Текст книги "З історії релігійної думки на Україні"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Михайло Грушевський

З історії релігійної думки на Україні

ЛЬВІВ, 1925.

З ДРУКАРНІ НАУКОВОГО– ТОВАРИСТВА ІМ. ШЕВЧЕНКА.

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ

З ІСТОРІЇ РБЛІҐШНОІ РІКИ

НА УКРАЇНІ

КИЇВ „ОСВІТА“ 1992

ББК 86.3 Г91

Друкується за виданням: Михайло Грушевський. З історії релігійної думки на Україні– Львів: 3 друкарні наукового товариства ім. Шевченка, 1925.

У книжці, починаючи з передісторичних глибин і завершуючи XIX ст., в науково-популярній формі аналізуються витоки релігійного світогляду українського народу, висвітлюються обставини релігійного життя в Україні у різні історичні періоди, показуються роль і місце релігійної ідеології у суспільно-політичному і культурному розвитку.

Розрахована на широке коло читачів.

Редактор П. К. Вовк

Науково-теоретичне видання Грушевський Михайло З ІСТОРІЇ РЕЛІГІЙНОЇ ДУМКИ НА УКРАЇНІ

Київ. «Освіта»

В.о. завідуючого редакцією історії Й. Й. Палієнко Художній редактор В. О. Пузанкевич Технічний редактор Г. В. Драченко Коректори Г. А. Зацерковна, Л. С. Командир

Здано до набору 02.12.91. Підписано до друку 04.06.92. Формат 70X100'/₃₂. Папір офс. № 1. Гарнітура Тип тайме. Друк офсет. Умови, друк. арк. 7,8 + 0,04 форзац. Умови, фарбо-відб. 8,12. Обл.-вид. арк. 8,62 + 0,02 форзац. Тираж 17 000 пр. Вид. № 34918. Замовлення № 2—119.

Видавництво «Освіта». 254053, Київ, Ю. Коцюбинського, 5.

Текст набрано на видавничій автоматизованій системі «Каскад – СМ» Діапозитиви тексту виготовлено на Головному підприємстві «Поліграфкнига». Надруковано на Київській книжковій фабриці «Жовтень».

. – 254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.

Г 0503020902-158 бз ₃₃_₃_₉, 210 – 92

ISBN 5-330-02484-6

©Художнє оформлення. «Освіта», 1992

ЗМІСТ

З історії української реліґійної думки 4

Християнізація Руси ЗО

Українське відродженнє XVI—XVII вв. і його релігійна

ідеольог'ія 81

Друга половина XVIII в. Г. Сковорода 116

Релігійні шукання в укр. масах в XIX в 153

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ДУМКИ.

З ПЕРЕД -ІСТОРИЧНИХ ГЛИБИН.

Приблизно в тім самім часі, як християнська віра стала поширюватись в північно-східних володіннях Римської держави, на східнім та північнім побережу Чорного й Азовського моря, наші предки пробивались туди ж, до північних берегів Чорного моря,– до сонця, до моря, до цівілізації.

Перед тим вони сиділи далі на північ, мабуть в краях горішнього Дніпра, в сусідстві племен фінських, литовських та Германських. Як довго вони там жили, і відки туди зайшли, сього не можемо знати. Індо-европейська родина, до котрої входили, своєю мовою, наші старі племена, належала до тих мандрівних, непосидющих, неспокійних рас, що були ферментом людства, й їм рід людський завдячує свою культуру і цивілізацію. Сі раси зчаста міняли свої оселі, входили в стичність з найріжнійшими расами й культурами, дуже легко приноровлювались до ріжних фізичних і економічних обставин, зручно переймали культурні та цівілізацій– ні набутки від народів культурнійших і так само легко наділяли своїм добром народи меньш культурні, що приймаючи їх мову, звичайно без останку з ними зливались. Фізична неодностайність індо-европейських племен (в тім і наших, що в своїм складі мають також виразні прикмети фізичного змішання) зісталась показчиком такого вливання ріжних рас до індо-европейської родини. В мові й культурі її ми знаходимо, з одного боку – певні спільні прикмети, що лишились наслідками колишньої язикової та культурної одностайносте сеї родини; з другого боку – ріжні подібносте з иньшими культурами, наприклад з найкраще нам відомим старим побитом – семітським, месопотамським. Розуміється, бувають подібносте просто припадкові: вони іс– тнують в господарстві, в техніці, в словесносте ріжних людських рас, нераз зовсім незалежно від якого небудь 4

