Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Коли ж розвинувся отсей процес християнізації народних мас, і під впливом яких обставин, коли в XI—XII вв., в часах розцвіту київської державности, ми бачили їх ще далекими й незахопленими впливами державної церкви?

Погнав сей процес, очевидно, економичний упадок великих українських міст, помітний від XII в. Занепад* міського життя мав наслідком перехід міського патриціяту на село. Ті що давнійше вкладали свої засоби в торговлю або організацію промислу для неї, все більш переносять свій капітал до сільського господарства, при тім від половецьких та инших нападів уступаються з ним якраз до глухійших сторін, дальше від старих, проторених доріг. За сими панами йде на село церква й духовенство, як необхідна вже приналежність боярського життя. Вони приходять через се до близшої стичности із селянським життєм.

За руїною великих міст в XIII в. приходить окупація польська і литовська та позбавляє в більшій або меншій мірі дотеперішних підстав життя і місцеву аристократію (не тільки богацьку, а й урядничу) і єрархію та духовенство. Зникають княжі двори. Старі воєводи, намісники та державці сходять на підрядних урядників під рукою нових польських або литовських правителів. Стара державна церква зістається без опіки, навіть підпадає ріжним репресіям. Міста, котрі не пропали, заливаються привілейованими, католицькими кольоніями, а православні тубильці терплять ріжні обмеження. Православна церква підпадає нераз

50

v

болючим утискам. Православному духовенству стає по містах сутужно, воно старається розміститись по селах та в інтересах і свого істнування і своєї церкви можливо заінтересувати сільську людність у вірі та церковности: наблизити їх до його розуміння, вишукати в них мотиви й елементи, котрі б могли послужити сільському життю, на доповненнє його старої обрядовости – всі ті благословення, посвящения, обходи рілі, молебні на врожай, на дощ, против дощу, против пошести, і т. д.

Се розвивалось тим успішнійше і природнійше, що сама церква за сей час значно одомашнилась. Митрополити перестали приходити з Греції, вони з початку вибирались з місцевих людей а далі стали фактично призначатись польсько-литовським урядом, і на митрополію та на владицтва попадали нераз люде дуже мало обцерковлені, не помазані не то що візантийською, а навіть і нашою домашньою книжністю. Приплив Греків до нашої церкви змалів, а далі й зовсім майже спинивсь, і до якого небудь мішання Царгороду до тутешних церковних справ єрархія почала ставитись неприязно. Церковна освіта, і творчість наслідком несприятливих обставин підупадала, рівень церковної книжности знизився. Через се також духовенство, навіть вище, значно зблизилрся до місцевого життя, до селянського рівеня, його світогляду та йшло лекше і безог– ляднійше на всякі уступки йому й толерувало останки старої народньої обрядовости.

З другого боку упадок власної державности та всякі репресії, що з тим стали спадати на українську, або «руську», як її тоді називали народність, зробили з старої державної церкви свого рода національний символ: вона стала властиво одинокою національною установою, яка обєднува– ла всі части і всі верстви народу. Тому всі національно свідомі й активні елементи стараються обстояти її інтереси, а всім кругам своєї народности, аж до найнизших – защіпи– ти привязаннє до сеї «своєї» церкви, дати відчути її вагу не тільки чисто реліг'ійну, але й національну та політичну. А для

51

сього знов таки треба було можливо наблизити її до всіх верств народу й наповнити національним змістом. Під сим гаслом потім і пішло й наше культурно-національне від– родженнє в XVII в. Меньш свідомо і пляново се діялось і в попереднім часі.

Отже сконстатуємо поки що в короткости, що в XIII– XIV вв. (часах економічного і політичного упадку України) і в XIV—XV вв. (під польсько-литовською окупацією) православна церковність на Україні наповнялась національним змістом, ширилась серед селянства,

старалась наблизитись до нього та його потреб.

Сим пояснюються успіхи християнізації української народным маси, опанованнє церковними мотивами народнього життя, реліг'ійного світогляду, обряду і творчости, що почалося в сих часах і ще більшої сили дійшло підчас боротьби за національну церкву в XVI—XVII вв.

