Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Про богослужение грецький письменник X в. оповідає, що київські купці перепливши Дніпрові пороги, звичайно жертвували на о. Хортиці, під великим дубом, спеціяльно поважаним, живих птахів, хліб, мясо і хто що мав. Про птиць кидали жеребки – чи їх зарізати, чи пустити живими. Митроп. Іоан, що правив в Київі при кінці XI в., в своїм «Правилі» згадує про недовірків, що все ще «кладуть жертви бісам, болотам і криницям». А так звана церковна устава Володимира між провинами підлеглими церковному судови вичисляє такі випадки: «коли хтось молиться під клунею, в лісі або при воді». Спеціяльних храмів для відправ і моли-

18

тов не видко; згадки про храми «капища», що стрічаються в деяких писаннях ХІ—XII в., очивидно повторюють утерті вирази запозичені від Греків. Не згадується ніде, і безсумнівно таки й не було і окремих священників для тих відправ. Арабське джерело IX в. натомість наводить таку молитву, котру Словяне (східні, українські) відправляють підчас жнив: Вони беруть просо в кірці, підносять його до неба і кажуть: «Господи, ти давав нам страву, дай її й тепер подостатком!»

Отсі відомости старих джерел, як бачимо – доволі скупі і розпорошені, в більшій части належать до верстви вищої, міської, київської. Вони доповнюються відгомонами старих вірувань, які позіставались в українськім селянськім обряді, що навпаки – походить від людности селянської. Коли їх вийняти з під деяких християнських наверствовань, вони значно збогатять наші понятя про старий релігійний світогляд наших предків.

ОСТАНКИ СТАРОЇ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ СЕЛЯНСЬКІЙ ОБРЯДОВОСТИ.

Річний оборот сільського життя у нас ще недавно (а подекуди – й досі, бодай у фрагментах) становив дуже інтересну систему обрядів і відправ: молитов, магічних актів і трапез – жертв, котрою давний Українець підтримував і управильняв свої відносини до доохрестного світу: до тих сил, що ним правлять, до свого людського окружения і до тих одшедших поколінь, котрим він завдячав своє істнован– нє. Ся система обрядів і відправ, що випливала з його релігійного світогляду, становила колись, в повнійшім вигляді, його – так би сказати – річний круг богослужения. З сього кругу в приватнім життю селянина заціліли головно акти домашнього, родинно-господарського характера. Відправи ж колективні були почасти притягнені кругом церковним і християнізувались: їх останком лишились ріжні церковні процесії, громадські свячення, парастаси, обходи ґрунтів

19

і под. Те, що сюди не війшло, по части було знищене духовенством за помічю цивільних властей, по части заховалось – в невеличких фрагментах, в поколінних організаціях села (парубоцькій і дівоцькій громаді), в таких корпораціях, як – скажім, колядницькі дружини подекуди, в ріжних колективних відправах, які місцям^ дотягли до фолькльор– них записок і под. Загалом же річні колективні відправи потерпіли дадеко більш, ніж приватні, родинні: се треба памятати стараючись відтворити старий річний релігійний круг ¹.

Початок сього кругу відповідає римським «брумалїям» і можливо що дечим і пожививсь від сього «зимового» свята, буйно і весело святкованого в балканських сторонах. З християнізацією свята Воведенія і св. Миколая зазначили початок і кінець сього періоду свят кінця старого і початок нового року. Але значну частину обрядів, очивидно, протягло до себе поволі дальше свято «Корочуна», покрите християнським Різдвом.

З вечера на Воведеніє подекуди ще святять воду пе– редхристиянським обрядом: беруть воду в такім місці, де сходяться три води, сю воду переливають через поломя, котре мабуть бралось від «живого огню», наново здобутого обрядовим тертєм (в теперішних описах обрядів Воведенія я не знайшов сеї процедури добування нового огню, але вона звісна при деяких инших святах). Отак перепущена через огонь вода вважається лічничою, магічною, її вживають на хороби і уроки. Худобу того дня крім того обкурюють на охорону від відьом, мастять коровам вимена, щоб давали богато молока і под.