запозичення. Але деякі з подібностей, помічених у народів індо-европейських з иньшими культурами, не припадкові, а походять, очивидно з старих взаємин сих народів (і наших племен спеціяльно) з народами иньших рас та культур.

Се дотикає і мітольоГії, реліг'ії та словесности нашого народу. В них знаходиться богато такого, що по всій очивид– ности належить до спільних поглядів індо-европейської родини на природу, чи доохрестний світ. Воно знаходить собі подібности в мітольогТі народів Германських і литовських – з одної сторони, у віруваннях іранських та індійських – з другого боку. Святі санскритські (Веди) й іранські (Авеста) дають нераз дуже інтересні, близькі подібности до старих наших обрядів, молитов та пісень. До таких спільностей належить напр. образ неба – то ясного й погідного, то грізного в громі і блискавиці, як найвищої світової сили, пана і владики всього сущого, або – святе, предвічне дерево життя, оспіване в наших колядках: в нім живуть птахи, що творять світ, і від нього походять всі хористи, котрими живе людське господарство. Чудодійний, животворний напиток – наш м і д, що відповідає індійській сомі і в пізнійших образах, під чорноморсько-дунайськими вражіннями, переходить в вино. Огонь і вода, як могутні святителі й чистителі життя, котрими благословиться і охороняється від впливів злих сил всякий акт – чи при весіллю, чи початку нового господарського року, чи при похороні небіжчика, і

ПОД. і

¹ Треба сказати, що новійші дослідники українського фолькльо– ру досить здержливі в виводах таких індо-европейських паралель.. В 1860—70-х рр. майже кождий поетичний образ українського фолькльору виводивсь дослідниками з індо-европейської мітольоГії, мовляв – спільної нашому народови з иньшими індо-европейцями: йому підшукувались анальоГії чи в Ведах, чи в Авесті, чи в грецькій письменности, і толкувалось, що той образ наші предки принесли з правітчини. Найяскравійшим представником такого толкування був харківський професор О. Потебня (найбільший з українських фільольогів), в ранніх своїх працях. Пізнійше, в 1880—90-х роках взяла перевагу т. зв. теорія літературних запозичень, котрої найвид-

5

Але з другого боку – бачимо в нашім фолькльорі також яскраві подібности і з переказами й культами семітськими. Сі подібности можуть походити або з пізнійших, чорноморських стичностей, або і з ранійших впливів. Такі напр. образи зміїв, з котрими боряться світлі єства, або доброчинні богатирі. Животворящі джерела, стережені сими зміями. Ріжні мітольоґ'ічні та фантастичні образи переховані в наших казках знаходять собі разячі паралелі в повістях вавилонських і старо-єгипетських ¹.

Деякі подібности можуть вказувати на колишні північ– ноазійські впливи. Напр. мотив сотворения світу звірем або птахом, що поринає під воду і приносить відти перші грудки землі: сей мотив приходить однаково в північній Азії, в північній Америці, у народів фінських і полуднево– і східньо– словянських; він поетично оброблений в наших славних колядках про сотворение світу, що здавна звернуло на себе увагу мітольог'ів. Орієнталісти вказували в поезії українській і східньо-турецькій та монгольській ріжні подібности, які можуть відбивати в собі впливи буддійські й хінські, а похо-

