355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Михайло Грушевський » Історія України-Руси » Текст книги (страница 8)
Історія України-Руси
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 16:56

Текст книги "Історія України-Руси"


Автор книги: Михайло Грушевський


Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 49 страниц)

Рік пізнїйше маємо факт подібний, тільки уживаннє козацького імени меньше виразисте. Менґлї-ґерай доносить в. кн. московському, що його посла Суботу, що йшов від волоського господаря до Криму, коло Днїпрового перевозу „изъ Черкаскаго городка козаки потоптали, все поимали – пЂша остали;" по словам московських аґентів се були „Черкасцї", і з ними „Богданъ, черкаский воєводка" (кн. Богдан Глинський) – вони тодї зруйнували Очаків 3). Звістку сю вважаю не так виразистою, бо сих черкаських людей називав козаками тільки Менґлї-ґерай, а він з свого, татарського становища міг від себе приложити назву козаків до сього українського походу; хоч сам похід вповнї в стилю козацькім.

Дальший з ряду текст наведений вище 4) в цїлости: згадка про козаків-уходників в уставній грамотї м. Київа 1499 р. Крім сеї більшої постанови, присвяченої їм спеціально, устава кілька разів згадує про них і купцїв, як людей прихожих, стороннїх, що до Київа приїздять і замешкують тут.

Зимою 1502/3 р. повторилась історія з перед десяти лїт, Менґлї-ґерай писав про се до Москви: їхав від волоського воєводи до Криму посол, сим разом ханський; воєвода допровадив його з своєю „ратью" до границї, а хан вислав на границю їм на зустріч свою охоронну сторожу. Незважаючи на всї сї охороннї заходи таки напали на них на Днїпрі на перевозї „кіевскіе и черкаскіе козаки", „на судЂхъ... пріЂхав ночью". Татарська ескорта одначе кінець кінцем відбилась і втїкла від них: „бились съ ними и русскихъ козаковъ побили". Не була се одначе їх побіда, а тільки вони „отъ бЂды утекли": українські козаки Татар „топтали", вбили з них сїмох, а сїмох покалїчили і 30 коней у них вбили 5). Назву „руських козаків" маємо й сим разом в устах хана (перед тим говорив він про козаків татарських).

Потім десь лїтом 1504 р. писав Менглї-ґерай до в. кн, Олександра, що він збирав ся висилати свого посла на Литву, але, як переказує його слова кн. Олександр – прийшла до нього вість, „штож злыи люди козаки на перевозе (знов днїпровськім очевидно, під Тягинею десь) лихое дЂло учинили, купцовъ и пословъ разогнали и скарбы и товары ихъ побрали". Се стримало посольство; хан жадав, аби литовське правительство вишукало тих ворохобників і заграблені ними річи. Тому що тодї хотїли доконче якось прийти до згоди з Кримом, в. князь дав місцевій адмінїстрації – київському воєводї й наміснику черкаському сильні накази – вишукати пограблені річи й покарати тих „злих людей козаків" (в иньшім листі – „безименныє люди козаки"). І намісник черкаський кн. Василь Глинський дїйсно повишукував ріжні річи й повіддавав татарським купцям, а провинників – „тих людей многихъ поимавши, шыєю казнилъ", коли вірити запевнянням в. кн. Олександра перед Татарами, – навіть „вседши на конь за тими лихими людьми гонялъ", і багато їх тримав в арештї 6).

