Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 49 страниц)

ТОМ VIІ

Вступне слово

„Се ж бо те племя славного народу Руського, з насїння Яфетового, що воювало Грецьке цїсарство морем Чорним і сухопутю. Се з того поколїння військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землї плавало і Константинополь штурмовало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілїрик. Се ж їx предки разом з Володимиром хрестили ся, віру християнську від Константинопольської церкви приймали". (З характеристики козаків в манїфестї 1621 р., див. низше с. 391).

Сим томом розпочинаєть ся третїй круг (цікль) Історії України-Руси, присвячений часам козацьким, XVII-XVIIІ вв.

Перший круг (три томи, I-III) містив історію українського народу від перших початків його історичного житя до упадку його державности, докладнїйше сказавши – преісторію українського народу і української території, історію сформовання, розвою й упадку Київської держави та її епільоґа, держави Галицько-волинської, і тих форм соціального, культурного і національного житя, які розвинули ся в рамах сього державного устрою, до половини XIV віку.

Другий круг (теж три томи, IV-VI) містить історію розкладу і упадку українського житя під новим режімом Литовсько-польської держави, в XIV-XVI вв. Він слїдить за тими змінами, які вносив в українське житє новий суспільно-полїтичний устрій і чуже державне право, за процесом ослаблення або заникання соціальних і культурних форм, вироблених попереднїм періодом, витискання і заміни їх новими соціальними і культурними формами, і за наростаннєм тої реакції національних сил, яка прориваєть ся нарештї, в останнїх напруженнях суспільної і національної самоохорони, при кінцї XVI в.

Третїй круг, що мусить містити теж не меньше трьох або чотирьох томів (від семого до девятого або десятого включно), буде присвячений історії національного відродження за помічю нового соціально-національного чинника (фактора) – козачини. Буде се історія самої сеї нової національної сили перед усїм, далї її боротьби з ворожим польським режімом, відродження культурних і національних сил, проб відбудовання соціальних і національних відносин за помічю і під охороною козацької сили на ново, відповідно до бажань і ідеалів суспільности, аж до повного ослаблення й упадку козацької сили в стрічі з зверхнїми й внутрішнїми перепонами і перешкодами. Се велика траґедія народного житя, де вперше на памяти історії український народ виступає активно, творцем своєї долї й житя, зриваєть ся до боротьби на житє й смерть за здїйсненнє своїх мрій і бажань, але по вікових напруженнях облитий кровю, знесилений в боротьбі з непереможними перешкодами, упадає на бойовищі, на розбитих надїях і мріях. Найбільш яскравий і найбільш інтересний період українського житя і з погляду Українця – потомка тих поколїнь українських борцїв, і з погляду сторонього дослїдника історика-соціольоґа, він в історії українського народу з давна трактував ся осібно, як окрема цїлість. По сїй традиції я й виріжняю сю серію томів під окремим титулом „Історія української козачини”. Але заразом в історичній перспективі українського житя ся фаза його історії мусить бути докладно вияснена в своїх звязках з попереднїми стадиями, бо орґанїчна звязлість і тяглість народнього житя не перериваєть ся вповнї нї при яких змінах і переломах, поки живе даний нарід. І включаючи сю добу в свій загальний образ історії українського житя, я не залишив вказати ті ріжнородні звязки, які звязують козачину з попереднїм житєм – давнїйшою і безпосередньою минувшиною. Сю звязь зазначив я й епіґрафом з ново-відкритого манїфесту українського духовенства 1621 р.: в памятний момент нового тїсного союзу всїх суспільних верств на українській національній плятформі, в імя того що в тім часї означало собою національний постулят, українська інтелїґенція в своїй характеристицї своєї козацької репрезентації з притиском підчеркнула сими словами орґанїчну звязь нового, козацького чинника з історичним життєм України, з її старими традиціями – в супереч пізнїйшим теоріям чужоземного походження козачини та чужих впливів на її сформованнє, і взагалї всупереч всяким разриванням української історичної традиції.

