне становище його до Могилянської церкви. «Богато треба розвалити, розломити і роздробити, перше ніж будувати на старім ґ'рунті нову храмину», завважає він сам. Сеї велетенської праці проробити він не зміг, і тому практичне моральне втіленнє його морального ідеалу, дане його життєм, так перевисшає його книжні міркування. Не чужі були йому відгомони української визвільної боротьби, як показує звісний панег'ірик вільности: «героєви Богданови».

Покоління українського відродження особливо прикро вражала страшенно кострубата, ненародня мова, котрою Сковорода писав – хоч любив народню мову і залюбки вживав її в розмові, як оповідає тойже Ковалінський¹. Друге, що разило їх в нім, се, що так живо реагуючи на хиби церковного життя, він мовчки минав далеко яскравійші і болючійші аномалії сучасного життя політичного, соціяль– ного, національного. При нагоді маніфестував він себе щирим демократом (панське мудрованнє, що простий нарід єсть чорний, здається мині смішним: якже з утроби чорного

¹ Особливо різко відзивавсь про сю форму Сковородиних писань Шевченко. Він вкладає в уста-одному з своїх героїв-Полтавців першої пол. XIX в. такий відзив про нього: «Се був Діоґен наших днів (сі слова належить розуміти як похвалу його життю), і коли б він не компонував своїх вінеґретних пісень, то було б краще». А на иншім місці тої ж повісти («Близнята») прозиває від себе Сковороду навіть «ідіотом», а його писання «безтолковими» за ту ж їх «вінеґретну» (мішану) мову.

126

народу вилонились білі панове?.. Мудрують: простий нарід спить – нехай і спить, і сном кріпким, богатирським, але всякий сон пробудний: як виспиться, так і прокинеться. Знаттє не повинно виливатись на самих тільки жерців науки, а переходити на весь нарід та осідати в серці й душі всіх, хто має право сказати: і я людина, і все людське мині не чуже»). Певно, відчував і ненормальні національні відносини («Всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого ж стидатись? тетервак птах дурний; але не злобний. Та й не той дурний, що не знає, а той, що знати не хоче»). Та все се були, видно, для нього річи другорядні, супроти головного, що його займало: практичного морального ідеалу,– котрий він твердо і послідовно переводив у своїм життю – і поручав світови.

ВІД СКОВОРОДСТВА ДО КИРИЛО-МЕТОДІЇВСТВА.

Ми й досі респоряджаємо ще дуже малим матеріалом для пізнання внутрішнього, інтімного українського життя, захованого від урядових зазирань і від показного парадування в офіціальній російській культурі. Через те навіть те, що ми знаємо, часто не розуміємо відповідно, і тільки поволі відкривається нам то одно, то друге. Так воно сталось і з «сковородинством», як його стали від недавна називати.

Про великий вплив Сковороди на сучасників, людей 1760—1790-х рр. маємо досить проречисті і компетентні свідоцтва. Полтавський мемуарист Лубяновський, що добре памятав часи Сковороди (родивсь 1777 р.), пише про нього в своїх споминах: «Не зібрав він ні золота, ні срібла, але не для того й приймали його під свою стріху прості люде. Гос– подар дому, до котрого він заходив, перед усім приглядавсь, чи не треба чогось поправити, почистити, перемінити в його одежі, в його обувю; се й робилось негайно. Люде, особливо з тих слобід і хуторів, де він частійше бував і довго зіста– «авсь, любили його мов свого рідного. Він їм давав усе, що