Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 49 страниц)

Результатом були циркулярі, розіслані в липню 1541 р. до пограничних старост, одного того самого змісту ¹²).

В. князь пригадував, що він уже багато разів писав, наказуючи під страхом утрати ласки господарської та грізної кари, щоб було дано пильний позір на те, аби козаки тамошнї не ходили на татарські улуси та не чинили їм нїякої шкоди. „Але ви нїколи не хотїли поступати відповідно до того наказу нашого господарського і не тільки не стримували від того козаків, але самі їм давали на то дозвіл, для своєї користи”. Згадавши про останнї козацькі вибрики, на які скаржив ся хан, в. князь вказує, які з того виходять прикрі наслїдки в відносинах до Татар: хан грозить розірвати вічну згоду та йти походом на Україну. Одвічальність за се спадає на пограничних старост за їх недбалість. „Первей того многокроть о томъ єсьмо до васъ писали”, повторяє в. князь, – „напоминаючи аби єсте яко сами из себе, тако и казаковъ въ таковомъ своволенъст†гамовали, – вы николи отъ того ся повъстегати не хотели, и ач колве мели єсмо то вамъ у терпливости нашей, не хотячи за то срокгости никотороє надъ вами чинити, нижли кгды ся вы въ том впаметати не хочете, мы вжо большей того такового своволенства вашего вамъ терпети не хочемъ. Бо ачколве чините вымовы, якобы кромЂ воли и вЂдомости вашоє казаки подданнымъ царя перекопъского таковыи шкоды чинили, ино то не єсть речъ слушъная, абы вы врядники не мели о томъ вЂдати.. и яко бы тежъ и вы поветнивовъ врадовъ своих ¹³).. у ведомости або в послушенстве своємь мети не могли”. „Чыните вымовы речъми непотребными, а то може кождый розумети, ижъ тымъ шкодливымъ речамъ земскимъ прычына єсть та, штожъ вы для своєго пожытку дозволили єсте казакамъ на влусы татаръскиє наєжъдчати и шкоды имъ чынити, а тыми их добытки на пол с ними делите; а для тыхъ вашыхъ пожытъковъ мы, господаръ, шкодуємь, а реч посполитая великий впад прыймуєть”. В. князь грозить, що коли б знов через якийсь козацький напад розірвала ся згода з Татарами й пропали ті гроші, які заплачено ханови по умові, то вина за се спаде на старосту того повіту, з котрого вийде та козацька зачіпка, і в. князь буде вже карати за неї того урядника без милосердя: на маєтности й на особі його, „на чти и горлехъ”. Щоб запобігти тим козацьким ексцесам на будуще, в. князь постановляє таке: Його дворянин Стрет Солтанович обїде замки київський, канївський і черкаський і для контролї спише на реєстр всїх тутешнїх козаків; місцевий староста чи адмінїстратор має допильнувати того, щоб дїйсно всї козаки вписали ся в той реєстр. Старости, даючи козакам дозвіл іти в степи на дозволені промисли „на рыбы и на бобры”, мають при поворотї контролювати їх „добитки” (відбераючи на себе часть) – чи ті козаки дїйсно займали ся тільки тими дозволеними промислами, чи не нарушили в чім державних заборон (не ходили в промисел на Татар). Хто б з них відважив ся на таке – вчинив би які шкоди улусам татарським, таких старости мають арештувати і карати на місцї або відсилати до в. князя ¹⁴).

Примітки

¹) Документы арх. юстиціи І с. 523.

²) Максимович (І с. 293), за ним Каманїн (ор. с. с. 81), думали що і попереднїй проєкт вийшов від Дашковича ж: що він його поставив на соймі в Городнї 1522 р., і що в. князь прийнявши сей проєкт, дав своє порученнє радї. Максимович не цитує своїх джерел і розуміє тут мабуть проєкт Дашковича, предложений на соймі Пьотрковськім, а Каманїн очевидно пішов за Максимовичом.

³) Любавський Сойм с. 237 і далї.

⁴) Див. вище с. 93.

⁵) Бєльский с. 1059. Правдивість його оповідання про приїзд на сойм Дашковича потверджуєть ся запискою в дневнику слуги біск. Томіцкого, що був на. тїм соймі: 19 ianuarii Eustachius Daschkowicz vir bello ot milicia clarus venit Pyotrcoviam (Monum. Poloniae histor. V c. 899).