В звязку з якоюсь пригодою в тім же родї, тільки може ранїйшою, маємо записку про трус вчинений у черкаських козаків ключником київським і управителем черкаським Сеньком Полозовичом 7) для розшукання пограблених у купцїв річеї, очевидно за наказом в. князя. Він знайшов товари Охматові у черкаських козаків кн. Дмитра, що „перекрали тих купцїв у Щурової роти": кілька шуб біличих і лисячих і кавалок цвїковського сукна; а після одного з козаків Щурової роти, Митечка, що вмер під той час, у його „бурсника" (товариша) козака ж Каленика зістала ся штука сукна, дороге каміннє, перли і золоті ґудзики – не знати чи з того ж погрому чи з иньшого, бо вони були забрані „на город" як відумерщина, а не при трусї. Записка незвичайно цїкава тим, що козаки виступають перед дами в відміннїй ролї: як наємні вояки в місцевих компанїях. Однї служать у кн. Дмитра, себ то воєводи київського Дмитра Путятича, мабуть в полку його служебників 8), иньші в ротї якогось Щура, мабуть ротмистра роти „драбів", наємних вояків, які тут в поднїпрянських замках звичайно стояли. Очевидно, рота ся не складала ся з самих козаків, а козаки – як той покійник Митечко і його „бурсник" Каленик 9), входили туди поруч иньших вояків, і тому записка зазначує від себе спеціально, що Каленик також козак 10). Очевидно, сї черкаські добичники-козаки могли вступити у воєнну службу по своїх степових подвигах, або й серед служби взяти участь в такім походї – хто знає чи не була вмішана в сю справу сама місцева адмінїстрація, сам „славний козак" Полозович й місцеві ротмистри, тільки супроти великокняжого наказу з ролї участників чи протекторів походу мусїли перейти до ролї слїдчих судїв та розшукувати пограблені річи, як се нераз бувало, і знаємо се часом документально (порівняти пізнїйші докори в. князя місцевій адмінїстрації, що вона для свого пожитку дозволяє козакам на улуси татарські наїзжати, а потім з добичею з ними дїлить ся) 11).

Про пізнїйші козацькі походи на Татар маємо загальну звістку в цитованій уже мною реляцїї Макарця Товмача з 1510 р. Він оповідає, що хан хоче розвалити старий Очаківський замок, а поставити новий на устю Бога, на розї між Днїпром і Богом, і против того нового замку вибудовати „бойницю", і в нїй поставити гармати й перетягнути через Днїпро ланцюхи, „аби твоєї милости людемъ (з в. кн. литовського) нельзо переЂжджати ни в верх ни в низ". „У Товани рЂчка Ярыймова обойшла кругъ острова а в ДнЂпръ зася втекла, и тою рекою покрадывали ся козаки твоєє милости мимо городы татарскіи, и тую речку на весне маєтъ лесою переплести и каменемъ засыпати, штобы козаки туда не переходили" 12). Мова йде, очевидно, про походи козаків на човнах, значнїйшими партиями, в околицї Очакова й на чорноморське побереже, що чинили – вони в тих лїтах, 1505– 509. Близших подробиць про них в джерелах не маємо.

Ріжні иньші війни й битви, в пізнїйшій традиції звязані з козацтвом і в тій формі передані потомству – як походи „славного козака" Остафія Дашковича з кінця першого і початків другого десятолїтя XVI в., як подвиги „Русака Полоза, славного козака" в сїй формі передані Бєльским 13) – в старших, сучасних джерелах не мають козацького імени в польських кругах се імя тодї ще було дуже мало знане. Навіть голосний похід Предслава Лянцкороньского під Білгород, що з легкої руки Бєльского для пізнїйшої традиції, на цїлі столїтя, аж до XIX в. включно став фактом епохальним, „початком козачини" 14), в джерелах сучасних не має козацького імени 15). Аж з 1524 року маємо звістки про козаків яко таких. Одна говорить про напад черкаських козаків на кафинських купцїв – козаки пограбили їх і побили, і хан грозить ся за се йти на Україну 16). Друга далеко важнїйша. Се згадка про те, що вже десь зимою 1523/4 р., або й ще ранїйше в. князь рішив орґанїзувати пограничний корпус з козаків і для того поручив Семену Полозовичу й Криштофу Кмитичу, пограничним старостам, навербувати на державну службу козаків і з ними вчинити похід далї Днїпром. Не вважаючи на те, що рада в. кн. Литовського занедбала великокняже розпорядженнє й не прислала для того козацького війська грошей і сукон, Полозович і Кмитич вчинили похід під Тавань і вели дуже користну боротьбу з Татарами, так що в. князь проєктує орґанїзувати з козаків постійну значнїйшу мілїцїю, тисячу або й дві, та розложити їх залогами против Татар 17). Про сей проєкт будемо говорити пізнїйше; нам тут він інтересний як симптом невпинного розвою козачини, її чисельних сил і воєнної енерґії. Бо проєкт сей не міг виникнути инакше. Він не лишає сумнїву, що протягом всього другого десятилїтя неустанно розвивала ся козацька партизанська війна і хоч джерела наші не згадують козаків яко таких, але в тих ріжних епізодах боротьби з Татарами, які переказують вони нам з тих часів, проявляла себе власне козачина.