Одначе з боку народу се не було тут ніякого відречення від свого старого світогляду та переходу на світогляд церковний. Візантійська церковність переймалась дуже свобід– но, з великою участю поетичного перетворювання, і за помїчю такої поетичної інвенції творилась нова комбінація старого натуралістичного світогляду з православною доктрі– ною та ріжними релігійними течіями, які заходили в тих часах на Україну. Сей творчий процес, очевидно, не закінчивсь і досі.

ОБСТАВИНИ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ В XIV—XV вв. І РІЖНІ ТЕЧІЇ В НІМ.

Переїзд київського митроп. Максима на постійне життє до великоруських земель в 1299 р. через тодішні політичні обставини послужив початком розділу старої Київської митрополії і кінцем одноцільної східньо-европейської русько-візантійської церкви, або краще сказати – початком її кінця. Насамперед галицький князь Лев добивсь в Царгороді

52

поставлення окремого митрополита для галицько-волинських земель, або так званої «Малої Росії» (імя митрополії «всеї Росії», або «Великої Росії», зісталось при єпархіях, які лишились при старій митрополії – номінально київський, а фактично якийсь час володимирській, а потім московській) . Потім литовські князі, що ворогували з московськими і не хотіли, щоб які небудь їх володіння залежали від митрополитів володимиро-московських, теж стали добиватись, щоб їм був теж окремий митрополит, і се їм удавалось часом. Бо митрополити «всеї Руси» та їх протектори – московські князі з свого боку робили всякі заходи і в Царго– роді і на місці, щоб не допускати до іменовання таких окремих митрополитів. Тому протягом всього XIV і першої половини XV в. то всі єпархії старої Київської митрополії обєднувались під властю «митрополитів всеї Росії» (котрі в такім разі старались зазначати, що вони не сидять виключно в Москві, й більш їздили по своїх єпархіях), то діставали осібних митрополитів на якийсь час. Після того, як вел. князівство Литовське обєдналося з Польщею, в 1380-х рр., окремих митрополитів для земель галицько-волинських, а окремих для українських і білоруських єпархій в. кн. Литовського більш не ставилось: сі всі землі разом діставали окремих митрополитів від часу до часу – і тоді польсько– литовське правительство звичайно старалось нахилити їх до послушности папі, з чого одначе не виходило нічого. Сі митрополити здебільшого посилались на посвящение з краю. Але часом патріархам удавалось накинути на митрополію і кого небудь зі своїх царгородських.

Такий переходовий стан річей закінчивсь після Фльорен– тійської унії та її неудачі.

В 1430-х рр. візантійський уряд разом з патріархом заходились коло унії грецької церкви з латинською, щоб за се дістати із заходу поратунок Візантії против Турків, і в звязку з сим пляном прислали на опорожнену митрополію свого вірного чоловіка, Ісидора. Перейнявши під свою владу всі єпархії старої митрополії, він виїхав на собор і в

53

1440 р. повернув відти на свої дієцезії уніятом і кардиналом. Але проголосивши унію, він тут не утримавсь і мусів ратуватись утечею. На його місце був присланий від папи митрополитом Григорій, і він кінець кінцем дістав потвер– дженнє від патріарха (вже не-уніята) та фактично став митрополитом в єпархіях Литви і Польщі, тим часом як в Москві ставлено своїх митрополитів на місці.

