Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 49 страниц)

Не знаємо, чи свобода козаків від усяких поборів, даней, тягарів і обмежень в правах з боку урядників чи державцїв була проголошена правительством відразу также виразно, як і свобода від усякої власти і юрисдикції крім козачої. Вона могла розуміти ся й сама собою, або бути виведеною як льоґічний наслїдок самого переходу козаків на королївську службу. В польській практицї часів Баторія була анальоґія для того в так званих вибранцях, селянах з королївщин, взятих на військову службу, що за се увільняли ся з усяких підданських обовязків, а під час війни діставали й платиню, як жовнїри ¹). І в українськім житю не бракувало для того анальоґії: в переводах селян на боярську службу, або в звільненню міщан від усяких податків взаміну воєнної служби; тільки що бачили ми таку практику з того часу в ріжних містах Східної України ²). Нема сумнїву, що вже в звісній нам петиції 1582 р. козаки стоять на такім становищу: свободи від усяких поборів, і з сим поглядом солїдаризуєть ся й правительство: козачина взаміну своєї служби дістає платню, звільняєть ся від усяких поборів і від усякої иньшої власти й юрисдикції крім козачої ³)

Сї привілєґії правительство призначало „особливо” для козаків „що беруть від нас платню”, себто реєстрових; але як у сїй стилїзації воно не рішаєть ся говорити виключно про сих тільки, так і в практицї не могла перевести такого принціпу: зробити сї привілєґії виключним удїлом козаків королївських, взятих в реєстр. По перше тому, що правительство сього реєстру нїколи не могло утримати в порядку і удержати в реальнім житю (головно через неакуратне плаченнє платнї). По друге – через те що невеликим віддїлом реєстрових воно нїколи не могло вдоволити ся в своїх воєнних потребах і раз у раз кликало в свою службу ширші круги козачини з-поза реєстру, і тим самим не чуло за собою морального права виключити від користання з козачих прав сї ширші воєнно-служебні контінґенти, а тим меньше вважали се можливим самі козацькі круги. По третє – в інтересах карности і порядку правительство віддавало під козацьку юрисдикцію всю козачину, а тим самим і в сїй точцї підтримувало з свого боку погляди козачини на себе як на одну цїлість, якій мають прислугувати однакові права зовсїм незалежно від того, хто належить до того апокрифічного реєстру, а хто нї.

Правительство мало тенденцію розщепити сю одностайну масу козацтва: розрізнити статочнїйшу, „переднїйшу” частину, яку брало воно на свою службу, від ширших кругів козачини, що зіставала ся поза реєстром. По мислї правительственних ординацій, як ми бачили, ся правительственна козачина мала не тільки служити воєнним цїлям держави, але й сповняти обовязки полїцийні що до решти козачини:

мати нагляд над нею й стримувати від своєвільних вибриків. Та для сього треба було викликати суперечність інтересів між сими двома ґрупами, заінтересувати козачину реєстрову в правительственній проґрамі. Се можна було осягнути тільки, обдарувавши її якимись визначними прероґативами, зробивши сї прероґативи монополїєю реєстрової козачини та заінтересувавши її в монопольнім характері сих прероґатив: щоб реєстрова козачина мала інтерес недопускати до сих монопольних прав ширші круги козачини і щоб вона так високо цїнила права і привілєґії признані їй правительством, аж для них готова була наражати ся на ворожі відносини поза-реєстрових мас. Крім того мусїла б вона бути досить сильна, щоб могла витримувати таку ворожнечу, та силоміць здавлювати течії ворожі правительственній проґрамі. Але правительство сього всього не пильнувало. Воно занедбувало найперші обовязки прийняті на себе супроти реєстрової козачини, не платячи їй за службу. Воно не вміло утримати її на привілєґіованій позиції супроти козачини нереєстрової і раз у раз затирало границю між сими двома ґрупами, не пильнуючи реєстру і притягаючи до служби в суміш з реєстровими не-реєстрових. Нарештї ставило реєстрови занадто тїсні межі, занадто малою цифрою його означало, так що реєстрове козацтво в сїй цифрі не могло мати якесь значіннє, бути якоюсь поважною впливовою силою. І коли ми завважували вже в рухах 1590-х роках певну неохоту, ба навіть ворогованнє між властивим Низовим військом, більше сконсолїдованим, і добровольцями Наливайка (відзиви Лободи) ⁴), і ще виразнїйше побачили в подїях по кампанїї 1596 р., то мусимо мати на увазї, що ся ґрупа статочнїйших, чи льояльнїйших, чи консервативнїйших елєментів далеко не покривала ся понятєм війська реєстрового. Реєстру фактично в сих часах зовсїм не було; ся льояльнїйша ґрупа була далеко численнїйша нїж яку в теорії допускає реєстр (тисяча козаків по останнїй ординації 1590 р.) і нїякої охоти не мала бути втиснутою нї в офіціальну цифру реєстру, нї в офиціальні рамки прав і обовязків, поставлені правительством для реєстрового війська ⁵)