Те історичне тло, на якім зявила ся козачина, було представлене в попереднїх томах. Там вказані були ті суспільно-економічні, культурні, полїтичні обставини, в які поставила українську суспільність, український народ його історична еволюція в XVI-XVII вв., і вияснений був процес наростання народньої реакції, яка знайшла свій вираз і свої засоби в козачинї. Загальне представленнє українського житя в V і VI тт. було доведене до другого десятолїтя XVII в. Се той момент коли стає довершеним фактом перетвореннє української козачини з явища чисто – побутового, з спеціальности східноукраїнського житя, в новий соціальний і національний фактор. Козацтво проголошує свою солїдарність з українською інтелїґенцією на пунктї релїґійних і національних змагань і з сього часу історія козачини стає центром українського житя більше як на столїтє.

Перша половина отсього тому (гл. I-IV) слїдить історію козачини до сього переломового моменту. В нїй насамперед представлені ті кольонїзаційні обставини і всякі иньші звязані з ними відносини східно-українського житя з кінця XV і в XVI столїтю, що покликали до житя і дали розвинути ся широко козацтву, як побутовому явищу (гл. I). Зібрані приступні нам відомости про козакуваннє з кінця XV і до пол. XVI в., про його розріст, розширеннє його полїтичного кругозору і розмах енерґії (гл. II). Описані правительственні заходи коли приборкання козачини і реформи для її реґуляції, які мали такий вплив на відокремленнє козачини в певну привілєґіовану суспільну верству (гл. III), і перші серіозні конфлїкти її, в тім раптовнім зростї, з польсько-шляхетським режімом при кінцї XVI в. (гл. IV).

Друга половина тому (гл. V-VIII) вводить читача в ті обставини, які на початках XVII в. роблять з козачини орґан соціальних і національних змагань українського народу. Описуєть ся, як козачина, завдяки ідеї козацького імунїтету, виробленого протягом другої половини XVI в., притягає до себе великі маси селянського й міщанського елєменту, і через те сама здобуває відмінний характер – соціального протесту против польсько-шляхетського режіму (гл. V). Далї, представивши розріст козацької сили й екстензивної енерґії в перших двох десятилїтях (гл. VI), вияснюють ся ті обставини, в яких козачина входить в сучасну релїґійно-національну боротьбу, проголосивши своєю проґрамою сучасну національну проґраму української суспільности, і описують ся многоважні подїї 1620-1 рр., коли козачина поставила на карту свою участь і свої заслуги в Хотинській війнї для осягнення своїх національних і соціально-полїтичних постулятів (гл. VIІ). Потім ідуть розчаровання козачини і з нею всеї української суспільности в тих надїях, за ними авантуристичні пляни міжнародних комбінацій 1624-5 рр. (союз з Кримом, пляни православної лїґи з приводу Яхії, проєкт піддання Московщинї), і нарештї – історія Куруківської кампанїї 1625 р. – сього епільоґу хотинських заслуг і надїй, кінчить сей том.

Деякі моменти з описаного тут часу і з сих подїй були предметом більше або меньше докладних студій, але в цїлости се не було оброблене деталїчно в усїй своїй проґматичній звязи. Джереловий матеріал доповнений в значній мірі новим, ще не використаним, зібраним по части автором, по части иньшими членами археоґрафічної експедиції Наукового товариства імени Шевченка; частина його вийшла в VIII т. „Жерел”, частина цитована по рукописям, вийде в дальших томах „Жерел”. Лїтература вказана по части в нотках під текстом, по части в примітках. Коротко подана історія розроблення ріжних питань історії козачини. Ширше неможна було сього зробити в рамах сеї книги; щоб подати історію поглядів і відносин до козачини і ріжних сторін її в звязку з змінами в течіях і настроях нашої суспільности – на се треба було б другої такої книги як ся.