Примітки

1) Старші звістки або натякають тільки на розповсюдненнє козацького імени в наших сторонах, а безпосередно кажугь про козаків не-українських (як наведені вище – с. 78), або ex post прикладають імя козаків до українських вояків. До сеї другої катеґорії належать згадки Стрийковского; його згадку про подільських козаків в війнї з Федором Коріатовичом (II с. 19) Дашкевич вважав найдавнійшою звісткою про українських козаків: але Стрийковский залюбки, на власну руку, уживає сеї назви (пор. Молчановского Очеркъ исторіи Подольской земли с. 133 і далї, де наведені приклади такої довільности). Така ж, очевидно, звістка Бєльского під 1489 р., прийнята за найстаршу звістку Антоновичом, і за ним Еварницьким) – що в буковинській кампанїї Яна-Ольбрахта провідниками польському війську служили kozaki tych tam miejsc swiadome (с. 882): в иньших джерелах про них згадки нема, Бєльский сам потім записує звістку про козаків під 1516 р. як найдавнїйшу (с. 991). Антонович в ряд найранїйших звісток про козаків ставить повстаннє Мухи (Бесїди с. 15), але се рух анальоґічний з козацькими рухами XVII в, а до ранньої козачини не має нїчого. З більшим правом притягає Каманїн (Къ вопросу с. 61) звістку 1489 р. про напад людей Юрія Папа, воєводи київського, на московський купецький караван на таванській переправі (Пам. сношеній съ Польско-лит. госуд. І c. 23); се безсумнїву „козакованнє", але документ не називає сих людей козаками.

2) Пулаский ч. 24 (19/XII. 1492).

3) Памятники снош. съ Крымомъ І с. 194-6.

4) Див. с. 81.

5) Памят. снош. съ Крымомъ XLI с. 476.

6) Пулаского ч. 64 і 65 (кілька сповіщень в. кн. Олександра в Крим, в подібних виразах).

7) Записка ся, видана двічи (з ориґіналу в Архиві Югозап. Рос. III. І ч. 1 і з копії Литов. Метрики у Леонтовича Акты ч. 641), не має дати, а датуєть ся гіпотетично 1503 роком, тому що вписана між двома документами 1503 р Але що попереднїй документ має дату з цвітня, а дальший – з сїчня, тож хронольоґічного порядку тут нема, і записка наша може бути і з пізнїйшого часу. Той факт, що розпоряджаєть ся тут в Черкасах Сенько Полозович і завідає замком („на мене, на городъ пришли отумерлыя речи"), промовляв би за тим, що се стало ся перед старостованнєм кн. Василя Дашковича Глинського. А. Яковлев в недавнїй розвідцї своїй про черкаських намісників Полозовича вважає черкаським намісником 1502-3 рр. Се був би дуже привабний здогад, але не легко припустити, щоб у нього потім се намісництво відібрано і тільки пізнїйше дано намісництво овруцьке.

8) Любавский, в звязку з своєю теорією, бачив в сїм Дмитру „хрещеного татарського князька, подібного до тих, що тримали татарські роти по описи 1528 р." (Обл. дЂленіе с. 532).

9) Слово „бурсникъ" в сїм документї дуже інтриґувало дослїдників. Любавский бачив тут якихось підсусїдків чи що, і виводив з того доказ козацького землеволодїння і на тім опирав свою теорію походження української козачинни від „испомЂщенныхъ Татаръ" Київщини (Обл. дЂленіе с. 531-2). Тепер, з виданнєм судних книг Литов. Метрики значіннє сього слова перестало бути неясним: се слово значить товариша, колєґу. Так в однім процесї (1520) виступає перед нами слуга кн. Острозького Ірик Михнович „съ товарищемъ своимъ Коптемъ", а в дальшім оповіданню називає його своїм „бурсникомъ" („потомъ звадил ся зъ бурсникомъ моимъ съ Коптемъ"), і з оповідання видко, що се справдї були собі кумпани, люде одного становища (Литов. Метрика І с. 1417). В такім значінню се слово уживаєть ся й на иньших місцях – ibid. c. 9 і 1439.

10) Отже не вважаю оправданим погляд, що се був спеціально козацький подїл на роти – що то вони були органїзовані в роти (сей погляд новїйше у Яблоновского Ukraina c. 413). Принаймнї документ не дає скільки небудь сильної підстави для такого погляду.

11) Акты Ю. З. Р. І ч. 105 (1541).

12) Пулаский ч. 120; текст має сильні помилки – спрявляю їх дещо.

