Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

На Побужу холмсько-белзькім: Б о н ч а – гр. зал. Стадніцким при кінці XVI в. або на поч. XVII в., дотягла до XVIII. Г о з д і в гром, унітарська, зв. 1617 р. Г о р ж к і в – зв. 1560 і 1604 рр. Г о– л у б е ц ь або Голубе коло Крилова – в серед. XVII в. Ж и т а– н е ц ь зв. 1581 р. Жулин – в 1640-х рр, Замоете – гром. засн. Замойским старшим, скасована сином канцлером після його смерти (ум. 1572 р.). З д а н і в – зг. 1560 р. З м і ї в ц і – в актах синоду 1570 р. Краснобрід, маєток Лєщиньских – гр. згад. 1595, місце синоду 1648 р. Крилів – фундація Острогів,

З 2-119

65

зг. 1570, місце синоду 1596, скасована 1635 р. Криниця – зг. 1581 і 1595 р. Крупе Ожеховских, унітар. громада в XVII в. Лащів Липе – громада звісна від 1560-х рр. до кінця століття.– 1582 – фундація Горайських, зг. 1581, була друкарня. П е– ремислів – зг. 1582. Пустотва – зг. в 1560—1602. Рейовець – громаду зал. Рей в 1560-х рр., істнувала до кінця XVII в. Р і п л и н – зг. 1580—1600. Свидниця – зг. 1570. Т у– робин – єванг. громада в 1570—1580-х рр.. Угруськ – зг. 1608. X л а н і в – 1582. Щебрешин – заложив Гурка разом з Туробином, згад. тоді ж.

На Побужу берестейсько-дорогичинськім (що належало до вел. кн. Литовського): Бересте – кальвінська громада, заснована Миколаєм Радивилом Чорним, головним промотором кальвінізму від 1550-х рр., істнувала до 1630-х рр.; якийсь час була й друкарня. Біла – громада протестантська, потім унітарська, упала з кінцем 1570-х рр. В е н г р і в – від 1550-х рр., в 1560-х унітарська, пізнійше авг'сбурська і кальвінська, з них авґ'сбурська дожила до XIX в. Городище – єванг. громада, заснована в 1-й пол. XVII в. Д о к у д і в – коло р. 1600, істнувала до кінця XVIII в. З а б л у– д і в – вища євангл. школа, заснована Янушом Радивилом в XVIII в. Морди – тут 1553 р. синод протестантський, 1563 унітарська, але в 1570-х рр. громада заникає. Найдорф на берестейщині – протестантська громада, звісна від пол. XVII і до XIX вв. Нурець – від 1630-х рр. і до пол. XVIII в. Орля – 1644 синод дісідентів, громада істнувала до пол. XVIII в. Р у с к і в – протест, громада при кінці XVI в. С у р а ж – унітарська гром, в поч. XVII в. Ямно – євангелицька гром, від пол. XVII до XIX вв.

На Волини: Бабин – унітарська гром, в 1630-х рр. Б e р е з– к а – маєтність Чапличів, унітар. громада зг. в 1640-х рр. Берестечко – одна з старших євангел. громад, заложена кн. Пронсь– ким, в 1640-х рр. ніби унітарська, остання зг. 1651. Водиради – 1599 р. Канди б а обернув церкву на унітарський збір. Галичани – маєтність Шпановських, унітарська громада зг. в 1640-х рр. Гоща Гойських – унітарська гром, від поч. XVII в. до 1640-х рр. Дорогостаї – громада згад. від 1595 р. до 1640-х рр. Заслав – унітарський міністр зг. 1567, але громада істнувала мабуть не довго. І в а н и ч і – унітарська гром. зг. в 1640—50-х рр. Киселин – одна із значнійших унітарських громад, фундо– вана Ю. Чапличом, упала в 1644 р. Корець – згад. на єванг. синоді 1596 р. Лабунь – єванг. гром, в 1560—1590-х рр. Л я х і в– ц і – унітарська гром, фундована Сенютами на поч. XVII в., пізнійше поруч неї також гром, протестантська. Мартинів Ходкевичів, гром. зг. 1570 р., скоро упала. Острог – унітарська гром. зг. в

66

більшости осередком служив панський двір: поміщик-коля– тор, перейшовши на котрусь євангелицьку конфесію, відбирав церкву від католицького ксьондза, спроваджував «міністра» своєї конфесії: між його дворянами знаходилось звичайно якесь число охочих іти слідами патрона, так зявлялась євангелицька громада, при ній часом і школа, гурток справжних євангеликів, а иноді й друкарня з громадою учених.