Рано пильнують «полазника» (в сербській мові полазити – відвідати): з того, хто перший прийде до хати, і з чим прийде, ворожать успіх або нещастє в новім році (на щастє, мабуть, умисно заводили до хати котре небудь з худоби, що

¹ Далі я подаю тільки найхарактернійше; більше матеріялу, хто поінтересується, знайде в Історії укр. літератури т. І, ст. 144.

20

вважалось щасливим, або проробляли якусь иншу церемонію на щастє, як се доволі часто практикується під теперішній новий рік). Се одна з форм ворожения, що на ріжні способи практикується в сих днях. У нас тепер найбільш відомі вороження парубків і дівчат про судженого на Катерини і Андрія, , але єсть тих ворожінь і прикмет в тих днях загалом дуже богато.

Мусіли в тих днях бути також відправи для небіжчиків– предків (повірка, що на Воведеніє Біг пускає праведні душі на землю, подивитись на своє тіло – тому, мовлять, і свято зветься «видіннєм»: так селяне тол кують словянське слово «введеніє»). Можливо, що в звязку з тим стоять деякі ритуальні страви і напитки, приготовлювані в днях Варвари, Сави і Миколая, 4—6 грудня ст. ст. Вареннє пива на св. Ми– колая в наших піснях зараховується до тих святих звичаїв, котрими держиться світ: від того нинішні люде «святим Миколам пива не варять, кум до кума вечері не несе (на Різдво), «святим Відорщам свічі не сучать» приходить кінець світу.

Поминаючи деякі инші останки старої обрядовости, що подекуди ще тримаються при сих днях, перехожу до «Корочу на», теперішнього Різдва (стару назву тол кують як свято дня, що поступає-прибуває). В римськім календарі тут наступали по собі свята: сатурналії (богам урожаю), калєнди (новий рік) і воти (відправи на добро в новім році), вони потім скомбінувались з християнськими святами Різдва, Нового, року (Василя і Маланки) і Єрдану. Наші старі відправи звязані з приростом дня і прибуваючої сили сонця посплітались з ріжними обрядами і мотивами римськими та християнськими, але не вважаючи на сі пізнійші додатки, первісна система маг'ічних відправ, жертв і молитов виступає досить ясно. З огляду на велике богацтво того обряду я виберу з нього тільки важнійші для нашої теми.

Головну ролю в сій обрядовости відограє «богата» вечеря, маніфестує богацтво і щастє дому, служить жертвою родови і природним силам і виставою свого богацтва має

21

заворожити достаток і успіх на новий рік. Дім для сього має бути приведений до повного ладу, всі члени його мусять бути в повнім зборі, ніщо з господарства не повинно бути по за домом, в чужих руках. Зрана добувається новий огонь, ним запалюється огнище з дерева приготовленого для того спеціяльним способом. На сім огні варяться обрядові страви, дуже ріжнородні (тепер 9 або 12 страв), в котрих мають бути вжиті продукти ріжних галузей господарства: збіже, ярини, садовини, пасіки, да– внійше – поки не заведено християнського посту – очи– видно також всяка мясна та молочна пожива. Поки по– співаєся приписаним порядком приготована («законна») трапеза, господар приготовляє обійстє, а часом і все господарство, включно з полем до «тайної» (инакше – святої) вечері. Сам або з родиною обходить усі будинки, обійстє, часом і поле з ріжними церемоніями: напр. стайні обсипаються диким маком, зарубуються пороги, аби ніщо вороже не приступило, дірки в лавках запихаються, щоб замкнулись роти ворогів, іяіод.

