Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Рішучою поставою супроти уніятів, котрим він збройною рукою відібрав стару київську катедру, св. Софію з сусідни– ми церквами, Могила придбав собі довірє у православного громадянства, що з початку з великою обережністю ставилось до нового, королівського митрополита, побоюючись яких небудь уніятських інтриг⁷. Могила, наскільки прихильно й поважно ставивсь до католицтва, настільки безоглядним і неприхильним був для унії: по плянам угодовців за ціну компромісу з Римом Могила мав одержати зверхність над уніятськими владиками і повернути уніятів назад до руської церкви: унія мала скінчити своє істнованнє і одність руської церкви відновилась би в формі якого руського патріархату, вповні православного, але відокремленого від Царгороду і помиреного з Римом: мало б се бути нове, гоноровійше для православних виданнє унії *. Воно не вийшло з стадії проєк-

¹ Про сі пляни дають приблизне поняттє королівські листи до православних 1636 р. Володислав нагадує їм, що вони дали свою згоду на сі пляни підчас безкоролівя, і під сею умовою він зробив їм свої концесії. За підставу сих плянів було прийнято пункти погодження (конкорданції) 1629 р.: ріжниці православної і католицької віри мали бути проголошені за такі, що не підлягають суперечкам і критикам противної сторони (подібний принціп ми бачили вище в проекті порозумінни з православними євангеликів 1599 р.– замість з реформацією такий компроміс православні ладились тепер робити з католицькою реакцією, в сім інтересний показчик тих змін, які протягом одного покоління перейшли в обставинах, а з тим і в ідеольогії сих людей). Плянуючи сей компроміс, король Володис-

96

ту і завдяки тому знаходило спочуттє у православних, котрі – за виїмком крайних старовірів, увірились в право– вірности Могили, не допускали можливости якогось шкідливого кроку з його боку і сподівались, що сей проектований патріархат тільки піднесе повагу Руси. Сим угодовцям в особі Кисіля в рік потім, як Могила погромив київських уніятів, удалось навіть помирити з Могилою й козацьке військо: він не став його мужем довіря, але відносини між Могилою і військом від сього часу були льояльні, і військо більш не підтримувало активно його противників. Могила міг переводити свій плян реорганізації церкви, не стрічаючись з якоюсь серіозною, активною опозицією, і дійсно, протягом 14 літ свого правління ¹ встиг зробити так богато, що се правліннє стало епохою в українськім церковнім життю і на

лав і його права рука канцлер Осоліньский мали перед собою завдання не релігійні, а політичні: їм за всяку ціну хотілось відокремити православних Польщі-Литви від Царгороду і Москви, і для сього вони готові були справді пожертвувати унію. Київський патріархат, що проектувався ними на взірець московського, організованого при кінці XVI в., міг бути православним,– аби лиш був фактично незалежним. Царгородський патріарх мав би уділити священне тільки першому київському патріархови, як се було з московським, а далі вони б ставились самостійно, і под. Але з обох сторін – і польської і української, справа не договорювалась до кінця: принаймні ми тепер не роспоряджаємо ніяким авторитетним документом, де б питание ставилось ясно і реально, так як воно мало б бути здійснене. Головна трудність була в тім, що православним треба було здобути на те все згоду патріарха, а урядови згоду папської курії, знайти ж щось таке, щоб задоволило і папу і патріарха, було неможливо. Одначе справа мала прихильників і у прави– тельственних і православних кругах і тяглась аж до Хмельниччини. Могила і його однодумці безсумнівно їй спочували, хоча тримались дуже обережно, навчені попередним досвідом і маючи над собою пильне око старовірів, що й так раз-у-раз зводили трівогу про їх уніятські замисли. Докладнійше про се в VII і VIII томі Історії України-Руси для другої половини XVII в., на жаль, бракує якогось новійшого підручника, тільки старші і не дуже докладні праці – Пелеша з уніатської сторони і Чистовича (Исторія западно-русской церкви) з православної.

¹ Могила вмер під сам новий рік 1647, старого стилю.

4 2-119

97

всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа. Не можучи входити в подробиці, я спинюсь на головнійших моментах його діяльности.

