Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

159

В ріжних німецьких сектах в сім часі проходили також глибокі внутрішні зміни. Серед гуттерів напр. ішла тяжка внутрішня боротьба на г'рунті вагань між комуністичним ладом, заведеним старими фундаторами секти, і змаганнями до і н діві дуального господарства. Серед менонітів зазначились ріжні течії: одні анальог'ічні з баптизмом, иньші навпаки з більш містичним характером. Се виявлялось в «ска– кунстві»: сі «скакуни» підчас своїх богослужебних зібрань «співали, скакали, зітхали, танцювали і цілувались», «називали се побожними ділами в імя св. Духа і доводили, що вони вже доступили повної благодати і живуть, наперед тішачись благодатию безсмертя, бо творять громаду праведних». Таке скаканнє, як засіб релігійного піднесення, здавна практикували так звані «хлисти» або «люде божі», як вони себе називають. Тепер воно поширювалось в ріжних формах між Німцями і Українцями ріжних релігійних напрямів.

З другого боку все се релігійне завірушеннє став в 1870-х рр. опановувати німецький баптизм, завдяки своїй сильній організації, демократичному укладови, високим моральним вимогам, ставленим своїм членам, а перед усім* розуміється – енергії та місіонарському запалови своїх провідників. Розвинувшися в XVII і XVIII вв. в Англії і ще більше в Сполучених Державах Америки, баптизм в середині XIX в. знайшов горячих прихильників серед німецьких євангеликів, особливо в Прусії, і звідти,– завдяки добре організованому місіонарству та видавництву став захоплювати німецькі кольонії України, а через них й їх українських прозелітів. Почавши з кінця 1860-х рр. баптистські місіонери починають приїздити на Україну, навідувати Українців– євангеликів, їздити з ними, організувати громади з суголосних євангелицьких елементів. З ними звязуються далі деякі суголосні, євангелицькі течії, що стали від 1870-х рр. творитись серед росийської інтелігенції. Се все надає в 1890– 900 рр. баптизмови таку силу, що він не тільки абсорбує майже всі чисто євангелицькі елементи, так званих* «штун– дів» (українських), так що вони приймають і імя баптистів

160

(тільки офіціальні противники далі звуть їх штундою або «штундо-баптистами», з мотивів, які далі будуть пояснені) ,– але і серед иньших сект творяться переходові до баптизму течії, як менонітські братя-баптисти, штундо-молока– ни і под. Провідники сект і прихильники старини пробували боротись з сими баптистськими течіями, вживали навіть насильства против їх прозелітів: вязнення, биття, звертались до росийського уряду, обвинувачуючи їх в соціалізмі й иньших політичних гріхах, але все лишалося без успіху.

Весь сей релігійний рух, з окрема баптистський, як вже я зазначив, визначавсь великим прозелітизмом, небувалим у старих євангеликів. Старі провідники рахувались, крім усього иньшого, з вимогами згаданого царського маніфесту 1763 р., що обіцюючи ріжновірцям усякі вигоди, ставив їм умову, аби не перетягали на свою віру православних. Тому, хоч між євангелицькими пасторами й пресвітерами бували люде, що дбали про релігійне та моральне вихованнє і доох– рертного українського селянства, але формально до своєї громади їх не приєднували, а навпаки наказували заховувати на зверх всі православні обряди, очивидно – щоб не стягати на себе кар за «совращеніе». Провідники ж нових релігійних течій на се не вважали й нераз навіть маніфестафійно справляли прилюдні перехрещування українських прозелітів, немов бажаючи викликати як найбільше вражіннє.

Та й викликали! Не без гіркого почуття одмічують Українці-сучасники такі, справді симптоматичні факти, як напр. розслід же ний катеринославським судом епізод, як оден з провідників менонітських братів Хортицької кольонії в 1863 р. тут, в Дніпрі-Славуті на старій Січи перехрестив на євангельську віру українського парубка, і той потім на допиті заявляв: «був віри православної, а тепер євангельської, до котрої пристав добровільно і ніякі муки не змусять мене від неї відступити» ^!.

'Спомини Б. Познанського, одного з укр. громадян 1860-х рр. в Київській Старині 1884 кн. XI ст. 543.