13) Wasyl w. ks. moskiewski przysyłał mu (Глинському) na pomoc Ostafija onego sławnego kozaka – c. 944, і низше c. 949: których był wodzem Ostafi Daszkowicz kozak niepospolity (під р. 1508). Cześć ich zagonów (татарських) Polus Busak, sławny kozak pogromił (c. 950).

14) У Бєльского: Których (вояків наємних) się zebrawszy tego czasu kilka set z Przecławem Lanckorońskim jechali w kozactwo pod Biłagród, zajęli dobytek turecki i tatarski, pędzili do domu; Tatarowie i Turcy pogoniwszy je u Widowego jeziora bili się z nimi, przemogli je naszy i z korzyścią się wrócili. A natenczas się dopiero kozacy u nas się wsczęli (c. 991).

15) В новійшій моноґрафії про початки козачини, І. Каманїна, на перші два десятилїтя XVI в. кладуться ще дві подїї з історії козачини: наданнє козакам першого привилею великим князем і повстаннє козаків против правительства (с. 78-81). Перше опираєть ся на пізнїйшій амплїфікації козацької традиції про першого гетьмана козацького, що основою своєю має записку Бєльского про початок козаків 1516 р. (з ріжними поправками й відмінами в датах). Друга звістка опираєть ся на записці про погром польського й литовського війська під Сокалем в 1519 р. (див. вище. 28), тільки зміненій одним з пізнїйших компіляторів (або через непорозуміннє, або через кепський здогад) в тім напрямі, що Татари за порозуміннєм з Поляками бють „наших" (себто Волинян) – Сборникъ лЂтописей Юж. и Зап. Рос. с. 75.

16) Рада в. кн. Литовського писала до в. князя: Scriptum esse ad nos a dno Eustachio capitaneo in Czerkassy et Kanyow, quod Sahath Kirej imperator atque Aslam soltan scripserunt illi, aggravantes sibi plurimum de mercatoribus caffensibus per cozacones de Czerkassy occisis et spoliatis, promittentes ob noc venire ad depopulandum dominium mtis vre – Acta Tomiciana VII c. 51.

17) Документы арх. юстиціи I с. 523.


КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: ПРОВІДНИКИ КОЗАЦЬКІ В ТРАДИЦІЇ І ПРОВІДНИКИ ДЇЙСНІ: ЮР. ПАЦ, БОГДАН ГЛИНСЬКИЙ І ДМИТРО ПУТЯТИЧ, СЕМ. ПОЛОЗОВИЧ, ОСТ. ДАШКОВИЧ, ЙОГО ВІДНОСИНИ ДО МІСЦЕВОЇ ЛЮДНОСТИ, ПРЕДСЛАВ ЛЯНЦКОРОНЬСКИЙ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ПОГРАНИЧНИКИ, БЕРНАТ ПРЕТВИЧ. РІДКІСТЬ ДОКУМЕНТАЛЬНИХ ЗГАДОК ПРО КОЗАКІВ І ПРИЧИНИ СЬОГО; УЧАСТНИКИ КОЗАЦЬКИХ ПОХОДІВ ВИПИРАЮТЬ СЯ ЇХ; УЧАСТЬ МІСЦЕВОЇ АДМІНЇСТРАЦІЇ Й ШЛЯХТИ В КОЗАЦЬКИХ ПОХОДАХ, ЗГАДКИ ЛУБЄНЄЦКАГО ПРО ШЛЯХЕТСЬКЕ КОЗАКУВАННЄ, БРАК КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ, ЕЛЄМЕНТИ, ЩО БРАЛИ УЧАСТЬ В КОЗАКУВАННЮ, НЕОРҐАНЇЗОВАНІСТЬ КОЗАЦТВА ЯК ВЕРСТВИ.