В таких обставинах кінець кінцем одиноким критерієм приналежности зіставало ся признаннє козацького присуду: хто признавав над собою власть і присуд козацький, був козак. Але присуд не зверхности уставленої правительством: ся зверхність звичайно мала характер номінально-гоноровий. Переглядаючи кореспонденцію в справах козацьких 1570-1600 рр., ми не стрічаємо тих правительственних шефів козацьких – Вишневецького, Оришовского, Язловецкого з реальними функціями справжньої власти над козачиною (найбільше впливів має Вишневецький, але очевидно як староста черкаський, а не іменований правительством козацький шеф). Козаки мають своїх власних гетьманів, а на іменованих правительством старших дивлять ся що найбільше – як на офіціальних посередників своїх з польським правительством. А про якусь реальну власть над козачиною, командуваннє нею, виконуваннє екзекутиви з їх боку нема мови, і правительство в випадках, коли треба було якоїсь екзекутиви над козаками, звертаєть ся до козацтва через своїх спеціальних післанцїв, або пускає в рух воєнну силу держави. Плачевна історія плянів Язловецкого, офіціального шефа козачини ⁶), показує ясно, як мало значила сама по собі правительственна повновласть в відносинах козацьких, коли сей повновластник не постарав ся особистим тактом здобути якийсь моральний вплив серед козачини.