Від того часу в Москві ставлено митрополитів собором єпископів, і свячено по одержанню затвердження від вел. князя. В землях українських і білоруських теж вважалось нормальним, щоб митрополита вибирано собором єпископів і православних князів та панів, по затвердженню вел. князем литовським (він же був королем польським звичайно) прошено благословення патріарха і по сім свячено собором єпископів. Але фактично все більше сходило на призначеннє митрополитів вел. князем – королем, почім автоматично приходило благословенне патріарха. Але й така мінімальна залежність від патріархату правительству не подобалась, воно старалось привести свою митрополію до унії з Римом, не вважаючи на опозицію громадянства, і тільки політична лекція з боку вел. князя московського, що під гаслом боротьби против унії на поч. XVI в. зарвав від вел. кн. Литовського добру смугу пограничних земель, змусила його на довший час лишити пляни унії – аж до 1590-х рр. Могло воно за те з приємністю констатувати, що фактично залежність від патріархату зійшла на просту формальність і митрополити в дійсности далеко більш рахуються з волею і бажаннями свого уряду, ніж оглядаються на патріарху. Були то, як уже було зазначено, здебільшого люде досить мало, або й зовсім не церковні, які на єрархіч– них гідностях шукали богацтва і вигоди, гарних доходів з митрополитальних маєтків для себе і своїх служебників. їх господареннє з свого боку теж немало причинилось до загального упадку церковної освіти, дісціпліни і моральности, спричиненого збігом ріжних некористних обставин: крім упадку української державности занепадом аристократії,

54

слабим розвоєм міського життя, переходом під турецьку владу балканських держав – що потягнув за собою загальний занепад візантійсько-словянської культури і т. п.

Перед тим, при кінці XIV і в першій половині XV в., візантійське письменство пережило свій пізний розцвіт, свій «срібний вік» на словянськім і з-окрема нашім українськім грунті. Рух був не стільки літературний, як більше книж– ницький, бо самостійної творчости в нім було дуже мало, а головна енергія виявлялася у відсвіженню старшого книжного запасу, справленню давнійших перекладів, що через кількавікове копіюваннє понабирались ріжних помилок, доповненню його новими перекладами з грецьких первотворів, та незвісними доти словянськими творами, що повстали в инших слов ямських краях, та уставленню одностайної правописи, одним словом – реставрованих) та збогачуванню старшої візантійсько-словянської церковної скарбниці. Першими огнищами сього скромного руху були царгородські та афонські монастирі, де пробували черці з ріжних словянсь– ких країв, в тісній стичности з ученими грецькими книжниками і в можности користання з богатих книгозборів. Особливо «Свята Гора» афонська, шо в XIII—XIV вв. пережила період свого найвисшого розцвіту, як школа відродженого східнього (синайського) аскетичного містицизму, і заразом як найбільший центр теольогічної книжности. Відси сі аскетичні і книжні течії були перенесені до Болгарії, перед її переходом під турецьку владу, в другій половині XIV в. Діяльність болгарського патріарха Евтімія, «великого художника словенських письмен», як його величає ученик, була до певної міри епохою в тодішній словенській книжности, а два визначні представники її – земляки і приятелі Евтімія, Кип– ріян і його братанич Григорій Цамвлак, що були митрополитами у нас при кінці XIV і в першій чверти XV., своїми впливами приложились до його прищіплення і нашим краям здобутків та інтересів, видвигнених сим рухом. В тім же напрямі працювали ріжні учені монахи з наших сторін, які пробували в монастирях царгородських і афонських. Але

55

загалом у нас сей рух не відбивсь так сильно і не лишив таких глибших слідів, як у землях московських: ті зістава– лись іще під непохитними впливами візантійства, наші-ж краї, очивидно, визволялись з-під сього впливу все більше, і всякі його відродження у нас досить скоро переминали. Инші течії все більше брдли гору над сими візантійськими впливами.

Одну таку течію серед вищих, книжних верств українського громадянства XV в. відкриває, або точнійше буде сказати – натякає на істнованнє її – так звана «єресь жи– довствующих», юдаїзантів, що в другій половині того століття була занесена з Київа до Новгорода, знайшла там чимало прихильників, відти перекинулась до Москви і наробила великого розголосу в московській церкві. Процес, переведений там над сими єретиками в 1490 р., закидав їм, що вони не признавали Ісуса Христа сином божим, зневажливо відзивались про нього й Пречисту, не вірили воскресению ні вознесению, не шанували святих, а суботу тримали вище неділі – воскресения. Першим проповідником сеї єреси в Новгороді називано київського «Жидовина Схарію», що був людиною близькою до київського княжича Михайла Олель– ковича і з ним разом приїхав до Новгорода в 1470 р., а потім «з Литви» (себто з земель українських або білоруських) приїхали ще два Жиди, котрі разом зі Схарією навернули, мовляв, на жидівську віру богато Новгородців з духовних і взагалі культурнійших людей.