Вихований в польськім окружению і католицькій (єзуїтській) школі, як я вище зазначив, Могила на все життє зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду! На сім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулят– ність – навчений добре козацькими демонстраціями, котрі йому довелось бачити. Важне діло довершене ним: виклад православної догматики, вироблений гуртком київських ду– ховників і професорів і прийнятий потім зібраним у Київі собором делєг'атів усіх православних єпархій Литви-Поль– щі (1640) був відісланий Могилою на затвердженнє царго– родського патріарха, а той передав сей виклад на розгляд собору скликаного в Ясах (1641). Тут він був апробований, з невеликими змінами, але й після сього Могила не зваживсь надрукувати повного тексту (се був величезний тріумф могилянського гуртка, що йому довелось дати православному світому виклад віри, котрого йому досі бракувало), поки не дістав до рук своїх апробованого і справленого примірника: випустив тільки коротший витяг (з початку по польськи, а потім і «діялектом руським»), повний же текст вийшов уже після його смерти. На сім пункті Могила був бездоганний: правда, ріжні письменники, польські й українські, вважали його римо-католиком з переконання, з огляду що він до свого требника брав живцем матеріял з латинських бревіяріїв (молитвенників) але треба рішучо сказати, що в сім ні Могилі, ні його гурткови не можна закинути якоїсь злої віри.

Але бажаючи зіставатись в повній згоді з православною церквою в догматиці, Могила бажав наблизити українську церкву,її дісціпліну, практику й освітний рівень до католиць-

98

кого, так щоб їй з сього боку нічого не бракувало і католик не мав підстав величатись перед нею. Що до освіти і богословського підготовання духовників, се завданнє мала виконувати організована Могилою колєг'ія (від польського уряду вона не діставала титулу академії – дістала тільки від московського, і довго пишалась іменем «Могилянської»). Наука в ній, як і в першій, лаврській колени* Могили, була організована на взірець академій єзуїтських, основою літературного вишколення служила латина і польщина, навіть потім, як Київ опинивсь поза Польщею, протягом більш як століття могилянські студенти школились на латинських і польських взірцях, так що польські історики не без підстави підчер– кують значіннє Могилиної академії, як провідниці польської культури на сході. В порівнанню з латиною і польщиною мові грецькій і гебрайській, церковно-словянській і своїй українській, не кажучи вже про західно-європейські, уділялось дуже мало уваги, але сучасні церковні і суспільні українські круги не відчували сеї хиби: вони були вдоволені, бо Могилина школа приготовляє богословів, риторів і діялє– ктиків, які можуть додержати поля богословам католицьким, і з католицької сторони, дійсно, віддавали їй в сім всяке признание, і взагалі годились, що Могилі вдалось поставити православну церкву досить високо, значно вище від уніятсь– кої – котрій тоді, в звязку зі згаданими плянами польського уряду доводилось зносити доволі прикру критику і з боку православних і з боку латинників.

В церковній адміністрації Могила, прикладом римо– католицької церкви, обстоював абсолютну, автократичну владу митрополита і єпископів, неприязно ставивсь до ідей народовластя, висунених попередноіо добою, суворо обтинав претенсії брацтв на участь у церковних справах і тримав їх в повній залежности від себе. Але з другого боку – він рішучо ставивсь і против яких небудь мішань патріархів до українських церковних справ. Тут політичні пляни польського уряду вповні сходились з власними поглядами Могили, він справді приготовляв г'рунт для незалежного українського

4*

99

патріархату. Попередні мішання патріархів викликали ріжні оправдані нарікання, які витолковують і таку неприхильну тактику Могили. Але крім того, як людина польсько-латинської культури, він взагалі не мав ніяких симпатій для греко-візантийського світу, всім духом був по стороні сучасної католицької реакції, а тодішні нахили патріархату до зближення з протестантськими кругами, котрих він був свідком, теж не могли його настроювати прихильно.

Визначена ним лінія церковної політики потім була підтримана його наступниками, й імя Могили стало провідним гаслом для організованої ним церкви на добрі два століття! Організована ним школа не пусто носила його імя: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. Її вихованці, що в перших стадіях своєї діяльности бували звичайно професорами сеї колегії, а далі займали ріжні, меньші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях ^!, тримались даних ним взірців, як в вихованню молодежи, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русіфікації, переведеної при кінці XVIII в., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значіннє його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його памяти й іме– ни, що затримується навіть в XIX стол².