нійшим представником • у нашій літературі був Драгоманов. Вона налягала на те, що подібности між фолькльором українським та індо-іранським найчастіше походять з впливів західньо-европейської літератури та фолькльору, і в них перед усім треба шукати джерел таких подібностей. Вони, значило б – пізнійші, бо саме західньо– европейське джерело орієнтальним змістом наповнилось найбільше в часах хрестоносних походів, і то не так з індійських джерел безпосередньо, а з їх відгомонів жидівських та арабських. Але в 1900-х роках знов бере перевагу погляд Потебні, з останних часів його творчости – що мітольоґЧчного толкування за скоро зріклись на користь літературного (инакше званого «історичним»). Дослідники української леґ'енди як О. Косач—Пчілка (рідна сестра Драгомано– ва), волинський фолькльорист М. Коробка – повертають до мі– тольоґЧчних толкувань, тільки обережнійших, ніж колишні. Такого обережнійшого мітольогїчного толкования не цураюсь і я в огляді української устної словесности в Історії укр. літератури, до котрого далі відкликуюсь.

¹ Кілька прикладів можна бачити в моїй Історії укр. літератури, в т. І.

6

дити могли б не тільки з часів пізнійших, але і зперед нашого розселення на полудні. Часи християнської ери були епохою великого поширення політичних і культурних впливів Китаю в західній Азії, в т. зв. Східнім Туркестані, і проміння сих культурних впливів безпечно сягали околиць Каспійського моря та Уралу, а може й дальше на захід.

Перед своїм переселением до теперішньої України наші предки займали оден з глухійших кутів тодішньої Европи, мало приступний для світових культурних течій, тому їх культурний та соціяльний розвиток поступав повільнійше, ніж їх полудневих та західних сусідів з тої ж самої індоєвропейської родини: іранських орд, що кочували в східньо– українських степах, опираючись о Чорне море, та Германських племен, що опирались о море Балтійське. Словянські племена мабуть стояли в культурній і політичній залежности від них, і цівілізаційний розвиток наших предків теж мабуть значно відставав від тих краще уміщених сусідів. Проте ще й перед своїм переселением на полуднє Словяне вийшли на культурний рівень, що приблизно відповідав рівневи Германських племен в їх руху на захід і полуднє в І ст. перед Хр. Безсумнівно, вони вже тоді знали металі, хоч обходились найбільше деревом, каміннєм та кістю, або рогом. Ко– ристали з примітивного хліборобства і з молочних продуктів одомашненої худоби (що теж належить до вищих форм господарства). Знали ріжні ремесла в їх примітивних формах. Відносини родовоплемінного комунізму вже відступили перед патріярхальною родиною, так що відгомони старших родових та родинних форм, які ще й тепер виразно світять в українськім весільнім обряді, уже для тих часів були більше останками минулого, ніж відбиткою' сучасности.

Для поглядів на природу і для реліГійних представлень того часу характеристичним був маГічний спосіб думання. Природні, космічні сили не уявлялись людині у виразно індівідуалізованих втіленнях, до котрих нас привчили більш розвинені мітольоГічні системи. Уява не йшла поза поетичні образи певних природних явищ з незначними початками

7

антропоморфізму (уявлення в людських образах) таких як сонце, вітер, мороз, огонь, дощ, урожай то що. За помічю певних молитов, обрядів і маніпуляцій: огнем запаленим приписаним способом, водою зачерпненою з певними словами і обрядами, рослинами зірваними з закляттями, рітуаль– но приготованими стравами то що, людина вважала можливим впливати на сі сили, диктувати врожаєви, приплодови, приростови своєї родини, ловам, звіреви і т. д. В великім уживанню, як нехибні способи скріплення таких магічних засобів, були танці, походи, хороводи супроводжені магічними викликами й приспівами; деякі останки 'їх ще й нині можна помітити між народними обрядами.

Досить розвинений був культ предків померлих, котрих ховано з ріжними обрядами, на те щоб запобігти їх небезпечним магічним силам, і при всяких річних святах і трапезах гощено і годовано святочними стравами. Подібну увагу і пошанівок показувано ріжним таємним істотам, що гніздилися в лісах, скелях, жерелах, будинках (сі хатні істоти, очивидно, зливалися з образами предків) і платили за сей пошанівок помічю і ласкою.