6 2-119

161

Нагод до навертання не бракувало. Від середини століття широко розвивається на нових займанщинах заробітчанство. Українські селяне раз у раз стають до роботи у сектантів і євангеликів, і тут при спільнім пожиттю, при спільнім столі, при спільнім святкуванню, неминучо виникають дебати про піст, про свята, форми богослужения, ікони і т. ин. Одиниці більш консервативні тільки з прикрістю відчувають неможливість в таких умовах додержувати правила свого обряду та зносять критичні заміти на його адресу. Настроєні більш скептично до офіціальної церкви, навпаки з охотою приймають раціоналістичні уваги про неї і поволі переймаються євангелицькими поглядами. Иньші знов захоплюються реліг'ійною практикою євангеликів: молитвами, співами, читаннєм і толкованием св. Письма. Кольоністи-Німці звичайно добре володіють українською мовою ї, допускають до своїх зібрань таких наймитів, коли бачуть в них людей суголосних, толкують для них св. Письмо по українськи і под. Все се проводить часто до формального прилучення таких прозелітів, особливо коли трапляються люде, які вже перед тим доходили до подібних євангелицьких, чи свобідно-християнських гадок, і виклади надибаного євангелика-проповідника тільки в більш ясній і переконуючій формі віддавали їм їх власні погляди².

¹ Се не завсіди можна було сказати про православних священиків. Напр. в Ряснопільській парафії, звідки пішла українська «штун– да» священиком був Грек, такий що навіть по російськи не вмів, і тільки як уже виникла там штунда, прислано на його місце иньшого.

² Наведу для прикладу автобіографічне оповіданнє одного «штундиста» з Уманьщини; воно належить до пізнійшого часу (пристав до штунди 1891 р. але дає доволі типовий образ того, як люде приходять до євангелицтва; навожу в скороченню, але заховуючи стиль.

«По смерти батька лишивсь сиротою 17-літ. Релігійно вихований по православному зовнішному обряду. Проводив життє серед грубого окружуючого народу. Головно поручали мині православні церковні обряди: ходити до церкви в неділі й свята, молитися Богови і приносити жертви, а Бог за молитви і подаяннє віддасть вам. Се

162

я і сповняв: замовляв свящедикови служби й молитви Богови і Матери божій – особливо Матери божій, вона заступниця, хода– тайка перед Богом за наші гріхи, за визволеннє від аду. Справді за се кождий не пожалує ні часу, ні трудів. На жаданнє священика приносили Богови жертву хто що має: хліб, сало, ковбаси, яйця і печених курей, а в пістні дні теж: білий хліб, рибу, цукор, мід, яблука і гроші й т. ин. Ставили Богови свічки. Дуже любив на клиросі читати часи й співати.

«Після служби божої збираємось гуртом до коршми, там піячи– мо, танцюємо, сквернословимо оден з другим, співаємо соромицькі пісні, блудимо, бємось, потім судимось, а котрий з нас богатший та сильнійший, волостних судіїв загодив, той і правий по суду. Нераз буває близько від убийства, крадіжи й розпуки. А прийдеш до дому й жінка щось скаже, і мині покажеться напротив, от і пічнеш битися з жінкою, а потім зі злости і нібито на пакість жінці, що за вчорашнє дорікала, знов починаєш піячити. Тільки й думаєш потім, як від пекла очуняєш, щоб Бог дав дочекати святого посту, причаститись, і тим думаєш дістати пробаченнє гріхів.

«Так тяглось моє життє до 28 років. Одного разу довелось мені поїхати на храм на друге село до знайомих. Там були ріжні люде: мабуть, віддавались монашим звичаям – не пили горілки, не палили люльки, не сквернословили, взагалі мині дуже сподобалось їх життє. Познайомився з сими людьми близше, запросив на храм до себе, вони не відмовились. Вони мині пояснили, як треба жити, а що Богови не потрібне. З того часу я перестав зноситися з людьми, з котрими моє життє проходило хибно. Перестав я вживати горілку, тютюн, сквернословити. Пильно заховував церковні правила не тільки в церкві, але й дома, в свята і неділі читав ріжні жития і ака– фисти. Так прожив я більш року. Приставали до мене иньші подібні до мене люде, з котрими я будувався читаннєм, співаннєм псалмів і т. ин. Иноді ходив до Київа на поклін святим мощам. Відти приносив ріжні поучения, роздавав, котрі хотіли. До мене стало приходити більше людей: не тільки свої, але і з иньших сіл.