¹ Звичайна карієра вихованців академії, які звертали на себе увагу здібностями, пильністю і характером, а виявляли охоту присвятитись науці і церковній справі, бувала така: по скінченню академічних студій їм доручалось учити в низших клясах (піітики і рито-

. рики) в котрій небудь академічній філії, далі в самій академії; потім вони викладали на вищих курсах фільософії і богословія; професор богословія був заразом старшиною академії і ректором. По сім він діставав якесь ігуменство, далі єпископство або печерське архи– мандритство, а при можливо щасливім збігу обставин доходив «митрополичого трону».

² 3 старших українських істориків тільки Куліш гостро осудив діяльність Могили як «Поляка в православних ризах». Я в своїй Історії України-Руси VIII 2, виданій в 1915 р.,писав про се так:

100

Тим часом, як то вже і з вище сказаного ясно, діяльність Могили і з релігійного і з національно-культурного становища поруч сторін позитивних мала і величезні хиби. Його реакційний напрям наробив великої шкоди. Він відірвав українську церкву від народнього життя, звівши до найменших розмірів діяльність брацтв і участь громади в церковних справах та розірвавши звязки з козаччиною – виразницею національних і соціяльних народних змагань тих часів. Замкнувшися в своїх канонічних привилеях, зреформована ним церква в усім мусіла шукати помочи та підпори у влади чужородньої: польської та московської; тому так легко потім і зросийщилась та збюрократизувалась – стала простою галузею царської адміністрації.

Змагання до зближення церковної письменности до народньої мови і народнього життя, виявлені в добі відродження, теж не були продовжені Могил иною школою і церквою. Що до змісту шкільної й церковної науки Могила завернув від реформаційних течій до темної латинської середньовічної схолястики: замість повести українську школу і письменство до нової європейської науки, повів їх геть назад. Його Требник, заповнений матеріялом з середньовічних латинських молитовників, відродив темну середньовічну фантастику, з її обрядами на вигнаннє і приборканнє нечистої сили та поучениями переповненими вірою в реальність всякої чортівщини. З старої української літератури видобуто і спопуляризовано Печерський Патерик з його хоробливим аскетизмом і тою ж фантастикою, чортівщиною і безконечними чудами. На взірець його складано такі ж нові історії

«З становища національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу, та до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білоруси, поза чисто церковними, конфесійними інтересами, має досить сумніву вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життє на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а скорше дальшим періодом занепаду».

101

чуд: сам Могила займався сим, і взагалі «чуда» стали одною з головнійших матерій в тій книжности, що потекла з моги– лянського освітнього джерела між український нарід. Натомість не було в ній ніякого реального знання, нічого, що будило б гадку громадську, енергію, навіть національну свідомість. Жития святих і чуда! А одинокий підручник української історії, що вийшов друком з сього могилянсько– го огнища – «Синопсис» (огляд) 1674 р., з наукового погляду незвичайно убогий, напускав баламуцтва мішаниною подій українських і московських, зате обминав все від– родженнє, всю вікову боротьбу українського народу з польською навалою, всю історію козаччини (до козаччини могилянський гурт взагалі ставивсь неприязно),– отже позбавляв покоління українського громадянства якого небудь політичного, чи національного проводу.

9

ПОСТУПОВІ І РЕАКЦІЙНІ ТЕЧІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ XVII—XVIII вв.

Могила пхнув українське церковне життє на дорогу реакції в момент дуже відповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією і рухом поступовим, звязаним з табором протестантським. Були ж се часи тридцятилітньої війни, коли Европа поділилась на сі два табори: протестантський і реакційно-католицький, і в Польщі теж боролись впливи Австрії, що була центром католицької реакції, і Франції, що підтримувала протестантів. Династія польська претендувала на шведську корону, що перейшла до протестантської галузи її, тому хилилась в австрійський бік. Але шляхта не хотіла війни і старанно гальмувала всі воєнні пляни короля.

Славний шведський король Густав-Адольф, що стояв на чолі протестантських володарів (а по його смерти в 1632 р. канцлер Оксенштієрна, що далі кермував шведською політикою), шукали союзу з козаччиною, як великою й дуже активною против католицькою силою. Вони рахували при

102

тім на впливи на Україні царгородського патріарха Кирила Лукаріса, що мав здавна звязки на Україні, ще перше ніж став її церковним зверхником (на берестейськім соборі він був відпоручником патріаршим і потім брав діяльну участь в боротьбі з католиками), а при тім був прихильником, євангеликів, особливо кальвинів та їх боротьби з католицькою реакцією, так що вороги його самого проголосили за кальвина (пізнійший собор 1672 р. в Єрусалимі спеціяльно розглядав сю справу і признав православність Лукаріса). Близьким приятелем його був Корнелій Паза, голяндський посол в Царгороді, дуже зручний політик, що належав до визначних діячів в против-католицькім союзі, і вони собі навзаєм помагали, особливо від того часу, як Лукаріс з патріарха александрійського став царгородським (від року 1621 до 1638).