До хати приносяться снопи збіжа, сіно. Сніп – «дідух», первісно мусів бути той сам обжиночний сніп, що при закінченню жнив з пошаною, при певних співах і молитвах був занесений до двору; він тепер виноситься з свого сховку, щоб прийнявши нову силу від «богатої» вечері, засіяти поле своїм святим зерном на новий врожай. Він ставиться на святім місці хати – «на покуті» на підстеленім сіні, або з иншими знаками своєї поваги. Се предмет божеський, як весільний хліб, і тому мав теж імя «раю» як і той. На столі і під столом стелиться сіно, збіже, в них ріжний госпо– дарский струмент, части плуга, ярмо, то що, і маг'ічні охоронні зілля (часник). На столі розкладаються хліби і колачі з річними приповіданнями і магічними актами: напр. квокчуть, щоб кури неслись, ричать і блеють, щоби велась худоба, і под. З кождої страви надбирають по трохи, домішують муки, солять і господар несе то покушати худобі; благословить її хлібом, або маже медом. Худоба того дня дістає

22

й кращу пашу, бо вона тої ночи бесідує з Богом і плаче перед ним, як не має що їсти.

При початку вечері господар з стравою виходить на подвірє і з ріжними магічними рухами і молитвами за-, кликас всі ворожі і супротивні сили. Тепер ся заклич має значіннє охоронне: супротивні сили, не прийшовши на святу вечерю, не мають приходити й до господарства сього дому; давнійше воно могло мати характер гощення їх. Приступаючи до вечері, до котрої засіли не тільки всі члени дому, але й бідні й неприкаяні люде, котрих годиться запросити, господар молиться за всіх неприсут– них і кличе до трапези померші душі. Для них ставиться на вікно кутя й сита, розкладається по кутках ріжна пожива, лишаються не помиті миски й ложки, щоб душі могли покоштувати, чого захочуть. Сідаючи, годиться продути місце, щоб не привалити котроїсь душечки, бо. вони в великім числі збираються на сю «тайну вечерю».

По вечері, котрій далі супроводять ріжні магічні акти та ворожіння, розноситься страва до близької рідні, кумів, баби-повитухи. Се оден з важних і святих обовязків супроти роду: розділити з ним святу вечерю, і я вище вже одмітив, яке значіннє надається дотриманню сього обряду.

З вечера першого дня свят починають свої обходи колядники, танечники, машкарники. В сих обходах, дуже ріжнородних, єсть кілька інтересних для нас елементів:

«Веселеннє дому» радісними піснями і накликаннє на нього богацтва, щастя і успіху через описуваннє як дійсно– сти того бажаного богацтва, слави і щастя, і то в красках як найяскравійших, в образах гіперболічних, можливо збільшених.

Магічний танець «кругляк», що й по нині справляється подекуди (напр. на Гуцульщині) з незвичайною повагою, як святий обряд на забезпеченнє домови і господарству богацтва й здоровля.

Ходженнє маскованих з козою: правдоподібне сполучен– нє римського новорічного обряду з свійським «полазни-

23

ком» – козою, що приносить урожай* («де коза ходить, там жито родить, де коза туп-туп, там жита сім куп» і т. д.).

Ходженнє з плугом і засіваннє збіжем на новий рік, з таким же значіннєм, і под.

З новорічних звичаїв звертають на себе деякі обряди звязані з огнем. Сміттє, що не виносилося з хати від святого вечера, «щоб не винести з ним разом і долі»; на новий рік палять і димом підкурюють садові дерева. Цікаві також заходи для забезпечення врожаю садовини: дерева мажуть тістом, або перевязують, а неродючі страшать: господар постукує сокирою дерево, ніби збираючись рубати; хтось з родини, ставши за деревом, проситься іменем дерева і обіцяє добре родити; господар годиться почекати, і по сім дерево чим небудь перевязують.

Круг весняних обрядів розпочинається вигляданнєм і викликаннєм весни. Се зісталось тепер в слабих останках в дитячих та дівоцьких грах і забавах, але мало колись зовсім поважне значіннє. Від Благовіщення, коли «отви– рається земля і рушиться вода» будиться всяка живина, і господар виганяє на волю весь свій живий інвентар,– починаються обряди вегетаційні, призначені на викликаннє буйного поросту, вег'етації в природі. Останки сих незвичайно старинних, архаічних церемоній, котрих значіннє відкривається з порівняння з відправами ріжних примітивних народів (особливо австралійських), заціліли головно в вели– кодних грах: під формою великодних забав молоді заховалось те, що духовенство не викорінило як поганство. Хороводи і танці, котрих останки тут бачимо, мали метою розбудити і піднести сили природи, продукційну енерґ'ію породу і поросту. Земля знов очищується огнем, мороз і смерть відганяються ним. Містична церемонія похорону Коструба, мабуть, стоїть в звязку з сим проганяннєм зими. Натомість церемонні обливання або кидання до води, ще практикуються в сім часі в ріжних формах і при ріжних нагодах, подібно, як і у инших примітивних народів (напр. у американських

24

Індіян) разом з ідеєю очищення містять мотиви розродження, плодючости й щастя.