Зоставав ся козацький присуд неофіціальний, козацька орґанїзація і власть виборна, який офіціальне признаннє здобуває козачина в сих часах (згадана вище умова з черкаським старостою 1593 р.). Хто признавав над собою сей присуд козацький, вважав себе тим самим за козака, зовсїм незалежно від усякої офіціальної санкції, від усякого реєстру. Зрештою реєстру цїлими роками не було нїякого не тільки в житю, а й на папері, і соймовими постановами 1593-6 рр. властиво реєстрове військо було так якби скасоване на довгий час. По наборі 1590 р. аж в 1619р. почало ся списуваннє реєстру, і також, видко, не дійшло кінця, і реєстр не був переведений в житє. Але чи був він чи нї, се не зміняло річи в очах козачини. Вона стояла на тім, що неустанно служить річипосполитій: чи стояло військо козацьке на Низу, чи на волости, чи ходило на ріжні сусїднї землї. Стоючи на Низу чи десь на пограничних волостях, воно стерегло, мовляв, Татар і манїфестувало свою службу оповістками, які давало польським властям – нераз навіть серед відносин дуже напружених, коли правительственні власти дивили ся на козаків як більше на hostes patriae нїж на слуг короля і річи посполитої, якими себе заявляли в такій кореспонденції козаки. І супроти того, що польська адмінїстрація почувала себе на пунктї сторожі полудневих границь вповнї безрадною без помочи і вістей від козаків, вона не могла нїяк обійтися без зносин з козаками і користуванню з їх услуг на сїм пунктї, навіть серед відносин дуже напружених. Але так само представляла козачина службою й услугою річипосполитій і свої походи на турецькі та татарські чи молдавські землї – все се, мовляв, були походи на непріятеля св. Хреста й річипосполитої, чинені козаками в її інтересах і на її користь. І хоч в дїйсности вони зовсїм непотрібні, або й шкодливі були польському правительству, козачина навіть в живі очи самому правительству рекомендувала сї свої своєвільні, заборонені походи, як заслугу перед державою. Вершком сього незрівняного лукавства служить лист Наливайка до короля, цитований нами не раз уже: він весь державній в тонї рапорта „слуги й. кор. милости” про ті служби й заслуги, як він робив королеви й річипосполитій ⁷). Але се не було становище Наливайка тільки, а взагалї козацьке. В 1583 р. пише Збаразький до короля, сповіщаючи його, що козаки, против найгострійших заборон королївських вчинивши напади на турецькі землї, „хваляться, що ходили з наказу (урядового) і тепер оповідають не инакше, як тільки, що, мовляв, служили ми річипосполитій” і випочиваючи по походї „на волости”, вимагають собі кватир і запасів, як нагороду за службу ⁸). Се таж нота, що і в листї Наливайка, який по трудах, понесених для річипосполитої в походах на її ворогів, претендує на відпочинок і виживленнє в коронних землях. Без сумнїву не було се самим тільки щирим непорозуміннєм, але й свідомою тактикою, свідомим лукавством козачини й її вождів – дати таку суґґестію суспільности й власти й самій собі. Могло се польських полїтиків горячійшої крови до фурії привести, але козаки не переставали стояти на такій, дуже вигідній для них позиції. Фактично вважаючи себе за самостійну полїтичну силу, зовсїм не залежну від правительства річипосполитої і в иньших випадках так трактуючи себе, вони в відносинах до правительства польського не переставали себе представляти слугами річипосполитої, що служать їй неустанно, роблять прислугу самим своїм істнованнєм і за се мають моральне незаперечне право на її вдячність, на певні права і привілєґїї в її землях; право на виживленнє коштом людности сих земель, які вони обороняють, повну свободу від усяких поборів і тягарів, свобідне землеволодїннє...

Поки що ми спинимося на сих останнїх моментах. Козачина несе неустанну службу річипосполитої (хоче її чи не хоче річпосполита – все одинаково, козаки лїпше знають, що їй треба). Всї козаки, що лиш признають над собою присуд козацький і зверхність козацької старшини, являють ся причастниками сеї служби й прав та прівілєґій з нею звязаних. Реєстрові чи не реєстрові – всї служать однаково, і всі однаково від правительства звичайно не дістають нїчого, бо й реєстрові, коли якийсь реєстр був, найчастїйше нїякої платнї не діставали за хронїчним браком гроша. За се претендують козаки на певні суспільно-економічні права. Всї козаки не підлягають нїчиїй власти (крім козацької), не несуть нїяких податків і повинностей, самі й їх родини, з своїх домів і ґрунтів; їх не дотикають нїякі обмеження, які випливають звичайно з домінїальних прав: право пропінаційне й т. иньші панські права їх не дотикають; вони свобідні від сього всього наслідком свого козацького імунїтету, за свою службу королеви й річипосполитій.

Прошу тепер се відповідно оцїнити. В незвичайно горячий момент, коли східня Україна, як Новий Світ український, зароїлася новими осадниками, що йшли сюди шукаючи безпанських земель, і з смертельною трівогою бачили, як за ними суне панська хмара й сюди – в сей момент являється отся формула: хто пристає до козаків, того не дотикає панське право, той свобідний від усього за свою козацьку службу. Розвинена з правительственних ординацій для козачини тїснїйшими козацькими кругами в останнїй чверти XVI в. ся формула з запалом підхоплюєть ся широкими масами української людности кінця XVI і першої половини XVII в. Однаково обставини східно-українського житя тих часів, навіть чисто господарського побуту, змушували тутешнього осадника бути заразом господарем і вояком, оборонною рукою вести навіть рільне хозяйство, як ми бачили; значить обовязок воєнний, участь в козацькій службі, коли того буде потрібно – не був чимсь особливо тяжким, чужим, диким для тутешнього господаря і не трудно було взяти на себе сей воєнний обовязок, коли він так багато обіцював в сфері тутешнїх господарських відносин. І от справдї що живо тільки – що хотїло позбути ся панської власти і всяких претенсій її в теперішности, перспективи панщини в будущинї, – тисло ся тепер до козачини, піддавало себе під козачий присуд заявляло про свою приналежність до козацького війська.