З другого боку підтримував з ним зносини і старавсь через нього також впливати і на козаків володар семиго– родський Бетлен Набор, також евангелик і діяльний участник анти-католицької акції, що вважавсь претендентом на польську корону (за прикладом його попередника Баторія). Він пробував завязати зносини з козаками через польських кальвинів: в 1629 р. мав від Бетлена таке поручение Самійло Святополк-Болестрашицький, доволі звісний місцевий діяч, з старинної української, галицької фамілії, в сучаснім українськім життю не записаний, зате звісний як діяльний член кальвинських організацій. Про вислід його місії досі нічого не звісно. Натомість досить відома инша місія, вислана Бетленом через Царгород, де знов таки від Лукаріса прошено для неї рекомендацій до українських владиків: а той замість рекомендацій придав їй свого чоловіка архимандрита Фільотея. З ним ся місія через Крим дісталась до Москви, і відти лист Лукаріса до козаків, очивидно – привезений сим Фільотеєм, переданий був через вірні руки до Київа, мабуть на адресу митрополита Борецького, але той в сім часі вмер, лист діставсь до рук Могили, і той його дальше не пустив, а коли брат покійного Борецького за ним

103

допитувався, відтяв йому Могила коротко, що за сей лист варт він колеса (тяжкої кари смертю як зрадник). Так розбилась іще одна проба навязання зносин з козаками

Одначе слідом одному з учасників сеї місії таки вдалось добитись до козаків. Був се французький кальвин Жак Русель, що з Москви виїхав до Рустава-Адольфа і вступив у службу до нього (Бетлен Рабор за той час уже вмер). Від нього Русель дістав дорученнє вести акцію в Польщі й між козаками, і від нього то два післанці Французи в осени 1630 р. передістались таки до Запорозького війська і доручили йому листи Руселя. В сім листі, обсипуючи козаків компліментами їх хоробрости і подвиги в боротьбі за віру, Русель подавав до їх відомости, що шведський король, взявши на себе протекторат над «греками (православними) і евангеликами» Польщі, рад би мати козаків помічниками в обороні сих двох реліг'ій, пригнетених єзуітами: порадили се королеви патріархи і спеціяльно зверхник української церкви царгородський патріарх Кирил. Теперішня хвиля, по гадці Руселя, як найкраще надається для росправи козацького війська з своїми ворогами, отже добре було б козакам завести правильні зносини з шведським королем і порозумітись з ним що до спільної акції, і для того післати до нього своїх послів.

Та се посольство трапило під нещасливу хвилю, коли на чолі козацького війська стояли прихильники угоди з урядом. Замість відповіди відіслано лист і послів до польських властей. Але перше ніж вість про се дійшла до Рустава– Адольфа, він вислав уже нове посольство, сим разом через Царгород, щоб сею дорогою шукати союзників, і між иншим просити Лукаріса, аби впливав на козаків і Москву, щоб вони підтримали справу євангеликів против католиків. А хоч він слідом потім погиб, то заходи в сім напрямі безсумнівно

¹ Про сі заходи Бетлена і Рустава-Адольфа зібрав відомости Др. Крипякевич в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. 117.

104

продовжувались, хоч поки що ми не маємо про се документів, аж до часів Хмельницького, коли нарешті сі пляни спільної акції «греків і євангеликів» против католицької реакції виплили на ширшу воду. Але між патріархами тоді не було вже таких щирих прихильників сеї акції, як Лукаріс, і могилянське духівництво зовсім здалека трималось від неї.