Все те примітивні форми релігійної гадки, які повторюються й у иньших індо-европейських народів – як західних (Греків, Римлян, Кельтів, Перманців) так і східних (Литовців, Іранців й Індоарійців), в їх водних, лісових і пільних духах, в арійських «пітарах» – предках і под. Тільки у нас вони не розвинулись яскравійше і ті свої примітивні, ледво зазначені риси понесли гейь далеко аж до недавних часів, ставши одним з складників того народнього християнства, про котре говорити мемо далі.

РОЗСЕЛЕННЄ.

Українське переселение на полуднє,– з одного боку було наслідком розмноження людности, котрій ставало тісно в північних лісах, та стихійного потягу до теплійшого та богатшого підсоння, що гнав північні народи так само

8

в століттях попередню як і пізній ших. З другої сторони, се переселение стояло в звязку з рухом на полуднє племен німецьких, власне народів східньо-Германської, Готської групи, що мешкала в сусідстві словянських народів над Вислою і в II в. по Хр., в звязку з загальним розселеннєм Германських племен, почала рухатись на полуднє в напрямі до Чорного моря. Декотрі східньо-словянські племена мабуть були політично залежні від Потів, иньші використовували їх поход на полуднє для свого поширення. (Декотрі словянські історики із слів сучасних латинських письменників домірковувались, що сама Готська мандрівка на полуднє сталась під натиском словянських племен). Не може бути сумніву, що й перед тим ріжні словянські ватаги і коліна, в звязку з кольонізаційними заворушеннями в українських степах, не– раз виривались і заганялись досить далеко в сім напрямі. Потський же похід дав притоку до більшого, масового словянського руху. Сьому тісному звязкови його з Готським розселеннєм завдячуємо й найстаршу історичну згадку про появу наших племен в чорноморських сторонах. З Готських епічних творів долетіла до нас звістка про боротьбу Готських ватажків зантс ькими підчас гунського натиску в останній чверти II віку. «Антами» звались якраз наші племена, що тоді займали чорноморське побереже від Дону до Дністра, а потім (як наддністрянські Словяне пішли на Дунай) антське розселеннє присунулось до самого Дунаю. Так Готська традиція дає нам змогу зорієнтуватись в сій много– важній у нашій історії події.

Се переселение було дійсно великою епохою в культурнім розвитку наших племен. Вони присунулись близше до тої середземно-морської культури, від котрої досі тільки далекі відгомони до них долітали. Прийшли до безпосередньої стичности з культурною грецькою (або, краще сказати – гелєнізованою) та романізованою людністю чорноморського побережа і балканських країв. На чорноморськім побережу вони ще застали грецькі кольонії, як Тіра, Ольбія, Херсонес, Теодосія, Танаїс й ин. Сі городи, що

9

правда, сильно потерпіли від ріжних степових бурь – в тім числі і від г'отських нападів. Вони були переповнені ріжним варварським народом і культурне життє в них було не високе. Але тим приступ ній ше було воно словянським, антським пересельцям, і все таки було для них високою школою культури в порівнянню з тим, що мали вони на своїй правітчині.

За Дунаєм, в балканських сторонах, куди вони попадали як участники ріжних походів, і нераз лишались на довго, або й оселялись на завсіди,– вони попадали між романізовану людність, що тільки починала тоді роспускатись словянсь– кою іміграцією.

Ся ж грецька і римська стихія в тім часі і в сих сторонах була густо розмішана ще й иншими культурними домішками. Дуже сильні були тут мало азійські впливи: тутешні міста стояли в тісних звязках з Малою Азією і тамошні культи – як релігія Мітри і ріжні варіянти дуалістичної іранської доктріни були тут добре звісні. Чимало було громад жидівських і ріжних юдаістичних сект як «вчителі одиного бога» звісні в Воспорі (теперішній Керчи). Мали своїх прихильників культи єгипетські. Над усім сим тим саме в тім часі, починало брати гору християнство, в ріжних своїх течіях (як відомо, напр., серед Потів воно прийнялося в формі аріянській). Пізнійше, з викрісталізованнєм Ісляму, арабський каліфат присунувсь під Кавказькі гори й став поширювати свої впливи понад Каспієм та Волгою. Нарешті ріжні кочові орди, що мандрували з Центральної Азії, приносили елементи культури й релігії також і відти. Таким чином, словянські пересельці, що втискалися до міст, шукаючи безпосереднього звязку з сим барвистим, привабним для нього життєм, або пускалися у воєнні чи купецькі мандрівки, знаходили для своєї мисли й чуття, для своєї релігійної думки дуже ріжнородний матеріял культурний, літературний (головно в устній формі, розуміється) і соціально політичний, і безсумнівно вони набирались сеї міша-

10

нини цивілізацій з пожадливістю й ненаситністю варвара– неофіта.