Але глибшого коріння сей євангелицький рух не мав ні між польсько-литовським, ані між українсько-білоруським

1617—8 рр. Рафалівка й Собі шин – унітарські громади зг. в 1640-х рр. Староконстантинів – велика унітарська громада, заложена ніби то під протекторатом самого кн. Конст. Острозького (в 1617 р. рахувала 100 членів). Тихомль – уні– тар. гр. заснована Ад. Сенютою, істнувала до 1640-х рр., поруч неї була громада протестантська. Ш п а н і в – унітарська гром., заснована А. Шпановським, зг. в 1620-х рр. Щ е н я т і в – згад. унітарська гр., заснована Сенютою. Я н і в ц і – протестантська гром. зг. в серед. XVII в.

П оді ллє: Камінець – євангелицький збір, фундував староста Мих. Потоцкий. М е ж и б і ж – євангел. гр. згад. 1570 р. П а– н і в ц і – євангел. гр. фундації Потоцких, при кінці XVI і на поч. XVIII в.; школа і друкарня (друки 1610—1 рр.), скасована з переходом до католицької лінії Потоцких. Сатанів – євангел. проповідник зг. 1560 р. Хмельник – зг. 1570 р. Язло– в е ц ь – Ю. Язловецкий віддав костел лютеранам і 1549 р., за його сина громаду скасовано. Акти синоду згадують ще дві громади на Поділлю, але назви місць, очивидно, покручені.

Браславщина і Київщина: Винниця – зг. 1570 р., потім нема сліду. Козаровичі, Ліщин і Лосічин – маетности Горностаїв, єванг. громади в пол. XVII в. Ушомир – маєток Немиричів, унітарська гром, в 1-й пол. XVII в. Ч е р н я х і в, іхже, унітарська громада і школа скасована рішеннєм трибуналу 1644. р. Шершні – унітарська громада теж фундована Немиричами, істнувала до 1640 р.

З огляду, що лютеране (євангелики ав^сбурської конфесії) не завсіди розріжняються від кальвінів (пресвітеріян), я і в сім реєстрі часто мусів означати їх загальним іменем євангеликів або протестантів. Тільки унітарії виразно відділяються від них.

З*

67

громадянством. Коли з смертю Жигимонта-Августа минули всякі політичні спекуляції на реформацію, і новий король Баторій взяв в свою опіку єзуїтів, а по нім засів на польськім престолі ще більший їх приятель і вірний ученик Жигимонт III Ваза та став систематично відсувати нововірців від усяких впливів і доходів, так запал до нововірства і простиг між маґ'нацтвом і шляхтою, а кілька десятиліть єзуїтської праці над молодими шляхетськими та міщанськими поколіннями (для котрих єзуїтська колегія стала майже єдиною школою) перетворили польське громадянство з такого поступового та вільнодумного в одно з найбільшна задницьких і темних. Євангелицтво, як раптово було вибуяло (в третій четвертині XVI в. найбільше), так раптово й змаліло в першій четвертині XVII в., і тільки завзяттє кількох магнатських фамілій, що не схотіли відступити від євангелицтва, уратувало авг'сбурську та пресвітеріянську конфесію від повного знищення серед сеї чорної реакції. Унітарсгво ж, що не мало таких могутних протекторів,– а виставлене було на безоглядну ворожнечу згаданих євангелицьких конфесій, не пережило сеї реакції: її громади і освітні установи були силоміць покасовані, і члени сеї конфесії засуджені на вигнаннє з Польщі в 1650-х рр. Так євангелицтво не стало в Польщі—Литві вірою народньою, навіть серед міщанства не звило собі трівкого гнізда, зісталось річею пансько– магнатською, як певний прояв опозиції людей, які могли собі сю дорогу рос кіш позволити – против темних католицько-назадницьких впливів, що опанували двір, уряд – і шляхецький загал.