«Відкись прийшов на храм до нас якийсь перехожий. Звався Омелянчук. Ми просили його пожити у нас. Бував на панахиді, читав євангеліє, поясняв 23 главу (евангелиста Матвія – се улюблена глава штундистів, котру вони читають для пропаганди і тол– куючи, прикладають до православної церкви сказане Христом про книжників і фарісеїв). Ми дуже тішились, що він нам так розумно читав євангеліє. Прожив у нас Омелянчук коло 6 тижнів. Новий священик Василів пізнав його переконання; його вивезли й всадили до уманської вязниці, і по восьми місяцях сидження вислали, за те, що він у нас породив секту, звану штунда. Від того часу ми стали

6*

163

Одначе до 1870 р. хоч і траплялись маніфестацій» перехрещування, загалом переважала тактика не виявлю– вання переходів на євангельську віру: прозеліти виконували далі головнійші церковні обряди й не заявляли про свій перехід до якоїсь иньшої релігійної організації. В 1870-м році наступає зміна в сій тактиці: того року «штунди» Рясно– пільського благочинія (деканату), недалеко Одеси, почавши від свого провідника Ратушного, позносили до церкви свої ікони, кажучи, що не хочуть далі давати православним приводи до наклепів, ніби то вони, «штунд», непочестно

краще приглядатись і розбирати євангельську науку, та справжнього стилю не зрозуміли; але пильно стали йти за Христовою наукою. Скоро зрозуміли, чого вона навчає, навіть порозуміли, що він осуджував тих, що свого щастя шукають в пості, молитві та обрядах церковних. Перестав і я ходити до церкви та обожати матерію. Але головного ми тоді не знали.

«Добр. Киселевим (священик) знайшов в нас штундизм. Він старавсь розпалювати пристрасти наших односельців, і під його впливом вони робили нам богато горя. Забрали у нас землю, котру ми виплачували кількадесять літ, не оглядадись на родини, котрим прийшлось терпіти голод і холод. Все заборонили нам власти (сільські): тримати худобу, брати воду, ходити на роботу, на торг, ходити другою улицею. Коли котрийсь з нас пішов до другого, власти забирали і садовили за се на два дні до холодної. Волосним судом присуджували по 20 ударів (різками).

«1892 р. приїхав з Київа урядовець Скворцов (синодальний місіонар), звелів старості зібрати нас всіх до сільської школи, богато нас питав, але ми тоді були на відповіди слабі, тільки повторяли: «Не мучте нас ради Бога». Він сказав нам: «Верніться до церкви, все одержите, чого вас позбавили». Ми тільки відповіли, що не можемо облишити Господа, а сповнити закон ваш, котрим ви нас мучите.

«1896 р. зявивсь у мене в дома священик, заявив, що прислав його повітовий начальник, довідатись про мої релігійні переконання. Звернувсь до мене і сказав: «Як ви іменуєтесь по вірі своїй?» Я відповів йому: «Віри я Ісусової, сердечної».– «Як ти признаєш священство?» – «Священство, не що инше, як державні урядовці».– «А святих признаєш?» – «Признаю, але їм не молюсь і не кличу в поміч, бо вони догодили Богови для себе самих, а ми повинні догоджати Богови добрими ділами для себе»...

Надруковано в збірці В. Бонч-Бруєвича, Матеріяльї къ исторіи русскаго сектантства и раскола, т. І, ст. 52 і далі.

164

поводяться з своїми іконами. А другий провідник українських євангеликів Рябо– шапка подав архиєреєви заяву, що він і його ученики рішились цілком вийти з православної церкви з огляду на утиски й гонительства попів і адміністрації. Заразом вислано до г'енерал-г'убернатора прошение, щоб їм позволено виселитись кудись на степи, організувати громаду і поставити школу. Се позволено не було, але се були початки сформування явної єванге– лицької української церкви ¹.