Чогось певнійшого про науку сих єретиків не знаємо. Але перегляд книг, котрі пішли від них в Новгороді та Москві, показує, що в руках їх були ріжні середньовічні писання по фільософії, космографії і астрольог'ії, жидівських авторів: підручник льоґЧки і метафізики Мойсея, Маймо– ніда, XII в., астрольог'ічний. підручник т. зв. Шестокрил, зложений одним жидівським письменником з Італії, XIV в. й ин. Мова сих книг має явні познаки «литовського» себто українсько-білоруського походження. Розбираючл їх зміст і звістки про діяльність єретиків в Новгороді, дослідники

56

приходять до висліду, що властивого «жидівства» в «єреси» непомітно: єретики з Київа і «Литви» були мабуть просто представники певного руху між тодішньою українською та білоруською інтелігенцією, що не вдоволилась старою візантійською книжністю та церковною наукою і шукала чогось новійшого та свіжійшого. Ставлять сей рух у звязок із сучасним чеським гуситством (таборитами), з котрими були звязки у українсько-білоруських панів. Инші припускають в тім відгомони італійського відродження. На новгородськім ґ'рунті сі єретики між иншими виступали против розповсюд– неного тоді вичікування кінця світу з кінцем семої тисячі літ від сотворения світу (1492 р.): сим роком кінчилась пасхалія, себто виказ, котрого дня припадає пасха, і духовенство наказувало вірним готуватись до кінця світу і приходу антихриста. Єретики виясняли всю конвенціональність церковного літочислення, з котрого виходили сі віщування, і до сього мабуть і вживали астрольог'ічних та космографічних підручників жидівсько-арабського походження.

Кінець кінцем на основі сих скупих відомостей, якими роспоряджаємо про сю єресь, і згадок про «Литву» і Київ як її вітчину, одно, що можемо сказати з деякою певністю, що в другій половині на Україні, між тамошньою інтелігенцією був якийсь інтелектуальний рух, що виявляв себе незадово– леннєм церковною ортодоксією і візантійською книжністю, мав характер раціоналістичний, звертавсь до питань метафізичних, для сих студій вироблялася в сих гуртках і нова фільософічна мова, цілком відмінна від старої, книжної, болгарсько-руської. В сім руху брали якусь участь Жиди (вихрести, як думають), і вони то звертали увагу сих вільнодумців на звісну їм середньовічну жидівську літературу.

Студії народным словесности відкривають инші течії, що приблизно в тих же віках пройшли по нашім народі, захопивши його далеко сильнійше та лишили в нім глибші сліди – хоча й не були записані в наших памятках.

Одна – се дуалістична концепція, котру звязують з болгарським богомильством. В часах другого болгарського цар-

57

ства, в XIII—XIV в. дуалістичні секти так звані богомильські або маніхейські, дійшли були там великої популярности в балканських краях, тож маючи на увазі, що в сих часах і в нашім народі понаростали вже інтереси «до питань християнської доктріни та обряду, представляється досить правдоподібним, що сі дуалістичні ідеї серед нашої людности поширювались, через ріжних прочан, старців співаків і дод., власне в сих часах – в XIII, XIV і XV вв.

