Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 49 страниц)

⁵) Див. Жерела VIII ч. 155, 156, 162, пор, листи Збаразького ч. 25.

⁶) Публ. бібл. Пол. F. IV № 138л. 5: 21 februarii, Kozacy zaporowscy od woyska swego posolstwo odprawowali.

⁷) Пор. Жерела VIII ч. 155, 158.

⁸) Gdyż, jakom z nich wyrozumiał, na tem są: gdzieby w ojczyznie służby nie mieli, na Don udac, a ztamtąd zwykłym sposobem morzem Czarnym inkursye czynić – Kr. Radziwiłła Sprawy wojenne c. 152, пор. І53.

⁹) В дневнику читаємо: „ледви тільки послів козацьких відправив гетьман, а вже по всїй Литві загреміла чутка, що гетьман бере кілька тисяч Запорозцїв на погибіль в. кн. Литовського. Люде всї, настрашені прикладом тої експедиції, як гетьман Замойський був впровадив до Литви 15 тис. козаків, почали благати його листами, щоб відвернув ту сарану” – ibid. c. 174.

¹⁰) Ibid. c. 137, 172-4, 187; проєктував узяти 1000, скільки взяв дїйсно – не знати.

¹¹) Пор. ще відзив про козаків Воловича – Публ. бібл., автоґрафи 119 ч. 55.

¹²) Жерела VIIІ ч. 158.

¹³) Наведено Максимовичем, Собр. сочиненій I c. 376-7.

¹⁴) ВЂршЂ с. 33 і 36.

¹⁵) Лист митрополита до львівського брацтва, що уставляв порядок уживання сеї фундації – Архивъ III, І ч. 74. Фундація ся істнувала при кінцї XVII в., і дохід з неї, по 8% ішли на vivende szkoły ruskiei, szpitala, iako i chorych w teiże szkole (Архивъ I. XII c. 346).

¹⁶) Rygor.

¹⁷) Себто козаків запорозьких.

¹⁸) Хан.

¹⁹) Z okienkiem – щоб вписати потім імя вибраного.

²⁰) Доповняю тут елїптичний стиль листу – з контексту.

²¹) Listy ч. 27 (з Кракова, дня 8 мая н. с.).

²²) Лист з Уманя, 6 мая, в бібл. Замойских.

²³) Цитований лист 6 мая, і Listy Збаразького ч. 28.

²⁴) Ex fece – з сподів, в иньшім листі (ч. 34) автор заступає се словами z czerni.

²⁵) Także znieważywszy w tem starszyznę swoię.

²⁶) Listy ч. 32.

²⁷) Ibid. ч. 34.

²⁸) Жерела VIII ч. 159, 167.

²⁹) Во contract z р. hetmanem niebosczykiem byl taki: gdzieby na s. Jlię pieniędzy nie dano, na morze isć będzie wolno.

³⁰) Див. вище с. 385.

³¹) Реляція комісарів в бібл. Замойских.

³²) Жерела VIII ч. 159, 167, 168, 170, ркп. бібл. Замойских, пор. інструкцію на соймики – Zbiór Немцевіча VI с. 332.

³³) Се опізненнє предвиджував сам король – ib. ч. 170.

³⁴) Жерела VIII ч. 170, пор. 162.

³⁵) Listy ч. 32.

³⁶) Рукоп. бібл. Замойских.

³⁷) Listy ч. 28 (лист з 8/VI н. с., з Кракова).

³⁸) Hist. Russ. mon. II с. 420-1, пор. реляції анґлїйського посла Zbiór V с. 427-8.

³⁹) Listy Zbaraskiego ч. 28, Жерела VIII ч. 163-5.

⁴⁰) Рукоп. бібл. Замойских (реляції комісарські з місяця липня).

⁴¹) Tym zoldem od morza tylko, nie od Zaporoza wstręt im czyni, włosci nie wspominaiąc (рел. комісарська в ркп. бібл. Замойських).

⁴²) Жерела VIII ч. 172. Zbiór pamiętników VI с. 331. Реляції в бібл. Замойских. Король серіозно задумав ся на тим, куди б обернути козачину, але не було куди – в Литві її не хотїли, і з Шведами в серпнї зложено згоду на рік, а з Москвою відносини теж вигладили ся (Жерела VIII ч. 159). Хотїв звернути козачину на Кантеміра (ч. 157), але мабуть на се козаки не злакомили ся. Фальшива поголоска про похід Олифера з 15 тисяч козаків під Білгород див. в листї Кр. Збаразького Публ. бібл. Разн. F. № 67 с. 273.