Ідея спільности інтересів євангелицьких і православних не переставала тим часом дебатуватись також і на науковім г'рунті. Одним з огнищ сього був університет в Кеніг'сберг'у, заснований в 1544 р. згаданим вище Альбрехтом пруським. Він дуже інтересувавсь поширеннєм євангелицтва на сході і звязками з «греками» (в 1520-х рр. у нього пробував і Скорина), і сей університет мав служити сим завданням. В звязку з сим виробилась тут традиція: спеціяльну увагу присвячувати студіям східнього християнства, а паралельно й живі сучасні інтереси викликали від часу до часу заінтересованнє українськими справами і боротьбою тутешньою з католицтвом. Маємо кілька інтересних прикладів, як освічені Прусаки з релігійно-наукових інтересів приставали до українського руху, переїздили на Україну і ставали в рядах українських культурних діячів.

Таким був автор згаданого «Синопсиса» Інокентій Гі– зель, довголітній архимандрит печерський, оден з виднійших українських церковних діячів другої пол. XVII в. Він походив з пруської кальвинської родини, де вчивсь – не знати, але стояв, очивидно, під впливами вище схарактеризованих ідей. Приїхавши на Україну, звернув на себе увагу Могили; пройшовши богословські студії в його колєг'ії був посиланий на дальші студії за кордон, сповняв ріжні церковні і політичні поручения, був ректором колєг'ії і нарешті доступив високої посади печерського архимандрита. Як релігійний мислитель не блискучий, оцінюється прихильно за свої гуманні настрої, толерантні гадки, перевагу моралізму над догматизмом (головна праця: «Миръ съ Богомъ человеку» 1669, в 1690-х рр. заборонена московською цензурою).

Молодший його земляк Адам de Zernikow, себто «з Чер-

105

нигова», був кені^сберг'ським студентом; під впливами проф. фільософії Дрейєра віддався студіям східнього християнства.

Студіюючи виданий 1661 р. в латинськім перекладі виклад грецької доктрини Митрофана Крітопула, набрав охоти перейти на грецьку віру; продовжував студії в сім напрямі на ріжних закордонних університетах (в Оксфорді і Льондоні, як пишуть), потім рішив переїхати кудись до православного краю і спинивсь на Україні. Вступив до служби гетьманови Самойловичеви як інженер, потім вій– шовши в ласку архіепископови чернигівському Барановиче– ви, осівсь у Чернигові і віддавсь богословській праці. 1682 р. виладив трактат «Про походженнє св. Духа від свого Отця» (на латинській мові) і подав до академії. Не вважаючи на високі теольог'ічні прикмети сеї праці (вона вважається найкращим викладом сього суперечного між східньою і західньою церквою питання) видано її тільки сто літ пізнійше (видрукував її київський митрополит Миславсь– кий в Кенігсберзі ж таки), і до академічної діяльности Адам чомусь не був припущений, не вважаючи на виявлений талант і ерудіцію.

Між місцевими вихованцями могилянської школи сильних богословських мислителів і взагалі визначних талантів не стрічаємо довго. Виходили добре підготовлені проповідники, каноністи, педагоги, компілятори, але не глибокі самостійні дослідники. Підпорядкованнє католицьким теольо– ґЧчним авторитетам, уставлене Могилою, накладало важкі кайдани на всяку самостійну думку, а далі прийшлось рахуватися ще і з московською цензурою: з початку з огляду на те, що в Москві приходилось шукати грошевих підмог на видавництва, а з тим як київська митрополія перейшла під владу московського патріарха, сей став накладати заборони на книги вже випущені, спиняти друк їх, або відмовляти дозволу – коли помічав якісь відміни від поглядів прийнятих в Москві.