Все ж таки сей рух не зіставсь без глибоких і користних впливів на розвій польської культури, політичної думки і громадського життя. Досить того, що се він сей рух властиво покликав до життя польську літературу, змусив письменників перейти на народню мову, вигладив і вигартував її протягом недовгих, але горячих десятиліть релігійної боротьби. Єзуїтська реакція зломила і приглушила сі початки,

68

але, оживши згодом, вони зістались невмирущою памяткою колишнього релігійного руху.

На українськім же життю, на жаль, сей реформаційний рух відбивсь далеко менше і слабше – бо тут він навіть і серед українського панства – не кажучи про инші верстви, не знайшов скільки небудь енергійних та рішучих прихильників.

Правда, у тогочасних полемістів, не тільки католицьких та уніятських, але й православних, єсть кілька відзивів про великі успіхи «ереси» між православними. Московський емігрант кн. Курбский, що жив на Волини і дуже журивсь упадком православної віри в 1570—80-х рр., завважав «мало не всю Волинь» тодішню «зараженою духовою Канґ^реною і розагітованою фальшивими догматами». Наш Вишенський в початках XVII в. закидав усій українсько-білоруській аристократії, що вона «поєретичилась». Але оден і другий були прихильниками непохитної візантійської ортодоксії, за ересь вони вже вважали яку небудь критику православного обряду чи духовенства, яку небудь похвалу чужій вірі,– а такі слова дуже часто мусіли бути на устах тодішних Українців з більше освічених верств – тільки се зовсім не означало їх приналежности до якої небудь не-православної конфесії. В однім з листів Курбский з обурен нем оповідає про волинського українського пана,Чаплича, що він прийняв до себе московських емігрантів, єретиків-раціоналістів, перейнявсь їх гадками і не упускав нагоди завести в шляхетській компанії розмову на теми догматів і морали та пописатись раціоналістичними ідеями. Але зістається таки незвісним, чи сей Чаплич пристав формально до якої небудь євангелицької конфесії,– чи зістав православним вільнодумцем. В кождім разі для другої половини XVI в. не можемо вказати ні одного скільки небудь визначного імени між представниками євангелицького руху, ані якого небудь яскравого успіху сього руху серед українського громадянства. Про деяких діячів – напр. про Потія оповідається, що вони перейшли через євангелицтво – але таки не звязали

69

з ними скільки небудь трівко своєї діяльности. Пізнійше знаходимо серед унітаріїв кілька українських фамілій, які звязались з ним серіозно – але в українськім життю вони не грають виразної ролі. (Виїмком, можливо був Неми– рич – котрого постать одначе і досі не уявляється нам виразно). Значіннє ж євангелицького руху для українського життя – значіннє все таки дуже поважне – полягає у тім, що він чимало причинився до розбурхання сього приспаного світу своєю активністю та енергією, давши йому певні взірці, використані православними церковними й національними діячами, перенесені в українські обставини і до них приноров– лені. На євангелицькім же ґ'рунті стати і на нім повести український релігійний чи культурний рух, ніхто з українських діячів, скільки знаємо досі, серіозно не постаравсь, ані з євангеликів ніхто не додбав про те, щоб в українстві пошукати ґ'рунту для своєї діяльности.