⁶) Порівняннє того, що він сам далї говорить в сїй справі, з проєктом Дашковича не лишає в сїм сумнїву.

⁷) 3 огляду на се трудно вважати проєкт, вложений ним в уста Дашковича, лїтературною фікцією, – хоч він дуже відповідає тому, що сам Бєльский на иньшім місцї висловлює як свою гадку в справі уставлення modus vivendi козачини (с. 1358).

⁸) Акты Зап. Рос. II ч. 150. Документ не має дати, видавець вважає сього хана Сагіб-ґераєм і датує документ 1527-1533 рр. Коли він Сагібів, то мусив би бути пізнїйший.

⁹) Великокняжі грамоти з липня 1541 р. – як низше.

¹⁰) Жерела т. VIII ч. 3, 4, 7

¹¹) Архивъ Ю. З. Р VII II. ч. 18.

¹²) Видані з них грамоти: до справцї (адмінїстратора) київського воєводства і до старости черкаського (Акты Ю. З. Р. І ч. 105 і Архивъ VIII. V ч. 19), третя – до канївського старости Бобоїда в витягах у Пулаского Szkice І с. 43-4. Вони буквально подібні до себе, з деякими тільки відмінами, (але київська грамота видана з виразними помилками). Нема сумнїву, що й иньшим старостам були післані подібні ж грамоти.

¹³) Людність свого повіту.

¹⁴) Як показує виданий д. Яковлевим уривок (Україна, II), такі накази були повторені місяць пізнїйше ще раз.

КОЗАКИ І КОЗАКОВАННЄ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНЇ XVI В. ВІДНОСИНИ ДО КОЗАЦТВА МІСЦЕВОЇ АДМІСТРАЦІЇ Й ЦЕНТРАЛЬНОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА: БЕЗПЛОДНІСТЬ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ ЗАХОДІВ ПОЛЇЦІЙНИХ КОЛО КОЗАЧИНИ, ТАТАРСЬКІ НАПАДИ ЯК МОТИВ ОПРАВДАННЯ НАПАДІВ КОЗАЦЬКИХ. КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ 1540-Х РОКІВ: ПОГРОМ КАРАВАНА НА САНЖАРОВІ, ПОХІД НА ОЧАКІВ, ЖАЛЇ НА СПІЛКУ АДМІНЇСТРАЦІЇ З КОЗАЧИНОЮ.

Як бачимо, все се задумано було дуже просто. Козаків спишуть на реєстр, тодї буде звісно, на випадок якоїсь зачіпки з Татарами, чиї козаки, з котрого замку те зробили, і хто з старост має за них відповідати; старости у власнім інтересї, щоб не стягнути халепи на себе, будуть пильно наглядати за ними, пускаючи в степи і оглядаючи їх, коли вони будуть вертатись, і суворими карами відібють у них охоту до промислу над Татарами ¹). Тільки все се грішило повним незнаннєм і нерозуміннєм місцевих обставин, вийшло з голов столичних бюрократів, які думали, що циркуляром можна творити житє і наказом або забороною розвязувати найтяжші проблєми. І через те було засуджене на повний неуспіх. Подробиць не маємо, але результат – що з того знов таки „нїчого не вийшло", зовсїм ясний.