Незалежно від всяких пси– хольог'ічних мотивів на се, -

безсумнівно, вплинула агітація пруських баптистів, які коло того часу з великою енергією, самопевністю та рішучістю заходились приєднувати собі на Україні одновірців та їх організувати. На взір баптистських громад німецьких творяться громади зложені з Українців, в тих же формах, з тим же метрикальним діловодством, приймають до вжитку баптистські збірники релігійних пісень (на росийській мові) і їх (російську) релігійну літературу.

По всій очивидности, крім того, що се давало готові форми організації, моральну, а почасти й матеріяльну підмогу світового євангелицького союзу, поміч богатих і впливових, великопанських великоруських гуртів, тут мали великий вплив міркування, що проголошуючи себе баптистами ук-

Михайло Драгоманов.

і Українською я її називаю тому, що її члени були українського походження. Але в собі вона не мала нічого українського, як я се вже зазначив, і ще до сього не-українського характера її поверну низше.

165

раїнські штунди дістануть ті ж права на релігійну толеран– цію, які признавались за баптистами німецькими. Задля сього вони в переважній більшости годились підпорядкувати себе баптистській доктрині, хоч деякі пункти її викликали серед них незг'оду: напр. більшість не хотіла приймати баптистського перехрещування вже раз хрещених, і в питаннях віри були між штундами відміни. Про те з отих тактичних мотивів вони посилались на баптистський кате– хізм, як на свій виклад віри, добиваючись для себе баптистських прав.

Та як раз сього не хотіли допустити оборонці офі– ціяльної церкви, і на сім г'рунті вивязується завзята війна між оборонцями і противниками євангелицького руху, що потяглась аж до революції 1905 р. Оборонці євангеликів доводили, що вони, як баптисти, повинні користуватись тими ж правами. Противники уперто відріж– няли їх від баптистів під назвою штунди, або штундо– баптизму, і відмовляли їм прав на толєранцію, а в кож– дім разі вважали їх підлеглими карам за відступленнє від державної реліг'ії. І дійсно аж до 1905 р. штунда все не виходила з-під кар і репресій, а 1894 р. навіть окремим указом була зарахована до сект «особливо шкідливих» і зібрання штундистські були спеціяльно заборонені.

Не вважаючи на се українські люде приставали до «штундів» в великій скількости: з початку, в 1860-х рр. на Херсонщині, в околиці Одеси і Єлисаветськім пов., трохи згодом в полудневій Київщині (принесли сюди «штунду» люде, що ходили на заробітки до Херсонщини, особливо з більш інтелігентних сільських верств: «шляхти», «однодворців» то що). Нарешті в 1880-х рр. вона сильно поширилась в Катеринославщині. Позначалась також в Таврії, на Полтавщині, в Чернигівщині, на Волини, Поділлю, Бесарабії. Скільки небудь певного обчислення її приналежників ніколи не було опубліковано, але не підлягає сумніву, що

166

перед світовою війною було сих євангеликів українського походження кілька сот тисяч *.

Замість заглиблятись до подробиць їх поширення, їх організації, їх догматичних відмін, все таки добре не висвітлених,– за краще вважаю опинитись коротенько коло деяких замітнійших, більш відомих фігур діячів сього цікавого руху.

Перша яскрава постать в історії українського єванге– лицького руху, яку знаємо, се Онищенко, селянин з села Основи, Ряснопільської парафії, коло Одеси. Вже в 1850-х рр. ходячи на заробітки до німецьких кольоністів в сусідстві Николаева, він перенявсь євангелицькими поглядами, прийняв і зверхній вигляд Німця-кольониста, перестав ходити до церкви (якийсь час, живучи між Німцями, ходив до їх церкви, але потім залишив і се), і віддавсь проповіди. Очи– видно, в звязку з сим навчивсь і письма, змалку бувши неписьменним. Сей перелім в його життю ставсь, коли він мав уже 40 літ. Про своє наверненнє оповідає, що з початку «був скверний», але порозумівши нікчемність свого життя, став з запалом, до екстазу молитись. «Одного разу моливсь я на полі, плакав і кричав: «Господи, просвіти мене, напути мене!» Не знаю хто – я сього не бачив – наче зняв з мене одежу, і зробилось міні легко, і став я вільний і пізнав Бога. Другого разу теж моливсь я на полі, стояв на вколіш– ках і раптом вдарив страшний грім: я затремтів усім тілом і почувсь міні голос: «Держись!». Очивидець, що бачив його при кінці 1880-х рр., коли йому було 70 рік (отже по літам