Книжности богомильської взагалі майже не заховалось. Пропаганда богомильських думок як почалась, так і продовжувалась устною дорогою, і саме між низшими верствами, серед котрих вони мали особливий послух. Джерелом їх уважають іранський дуалізм, доктріну Заратустри, відроджену в III в. по Христі в т. зв. маніхействі і пізнійше пересаджену на Балкани під іменем павлікіянства. Від IX в. вона починає поширюватись серед болгарської людности, далі між сербською і під іменем «болгарської віри» розходиться далеко по Західній Европі. Основою її було представление світу й його життя результатом боротьби доброї і лихої сили, Бога і Сатанаїла. При тім радикальнійші течії вважали людину і весь видимий світ твором Сатанаїла і його самого вважали елементом одвічним і від Бога незалежним, тим часом, як концепції близші до християнської, признавали за Сатанаїїюм ролю підряднійшу. Але сі і ті сходились в погляді, що злі сторони світового ладу походять з сього лихого джерела, і зачисляли сюди і державний лад, і со– ціяльні відносини, і офіціяльну церкву з її обрядами і службами. Безсумнівно, сим вони й брали за серце простий люд, що виступали дуже різко і безоглядно против правительства, «властелів», духовенства, підбурювали бідноту против бога– чів і т. ин., а для поширення своїх поглядів користувались «байками» – на свій лад перероблюючи християнські легенди, особливо апокрифічні, і тим способом мали чималий вплив на народню творчість.

В нашій народній словесности ся дуалістична концепція особливо яскраво відбилася в космогонічних лєг'ендах: про

58

те, як Бог на спілку з Сатанаїлом творив світ. В оповіданнях, наближених до крайнього богомильства, все матеріальне належить Сатанаїлови, «божому побратимови», Бог мусить всілякими штуками видурювати від нього ріжні річи, потрібні чоловікови – котрим Бог спеціально опікується. За право працювати на землі, котра належить Сатанаїлови, чоловік з усім потомством попадає в неволю дому, і Бог посилає Христа, щоб визволити з аду душі померші. Сатанаїл нагні– ваний на Бога, хоче його замкнути в ланцюхи, але сам попадає до них і буде в них сидіти до кінця світу, а тим часом тільки «юдить» людей на Бога. В світі йде таки чином неустанна боротьба Бога з Сатаною: ся ідея розвивається в лєґ'ендах про громовиків (особливо Ілю пророка), та богатирів, що помагають Богови і громовикам бити чортів; такими народня творчість представляє навіть своїх історичних героїв: славного Мазепиного соперника Палія, галицького Довбуша і под. В поменьших фрагментах і більших серіях маємо таким чином цілу теольоґ'ічно-космоґ'онічну систему, скомпоновану з дуалістичного становища, що нераз доволі близько підходить до «Книги св. Іоанна» – єретичої біблії західних дуалістів (розгалужень болгарського богомильства в романських краях: т. зв. катарів, вальденсів і под.) – тільки що у нас вона не була заведена до такої систематичної форми.

Цікаво, що фрагменти найбільш яскраві і популярні походять з прикарпатських сторін. Вони дають здогадуватись, що популяризатори сеї дуалістичної доктріни мали колись чималий успіх на Україні і спеціально – в її західних частях. Найбільшу ролю в сій популяризації надавано ватагам пілігрімів, «каліків» (се слово виводять з грецької назви для пілігрімського обувя) що ходили через ватіканські краї до Царгороду, Атосу, Єрусалиму, Барі (мощів св. Мико– лая) та набиралися в сій дорозі богомильських «байок», закрашених гострим протестом против соціальних кривд, що викликав увагу і симпатії народу. (Напр. в теперішних оповіданнях про визволеннє Христом душ з пекла Сатана

59

плаче, що зіставсь без підданих, а Христос потішає його, що ад ще наповниться «уверх», і то найбільшими панами і всім и тими, що гоноруються на сім світі).

Другу інтересну вказівку дають популярні апокріфи про святкованнє неділі і пятниці, та лєґ'енди звязані з сими святами. «Лист небесний» або «Епістолія о неділі» (ніби то отримана просто з неба в Єрусалимі, а в инших варіянтах в Римі), що наказувала се святкованнє була дуже популярна на Україні (маємо її копії з XVI—XVIII вв.). Разом з другим таким же популярним апокріфом – «Сном Богородиці» уживано їх як талісман, ношено на тілі для охорони від нещасливих випадків: тримано в хатах тому, що сі писання обіцяли щастє і безпечність такому домови: ні огонь, ні зброя його не знищить і т. под.