Можемо припустити, що дворянин великокняжий дїйсно приїхав до Київа; се було не трудно. Але списати реєстр було вже далеко тяжше. Ми бачили, що понятє „козака" в серединї XVI в. було дуже широке і неозначене. Такої верстви людей не було. На поклик, аби козаки ставили ся до реєстрації, могло відізвати ся дуже мало, або таки й зовсїм нїхто; і також не легко було уставити обєктивні критерії для того, кого притягнути до тої реґістрації, і як списати ту катеґорію людей, для якої була та реґістрація призначена: тих що мали охоту промишляти над Татарами. Ті напр. козаки, що „не отходячи у козацтво" служили в наймах в містї – не мали нїякого інтересу в данім разї. Ті що дїйсно промишляли в степах – се була рухлива людність в значній мірі не звязана з даними замками, навідувала ся до них часами й збирала ся з широких просторів України (та й не України тільки). Для багатьох се зовсїм не було постійне зайнятє, рід житя. Тай місцевим урядникам не було нїякого інтересу вишукувати та силоміць втягати в козацький реєстр людей, які могли б дїйсно колись скомпромітувати себе зачіпкою з Татарвою, та стягнути халепу на адмінїстрацію свого замку. Зареґіструвати отже „козачину" не було можливости. Не було можливости й віддати її під нагляд старост. Козаки не конче брали дозвіл від старости на свої степові промисли й не конче ставили ся до контролї. А місцеві урядники – се теж дуже важно, не мали зовсїм охоти справдї перейняти ся таким ріґорізмом супроти степових промислів, який рекомендувало їм правительство, та розірвати з усїми практиками і своїми поглядами на місцеві обставини. Не могли зрікти ся так легко доходів, які мали з того, тим більше, що вони не вірили в можливість здійснення тих полїційних загострень і особливо – не вірили в те, щоб се справдї забезпечило спокій Українї від Татар. І ми можемо бути зовсїм певними, що коли справдї, для заспокоєння правительства й був списаний якийсь реєстр, то він не мав нїякого реального значіння. Що найбільше – своїми впливами на місцеву людність місцева адмінїстрація могла добити ся на якийсь час повного ослаблення воєнної енерґії, тих зачіпок з Татарами – поки перший значнїйший напад якоїсь татарської ватаги не положив кінця сїй здержливости, давши оправданнє дальшим промислам добичників українських.

Сього, розумієть ся, не треба було довго чекати, навіть при найщиршій охотї хана чи санджака турецького справдї дати спокій Українї й не давати приводу до набігів татарських: козачину татарсько-турецьку ще тяжше було взяти під контролю і стримати нїж козачину українську. З записок Претвича бачимо, що татарські напади на Україну в 1541-5 рр. ішли неустанно ²). Трохи чи не тодї саме, як правительство займало ся гадками про приборканнє днїпровських козаків, напад Татар на київське Полїсє дав привід до голосного походу Претвича на Очаків, коли він дав собі духу над Татарами, „мстячи ся кривди його королївської милости". Потім Татари йдуть з земель в. кн. Литовського, забравши людей по уходах – отже спокійних ловцїв риби й бобрів, і знову бійка. „Потім приходили Татари на в. кн. Литовське, і пан воєвода (Сєнявский) ходив з литовськими панами в погоню аж до Лебедина, але не догнавши, вернули ся назад", тільки Претвич погромив кілька ватаг, що хотїли ще вернути ся на Україну. На другий рік на весну пішли Татари „на дорогу барську"; їх переловили, і довідали ся, що Татари збирають ся йти на Україну, й Татари білгородські пішли вже на Черкаси; Татари погромили слуг черкаського старости й забрали стадо, але Претвич забіг їм дорогу під Очаковим, погромив і відобрав людей і худобу, що вони взяли під Черкасами, і т. д.

Розумієть ся, одного-двох таких татарських наїздів було досить, щоб зробити кінець всякому перемирю з боку української козачини й пограничних урядників, коли таке перемирє було, й „розрішити на вся" по давньому. І дїйсно з рр. 1545-6 ми вже знову маємо цїлу пачку скарг татарських і турецьких на козацькі зачіпки, погроми, походи і т. д. Жалї ханські на дрібнїйші бійки й зачіпки від козаків з тих лїт ми мали нагоду читати ³). Але сї козацькі напади приберали все більші розміри. Як констатувало саме литовське правительство, з Черкас, Канева, Браслава, Винницї й иньших „українних" городів в. кн. Литовського назбирало ся „мнозство козаковъ", вісїм сот або й більше, під проводом Карпа, Андрушка, Лесуна й Яцка Білоуса, і розложивши ся в степу за Браславом, робили відти напади, громили купецькі каравани і т. и. Їх дїлом мало бути погромленнє великого турецько-татарського каравана на Санжарові, що йшов до Москви і кінець кінцем дуже сильно дав ся в знаки литовському скарбови ⁴). Провинників, здаєть ся, знайти не вдало ся: за наказом правительства адмінїстрація наловила козаків і прислала їх на двір королївський, але сї козаки були мало що винні: вони займали ся ріжним промислом на уходах хорольських і ворсклянських, і караванщики самі зачіпали їх, били й забирали тих уходників, і вони тільки віддячили ся дечим потім караванщикам, а розбили караван козаки з московської України ⁵). Кінець кінцем виходили найбільше винні самі купцї, що обминаючи законну дорогу й митні побори з нею звязані, пішли „яловими степами", а головними грабителями – московські піддані „которыи зъ замковъ украинъныхъ съ Путивля, съ Чернигова, съ Новагорода Северскаго завжды тамъ подъ замъки и влусы приходячи, тыи збытки починаютъ и шкоды чинять, и то все на є. м. козаковъ (литовських) ускладаютъ и во всемъ ихъ винуютъ" ⁶). Так представляло справу литовське правительство перед ханом, але радї своїй в. князь висловив своє переконаннє, що ті козаки були не тільки домашнї, але й вчинили свій погром не без участи місцевої адмінїстрації – „не одно сами своволне, але снать и за выправою и посланьємъ некоторыхъ самихъ державецъ украиныхъ на поле ходили и въ томъ тыє корованы громили". І рада з в. князем постановила, що ті гроші, які скарб в. кн. Литовського мусїв виплатити пограбленим купцям, мусять йому покрити ті, що „були причиною выправы оныхъ козаковъ, такъ тежъ и користи тоє причастъниками" – чи то самі державцї, чи їх урядники-ротмистри, десятники і всякі люде ⁷). Було се одначе, розумієть ся, бажаннє вповнї плятоничне.