¹ Ведомости беру головно з праці пок. Зіньківського: Штунда, українська рационалистична секта, се старанно зроблений перегляд матеріялу до р. 1890 (головно на підставі дісертації священика Рождественского, 1889). Також статті: П. Лебединцева, Матері ялы по исторіи возникновенія штунды на югЬ Россіи. Кіевская Старина за 1884 і 1885 рр., В. Бородаевскої-Ясевич; Сектантство въ Кіевской губерній. Баптисты и Малеванцы, 1902 (передруковано і доповнено новійшим мотеріялом в збірці її ж: «Борба за вЬру», 1912). Деякі відомости також в збірці праць IV місіонарського зїзду: Русскіе сектанты, 1911. Натомість мало що цікавого для нас дає простора праця проф. Праса: Die russischen Sekten, І—И.

167

він ровесник Куліша) описує його так: Зросту високого, худорлявий, з простодушними, дитячими синіми очима. Володіє добре словом і з запалом говорить про свої реліг'ійні переконання, роблячи сильне вражіннє на слухачів. Живе окремо від жінки і дітей, сам собі готуючи страву, споря– жаючи одіж і взагалі дуже працьовитий. На сектантських зібраннях звичайно не буває і не висувається як провідник, хоч заживає великої поваги.

Його учеником був Михайло. Ратушний з того ж села Основи, оден з визначнійших провідників євангелицького руху 1860—70-х рр. Від початку взяв він провід євангелиць– кої громади свого села, хоч у всім радився з Онищенком (Онищенко говорив: Бог дав мині світ, а Михайлови розум»); але не вдоволяючись роботою в межах свого села, з великим успіхом проповідував в сусідних, іздячи під покривкою крамарства. Сучасники відзиваються про нього та його ученика і співробітника Болобана з великим признанием для їх відваги і витрівалости та иньших моральних прикмет. Своїм посвяченнєм, проповідю, лагідністю, богословською вченістю та твердістю в своїх переконаннях вони здобули велику повагу у «штундів», признає православний історик євангелицького руху свящ. Ролущственський. Арештований в 1865 р. Ратушний сміливо докоряв духовенству за його користолюбність та неморальність і взагалі ставився твердо і гідно. Завдяки його енерг'ії й здібностям уже в 1870 р. було в сій околиці звісно офіціяльно понад 200 штундів, і вона зісталась одним з огнищ євангелицького руху.

Згаданий Болобан, Герасим на ймя, що жив під іменем Витенка в сусідстві Основи, був з с. Чаплинки Таращансько– го пов. (полуд. Київщина), а втік відти, бувши замішаний в справу якогось фальшивого банкноту. Коли його відси вислали до дому в 1870 р., він і тут скоро знайшов однодумців, між иньшими навернув місцевого волосного писаря Лясоцького, що завдяки свому службовому положенню був дуже корисним для євангелицької пропаганди. Відмінно від иньших провідників євангелицького руху Болобан поводивсь

168

супроти православної церкви дуже воєвничо, нераз був арештований за «богохульство» та знущаннє з православних святощів, витримав кілька процесів, але далі працював енергійно і успішно над поширеннсм євангелицтва в своїй околиці, так що десять літ пізнійше (1883 р.) в його рідній Чаплинці, по офіціальним звідомленням, було вже понад 250 «штундів», а в сусідній Косяківці теж близько 250. Всього ж по Київській ґ'уб. офіціально раховано тоді до двох тисяч «штундів».