Трохи наче більше того було на Білоруси. Могла в тім мати значіннє і близькість Прусії й приплив з Московщини тих еміґ'рантів-раціоналістів, згаданих вище, що перед усім на Білоруси шукали собі схороншца, і впливи Радивилів, протекторів кальвінства, що володіли величезними маєтками на Білоруси. Скарга і Потій в 1590-х рр. говорять навіть про незвичайні успіхи євангеликів межи православними Білору– синами: що вони тут сотки церков обернули на євангелицькі збори, а з шляхти хіба сот ний дім зіставсь не захоплений єресию. Розуміється, тут богато мабуть перебільшено*. Але припускаючи, що єсть в тім щось і правди – які наслідки тих успіхів? І тут вся євангелицька література на білоруській мові, яку досі вдалось викрити, обмежується двома книжками, виданими Симеоном Будним, в товаристві ще двох инших проповідників, в несвіжській друкарні в 1562 р. на тодішній українсько-білоруській книжній мові: «Оправдание грішного чоловіка перед Богом» і «Катихисісь то єсть наука стародавная хрістіаньская от светого писма для простыхъ людей языка руского въ пыташахъ и отказЪхъ събрана». Будний і його товариші не були з роду Русинами

70

і до українсько-білоруської мови звернулись в інтересах пропаганди. Будний був з початку кальвіном, потім уніта– рієм. Його «Оправдание» .присвячене Остафієви Воловичеви, одному з виднійших білоруських магнатів, що прославив себе енергійним протестом против Люблинської унії. По словам передмови, він причинивсь своїм коштом до заснований несвіжської друкарні «на розмноженнє добрих книг». Та видко, ся проба Будного не знайшла симпатичного відгомону ні в українсько-білоруській суспільности, ні в євангелицьких кругах, і не була ніким продовжена. Сам Будний звернувсь до перекладів на польське (здобув собі вдячну память в історії польської культури польським перекладом біблії), його ж білоруські друки навіть не згадуються пізнійшими істориками євангелицького руху!

Инший, недовершений твір в сім напрямі тільки здогадно звязується з білоруським євангелицьким рухом: се євангеліє в двох паралельних текстах, словянськім і білорусько– українськім, розпочате Василем Тяпинським¹ у власній «убогій друкарні», котру він заложив для сього діла, але не зміг довести його до кінця, тому задумав випустити бодай видруковану частину з своєю передмовою, але не відомо, чи й се удалось йому сповнити. Його передмова дуже інтересна своїми жал ями над занедбай нєм «руської» мови та наклика– ми до суспільности (православної), аби вплинула на свою єрархію, щоб вона заопікувалась школами та наукою. За недостачею яких небудь відомостей про особу автора пробувано його звязати з одним полоцьким шляхтичом-унітарієм, що мав таке імя. Але в його передмові нема ніяких натяків на нововірство: він говорить до православного суспільства, так якби сам був православним, і серед православної української шляхти того часу знайдено також шляхтича Василя Тяпинського, що міг бути автором сього інтересного твору.

¹ Новійша студія про нього пок. Ореста Левицького в київських «Записках» т. XII, 1913.

71

Найбільш виразний відгомін євангелицького – спеці– яльно – унітарського руху того часу на Україні, се переклад на сучасну українсько-білоруську мову зроблений на Волини в 1581 р. близше незвісним Валентином Нега– левським. Переклад і толкования мають доволі виразні познаки унітарської доктрини. Перекладчик пояснює, що до сеї праці приступив «за намовою і напоминанием многих учених і богобойних, а слово боже милуючих людей, котрі слова польського читати не вміють, а язика словенського – читаючи письмом руським – викладу і слів його не розуміють. Але сі «учені люде» таки не постарались опублікувати праці НегаЛевського, і вона звісна тільки з рукописи.

Таким чином на нашім ґ'рунті євангелицький рух не проявив тих заходів коло видання св. письма та релігійної літератури на народній мові, що деинде бував одною з силь– нійіііих та продуктивнійших сторін сього руху та клав нараз сильні підстави національній літературі й звязував національний рух з євангелицтвом. Се тим дивнійше і сумнійше, що такі заходи коло впровадження народньої мови до книжної, релігійної письменности на Україні і Білоруси почались уже перед Лютеровою реформою. Проби вживання тут сучасної мови маємо вже з XV в., і шановні праці Скорини випередили теж на які два-три десятиліття перші відгомони її на Білорусько-українськім ґрунті. Наскільки сі Ско– ринині проби ународнення святого письма (роблені за помі– чю чеської біблії) дійсно відповідали потребам нашої суспільности, показують численні рукописні копії з Скори– ниних друків: маємо кілька таких копій зроблених в Західній Україні в другій пол. XVI в. Єсть і нові переклади зроблені в тім часі на взірець Скорини, за помічю чеського тексту, як Пересопницьке євангеліє, перекладене на Волини в 1550-х рр., або Пісня пісень Соломона. Сі переклади теж лишились недруковані, і се дивно, що тодішні провідники євангелицького руху в Польщі й Литві – дуже численні і на Україні пройшли повз сього досить помітного явища, не