СОЙМ 1623 Р. І ЦЕРКОВНО-НАЦІОНАЛЬНІ ДОМАГАННЯ: ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ ДО СОЙМУ, IUSTIFICATIA МИТРОПОЛИТА, SUPPLICATIA ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ, ПЕТИЦІЯ КОЗАЦЬКА, GRАVАMІNА ПРАВОСЛАВНИХ.

В тих переговорах, чи властиво рефлексіях їх в королївській кореспонденції – бо не маємо деклярацій козацьких нї з першої (майської) нї з другої (серпневої) комісії, нї змісту їх петицій, висланих по другій комісії до короля, з посольством козацьким (кінець серпня с. с.), і можемо судити про них тільки з тих рефлексій в правительственних сферах, – виступають все жолудкові питання козачини: справа підвисшення платнї, право приставств і леж. Коли се не односторонність самих рефлексій (правительство могло спеціально інтересувати ся сими ,,реальними” справами, відсуваючи на бік иньшу „ідеольґію”), то можна се толкувати двома причинами. По перше – перевагу взяла „чернь”, маса козацька, відтиснувши старшину на другий плян (сей мотив про перевагу черни над старшиною неустанно повторяєть ся в правительственних сферах в другій половинї 1622 р.) ¹), а маса могла дїйсно інтересувати ся тими питаннями жолудковими більше нїж національними. По друге, питання церковно-національні король мабуть від початку зіпхнув на сойм – що там їх треба полагодити, і з ними треба було чекати сойму.

Сойм був росписаний на початок 1623 р., і заздалегідь в українських кругах почала ся аґітація і приготовання до відповідних заходів на соймі. Провід вів в тім митрополит Йов, що з смертю Сагайдачного став рішучо на чолї релїґійно-національного українського руху. Новий гетьман не мав відповідного авторитету і стояв на другім плянї, але колишнїй львівський дідаскал на митрополичім столї „второго Єрусалима” держав ся гідно і опираючи ся на співчутє козацької старшини, сміло прийняв на себе ролю духового провідника України.

Вище згадана була його окружна грамота з кінця 1621 р., де він накликав православних тримати ся своїх православних владиків і не попускати нї в чім унїатській єрархії ²). З кінцем 1622 р. він видрукував меморіал, призначений для правительства п. т. Iustificatia. Вона адресована королеви, а підписана „Йов Борецький митрополит з усїми епископами низько чолом бє”. Писана, розумієть ся, по польськи, в головнім повторяє вона гадки й арґументи давнїйшої ,,Протестації”, тільки в формі здержливійшій. Широко розводить ся про льояльність руського народу, боронить його против підозрінь і обвинувачувань в шпіонстві і ворохобництві, кинених останнїми часами на суспільність руську, духовенство і патр. Теофана; виправдує посвященнє владиків; запевняє, що вони не шукали тут нїяких особистих користей, і радо зречуть ся своїх прав до владицтв, коли король схоче виконати своє право презентації і визначить на сї владицтва осіб православних: Теофанове посвященнє було вимушене потребою, бо король перестав презентувати владик патріархови ³).

Меморіал сей мав заступити особисте оправданнє митрополита з владиками перед королем. Митрополит згадує бажаннє короля, висловлене минулого року перед Курцевичом – аби владики ставили ся перед ним. Він признає, що випадало б йому з арх. Смотрицьким явити ся перед королем, подякувати за ласку, за прислані охоронні листи („ґлейти”) – „але і недостатки наші, і здоровля мого велика нездатність не дали тому можливости”. Митрополит і архіепископ за лїпше вважали тримати ся своїх резіденцій, нїж здавати ся на ласку королївську, хоч би і з охоронними грамотами.