В великодних звичаях звязаних з «дорою» (свяченим) цікаві останки заклять і благословень подібних до різдвяних, таке ж наділюваннє святочною стравою членів роду, і поруч того знов величне свято померших: приношеннє на гроби великодньої страви, оплакуваннє недавно померших, ріжні відправи на честь предків. Так само як на святах новорічних (різдвяних) на великодних також обходили людей ватаги «волочобників» з подібними величаннями, віщуваннями, врожаю, богацтва, щастя в життю, особливо молодшим членам родини: парубкам і дівчатам. Се стояло в звязку з весняним паруваннєм молодежи, що проходило у весняних і літних грах і забавах, а закінчувалось осінним періодом весіль.

Коло свята св. Юрія (Юрай, Урай, Рай), патрона худоби і пастухів з одного боку, вояків, їздців, ловців – з другого, заціліли ріжні останки свят розбудженої природи, розпочатого веснування і відкриття воєнного сезону. Юрий «відмикає небо» на дощ, на росу. Він по полю ходить, хліб, жито родить. Роса того дня має цілющу силу на всякі хороби. Господарі викочуються по засіву на всі чотири сторони, щоб викликати буйний врожай. Поля обходяться всею громадою, тепер у формі церковної процесії, давнійше мабуть вегетаційним хороводом і танцями. Вишенський накликав викорі– нити сей «праздник діявольський на поле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити». Правдоподібно, сей обхід своїм близшим завданнєм мав забезпеченнє рясних дощів: на се вказують полуднево-словянські пісні співані при таких обходах – вони наказують хмарам проходити небом, так як процесія проходить полями, та «протікати» на збіже й вино. Після обходу ще й тепер відбуваються трапези на полі: їдять і пють цілий день, споживаючи при тім останки великоднього, а дещо з них закопують на полі з відповідними примівками на врожай.

Другий бік сього свята, коло котрого Групуються теж

25

ріжні церемонії – се початок скотарського сезону. Худобу очищують живим, новоздобутим огнем, годують вели– кодним свяченим, виганяючи притріпують свяченою вербою; пастуха обливають водою і под. В звязку з сим стоять повірки про сей день як свято звірини, що стоїть під управою св. Юрія: він «пасе» її, призначає поживу. Того дня звірята «з одного гнізда» сходяться і розмовляють, і потім розходяться світами. Але на сих сторонах свята – менш важних з становища старого релігійного кругу не буду спинятись.

Велике весняне свято померших, що відправлялось десь коло того часу, з одного боку, прийняло на себе ріжні подробиці згаданого вище балканського свята «розалій» з ріжни– ми воєнними забавами і церемоніями. З другої сторони, воно підпало ріжним змінам, звязавшися з християнським святом Пятдесятниці, і тепер від нього мало що лишилось. В одній старій лєг'енді маємо образ сього свята «русалій» з київських часів: волочаться ватаги музиків, перебраних і замаскованих, що вигравають на бубнах і сопілках. Поминальні трапези вяжуться з танцями й воєнними забавами. З святом померших сплітаються відправи й жертви духам, що живуть в полі і збіжу: їм і досі подекуди справляють обіди в полі, кладуть хліб на межах, сліди худоби поливаються молоком і т. п. Зістались сліди рітуаль– ної трапези, подібної до різдвяної. Поруч того молодіж справляла ріжні обрядові гри і забави, звязані з паруваннєм: таке напр. пусканнє дівчатами вінців на воду,– вінець перейме переємець-суджений, і под.