В пізнїйшій козацькій традиції й історіоґрафії української козачини деяким пограничним старостам, або иньшим проводирям козацьких експедицій, більш або меньш припадково переказаних польськими хронїстами, припала честь бути орґанїзаторами козачини й її гетьманами, в дусї пізнїйшого значіння сього уряду – всенароднїх вождїв України. Грабянка, автор першої „наукової” історії козачини визбирав такі ймення козацьких провідників, записаних ним в гетьмани: ,,в року 1506 былъ первымъ гетманомъ Прецславъ Лянцкоронскій, а в року 1514 будучи гетманомъ запорожскимъ нЂякійсь козакъ Венжикъ Хмелницкій розбилъ великую орду въ ПолщЂ подъ Заславемъ, потомъ былъ гетманомъ Димитрій князь Вишневецкій, а по немъ Евстафій князь Ружинскій” 1). Вихідною точкою послужила й тут таж записка Бєльского про початок козаків в 1516 р., в „козацькім” походї Лянцкороньского на Очаків, тільки її дата в якійсь компіляції була помилена на р. 1506, так само як записка про побіду „Венжика козака Хмельницкого” під Заславом з під 1534 р. 2) була перенесена, мабуть також помилкою, під р. 1514. Правдива дата походу Лянцкороньского була одначе пізнїйше справлена, а з тим на перше місце серед козацьких гетьманів поставлений був иньший традиційний „славний козак” Остафій Дашкович, ще в історіоґрафії XVIII в. 3), а українські історіоґрафи XIX в., при всїх ваганнях в дальших іменнях, уставили на довго сих двох перших гетьманів – першого Дашковича, другого Лянцкороньского 4). В звязку з тим все більше рішучо переносила ся на перші десятилїтя XVI в. й орґанїзація козачини, звязувана з іменем Дашковича уже в першій половинї XVII в. 5), але в пізнїйшій традиції покрита більш популярними оповіданнями про реформу Баторія. Після того як Дашковича і Лянцкороньского знов висунено на перший плян, як перших гетьманів козацьких, на початки XVI в. почала переносити ся й орґанїзація козацького війська, незалежно від тих старих, забутих переказів. В найбільше рішучій формі зробив се автор Історії Русів (звязавши одначе сю орґанїзацію чомусь з іменем Остафія Ружинського, чоловіка з другої пол. XVI в.), і його оповіданнє при всїй анахронїстичности довго приймало ся в пізнїйшій історіоґрафії.

Та навіть і по тім, як з громадженнєм історичного матеріалу все більше розлїтали ся хмари здогадів і фантазій сплетених старшими й новійшими історіоґрафами української козачини, ся пара: черкаський намісник Остафій Дашкович і Хмельницький староста Предслав Лянцкороньский зістали ся, можна сказати, аж до наших часів в ролї ґенїїв-опікунів української козачини, як її перші орґанїзатори й провідники. Тим часом не були вони анї орґанїзаторами козачини, анї першими в ролї привідцїв „козацьких” походів, і своє значіннє на сїм полї вони мусять роздїлити з богатьма иньшими репрезентантами української адмінїстрації, які так само старали ся використати козачину, як побутове явище, в інтересах оборони українського погранича та з ріжних мотивів брали участь в „козацтві”.

Першим з українських адмінїстраторів, замішаних в „козацтво”, в нашім матеріалї виступає київський воєвода Юрий Пац: в 1489 р. його люде (Юрьєвы люди Пацевича) погромили московських купцїв на Днїпровім перевозї 6). На скільки сам він особисто був у се вмішаний, не видно. Його люде, судячи по іменам провідників: „Богдан та Голубець та Васько Жила”, се мабуть не орґанїзований похід київських рот, а свобідний набіг „козаків”, що служили в „почтах” київського воєводи, хоч вони й не виступають в сїй звістцї під козацькою назвою: як ми вже знаємо, технїчним терміном ся назва стала не скоро.

Активнїйше виступає сучасник Паца намісник черкаський кн. Богдан Глинський. Ми не знаємо, коли настав він в Черкасах – мабуть ще в 1480 роках 7); в 1495 р. бачимо його вже намісником путивльським. Одинокий певний похід його знаємо в 1493 р„ коли віддячуючи ся за татарський наїзд, він разом з „царевичом Уздемиром” ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлений Менґлї-гераєм „город” (Очаків), забрав в нім на „30 тис. алтин” грошей, і людей ханських 64 по части побив, по части забрав в неволю; тодї ж пограблено московського посла Суботу, що їхав до Криму з Волощини, й хан називає сих грабителїв „козаками черкаськими” 8). Хоч тут назва „козаки”, як я підносив, не має сильно-вираженого технїчного значіння, але можемо прийняти се за певно, що похід справдї був вчинений з участю козаків, і дуже можливо, що й деякі иньші походи Черкасцїв з кінця 1480 років і потім в 1490-х робили ся з участю Б. Глинського.