72

помітивши й не оцінивши потреб української людности в народній біблії.

Не оцінили вони й проб пересадження євангелицької доктрини на український ґ'рунт і навязання до українських традицій, що виникали серед самих євангеликів. Звісна напр. така спроба унітаріїв використати для успіху своєї проповіди память і пієтизм українського громадянства до своїх старих князів. Се так званий «лист Смерти Половця до князя Володимира, пущений в 1560-х рр. (як оповідали польські унітарії) якимсь Андрієм Колодин ським з Полоцька з заміткою, що лист сей, мовляв, знайшов він в монастирі Спаса в Перемищині, де був похований кн. Лев галицький. Іван Смера, двірський лікар Володимира (особа, очи– видно, вимишлена) – висланий ним, в числі инших, щоб на місці познайомитись з тими ріжними вірами, котрі Володи– миреви захвалювали місіонери, інформує свого князя про віру грецьку. Критикує її гостро і противставлює їй (в виразах досить неясних) правдиве християнство, що колись візьме гору на Руси (очивидно – в формі унітарського евангелизму) . Написано се все з невеликим хистом, з невеликим знаннєм православної віри і церковної практики, але в ко– ждім разі цікаве самою гадкою: дати щось зі своєї проповіди під ослоною двох популярних історичних українських імен: Володимира і Льва (якраз в 1560-х рр. з іменем Льва фабрикувались всякі грамоти на оборону прав українських посідачів, котрим бракувало правосильних документів) . Але що ж? і сей лист

Др. Франц Скорина з Полоцка.

73

зіставсь невиданим, здається, майже невідомим, не спопуляризованим (навіть українського тексту сього памфлету не відомо).

З свого боку провідники українського національного руху (що був заразом рухом церковним, освітним, літературним) використовували – часом навіть досить запопадливо, що на їх гадку користного міг дати євангелицький рух, але не охотились звязуватись з ним так, щоб аж розривати зі своєю церковною традицією, бо при всіх темних сторонах православного церковного життя, видима річ, цінили православну церкву як національну інституцію – і національне гасло.

Українські полемісти не цураються євангелицьких писань, звернених против римського католицтва, вони черпають з них матеріял, аргументи, ідеї для своїх писань. Траплялось і таке, що православні меценати – як приміром кн. Острозький, доручали евангеликам відповідати на атаки католицьких письменників на православну церкву, що їм дуже брали за зле католики і уніяти. В політичній боротьбі православні і євангелики йдуть звичайно разом против клерикальної політики уряду, против переваги католицької єрархії і всяких обмежень і репресій на дісідентів (некато– ликів). Весь час пильно тримається згода і перемирє між православними і євангелицькими кругами з огляду на небезпечного спільного ворога, утримується можлива толєранція супроти релігійних ріжниць, по змозі оминається всяка полеміка між сими двома релігійними таборами, що фактично тримають політичний союз.