Подібний характер мали й літні відправи, що потім розбились, звязавшися з святами Пятдесятниці, Івана Купала, Петра й Павла, і сильно затратили свій колишній вигляд. Як на Юрія, обходяться поля. Вода й роса знову вважається особливо цілющою в сі свята. Отже знов качан– нє в росі, вороженнє на воді, на красу й щастє. Особливо яскраво виступають обряди звязані з очищеннєм огнем («огненне скаканнє» на Купала, проти котрого повставав

26

Вишенський). Вірування про особливу силу рослинности в сі дни виявляються в повірках про цвіт папороти і под.

З сими святами, з літним поворотом сонця, кінчиться сезон вегетаційних обрядів: всіх тих хороводів, ігр, процесій, що мають на меті підіймати продукційні сили природи. Серія відправ, які полишили сліди при ріжних церковних святах * місяця липня (Курика, Гавриїла, Ілі, Пантелеймона), має характер більш охоронний: їх завдай нє – забезпечити врожай від супротивних сил – від нещасливого припадку. Се свята на честь вітра, блискавиці, грому, властиво – пильно– вання, щоб чим небудь не образити і не спровокувати сі небезпечні сили, отже маніфестації «культу негативного», як то називають історики релігТі. По них свята врожаю: посвящения для вжитку і жертвування нової ярини, садовини і збіжа, теперішні церковні посвячення зіля і садовини на Макавеїв і Спаса, жертвуваннє останків збіжа на полі: «Волосови на бороду» (що потім переходить в бороду «Іль– кови» або «Спасови») – обряд спільний словянському і Германському світови. Свята обжинкові.– святочне внесение вінків з збіжа й снопів на подвірє і радісна трапеза на честь нового врожаю: того обжиночного «рая» – «дідуха», що на другий рік має засіяти поле наново.

Осінь приводить з собою, з одної сторони – весільний сезон: сватання, заручини, весілля, з другого боку – ріж ні празники і трапези, які тепер понайбільше повязались з храмовими святами, але дав ній ше справлялись незалежно від них. Маємо звістки про трапези на честь Рода і Рожаниць, з кращого хліба, сира і «добровонного вина», під християнськими впливами перемінені в відправи на честь Богородиці. По анальоГії їх та ріжних столів, які й нині ставляться в сім часі громаді й бідним на ріжні інтенції (за чиєсь уздо– ровленнє, щоб дитина жила і под.) можна думати, що сі осінні місяці – сезон сільського богацтва визначалися здавна такими родовими, а пізнійше – сусідськими та громадськими гостинами.

На кінець жовтня припадає велике свято померших

27

(тепер Дмитрова субота). Господиня готує як найбільше страв – тих, що любили «діди»: пополудні або під вечір відбувається обід, з кождої страви відкладається по трохи до окремої посудини, що разом з ложками ставиться на покуті. Ставиться також вода і вішається рушник, аби душечки мали не тільки що поїсти, але й чим помитись.

Перед Воведеннєм кінчиться господарський сезон: від Воведення до Благовіщення не можна рушати землі,– тому глину на зиму жінки запасають перед Воведеннєм. Так само не можна трудити води, не годиться бити праниками білля на воді і под. Деякі господарські роботи також мусять бути покінчені до того часу: природі мусить бути відпочинок. Річний круг скінчився.

До сього огляду річних відправ, щоб не протягати сього розділу, я додам тільки дещо з инших обрядів.