Як давнїйше, в середнїх десятилїтях XVI в. було повно шуму від козацьких походів, а самих козаків не можна було нїяк вимацати між українською людністю, бо нїхто не мав інтересу признавати ся до козацького звання, манїфестувати себе козаком, – так тепер зріст козацької верстви далеко випереджує розмах воєнної енерґії козацтва. До козацтва горнуть ся маси людей, яких зовсїм не тягне нї до пограничного воєнного спорту, нї тим меньше – до далеких заграничних походів, взагалї до „козацького хлїба”. Вони волїють хлїб звичайний, хлїборобський, хочуть під фірмою й покривкою козачини, під її зверхністю й охороною спокійно господарити „на волости”, не знаючи нї панів, нї їх посїпак – і для того пишуть ся в козаки. Козачина наслїдком того зростає страшенно. Як була се доба незвичайного, чисто американського зросту східноукраїнської кольонїзації – также буйно, по американськи разом з нею зростала, козачина.

Не тільки зростала, а й зміняла свій характер. Не була вже тільки побутово-кольонїзаційним явищем, буяннєм сил пограничної людности, нешкідною забавкою в руках пограничяої адмінїстрації й українського маґнатства. Стала катеґорією суспільного житя, многоважним явищем соціальним, а далї згодом – і національно-полїтичним. Стала формою, в який кристалїзували ся суспільно-економічні змагання українського демосу і його протест против польсько-шляхетського режіму, стала речником національних змагань української народности.

Номадний, добичницький воєнний елємент, яким була козачина XVI в., не счез. Навпаки він тепер зріс чисельно з загальним зростом української кольонїзації з кінця XVI в. і як елємент найбільше рухливий, неспокійний, галасливий, надавав далї туж добичницьку фізіономію козачинї. Але поруч нього в великий масі в ряди козачини війшов елємент зовсїм відмінний – господарський, хлїборобський, вповнї позитивний, який в козачинї шукав не безкарної самоволї, не добичництва, не широкого розмаху воєнної відваги, вічно-бурхливого воєнного життя, а ґарантій своїх особистих і маєткових прав, права на землю, права на працю й її результати ⁹). Рівнобіжність (паралєльність) інтересів звязала во єдино сї зовсїм відмінні ґрупи. Для козачини воєнної ся козачина господарська була резервою, яка в кождій небезпечній хвилї прийде в поміч їй – особливо в небезпечних конфлїктах з правительством, які раз у раз виникали особливо на ґрунтї полїтичнім – тому що ся воєнна козачина не піддавалася бажанням правительства й псувала його відносини з сусїдами. Для козачини господарської козачина воєнна була тою активною (дЂйствующею) армією, яка хоронила її інтереси суспільно-економічні і в соціально-економічнім конфлїктї інтересів сеї господарської козачини з інтересами державної шляхетської верстви готова була йти в перший огонь, мобілїзуючи заразом своєю воєнною орґанїзацією масові сили української людности. Ся рівнобіжність основних інтересїв – гарантія самоохорони обох ґруп виглажувала, переважала певні суперечности, які істнували між сими ґрупами. Козачина чула, що завязавши сей союз, вона незмірно розширила й свої сили й круг своїх інтересів, і тому держала ся його свідомо.

Так само як пізнїйше оцїнила, з мотивів більше моральних, союз з тими інтелїґентськими кругами, на яких опирали ся національні змагання тогочасної України.