Не бракувало й проектів перетворення сього тактичного, політичного бльоку в чисто релігійне порозуміннє. Найбільш звісний епізод належить до 1599 р., коли євангелики й православні ладились до спільного натиску на правительство і клерикальну частину сойму, щоб зломити їх ворожий для не-католиків курс. В сій справі визначено зїзд православних і євангеликів (лютеран, кальвінів і чеських братів) в Бильні і кальвінська старшина виготовила для сього з’їзду проект

74

релігійного обєднання евангелизму з правоелавєм – як відповідь на недавно проголошену в Берестю унію владиків з Римом. Євангелицькі проповідники мали прибути на ви– ленський зїзд, а кн. Острозького, як голову православної партії, прошено привезти з собою учених православних духовних з Волини, аби через богословську діспуту привести обидві сторони до порозуміння, коли не у всіх подробицях, то бодай в головнійших питаннях, відповідно до виготовленого євангелицькою стороною проекту такого релігійного погодження ¹.

¹ Виймаю головнійше з сього інтересного проекту:

«Великий би то був крок до переведення згоди, коли б зараз від них (православних) вийшла постанова згідна з нашою, котрі книги (св. письма) вони вважають за канонічні, а котрі за апокріфи, і вони показали б примірник грецької біблії, котрий вони вважають за автентичний, бо порівнюючи з ним наш берестейський виклад, думаємо, що в новім тестаменті вони не знайдуть ріжниці.

«Погодившись що до основи і на ній ставши, переходити всі точки віри й науки, в котрих маємо з ними згоду, і ту згоду посвідча– ти, докладно означуючи точки против усіх відмінно мислячих єретиків, а особливо против папських: в доктрині про Христа єдину голову церкви, про участь в трапезі господній під обома видами, про чистилище, подруже священників і т. д. Для улекшення радили б ми домагатись від них якихось визнань віри, бо з такого скорше можна зміркувати ніж з загальних поглядів. Але що і у них, мабуть, також не без помилок, і заглублюючися в них можна б замість згоди прийти до ще більшої ріжниці і огірчення Греків (православних), тому здається нам краще подати їм наше сендомирське визнаннє, аби в нім вказали, коли що можуть слушно, а коли не можуть, нехай його приймуть і підпишуть: того від них сподіваємося в богатьох точках.

«Спір про походженнє св. Духа зробить деякі трудности, але нехай судять инші, чи задля нього не можна перевести обєднання в усім иншім. Бачили ми писання деяких наших німецьких те– ольогів, які твердять, що спір сей не був досить важною причиною для розділу латинської і грецької церкви. На наш погляд, хто пиль– нійше вгляне до справи, ледви чи не переконається, що хоч Греки сваряться з нами про слова, в самій річи майже згоджуються. Не хотіли б ми, аби льоґ'омахія (суперечка про слова) завадила унії. Ми теж не у всім згоджуємось з людьми аві^сбурської конфесії що до сакраментів, але сполучились з ними спільною декларацією

75

сендомирською і запобігли дальшим суперечкам і образам, поставивши границі дискусії. Чи й тут не можна б було піти сею дорогою? і то тим лекше, що про сей догмат мабуть рідше ніж про сакраменти приходиться говорити на проповідях?

«Найбільшою завадою для спільности богослужения, на їх гадку, се взиваннє святих при обідні (чи і обідня, тут не ясно). Викинути з їх церкви обідню так відразу, се ледви чи можливо. Зразу про те тільки подумати, щоб полишивши їм церемонії, котрі можуть бути толєровані, можна було викинути забобонне ідолослу– женнє у взиванню святих та инші блуди, які більше впадають в око. Против них треба б приготовити тепер перед розмовою як найбільше свідоцтв з св. отців грецької церкви, і щоб не було спору про певність авторів, зазначувати місця в грецьких екземплярах, котрих би добре було як найбільше зібрати до Вильна на часть діспута.

«Акт артолятрії (хлібопоклонства) без огірчення простих людей мабуть трудно було б скасувати, і можна було б побоюватись, щоб вони не удались до папства, образившись наглою зміною. Тому не знати, чи не можна було б поки що вдоволитись тим, щоб грецькі пресвітери, давши наперед в сій справі відповідну деклярацію, потім публично на проповідях поясняли простим людям, що те ставанне на коліна не повинно робитись і не робиться перед хлібом видимим, а перед самим Богом,– як то ведеться в деяких євангелицьких зборах, де на колінах приймають сакрамент.