У весільних відправах, дуже архаїчних, з під нинішньої християнської термінольогТї й обрядовости ясно виступає старий родовий обряд передачі дівчини її родом родови молодого в певних «законних» формах, з благословення «старости» роду, що на кожду нову стадію церемоній уділяє таке благословенне своїм скиптром – палицею. Сонце, місяць, зорі покликуються на промоторів родового свята. «Райське дерево» – гильце, світове дерево життя в міня– тюрі, виступає як символ живої сили нового подружа (слово «рай», ірий, вирій і понятя з ним звязані старші від християнізації і незалежні від неї в своїй основі). Вода – символ парування і розмноження, супроводить всі стадії подружа включно до кроплення молодих при вступі до нового осідку і обрядового умивання після «комори», що виглядає як останок старого заключування подружа «коло води» без складного нинішнього обряду. Перевожуваннє молодих через огонь в дорозі з двору молодої до двору молодого вважається подекуди ще й нині актом настільки важним, що без нього шлюб не має повної сили. З другого боку, рішаючим актом уважалось обрядове обміненнє хлібів сватами і благословенне хлібом. Хліб не проста жертва, він сам свята

28

річ – фетіш або бог («святий коровай»), що стверджує і благословляє подруже; діжа де він розчиняється і віко, що його накриває підчас таємничого «росту» грають тому також дуже важну ролю у весільних церемоніях, як приналежнос– ти сього домашнього бога. Так само огнище – піч, котрій молода, приходячи до свого нового дому і роду, перш над усе подає в жертву курку. Поріг, що відмежовує житло родини від чужих, неприязних сил, і сволок що держить над нею захист – всі сі приналежности домового життя дуже інтересно виступають в символіці весільного обряду, як найважнійшого святочного акту родового життя і сільськогосподарського побуту.

Дуже інтересні прояви примітивного мишлення заховались також в похороннім обряді: напр. обрядові поклики до мерця, аби вернувсь, проби його оживити, охоронні заходи, щоб забезпечити життє живих від яких небудь шкідливих вчинків з боку помершого, не перешкодити його повному зотлінню і под. Але над всім сим нема тут місця спинятись докладнійше. Хочу ще тільки звернути увагу на деякі загальні риси сього старого релігійного світогляду, як він відбивається в отсій обрядовости, по можливім відчищенню її від пізнійших християнських додатків і змін.

Мітольог'ічие мишленнє його не визначається ні силою ні яскравістю. Релігійні образи не скристалізувались. Догматична сторона слабка. Натомість досить розвинена поетична символіка і моральна сторона релігійного почуття. Святочний, себто підвисшений релігійний настрій виявляється перед усім в оживленню колективного почуття, солідарности роду – що з упадком родового укладу заступається сусідством і громадою, а християнська мораль дає нові ідеї, переносячи сей обовязок святочної щедроти і учинности на людей убогих, церковних і т. д. З другого боку, з розложен– нєм роду почуттє морального обовязку концентрується в рамцях патріархальної родини, що стала господарською одиницею, розвивається сильна і імперативна мораль родинна. В сім вплив нових форм господарства – пановання в нім

29

рільництва. Під його впливами з старої обрядовости до нас дійшло головно те, що найтіснійше звязалося з хліборобським господарством, цінилося з сього становища, і через те найкраще витримало натиск нових релігійних понять та скомбінувало їх з собою.

Переходимо тепер до них.

ХРИСТИЯНІЗАЩЯ РУСИ.

Повернім іще до чорноморського розселення. Вище було одмічено, що пожиттє між гелєнізованою та романізованою людністю, особливо по містах, служба в наємних полках, що заводили собі ріжні володарі, купецькі подорожі і навіть воєнні, сухопутні й морські напади на сусідні краї, від самого початку українського розселення давали богато нагоди знайомитися з ріжними релігіями і сектами. По римсько– візантійських ¹ містах панувала офіціяльна ортодоксія. Поти тримались аріянства. З малоазійських міст напливали кольонії Вірмен з їх конфесією, дещо відмінною від офі– ціяльної візантійської. Між ріжними вільними й невільними пересельцями з передньої Азії були поширені ріжні дуалістичні секти іранського походження (так звані маніхейські та павлікіянські). Не бракувало певно і Несторіян, що загніздилися в Перськім царстві. З полудневого Кавказу успішно поширювалось магометанство. Юдаїзм був прищіп– лений дворови й аристократії Хозарської орди, що якийсь час тримала під своїми впливами або й зверхністю східні части нашого розселення. Сі ріжні доктріни, більш або менш свідомо, втягали в круг своїх впливів також і наших людей. Звісна літописна лєг'енда про посольство до Володимира від ріжних вір: жидівської, магометанської, римської і грецької, незалежно від своєї фактичної вірности чи невір-

¹ Візантійська доба рахується від VI віку, що перед тим се вважається ще Східнім Римським цісарством, але я називаю візантійським грецький світ і з-перед VI в.