Се був оден з найприкрійших наслідків тої програми,

106

котру московський уряд поставив супроти української церкви від самого сполучення України з Москвою за Б. Хмельницького. Як перед тим польський уряд прикладав усі старання до розірвання звязків української церкви з Москвою й Царгородом, так тепер таку ж політику повела й Москва, і їй се було лекше тому, що з догматичного погляду між московським патріархатом і київською митрополією не було нібито ніяких ріжниць. Царський уряд хотів, щоб київський митрополит перейшов «під благословенне» московського патріарха. Українське духівництво і гетьманський уряд довго відбивали сі замахи, аж поки гетьман Самойло– вич, запобігаючи московської ласки, не згодивсь приложити до сього своїх рук: перевів вибір на митрополію свого свояка Гедеона з князів Святополк-Четвертинських, що згодивсь прийняти «благословенне» (затвердженнє) від московського патріярха. Треба одначе було до сього згоди і дотеперішнього зверхника київської митрополії – патріарха царго– родського, а той згоди не давав. Тоді московський уряд, що величав себе за найбільшого протектора православної віри, вжив на царгородського патріарха султанського терору. Туреччина шукала тоді порозуміння з Москвою, і візир з приємністю зробив московському урядови сю маленьку прислугу: видушив у царгородського патріарха згоду на піддонне київської митрополії московському патріархови. Се сталось 1687 р., але вже від 1685 р. українська церква в межах земель злучених з Московщиною фактично перейшла в московську залежність. Виявлялася вона з початку у формах лекших: митрополити вибиралися старим звичаєм собором духовної й світської старшини, тільки потверджувались московським патріархом, і у своїй внутрішній адміністрації зіставались ніби то незалежними; до справ освітних і видавничих Москва ніби то не втручалась. Але рік за роком українське церковне і з ним – культурне життє затіснялось московською контролею. Єрархія була стероризована безоглядними московськими роспорядженнями: митрополитів і владиків за що будь заберали до Московщини, засилали,

107

замикали до монастирів. Вибори єрархії фактично скасовано: її став призначати петербурський синод, себто царський уряд. Українські друкарні і видавництва взято під дуже тяжку і вибагливу цензуру. Притокою служило, що письменники київської школи, виховані на католицькій літературі, при всім бажанню триматися православної догматики, непомітно для себе відхилялись часом від неї. Але взявши під сею притокою українські видання під свою цензуру московський уряд фактично став вимогати, щоб вони нічим взагалі не відріжнялись від московських. 1720 р. українським друкарням заборонено друкувати які небудь книги без спеціальної цензури, яка мала стежити не тільки за правовірністю виложених гадок, але і за мовою: щоб не було ніяких відмін від московських видань і в мові. Українські друкарні і їх духовні зверхни– ки довго силкувались якось відкрутитись від сеї вимоги, чверть століття йшла така тиха боротьба, але нарешті, побачивши невблаганність уряду на сім пункті, вони піддались і зріклись тим усім старих змагань до наближення до народ– ньої мови та перейшли на змосковщену словянську мову прийняту в Росії.

В таких умовах не можна було сподіватись розвитку свобідної реліг'ійної гадки, і дослідники українського культурного життя досі загалом мало займалися студіями над теольог'ічною продукцією сеї доби, бо не сподівались тут значнійшої поживи: деякі твори її більш на виривки студіювались. Але для наших завдань не безінтересно буде все таки спинятись на трех найбільших представниках київської

Григорій Савич Сковорода.

108 *

школи кінця XVII і початків XVIII вв., як показчиках ріж– них течій – і в ній і в релігійній літературі, що з неї виростала. Се Дмитро Туптало, Стефан Яворський і Теофан Прокопович. Свою діяльність вони закінчили на ріжних високих урядах російської церкви, тому її досі головно з сього становища й студіовано; нам же вони інтересні, на скільки характеризують ріжні течії релігійної думки на Україні.

Дмитро Туптало, син київського сотника часів Хмельниччини, родивсь 1651 р., вчився в київській колегії у трі– вожних 1660-х рр., коли наука нераз в ній переривалась, і ще перед закінченнєм її постригся в ченці (1668 р.) в Кирилівськім монастирі, котрого ктитором був його батько. 1680 р. випустив першу більшу працю: оповідання про чуда Богородиці, п. з. «Руно Орошенное». Завданнєм же свого життя поставив обробленнє житий святих, що поставив на чергу київський літературний гурт уже за часів Могили, але досі не сповнив. Через се уникав ріжних адміністра– ційних посад, котрі йому накидано, і залюбки працював як скромний єромонах над своїм літературним ділом. На допо– вненнє грецьких житий Метафраста, ще Могилиним гуртом вибраного за підставу й взірець для сеї збірки, Туптало роздобув копію Великих Четіїх Міней московського митр. Макарія, де був зібраний в середині XVI в. і великий словено-руський матеріял, згромаджений в київській добі, ужив також католицьких збірок: Боляндистів, Сурія й ин. Метою своєї праці покладав не науковий дослід, а моральне поученнє, побожну лектуру, тому свобідно черпав з джерел легендарних і явно апокрифічних, щоб зробити свою збірку можливо цікавою для середнього читача. Мовою писав церковно-словянською, можливо очищеною від книжних українських елементів. 1689 р. випустив перший том своїх «Міней» (житий розложених по місяцям), але він був заборонений московським патріархом, бо московські цензори познаходили в нім ріжні неправославні, католицькі погляди. Туптало мусів поїхати в сій справі до Москви й пообі-