Як в деяких иньших питаннях нашої історії, прийшло ся минї значно розійти ся з популярними поглядами і в основнім питанню про звязки орґанїзацийних форм козачини з старшими суспільними традиціями, княжих часів. На мій погляд, ширше мотивований в гл. III, козачина не перейняла з тих часів готових орґанїзованих форм самоуправи, бо вони вигасли в руїнах східно-української дезорґанїзації переходових столїть, під гнетом литовсько-польського режіму. Сї орґанїзаційні форми відроджували ся з тих основних клїтин громадського ладу, які зацїлїли в сїм часї упадку, й виростали з них поволї особливо на запорожськім Низу. В городовій території, („на волости”, кажучи термінольоґією XVI-XVII в.), придавленій польсько-шляхетським режімом, сей орґанїзацийний процес був прискорений заходами самого правительства, що для нагляду над козачиною та її приборкання творила козацькі уряди й власти, відокремлювала козачину, для контролї, в спеціальну верству, але сї орґанїзацийнї заходи правительства кінець кінцем служили козачинї опорними пунктами для своєї власної, вповнї неофіціальної орґанїзації. І сей процес використовування народньою стихією для кристалїзації своїх опозиціонних елєментів, для аккумуляції сили сопротивлення, самих тих опорних точок, які давали репресивні заходи ворожого режіму, має високий інтерес, і на нього я позволяю собі вперед звернути увагу читача.

Вкінцї приходить ся минї попросити його справити собі досить численні помилки, які позіставали ся в текстї, невважаючи на велике число авторських і коректорських корект.

Практика друкарської штуки в Київі зістала ся непереможною перешкодою на сїм пунктї; нею ж поясняєть ся значне опізненнє сеї книги, що мала вийти ще в лютім сього року, а виходить в червнї.

І. Східно-полуднева Україна в XV-XVI вв.

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, СПЕЦІАЛЬНИЙ ІНТЕРЕС СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ТРУДНОСТИ ДОСЛЇДЖЕННЯ.

Той процес еволюції відносин економічних, суспільних, культурних, національних, який характеризує литовсько-польські часи XVI-XVII віки української історії ¹), розвивав ся головно в західнїх і північно-західнїх українських землях. Сї землї близші були до вихідних точок тих нових течій, нових факторів, під впливом яких зміняло ся й розвивало ся тодїшнє українське житє; сї фактори опанували тутешнї землї повнїйше й глубше, знайшовши або сотворивши собі певні опорні точки в самім складї житя, самих відносинах сих земель в видї певних созвучних національних і суспільних елєментів самого громадянства. Але чим дальше на схід і східнє полуднє, тим слабли ті підстави, на яких опирав ся розвій нових відносин, і ті ріжнородні течії – чи в сфері еволюції суспільно-полїтичної, чи в процесї економічнім, чи культурно-національнім, які так глубоко проникали в відносини й житє західнїх українських земель, все слабше проявляли себе тут, зводячи ся майже або й зовсїм на нїщо на крайнїй східнїй та східно-полудневій періферії українських земель.