«Так само з образами – тому що Греки мають образи мальовані, хоч різблені відкидають, коли б не можна було скасувати їх відразу (що було б краще) то прикладом церков августинської конфесії против адорації образів могла б подаватись наука з св. письма і учителів церкви, по вказівкам наших (проповідників), а згодом коли б ідолослуженнє було викорінене з серць, лекше було б скасувати й самі образи.

«Тепер тими способами аби тільки осягнути, щоб евангелик міг бувати при православнім богослужению без образи свого сумління, аби й вони не бридились нашим богослужением. При тім не треба боятись, що евангелики стали б переходити до них, навпаки – певно, що богато Греків ставало б правдивими і повними евангеликами, аби тільки прийшло до щирих розмов їх пресвитерів з нашими міністрами, що перевисшають їх наукою. Далі і школи по повітах могли б бути спільні, і на них від православних богато б прибуло коштів, а учених учителів з їх релігії мало б знайшлось. Часами й повітові синоди могли б відбуватися спільно, і коли б їм так до якогось часу попускати, до них приладжуватись в питаннях менших і неважних (як обходженнє подекуди разом з ними свят по старому

76

Острозький все підтримував близькі і приязні відносини з євангелицькими кругами (старша його донька була замужем за головою соцініян, Яном Кишкою, старостою жму– дським, друга за Криштофом Радивилом, воєводою виленсь– ким, промотором кальвінів), і взагалі ставлячись доволі легковажно до конфесійних ріжниць і трактуючи свою церкву головно з національного і політичного становища, він і сим разом заявив повне спочуттє тіснійшому обєднанню євангеликів з православними. Оба владики, що зістались при православних після берестейської унії, запросин на виленсь– кий зїзд не прийняли; тож Острозький дійсно привіз кого міг: одного переїзжого владику з балканських сторін і двох достойників з славного лубенського монастиря (фамілійної фундації Острозьких). На зїзді він виступив з промовою, висловлюючи горяче бажаннє, щоб православна церква дійсно зєдналась з євангелицькою. Але присутні православні духовні – як то можна було й сподіватись супроти загальної тактики, прийнятої в православній українсько-білоруській церкві – заявили, що перед умовою мусить бути згода і участь царгородського патріарха, обєднаннє взагалі можливе тільки при тій умові, що євангелики приймуть православні догмати, а які небудь уступки з боку православної доктрини не можуть бути зроблені.

Супроти такої заяви євангелики не мали що більше

календарю, або в справі уживання прісного хліба в євхаристії), то се дуже богато заважило б для прихилення їх (до євангелицтва) і відвернення від апостазії до папства, що тепер стали такими звичайними, і для оборони від утисків від людей римської релігії, коли б (православні) за нашим прикладом перевели (організацію оборони) спільними постановами (з евангеликами)».

Незалежно від такого трактования релігійних питань сей проект цікавий ще й тим, що в нім, з одного боку, ясно відбивається бажаннє і надія євангеликів (на котрих уже прийшла чорна година) скріпити себе засобами і силами православних, а з другої сторони – їх незвичайна далека відчуженість від православного церковного життя, про котре сі люде говорять як про щось далеке і незнане, хоч прожили весь свій вік може поруч православних.

77

робити, як вислати до патріарха листа з проханнєм, аби він з свого боку помагав обєднанню, а на зїзді переведено тільки формальний політичний союз, «конфедерацію», і вибрано з обох сторін: євангеликів і православних, «Генеральних провізорів», аби слідили за подіями і в потребі мобілізували сили обох таборів для спільної акції.

Я спинивсь на сім епізоді, бо він доволі добре ілюструє відносини православних і євангеликів і помагає зрозуміти сильні і слабші сторони сих взаємин.