На жаль, від сих передових стеж українського походу безпосередно не дійшло до нас нічого: чорноморсько-дунайська «антська» кольонізаіція розвіялась під новим кочовим натиском IX—X—XI вв., а останки її прогнали пізнійше до решти. Тому ми не можемо слідити на місці за тими цікавими комбінаціями словянської культури й релігії з сим чорноморсько-дунайським матеріялом, що мусіли творитись на тих передових позиціях, серед пересельців не тілько найдальше висунених, але й найбільш, без сумніву рухливих, перенятливих і податних його впливам. Можемо тільки відгадувати їх з ріжних відгомонів, які відти залетіли до українського запілля, між ту північно-українську кольоніза– цію, що незазнала в такій мірі тих степових бурь – в нинішній Чернигівщині, північній Київщині, Волини, Галичині.

Туди, через полудневих пересельців VI, VII, VIII вв. теж долітали чорноморські впливи, тільки в формах припізненні ослаблених. Туди ж потім стала відступати чорноморська і степова українська людність, коли життє в обставинах VIII—X вв. ставало для неї до решти незносним. Дещо з того перенесеного або переданого з полудня на північ щасливим припадком для нас зберіглось. Стрічаючи в новійшім фолькльорі або в відгомонах старших памяток ріжні мотиви, образи, вирази, назви чорноморсько-балканського походження, ми догадуємось, що се останки того колишнього чорноморсько-дунайського культурного набутку. Мало з нього дійшло до сільської хати північної, лісової України, котра одна нам переховала останки того старого українського житя. Ще меньше з нього заціліло на протязі цілого тисячолітя. Мусимо міркувати, що життє українських чорноморських та дунайських міст, про котрі ще памятають. наші літописці з кінця XI та початків XII в., мусіло бути без порівнання яскравійше, сильнійше закрашене всякими екзотичними запозиченнями: витворами гелєністичної творчости й орієнтальної фантазії, ніж се північне хліборобське життє,

11

відгомони котрого перед собою маємо. Не богато воно навіть могло з нього перейняти і затямити. Тим ціннійше, що воно нам таки передало з нього дещо.

Напр. назва «коляди», латинських календ, новорічних свят, очевидно була перейнята в стрічах з романізованою людністю і від неї ж прийшли ті уривки римських «сатурналій», новорічних забав, котрими значились сі свята: переходи з дому до дому замаскованих/ їх представлення, танці й усякі жарти, що вони при тім строїли. Вони заховались у нашім колядуванню, водженню кози, представленнях замаскованих, в танцях, що й досі справляються колядниками подекуди (як от на Гуцульщині). Назва «берези» – провідника колядницької ватаги, відповідає балканському (болгарсько-румунському) «бреза», «брезая» – замаскований, яскраво прибраний, і походить, правдоподібно, від тих же сатурналій. Подекуди помітні й сліди новорічної свинки, котру римським звичаєм кололи на сатурналії.

Літнє свято «русалій», згадане в наших старих літописях і досі до держане народнім календарем – від котрого пішли наші русалки, само походить від балканського свята «роза– лії», свято рож, присвячене душам померших предків. Се запозиченнє відбилось і на характері сього народнього свята, що довго був незрозумілим, аж доки не викрилось його балканське походженнє.

Таке саме, очивидно, походженнє поетичних мотивів звязаних з Дунаєм, як рікою рік, символом ріки і води взагалі наших пісень. Міркуючи се ми розуміємо, чому у величальних піснях молодецька дружина, вибираючись в службу до другого пана, пускається не иншою дорогою, а «долі Дунаєм під Царгород».