Разом з адресованою королеви „юстификацією” епископату була приладжена і видрукована, також по польськи, „Суплїкація до сенату Корони і в. кн. Литовського, від обивателїв коронних і в. кн. Литовського, стану шляхетського, релїґії старинної грецької, послушенства східнього” ⁴). Вона служила доповненнєм до епископського меморіалу. Написана сильно, а місцями навіть різко, без тої смиренної (хоч і гідної) покори Юстифікації, вона впадала в тони козацького меморіалу 1621 р. або соймової промови Древинського ⁵), ударяючи сміло на беззаконне ламаннє правительством прав запоручених православним, і на привідцїв сих утисків і беззаконь, унїятських владик, „сих Пакостів, Шишок, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Рутських, що під теперішню хвилю удають з себе владиків руських” ⁵). Вона характеризує сю полїтику, як змаганнє до того, ,,аби на Руси не було Руси”. „Старти ся змінити віру руську значить силкувати ся знищити руський народ, а силкувати ся знищити руський народ – чи не значить ся задумувати знищити визначну частину самої отчини” ⁷), бо – поясняє він – „віра східня не може бути знищена инакше як з знищеннєм народу руського”. І давши кілька образків тих кривд і утисків, які терплять православні, навівши безконечний реєстр міст і місточок, де православні „відсунені від урядів лавицї міської ратушної, ремісники з цехів витиснені, позбавлені церков, предками їх, тої ж віри, з муру і дерева будованих, а при тім терплять морди незносні, вязнення, банїції, в урядах завішення, кари, секвестри і под. ⁸), меморіал ставить справу на ґрунт полїтичний, в дусї соймової промови Древинського. „Унїя наших відступників (церковна) очевидним способом захитує, розриває, псує унїю народу руського з королївством Польським” (звязь полїтичну). „Народ руський, що має служити непробитим муром від ворогів для королївства, наповняє уха своїм плачем і скаргами по містах і місточках, а на рештї й по селах королївських, і ледве вже Низ і Україна може вмістити людей, через унїю витиснених з домів і маєтків своїх” ⁹). „Поки ще стоїть цїлою унїя полїтична, забезпечуючи цїлість отчинї, свободу, права і вільности всїм тром народам – треба викинути сю кістку незгоди, сю сфальшовану унїю ¹⁰). Викинути зовсїм, а не старати ся заспокоїти справу якимись компромісами. Бо – кінчить автор – „заспокоїть ся руський народ не розрізаннєм дитини на дві половини (мати не позволить на те!), себто не розірваннєм епископій і роздвоєннєм митрополїї, бо се значило б не заспокоїти нас, народ руський, в релїґії і при правах наших нас зіставити, але розпокоїти і в безправстві знести'' ¹¹).

Сей меморіал української шляхти задавав тон православним участникам сойму. Між ними був знов і сам Древинський, як депутат волинський, й інструкція волинської шляхти поручала послам допоминати ся забезпечення релїґійної свободи дісідентам та основного заспокоєння грецької реліґії ¹²). Особливу увагу звернено на запорозьке військо. М. Рутский пише, що перед соймом відбуло ся дуже велике зібраннє козаків „на київських полах”, і там рішено добивати ся повного скасовання унїї в державі, а як би се було неможливо, то принаймнї, щоб унїатських владик зложено з урядів і маєтности від них відібрано і віддано православним ¹³). В петиції козацькій, висланій на сойм, що в головнім повторяла петицію хотинську, бо ж король з тими справами відіслав військо на сойм, справа церковна була видвигнена тепер на перше місце. В першім пунктї її послам поручало ся просити, щоб король його милость, згідно з своїм приреченнєм, зробивши кінець релїґійній боротьбі як в Коронї так і в. кн. Литовськім, зволив наказати основно заспокоїти старинну релїґію грецьку, унїатів віддалити від церков і маєтностей, а владик посвячених патріархом єрусалимським полишити при церквах і маєтностях, які здавна належали до них, та відкликати видані против них унїверсали. Крім того в петицію вложено ще пункт в справі брацтва київського, до якого належало військо: „просять привилею для брацтва при церкви Богородицї в Київі і для школи заложеної для наук і вчення ріжних язиків”. (З иньших доповнень сеї петиції против хотинської вкажемо жаданнє потвердження козацької юрисдикції і мішаного суду в справах з міщанами, права спадщини, без одумерщини – притоку до того дали, очевидно, грамоти випрошені королївським секретарем Єловицьким на відумерлі маєтки козацькі. Упоминали ся також грошей, які стратили ся з платнї через ріжницю курсу монети) ¹⁴).