Відки така популярність? Дослідники звернули увагу, що «Лист Небесний» був поширюваний спеціально організаціями фляґ'елянтів, бичівників, що виступили вперше в Італії в другій половині XIII в., а потім, ще з більшою силою в середині XIV в. (1349 р.), після страшної чуми, що спустошила Італію і Середню Европу, пішли з Італії через Угорщину і Німецькі краї до Франції, Англії, Данії, Польщі. Потім в третій раз бичівництво прокидається під кінець століття (1397—1404), головно в краях романських, але викликає відродженнє фляґ'елянтів також і в Німеччині. Стрінувшися з гострими нагінками інквізіції, воно притаюється, але як тайна організація прокидається місцями й часами протягом майже цілого XV в.

В основі своїй се був рух містичний, але заразом обертавсь з обвинуваченнями против нерозкаянних грішників і служив докором церкві і духовенству за їх яловість, безчинність, безрадність, супроти котрої вірним приходиться ратувати самим себе. З огляду, що люде не покористувались Христовою жертвою за людей: грішать і накликають гріхами гнів божий, не лишається нічого, як тільки кождому доброму християнинови дати себе на муку – як Христос дав себе – аби відвернути гнів божий. Подаючи тому приклад,

60

бичівники ходили процесіями з міста до міста, співаючи відповідні пісні на місцевій мові. Прийшовши де небудь на площу, справляли прилюдно своє бичуваннє, побиваючи себе до крови гострими канчуками. Після того оден з компанії, вийшовши на підвисшеннє, відчитував «лист небесний», закликаючи присутних, щоб його списували, поширювали і завсіди у себе тримали. В листі, так само в гимнах співаних бичівниками, наказувалось памятати муку Христову й страждання Пречистої, котрі вона тоді переживала, й її благання .перед Христом за грішників, котрими вона випрошує "їм полекшу, та шанувати дні, присвячені памяти Христової муки і воскресения: неділю і пятницю (в деяких варіянтах також середу і понеділок). Христові кріваві муки, божий гнів на людей, котрі зневажають сі муки своїми гріхами, його грізні остороги, що виявляються в ріжних нещастях, муки, що загрожують грішникам – такі були теми понурої поезії бичівників. Безсумнівно, вона робила сильне вражін– нє, і незвичайна популярність отсих тем в нашій народній поезії і популярність якраз тих апокрифів, які стояли в най– тіснійшім звязку з поезією і проповідею бичівників, дають дорозуміватись, що їх ідеї поширювались і у нас – принаймні в Україні Західній.

Правда, джерела не згадують про бичівнццькі походи по наших землях – хоч се не виключено, що коли вони ходили по землях чеських, польських та угорських, то могли заходити і на наше Підкарпатє (наші історичні джерела з XIV– XV в в. так немовірно бідні фактами релігійного і культурного життя, що брак відомостей про се, не може мати ніякого особливого значіння!) Але вже через те саме, бичівницькі гимни на місцевих, отже – й словянських мовах, як кажуть сучасники – лунали в землях чеських і польських, їх мотиви, настрої й ідеї не могли зіставатись без відгомонів і у нас. Отже такі теми нашої поезії, як скарги неділі і пятниці на людське непошанованнє («Плакала Пятонька перед милим Богом: «Не буду, Боженьку, людей освічати, бо ми не хотять люде шанувати») і анальог'ічні жалі сонця на непо-

61

божні вчинки людські і нешанованнє неділі (Ей скаржилось світле сонейко милому Богу: «Не буду, Боже, рано схожда– ти, світ освічати, бо злі газдове понаставали, в неділю рано дрова рубали, а ми до личка тріски метали»), де образ неділі зливається з образом сонця, і їх жалі звучать як відгомони скарг стихій на людське беззаконне в старих апокрифах. Далі – поучения Пятниці, аби люде її шанували, благання Пречистої за людські душі, замкнені в пеклі. Визначення особливо тяжких гріхів, перед котрими безсильна молитва святих і самої Пречистої – все те настілько близько і докладно відповідає ідеям і образам бичівницької пропо– віди, що властиво не можна мати сумнівів в тім, що тут перед нами відгомони сього руху. Питаннє лише в тім, наскільки безпосередньо він впливав у нас: чи захоплювали бичівницькі походи якусь українську теріторію, яку саме, й коли?