Уявляємо собі ту обстановку, в котрій повстали несчис– ленні обороти, звязані з виноградом, вином, винним цвітом, виноградними кетяхами, так мало звісними в північній Україні а так популярними в наших старих піснях.

Розуміємо, де складались сі улюблені ними малюнки широкого поля, на котрім видніють несчисленні стоги і копи,

12

і з високих верхів сокіл споглядає на море, оглядає кораблі та веде розмову з дунайським «низом».

Се далекі, припадком заховані, порозріжнювані останки тої широкої хвилі вражінь, образів, ідей поетичних, релігійних, політичних, що влилася до українського життя з тих передових позицій українського розселення, що доступили «моря і сонця» та повними грудьми набрали тут повітря з широкого культурного світу.

Воно запліднило новими мотивами українське духове життє, світогляд ї творчість та охоронило їх від однобічносте Тому й візантийська ортодоксія, до котрої захотів слідом загнати, з політичних мотивів, український нарід княжий київський уряд, не могла опанувати сього громадянства, перед котрим розгорнулась була ся широка перспектива ріжних вір, ріжних моральних і догматичних систем і в них відчулось, хочби й не дуже свідомо, людське – вселюдське.

Народне українське життє не прийняло ортодоксії і зіс– талось на завсігди при певній духовій і релігійній свободі – ширшім погляді на віру і мораль.

ПБРЕД-ХРИСТИЯНСЬКИЙ РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД.

Для пізнання релігійного світогляду української людности з перед християнізації роспоряжаємо трьома категоріями джерел. Одна – се найстарші звістки чужоземних письменників-сучасників про релігію українських племен, сюди ж можна прилучити також згадки в договорах Руси з Греками в X в., перехованих а наших літописях, бо укладались вони, очивидно Греками, відповідно тому, що знали вони про реліґ'ійні погляди Руси. Друга – се згадки наших писаних памяток з християнських часів, де принагідно споминаються старі реліґ'ійні обряди, або називаються ймення давнійших богів: такі згадки маємо в київських літописях, в проповідях, що докоряли людям за заховуваннє старих поганських обрядів, і в поетичних прикрасах «Слова

13

І

0 полку Ігоревім». Третя – се нинішній народній або недавній обряд, в деяких місцях ще й тепер додержуваний з великою докладністю, в иньших записаний в досить свіжім стані в минулім століттю. Кожда з сих категорій має свої сильні

1 слабі сторони, і сама по собі не може дати образу релігійних поглядів української людности взагалі, і спеціяльно того північно-українського розселення, що перестоявши кольоні– заційні завірюхи, видало з себе нинішній український нарід. Але комбінуючи відомости всіх трьох категорій, можна виробити про се приблизне поняттє.

Найстарша характеристика походить від грецького історика VI в. по Хр. Прокопія і говорить про полудневе розсе– леннє. Прокопій інтересувавсь Словенами і Антами і дає такий начерк їх релігійних поглядів: «Вони признають владикою всіх єдиного бога, що посилає блискавку. Жертвують йому коров та всяку иншу жертву. Якоїсь фатальної долі, котра б мала силу над людьми, вони не признають: коли хтось бачить перед собою видиму смерть, чи в хоробі чи на війні, він обіцює за своє життє жертву богови, як що не пропаде, і спасшися, жертвує обіцяне та й думає, що тією жертвою спас собі життє. Шанують річки, німф та деякі иньші божества, жертвують їм усячину, і з тих жертв ворожать собі.