Стихія на перший погляд руїнна, антикультурна, козачина під сею руїнною покривкою крила в собі енерґію творчу, далеко в більшій мірі нїж той польсько-шляхетський елємент, що гордий своєю державністю і культурністю – звеличаний за се пізнїйшими поколїннями – в дїйсности був елєментом розкладовим, деструкційним. Попереднє столїтє козацької своєволї принесло безпечність, оборонність, кольонїзаційний і цивілїзаційний зріст „дикому полю” східньої України; се мусїли признати навіть його старі шляхетські вороги, що дїлом козацьким було відвойованнє східно-українського погранича для культури й оселости ¹⁰). В новім столїттю під покривкою „українського своєвільства” наростала соціальна опозиція українських мас і національна енерґія українського елєменту, що спасала від розкладу і загибели українське житє.

Примітки

¹) Див. т. V с. 335.

²) Див. с. 261.

³) Roskazuiemy.. aby potym nad tymi kozakami nizowemi zwłaszcza ktorzy żołd nasz biorą a w miesciech, miasteczkach i indziey mieszkaią, onych karząc i do więzenia sadzaiąc mimo wiadomosci starszego ich... iurysdykcyey nieprawnie w rzeczach potocznych nie używali, zadnych tedy podatkow, wymyslow wiecznie nie brali – Жерела VIII ч. 34.

⁴) Listy c. 66.

⁵) Супроти сказаного вище не можна вважати оправданим погляд, немовби то наданнє певних прероґатив козакам від Жиґимонта-Авґуста і Батория почавши, прищіпило козачинї опортунїзм і звело з революційної дороги. Поза скромними петиціями правительству козачина вела далї свою полїтику фактичного розширювання своїх впливів, і фактичного володїння, і правительствеників козацьких можна бачити і не скорше як в другій четвертинї XVII в.

⁶) Див. с. 202.

⁷) Broel-Plater Pamiętniki II с. 214, виімки вище с. 303 і далї.

⁸) Sprawy wojenne c. 155.

⁹) Отже не давнїй комадний козацький елємент сїдає на землю, стає землеволодїльним і хазяйновитим, як представляють часто сей процес, а землеволодїльний, господарський елємент суне в козачину поруч тих воєнних елєментів, з економічних, господарських мотивів.

¹⁰) Незвісний на імя польський полїтик (Жерела VIII ч. 121, 1616 р.), зітхаючи за давнїйшими, лїпшими відносинами до козаків, так описує їх: Byli a prima origine w karnosci i posłuszenstwie, był y z nich ten rzeczypospoliłey pożytek, że wyparszy Tatarow z tych pol i kocowisk, gdzie teraz sami przemieskiwaią, zatrzymywali incursiones ich, _ ktore asz po Lwow przed tym bywali. Laudator temporis polonici пок. Кулїш в своїх ранїйших історичних працях теж стояв на тім становищу, що козачина, будучи на зверх елєментом руїнним, в дїйсности була, фактором позитивним. „Козаки были призваны спасти народную будущность грубо реакціоннымъ способомъ”, як він формулує се в однїм містї (Исторія возсоединенія II с. 180); „колонизація опустЂлой Руси совершалась подъ прикрытіемъ козачества (с. 164). Тільки в пізнїйших своїх писаннях став він вповнї на становищу чисто шляхетськім, козачинї вповнї ворожім і через те вповнї одностороннїм.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ОЦЇНКА СОЦІАЛЬНОГО ЗНАЧІННЯ КОЗАЧИНИ В ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГАХ; ПРИКРОСТИ ШЛЯХТЇ ВІД КОЗАЧИНИ, СТАЦІЯ, ПРИСТАВСТВА, ЛЕЖІ, „НЕПОСЛУШНІСТЬ” ЛЮДНОСТИ, СТАТИСТИКА „НЕПОСЛУШНИХ”, ЗАХОДИ ШЛЯХТИ ПРОТИВ НЕПОСЛУШНОСТИ, УХВАЛИ СОЙМОВІ 1601-1609 РР., ВИКЛЮЧЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ З МАЄТНОСТЕЙ ПАНСЬКИХ І ДУХОВНИХ, СПОРИ З СЬОГО ПРИВОДУ НА КОМІСІЯХ.