Иньше сильне огнище штунди виникло одночасно в Єли– саветськім пов., в півн. Херсонщині. Проповідником тутешнього руху став Іван Рябошапка, селянин з с. Любом ир– ки, роджений коло р. 1830. Описують його як людину видом непоказну, але дуже здібну: «трохи зігнений, середнього росту, на лиці рябий, говорить протягом, голосом приємним» ¹; за молоду був пастухом, потім ковалем, слюсарем, мірошником; вивчився читати вже не в молодім віку. В 1860-х рр. ходив на заробітки по німецьких кольоніях і тут познайомився з євангелицькою наукою, перейнявся нею і з запалом віддався проповіди. «Удаючи з себе апостола»,– пише про нього оден з ворожих «штунді» істориків сього руху,– він почав збивати православних, проповідуючи каяттє: нервовий, блідий на виду, проповідував Любомир– цям, що вони пропащі люде; ходив з біблією від хати до хати, роблячи сильне вражіннє своїми промовами, і за короткий час навернув до своєї науки до 20 душ. Ся енергія і проповіди 1869 р. дали нове огнище євангельства, що заманіфестувало себе прилюдно. Коло кольонії Альт-Данцн⁷ в присутносте української громади, з початку вихрещено в ріці Сугаклеі Юхима Цимбал а, потім сей Цимбал, зїхавши до Любомирки, прилюдно перехрестив Рябо шапку з його одновірцями, а від Рябошапки приняв хрещеннє Ратушний з своєю громадою в 48 душ. З участию євангеликів Німців, що приїздили до нього (між ними діяльний проповідник

¹ Портрет його видрукованин в згаданій збірці праць IV мі– сіонар. зїзду.

169

пруських баптистів Йоган Пріцкав) Рябошапка, Ратушний і Цимбал після сього розвинули ще енер^ічнійшу роботу коло організації й звязку розкиданих громад і ґ'руп одновірців, формуючи з них одностайні баптистські громади, і так протягом 1870-х рр. «штунда» раптом виступила на Херсонщині і Київщині як визначне явище українського життя, схвилювавши і урядови і громадські українські круги.

Без сумніву, її значіннє могло б було стати ще ширшим і глибшим, коли б на перешкоді її впливам на широкі круги української людности не стали деякі сторони сього євангельського руху і організації євангельських громад.

Перед усім їх сектантська виключність і відчуженнє, проти котрого сто літ тому виступав Сковорода. Ті, що приставали чи до баптистської, чи иньшої релігійної громади, одночасно розривали всякі моральні звязки з своєю сільською громадою, замикалися в тіснім кругу інтересів своєї секти, тільки на своїх одновірців дивились як на людей, до всіх неприналежних ставились звичайно з погордою і огидою як до брудних, «скверних», пропащих, взагалі виявляли прикрий формалізм і дрібязковість в моральній оцінці людей: хто люльку курить або часом горілку вживає, той уже не може бути добрим християнином, і под. Таке відчуженнє і фарисейство людей викликало в селі ворожнечу, яка творила пригожий ^рунт для агітації духовенства і всяких поліцейських чинів против сектантів, а се доводило часами до справжних погромів, або господарського бойкоту.

Далі, велике роздражненнє мусіло викликати зневажливе трактованнє всякого иньшого, з окрема православного культу; ганьбленнє церков, таїнств, факти знущання з ікон. Після признання толєранції для штунди, 1905 р., місіонери констатують і з боку євангеликів більш толерантні погляди на православні обряди і форми культу а навіть певне наближеннє до них: їх провідники вже не поборюють вживання побожних образів, а навпаки рекомендують, заводять святкованнє у себе головнійших православних свят, витаннє «Христос воскресе!» і под., з охотою звертаються до

170

церковної літератури, котру давнійше абсолютно відкидали, і т. ин. Се ослаблює, очивидно, обоюдне напруженнє, але в перших десятиліттях воно бувало нераз дуже гостре.