Євангелицький рух зробив сильне вражіннє в православній суспільности. Хоч оживленно православного життя, котре зазначилось XVI ст., почалось незалежно від впливів реформації – скорше ніж ті могли викликати в нім які небудь відгомони, але заважила вона на його розвитку дуже помітно. В сфері релігійної гадки ті прояви раціоналізму («жидовствующих»), про котрі була вище мова, і зворот до «простої» мови у викладі св. письма і взагалі літературній творчости цілком ясно випередили які небудь відгомони реформації у нас. В політичнім життю кампанія українського львівського міщанства проти обмеження в правах виникла в другім десятиліттю XVI в. також незалежно від яких небудь впливів реформації,– а власне ся кампанія стала першим кроком в боротьбі за права православної церкви і національне право, в котрім повела провід львівська українська громада. Брацтва, що послужили найбільш яскравим орГаном сеї національної та реліГійної акції, були реорганізовані і приладжені до потреб нового руху теж ще перед впливами реформації. Але сьому вже розпочатому рухови реформаційні змагання піддали богато завзяття, дали цінні взірці і приклади, підтримали і осмілили своїм союзом. При– нціп соборної організації церковного життя, котрому православний рух, безсумнівно, завдячав дуже богато, хоч мав свої початки в попередній практиці, в своїм розвитку XVI в. був значно натхнений євангелицькими прикладами: синодами, з'їздами духовних і світських представників єванге– лицьких конфесій і под. Самопевність і безоглядність,

78

з котрою вони розправлялись з католицькою єрархією, не лишились без впливу на сміливість, з якою православна суспільність стала наставати на своїх пастирів, домагаючись направи відносин і практик православної церкви. Супрематія брацтв над єрархією, проголошена в боротьбі з львівським владикою, як не піддана, то. в кождім разі – без сумніву підперта була євангелицькими взірцями. Найширше й найг'рунтовнійше виложений був сей принціп в «Апокрізісі», що вважався твором нововірця, і православні церковники дійсно не вважали можливим солідаризуватися з ним – ані його вирікатись.

Се подробиця характеристична для загальної ситуації: український рух вагавсь між бажаннями як тіснійше звяза– тися з євангелицьким рухом – і страхом відірвання від традицій православних, від гасла «руської», національної церкви, від патріархату, що служив їй і всій традиції немов якорем в глибокій воді, Гарантуючи, що вона не згубиться серед суперечних течій сеї бурхливої доби.

Такі визначні представники боротьби за національність як кн. Острозький скажім, нераз сходить цілком на реформаційні думки, що в східній церкві треба б поправити не тільки дісціпліну, «але і звлаща около сакраменту і инших вимислів людських», і Потій злорадно приловивши його на такім не православнім вислові, пригадав йому, що в сакраментах східньої церкви не може бути ніяких перемін. «Пересторога», хоч вийшла від горячого прихильника сучасного православного руху, одначе у своїм легковаженню старої церковної літератури та старосвіцьких замиловань, у зверхнім обряді та своїм горячім відданню інтересам науки і школи як найвищому національному добру,– виявляє ясно людину виховану в ідеях реформаційного руху. Та й у самого Вишенського – найяскравійшого оборонця старих церковних традицій і канонів бували моменти, коли він договорювався до цілком революційних, протестантських поглядів, радячи православним не приймати єпископів, що беруть затвердженнє від короля без соборного вибору: «Краще вам

79

без владиків і попів діяволом поставлених до церкви ходити і православіє заховувати, ніж з владиками і попами не Богом покликаними (але канонічно поставленими!) в церкві бути та з неї насміватись і православіє топтати».

Не буду вже спинятись на ріжних спеціяльних літературних запозиченнях православних від євангеликів – напр. на протестантській тезі про папу-антихриста, спопуляризованій для будучих віків православними полемістами кінця XVI в., бо се деталі! Скажу натомість загально, що енергія, інтензивність, сміливість українського національного руху (небо-зна які, беручи їх абсолютно, але несподівані і через се дивні після довгої попередньої застої і безвладнос– ти) виявились не без звязку з реформаційним рухом, і так само потім підупали тут – в Західній Україні в XVII в. не без звязку з занепадом реформаційного табору! Український корабель плив повними вітрилами під вітром реформації і спустив вітрила, коли сей вітер опав і не стало ні сих сміливих союзників, ні їх бадьорих прикладів!