Слїдячи сї процеси на підставі матеріалів з західнїх українських земель, я зазначував звичайно і ті ослаблені форми, в яких проявляли вони себе в східнїх українських землях. Але самими сими ослабленими формами економічних, чи суспільних, чи культурно-національних процесів, в яких проявляла ся сучасна еволюція західнїх українських земель, розумієть ся, не вичерпувало ся житє і відносини земель східно-українських. Наслїдком відмінних обставин, воно проявляло себе і в самостійних та ориґінальних формах, які в сумі надавали тутешньому житю кольорит і характер глубоко відмінний не тільки від центральних земель в. кн. Литовського, чи Польського, але навіть і від західнїх українських земель. Тут, „яко на Українї”, на окраїнах, періферіях державного, суспільного, культурного житя Польсько-литовської держави не тільки не можна було строго тримати ся утертих шабльонів і формул правного, економічного чи культурного житя сеї держави, але треба було рахувати ся з явищами, відносинами, формами ориґінальними, тубильними, „українськими” ²). І коли в попереднїх столїтях, наслїдком кольонїзаційної й економічної слабости сих земель сї явища й прикмети тубильного, східно-українського житя мали значіннє й інтерес тільки місцевий, то почавши з останньої чверти XVI в. вони набирають все більшої сили. Сильний кольонїзаційний зріст Східньої України вливає нові сили в форми, в змагання й напрями тутешнього житя. Він же викликає похід сюди привілєґіованих елєментів і з ними – атрибутів і норм, вироблених змаганнями привілєґіованих верств Польсько-литовської держави. Але східно-українське житє, житє народнїх мас спеціально, набираючи сил, починає формувати ся й кристалїзувати ся в рішучій, різкій опозиції до шляхетського житя, що тепер сунуло на нього, та до устрою й права шляхетської республїки, якою стала Польсько-литовська держава. І в міру того як сї опозиційні елєменти стають дужчі, численнїйші, Східня Україна здобуває значіннє огнища опозиції, противного полюсу для всього державного, економічного, культурного, національного складу Польської держави: для шляхетського права, шляхетського панщинного господарства, шляхетської католицької польської культури, шляхетського польського панування взагалї, й спеціально – його панування над елєментом українським. І коли східно-українські опозиційні антишляхетські елєменти входять в конфлїкти, а далї підіймають і свідому боротьбу з шляхетським устроєм, – ся боротьба набирає принціпіального значіння, і що далї все більше стає ясним, що ся боротьба має рішити питаннє: бути чи не бути шляхетсько-католицько-польському панованню, шляхетському праву і панщинному господарству на українській землї взагалї.

І от прослїдивши в кількох томах можливо докладно, під якими впливами полїтичними, соціальними, економічними, культурними складало ся й формувало ся житє західнїх і північно-західнїх українських земель сих столїть (від половини XIV до половини XVII в., чи до другої четверти або до початків XVII в. – як у якій сфері) – ми повинні звернути ся тепер з отсим до земель східно-українських. Дещо ми вже зробили: ми знаємо які елєменти вносили в тутешнє житє право та суспільно-полїтичний устрій вел. кн. Литовського, потім Польщі, в якім напрямі впливала на східно-українські землї суспільна та економічна еволюція сих держав. Тепер нам належить прослїдити й оцїнити силу сопротивлення сим впливам, яка випливала з обставин, з житя східно-українських земель, і те – що противставляло се житє впливам, формам і нормам права і житя польсько-литовського (польського в останнїй сумі).

Се завданнє дуже важне й привабне з становища історика українського житя. Воно має більший інтерес, як те слїдженнє змін, модифікацій українського житя під впливами польського права чи полїтики. Там український елємент займав ролю пасивну, підпадаючи, угинаючи ся під тими чужими й ворожими йому впливами. Тут він виступає активно-відпорним супроти чужих виливів і творчим, орґанїзаційним. Тим більшої уваги варті обставини, в яких він тут себе проявляв, і прояви, в яких він себе виявляв.

Але завданнє се стрічаєть ся з величезними трудностями – в недостачі джерел. До середини XVI в. ми знаємо про житє східно-українських земель дуже мало, а для столїтя від середини XIV в. до середини XV в., так само як і для попереднього – від середини XIII до серед. XIV – таки так мало, що трудно собі й представити. Тим часом в тих столїтях в сїм житю пройшли переміни важні, глубокі, які відмінили тутешнї обставини глубоко й сильно в порівнянню з ранїйшим, досить добре нам звісним житєм київських часів.

Приходить ся збирати найдрібнїйші звістки, натяки, припадкові подробицї на протягу кількох столїть з цїлого простору східно-українських земель від Хмельника до Путивля, від київського Полїся до чорноморського побережа, та доповняти їх щедро виводами ретроспективними, з матеріалів пізнїйших – другої половини XVI і першої XVII в., щоб зложити собі якийсь образ тутешнїх обставин і загальної еволюції тутешнього житя.

Примітки

¹) Їй присвячений том V і VI Історії України-Руси.

²) Як я вже мав нагоду вказувати (в І т. Історії України, вид. 2, с. 2) слово „україна” в старих українських памятках, як лїтопись Київська і Галицько-волинська (XII-XIII вв.), уживається в загальнім значінню пограничної землї. В XVI в. ся назва спеціалїзуєть ся для середнього Поднїпровя і з часом стає не тільки технїчним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Поднїпровя з середнїм Побожем).