Другим таким голоснїйшим епізодом було пограбленнє Очакова в тім же 1545 р., вище вже згадуване. Козаки на 32 чайках вночи напали на замок, здобули його, кількох убили, кількадесять душ взяли в неволю і випустили потім на окуп, та побрали що надибали добичи і коней. І тут правительство складало головну вину на московських підданих, на ріжну вільну степову козачину, над якою воно не має нї власти нї контролї, але знов таки мусїло заплатити шкоди з державного – сим разом польського скарбу ⁸). Само для себе правительство і сим разом знало, що наброїли козаки свої. Провідники були тіж, що в Санжарівській історії: Карпо Масло з Черкас (очевидно той самий Карпо, що зветь ся одним з провідників козацьких в попереднїй історії), Яцко з Переяслава – мабуть одна особа з Яцком Білоусом, Єндрушко з Браслава ⁹). Досить сильно скомпромітований був що до участи в сих козацьких нападах староста браславський Сангушко, в підозрінню був і Претвич і Пронський.

І знову завертїло ся колесо. Правительство литовсько-польське нарікало на те, що не вважаючи на велику данину, рік річно плачену ханови, Татари грабують українські землї й забирають людей в неволю. Хан запевняв, що всьому виною козаки: вони своїми нападами на

Лївобережу не дають Татарам можности ходити на московські землї й позбавляють їх сього леґального джерела поживи; вони нападають на турецькі й татарські улуси й викликають тим напади на Україну ¹⁰). Нема що говорити про спокій, поки дїють ся зачіпки й напади від козаків: „естли же ты, братъ нашь, козаковъ своихъ украиныхъ, которыє водою Днепромъ подходячи подъ замки и улусы наши шкоду чинять, воимовати не будешъ – Татарове мои своєє шкоды терпети не будутъ" ¹¹). Такі самі нарікання й претенсії йшли й від турецького султана. Вимовляння своєвільними козаками, московськими підданими нїчого не помагали ¹²). Татари й Турки зовсїм катеґорично винуватили по давньому пограничних старост. Коли в 1550-х рр. пограблено на Тавани караван турецького купця „Адрахмана", хан зовсїм недвозначно заявив, що се черкаський староста кн. Дмитро Сангушкович, приставивши для безпечности навіть свого чоловіка, потім казав козакам його пограбити ¹³). Кілька років пізнїйше, повідомляючи, що „перекопський князь Алъклычъ" за наїзди на Україну всаджений „у твердоє везеньє", хан жадав, аби в. князь з свого боку покарав своїх старост і ,,врадниковъ украинныхъ", що позволяють козакам нападати на улуси татарські, і виразно вказував при тім на київського воєводу і старосту черкаського: „зъ ведомостью и дозволеньємъ" їх нападають козаки з їх замків на Татар ¹⁴). З турецького боку особливо скаржили ся на Претвича ¹⁵).