ЗО

ности, зісталась відгомоном ріжних заходів коло притягнення до своєї віри нашої людности. Дійсно, маємо звістки про місію католицьку до кн. Ольги, про побут на дворі Володимира, звісного місіонера Войтіха Адальберта і под. Але найбільшу енергію і запопадливість коло защіплення Руси своєї віри виявив уряд візантійський, сподіваючись тим способом не тільки зробити кінець її нападам на візантійські землі, але й узяти під свої впливи і в тім мав успіх.

Можна думати, що такі заходи робились уже підчас перших звісних нам переговорів, в 830-х рр., та про них ми не маємо ніяких подробиць. Але що при переговорах, поведених з Русию, після голосного нападу її на Царгород в 860 р. була вислана місія з релігійними завданнями, се нам звісно на певно. Здогадно, але не без правдоподібности її ототожнюють з місією св. Кирила до Хозар, оповідженою в т. зв. панонській лєг'енді про Кирила і Методія. Певно в кождім разі знаємо, що візантійський двір не пожалував засобів, ні богатих дарунків в золоті та ріжних дорогоцінних візантійських виробах для «руської старшини», і місія осягнула визначні успіхи: не тільки уложено з Русию користні для Візантії трактати, але й охрещено богато старшини (при сім оповідається легенда, нераз повторювана в церковній літературі при ріжних оказіях: щоб переконати своїх руських слухачів в святости християнської віри, грецький проповідник на їх очах вложив євангеліє в розпалений огонь, і коли книгу потім винято з огню цілою, се чудо зробило таке вражіннє, що богато Руси охрестилось; маємо сю сцену представлену на візантійських мінятюрах). Для охрещених настановлено єпископа, себто положено початок руській церкві. Стільки кажуть сучасні візантійські джерела.

На місці про се не лишилось сливе ніякої традиції, хіба що неясна память в згаданій церковній уставі Володимира про початки київської єрархії за часів патр. Фотія – сучасника тої місії 860-х рр., та християнська церква на гробі київського князя Аскольда. Що діяльність місії розвинулася в Київі, і тут мав пробуток той поставлений нею єпископ,

31

в сім майже нема сумніву. Але в Київі не лишилось памяти про се. Знаємо тільки, що в першій половині Х-го віку в Київі було вже чимало християн в вищих тутешних кругах: серед дружини і княжого двору. Бачили ми, що трактат з Візантією 944-го р. спеціяльно рахується з християнською частиною «Руси» й уставляє для неї окрему процедуру заприсяжання трактату в київській церкві св. Ілі, окремо від Руси поганської. Княгиня Ольга, що скоро потім стала рег'енткою Київської держави, вела зносини з католицьким німецьким двором і православним візантійським в церковній справі і в тодішній емуляції церкви східньої і західньої прилучилась кінець кінцем до східньої грецької. А її внук і вихованець Володимир, поставивши своїм завданнєм скріпити свою княжу власть повагою і блеском Візантійської імперії, рішив положити основою свого княжого авторітету теж візантійську церковність, котрою підчеркувала свою святість і божеське походженнє влада імперії. За її прикладом він зробив візантійське християнство державною релігією Руси і наказав підданим хреститись.

Як бачймо, візантійська церковність мала змогу здобути собі до того часу прихильників і вірних не тільки на чорноморськім побережу, але і в головнійших центрах північної України. Але з перших 150—160 літ після Фотиєвої місії ми зовсім нічого не знаємо про сю руську церкву. Перші принагідні звістки про руського архієпископа в Київі походять доперва з часів по смерти Володимира – хоча джерела дуже близькі до нього часом, говорять в дуже сильних виразах про його енергійні заходи коло християнізації Руси й організації церкви. Київська літопись, котра так величає сі його заслуги, про київську митрополію починає говорити тільки від засно– вання Ярославом нової київської катедри св. Софії та його заходів коло розвитку освіти і книжности, після закінчення усобиць, що виникли після смерти Володимира.