Про наступника Паца на воєводстві кн. Дмитра Путятича знаємо вже документально 9), що в його „почтах” служили черкаські козаки: вище згадано трус у ,,козаковъ черкаскихъ – князя Дмитриєвихъ козаковъ”; Щурова рота, де теж служили черкаські козаки, згадані в тій же записцї, могла бути ротою як київської так само й черкаської залоги. Спеціально козацьких рот чи полків в сих згадках нема нїяких підстав бачити: се було б антіціпацією, судячи по иньших фактах еволюції козачини. Воєвода набирав до своїх почтів козаків, і вони ж служили в місцевих ротах.

З наступників кн. Богдана з козачиною в нашім матеріалї звязуєть ся імя Сенька Полозовича, управителя черкаського староства на початках XVI в. Він був ключником київським в 1490-х рр., потім намісником овруцьким (коло 1510), державцем річицьким, але при тім, як оден з корінних київських земян, все виступає в наших звістках як оден з героїв пограничної війни з Татарами. Сучасник Децій знає його як „славного руського вояка” 10); у пізнїйшого Бєльского він славить ся як „Полоз Русак славний козак” 11) – все з нагоди побіди над татарськими загонами в 1508 р. Потім в сучасній кореспонденції маємо згадку про його побіду над Татарами в 1511 р. 12) Але в найбільш характеристичній ролї, як інїціатор ширшої орґанїзації козацької й провідник козацького війська, виступає він перед нами в 1520-х рр., разом з иньшим київським паном Криштофом Кмитичем, сином теж черкаського намісника, державцем чорнобильським. Хоч правительство литовське не дало їм нїякої підмоги на те, щоб зібрати козацьке військо, Полозович і Кмитич, „собравшы малый почотъ козаковъ, на низъ Днепром до Києва и далей до Тованя на службу нашу ходили”, як писав в. князь до панів-рад литовських. „И тамъ будучы послугы своєє намъ немало вчынили и тыхъ людей неприятелей всихъ Татаръ, которыє в паньстве нашомъ были, тыждень через Днепръ не пропустили, и на кождый день з ними бытву мевали и иншихъ били, а иншии сами потонули” 13).

Та славу й значіннє Полозовича, як провідника й орґанїзатора козацького, покрила слава иньшого черкаського намісника Остафія Дашковича. Був се також як Полозович місцевий чоловік, знавець місцевих відносин, завзятий вояка, герой пограничних воєн; його дїяльність, анальоґічна з дїяльністю роля Полозовича, але яркійша, шумливійша, інтензивнїйша, закрила фіґуру його попередника і для пізнїйших часів зробила з нього найвизначнїйшого репрезентанта днїпровської козачини. Хоч то треба піднести, що в сучасних актах з Дашковичом нїде не звязуєть ся козачина як назва, як термін.

Дашкович був київським паном-земянином з походження – тут були його маєтности „отчызныи матерыстыи” 14). Але на полїтичну арену виступає він на Білоруси: на початку XVI в. під час війни Литви з Москвою був він комендантом Кричева; перед тим був він „воєводою во многихъ мЂстЂхъ” на пограничу, але про сю його службу не маємо близших відомостей 15). В 1503 р., обмовлений за щось перед в. кн. Олександром, Дашкович постановив попрощатись із ним і здавши замок дворянину господарському П. Епимаховичу, він перейшов, уже по уложенню перемиря між Москвою й Литвою, на службу в. кн. московського. В. кн. Олександр жадав, щоб його видали йому як зрадника, але в. кн. московський на се не пристав, трактуючи перехід Дашковича в дусї старого права свобідного переходу „бояр і слуг вольних” 16). Щоб оправдатись перед в. кн. Олександром в зложених на нього обвинуваченнях, Дашкович приїздив за охоронним листом в 1505 р. на литовський сойм в Берестю і оправдав ся дїйсно: був реабілїтований, і маєтности йому вернено 17). Але очевидно, він лишив ся ще на службі московській, і під час повстання Глинського приходив йому в поміч з московським військом 18). Тільки по погромі повстання Дашкович вернув ся до Литви і переносить свою дїяльність на Україну. З початку він дістав в державу Канїв, потім, в р. 1514 до Канева придано йому й Черкаси, і обидва староства лишили ся в його руках до смерти, двадцять лїт з верхом.