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ФІЗИЧНІ ОБСТАВИНИ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ, БОГАЦТВО ПРИРОДИ, УКРАЇНСЬКЕ ДОЗВІЛЛЄ.

Середнє Поднїпровє, що в перших віках історичного житя українських земель було огнищем полїтичного, економічного, культурного житя для цїлої Східної Европи, в тих темних столїтях ( ¹/₂ХІII– ¹/₂XVI) стало глубоким перелогом, на якім буйно віджила дївича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї на ново сходили сходи суспільного житя, де в чім навязуючи до традицій давнїйших, староруських, в иньшім – розвиваючи ся вповнї ориґінально серед дозвілля сих здичілих пустинь. Не тільки на мешканця Західньої Европи, призвичаєного вже до тїсного, інтензивно-культурного людського житя, але й на людей з центральних земель вел. кн. Литовського, також ледво що зачеплених якоюсь культурою, сї східнї українські землї середини XVI в. робили вражіннє якихось диких просторів, незвичайно буйних і богатих дарами природи та позбавленних вповнї руїнних слїдів людського житя. Подібне вражіннє, яке робили на Европейця простори Америки – її ґіґантські степи, ґіґантські лїси, ґіґантські ріки, незвичайно буйна природа і незвичайно слабкі слїди людського житя. Звісний литовський мемуарист середини XVI в. Михайло Литвин – чоловік імпульсивний, з буйною фантазією, добре, хоч і не без гіперболїзму, віддає нам сї вражіння від дикого українського дозвілля в своїм трактатї – призначенім для його земляків, також не дуже помащених культурою ¹):

„Київ, пише він, „має ґрунти такі родючі і легкі для оброблення, що як виорати їх парою волів, і то тільки оден раз, буде пребогатий урожай. Навіть не оброблені, сї ґрунти дають рослини поживні для людей своїм коріннєм та стеблом. Також дерева з ріжними благородними овочами і виноградні лози з великими витяхами, зовсїм добрими, – вони дико ростуть самі подекуди на скалах. В старих дубах і буках, дуплястих від старости, зчаста здибають ся рої пчіл і стільники прегарні кольором і запахом.

„Звіря в лїсах і полях така сила, що зубрів, диких коней і оленїв бють тільки для шкіри, а з мяса беруть тільки хребетні, товстїйші части, решту кидають – так його дуже богато. Олениць і диких кабанів зовсїм не вживають. Диких коз така маса прибігає зимою з степів в лїси, а лїтом в степи, що селянин бє їх тисячки. На ріках дуже богато бобрових гнїзд. Птахів сила предивна, так, що весняною порою хлопцї набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлїв, лебедїв, а пізнїйше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до клїток за для їх пер, що прилажують ся до стріл.

„Собак годують мясом звірячим і рибою. Ріки там бувають повні риби, коли нечувані маси осетрів та иньшої великої риби йдуть з моря на солодку воду. Тому деякі з рік звуть ся золотими, особливо Припеть. Дїйсно вона в однім місцї, коло Мозиря на устю р. Тура ²), коли прибуває свіжа вода з джерел, на початку марта, що року наповняєть ся таким множеством риби, що як кинути спис, то він стерчитъ і тримаєть ся просто, немов би його встромив в землю – така там густа риба! Сам би я не повірив, як би не бачив часто, як там черпали без перерви рибу і наловляли часом на оден день тисячку маж приїзжим купцям, що приходять туди під той час, коло повороту сонця (весняного зрівняння)”.