Проникливі полїтики і публицисти річипосполитої оцїнили се принціпіальне значіннє козацтва досить скоро. В універсалї своїм до київської шляхти, побуджуючи її до участи в поході на козаків, підчас комісії 1617 р., Жолкєвский дав докладний вираз поглядови на козачину як на соціальний фактор, представника інтересів хлопства, глубоко ворожого шляхетському режіму і грізного для нього. „Та своєволя їх – писав він про козаків – долягає вам; ви що мешкаєте тут, особливо відчуваєте се, а з часом сей огонь може і в дальних сторонах вчинити щось небезпечне і прикре для річипосполитої; бо се хлопство, неприязне з природи своєї народу шляхетському, може поважити ся і на дещо иньше й гірше, коли його занедбати” ¹).

Отже козачина страшна тут не своїми спустошеннями, а як уоружене хлопство, його воєнна репрезентація; принціпіально ворожа шляхтї, вона грозить їй соціальним переворотом. А кілька лїт пізнїйше (на соймі 1623 р.) оден з українських маґнатів, кн. Юрий Збаразький, малюючи той страх, в який вганяє козацтво державу й шляхетську суспільність, поруч затасканого мотиву турецької небезпеки через козаків звертає увагу на „власний домашнїй страх і неволю, яку терпимо від своїх же хлопів, – що скоро вибухне ся буря з причин релїґійних і великої надутости сих людей” ²). В сих досить неясних виразах не тяжко уловити гадку оратора: страх перед козачиною, як речником українських мас в сфері соціальній і релїґійній, то значить національній в тодїшнїм розумінню, – і небезпекою, яку готовить поставленнє національної справи сим уоруженим „хлопством''. Два роки пізнїйше, накликаючи правительство до великої уваги для козачини, бо вона грозить хлопською війною ³), князь докладнїйше виясняє підстави козацької „арроґанції” (надутости) – національно-релїґійне і соціальне спочутє до козаків всїх кругів, які чують утиск релїґійно-національний і тягар панского права. „Сила козацька так сильна не тільки самою чисельністю тих розбійників, є ще дві річи по над те: великий авторитет їх злодійств і явна або скрита прихильність до них трохи не всеї Київської землї й Білоруси. Міста королївські і приватні, доми шляхетські, одні явно, иньші потайки, через страх, пріяють їм і бажають всякого успіху, і великими приятелями своїми вважають в утиску своїм.” „Всї ті руські краї, каже він далї, що по части вважають себе пригнетеними панською властю, по части нарікають на ту унїю по своїй дурнотї – без сумнїву рушили ся б (з козацьким повстаннєм) і шукали б пімсти разом з ними” ⁴).

Та сї далекосяглі, принціпіальні переміни в становищі козачини шляхетському загалови могли виясняти ся поволї, – далеко скорше місцева українська шляхта побачила з трівогою на цїлім рядї конкретних явищ, як зріст козачини підриває її економічні інтереси в цїлім рядї пунктів.