В. князь розсилав все нові й нові листи до пограничних старост, наказуючи їм „козаковъ повстегати и шкодниковъ карати", робити слїдства разом з відпоручниками ханськими, ставити до очей підозрілих, а винних горлом карати ¹⁶); скомпромітованих старост кликав на оправданнє й навіть скидав з урядів або переносив на иньші місця (як Претвича з Бару, а Дм. Сангушка з Черкас ¹⁷) – хоч Сангушка біда спіткала не так за татарські шкоди, як за його аферу з княжною Острозькою). Але все се нїчого не помагало. Старости оправдували ся тим, що вони тільки відбивали ся від татарських нападів, або стерегли ся від них – як Претвич у своїй нераз цитованій „апольоґії", а пограблені купцї далї виходили самі собі винними, тому що їздили „свовольне небезпечъными дорогами" ¹⁸). Провинників найчастїйше не знаходилось, а як і вишукували часом якихось жертвенних козлів ¹⁹), то се нїкого не стримувало. Пограничний спорт розвивав ся все більше, погранична війна приймала все ширші розміри. Козацькі напади ставали явищем повсечасним, звичайним; козачина вповнї опанувала низ Днїпровий, степи; доходило до того, що сам король мусїв посилати своїх післанцїв в Орду обходом, на Волощину, тому що Днїпром їхати було небезпечно від козаків – „которыє немалымъ почътомъ поля на тотъ часъ наполнили и вси перевозы залегли", як писав король весною 1558 р., під час афери Вишневецького.

Примітки

¹) По анальоґії з попереднїми й пізнїйшими проєктами представляють собі, що і в 1541 р. списаннє реєстра означало вербованнє козаків на службу державну (Каманїн op. c. с. 82). Але се не так: списаннє 1541 р. мало характер чисто полїційний, і про службу козацьку нема мови.

²) Почасти див. вище наведені виривки (с.64-5.) і 1. с. с. 55 і далї. Хронольоґічні означення у Претвича не дуже докладні здаєть ся, – а може не докладні дати Бєльского. Але загалом записки Претвича дають богатий образ пограничної війни від поч 1541 (облога Пронського) до 1549 р.

³) Див. с. 106.

⁴) Про сей епізод була вже мова в т. VI с. 10-11. Акти в Посольській Книзї І ч. 17-20; деякї з сих документів, очевидно не знаючи сього видання, передрукував Яковлев, Україна кн. III.

⁵) 1. с. с. 26 і 30.

⁶) 1. с. с. 26.

7)1. с. с. 36.

⁸) Збірка актів в т. 18 „Записок" ч. 8. і Жерела т. VIII ч. 13-5, про епізод сей див. іще вище с. 96.

⁹) З Карпа Масла польська канцелярія по созвучности зробила „Карпа Московитина" (Karp Moscum – все та ж тенденція зложити справу на Москву); Яцко раз зветь ся Браславцем, другий – Переяславцем (теж мішали видко, по созвучности), Андрушко раз зветь ся Єндрушко, другим разом з нього зробив ся Jan Dersko.

¹⁰) Посольская книга І с. 22, 83, 100.

¹¹) Ibid. c. 85.

¹²) Ibid. с. 77, 112, 137 й ин.

¹³) Посол. книга І с. 77.

¹⁴) Ibid. с. 110.

¹⁵) Жерела т. VIII і цитованя „апольоґія" Претвича в Bibl. Warsz. 1866, IIІ.

¹⁶) Посольская книга І с. 78, 110, 112, 116, 134.

¹⁷) Ibid. 78, 112, 114.

¹⁸) Посол. книга І с. 134, 137.

¹⁹) В. князь в 1555 р. пригадував ханови, як він „не давно прошлыхъ часовъ" наказав видати в Черкасах татарському гонцеви „шкодниковъ горлы на караньє", і заохочував, аби хан так поступав і з своїми (Посол. кн. І с. 116).