Супроти наведених помічень не без користи буде згадати міркування дослідників з приводу єреси так званих «стри– гольників», що виявилася в Новгородсько-псковських землях після чуми («чорної смерти»), в другій половині XIV в., і трималась потім довго, ще в першій половині XV в. Від сих єретиків теж не дійшло ніяких писань і приходиться про них знов таки довідуватись лише від православних полемістів. Але те, що вони про них оповідають, дає в дечім такі яскраві анальоґТї з бичівництвом (скептичне становище до духовенства, проповідь власного морального відродження, прилюдного каяття і под.), що авторитетні дослідники, не вагаючись, звязують сю єресь з бичівництвом як його галузь. А що Новгородсько-псковські землі в тім часі стояли в дуже тіснім звязку із землями вел_; кн. Литовського (майже були його провінціями), то можна думати, що анальоґЧч– ні течії, викликані проповідю бичівництва, істнували в тім часі також в білоруських та українських землях вел. кн. Литовського, і «жидівський» київсько-литовський рух, про котрий зачуваємо століттє пізнійше, стояв в г'енетичнім звязку з ним (так як в великоруських землях успіх «жи-

62

довствующих» в другій пол. XV в. уважано продовженнєм «стригольництва» першої пол. XV в.).

РЕФОРМАЦІЯ ТА її ВІДГОМОНИ НА УКРАЇНІ.

Наведені факти досить проречисто кажуть, що не вважаючи на свої старання приноровитись до нових умов життя, та підійти близше до вимог тих верств, які стояли при «руськім імени», візантійське православє не задоволяло суспільности і вона жадібно шукала нового слова. Прикро мусів її вражати також розклад церковного життя під деструкційними впливами польсько-литовської окупації, упадок освіти, дісціпліни й моральности серед клиру, госпо– дареннє ріжних спекулянтів на церковні доходи, що попросту купували собі на королівськім дворі владицтва та архи– мандрії і потім ніскільки не думали про церковні та культурні завдання, котрим мали служити катедральні та монастирські маєтки й доходи, а наділяли ними своїх свояків, служебників та клієнтів. Особливо XVI вік був видовищем такого сумного виродження православної церкви в українських і білоруських землях, котре – се правда – було явищем паралельним з упадком державної римо-католиць– кої церкви, але таки не могло не хвилювати активнішої і свідомішої части православного громадянства. Тим більше, що всі зусилля до направи, чи з боку єрархії чи громадянства розбивались о політику правительства, що з своїх інтересів обстоювала свої права патронату і звязану з ним симонію та паралізувала змагання суспільности до участи в церковних справах і контролі над ними.

Се, як здавалось би, давало дуже пригожий грунт для закорінення і розвою серед нашого громадянства реформаційних течій, винесених німецьким релігійним рухом. Тим більше, що Литва і Польща в середних десятилітях XVI в. були дуже сильно захоплені ними. На півночи дуже активним огнищем лютеранства Прусія служила. В 1525 р. Альбрехт Гогенцолєрн, бувши головою Пруської лицарської держави, перейшов на євангелицтво, став енергійно поши-