Така маломовність про початки Руської церкви тої самої літописи, яка так богато уділяє місця, як раз церковним справам в пізнійших часах, виглядає дуже дивно, і дослідни-

32

ии ломили собі голови, шукаючи правдоподібного пояснення сеї мовчанки. Висловлялись здогади, що, мабуть, в перших початках Руської церкви були якісь обставини неприємні для царгородського патріархату і його поставленників на Руси. Патріархат стремів до того, щоб поставити Руську церкву, себто київську митрополію, в повну і абсолютну залежність від себе, і се йому в другій половині XI віку вдалось вповні, як побачимо. Отже деякі дослідники здогадувались, що коли се патріархатови вдалось, з київської літописи, під впливом митрополитів Греків та їх прихильників повичеркувано все, що говорило про инакше становище Руської церкви в часах попередних. Одначе сьому здогадови противиться се, що в літописи в цілости зіставсь якраз факт, який дуже проречисто говорив про змагання до єрархічної незалежности від Царгороду, батька династії і прославленого патрона церкви Ярослава: розумію поставленнє з його волі митрополитом Іларіона собором місцевих єпископів в 1051 р.

Так чи сяк, початки київської митрополії зістаються нам незвісними близше. Пізнійше в церковних кругах виводили її в простій лінії від Фотиєвої місії 860-х років: що від того часу настали київські митрополити. Так говорить згадана Володимирова устава але той текст її, що тепер маємо, походить з часів пізнійших (не раніш XII в.). Сучасні, певні відомости про київську митрополію маємо, як сказано, тільки від часів Ярослава, і від того часу бачимо її майже без перерв все в тісній залежности від Царгороду. Патріархи присилають на київську митрополію своїх людей, найчастій– ше Греків, або зовсім отречених, не питаючись ні єпископів, ні князів. Кілька разів київські князі казали місцевим єпископам святити на митрополитів їх вибранців, але такого права від патріархату вони не здобули (здається, що таки не дуже за ним і упоминались),– аж тільки в митрополії галицькій, або так званій «Малої Руси» заснованій в початку XIV в., входить в звичай посилати до Царгороду своїх кандидатів.

2 2-т

.33

Се мало своє значіннє. Присиланнє митрополитів-Гре– ків, що навіть місцевої мови не знали і не розуміли, дає найкраще поняттє про тісну і повну залежність нової руської церкви від старої візантійської. Не вважаючи, на велике віддаленнє і дуже утруднені зносини, особливо від того часу, як орди знову залягли чорноморські степи, українська церква через се обсаджуваннє її митрополитами Греками, і взагалі при наповнюванню разом з тим ріжними грецькими церковниками, протягом яких чотирох століть зіставалася в тіснім звязку з царгородським престолом і царгородським церковним життєм. Послушно і сліпо йшла вона з офіціяль– ною церковною доктріною і практикою та дивилась на світ очима Царгороду (розуміється, мова йде про церковні вер– х и українські – так само як царгородські: і там і тут були свої опозиційні і неправовірні течії, але сим разом говоримо про офіціяльно-міродайні церковні сфери). Наші старі літописи зазначили тільки оден випадок, коли українські єпископи хотіли обстояти щось з місцевої практики, відмінне від царгородської. Се було питаннє про дотримуваннє посту в такім разі, коли велике свято припадає на середу або пятницю. Царгородська практика казала в такім разі постити, українська обстоювала звільненню від посту. Печерський монастир, найбільше огнище українського аскетизму, боронив сеї місцевої практики; суспільність так само – до князів включно. Але митрополит і його партія обстоювала практику царгородську, і з сього приводу в другій половині вийшли суперечки і конфлікти, які доволі сильно схвилювали церковні і книжні круги. Епископи Греки, щоб не дразнити суспільности, на якийсь час, здається, дали сьому питанню спокій, але згодом царгородська практика таки була переведена в життє.