КН. ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І ЗНАЧІННЄ ЙОГО ДЇЯЛЬНОСТИ: НЕДОСТАЧА ВІДОМОСТЕЙ ПРО МОТИВИ ДЇЯЛЬНОСТИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ЗАМОК НА ХОРТИЦЇ, ПОДОРОЖ В ТУРЕЧЧИНУ І ПОВОРОТ НА УКРАЇНУ, ПЛЯНИ БОРОТЬБИ З КРИМОМ І БОЯЗКІСТЬ ЛИТОВСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ЗВЕРТАЄТЬ СЯ ДО МОСКВИ, ПОХІД РЖЕВСКОГО НА ТАТАР, ЛИТОВСЬКЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАПОБІГАЄ РОЗРИВУ З КРИМОМ, ОБЛОГА ХОРТИЦЬКОГО ЗАМКУ ТАТАРАМИ В 1557 Р., ВИШНЕВЕЦЬКИЙ В МОСКВІ, ПЕРЕГОВОРИ З МОСКОВСЬКИМ ПРАВИТЕЛЬСТВОМ ПРО СПІЛЬНУ ВІЙНУ З КРИМОМ, ЇХ БЕЗПЛОДНІСТЬ, ПОХОДИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО І АДАШЕВА НА КРИМ, КІНЕЦЬ МОСКОВСЬКОЇ АКЦІЇ, ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НА УКРАЇНЇ; ВОЛОСЬКА АВАНТУРА І КІНЕЦЬ ВИШНЕВЕЦЬКОГО; ТРАДИЦІЯ ПРО НЬОГО.

В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту. Його коротка, переривчаста, блискавична дїяльність варта з сього боку всякої уваги. Тільки на жаль ми бачимо самі зверхнї моменти – і то тільки декотрі, рідкі, відірвані, і мусимо відгадувати цїлість, провідну гадку сеї дїяльности. А се тим тяжше, що не завсїди можна бути певним такої провідної гадки, якогось глубшого пляну в тих киданнях сього степового короля, що не лишив нам нїякого автентичного коментарія до них, нїякого власного пояснення. Попереднїм дослїдникам його вчинки здавали ся преважно безцїльними киданнями неспокійного духа. неурівноваженої енерґії. Але навіть в найгіршім разї – хоч би се було справедливо, все таки се явище на тлї нерухливого, шабльонового житя нашого українского маґнатства на стільки незвичайне, блискуче, що мусить притягнути до себе увагу кождого дослїдника тодїшнього житя. Єсть безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енерґії – те що так цїнне в чоловіку всїх часів, і я певний, що ся авантурнича, неспокійна енерґія не проминула безслїдно, а заплоднила певними ідеями, певними конкретними прикладами житє українського погранича. Я бачу виразні анальоґії, певні ідейні звязки з дїяльністю Вишневецького не тільки в самій ідеї Запорожа, як постійної твердинї серед степового моря, але і в полїтицї пізнїйших козацьких ватажків – в їх змаганнях грати певну міжнародну ролю, опираючи ся на сусїднїх державах, котрих інтереси сходили ся тут в степах. Перед тим ми сього не бачили, і я добачаю тут не тільки post hoc, але й propter hoc. Сей степовий авантурник мав наслїдників своїх ідей, хоч і дрібнїйших, скромнїйших, більш повздержних і урівноважених. З попередників він пригадує не в однім Дашковича, тільки все таки більше неповздержливий, невгамований, широкий. І тому коли Дашкович кінець кінцем скінчив ролею державного мужа, Staatsmann'a, Вишневецький скінчив авантюристом.

На публичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Знаємо його як заможного маґната, властителя кількох сїл в полудневій Волини. Але замість росширяти й збільшати свою „фортуну”, він віддаєть ся пограничному, модному тодї спорту – боротьбі з Татарами. З сього боку, як одного з визначнїйших репрезентантів боротьби з Татарами рекомендує його в своїй записцї з 1550 р. Претвич ¹). Але Вишневецький не вдоволив ся тою, більше оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й маґнати; він береть ся здїйснити гадку, яка носила ся перед очима, очевидно, не одного з тодїшнїх людей, але не була реалїзована досї – хоче заложити замки на Днїпрових островах, як твердинї против Татар. На початках 1550-х рр. ²) „на острові Хортицї, против Конських вод, коло кримських кочовищ”, ставить він замок і громадить наоколо себе козачину ³). Серед сих заходів удаєть ся він до Турків. Не знати – чи вчинив він се тільки тому, що литовське правительство не давало йому досить енерґічної помочи, чи се було в його таки плянах – оперти ся на Туреччинї против Криму. Досить того що десь лїтом 1553 р. він їде в Туреччину. Про се Жиґимонту-Авґусту писав кн. Острозький – що Вишневецький „з усею своєю ротою, себто з усїм козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе”, зїхав до Турків – вислав наперед свою козацьку роту, а потім і сам з своїми козаками потягнув до Туреччини ⁴). Се викликало страшенну трівогу в двірських кругах, та і на Українї: бояли ся, що Вишневецький наведе Турків на Україну. Але страхи були безосновнї: з початком 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини, представив ся королеви з початком марта, в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з пограничної війни, що тепер взяв на себе ролю посередника і заступника перед королем ⁵). Його вияснення кінець кінцем були прийняті, і Вишневецький дістає від в. князя порученнє тримати сторожу на Хортицї против Татар. Отже у Вишневецького се була ідея союзу на два фронти: опираючи ся на Литовсько-польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, держати в руках Крим.