109

цяти виправити свою працю. По сім вона виходила вже без дальших труднощів не вважаючи на московську чистку і на Україні була прийнята з великим поважаннєм. Звісний український історик і патріот того часу, Самійло Величко, принотовує появу її як великого, «богонатхненного» діла. І пізнійше вона зісталась одною з найбільш популярних творів київської школи (разом вийшло її 4 великі томи, що обіймають повний річний круг). Автор не виступає сильним релігійним мислителем, а людиною гуманного християнського духа. Таким зіставсь він і в памяти сучасників, тішивсь великою симпатією і зараз же по смерти був проголошений святим. Умер в 1709 р. як митрополит ростовський на Московщині, змушений прийняти сю посаду в 1702 р.

Стефан Яворський походив з галицької родини, що при кінці 1660-х рр. перенеслась до Східньої України і оселилась коло Ніжина. Родивсь 1658 р., вчився в київській колегії, де придбав ласку тодішнього ректора її, пізнійшого архимандрита печерського і митрополита Варлаама Ясинсь– кого. Перехід його на архимандрію, після смерти Ґізеля, Яворський привитав напушистим панегириком в дусі того часу під заголовком «Геракль після Атлянта» (до Геракля був тут прирівняний Ясинський, а до Атлянта Гізель). Задокументувавши тим способом свої літературні здібности, Яворський був післаний на дальші студії до Польщі, пробув там три роки і для того, щоб бути принятим на вищі те– ольогічні студії, перейшов на католицьку віру. Се було в тодішних звичаях, і повернувшись назад 1687 р., він наново був прийнятий до православної церкви і став викладати в академії. Викликаний 1700 р. до Москви в церковних справах, звернув тут на себе увагу царя, як проповідник: по відзивам сучасників се був проповідничий талант незвичайний, в штучній театральній єзуїтській манері; своїми рухами, голосом, інтонацією він поривав слухачів. Зараз же йому накинено, против його волі, одну з вищих церковних посад – митрополію рязанську, з обовязком фактично пробувати в Москві, і того ж року по смерти патр. Адріяна цар

110

настановив Яворського «блюстителем патріаршого престола», себто сеніором російської церкви. Хоч він і потім всею душею поривавсь до свого Ніжина, де фундував власний монастир і хотів в нім умістити свою бібліотеку, цар задержав його до самої смерти в ролі номінального голови російської церкви, не пускаючи на Україну. Фактичну адміністрацію церкви перебрав на себе сам цар, зробивши з Того одно з міністерств, але йому хотілось, щоб Яворський своїм іменем покривав його церковну політику. Се була дуже тяжка позиція для Яворського. В перших роках він, очивид– но, спочував Петровим плянам европеізації Московщини, обсадження її вищих церковних посад людьми київського виховання, розвитку школи й культури, і Петро, хоч дуже неприязний клєрикалізмови взагалі, теж цінив Яворського як людину більш все таки європеїзовану, ніж старе московське духовенство. Але в другім десятиліттю XVIII в. між ними почалось уже виразне розходженнє. Бажання царя самому правити церквою, його нахили в бік протестантських поглядів, нарушения церковних канонів і грубі висміювання православних обрядів зовсім знеохотили Яворського. Але цар не хотів звільнити його з обовязків, а Яворський не мав відваги протестувати явно, розуміючи, до чого се може повести. Отже пішла тиха війна. Коли в Москві 1713 р. викрито організацію «єретиків» – євангелистів, і цар хотів збути сю справу як найлагіднійше, Яворський навпаки поривавсь іти слідами інквізіції, хотів вивести на яв всіх прихильників – і скомпромітувати самого царя, як підозрівали. Навзаїм, коли 1718 р. почався суд над царевичем Алексієм, як центром московської реакції, цар і його прибічники сподівались, що при тім удасться заплутати й Яворського, як прихильника Алексієвого. Се не вдалось, але від того часу і до смерти Яворський зістававсь під неустанним наглядом і слідством. Від часу засновання синоду, котрому він сердечно не спочував, але не відважавсь і зріктись титулу його президента, Яворського примусом тримали в Петербурзі, і він тут і вмер незадовго (1722) в ролі номінального