В сїм періодї його спеціальністю стають справи татарські: охорона України (вся східно-полуднева Україна поднїпрянська належала до його уряду як канївського й черкаського старости), зносини й дипльоматичні пересправи з Татарами. В польсько-литовській державі вважали його незрівняним спеціалїстом на сїм полї. В сучасній записцї про похід під Очаків так росписуєть ся репутація Дашковича. Він мав велику славу у своїх і у Татар, „бо багато мав побід над Татарами, не раз також був провідником Татар в походах на Москву, пустошив московські землї на великі простори і татарське військо щасливо приводив назад додому обтяжене величезною здобичею. Хитрий, відважний і щасливий войовник, він був правдивим пострахом Татар. Його лице, весь вигляд тїла й одежа все було чисто татарське. Він знав їх мову і часто буваючи на розвідах, він зіставав ся не пізнаним в їх таборі: його вважали за Татарина і завдяки тому довідавши ся про їх справи, він розбивав їх на голову, а післанцїв татарських, посиланих до нього, він виставляв на страшний позір, прибитих на палях в степах в тих місцях, кудою проходили Татари 19). Знаємо його похід з Татарами на Сїверщину в 1515 р. і голосний похід на Москву в 1521 р.; в. кн. Жиґимонт прислав за сї подвиги почесні дарунки Остафію: оксамит і сукна і 50 кіп грошима. По сїм Остафій послує в Крим і зараз по тім – пустошить його близше незнаним способом, під час усобиць по смерти Магмет-ґерая 20). Пізнїйше він також бере участь в кримських усобицях, і використовуючи їх для набігів на Татар (в родї голосного походу під Очаків 1528 р.), підтримує кримських претендентів. Так під його опікою, в сусїдстві Черкас, шукав захисту при кінцї 1520-х рр. претендент Іслам-ґерай, і се стягнуло на Дашковича похід хана Сеадат-ґерая: він приходив в 1532 р. на Черкаси, з яничарським військом і великою артилєрією, щоб поконати невгомонного сусїда, але міста не здобув, і по тринадцяти днях безуспішних зусиль, як оповідав польський хронїст, запросив Дашковича на зїзд і запив з ним союз і братерство. Дашкович їздив з трофеями сеї голосної кампанії на зїзд до Пьотркова – з кулями від гармат, якими обстрілювано Черкаси, і так йому складали великі комплїменти й дарунки. Там же він висловив свої памятні поради про заложеннє постійних залог на Днїпрі на татарських перевозах, для оборони України 21). Се був його останнїй тріумф, він умер незадовго (1535), не полишивши потомства, нї жінки (не знати, чи й був жонатий), за те роздавши богаті надання на монастирі, як належало „чоловіку рицерському”. Серед місцевої людности лишив він память не особливо світлу своїми „новинами'', як ми бачили вже по части. Збиваючи засоби на свої військові „почти”, на оборону замків і на свої воєнні потреби, сей суворий пограничник держав зелїзною рукою місцеве міщанство і всякий иньший люд, позаводив ріжні побори й оплати, обмежив місцеву людність у свобіднім користуванню уходами і всякими иньшими вигодами, і його „новини” стали потім вихідною точкою для довгих спорів місцевої людности, що не могла помирити ся з утратою старих свобід, і вела завзяту війну з пізнїйшими старостами, які не маючи сил і авторитету Дашковича, вели далї його фіскальну полїтику. Зараз по смерти Дашковича „войт і всї мішане міста Черкаського” заносять в. князеви скаргу „штожъ дей якъ держалъ отъ насъ тотъ замокъ Черкасы небожчихъ панъ Остафей Дашковичъ, ино дей въ тотъ часъ кривды ся великія имъ отъ него стали”: він вийняв з юрисдикції громади багато людей і перевів їх на послугу замкову і під його присуд; відобрав міські уходи на Днїпрі й Сулї і почав роздавати їх за оплатами „людемъ обчымъ”; почав з здобичи уходників брати половину риби або звіря; забрав на замок доходи з корчми; завів примусову продажу риби й меду на замок; збільшив старостину частину в добичі воєнній, козацькій спеціально і т. д. 22).

Се не перешкодило одначе пізнїйшій українській історіоґрафії зробити з Дашковича репрезентанта громадського, народоправного елєменту, хоч в дїйсности, як бачимо, власне сьому громадському елєменту він сильно дав ся в знаки.