Иньші письменники, другої половини XVI в. і першої половини XVII вторують сим звісткам, оповідаючи дива про родючість, буйну рослинність і богату фавну східно-полудневої України – Поднїпровя, Браславщини й східнього Поділя. ³)

Чуда кажуть про незвичайну видатнїсть ґрунту, – так що оброблений як найлихше, він дає неймовірні урожаї, вертає посїв до сто разів. Сїяти там що року не треба – на Поділю досить одного року зорати й посїяти – уродить і на другий, а дасть одного року і другий і третїй урожай. Коли лишити плуг на полї, то він за два за три днї так заросте, що трудно його знайти. Трава на пастівнях така висока, що волів ледво видко в нїй, як пасуть ся: часом навіть і рогів з трави не видко. Ґрунт такий родючий та тяжкий, що треба запрягати волів по кілька пар. Бжоли така сила, що вона робить стільники не тільки по дуплах, але й по ямах. Риби така маса місцями, що вона сама гине від тісноти по озерах і затоках, коли вода почне убувати. Я сам бачив, оповідає Боплян, як на устю Орели, закинувши невід, витягнули більш як дві тисячі штук риби, і найменші з них були довгі на стопу. Самару козаки звуть святою рікою, за її богацтва, як здогадуєть ся він: її околицї найбогатші воском, медом, звіриною, будівляним деревом; тут пробуває маса рибалок, що за браком соли вялять рибу в попілї, а також сушать її в великих масах.

Полишаючи на боцї гіперболїчні подробицї, ми чуємо в сих відзивах, хоч би й перебільшених, реальні прикмети тодїшнього українського дикого дозвілля. Навіть у сухих рахунковичів, правительственних ревізорів, що описували доходи українських старостів в серединї XVI в., воно вириває вирази здивовання, коли вони говорять про свобідне житє українських уходників Поднїпровя, що „уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду зъ пасекъ, зъ свепетовъ и сытять тамъ собе медъ яко дома” ⁴), або про роскішні займанщини тутешнїх осадників. „Суть иншыи пасеки, иж и три селища за одну пасеку не стоять, пише ревізор про міщан браславських, – „при которой єсть на милю земли, а в наменшоє на полмили; также в него пашня, стави спустныи, пчолъ мноство, зверъ всякий, сады и огороды овощовыи роскошныи и всякий иншый пожитокъ, в которую пасеку и в земли и в сеножати и дубровы, што ку єй прислухаютъ, не толко не волно єсть никому входовъ и пожитковъ никоторыхъ мети, але и дровна ани травы стебла нихто даромъ взяти не можетъ, олижъ все за поклономъ” ⁵). „Пашня тамъ родить збожьє всякоє завжды лепей, нижъли при котромъ иншомъ замъку”, – пише иньший ревізор про браславське староство. „Конемъ и въсякому быдлу хованьє тамъ роскошъноє по дубровахъ и свинямъ по дубинкахъ через зиму, а тамъ радо ся быдло всякоє тамъ множитъ. Зубровъ, оленей, лисицъ и иншого зверу множество великоє. Меду тежъ офитость великая, а предне доброго, чистого, белого, безъ бортей и безъ всякоє працы великоє, не только съ пасекъ, але готового съ вепетовъ выдираючи” ⁶).

Край, досить богатий сам по собі, пролежав облогом кілька столїть. Став перелогом на всїй просторони до глубшого Полїся – поза Київ, Житомир, Остер, Чернигів, – вибуялим, богатим природними силами, але диким, некультурним. Як і коли стало ся се з колишнїм огнищем східно-европейського житя?

Примітки

¹) De moribus Tartarorum, базельське вид. с. 33 і далї; переклад в Мемуарах вид. Антоновичем І с. 48 і далї.

²) Річки того імени під Мозирем нема, треба розуміти котрийсь з припетських притоків.

³) Guagnini Sarmatiae Europeae descriptio вид. 1581 р., с. 40-1, Blaise de Vigénère La description du Royaume de Pologne, 1573 – в Мемуарах вид. Антоновичом I с. 70. Orassinii Polonia, 1574 л. 112-3 (переклад Будзіньского, 1852). Broniovii Tartariae descriptio, 1595, с. 26 (перевод в Записках одеських т. VI). Cellarii Poloniae descriptio c. 21-2. Beauplan Description de l'Ukraine, вид. Ґолїцина с. 86 і далї (переклад в Мемуарах вид. Антоновичом кн. II).