Але смілі пляни Вишневецького й безоглядність в їх виконанню страшили короля. „Під сї часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями”, писав він Радивилу кілька лїт пізнїйше ⁶). Супроти Татар литовсько-польське правительство старало ся держати ся можливо обережно: формально Крим був союзником Литви против Москви. Правительство бояло ся, щоб Вишневецький не зачепив Татар якось нетактовно і в. князь носив ся з гадкою „звести” його з границї й вислати з козаками на війну в Ливонію, навіть хитрощами якось звабити його з Низу, або вислати на заступство котрогось з його братів ⁷). Але Вишневецький не давав себе звести, й правительству зіставало ся тільки пильно уникати всякої прояви солїдарности з небезпечним своїм слугою. Пізнїйше (1557) Жиґимонт-Авґуст на татарські скарги на Вишневецького писав хану, що Вишневецький вів свої пляни на власну руку; він, Жиґимонт, його на Днїпро не посилав, а потім поручив йому степову сторожу головно покладаючи ся на добрі відносини Вишневецького з Туреччиною й ханом. „Можете міркувати з того, що і до й. м. цїсаря турецького він ходив против волї нашої, а як там його принято, самі знаєте: він вернувши ся до держави нашої, розповідав, що там дістав дарунки (жалованьємъ осмотренъ былъ), і у тебе, брата нашого, ласку мав, і з тих причин ми головно й поручали йому степову сторожу, в тім переконанню, що він буде підтримувати відносини з вашими людьми, зазнавши від вас ласки”. І Жиґимонт-Авґуст старав ся представити ханови, який то користний може бути для нього самого і для Туреччини Хортицький замок: він буде хоронити татарські й турецькі володїння, улуси їх і чабанів їх від всяких зачіпок і прикростей, особливо з московської сторони, бо як раз, мовляв, то московські козаки чинять ті зачіпки ⁸).

Але ся традиційна полохлива полїтика литовська Вишневецькому була не по мисли. Тим часом як литовське правительство силкувало ся затримати добрі відносини з Кримцями й звернути їx против Москви, Вишневецький як раз звернув ся в московський бік. Правдоподібно се був його власний плян, зовсїм натуральний і льоґічний: іґноруючи державне суперництво Литви й Москви, свою степову політику вести, опираючи ся на обидві сї держави, що рівно терпіли від Орди і з українських пограничних земель своїх противставляли козацьку оборону сим руїнним атакам Криму. Сама ся полїтика не була нова. Уже в 1530-х рр. хан скаржився в кн. литовському, що черкаські старости, іґноруючи ворожнечу Литви й Москви і союз Литви з Кримом, уживають на свою службу путивльських козаків (себто з українських земель в. кн. московського), насилають їх на татарські улуси разом з козаками черкаськими й канївськими ⁹). Зовсїм натурально, що й Вишневецький задумав притягнути Московську державу до спільної боротьби з Кримом й суперництво інтересів, з традиційним науськуваннєм Орди одних на другого, заступити спільною боротьбою з сим спільним ворогом. Але Вишневецький мав всї причини не хвалити ся перед часом такими плянами з огляду на офіціальний союз Литви з Кримом против Москви, а в московських кругах, з свого боку, не мали причини признавати інїціативу сього ефектовного пляну чужинцеви Вишневецькому. Офіціальна московська лїтопись говорить про перші стадиї боротьби з Кримом, як про дїло самих московських воєвод, зовсїм іґноруючи Вишневецького. Але він був без сумнїву правдивим інїціатором сих плянів, які в московських кругах также скоро опадають потім, як нагло виникли з його виступленнєм.