63

рювати його в сусідних краях, а що був близьким свояком польського короля й рахувавсь васалем Польщі, тож мав змогу дуже активно впливати на поширеннє нової віри в польських і литовських володіннях. Ливонська старшина пішла за його прикладом; балтийські міста, з котрими був звязаний весь польсько– литовський експорт, стали огнищами євангелицтва. Численні німецькі кольонії Польщі, ще не спольщені тоді, служили дуже податними стадіями для поширення нової німецької доктрини. Польська та. литовська шляхта теж горнулась до неї й сприяла їй, маючи надію через поширеннє євангелицтва позбутись утяжливих оплат на католицькі церкви, та поживитись церковними маєтками. А навіть і двірські круги за нового короля Жигимонта-Августа носилися з плянами скріплення королівської влади через заведение євангелицької віри, сконфіскованнє церковних маєтків, усуненнє впливів папської курії й єпископів і т. и. В середині XVI в. Польсько-литовська держава стала пристановищем євангелицькйх доктрін з цілого світу: крім лютеран і кальвіністів поширились унітарісти (соцініяне), чеські братя й инші секти. Між магнатами польськими та литовськими стало на якийсь час доброю маркою опікуватись ними, а за їх прикладами йшла і шляхта. Польсько-литовські землі, в тім і Західня Україна та Білорусь вкрились доволі значною сіткоіб євангелицьких громад ріжних конфесій ^!. Деякі спирались о міщанські німецькі кольонії, для

Іван Гус, портрет XVIII в.

¹ От приблизний реєстр євангелицьких громад Західньої України, про котрі маємо якісь певнійші відомости, розложений по

64

землям, в порядку альфабету (роки означають звичайно, коли згадується в тім місці євангел. громада).

В Галичині – Бахорець, громада заложена мабуть Стад– ніцким, згадана 1570 р. Бережани – заложена Мик. Сєнявским за Жигимонта-Августа, зникла при кінці століття, або в поч. XVII в. Буча ч.– зал. М. Бучацкий за Жигимонта-Августа, син його скасував. Бучач Лісний, або Гаї,– згад. 1640 р. Чудецьв Сяніч– чині – згад. в 2-й пол. XVI в. Гвоздець – зал. Ян Потоцкий, істнувала в 1-й пол. XVII в. Гочів в Сяніччині, маєток Балів, гром, заложена в 1550-х рр. істнувала до 1630-х рр. Гнойниця в Перемищині, зг. 1570 р. Дилягова – Стадніцкий віддав костел на єванг. громаду в 1550-х рр. Д о р о г о ї в в Перемищині, гніздо Дрогойовских, одна з найбільш трівких громад, істнувала ще в сер. XVIII в. Дубецько – Стадніцкий віддав костел євангеликам уже в 1540-х рр.; проповідником був звісний свого часу Станкар, була школа, але здається, недовго. Дубляни – звістки з 1640-х рр. Д у л і б и – з 1620—40-х рр. Ж о в к в а – громада зал. Жол– кевским старшим, скасована його сином, звісним переможцем Наливайка. Ж о л и н ь в Перемищині, Стадніцких, зг. в XVI і поч. XVII в. З а р ш и н – гр. унітарська в XVII в. З б о р і в – зг. тільки за життя Мартина Зборовского. К а ш и ц і в Перемищині – зг. в XVII в. за Дрогойовских. К*о росно Руське – зв/ 1562 р. К у р о– патники – 1563 р. зг. громада унітарська, пізнійше протестантська (1570). Кусениців Перем.– в 1-й пол. XVII в. Литви– н і в в Галицькій землі – тоді ж. Л і с к о Стадніцких, гром, скасована в поч. XVII в. з переходом властителя на католицтво. Львів (нім. кольонія) – тільки глуха згадка. Л а н ц у т – гром, заснована 1549 р., скасована з переходом до Любомірских. Новота– н е ц ь в Сяніччині, маєток Станів, зв. від 1550-х рр., дотягла до кінця XVIII в. Поморяни Сємєньских, від 1560-х рр., істнувала в 1-й пол. XVII в. Риманів їх же, гром, скасована в 1580-х рр. новим властителем. Я в і р н и к в Перем, згад. в актах синоду 1570 р. Яблонів в Галицькій з., гром, звісна в 1630– 40 рр. Ясенів в Теребовел. зг. в XVII в. Яцимир в Сяніч.– в 1550-х рр.