⁴) Архив Югозап. Рос. VII. І с. 103.

⁵) Źródła dziejowe VI с. 127 р. (друковано з копії, з деякими очевидними помилками – я дещо поправляю).

⁶) Архивъ Югозап. Рос. VII. II с. 21.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ПРОЦЕС УПАДКУ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОГО ЖИТЯ, ЗДИЧІННЄ СХІДНЬОЇ УКРАЇНИ.

Велика, кільковікова прогалина в наших джерелах дає можність відповісти на се питаннє тільки дуже загально.

Приготовляло ся се спустошеннє вже здавна, наслїдком упадку державної орґанїзації, державного житя, – з одного боку, сильного натиску кочових орд – з другого; явища сї йдуть в парі й звязані між собою. Уже з другої половини XII в. стає очевидною безсилість державної орґанїзації, княжої власти стримати натиск кочовника над псредстеповий пояс української кольонїзації. Передстеповий пояс нищить ся, пустїє. Вся східно-полуднева Україна починає підупадати; житє полїтичне, економічне, культурне починає все сильнїйше й замітнїйше відливати відси в лїпше захищені й спокійнїйші краї західнї й північні ¹). Ослабленнє Половецкої орди в другім і третїм десятилїтю XIII в., можливо, трохи затримало сей процес і дещо улїпшило кольонїзаційні обставини передстепового поясу, але за бідністю джерел про се можна говорити хиба в формі гіпотези. Та слїдом Батиїв погром задає рішучий удар полїтичному житю східньої України, а в дальшій лїнїї – також економічному й культурному. Значна частина східно-української території виломлюєть ся з князївсько-дружинного устрою й вертаєть ся до давнього аморфного житя поодиноких громад під татарською зверхністю. В иньших частях, де князївсько-дружинний режім задержав ся, або відновив ся, він малїє, дрібнїє, вироджуєть ся й затрачує свій полїтичний характер: державно-правні прикмети його слабнуть все більше й уступають місце прикметам приватно-правним ²). Під тяжкою рукою татарської зверхности, дикої, варварської й особливо неприхильної, підзорливої та ворожої до вищих, правительственних верств, до власти, до всього що може бути завязком орґанїзації, опозиції, відпору, – житє дичіло, вироджувало ся. Вищі, заможнїйші, культурнїйші верстви, вибагливійші що до обставин житя, починають кидати східно-українскі землї, що так мало давали запоруки безпечности, ладу, порядку. Боярство і міський патриціат, духовенство й артистично-реміснича людність мандрує на захід, в Галицько-волинські землї, і на північ, в землї українські, білоруські, великоруські.

Повного спустошення в Східнїй Українї ще нема. Для низших верств, придавлених боярсько-капіталїстичними елєментами, такі зміни на перших початках могли навіть бути досить пожадані. Тим більше, що татарське правительство, поки держало свої орди в руках і могло вести якусь плянову полїтику, безперечно, йшло на зустріч течіям, зверненим проти князївсько-дружинного режіму, й мусїло старати ся як найменьше наприкряти ся українському демосови, там де він ставив ся ворожо супроти сього режіму. Ми бачили в своїм часї, що навіть у слободи, осаджувані татарськими баскаками, збирало ся богато осадників, і люде тїкали туди з сїл княжих ³). Де князївсько-дружинний режім упадав, – житє демократизувалось, „без холопа і без пана” до певної міри. Де князївсько-дружинний режім зістав ся, там з разом з своїм здрібненнєм мав він тенденцію розвивати далї холопсько-панську еволюцію; отсе й підрізувало його при конкуренції того демократичного складу житя.