Найбільш драстичною, різкою була козацька „стація”. Для своїх воєнних контінґентів, за прикладом коронного війська, вона вимагає кватир і виживлення від державцїв королївщин, а також дїдичів українських – „приставств” і „леж”, як їх називали. Не дістаючи платнї від правительства, козацьке військо вважало за оправданє надолужувати се, як і польські жовнїри, таким кватированнєм та поборами – в першій лїнїї з королївщин, а далї – і з приватних маєтностей, і з зростом воєнних козацьких контінґентів сї домагання козацькі упадають все тяжшим тягарем на українську шляхту і її господарство. В цитованім уже листї кн. Збаразького до короля 1583 р, бачили ми здержливі, але дуже сердечні жалї українського маґната на сї козацькі приставства і їх претенсії з приводу „служби річи посполитій”. „Не инакше кажуть як тільки, що служили річипосполитій і беруть собі приставства по давньому... Давнїйше я жалїв ся на Янчу, що собі силоміць позабирав приставетва і наробив немало шкоди – тепер приїзжають і кажуть, що мають приставства у мене й наказують уряднику (панському), щоб давав їм поживу; називають навіть післанця (мб. королївського чи гетьманського), за відомостю котрого визначають ся їм приставства. Ледво можна упросити, щоб силоміць не брали, а далї тільки Біг зна що буде. Я певний того, що вони ходили (в похід на Турків) без наказу (королївського) і не вважаю (оправданим), щоб їм мали давати ся приставства” ⁵), Таким чином в панських кругах, так само і в правительственних признавало ся, що козаки мають права на ,.приставства,” коли вони в службі річипосполитій. Бачили ми, що й ординація 1591 р. ⁶) признала за ними се право, і щоб позбути ся їх леж і приставств, постановила, що козаки будуть стояти по за волостю, на Низу, і туди будуть їм посилати ся припаси старостами й державцями королївщин. З того виводу козаків на Низ, тим меньше з вивозу їм припасів туди, не вийшло нїчого, і сей принціп виживлення козаків на волости зістався далї. А хоч сей обовязок виживлення козаків, а значить і право приставств, признавали ся тільки за королївщинами, як видко з наведеної постанови ординації, аде в дїйсности без сумнїву козаки розтягали сю практику й на маєтности приватні. Так само з другого боку, хоч се право признавалося тільки за тими козаками, які були в службі річиполитій і тодї як вони сю службу сповняли, але претендували і користали з нього всї козаки. Тому що правительство звичайно не вміло зробити докладної границї між козацтвом служебним і своєвільним, а козацтво, як ми бачили, все і всюди вважало, що воно не инакше як служить річипосполитій, то вся козачина, як тільки чула себе в силї, – домагала ся приставств в українських волостях. Бачили ми, як Наливайко, жертвуючи свої услуги коронному гетьману, заразом просить йому вказати, де б його козаки żywnosczy do czasu słusnego dosięgac miali ⁷), а й не діставши від гетьмана інструкцій в справі ириставств, і взагалї не прийнятий ним в свою службу, він чи то разом з Низовцями, чи осібно розкватировуєть ся без церемонїї в українських волостях, і жадає приставки всяких припасів, „стацій і помірного” від державцїв і дїдичів, а навіть відомостей про доходи королївщин – очевидно для визначення якихось контрібуцій ⁸). І у провідників властивої низової козачини се вічна, постійна нота у їх зносинах з воєнними й адмінїстраційними властями – вічне жаданнє, в більше або меньше делїкатних формах „не забороняти козакам хлїба соли в тутешнїх краях” ⁹). Коли слабла рука польської власти на Українї, коли розходили ся крайнї, найменьше дісцїплїновані елєменти козачини, се скромне уживаннє „хлїба й соли” переходило в таке безпардонне наїздництво й грабованнє, яке позволяли собі не тільки Наливайківцї, а й Низовцї Лободи в тім часї, коли він так любезно просив не забороняти козакам хлїба-соли ¹⁰). Але і в своїй найбільш льояльній формі се приставство докучало українській шляхтї, бючи її по кешенї, й крім того – через сї розкватаровання козаки ширили козачий фермент між українською людністю, помагали процесови її козачення.

Се козаченнє української людности підтинало в самім коренї господарські пляни шляхти на Українї. Маса людности, місцями – переважна маса її умикала ся з під рук шляхти: хапала ся ідеї козацького імунїтету, піддавала ся під козацький присуд і як козаки – відмовляла всяких даней і повинностей, всякої послушности своїй зверхности – в містах маґістратам і войтам, в королївщинах – старостам і державцям, в приватних маєтностях – дїдичам. Перехід мас людности в ряди козачини стає вічною піснею в першій чверти XVII віка. „Пішли до них неоселі (golotowie), пішли засудженцї, пішли втїкачі, повтїкали, покинувши поля, повтїкала челядь, зарвавши у панів – так що мало хто і до плуга має людей на Поділю”, каже королївська пропозиція на сойм 1615 р. ¹¹) „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно мати хлопа або наємника: до тої наволочи на своєволю плине все що тільки живе” ¹²), завважає два роки пізнїйше Жолкєвский. Сучасний публїцист виливає старі жалї на урядників по королївщинах, що не ставлять нїяких перешкод в виходї підданих на козацтво: ,,така їх загальна поголоска, що давши підстаростї червоний золотий, вільно йти на козацтво, а коли лотр-козак вернеть ся з розбою, дїлить ся з підстаростою тою здобичою, що награбили у убогих людей” ¹³). А поруч з ними величезні маси людности виходять з „звичайної юрисдикції” під власть козацьку. Люстрації королївщин 1616 р. дають незвичайно інтересні цифрові ілюстрації сього процесу, що роспочавши ся з кінцем XVI в. йде потім все далї.