Щоб відповідно оцінити сю звістку, треба мати на увазі, що вона говорить про розселеннє чорноморське, яке прожило вже не одно століттє поруч гелєнізованої та романізованої людности, отже мабуть не одно й засвоїла від неї; по друге – говорить се письменник-Візантиєць, що привик мислити ідеями християнськими, а поганські явища прирівнювати до близше звісної йому грецької мітольогії. Рахуючись з сими остереженнями, можемо вийняти такі вказівки з його характеристики:

Сі чорноморські Українці вважали проявами найвищої світової сили небо з його явищами, особливо громом-блис– кавицею. Доохрестний світ уявлявсь їм заселеним ріжними божеськими істотами – «даймонія», як їх зве грецьким виразом Прокопій. В світогляді переважали магічні ідеї:

14

чогось фатального, непохитного собі не уявляли, як поганські Греки, за помічю жертв, як їх зве Прокопій – себто реліґ'ійно-маґ'ічних відправ вважали можливим впливати на які будь явища. Спеціяльно Прокопієви було звісне рітуальне споживаннє худоби. Він чув також, що Словени і Анти ворожать з «жертв», себто з ріжної поживи, котру вони з певною, маг'ічною процедурою спо– ряжали для тих таємничих сил, що наповнюють доох– рестний світ.

Звістки пізнійших грецьких та арабських письменників, з кінця IX та з X віку, мають ту слабшу сторону, що при охоті їх можна прикладати і до Українців і до Варягів, котрих тоді було богато в «руських» дружинах. Вони напр. оповідають про сю «Русь», що вона ніколи не піддається ворогам, а в останній біді сама себе забиває, бо вірить, що хто був невільником на сім світі, буде ним і по смерти (Лев Діякон). Араб ібн-Фадлан описуючи похорон богатого руського купця, оповідає, що разом з ним спалено одну з його невільниць, котра в передсмертній екстазі каже, що вона бачить небіжчика – свого пана «в гарнім зеленім саді» (раю), і він її кличе до себе, і т. под.¹

Так звані норманісти, які виводять сю стару Русь від Варягів-Норманів, з теперішньої Швеції, остерігають, що і в згадках договорів з київською Русию і в оповіданнях нашої старої літописи про поганську віру, котрої трималися в Київ і в X в., теж треба рахуватися з можливими впливами варязької дружини. Та сих впливів не треба перебільшувати: хоча в X в. дійсно бачимо Варягів на ріжних високих становищах Київської держави, про те глибшого впливу на місцеве культурне життє вони не мали. Тому й згадки договорів та літописей, до котрих переходимо, належить уважати

¹ Докладнійші звістки в Історії України Руси т. І, 315 і далі. Новійші праці з словінської мітольоїТі: A. Briickner, Mitologia Slowiazska, Krakow, 1918. V. J. Mansikka, Die Religion der Ostsla– ven. Helsinki, 1922.

15

відбиттєм релігійного світогляду української Руси X в.,– її вищих, міських верств.

При умові Руси з Греками в 944 р. хрещена Русь обовя– зується на захованнє трактату присягти в київській церкві св. Іллї «перед Богом», а Русь нехрещена «перед Перуном» по такій формулі: «Аби вони (коли не додержать) не мали помочи ні від Бога, ні від Перуна, аби не захистилися щитами своїми, аби порубані були мечами своїми, (побиті були) стрілами й иншою своєю (власною) зброєю, і були невільниками в сім віці і будущім».

В умові 971 р. на перекупника кидається клятва в таких виразах: «Нехай підпадем під клятву від Бога, котрому віримо, Перуна і Волоса, бога худоби! нехай будемо золоті як золото (так пожовкнемо) і своєю зброєю нехай будемо посічені (присяга складалась на золотих окрасах і зброї).

В оповіданню літописи про панованнє Володимира в Київі перед охрещеннєм вичисляються такі головнійші ймення старих богів, звісні літописцеви: Перун, Хоре, Даждь-бог, Стрибог. Сі-ж імення вичисляються також в згаданих проповідях против поганства: крім того в них споминаються реліг'ійні трапези «законні» на честь Рода і Рожа– ниць, моленнє огневи котрого звуть «Сварожичом» і т. под.

Оден з пізнійших літописців, XII в. наводячи мітольоГіч– ний уривок подышй про Гефеста і його сина Геліоса, пояснює, що у наших предків Гефестови відповідав Сварог, а Геліосови (сонцеви) – се Даждь-бог.

Слово о Полку Ігоревім називає сонце «великим Хор– сом», вітри «Стрибоговими внуками», свій руський нарід «Даждьбоговим» а його ворогів Половців «бісовими дітьми».

