Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 49 страниц)

Покій вічний і непорушний уставляєть ся з обох сторін. Борошно, човни й коней (забраних очевидно у козаків) п. староста черкаський має вернути козакам, і коли б пізнїйше котрийсь товариш з війська запорожського пізнав щось свого в староствах Вишневецького, то може доходити своїх прав до того. За смерть Косинського, Шалевского і Снятовского їх свояки можуть судом доходити свого. Всї козаки, які за весь час тих замішань були при кн. Вишневецькім або в його війську, – їм прихід і одхід має бути свобідний як тут (на волости) так і за пороги, до війська козацького, як би хто схотїв, і не має бути нїякого дорікання їм анї пімсти (амнестія).

Майна по померших товаришах козацьких урядники старости – підстарости і городничі не мають забирати на старосту черкаського, але має воно діставати ся по праву дїдичному жінкам, дїтям і своякам їх.

Козаки, приходячи з Низу до староств п. старости коли б то не було, мають мати вільний прихід і одхід, але ті що будуть приходити, мають вибрати зпоміж себе старшого, який би чинив справедливість над ними за проступки ¹⁰).

Останнї точки вказують на якісь хронїчні напруження в відносинах між Вишневецьким і козачиною (побираннє відумерщини, заборонене грамотою Баторія, недопусканнє своєвільних козаків з Низу до городів). Вишневецький обіцяв знести сї репресії й відкрити козакам вповнї свобідну дорогу. Було се по останнїх ухвалах сойму досить несподїваним. Біскуи київській Верещиньский, що займаючи ся кольонїзацією своєї Хвастівської волости, інтересував ся живо тутешнїми справами, сповіщаючи Замойского про умову уложену з козаками, уважав потрібним оправдати Вишневецького. Не такий час, завважає він, щоб справдї можна було взяти ся до репресій, ухваленних соймом на козаків; грозять напади від Татар, неясне становище Турка; добре б було, як би було можна очистити Україну від козаків, але зараз – „кепські часи"; хиба пізнїйше.

Дїйсно, хиба пізнїйше, бо поки що козаки були повними хазяєвами в східнїй Українї, а військо коронне і правительство нїчого не робило для приборкання їх. По своїй угодї з Вишневецьким козаки післали своїх післанцїв до Київа, щоб тутешнїй уряд ґродський дав їм возного для посвідчення насильств і кривд, які вони мали від Вишневецького (себто хотїли здїйснити ті права судового доходження, які їм забезпечила умова). Уряд київський – кн. Конст. Острозького, „не вважаючи на їх ролю послів козацьких", арештував тих післанцїв, взяв на допит, на муки; оден і вмер на тих тортурах, другий лишив ся ледво живий; майно їх і иньших козаків поконфісковано. Почувши про се, військо козацьке з арматою всею силою рушило човнами на Київ, „доходити справедливости на провинниках". В Київі тодї була зібрана київська шляхта на рочках; почувши про козацький похід і не маючи способів боронити ся, вона рішила вислати своїх післанцїв до козаків, щоб намовити їх, аби не йшли на Київ цїлим військом, а вислали тільки свою делєґацїю для розслїдження справи. Післанцями були Верещиньский і кн. Кирик Ружинський, що з братом Михайлом також був ватажком козацьким в 1580-х роках, отже був для козаків нїби свій чоловік. Як оповідає Верещиньский, вони виїхали козакам на зустріч на устє Либеди, але в ночи їх наїхали „калаури" козацькі і думаючи, що то сторожа київська, ледве їх не порубали. Але біскуп впав на гадку, щоб дати козакам пізнати, що то не сторожа, казав – своїм музикам грати на жоломийках (w szalamaie) псалом „Воспою Господеви въ животЂ моємъ", і се справдї виратувало їх. Коли прийшло козацьке військо, Верещиньский з Ружинським пробували відмовити козаків від походу на Київ, але вони не згодили ся післати делєґатів, кажучи, що з сими послами було б те саме що і з попереднїми, і пішли Днїпром і суходолом на Київ; а було їх коло чотирох тисяч. Шляхта розбігла ся, „не хотячи з урядом замковим пити того пива, яке він наварив"; уряд замковий з міщанами замкнули ся на замку. Але кінець кінцем прийшло до згоди без розлитя крови, і навіть без стріляння, як запевняє Верещиньский в своїй реляції. Козаки згодили ся на окуп за вчинені їм кривди: заплачено їм 12 тис. золотих, і списано з ними „угоду" (на жаль не маємо її); вона забезпечала „вічний покій і перемирє" з козаками, як і черкаська, і правдоподібно забезпечила козакам більше меньше тіж права, що й черкаська угода з Вишневецьким ¹¹).

Тим часом похід козаків і утеча шляхти з Київа сильно наполошили сусїдню шляхту волинську, і спеціально князїв Острозьких: їм очевидно вже привиджував ся новий козацький похід на Волинь. Волинська шляхта, зібрана в Володимирі на виборі делєґатів до трибуналу, зі страхом приняла відомість, що козаки „до столицы воєводства києвского зъ арматою войною втягнули, згромажати и тамъ осести хочуть", бо з того була б і Волини велика небезпечність. Тому дала кн. Острозьким повновласть, аби слїдили за козаками і в потребі скликали шляхту: шляхта обіцяла, що на кождий поклик їх ставить ся, куди вони скажуть ¹²).

Небезпечність присувала ся на Волинь і з полудня – від Браславщини (може її розуміє волинська шляхта згадуючи, що від козаків також „часу недавно прошлого небезпеченства и шкоды великиє въ краяхъ Подолскихъ стали ся"). Тутешнї козацькі розрухи були особливо тим небезпечні, що з козаками тут накладало й міщанство браславське, так близьке до них всїм складом свого житя, – тим часом як в поднїпрянських замках воно не виходить з послушности своїм старостам. З пізнїйших звісток довідуємо ся, що провідником чи визначним участником сих браславських розрухів був Наливайко, але скупі відомости, які маємо в листї Жолкєвского з 25 падолиста 1593 р. не згадують про нього ще. Жолкєвского про тутешнї розрухи сповіщав браславський староста Струсь, описуючи їх дуже грізними рисами, в дусї реляції Вишневецького, і зробив на Жолкєвского сильне вражіннє. „Пан староста браславский дуже збентежений своєволею й бунтами тих злих хлопів", писав Жолкєвский Замойскому; „пильно потрібує ласки, ради й ратунку вашої, бо за противленнєм і бунтованнєм тих хлопів (розуміють ся очевидно браславські міщане, разом з козаками) трудно йому сповняти свої обовязки в відправлюванню святої справедливости (суду): приходить ся йому, їздячи туди (до Браслава), зберати великі збори, стережучи ся їх буйности і своєвільства. Я радив п. старостї – і з свого боку буду того пильнувати – щоб якось по доброму привести їх до послушности; але як би далї з їх боку був такий непослух, прошу дати науку – що в такім разї робити далї. Я маю відомости, що вони присягли ся не допустити там жовнїрам квартир (leżey), а мабуть і у кримського царя їх післанцї бувають. Такий у них непослух (upor) і своєвільство, що вже не уважають зовсїм анї на Бога анї на короля анї на що иньше. Треба б завчасу тому запобігти, аби з того чогось гіршого не стало ся. Як менї казав п. староста, сила їх там слабка, тільки завзятє велике" ¹³).

Цїкаво при тім почути, що аж сї жалї й відомости Струся змусили Жолкєвского вперше задумати ся над козацькою справою, над сими українськими своєвільствами. Се тодї як уже цїлих два роки (1592 і 1593) східно-полуднева Україна була ареною козацького господаровання; потім як козаки опановували державні замки, забирали гармати, давали правдиві битви старостам і шляхтї. Так мало займали тутешнї справи вищу адмінїстрацію польську. Аж тепер Жолкєвский довідуєть ся про ріжні накази королївські в справі козачини, від Баториєвих почавши аж до недавнїх, з 1590-років, що казали війську коронному, як ми бачили, без всяких правних процедур громити своєвільних.

Ситуація на Українї справдї ставала все грізнїйша. Спеціальні причини ще причиняли ся до напливу козачини з Низу в „волость": Татари громадили ся в великих масах в степах, потравили тут пашу, і вкінцї знищили запорозькі укріплення на Запорожу, скориставши з того що козачина вся рушили звідти ¹⁴). Але на хвилю нові комбінації заграничної полїтики притягнули до себе увагу козачини й відтягнули їх сили від української „волости", звернувши в експедиції заграничні.

Примітки

¹) Listy Źółkiewskiego ч. 19.

²) У Соловйова VII с. 625.

³) Див.вище, с. 182.

⁴) Listy ч. 17.

⁵) Bielski c. 1691.

⁶) Угода як низше.

⁷) У Немцевіча Dzieje panowania Zygmunta III, вид. Туровского І с. 135.

⁸) Volum. legum II с. 344.

⁹) Бєльский с. 1700-l.

¹⁰) Лист Верещиньского до Замойского, виданий поки що у Стороженка Ст. Баторій с. 307; помиляєть ся він, толкуючи, що уставленнє козацького суду в Черкасах опираєть ся на польськім праві. Нї, се був імунїтет, привілєґія.

¹¹) Реляція Верещиньского-Listy St. Źółkiewskiego c. 28-30.

¹²) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 21.

¹³) Listy ч. 22.

¹⁴) Listy c. 32-3.

ЗНОСИНИ ЗАГРАНИЧНИХ ДЕРЖАВ З КОЗАКАМИ І УЧАСТЬ ЇХ У ВІЙНІ З ТУРКАМИ 1593-6 РР.; КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ І РОЗРУХИ НА УКРАЇНЇ Й БІЛОРУСИ 1595/6 Р.: АВСТРО-ТУРЕЦЬКА ВІЙНА І ПЕРШІ ЗНОСИНИ АВСТРІЇ З КОЗАЧИНОЮ, ВЕРБУНОК ЯН. ОСТРОЗЬКОГО, МІСІЯ ХЛОПІЦКОГО, ПАПА КЛИМЕНТ VIII І МІСІЯ КОМУЛЕЯ, КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА ТУРКІВ 1593/4 Р., МІСІЯ ЛЯСОТИ І ПОСОЛЬСТВО МОСКОВСЬКЕ, ПОХІД НАЛИВАЙКА НА МОЛДАВУ, НЕВДАЛА ЕКСПЕДИЦІЯ ЯЗЛОВЕЦКОГО, КОЗАЦЬКИЙ ПОГРОМ ВОЛОЩИНИ, ВПЛИВ ЙОГО НА ПОЛЇТИЧНУ СИТУАЦІЮ, ПОХІД ЛОБОДИ І НАЛИВАЙКА 1595 Р., ЕКСПЕДИЦІЯ ЗАМОЙСКОГО, МОЛДАВА ПЕРЕХОДИТЬ ПІД ЗВЕРХНІСТЬ ПОЛЬЩІ.

Уже з 1590 р., коли Туреччина закінчила війну з Персією, стало рішучо заносити ся на велику війну між Австрією й Туреччиною за Угорщину. Невважаючи на те, що останнїми часами (від згоди 1568 р. властиво) Австрія платила з своїх угорських земель рік-річний „почесний дар” султанови в висотї 30 тис. дукатів, напади з турецького боку не переривали ся, й було очевидно, що як тільки турецьке правительство упораєть ся, податливість і пасивність Австрії не відборонить її від нової атаки з боку Турків. І хоч формально війна була проголошена тільки лїтом 1593 р., але фактично вона вела ся вже скорше і австрийське правительство мусїло розглядати ся за союзниками і засобами против найстрашнїйшої воєнної сили тодїшнього світа.

Обставини складали ся так, що з заходу можна було що найбільше сподївати ся тільки грошевих підмог; воєнну поміч давав тільки папа. Приходило ся шукати помочи на сходї, й австрийський двір силкуєть ся притягнути до своєї боротьби з Туреччиною Московщину, Польщу, Семигород, Молдаву. Серед сих заходів довідуєть ся про воєнні контінґенти козацькі й заходить ся коло нього, щоб і їх притягнути до участи в боротьбі з Турками і їх помічниками Татарами.

Уже зимою 1592/3 р. чи найдальше – в початках весни 1593 р. до австрийського правительства звернув ся якийсь козацький висланник, заявляючи свою готовність прийти на Угорщину і „служити против Турок”. Чи був то висланець справдї запорозької козачини, що стояла тодї під проводом Косинського і воювала з Острозьким, а потім Вишневецьким, не знати; може скорше був то висланець шляхетсько-козацьких авантурників, як і пізнїйший Станислав Хлопіцкий і той Валїцкий, що потім про посольство Хлопіцкого оповідав ¹). Австрийське правительство, маючи очевидно деяке понятє про двозначне полїтичне становище козачини, не схотїло на слїпо анґажувати себе й сього першого післанця відправило нї з чим. Але свому послу Вакеру, висланому весною 1593 р. до Москви з тим, щоб притягнути її до участи в боротьбі з Турцією, між иньшим поручило воно запитати також, чи не буде московське правительство противити ся замірам австрийського правительства „прийняти козаків і післати їх против турецького султана”. Московське правительство потїшило посла обіцянкою підтримати Австрію против Турків, а що до козаків сказано йому, що до них Москва нїчого не має; при тім характеризовано їх як людей дуже користних для партизанської війни, але своєвільних і непевних ²). Тодї при новім посольстві в Польщу, при кінцї 1593 р., тому ж Вакеру поручили також довідати ся там щось близше про козаків, але потайки, не звіряючи ся особливо Замойскому, як чоловіку неприхильному антітурецьким плянам ³). Що польське правительство не признаєть ся офіціально до нїякої власти над козаками, се мусїли знати на австрийськім дворі і тому про згоду питати не поручали, а хотїли, очевидно, вияснити тільки фактичні відносини.

Тим часом одначе Януш Острозький, що мав зносини з Угорщиною, вже в вереснї 1593 р. почав через свого білоцерківського підстаросту, звісного нам кн. Курцевича, заохочувати козаків в службу цїсареви: обіцяв їм по 20 золотих і сукно на кождого кінного вояка, але жадав, щоб мали з собою артілєрію – 24 гармати полеві, себто – щоб ішли усїм військом; так доносив Замойскому на початку жовтня Верещиньский ⁴). Про се, очевидно, балакали між собою козаки в Київі, під час своєї „окупації” київської, і тут, почувши сї розмови, оден з катеґорії тих шляхетсько-козацьких авантурників, якийсь близше нам незвісний Станислав Хлопіцкий задумав зробити собі з того аферу ⁵). Він пустив ся в Прагу на цїсарський двір і тут заявив, що приїхав в ролї посла від низових козаків: козаки маючи 8 до 10 тисяч війська беруть ся ударити на Татар, що виберають ся походом на Угорщину, – сим нападом вони відвернуть їх від походу. З сеї пропозиції австрийське правительство рішило скористати не чекаючи вістей з Польщі. Хлопіцкого формально прийнято в службу, приведено до присяги й вислано до козаків з цїсарською корогвою й трубами і листом до них, з закликом воювати Турків. Осібно з своїм аґентом Лясотою правительство австрийське післало в дарунок козакам 8 тис. дукатів і поручило йому близше порозуміти ся з ними що до операцій против Турків ⁶).

Разом з тим в подібні ж заходи з свого боку, зовсїм не залежно від австрийського правительства, чинив папа Климент VIII, що дуже близько до серця приймав угорську справу і також перейнятий був плянами східньої лїґи против Турків. Ще в 1580 р. через польську нунціатуру козацькі ватажки подавали папській курії пляни ґрандіозних воєнних операцій на Турка ⁷); тодї вони лишили ся без результату, тепер папа задумав скористати ся з них. В осени 1593 р. вислав він свого нунція хорватського священника Комуловича, чи Комулея (в латинській формі), поручивши йому клеїти ту лїґу і між иньшим взяти на службу против Турків козаків. Він мав заохотити їх до війни – на се дано йому дві булї, одну адресовану до козаків, другу до їх гетьмана (capitaneus). На задаток, коли б того конче добивали ся, мав він дати їм 12 тис. дукатів, а решту – як уже розпочнуть війну ⁸). Але маршрут Комуловичу дано при тім досить незручний: звернути ся до арциб. Солїковского, потім до Януша Острозького, а до самої козачини Комулович так і не знайшов дороги. Про Запорожцїв довідав ся, що вони стережуть Татар на устю Днїпра, і туди не відважив ся їхати. З Камінця війшов в переговори з „иньшими козаками”, числом півтретя тисячі (мабуть Наливайковими) ⁹), хотїв привести до спільних операцій їх з господарем молдавським, але той собі таких союзників не бажав, бо бояв ся їх погромів, і так з тих переговорів нїчого не вийшло ¹⁰). Кінець кінцем Комуловича справили до недавнього козацького „старшого” Мик. Язловецкого, і з ним він уложив таку умову: за цїну переданих йому тих 12 зол. Язловецький обовязав ся до трох місяцїв іти або в Татарські краї або напасти на Татар, коли вони вертатимуть з Угорщини ¹¹).

Можемо собі представити, як сї всї пляни, переговори, поголоски, сї папські й цїсарські дукати, корогви й труби розворушили козацтво й який горючий матеріал кинули між нього.

Уже в груднї 1593 р. вибралось козацьке військо на турецькі дунайські міста, пройшло через Волощину, напало на Джурджево й трапивши під час ярмарку, набрало там здобичи, попустошило околицю й вернуло ся щасливо; Турки й Волохи вибрали ся догоняти, але до Днїстра не нагнали, а за Днїстер перейти не відважились. Провідником сього походу польські джерела називають Григория Лободу, що перше виступає тут як козацький ватажок, а козацьке військо рахують на три тисячі ¹²). Але був се поход здаєть ся – добровольский, бо військо запорожське до його не признавалось ¹³). Воно рушило ся доперва на весну 1594 р., коли на Запороже прийшла цїсарська грамота, післана з Хлопіцьким і вислана ним туди на перед. Щоб показати свою службу цїсареви, як казали козаки, військо козацьке зараз же, в мартї того року, вибрало ся походом на Білгород, де громадили ся тодї турецькі війська до походу, погромило місто й побило багато Турків – півтретя тисячі вояків і вісїм тисяч простого люду ¹⁴). Потім, в маю, коли Хлопіцкий привіз цїсарську корогву й иньші клейноти, рішено було вчинити новий похід. Кримський хан тодї рушив з Криму на Угорщину, й рішено було погромити його на переправі через Днїпро (пригадуємо, що се був плян Хлопіцького, предложений цїсареви). З ним рушив гетьман Богдан Микошинський на 50 човнах з 1300 козаків. Але орда йшла дуже великою масою (було 80 тис. людей, як оповідав взятий „язик”), а переправи стерегли турецькі кораблї, так що козаки бити ся з ними бились, але не допустити переправи не здужали. В червнї приїхали посольства – московський посол з дарунками і порученнєм, щоб козаки помагали цїсареви, і цїсарський (Лясота) з грошима і порученнєм, щоб козаки йшли через Волощину на здогін за Татарами. Сума привезена Лясотою як дарунок (8 тис. дукатів) розчарувала козаків – вони сподївали ся більшого і хотїли формальної службової умови, з певною річною платнею. Плян походу в Туреччину їм теж не сподобав ся; вони казали, що на се треба й більше людей – а їх було на Запорожу 3 тис. тільки, і коней треба, а їх нема, і щоб дістати, треба часу; лїпше піти на Перекоп, або на турецькі міста Кілїю і Бабадаг, човнами. Як оповідає Лясота в своїй незмірно цїкавій записцї, ся опозиція виходила від старших і статочнїйших козаків, тим часом як „чернь” з початку була за згодою, а потім під впливом сеї старшини, стала також відмовляти ся. Нарештї рішено вислати до цїсаря послів з деякими трофеями, щоб умовити ся що до дальшої служби, а тим часом іти на Перекоп ¹⁵).

Завданнє – іти за Татарами на Молдаву й боронити їм переходу, не прийняте на себе Запорожем, на власну руку задумав сповнити Наливайко. Вже з весни він носив ся з гадкою іти походом на Татар і бажаючи злучити корисне з приємним, шукав фірми чи по просту сказавши – наємця для сеї кампанїї. З квітня маємо його лист до гетм. Замойского: він подає до відомости, що відпросив ся з служби кн. Острозького, прочувши про небезпеку, яка насуваєть ся від ворога св. хреста і всеї корони Польської, зібрав „немало товариства” й віддає його й себе до розпорядження гетьмана: просить інструкцій, куди на того неприятеля має звернутись і де з військом своїм має мати кватири ¹⁶). Та гетьмани були взагалї до козацтва настроєні і скептично і неприхильно, і очевидно, не схотїли взяти й Наливайка в службу ¹⁷). В маю-червнї він то, очевидно, переговорював вже з Комуловичом що до служби на Турків. Сї переговори теж не привели до нїчого, і тодї Наливайко з своїм військом, з півтретя тисячі люду сам пішов на Волощину, переймати Татар в їх походї на Угорщину, десь в серединї чи другій половинї червня. Військо його було, розумієть ся, занадто слабе, щоб заступити Татарам дорогу, але йому удало ся сильно їх шарпнути й забрати кілька тисяч коней (3-4 тис.), як оповідали його післанцї; з листу Наливайка до короля виходило б, що він погромив осади турецькі в околицї Прескан, на долїшнїм Днїстрї ¹⁸). Прочувши, що Запорожцї не можуть за для браку коней рушити ся на Молдаву, Наливайко післав своїх післанцїв на Запороже, заохочуючи до згоди й спільних операцій. Лясота був свідком сього посольства. Він каже, що Запорожцї гнївали ся на Наливайка за те, що він під час волинської кампанії 1593 р. бив ся против них в війську Острозьких. Наливайко виправдував ся тепер перед Запорожцями, що він не міг инакше поступити, бо ся кампанія застала його в службі у кн. Острозького і він не міг від його відступити, але готов ставити ся на суд Запорожцїв: „коли чесне рицарство підозріває його далї в якійсь ворожнечі, то він сам особисто ставить ся в їх колї, зложить свою шаблю, буде виправдувати ся від усїх, і коли рицарське коло все таки признає його неправим, то він сам дасть свою голову відрубати його власною шаблею. Але він сподїєть ся, що його вияснення їх вдоволять і його вважатимуть на будуще своїм добрим приятелем і братом”. На перепросини він заявляв охоту подїлити ся з Запорожцями своєю здобичею – дати їм 15-16 соток коней, захоплених від Татар ¹⁹). Кінця сього епізоду Лясота не оповідає, але очевидно, що помиреннє наступило, бодай формальне, бо згодом починають ся деякі спільні операції Запорожцїв з Наливайківцями.

Тим часом гетьмани польські, погордивши козаками, приготовили собі страшенну компромітацію. Не знаючи, кудою Татари будуть іти на Угорщину і боячи ся безпотрібно мобілїзувати шляхту, щоб потім не стягнути на себе докорів, як би ся мобілїзація була зайвою, вони не приготовили нїчого против Татар. А в липню (1594) хан, як казали – діставши велику суму від господаря молдавського аби не йшов через Молдаву, – пішов вгорі Днїстром на Покутє, відти в Галичину, грабуючи, палячи, побиваючи людей. Перше нїж гетьмани стягнули свої війська і скликали сусїдню шляхту, Татари пройшли аж під Самбір, і аж тут стрівши ся з військом, зручно умкнули через гори на Угорщину. Сей татарській похід викликав з усїх боків страшенні нарікання й жалї на гетьманів Дорікали за спустошення, дорікали за компромітацію: австрийське правительство заздалегідь просило не перепускати Татар через свої землї, й правительство польське рішучо обіцяло, що Татар через Польщу не перепустить, тим часом позволили їм пройти в Угорщину тудою, де їх не сподївали ся зовсїм, і се сильно погіршило шанси „наших християн”, як казали в Польщі ²⁰). Се наповнило бажаннєм пімсти польські круги, Замойского спеціально; він стає горячим прихильником лїґи против Туреччини.

Язловецкий, вдавши ся під той час до Замойского з своїм пляном походу на Татар за папські гроші (Комуловича), дістає згоду гетьмана – хоч той і не покладав великих надїй на сей плян, вважаючи його занадто великим як на сили приватного чоловіка ²¹). Надїї свої Язловецкий покладав головно на козаків; Комулович подавав надїї також на Волохів і Семигород, але се були пусті гадки. Хотїв іти в Крим, погромити татарські оселї, полишенї ордою. Але козаки відступили від нього на дорозї, й тодї Язловецький передумав – пішов на Білгород, бо се була лекша справа. Та тут і власні люде його почали кидати й тїкати, так що се шляхетське козакуваннє на нїчім скінчило ся – а з тим і папські та Комуловичові заходи на Українї ²²).

Козаки натомість господарили в Волощинї. Наливайко в своїм листї до короля так поясняє історію сього походу: „Не хотячи тратити час дармо і упускати нагоду пустошити неприятеля, пустили ся ми (Наливайко з своїми) під Кілїю і прийшовши під Тегиню пішли штурмом; здобувши місто за божою помічю, вирізали ми не малу частину поганцїв, а частину забрали живцем. Спаливши місто, пробували ми здобути замок, але не могли здобути, і тодї розпустили загони: обернули в нївець огнем пятьсот і кількадесять сїл, побили не мало поганцїв, забрали ясиру (невольника) 4000 Турків, Туркень, Татарів, Татарок. Але господар волоський дав 7000 людей своїх в поміч поганинови і нас гонив з своїми людьми аж до переправи, відгромив здобич на перевозї і побив декого з товаришів” ²³). Сей невдалий похід мав місце десь в вереснї (сентябрі) ²⁴); на Українї оповідали, що в нїм мало згинути Наливайківцїв дуже багато – більше як півтори тисячі, і Наливайко задумав відомстити ся Волохам. Війшовши в порозуміннє з Запорожцями, разом з Лободою вибрав ся він у новий похід, десь в жовтнї (октябрі) 1594 р. „Ми відповіли йому на се (господареви), пише Наливайко в своїм листї, й прирікли то йому явно в його землї, й сповняючи свою обіцянку і рицарське слово, вийшовши звідти (з Волощини), зєднали своє військо з Лободою і пішли разом на Волощину; там з ласки божої, в трох місцях мавши з тим неприятелем битву, зазнав я великого щастя, в людях його починив йому такі утрати, що він уже не міг більше поправитись і кидаючи гармати, мусїв шукати собі ратунку у втїкачцї. А ми зі здобичею, яку тодї здобули у неприятеля й занесли до Бару, і там не дали коням старітись, а з огляду на листи від його цїсарської милости, а також панів воєводів семигородського, мунтянського і волоського – на жадавнє тих християнських володарів, поїхали на поміч до неприятельських земель, як годило ся людям рицарським” ²⁵). Польські історики оповідають про той великий козацький похід на Волощину більше; вони кажуть, що козаків було до 12 тис., під 40 більше меньше хоругвами, і між ними були дві цїсарські корогви, присланї Рудольфом. Перейшовши Днїстер під Сорокою, розбили господара, що пішов їм був на зустріч, так що він мусїв тїкати до Мунтян. Спалили Яси, попустошили цїлу країну і вийшли за границю, коли воєвода зібрав ся на них знову за помічю з Мунтян ²⁶).

Мабуть не без впливу сього ефектовного погрому наступила переміна в ситуації: господар молдавський Арон розриває з Турками й переходить на сторону цїсаря, та укладає союз з воєводою мунтянським і семигородським против Турків. Козаки в сїй полїтичній комбінації брали дуже живу участь; сотник Демкович був спеціально висланий козаками на Молдаву, щоб узяти від господаря присягу на вірність цїсареви; з другого боку цїсар поручав господареви „порозумівати ся з козаками” в дальшій акції ²⁷). Польщу й Москву цїсар знову старав ся втягнути також в свою боротьбу з Турцією, але страх перед Турками в Польщі був занадто великий, і Замойский хоч носив ся з гадкою походу на Крим, мусїв обмежити ся оборонною тактикою ²⁸). Тільки Арон з козаками і з семигородською помічю розпочав кампанїю против Турків. Лобода з кінцем лютого 1595 р. пішов на Волощину, вже в ролї союзників Арона; Наливайко рушив туди ж кілька тижнів пізнїйше ²⁹). Козацькі сили рахували ся на 12 тис. ³⁰). Наливайко так описує сю кампанїю: „Стрівши ся з військом волоським під Тегинею й зложивши присягу, пішли ми на замок. Замку здобути не могли й звернули ся на Білгород, здобули там місто, кілька разів били ся з неприятелем, попалили дуже багато сїл коло Білгорода, але замку не здобули й обернули військо на Кілїю. Тут місто спалили, сїл також немало попалили на устях Дунаю, замок здобували дуже сильно, і були б таки й взяли, як би не оглядали ся на незгоду і зависть Волохів з Уграми (семигородськими), що скрізь нам була в великій перешкодї ³¹). Побоюючись зради від них, ми завернулись до дому, і в долинї Ялпузї, шість миль від Кілїї святкували Великдень, звичаєм християнським. А відправивши там свято, приїхали щасливо в землю свою до Пикова” ³²).

Тим часом повстаннє Молдави і Валахії викликало великий турецький похід для приборкання непокірних підданцїв султанських. Турецьке військо спустошило Валахію і збирало ся на Семигород. Таж доля чекала Молдаву. Се викликало велику трівогу в Польщі: бояли ся, що війшовши в Молдаву Турки пройшли б і на Україну; тим більше що козаки подавали трівожні вісти й про Татар. Тим часом воєнні сили польські були слабкі. Прийшло ся гетьманам польським „зложити пиху з серця” й здати ся до козаків – дарма що на них тяжіли тепер ріжні провини і своєвільства. Скориставши з нагоди, що козацький полковник Сасько прислав з Браславщини вісти про Татар, Замойский післав до козаків лист, закликаючи до служби й помочи; писав, що мають тепер добру нагоду вернути собі ласку короля і сойму, утрачену їх своєвільствами, і поручав їм взяти на себе Татар. Але козаки о ласку не дбали, а жадали платнї і взагалї супроти того легковаження і неприхильности, яке показували їм досї гетьмани, не охотили ся до участи в їх плянах; польські хронїсти толкували, що й не довіряли вони Полякам – очевидно супроти тих суворих постанов, що на них тяжіли – і се також можливо. Замойский відписав, що перше нїж говорити про заплату, козаки мусять заслужити пробаченнє своїх вин, а тодї просити грошей і сукна. Тодї Сасько відповів, що на війну таки не підуть, і пішов з Браславщини на Днїпро ³³. Наливайко вибрав ся походом на Угорщину, мовляв за якимсь листом від цїсаря. „Давши коням три тижнї випочити і не маючи дїла в державі вашої королївської милости – писав він королеви – а не звикши дармувати, пустились ми до землї цїсарської, за писаннєм від й. м. цїсаря християнського. Там не малий час ми служили – не за якісь гроші, тільки з самої нашої рицарської охоти, але зрозумівши, що Мамутеля веде з воєводою семигородским інтриґи против вашої кор. милости, посилає людей короля (ерцгерцоґа) Максиміляна семигородському воєводї в Волощину против пана канцлєра (Замойского), – я, будучи підданим вашим королївським, не стерпів того довше. Не прикладаючи свого серця до грошей і дарунків у тій державі (цїсарскій) і не даючи себе потягнути лакомству, я не загаяв ся довше там, але діставши певну вість, що пан гетьман (Замойский) пішов з військом на Волощину, зараз, не гаючи ся, з тих країв скоренько пішов на службу отчинї своїй – вважаючи скрізь за обовязок їй служити. Просто з гір дав я листом п. гетьманови знати про себе і довідував ся, чи не потрібує він мене в тім краю. Але п. гетьман відписав нам, що йде до землї Волоської не для війни, а для иньших справ” ³⁴).

Так само, коли Запорожцї відмовивши своєї участи в походї офіціальнім, на власну руку пішли під Тегиню громити Турків, Замойский післав до них остереженнє, що їх там не потрібує, і жадає, аби зараз ішли собі на Низ, инакше буде з ними поступати як з ворогами. І ті пішли на Поділє ³⁵).

Замойский хотїв ужити козаків на Татар, але не хотїв їх у Волощинї, де задумував тонку, більш дипльоматичну, нїж воєнну акцію. Він стояв на тім, що боронить границь річи посполитої, але не нарушує згоди з Турками. Осмілений повною безборонністю Волощини, він війшов в її границї, вислав відси останки семигородского війська і посадив на господарстві одного з волоських бояр Єремію Могилу, що пробував довгий час на Українї й одержав від польського правительства права горожанські й шляхетські. Він мав бути формальним васалем польським, коли б на се пристала Туреччина, а як нї – то фактичним польським підручником, буфером між Польщею й Туреччиною; сього Замойский рішив добити ся від Туреччини, щоб Молдава зістала ся васальною державою, а не була обернена в просту турецьку провінцію, як задумували тепер в Царгородї. Наслїдком опізнення хана, головні сили турецькі не вирушили на Молдаву, і Замойский в своїм укріпленім таборі міг поставити ся против кримської орди й невеликого помічного полку тегинського бея; замість рішучої битви прийшло до переговорів і уложення згоди з ханом і беєм; разом з тим Могила через екзарха Никифора війшов в порозуміннє з турецьким візиром: турецьке правительство годило ся признати Могилу господарем молдавським, своїм васалєм ³⁶). Плян Замойского був таким чином осягнений, відносини до Туреччини й Криму поладнані, Молдава в особі Могили перейшла під фактичний протекторат Польщі.