В мартї 1556 р. московське правительство заповіло похід на Крим, Днїпром на Низ, під улуси кримські. Провід дано дяку Ржевскому; вихідною точкою мав служити Путивль. Ржевский мав побудувати човни на верхівях Псла і з путивльськими козаками йти „добувати язиків”, провідувати „про царя” (хана). Офіціальним приводом служили вісти, що хан збираєть ся походом на московські землї ¹⁰). В дїйсности, очевидно, подвигнули до того московське правительство ради й представлення зроблені Вишневецьким через путивльських козаків, участників його нових заходів і плянів. І при великій обережности і неособливій скороспішности московської бюрократії, мусимо думати, що свої заходи коло спільної акції з Москвою Вишневецький мусїв зачати досить довго перед тим – десь слїдом по своїй візитї в Туреччинї. В червнї Ржевский доносив уже про свої успіхи. Він писав, що на Днїпрі приступили до нього козаки черкаські і канївські, в числї 300, під проводом своїх отаманів Млинського і Михайла Єськовича. З ними і з своїми путивльскими козаками Ржевский пішов під кримський городок Іслам-кермен (на долїшнім Днїпрі, коло перевозів, де теп. Каховка), але Татари мали вісти про них і замкнули ся в замку. Козаки зайняли тільки коней і худобу, й пішли під Очаків. Тут здобули ,,острог” (місто), побили Турків і Татар, забрали багато „язиків” (полонянників) і пішли з тим назад. За ними погнали ся санджаки (турецькі коменданти) з Очакова й Тягинї з великим військом, але козаки в Днїпрових очеретах зробили засїдку, побили з рушниць багато людей і змусили їх вернути ся. Потім під Іслам-керменом догонив їх калґа з великою ордою („съ нимъ весь Крымъ, князи и мирзы”, як писав хвалькуватий дяк). Козаки заложили ся на Днїпровім острові й почали відбивати ся від Орди, відстрілюючи ся з рушниць. Шість день добували їх Татари, але добути не могли, й відступили кінець кінцем. А козаки зайнявши в ночи кінські стада, забрали їх на острів і перебравши ся з річного війська в кінне, пішли навпростець через степи ¹¹).

В усїй тій реляції нема найменьшої згадки про Вишневецького, фіґурує тільки сам дяк Ржевский. Думаю, що се трудно зложити на саму хвальковатість сього Московитина, і що Вишневецький старав ся перед часом не відкривати своїх карт перед ханом, не розривати відносин з ним, і для того не висував ся наперед з своєю участю в против-татарських заходах, а навіть ховав її. В литовських кругах його зносини з Москвою в тім часї не були тайною – московські посли, бувши у Жиґимонта лїтом 1556 р., чули там, що Вишневецький „отъЂхалъ къ Моск— ¹²), хоч формальне посольство до московського царя від Вишневецького в московській офіціальній лїтописи записане тільки в вереснї 1556р. ¹³). На литовськім дворі його сміливі пляни викликали заразом і трівогу перед можливими полїтичними клопотами від його акції ¹⁴) й живі симпатії для сих плянів орґанїзації широкої боротьби з Кримом спільними силами християнських держав. Як з одного боку в московських кругах, так з другого в литовсько-польських Вишневецький ширив сю ідею спільної боротьби, своїми зносинами, своїм прикладом, і його гадки викликали співчутє. Його зносини з Москвою не будили невдоволення в литовсько-польських кругах з огляду на поставлені ним завдання, принаймнї – се невдоволеннє в значній мірі нейтралїзувало ся свідомістю тих користей, які мали з того вийти, як би удало ся справдї орґанїзувати таку спільну боротьбу. На жалї хана з причини козацького нападу 1556 р. ¹⁵), литовське правительство відповідало можливо заспокоючи його. Запевняло, що сей напад був дїлом козаків московських, Вишневецький в нїм участи не брав і нї в які спільні заходи з тими московськими козаками вступати не хотїв: московські люди заохочували його служити Москві й помагати їй збудувати замок для в. князя московського на Хортицї, але Вишневецький на се не здав ся, держить хортицький замок на в. князя литовського і тримаєть ся козаків низових, а з московськими не заходить (се була офіціальна закраска свідомо мабуть надана литовським правительством акції Вишневецького з минулого року) ¹⁶).