Як ілюстрацію релїґійних угисків, що вимагають скасовання унїї для заспокоєння грецької релїґії, предложено соймови, правдоподібно – тими ж козацькими делєґатами, реєстр беззаконностей і кривд, які потерпіли останнїми часами православні ¹⁵). На першім плянї, як у всїх тодїшнїх скаргах, фіґурують беззаконства й кривди православним в Вильнї і в епархії фанатичного владики полоцького. Потім ідуть українські міста. У Львові Русь видалено з усїх цехів; маґістрат не дозволяє звонити по церквах, ходити з тайнами до хорих, проводити процесією небіжчиків через місто й иньші обряди публично справляти. В Перемишлї Крупецький вже кілька лїт позабирав усї церкви; неповинних міщан півроку томив у смердячій вязницї, мучив і кількох людей на смерть замучив. В Соли мучили вязницею ігумена добромильського. В Ярославі за приводом апостата Крупецького забрано церкву, Русь вязнять і мучать через унїю. В Буську, Белзї, Сокалї й Красноставі холмський апостат Пакоста забрав усї церкви й мучить священиків. В Кремінцї, Берестю, Кобринї й иньших містах володимирської дієцезії апостат Мороховський позабирав церкви й мучить священиків і людей. В Луцьку, Ровнім й иньших містах луцької дієцезії апостат Почаповський позабирав церкви; свящ. Івана Немильського вхопили за для унїї і в кайданах привели до Замостя. В Пинську і всїй пинській дієцезії апостат Сахновський позабирав церкви й мучив людей. Київський апостат Рутский наробив багато беззаконства і знущань з людей старої грецької віри і церкву в Київі (св. Софію) знищив.

Примітки

¹) Крім попереднїх див. ще промову-exposé Збаразького – Listy с. 70.

²) Див. вище с. 487.

³) Друковано в Архиві І. VII (титулової картки сеї брошюри не заховало ся).

⁴) Supplicatia do przeoswieconego i iasnie wielmożnego przezacney korony Palskiey i w. x. Litowskiego oboiego stanu, duchownego i swieckiego senatu, друкована в збірці „Документы объясняющіе исторію западно-русскаго края”. 1865. Книжка має дату 1623р., без місця друку.

⁵) Деякі подібности в ідеях і мотивах піддають гадку, що Древинський міг бути й автором сього меморіалу.

⁶) С. 294.

⁷) Nie chce tego nikt wiedzieć, że odstępcy naszi na tym są, aby Rusi nie zostawili na Rusi: aby, mowimy, ruska że wschodu przezrzeniem bożym cudownie zawitała s. wiara nie była w ruskiey cerkwi, ktora nie pierwey wyniszczona być może aż z wyniszczonym narodem ruskim, za czym wiarę narodowi ruskiemu tentować odmienić iest usiłowoć znieść narod rusky, a znieść naród rusky usiłować, kto nie widzi, że iest praeceps exterminium nie podley cześci oyczyzny minitować (c. 244). Против сього церковно-національного credo в ориґіналї уміщена рука-вказівка, підчеркуючи вагу сих гадок.

⁸) С. 292.

⁹) Цїкаво порівняти се одностороннє представленнє релїґійного спору причиною всїх бід у публициста 1-ої пол. XVII в. з анальоґічними поглядами істориків XIX віку.

¹⁰) С. 302, 304.

¹¹) С. 310.

¹²) Архивъ II. І с. 134.

¹³) Лист з 24.II. 1623, друкований у Ґепена (Guépin) II с. 551, пор. реляцію Рутского у Тарасовича с. 260.

¹⁴) Петиція в повнім текстї не звісна, заховала ся в соймових дневниках в резюме (дневник в рукоп. Публ. біол. в кількох копіях Пол. IV F. № 29, № 76, № 96 і пізн. копія ч. 174). Перший завважив її Костомаров, але помилкою приточив до сойму 1625 р. (Б. Хмельницький І ⁴ с. 74). Правдиву дату вказав Жукович IV с. 25. Інтересні для нас пункти звучать так: l. Źeby krol imsc według obietnice roznice w wierze tak w koronie polskiej iako w w. x. Lit. uskromiwszy starozytną religią grecką grontownie uspokoic, unitow od cerkwi y od dobr ich oddalic, a duchownych od patriarchy hierosolemskiego (metropolitow y władykow) na dostoienstwa poswięconych (uniwersały uczciwemu ich szkodzące skasowawszy) przy cerkwiach y dobrach zdawna do nich należących zachowac rozkazac raczył. 13. O przywiley na bractwo przy cerkwi s. Bogarodzice w Kijowie zalozoney y na szkołę dla nauk y cwiczenia w roznych ięzykach dziatkom proszą (ркп. № 29 л. 23).

¹⁵) Obrazy które sobie pretenduią mieć w religii greckiey – в соймових дневниках (тамже) вони йдуть безпосередно за козацькою петицією і тому дослїдниками вважали ся за козацькі ж. Се вповнї правдоподібно.

СОЙМ 1623 Р. І ЦЕРКОВНО-НАЦІОНАЛЬНІ ДОМАГАННЯ: ТРІВОГА В УНЇАТСЬКИХ КРУГАХ, НЕПРИХИЛЬНИЙ НАСТРІЙ ДЛЯ КОЗАЧИНИ, ЗАХОДИ КАТОЛИКІВ, ЗАПИТАННЄ ДО КОРОЛЯ В СПРАВІ ГРЕЦЬКОЇ ВІРИ І ВІДПОВІДЬ ЙОГО, ПРОЄКТ РЕЛЇҐІЙНОГО КОМПРОМІСУ, СОЙМОВІ УХВАЛИ В СПРАВІ РЕЛЇҐІЙНІЙ І В СПРАВІ КОЗАЦЬКІЙ, ПРАВОСЛАВНІ ПРОГРАЛИ КАМПАНЇЮ, РОЗЛОМ СЕРЕД НИХ.

Сї заходи й приготовання православних трівожили заздалегідь католицькі, а головно унїатські круги. Особливо непокоїло їх знеохоченнє до унїї (з огляду на ті полїтичні трудности і недогоди, які виходили з неї), що почало прокидати ся в полїтичних кругах польських вже на попереднїх соймах і росло далї, а свій вираз знайшло в голоснім листї сенїора в. кн. Литовського, Льва Сопіги в його листї до Кунцевича, справдї дуже роздразненім і різкім ¹). Унїатські владики і особливо митрополит Рутский в незвичайно чорних фарбах малювали своє становище і перед королем, і перед папською курією, бажаючи її подвигнути до певних впливів на польське правительство. Папа висилав умисно нунція з кінцем 1622 р., щоб був присутним на соймі, і клав йому дуже на серце поспішати ся, щоб захопити ще сойм і своїми впливами причинити ся до оборони унїї ²). І безпосередно до короля і до прімаса писав він, просячи для митрополита і унїї опіки й оборони против ворогів унїї, на яких так гірко скаржили ся унїати ³). З свого боку вони постарали ся нагострити правительственні круги на ті насильства, які терплять від православних і від козаків. Особливо була роздута пригода, що стала ся в осени того року в Київі: козаки на рождество Богородицї зловили чотирох унїатських монахів, що правили в катедрі св. Софії, завезли до Терехтемирова і тримали там. Митр. Рутский підняв великий крик про се. Король і ріжні достойники писали в сїй справі до козаків листи, аби їх увільнено, і за те навіть обіцяли сповненнє всяких козацьких бажань на соймі. Митр. Йов вистарав ся, що монахів випущено (одначе козаки при тім обовязали їх, щоб не сміли пробувати в Київі, анї Київщинї і щоб в Київі нїхто явно не виконував обрядів унїатських). А тепер сей епізод використано, разом з иньшими давнїйшими історіями, щоб закид насильств і утисків з унїатської єрархії перенести на православних ⁴).

Взагалї заносило ся на рішучу битву унїї з православєм, і з обох сторін владики поприїздили до Варшави, щоб бути на місцї. „З усїх місць приїхали проводирі схизматиків, духовні і світські”, писав з сойму Рутский.

Головну вагу надавали козачинї. Але на вдячність за її заслуги трудно було рахувати по тім, як поставив ся до козаків король по хотинській кампанїї. Королївська інструкція не лишала в сїм пунктї нїяких ілюзій: вона трактувала козаків не як спасителїв польської отчини, а як небезпечного ворога спокою і згоди; просила подумати не над способами нагороди козацьких заслуг, а над способами приборкати сей небезпечний елємент ⁵).

І на соймі справдї, починаючи від вступної мови маршалка Як. Собєского ⁶), участника Хотинської війни, що в своїх записках так виносив високо заслуги й чесноти козацькі, але в сїй вступній промові вихваляючи польський тріумф над Османом не згадав і словом заслуги козацької, а не обминув за те козацької небезпеки – не зазвучала анї раз нота вдячности за козацькі заслуги. За те неустанно повторяла ся справа приборкання козацтва, забезпечення від неї спокою і ладу держави. І козаки, стративши надїю на вдячність польських хозяїв держав, – грозили. Грозили вже зимою 1621/2 р. по першій відправі на свої жадання. І з новою силою грозили тепер.

„Королю сенату і послам земским заявляли козаки, прислані на сойм в посольстві, що як не будуть сповнені їх жадання, то вони счинять повстаннє і великої біди нароблять державі. Прислані на сойм листи біскупа київського, що вже вони 100 полковників вибрали і 100 тисяч козаків вписали до війска – число страшне для держави; се потверджує і мий Саковский”, писав з сойму Рутский. Як чоловік інтересований церковною справою, він під козацькими домаганнями розуміє тільки церковні – щоб унїатів скинено з урядів і віддано їх православним. Але між козацькими домаганнями були й иньші, для козачини незвичайно важні. Побільшеннє платнї (і укрите під тим – побільшеннє „законного” контінґента війська), замкненнє Київського воєводства для жовнїрських леж і фактичне перетвореннє його в козацьку територію (право козаків мешкати скрізь і скрізь мати свої права і юрисдикцію) – от що містило ся в них.

Король Жиґимонт в своїм ультрамонтанськім завзятю був однаково не податний нї на мольби, нї на погрози, нї на пригадки його обіцянок, коли справа зачіпала інтереси святої католицької віри. Тим більше, що в даний момент козацькі погрози не були так страшні, як могли бути иньшим часом. На полїтичних горізонтах було тихо, правительство польське не потрібувало козацької служби, анї не лякало ся дуже його повстання, маючи руки розвязані і сподїваючи ся по соймі покінчити з жовнїрською конфедерацією і мати свобідне військо до роспорядимости. Та обставина, що козаки влазили в його церковну полїтику, хотїли робити в сїй сфері пресію своїми воєнними силами тільки неприязно мусїла настроювати короля взагалї для козацьких домагань.

Але сенат і посольська палата не були так односторонно настроєні для інтересів католицтва і не могли так стоічно слухати погрози козацьких і шляхетських православних депутатів, що даний курс церковної полїтики може привести до домашньої війни. „Козацькі депутати дуже наставали на послів земських, представляючи ріжні небезпеки, які вийдуть, коли не будуть сповнені їх прошення” ⁷), і шляхта не лишала ся глухою на їх слова, особливо посли полудневих воєводств, що легко могли б зробити ся ареною козацької жакерії, або бути видані „на мясні ятки” Татарам. В „екзорбітанціях” (реєстрі завважених непорядків), предложених королеви посольською палатою, поруч меньше приємного для козаків запитання – „чому козаків не приведено до порядку згідно з конституцією 1619 р. про наємне військо”, поставлено було тож і сей закид: „чому нарушують ся права людей грецької віри, против конституцій 1607 і 1620 р. про грецьку віру”? ⁸).

Запитаннє се, иньшими словами, докоряло королеви, що він не іменує на православні бенефіції православних. Але король, скориставши з не дуже докладної стилїзації, відповів на се питаннє „хитро”, як каже Рутский. Людям грецької віри нема нїякої кривди від короля, казала ся відповідь; він не каже нїкого змушувати чи силувати до унїї анї обмежати когось в правах чи тїснити через релїґію; згідно з законами і старими звичаями роздає він духовні бенефіції людям шляхетського стану грецької віри. „Навпаки, против тих законів і давнїх практик звичаїв необачні люде ⁹) плебйського стану Борецький і Смотрицький та иньші зважили ся без номінацій і відомости короля висвятити ся на митрополїю і владицтва при живих владиках від підозрілого чужоземця, турецького підданця, що не мав в тутешнїх краях нїякої юрисдикції й на те тільки, видко, і післаний був, аби бунтувати королївських підданих підчас турецької війни. Се crimen laesae maiestatis, зневага гідности і власти королївської, Богом йому даної, бо в державі королївській нїхто не може бути арцибіскупом, біскупом, митрополитом, владикою инакше, тільки той хто буде іменований і визначений (podany) королем. А до того ще від них дїють ся великі ексцеси і непорядки. В Київі чотирох монахів, силоміць взявши від олтарів, вязнено і мучено і тільки тепер недавно випущено; кілька лїт перед тим вхопивши втопили київського офіціала, митрополичого заступника. В Минську і по иньших містах силоміць забирають церкви королївського надавання, бють і забивають священиків і монахів та иньші великі посильства чинять. „Таким чином власне жалібники нарушають закони і права власти королївської, а від короля і унїатів нїякого нарушення їх прав нема, і нїякої вини вони не виказали й виказати не можуть”.

Була се, як бачимо, відправа по своїй безоглядности, по всїм попереднїм, просто незрівняна, і легко зрозуміти ептузіастичні слова Рутского, коли йому поданий був від короля наперед начерк сеї відповіди: „Дай, Боже, многі лїта найяснїйшому! сливе оден він бореть ся за нас” ¹⁰). Але настрій палати і сенату був такий, що такою безповоротною відправою не можна було обмежитись, і в кінцї своєї відповіди король додав „щось”:

„Король його м. бажає, щоб для заспокоєння сих ріжниць між людьми грецької віри духовні особи з обох сторін визначили час і місце, і там зібравши ся за порозуміннєм без великої громади світських людей (дальших від сеї справи) в присутности визначених на те королївських комісарів, поміркували й поговорили про обопільну трівку згоду. А коли б не могли прийти до згоди, то нехай би на будуще з обох сторін заховував ся спокій, згідно з постановами 1607, 1609 і 1620 р., і одна сторона другій не чинила нїяких безправностей і кривд” ¹¹).

Се проєкт православній сторонї не міг подобати ся анї трошки, бо ж їй хотїло ся не якогось компромісу з унїєю, а повного скасовання унїї. Але король хотїв задокументувати перед сенаторськими та посольськими кругами свою охоту щось зробити для полагодження сеї релїґійної боротьби, яка встигла їм доїсти. А при тім міг бути певним, що з предложених ним нарад православних з унїатами, без участи світської суспільности, а за те з участю і контролею королївських комісарів, унїї нїякої шкоди не буде.

Дїйсно, посольська палата і сенат вже забагато мали тих „утисків грецької віри”, й хотїли якось зацитькати ту справу. Рутский в цитованих листах, правда, каже, що з сенату нїхто не помагав унїї, король сам оден витягав її справу, а настрій земських послів був настільки непевний, „що доконче прийшло ся ходити до земських послів і виясняти їм нашу справу, чого досї ми нїколи не робили”. Але від сього настрою (і без того мабуть, занадто песимістично представленого Рутским) далеко було до якогось співчутя. Хотїли тільки доконче якогось полагодження, компроміса, modus vivendi.

На королївську відповідь по релїґійному питанню посольська палата заявила, що посли „ждуть і просять покірно основного і дїйсного заспокоєння грецької віри з обох сторін, – для сього ми вже визначили з нашого кола депутатів до панів сенаторів” ¹²). Не хотячи відкладати компромісу до обіцяного королем духовного собору, палата зараз хотїла власними засобами попробувати привести до нього. Король не спротивив ся сьому, і так при кінцї сойму зложена була комісія з девяти депутатів посольської палати і пяти визначених королем сенаторів, під проводом прімаса Ґембіцкого; вона запросила владиків унїатських і православних. Але православні, розумієть ся, холодно прийняли сю пробу компромісу, і дїйсно з сеї соймової комісії не вийшло нїчого. Православні виложили свої арґументи, пояснили права, унїати на се предложили своє, і на тім стало. Комісія кінець кінцем нїчого иньшого не надумала, як від себе повторити пропозицію собору ¹³). Православні владики заявили, що собор не потрібний, бо нїяких діспут релїґійних бути не може, та й мусїв би відбути ся під проводом царгородського патріарха ¹⁴). З становища православних се було льоґічно, але сойму се не могло здати ся нїчим иньшим як тільки прикрою упертістю. Потрібний був по його гадцї компроміс, а він не міг обійти ся без уступок обостороннїх.

Сойм кінець кінцем в справі релїґійній обмежив ся постановою тимчасовою: всї засуди і процеси в релїґійній справі скасував, проголосив у сїй справі спокій, а рішеннє її відложив до будучого сойму, „через иньші державні справи” (таких властиво як раз не було) ¹⁵). Так позбула ся польська суспільність національної української справи. Ще більше відпорно поставила ся вона супроти постулятів спеціально козацьких. Зріст козацьких сил і претенсій грозив стану володїння народу шляхетського. Вмішаннє козаків в церковну справу і їх погрози робили кепський смак не тільки у короля, але і в соймі. Сеніор сенату кн. Збаразький в своїй промові вказував потребу полагодити справу козацьку „не тільки супроти небезпеки турецької війни – котрої нїчого нема тяжшого на світї, але і з огляду на наш власний домашній страх і неволю, яку терпимо від своїх власних хлопів, і грозить нам звідси скора буря, через справу релїґійну і велику надутість тих людей”. І заохочував сойм забрати ся до радикальних заходів. „Не гамувати, але визволити ся нам треба від сеї біди” ¹⁶).

Без сумнїву сей голос знаходив прихильний послух. Навіть православні депутати, що в справах національних (церковних) радо шукали підпори у козаків, на пунктї боротьби з розростом козацьких сил і претенсій були солїдарні з польським шляхетським громадянством ¹⁷). Проєкт Збаразького, щоб вислати від цїлого сойму: від короля сенату і посольської палати спеціальних делєґатів і поставити козачинї ультиматум, – був прийнятий соймом. Козаки мали або капітулювати – розпустити військо до вказаного числа, і се вказане число вивести на Запороже, та присягти, що не будуть ходити на море і зачіпати Турків, і зараз з королївським дворянином на Запорожу зробити суд і управу над своєвільниками. В такім разї правительство вишле до козаків своїх комісарів і уставить дальший порядок що до реєстра і платнї. Як нї, буде вислане на них військо, щоб їх знищити до останку ¹⁸). Се була тільки одна з трох рад, які старий князь мав на приборканнє козачини: про иньші не хотїв розводити ся публично. Король також не схотїв висловляти, в відповідь на запитаннє посольської палати, своїх плянів на приборканнє козачини ¹⁹). Правительство і суспільність, очевидно, завзяли ся на козаків і в відповідь на козацькі погрози бунтом носили ся з гадками про кріваву розправу, на взір Солоницької ²⁰).

Число козаків хотїли попробувати звести до двох тисяч ²¹); але в секретній інструкції для комісарів maximum козацького війска означав ся на 5 тис., і платню їм годили ся підвисшити до 60 тис. ²²). Дивна то була тактика – maximum уступок ховати в секретї і випробовувати податність противної сторони таким значно низшим minimum-ом!

До комісії визначено найперших маґнатів, в надїї на їх авторитет, і на їх полки. Збаразький клав натиск на те, щоб комісія зявила ся на Українї завчасу, „перше нїж лїд почне падати”, инакше буде запізно. І треба розложити на Українї військо; його число в севкретній записцї означене було на півчетверта тисячі, окрім козацьких хоругов.

Се була відповідь на козацькі жадання. Не попускати!

Як в справах загально національних, так і спеціальних козацьких інтересовані стали перед гладкою стїною католицько-шляхетського „non possumus”.

Кампанїя була програна. Тої ж ночи, як скінчив ся сойм, православні владики „ратували себе як найспішнїйшою утечею”, як пише Рутский ²²).

Він, каже, знав вперед такий кінець, на підставі зносин, які мав з королем і ріжними впливовими католиками. „Оскільки з початків можемо судити про кінець сойму, схизматики нїчого не дістануть. Се вже вони почали дорозумівати і кілька разів випустили крик розпуки і гнїву, і казали се не тільки моїм священикам, але і минї самому сказав се Древинський: „Бачимо, що нїчого ми не осягнемо проти вас, поки сей король живий, але під час безкоролївя ми всїми силами піднїмемо ся на вас”. Ми посміяли ся з сього, бож справдї тільки сміяти ся з сього. Королеви Бог дасть довге житє; зросте й наших число; не забракне і ласки престолу апостольського, що своїми впливами подвигне проводирів нашої держави; і те що від Бога – поміч його свята”.