В західнїм, побожськім районї, на браславсько-подільськім пограничу, пізнїйша традиція звеличала особливо ролю й значіннє Предслава Лянцкороньского, старости Хмельницького, анальоґічно, але з далеко меньшим правом нїж се зробила з Дашковичом. У сучасників центральною фіґурою тутешньої оборони й боротьби з Татарами аж до самої своєї смерти в 1530 р. виступає кн. Константин Ів. Острозький, summus cum Tartaris belli gerendi imperator, як його називають сучасники 23). З свого титулу винницького і браславського старости він був офіціальним сторожем литовського Побожа, а як гетьман в. кн. литовського, перший маґнат Волини і взагалї чоловік незвичайно авторитетний і поважаний, він в другім і третім десятилїтю був шефом цїлої української оборонної орґанїзації. Його останнїй тріумф над Татарами в 1528 р., був оваційно святкований: по всїй Польщі „кн. Константина до небес виносили найбільшими похвалами, і коли він скоро по тім приїхав до Кракова до короля Жиґимонта, той прийняв його з найбільш вишуканими почестями, в присутности всього двору і коли він вїздив в город і замок, перед ним несли воєнні знаки, забрані від ворога в сїй війнї, й вели перед ним забраних в неволю Татар” 24).

При нїм на другім плянї стояли подільські старости, начальники наємного війська й стражники – начальники сторожі, що завідали обороною коронної границі. Серед них в сучасних джерелах на першім плянї Станислав Лянцкороньский, староста камінецький і стражник (ехсubiarum praefectus) в другім десятилїтю, його наступники в стражництві Якуб Струсь (від 1520 р.) і Микола Сенявский, пізнїйший гетьман, начальники наємного війська Ян Сверчовский (старший), Якуб Сецеґіньовский, старий пограничник, брат Станислава Предслав Лянцкороньский староста Хмельницький, Юрий Язловецкий, тодї ще молодий воєвничий маґнат, герой нещасливого походу під Очаків 1528 р. 25). З них в пізнїйшій традиції найбільш пощастило Предславу Лянцкороньскому – в сучасних звістках не так дуже замітному. Старовольский в своїх Sarmatiae bellatores звеличав його як гідного ученика Конст. Острозького, як лицаря, вишколеного в рицарській штуцї сучасної Европи („пройшовши цїлу Европу, побував также в Єрусалимі і в ріжних варварських краях, і там багато навчив ся з воєнної штуки і вернувши ся до дому, покористував ся тим: в воєнній штуцї багато відмінив і нового завів”) 26).

В 1530-х рр. зачинав свою службу на Поділю як ротмістр Бернат Претвич, від р. 1540 староста новозбудованого барського замку, оден з найбільш славлених пограничників 27). Про його казали: za pana Pretwica wolna od Tatar granica; налїчували 70 його битв з Татарами, і в усїх він, мовляв, побивав їх. Найбільш прославленим епізодом був його похід під Очаків 1541 р., оповіджений Бєльским: „незадовго перед тим Татари впали були на Русь, починили великі шкоди коло Винницї й по иньших місцях. Бернат Претвич гербу Вчелє, староста барський, вартий памяти у всїх нас Поляків, пустив ся за ними з невеликим числом козаків і Черемисів, прийшов за ними аж під Очаків, але вже забрані в неволю люде були на кораблях: везли їх в Кафу на продаж. Плакав, дивлячи ся на їх біду, промовляючи: як би я радий був вас виратувати, коли б міг. За те славно помстив ся за них, порубавши дїтей татарських, і жінок їх, або потопивши, коли вони утїкали на воду. Черемиси стріляли на водї як качок. З добичею вернув ся до дому і другого року то повторив” 28). В своїх мемуарах, предложених в 1550 р. соймови в відповідь на турецькі скарги, Претвич дав нам цїкавий образ тодїшньої пограничної війни, вже використаний нами вище. Шефом і учителем своїм і своїх товаришів називає він гетьмана польного Сенявского – може й занадто, з ґречности перебільшуючи його ролю, та ховаючи ся за його повагу супроти невдоволення двору з причини турецьких скарг. Своїм близшим товаришем в пограпичній війнї з Татарами 1530-х років, як ми бачили, називає він кн. Семена-Фридриха Пронського, старосту винницького і браславського, а в 1540-х роках кн. Федора Сангушка також старосту виницького і браславського, потім володимирського († 1547), Богуша Корецького, що старостував також в Винницї і Браславі в кінцї 1540-х років, князя Дмитра Вишневецького (славного Байду) 29). Се розумієть ся – тільки більш меньш припадком названі ймення героїв тодїшньої пограничної війни.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю