Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 49 страниц)

„Рада чи збори козаків були 15 червня. Трівали три днї. Були й духовні: п. митрополит Борецький (він запросив мене до свого двору два тижнї пізнїйше) ⁴), п. Курцевич, вибранний владикою козаками, 300 попів з 50 черцями. Першого дня промовляв п. Борецький, з сильним зворушеннєм, дуже сильно, скаржучи ся на річпосполиту і короля, що їх стару і святу віру гнетуть, нищать, топчуть. Витягнув лист присланий Вильнянами і прочитав; вичитав реєстр, скільки там побито за віру, скільки увязнено, скільки кинено в ями ⁵). Потім Сагайдачний дістав лист того обманного патріарха; наперед його поцїлував, потім, як прочитано положив собі на голову. Тодї раптом счинив ся крик: присягали всї, що боронитимуть своєї старої віри „аж до горла”.

„Другого дня приведено в середину круга королївського посла. Поставили для нього дві дїжки чи бочки деревляні на землї, й застелили коврами ⁶). Коли він сказав коротку промову, п. гетьман Бородавка казав стріляти з рушниць і гармат, і ся стрільба трівала без перерви цїлі дві години. По скінченню її складали присягу, що будуть вірні королеви і в теперешнїй потребі річипосполитої готові на всяку службу – коли сповнені будуть їх прошення.

„Третього дня визначили сотників, полковників, отаманів, осаулів ⁷), і послів до короля: п. Сагайдачного, п. Курцевича і ще двох. Головна справа посольства – щоб король затвердив на митрополїї й владицтвах посвячених патріархом; инакше будуть брати в неволю шляхту, як їм порадив Борецький. Після того між собою робили вибір, кому дати королївські гроші, і рішили дати тільки тим, що мають добру зброю й були по кілька разів в морських походах на Турків. І так прийшло ся по одному золотому на двох: було вибраних козаків, на конях, з рушницями, сорок тисяч. І нарештї, визначивши міста і волости на кватири, уставивши кари і закони, розійшли ся спокійно, і саме під ніч прийшли до Білоцеркви, зробивши три милї”.

Оповівши далї інцидент, що став ся в Білій Церкві (у одного Жида в коморі знайшли збезчещену ікону, і се дало привід Бородавцї дати козакам право грабити Жидів по всїй Українї – ,,що вони й сповняють вірно”), кс. Оборнїцкий додав ще кілька заміток про настрій між козачиною:

„Треба дуже бояти ся, щоб козаки не вчинили якогось великого повстання і не вийшло хлопської війни. Дуже вони тут розпаношили ся, і все більше зростає їх смілість і своєвільство, коли побачили вони себе в такім числї й силї. Бородавка в своїй промові на тій своїй радї сказав між иньшим: „Перед військом Запорозьким трясеть ся земля польська, турецька і цїлий світ”. Охорони, Боже, тутешнїх католиків, малочисленних і плохих! Нема куди тїкати; всї вас облишили. Міста, волости спустошені козаками. Людей нема; що живо тільки, пішло в козацтво. Сам султан турецький і хан не наробили б більших шкод”.

Се оповіданнє кидає трохи світла на тодїшню ситуацію.

В козацькій справі вийшла якась проволока. Хоч козачина вигребла ся з Запорожа ще під весну, в супроводї королївського дворянина, й зачала мобілїзацію, – ся мобілїзація потім замняла ся. Участь козаків в кампанїї вимагала ще прінціпіального рішення. Чи не було се результатом виливів київських кругів? Можливо, навіть дуже. Але в масї козачина не стояла ще на стільки під їх впливами, щоб взяти на себе їх справу, і київський собор рішив допильнувати справи на радї.

Правительство зрікло ся вже морського походу і думало ужити козачину для діверсії на Татар. Се була справа пильна, бо вже з кінцем квітня рушило ся турецьке військо з Царгороду. Щоб понудити до скоршої мобілїзації, вислано до козаків посла з грошима, з невиплаченою платнею за минувший рік, 20 тис. золотих. На раду, що мала формально рішити сю справу, їде в великім числї духовенство, з владиками, і їх козацькі партизани, з Сагайдачним на чолї – участники київського собору. Їх промовам і впливам удало ся осягти, що козачина взяла церковну справу за свою; поставила першою умовою правительственне затвердженнє відновленої єрархії.

Чи було се те, чого могли собі бажати київські круги? Не зовсїм. Після того як правительство в сїй справі встигло вже православних так безпардонно вивести в поле: наобіцявши всякого добра патріархови, вчинило такі нагінки на православних, а його самого проголосило шпіоном, ворохобником і т. д., тяжко було покладати ся на добру волю короля. В момент ради, в серединї червня н. ст., вже з повною очевидністю вияснило ся, як незмірно важна для правительства участь козаків у війнї. Хмари турецького війська вже присували ся до Дунаю, а польське військо ледво починало збирати ся, і було його мало, і було воно кепське, лихо споряджене і ще лихше дісціплїноване ⁸). В сумі козацьке військо, що взяло участь в кампанїї, було так велике як польське і нї трошки не гірше від нього – гірше уоружене, але не гірше дісціплїноване, і далеко лїпше вишколене в війнї з Татарами й Турками, а при тім в порівнянню з польським майже нїчого не коштувало. На козачинї лежала половина справи, і всяка дальша проволока, всяке відтяганнє козачини могло бути пресією на правительство просто незрівняною. Колиб козачина в сїм моментї поставила справу на вістрю меча – aut-aut, або правительство зараз дасть ґарантії її бажанням, або вона йде собі знову на Низ ловити рибу – се могло б в даних обставинах дуже богато зробити. І от така рішуча постава була потрібна київським кругам. Але козачина не поставила ся так рішучо. Як часто перед тим і потім, вона пішла тільки до половини: жадання поставила, але забезпечити їх сповненнє наперед не постаралась.

Чи була се психольоґія підданих, що навіть маючи в своїх руках владущих, так часто не важать ся виступити против них різко, відкрито, безцеремонно? На виступах українських перед тим і потім ми побачимо ту психольоґію, от і зараз ж через кілька тижнїв в Варшаві. Не наприкряти ся занадто, не наставати дуже, щоб не зразити, не виробити злого суду про таку свою настирність.

Чи самі київські круги не мали відваги сказати козачинї відкрито: поставте ся до кінця, „або-або”?

Все ж таки було лекше се порадити, нїж самому так поступати. І може був се брак податности у партиї Бородавки на київські жадання. Козачина Сагайдачного взяла давно церковно-національну справу за свою; вона могла вже перед тим вести серед козачини аґітацію за демонстрацією. Але козацькі головорізи Бородавки може й не брали сеї справи так до сердця, і дзенькіт червінцїв та перспектива великої кампанїї на королївській службі, добичництва і повної свободи та самоволї „на волости” під покривкою тої королївської служби може взяли перевагу над огненними словами митрополита, образами виленських мук і тортур і піетизмом для намов найсвятїйшого отця патріархат? І свою християнську ревність вони за лїпше вважали документувати погромом українських Жидів з приводу того жидївського кощунства (фіктивного правдоподібно) ⁹), нїж входити в конфлїкт за свою віру з „христианїйшим” королем!.

Не в інтересах козачини було доводити до повного розриву з правительством. Але може сей розлом, ся мала услужність Бородавки й його партизанів заважили потім на його упадку, судї, смерти? Бо церковно-національні інтереси українські в сїм моментї вимагали від козачини служби ревнїйшої, теплїшої, готовійшої...

Се все можливо, хоч тільки буде нашим здогадом.

Примітки

¹) Listy ч. 15 (з Кракова, 9/VII н. ст.).

²) Sowita wina – Архивъ с. 497.

³) Знаємо його в витягу, надрукованім Лукашевичом в його книзї Dzieje kosciolów wyznania helweckiego w Litwie, I c. 165.

⁴) Лист писаний 28/VI, з „Фаустинова” (Фастова).

⁵) Пор. вище с. 457 прим. 2.

⁶) Замість підвисшення.

⁷) Centuriones, tribunos, attamanos, assawulos.

⁸) Читати напр. лист Ходкевича в Жерелах VIII ч. 143, або замітки Любомірского в його дневнику – Pauli c. 68.

⁹) Ось як оповідає се Оборнїцкий: In domo ditissimi Iudei (в Білій Церкві) et dilecti quondam d. Cracoviensis (Януша Острозького) dicta a Wicko inventa est in cellario imago Salvatoris, affixa lerrae quatuor clavis. Hanc extractam attulerunt cives ad d. hetman d. Borodawka i т. д.

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 Р.: МОБІЛЇЗАЦІЯ КОЗАЧИНИ, ПОХІД НА МОРЕ І ПАНЇКА В ЦАРГОРОДЇ, ПОСОЛЬСТВО САГАЙДАЧНОГО Й КУРЦЕВИЧА ДО КОРОЛЯ, УХИЛЬЧИВІ ВІДПОВІДИ КОРОЛЯ, СОЙМ 1621 Р.

Козачина почала ладити ся до війни, шарпаючи Жидів та латаючи злиднї козацькі по волостях королївських і панських так сердечно, що ґвалт пішов по панських кругах. „І так аж занадто маю кривд від жовнїрів і всякого иньшого заблудящаго гультяйства, так що вже сливе все в мене попустошене, а коли ще і те немилосерде останнє маю від того своєвільства (козацького) терпіти, то вже сердцю моєму то було б рівне з смертю", писав королеви оден з найбогатших маґнатів України кн. Ю. Збаразький, і жадав суворої кари на Обалковского, за те що дав козакам позволеннє на збираннє запасів. Але не час був на якісь репресії. Король у відповідь признав велике своєвільство козацьке, але згадав тільки, що сам Обалковский вже занїс на них протестацію до київського ґроду. „Справдї, сильний то спосіб на таких чесних людей", поіронїзував на се маґнат, перший сенатор держави, що й сам розумієть ся не надавав би нїякої ваги такій протестації, занесеній на ньго ¹).

Частина козаків таки пішла на море. Вийшовши з Запорожа, і обминувши турецьку фльоту, що стоючи коло устя Дунаю, мала стерігти від них краї турецькі, буяли на морю. Було їх, здаєть ся, не богато, але пополоху наробили страшенного і в безбороннім Царгородї й по иньшім побережу. „Не можна й сказати, який був тут страх великий", писав в серединї червня н. с. французькій посол з Царгороду. Шіснадцять кораблїв козацьких пройшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої кольони на устю черноморської протоки (Босфору), знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешнї села, і такий з того був перестрах, що сила людей від Пери і Касомбаші до Арсеналу вже почали перевозити своє майно до Царгороду". В столицї не було нїякої оборони, нїякого порядку; тільки три ґалєри стояли на сторожі Босфору, і каймакам, заступник візира, з начальником палат султанських на улицях назберали ріжної голоти, та позабиравши всяку зброю з чужих кораблїв, що стояли в портї, якось полатали крім тих ґалєр іще сорок ріжних кораблїв і вислали їх на козаків. Але сї імпровізовані моряки мали таке поважаннє для козачини, що підїхавши до козацької фльоти й побачивши, що козаки грабують якесь село, не відважили ся напасти на тих шіснадцять чайок – з яких половина людей була на землї й не могла їх боронити. Подивились на запалену козаками пожежу й тихенько, під покровом ночи вернули ся собі назад до Царгороду, а провідник сеї кумедної експедиції поспішив ся вислати 20 тис. цехинів до султанського табору – 15 тис. для самого султана, а 5 тис. для візира, щоб відвернути гнїв султанський за таке своє заячесердиє ²).

Лїпше пощастило капудан-баші, що при поворотї козацької фльотилї задав їй битву, і не вважаючи на сильні страти, які задали йому козаки, встиг захопити кілька чайок з козаками і поспішив їх завезти султанови, що стояв з військом в сусїдстві вже над Дунаєм і тепер зірвав свою злобу і гнїв на нещасливих недобитках, а привідцю такого славного тріумфу чайок обдарував. ,,За таку славну побіду" (великої турецької фльоти над малою купою чайок!), записує турецький лїтописець, „два рази був він обдарованний препишною шубою, і такіж нагороди дістав для 18 яничарських старшин фльоти, а військо, уживши забраних негодивцїв (козацьких бранцїв) для своєї забави, частину їх зробило метою для стрільби з луків, і з них сам султан пробив кількох власними стрілами, иньших розірвано слонами, декотрих призначено на розшарпаннє гаками, розтинаннє й иньші люті муки, а одного з них, відступника від віри іслямської, розрубано на дрібні частки" ³).

Кінець кінцем серед галасу поголосок і побільшених вістей, які ходили про сей козацький похід (і пускали ся таки умисно, з ріжних мотивів), не легко зміркувати розміри його й кінцеві результати (напр. польському вістунови, що був в Кілїї, в сусїдстві тої битви турецької фльоти з козаками, оповідали, що козаки, пустивши 16 чайок фальшивих, зроблених з комишу, звабили турецьку фльоту в засідку й там погромили її так, що мало хто втїк) ⁴). В сумі експедицїя ся інтересна більш тим величезним розголосом, якого наробила, нїж своїми розмірами чи результатами.

Увага польських кругів тим часом була скуплена коло приготовань до кампанїї, що посували ся одначе дуже повільно і нескладно, та трівожних вістей, що приходили з над Дунаю, про рухи турецького війська, його величезні розміри, й велике завзятє на Польщу, яке показував при кождій нагодї султан. Українські круги з напруженою увагою й трівогою чекали результатів посольства, висланого до короля з козацької ради. Давно ще не було такого рішучого моменту в боротьбі українського житя з ворожим йому режімом, і жадно чекали інтересовані, що візьме тепер такий сильний козир, яким була в сїй грі справа козацької участи в війнї.

Посольство прибуло в Варшаву в липнї. Сагайдачний, Курцевич і ще двох. Тих не знаємо, але сї два вибрані були дуже добре. Сагайдачний, окритий славою стількох походів, з репутацією високої льояльности для річипосполитої й короля, з незабутнїми заслугами для них, вінчаними недавньою московською експедіцїєю, коли він вирятував з такої неможливої ситуації королевича і дав можність закінчити з честю сю безконечну московську авантюру. І Курцевич князь-чернець, вихованець падуанського унїверситету, пан з роду і европеєць з виховання під рясою ігумена козацького монастиря і мітрою відновленої єрархії, що як у фокусї зберав собі ріжнороднї течії, які перехрещували ся в українськім житю сього многоважного моменту. Унїатський публицист заховав нам коротко зміст записки, предложеної сими послами королю; судячи з сього змісту, вона повторяла гадки виложені в протестації м. Йова і правдоподібно вийшла з під йогож пера ⁵). В нїй багато говорило ся про патр. Теофана, про його побут в Москві і на Українї; жалували ся на неславу пущену на нього і на весь народ руський; коротко, але дуже неприязно згадувало ся про унїатських владиків. Козаки просили полагодження релїґійної справи, скасовання унїверсалів, виданих на православних останнїми часами, і затвердження королївськими грамотами новопоставлених єрархів на їх урядах. Коли король сповнить сї прошення, обіцяли йому послужити ⁶).

Перша авдіенція була 20 липня н. ст. Відправленно посольство 31 липня ⁷). Про зміст переговорів, про королївські відповіди маємо тільки уривкові, досить загальні і принагідні звістки. В меморіалї православних владиків, виготовленім на зимовий сойм 1622/3 р., пригадувало ся королеви прийнятє зроблене ним Курцевичу: „Після того як він пояснив відповідно невинність свою і нашу, ваша кор. мил. прийняли його в ласку свою і допустили до руки своєї і з такими словами відпустили його від свого королївського маєстату: „Маєш ласку нашу! скажи й иньшим, аби вчинили теж – дістануть ласку нашу". А з королївської відповіди, даної війську Запорозькому на письмі, наводить той же меморіал такі слова: „Але його кор. милость з прирожденної своєї доброти робить се – що не спішить ся з сповненнєм тих своїх мандатів: чекає, що признають ся вони самі, що погрішили против його маєстату, – як то уже оден признав перед його кор. милостю" ⁸).

Судячи з сього король на предложені йому домагання відповів досить здержливо і ухильчиво. Він поки що обіцяв тільки стримати екзекуцію мандатів (і то хто зна чи не до осіб самих владиків); обіцяв пробачити їм вину самовільного поставлення, коли вони являть ся перед ним і покають ся в своїй провинї. Але відси ще була дуже далека дорога до признання за ними їх владичих гідностей та потвердження на їх духовних урядах, і нїчого такого в письменних відповідях королївських, очевидно, не було. Але в устній відправі мусїли бути подані досить виразні надії на заспокоєннє релїґійної справи, хочби в виразах і формах можливо неясних, – так щоб можна було потім без великого труду того всього відректи ся, як уже відрекло ся раз се саме правительство від надїй і обіцянок, даних патріарху. Принаймнї козацькі депутати в сих відповідях дочули дуже багато приємного, і Сагайдачний, вертаючи з посольства, був, по словам сучасника, вповнї вдоволений з його результатів – „з великим задоволеннєм одержав втїшну для війська відповідь" ⁹). Пише се чоловік, що бачив ся і мав нераз нагоду говорити з Сагайдачним зараз по його посольстві, і трудно пропустити, щоб старий козак вважав потрібним робити „добру міну при невдалій грі". І в українських кругах прийнято було за факт, що король пообіцяв „успокоїти" релїґійну справу ¹⁰). А в католицьких кругах ходила та фраза, записана пізнїйшим єзуітським істориком – що король обіцяв скорше дати корону собі відібрати, нїж позволити схизматику засїсти на митрополїї київській ¹¹). Кождий міг тїшити ся по своєму.

З огляду на дані королем обіцянки, на соймі, скликанім тодї, на місяць серпень, для обговорення воєнних справ (правда, зовсїм уже по часї!), православні вважали неделїкатним виступати з якими небудь жаданнями в сїй справі. В пізнїйшім своїм меморіалї владики поясняли, що вони, сповняючи бажаннє короля, аби ставили ся і заявили свою покуту, дїйсно явили ся були на сойм, готові дати всякі вияснення. Але за радою розважних людей і самі зміркувавши, що не час тепер на таку справу, вони відложили її, аби не виглядало, що своїми приватними справами вони перешкоджають загальній справі річипосполитої, що тодї була в таких тїсних і трудних обставинах ¹²). В такім разї одначе не було б що й ладити ся на сойм і виберати ся на нього. Правдоподібно, обіцянки дані королем козацькій депутації роззброїли православних. Король обіцяв – льояльним підданим з повним довірєм і спокоєм належало чекати сповнення його обіцянки. Неделїкатно було б наглити його або докучати настирними повтореннями домагань, що йно предложених уже йому.

І льояльні вірнопіддані ґречно розїхали ся з сойму.

Примітки

¹) Listy Zbaraskiego ч. 12 i 15.

²) Депеши de Cesi – Historica Russiae Моn. II c. 414.

³) Наіма у Сенковского, Cellectanea c. 150-l, пор. звістки Cesi й иньших: Hist. Russiae Mon. c. 415, Жерела VIIІ ч. 144 – тут оповідаєть ся, що султан сам хотїв рубати голови невільникам, сажав на паль, закопував живцем і т. и. Сучасний проповідник польський Бірковский оповідає, що сорок бранцїв козацьких султан казав посадити на човно і обливши смолою, пустити так Дунаєм.

⁴) Жерела VIII с. 228. В кождім разї нема підстави думати, що таки кінець кінцем козаків винищено тодї до ноги, як приймає напр. Третяк (на підставі депеш де Сезі).

⁵) Унїати називали авторами її виленських монахів (List do zakonników л. 14), але ті заперечували се (Eleuchus л. 10), і очевидно се не був вірний здогад. Сопіга в пізнїйшім голоснім листї до Кунцевича, називає сю записку „деклярацією Сагайдачного": о deklaracyi Sahaydaczcznego mogę rzec: Verba sunt Pamphile (так в текстї рукописного, ориґінального Processus canonisationis в бібл. петерб. академії, у Лїковского Historia unii koscioła ruskiego z kosciołem rzymskim, дод. 3, трохи инакше: Verba sunt pamphila). До останього часу сей текст ходив в більш нїж свобіднїй парафразї Бантиша-Каменського: „Въ разсужденіи объявленія Сагайдачного можна сказать, что сочиненіе его предрагоцЂнное" (Ист. извЂстіе объ уніи, вид. 1864 р. с. 73), і на тій підставі говорило ся про лїтературну творчість Сагайдачного (ще у Каманїна). В дїйсности сї слова не дотикають зовсїм Сагайдачного: Сопіга каже Кунцевичу, що його слова з приводу деклярації Сагайдачного (себто православного посольства), якими Кунцевич хотїв позбавити значіння сю деклярацію – пусте говореннє. („Пусті твої слова, Памфіле" свобідна цитата з Теренція).

⁶) List do zakonników л. 14-5.

⁷) Сучасні записки королївського дворянина у Кулїша Ист. возсоед. II с. 403.

⁸) Iustificatia niewinności – Архивъ I. VII с. 525-6.

⁹) Записує се Як. Собєский: Сагайдачний приїхав з посольства до війська і z wielkim ukontentowaniem pocieszoną wojsku swemu odprawę odniosł. Дневник c. 118, пор. Commentarii (c. 35): redibat ille Varsovia, ubi legatione apud regem functus, optatum suis ferebat responsum.

¹⁰) Матеріали до гетьм. Сагайдачного ч. 40.

¹¹) Див. вище с. 499.

¹²) Iustificatia, Архивъ с. 526.

ХОТИНСЬКА ВІЙНА 1621 Р.: ПОХІД КОЗАКІВ ПІД ХОТИН, САГАЙДАЧНИЙ В ПОЛЬСЬКІМ ТАБОРІ, ТРІВОГА ПОЛЯКІВ, МАРШ КОЗАКІВ, СЛАВНА ОБОРОНА КОЗАЦЬКИХ ЧАТІВНИКІВ, САГАЙДАЧНИЙ В НЕБЕЗПЕЦЇ, ПРИЇЗД ЙОГО В КОЗАЦЬКИЙ ТАБОР І ВИБІР ГЕТЬМАНОМ, КІНЕЦЬ БОРОДАВКИ.

Козачина не ждала результатів посольства для свого походу. В серпнї, коли в Варшаві тільки ще збирав ся сойм для наради над способами боротьби, армія Османа вже перейшла Дунай і святкувала байрам, в серединї серпня н. ст., під Білгородом, а армія польська, що мала стрічати її над Дунаєм, ще доперва тільки збирала ся над Днїстром та по довгих надумуваннях заходила ся переходити його. Отже алярм на всї боки, заклики до скоршого приходу – в тім і до козаків. Треба було спішити ся, не чекаючи королївських відповідей на козацькі петиції.

Правда, момент був того роду, що можна було змусити правительство до уступок, поставивши йому тепер певні conditio sine qua nоn. Але се не були безстидні полїтикани, що тільки чигають на корону, аби поставити їй свої домагання, коли вона опинить ся в труднім положенню. Се були поштенні земляки, до верху налиті льояльністю для корони, всегда нинї і присно.

В останнїх днях серпня н. ст., коли польська армія, ставши напротив Хотина, збирала ся переходити на молдавський берег Днїстра, козацьке військо під проводом Бородавки стояло вже на долїшнїм Днїстрі, й займало ся пустошеннєм Молдавської сторони. Попустошили околицї Сороки і Оргієва, захопили десь сторожу господаря, і тим так його настрашили, що він з Яс утїк до турецького війська. До польського війська прилучити ся казаки не хотїли, доки воно де перейде за Днїстер; так заявили вони через посольство, в відповідь на заклики польських гетьманів; толковано се тим, що козаки не вірять Полякам і побоють ся якої небудь зради з їх сторони (видання Туркам, як головних провинників і привидцїв турецького походу) ¹). Се було одною з причин, що дали у Поляків перевагу рішенню перейти за Днїстер, і польське військо почало брати ся до переправи. Довго не могли собі дати ради, поки якийсь „чоловік на постать простий і плохий”, мабуть місцевий селянин, – „одні казали, що Русин, иньші – що Литвин” ²), підняв ся за 100 зол. поставити міст на Днїстрі, і зробив се дуже дотепно і сміло, викликавши велике здивованнє і радість серед польського війська. До 20/VIII н. с. польське військо перейшло і стало табором під Хотином та нетерпеливо чекало козаків, висилаючи до них гінцїв за гінцями.

Замість них приїхав несподївано Конашевич, вертаючи ся з Варшави (21/VIII н. с.). Він думав, що козацьке військо вже злучило ся з польським, і з тим їхав сюди. Його прийняли з великою радістю. Гетьмани обдарували його ріжними дарунками і придавши йому для безпечности дві хоругви козацькі і кількадесять польських вояків, просили щоб як найскорше їхав до козацького війська і вплинув на козаків, аби скорше йшли до польського війська. Перед лицем турецьких і татарських орд польське військо почувало себе дуже сиротливо, і боячи ся та недовіряючи Бородавцї, великі надії покладало на Сагайдачного і його впливи, як людини щиро прихильної річипосполитій.

Виявило ся одначе, що Сагайдачного вислано даремно. Два днї пізнїйше прибуло посольство від Бородавки – „Дорошенко, полковник з доброю репутацією у молойцїв за свою хоробрість і завсїди зичливий для короля і річипосполитої” (пізнїйший гетьман), з товаришами. Вони донесли гетьманови про починенї спустошення в Молдаві і питаючи роспоряджень, куди мають іти, обіцяли всяку послушність. Гетьман Ходкевич переказав до Бородавки, аби спішив ся до польського табору ³).

Але слїдом розійши ся трівожні вісти, що турецько-татарське військо задумало упередити злуку козацького війська з польським, і користаючи з того, що значна частина козацького війська була розсипана по Молдаві на підїздах („чатах”), задумало затримати козацьке військо й ударити тим часом на польський табор. В таборі настала велика трівога: „кождий і найменьший знав, як нам потрібні козаки”, записує очевидець. Ходкевич вислав на звіди своїх вояків, але їм не удало ся пробити ся. Згодом прийшли вісти більш утїшні. Татарам і Туркам справдї удало ся погромити декотрі козацькі чати, що позагоняли ся в глубину Молдави, але затримати козацького війська не удало ся. Частина їх, три тисячі, з тих що були на чатах, пробили ся тогож дня до польського війська; головне козацьке військо тягнуло слїдом. При тім оповідання про нечувану відвагу й енерґію показану козаками в сих битвах з ворогами незвичайно втїшили й підбодрили польське військо.

Особливо оден епізод набрав великого розголосу, серед Поляків і Турків ⁴). Татарське військо перестріло козацькі чати, коло 300 люда, що вертали ся з під самої Сучави. Неможучи їх здобути, дало знати султанови, й той з цїлою армією рушив на ту горстку козацьку. Меньша частина їх, коло 100 душ, засїла в скалистій печері над Прутом, і там боронила ся кілька день, відстрілюючи ся й відбиваючи ся від турецьких військ, поки нарештї султан не стримав сих атак, наказавши взяти козаків димом. Розложили огнї, запалили порохи, і справдї підкурили козаків. Оден по одному виходили вони з печери і попадали під шаблї яничарів. Друга, більша частина, окопала ся в лїсї на другім боцї Пруту. Баші з великим військом і арматою даремно добували їх табор цїлий день. Султан, засївши в шатрі над високим берегом, даремно підбадьорував своє військо, роздаючи богаті дарунки кождому, хто приносив йому голову козацьку. Турки понесли величезні утрати в своїх людях, а табору козацького таки не здобули (оповідано в польськім таборі, що в битві з тим марним козацьким віддїлом кілька тисяч яничарів згинуло). В ночи козаки викрали ся з табору і роздїливши ся на дві части, почали відступати лїсом. Коли ж надійшов день, вони знову заложила ся табором, повикопували собі шаблями лежі, й землею засипавши вози, розставлені наоколо, з них зробили собі імпровізований вал. Знову цїлий день турецьке військо здобувало їх і під вечір, „по росї”, здобуто невеличкі останки сього війська – всього тридцять душ їх було; иньші погинули за сї два днї, декотрі встигли утїкти. Всього наловлено з чат козацьких більше як двіста бранцїв, і султан знову урядив собі з них хижацьку забаву; рубано їх на кавалки, розстрілювано з луків і рушниць; кількох сам султан застрілив власноручно. А двох лишив живими: одного лишив у себе закладнем, як античний тиран, оспіваний Шілєром, а другого післав до козаків, намовляти їх відстати від Поляків, а пристати до Турків – обіцяв їм за те всяку поміч і опіку, і столицею козацькою брав ся їм дати яку хочуть, чи Київ чи Камінець ⁵).

Серед тих маршів турецько-татарських військ на переріз козакам ледво не згинув Сагайдачний, так необачно висланий польськими гетьманами на ослїп через загрожену неприятелем територію. Де стояло козацьке військо, в польськім таборі не знали; пустивши ся наздогад, Сагайдачний з товаришами натрапили на широкий слїд від війська, і думаючи, що се слїд козацький пустили ся ним. Була вже ніч; здалека видко було дим і огнї якогось великого табору, і в тім переконанню, що має перед собою козацький табор, Сагайдачний сміло попростував туди, спішачи ся як скорше. Та коли почало світати, приглянувши ся сьому таборови, Сагайдачний завважив фатальну помилку: перед ними виднїли ся намети турецькі. Треба було чим скорше тїкати назад. Але турецька сторожа встигла завважити ворожий підїзд і кинула ся за ним. Бачучи, що з своїми потомленими кіньми все однаково він не втїче від свіжих коней турецьких, Сагайдачний сміло вдарив на сю погоню. Але тим часом в турецькім таборі розійшла ся вість про неприятеля, все що живо полетїло в поміч своїм. Сагайдачний в сїй битві дістав небезпечну рану – прострілено йому руку. Побачивши, що Турків все прибуває і сили стають зовсїм не рівні, він кинув ся в чагарі, і лишивши коней, почав скрадати ся пішо лїсами. Проблукавши цїлу добу в сих лїсах, без провідників і дороги, змучений тяжкою раною, яка таки й не загоїла ся і звела його в могилу – він все таки уйшов бісурменських рук. Добрав ся до Дністрового берега, і переправивши ся на другий бік, дістав ся до козацького табору, що стояв коло Могилева ⁶).

Приїзд Сагайдачного зробив переміну в козацьких відносинах. На Бородавку серед козаків було велике невдоволеннє. Він чи не доріс до ролї вожда в більшім стилї, чи не пощастило йому, – але в кождім разї справа пішла лихо. Незручно розкидавши чати, дав Туркам і Татарам половити й побити багато козаків, а не встиг поробити потрібних запасів для коней, і тепер уже не можна було сього поправити, коли турецько-татарські війська присунули ся під сам фронт. Навіть не легко було зійти ся з польським військом, і Турки могли відтяти від нього козаків. Неприхильні Бородавцї напрями й круги через се брали гору. Коли Сагайдачний зявив ся в козацькім таборі, його витали оваційно. З похвалами прийнято його реляції про результати з посольства до короля, про стрічу з королевичом, що поспішав з своїм полком до хотинського табору, і переговори з польськими гетьманами в хотинськім таборі. Тактика Сагайдачного, що наказувала можливу льояльність і услужність для річипосполитої, щоб зреалїзувати обіцянки дані королем (а мабуть і королевичем) – була одобрена. Бородавка чи через якісь перешкоди, чи тому що таки не мав щирої охоти вкладати ся в польські потреби й ставив інтереси козацького добичництва над інтереси кампанїї, мусїв покутувати свої помилки. Рада не тільки скинула його з гетьманства і проголосила гетьманом Сагайдачного, – на Бородавку піднесені були ріжні обвинувачування, його закували в кайдани і кілька день пізнїйше, уже під Хотином, судили, засудили на смерть і стяли в колї козацькім, для 8/IX н. с. Вини на нього зложені сучасник описує так: „він немудро, а по правдї сказавши – нещасливо розсилав чати в землю Волоську, ідучи до табору, і через те кілька сот козаків згинуло”; иньший більше, з польського становища, додає до того вину опізнення до польського табору ⁷). Правдоподібно, брак припасу для коней який виявив ся зараз по приходї до польського табору й викликав розрух серед козаків, був чи не найголовнїйшою причиною такого кінця нещасливого гетьмана: на нього, на його злу справу” зложено всю вину сих клопотів – що козаки мали велику шкоду в конях і бояли ся останнього знищення через пізний прихід і неприготованнє сїна ⁸). Зовсїм фантастичними натомість були, розумієть ся, поголоски, що ходили в польськім таборі – нїби то за Бородавкою знайшли ся підозріння, що хотїв зрадити, передати ся Туркам і т. п. ⁹).