При старостві Білоцерківськім читаємо: при ревізії заступник державця кн. Ян. Острозького заявив, що „староство се, як і иньші всї староства Київського воєводства, спустошене вічними нападами татарськими, своєвільними людьми-козаками, що силоміць позаберали й присвоїли собі багато старостинських пожитків, а також і жовнїрами своєвільними з московської війни й иньшими, – так що староста має сам ледве четверту частину доходів” (значить кварти нема з чого платити). В містї Білій Церкві „міщанських домів послушних 300”, які не дають нїяких податків, тільки відбувають військову службу, а „козацьких домів, що не хочуть бути під послухом ¹⁴), є більше як 300” ¹⁵). Але се ще не багато. В сусїднїм Богуславськім старостві було в містї домів послушних 200, непослушних 400 ¹⁶). В Каневі домів міщанських послушних 160, домів козацьких непослушних 1346. „Сїл нїяких до того староства нема, тільки хутори, котрих більшість зайняли козаки ¹⁷), бо їх більше нїж послушних підданих, але мають в них також свої ґрунти й міщане, тільки нїяких обовязків крім воєнної служби з них не несуть” ¹⁸). В старостві Корсунськім подібне: в Корсунї послушних домів 200, козацьких 1300; в м. Стеблеві послушних домів 100, козацьких 400 ¹⁹). В старостві Переяславськім – в Переяславі домів послушних 300, козацьких 700 ²⁰); в м. Яготинї послушних 50, „домів козацьких що не хочуть бути під послухом – 50”; в слободах: в м. Гелмязові „домів міщанських послушних 40, козаків непослушних домів 100”, в Бикові (торішньої осади) „домів міщанських послушних 30, козацьких 25”, в Яблонкові (теж торік осадженім) послушних міщанських домів 50, козацьких домів 30” ²¹). В Черкасах домів послушних 150, „козацьких непослушних 100”; в Боровицї, що цїла сидить на слободї, „домів послушних 50 ²²), козацьких 100”, в Ірклїю – також слободї – „домів міщанських послушних 20, козацьких домів більше як 300”; в м. Голтві, що „доперва другий рік як осїла” – „послушних домів 30, козацьких домів 700”; м. Кропивна, осаджена торік, має домів міщанських послушних 30, домів козацьких 60 ²³); в Чигринї домів послушних 50, козацьких 500; в Данилові послушних 20, козацьких 280 ²⁴).

Ітак в самих вичислених люстрацією містах і містечках, окрім сїл, з одної тільки частини української території ми знаходимо коло сїм з половиною тисяч непослушних козацьких домів, пять раз більше нїж послушних... Се тодї як весь офіціально признаний контінґент козацький для цїлої України правительство хотїло обмежити одною тисячею ²⁵).

При тім „непослушних” козаків ми знаходимо в таких містах, які однаково не несли иньших обовязків крім воєнної служби – тільки що мали ходити в похід при старостї, а не під проводом козацького отамана. Знаходимо їх в новоосаджених слободах, котрих людність не несла однаково нїяких обовязків. Отже тут був не простий навіть опортунїзм, а принціпіальна неґація панського права. Люде заявляли себе козаками і не хотїли знати над собою пана, робили се умисно, щоб не мати нїчого з панською зверхністю – яка б вона не була, легка чи тяжка, одно слово – не хотїли бути послушними. В тім лежало революційне значіннє козачини з соціального і полїтичного становища, незалежно від того, бунтувала ся вона, чи жила в згодї з урядом в даний момент. Козак – се „непослушний чоловік”, homme sans foi et loi з становища шляхетської річи посполитої.