Загалом беручи, житє демократизувалось, але заразом мусїло дичіти й грубіти під зверхністю татарських емірів і баскаків. Особливо коли почала вироджувати ся, розвалювати ся ординська орґанїзація і дисциплїна – а се, як знаємо, почало ,,вже зовсїм виразно давати себе знати з останньою чвертю XIII віка ⁴). Серед ординської анархії житє безборонних, безкняжих громад ставало неспокійним і трівожним, гірше навіть від дрібних і малосилих князївств – де вони зацїлїли або відродили ся там, в східнїй Українї. Патріархальне житє громад під управою своїх атаманів, без всякого мішання з боку їх „отчичів і дїдичів” – ханів татарських, що сидїли собі в Ордї й тільки присилали своїх баскаків по данину, – як малює се русько-литовська лїтопись в звіснім оповіданню про Подільську землю перед литовською окупацією, – мусїло часто давати місце епізодам і періодам далеко меньше спокійним. Серед безладя, що зачинаєть ся в Ордї з кінцем XIII вю., серед боротьби емірів і ватажків між собою, що зводили свої рахунки на „улусах” свого противника, серед грабіжницької самоволї розбійницьких ватаг, що вироджувалася в таких обставинах, – житє в близькім сусїдстві степів і орд ставало повним трівоги й небезпеки.

Розумієть ся, як то кажуть – голий розбою не боїть ся; серед сього трівожного житя виховували ся елєменти, які приспособляли ся до сеї трівоги й небезпеки, завсїди готові відбити ся від татарських напастників і заплатити їм тимже. Але хлїборобській, господарській людности такі неспокої не могли бути милі, й спокійнїйші та лїпше загосподарені елєменти, що мали щось до страчення, мусїли відпливати, мандрувати далї від татарських пополохів, на захід і північ. Східня Україна, стративши хутко вищі верстви, верхи своєї суспільности, мусїла поволї тратити взагалї оселу, хлїборобську українську людність, – поволї пустїти, починаючи від крайнїх своїх періферій, на степовім пограничу, і далї в глубину. Те що ставало пограниччем, своєю дорогою рідшало, пустійшало все більше, і оселе, рільниче житє українське все більше концентрувало ся на північний захід, збирало ся в краях лїсових. А передстеповий край, не кажучи за степові погранича, все більше починав експльоатувати ся тільки наїздом, „уходами”, як то бачимо в XVI в.: українська людність разходила ся з весною з своїх лїсових осад по тих покинених просторах, ловила рибу, дичину, збирала мед і віск; сміливійші, особливо бездомні, меньше вибагливі й зимували тут часом. Але оселе, господарське житє відступало все далї й далї на північ і захід, в полїські краї.

Сей процес мусїв потягнути ся яких півтора столїтя, більше і меньше – як по обставинам.

Примітки

¹) Про се див. в т. III ² с. 334 і т. VI с. 6 і далї.

²) Див. в т III ² с. 155 і далї.

³) Див. т. III ² с. 153-4.

⁴) Див. т. IV ² с. 294.

СХІДНЯ УКРАЇНА І ЇЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ДО ТАТАРСЬКИХ ПОГРОМІВ XVI В.: ВІДРОДЖЕННЄ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЯ ПІД ЛИТОВСЬКОЮ ЗВЕРХНІСТЮ, ЗАХОДИ ОБОРОННІ І КОЛЬОНЇЗАЦІЙНІ ЗА ВИТОВТА, РОЗДАЧА МАЄТНОСТЕЙ, ОСЛАБЛЕННЄ ПО ВИТОВТЇ, ДЇЯЛЬНІСТЬ ОЛЕЛЬКОВИЧІВ. КОЛЬОНЇЗАЦІЯ XV ВІКУ: ЗАМКИ НА СТЕПОВІМ ПОГРАНИЧУ, ВОЄННОСЛУЖЕБНА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ В БРАСЛАВЩИНЇ, КИЇВЩИНЇ І ЗА ДНЇПРОМ, СЕЛЯНСЬКІ ВОЄННО-СЛУЖЕБНІ ГРОМАДИ, СИСТЕМА ЗАМКІВ, ГОСПОДАРСТВО.

В другій половинї XIV в. східня Україна входить у склад Литовської держави, дістає на ново державну орґанїзацію, княжу власть і дружинно-боярську верству. Зявляєть ся на ново тенденція вернути собі страчені простори, закріпити її узброєними замками, утворити нові кадри воєнно-служебної людности.