Нарешті велике нег'ативне значіннє мав (та й має) ненаціональний характер євангелицького руху; він весь час проходив в формах велико-руських. В початках се можна було пояснити тим, що Німці-проповідники, місцеві й приїз– жі з Прусії, попросту через несвідомість не відріжняли української мови від росийської і даючи своїм українським прозелітам Святе Письмо на росийській мові і росийські ж співанники та ріжні побожні писання, щиро були переконані, що дають їм літературу на їх рідній мові. Але се потягнулось десятками літ. Українські баптисти відокремились з часом від Німців в свою окрему релігійну організацію, але зістались в одній організації з росийськими; заховали ро– сийську мову в богослужению і росийське Святе Письмо і потім, як на Україні урядом було допущене українське і взагалі українська мова перестала бути чимсь страшним і дивним. Які були причини сього росийства в організації, яка в величезній більшости складалася з українських селян, се не зовсім ясно: чи були тут мотиви опортуністичні – надії, що при росийськім характері євангелицтво скорше добється толєранції («за обрусеніе»), чи погірдливі погляди на українську мову як «некультурну»,– в кождім разі се росийство відривало євангелицький .рух від українського життя і українського відродження дуже нёкористно.

Стільки про штунду або євангелицтво в тіснійшім значінню («христіан евангельскаго испов^данія пріемлющих водное крещеніе ПО.вЪрЪ»,– як вони себе кінець кінцем проголосили). Спинимось тепер ще на иньших релігійних течіях, які характеризують сі шукання українських мас.

З них найяскравійше і найкраще досліджене так зване мальованство, що вважається,– я думаю, що справедливо,– за прояв певного незадоволення євангелицтвом штун– дистського або баптистського напрямку, тому що він занадто скоро і безоглядно вложився в готові, зовні принесені

171

догматичні рамці, і в сій формі, з своїм суховатим раціоналізмом, не відповідав підвищеним настроям людей, що раз пустившись шукати, не так легко вдоволяюгься «готовеньким» ^!. В кождім разі се дуже інтересне явище нашого життя, і характеристичне: не стоїть одиноко, а має ріжні анальоґЧчні варіянти, тільки менш досліджені і меньш виразисті.

Фундатором сеї секти був Кіндрат Мальований, міщанин міста Таращі (полуд. Київщина), роджений десь р. 1844.

¹ Знавець сектантського руху, приятель Льва Толстого П. Бі– рюков в своїй брошурі «Малеванці» (написана була в 1904 р. як поклик за визволеннє Мальованого з казанської лічниці-вязниці, вийшла 1907 р. вже після його визволення) так характеризує сей процес:

«В темній селянській масі релігійне визволеннє іде в парі з на– пруженним шуканнєм правої віри – віри Христової. Шукач письменний, чи ні, попадає на євангеліє, і світ Христової науки яскравим світлом освітлює йому завдання життя; він рішається вступити на новий тяжкий шлях, відступає від церкви і сим накликає на себе множество прикростей. Стрічає проповідника, який так, як він, ненавидить православну церкву, так як і він любить Євангеліє; приносить йому несподівану радісну вість, що таких людей богато, вони подібно як перші християне живуть одним тілом і одною душею, сходяться свобідно і зрозуміло славити Бога, і помагають на взаєм в роботящім життю. Шукач знаходить все, що йому потрібно на найблизший час і пристає до громади євангелицьких християн, найчастійше баптистів. Богато людей, слабшої волі і занадто пригне– тених на сім першім ступени лишається й проживає все життє. Але иньші, сильнійші, йдуть далі. Захоплені новим оточеннєм, вони наче б то почувають повне вдоволеннє, але скоро починають помічати, що над душею їх затяжіло нове ярмо – догмат, і життє їх звязане новими путами – авторитетом провідників і звичаями їх громади, котрі вони не всі можуть прийняти з легким серцем. І от заспокоєний на якийсь час шукач знов відпадає від ц е р к в и, хоч і протестантської, а все таки церкви організації, що вимагає від нього підпорядко– вання його духової істоти зовнішним правилам. Нове визволеннє, певно, звязане з новими стражданнями, але їх ніколи не боїться людина, як стремить до ідеалу з твердою вірою до нього».

«Таку переходову стадію руського сектантства дає баптизм і подібні до нього євангелицькі церкви. А мальованщина показує оден з прикладів того, як люде вирости за сю переходову стадію, ідуть далі шляхом свободи духа».