На підставі сих вказівок деякі дослідники укладали мітольог'ічну систему староруську – український Олімп, подібний до грецького або Германського. Але з сим треба бути обережним. Ми не повині спускати з ока, що всі сі звістки походять з пізнійших часів від книжних часів людей, що підганяли спомини про старих богів під біблійні, чи історичні взірці. А се показує, що ті образи, в котрих ріжні природні

16

ввища представлялись нашим предкам, не набрали індіві– дуалізованих форм, людських подоб, і такі вирази як «діти», «внуки» і.т. под. були властиво тільки поетичними образами. Тих богів, правда, вже представлювано в формі ідолів людської доби: літописець каже, що Володимир поставив в Київі деревляного ідола Перуна з срібною головою і золотими усами; згаданий ібн-Фадлан оповідає, що руські купці молились деревляним ідолам з вирізбленими лицями, подібними до людського. Декотрі дослідники догадувались, що се були новини, які заводились під варязькими впливами; може й так! В кождім разі антропоморфізм, уявлюваннє богів в людській формі, не встиг поглубитись перед христіяніза– цією. Се факт характеристичний і важний, що ми не знаємо у нас ні одної певної богині, божеські образи невтральні і так само нема ні одної певної г'енеальог'ії, бо те, що літописець називає Даждьбога сином Сварога, се він робить тільки підкладаючи світські ймення під ірецьке оповіданнє.

В основі вичислених образів очивидно лежав образ неба-світу-сонця, спільний всім Індо-европейцям ТОЙ «ЄДИНИЙ бог», що про нього говорить Прокопій. Здогадуються, що він носив імя Сварога – котрого то літописець кладе в батьки сонцеви – Даждь-богови. Се імя звязують з індійським пнем свар, що значить небо, сонце і соняшне світло. Огонь називається його сином, або потомком – «Сварожичом». Як сонце, се божество носить імена Хорса і Даждьбога, перше імя правдоподібно зближується з іранським іменем сонця Khorsheti а імя Даждьбога толкується бог-податель (всього добра, розуміється). Виявляючи себе громом і блискавицею, як громовик, воно зветься Перуном, (литовський Перкунас, у західних Словян перун-гром); се імя походить від слова п р а т и-бити: біг що бє. Спостере– женнє Прокопія, що того «єдиного бога» перед усім шановано, як громовика, відповідає особливому поважанню Перуна в Київі в X в., засвідченому ріжними джерелами. Тому не потреба вважати його – як то роблять деякі норманісти, українською назвою варязького бога Тора: не тільки імя, але

17

й образ се свійський. З християнізацією він покривсь образом св. Іллі.

Відміною сонця-Даждьбога вважають і «скотього бога» Велеса, або Волоса, по анальогТі грецького Апольона і латинського Марса – що теж сполучали в собі образ сонця. і функцію опіки над худобою. Се досить правдоподібно: сьому відповідає, що автор «Слава о полку Ігоревім» називає великого поета Бояна «Велесовим внуком», ‘мабуть маючи в гадках грецький взірець «Апольонового потомка» або щось таке. В пізнійшій християнізованій мітольогЧі* сьому образо– ви відповідає весняний «син божий» св. Юрія.

Се «боги» у властивім значінню, себто сили добрі, благодійні. Наше слово бог відповідає санскритському Chaga: богач і подавець добра, іранському baga – біг; сей же пень маємо в таких словах якбогатий, збіже, ів негативній формі: убогий. Чи відповідали сим добрим богам сили лихі і ворожі людському родові в старім світогляді зістаєть– ся неясним. Найбільше підходить сюди С т р и б о г, котрого виводять з с т р и т и нищити, отже: нищитель, біг негоди; так в Слові о п. Ігоревім вітри звуться «Стрибожими внуками». Істоти низшого порядка мали назву «бісів», але не знати, чи в тім лежало поняттє злого, чи воно зявилось тут доперва з християнізацією, тому що сі поняття звязано з християнським сатаною й його злими ангелами, через те лише, що вони були поганські.