172

Походив з бідної родини, не вчився (читати й писати теж не вмів), ремеслом колодій. До 40 літ життя вів звичайне життє, досить пив і видимо знервувався: мав напади, безсонницю, неврастеничну нудьгу, тратив охоту до життя. На 40-ім році близше познайомився з «штундистами», пристав до їх віри і при величезнім здвигу народу, поліції і ин. був перехрещений в однім селі свого повіту. Після сього він зовсім перестав пити, змінив дотеперішнє життє і з запалом віддавався євангелицькому богослужению, доходячи до екстази, яка між иньшим виявлялася в нервовім тремтінню і галлюцінаціях. Київський псіхіятр проф. Сікорський, що з поручения адміністрації в 1892 р. на місці оглядав Мальованого та його одновірців і збирав відомости про повстаннє сеї секти, поясняв сі пригоди Мальованого його давнійшим, одідиченим алькоголізмом, що полишив по собі такий нахил до нервового подражнення і екзальтації. Він каже, що по кількох роках по своїм наверненню, приблизно в 1889/90 Мальований підчас молитви став відчувати запахи незвичайно приємні, з якими не можуть зрівнятись ніякі пахощі землі, і Мальований пояснив се як знак наближення св. Духа, що се запах св. Духа. Скоро потім він став відчувати підчас молитви особливу радість звязану з почуттєм незвичайної легкости тіла. Йому здавалось, що він підноситься, так що несвідомо для себе підчас молитви став підносити руки до гори, немов щоб приладитись до сього піднесення, і присутні, мовляв він, бачили, як він підносився над землею на яких 20 центіметрів. Підчас молитви і піднесення рук у нього стали трястися руки, а далі сі дрощі і конвульсії перейшли й на иньші части тіла. Мальований тол кував се тим, що се Дух св. вступає до нього, бо сі рухи відбувались без його волі. Сі дрощі конвульсії робили сильне вражіннє на присутних, і коли він починав «трястись», як вони се називали, у деяких особливо жінок, теж починались подібні конвульсії.

Під впливом сих явищ і міркувань Мальований і його однодумці починають все далі відходити від «штунди» (бап-

173

тизму). По словам його і його сімї в сім напрямі вплинула на нього також знайомість з сектантами-містиками (близше незвісної секти з села Скибина), що приїздили до Таращі, провідуючи своїх однодумців, всаджених до вязниці в Таращі перед висилкою на Кавказ. Мальований перенявсь їх містичними поглядами і зневірившися в баптизмі, став з чотирма баптистами-однодумцями студіювати Св. Письмо. Се студіюваннє привело його до переконання, що всі оповідання Нового завіту тільки алегорії, які приготовлюють людей до прийняття будучого Спасителя – що має ще прийти, і нарешті, чи він сам, чи його однодумці прийшли до висновку, що сей Спаситель, божий первенець, се власне Мальований. Доказами, чи «свідітельствами» того вважались: отсі піднесення в повітрє Мальованого, запевнювані його однодумцями, згадані пахощі, і поява небувало ясних, зір, про котрі писали часописи, і по думці Мальованого вони віщували скорий кінець світу і страшний суд.

Відомість про появу «первенця» знайшла широкий відгомін серед української людности, як в самій Таращі, так і в повіті, головно серед людей, які побували вже в баптизмі, і так як Мальований не задовольнилися ним та шукали в своїй уяві і екзальтованому почуттю чогось яскравійшо– го. У Мальованого знайшлось чимало однодумців, які в жовтні 1890 р. формально відлучились від баптистських громад, заявивши, що вони живуть по «Духу», а баптисти живуть «по букві» («Св. Письма», чи «по Євангелію» як говорили про себе самі «штундисти»). Відправивши з Мальованим разом дводенний піст і молитву, коли він в екстазі заспівав небувало сильним голосом перед ними псальму, вони проголосили його Спасителем і віддали йому поклін, як Христо– ви. Мальованого убрали після сього в білі ризи, його кімнату прибрали і вистелили плахтами і аксамитом (вельветом). Прочане навколішках лізли до його хати і входячи припадали до ніг «первенця», і той в екстазі, підносячи руки до неба проповідував духове відродженнє, любов до людей, пророчив