Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 49 страниц)

Се було вповнї по афоризму – „не йде гора до Магомета, йде Магомет до гори". Але прийшло ся „зняти пиху з сердця". Перспектива дальших битв по нещасливій баталїї 31 жовтня, а ще гірше – перспектива довгої затяжної облоги – лякала Поляків. Вже зачали ся приморозки, ішов снїг; трудно було вигодувати військо і коней в таку пору і в такім далекім, глухім кутї. Великі були страти в конях і людях. Багато було ранених, що вимагали якоїсь вигоди і догляду, а того не можно було їм дати. При тім знаючи про зносини козаків з Шагін-ґераєм – що вони силкували ся дістати від Шагіна поміч, мусїли Поляки бояти ся всякого протягання війни, бо ну-ж Шагін ще раз зломить умову й задумає помогти козакам? А відкладати на пізнїйше не можна було з огляду на перспективу шведської війни. Тому треба було доконче якось залагодити справу.

В листї, переданім через післанцїв Конєцпольского, заявляв він готовість вибачити козакам їм непокорність, що вони „сміли піднести корогви свої против корогов і зброю свою против війська королївського" (боронячи себе від Поляків, що перші наступили на них). Аби лише тепер спамятали ся й покорили ся. Инакше грозив ся, що він „з тутешнїх країв не відійде", і буде „над жінками, дїтьми і маєтностями" козацькими „суровість свою виконувати" ⁶). Звучало се грізно (меньше вже гідно і культурно). Але з за сих грізних фраз звучала властива нота: „przysyłaycie do nas zarazem posłów"! І те що нїяково було написати, ратуючи гонор королївського війська, мала, очевидно, устно договорити післанцї. Результатом було, що козаки справдї вислали своїх післанцїв з листом, „просячи трактатів", як записує се дневник ⁷). Комісари, вислухавши їх, вислали від себе лист, жадаючи, щоб козаки вислали послів з повновластю для договорення. Самого сього листу не маємо, можемо судити тільки з козацької відповїди ⁸). Головним змістом були, очевидно, виправдування в тім, що польське військо по попереднїх запевненнях своїх добрих замірів так хижо і безоглядно наступило на козаків. Виправдували ся тим, що козаки шукають помочи у Шагін-ґерая, що вони спалили замок канївський, і т. п.

Козаки на се другого дня (3/XI н. с.) прислали посольство з десяти осіб (були то: Петро Одинець, Іван Лярич, Лев Борута, Іван Бачинський, Андрій Кудиновський, Микола Болбас, Іван Горушкевич, Стефан Микитич, Богдан Пашина, Іван Пекачевський). Привезли вони нову козацьку деклярацію, адресовану до комісарів, і осібні листи (до Конєцпольского як гетьмана і до Замойского як воєводи київського). Як в сїй деклярації, так і в інструкції даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським і также предложеній, комісії, козаки хоч в виразах скромнїйших і здержливійших, в самій річи повторяли погляди і жадання, висловлені в першій деклярації. Робили тільки незначні уступки, в тім родї як зложеннє присяги, але напр. означеннє реєстра певною цифрою все таки промовчували („властиво нема про що вже говорити, бо під час походу війська на Україну одних побито, иньші, боячи ся тої виписки, відступили ся від нас і добровільно піддали ся панам-урядам українським; але сповняючи волю п. комісарів, не противимо ся тому, щоб по поворотї нашім до дому люде дїлу рицарському чужі не пишали ся нашими вільностями"); додавали дещо нове – напр. аби старшинї була визначена осібна платня ¹⁰).

Переговори на підставі сих деклярацій трівали цїлий день, але при великій ріжницї в жаданнях комісарів і козацького війська не могли дійти кінця. Комісари годили ся тільки піднести реєстр до 5 тисяч, а до плати 50 тис. додати осібну платню старшинї; годили ся, щоб на випадок, як би гетьман козацький вмер на урядї, військо могло собі вибрати гетьмана тимчасового, поки правительство визначить, але військо не може самовільно нї скидати з гетьманства ні виберати. Рішучо признавали далї не можливим, щоб козаки мали право проживати по маєтностях приватних і видхиляли козацькі прошення що до заспокоєння релїґійної справи такими метикуваннями, що в релїґійний справі, мовляв, нїякої кривди не дїєть ся і займати ся нею повинно духовенство, а не військо. Крім сеї офіціальної відповіди вислані були осібні листи, з запевненнями прихильности, від тих, до кого козаки писали осібно; були вони писані прихильно, але з панської високости до людей „простої кондиції") ¹¹).

Переговори, ведені в польськім таборі 3/XI, значно посунули справу на перед. Правдоподїбно, комісари вияснили козацьким послам, що від певних пунктів вони нїяк не можуть відступити, і їх умова з козачиною не може бути уложена инакше. Але разом з тим чи не дали вони по тиху певні надїї, не вказали якісь перспективи, що в дїйсности, на практицї сї постанови де в чім можуть бути помякчені, ослаблені? Або козацька старшина собі се виміркувала з переговорів, з ситуації. Трактати з козачиною все укладали ся більше про око, і нїколи риґористично не переводили ся. І сим разом не було причини думати инакше. Ті нові постанови, проєктовані комісією, мали бути відновленнєм постанов комісії ольшаницької 1619 р. Чи не згодили ся тодї козаки на них? А в дїйсности вони зістали ся на папері. Правда, по таких нових заслугах, положених в Хотинській війнї, по дальшім зростї і сили, і енерґії, і престіжу козацького вертати ся назад до постанов 1619 р., перечеркнувши всї надїї і претенсії, оперті на хотинських заслугах, козачинї було, без сумнїву, прикро. Але щож! І постанови 1619 р. вінчали собою великі козацькі заслуги в московській кампанїї. Иньшої дяки, очевидно, не було що сподївати ся від шляхетської річипосполитої.

Се все мусїло взяти під розвагу військо козацьке, вислухавши відомости і листи, привезені його посольством. Цїлий день 4/XI пройшов в нарадах. Не вважаючи на значні страти в попереднїх битвах (як каже польський дневник, самі козаки по закінченню переговорів признавали ся, що згинуло їх в битвах сеї кампанїї 8 тис), військо козацьке було ще значне. Поляк участник походу каже, що було його по всїм тім в таборі „що найменьше 20 тис." ¹²). Але перспектива дальшої війни не усміхала ся й козакам. В раптовім походї з під Крилова „урвано" їм значну частину обозу, з припасом і запасом, і так спішно закладаючи табор на новому місцї, не могли вони зробити його так як треба. З огляду на все отсе рішено капітулювати. В вечері до польського табору приїхали посли, які заявили, що два пункти становлять головну перешкоду: козаки не можуть згодити ся на видачу провідників попереднїх своєвільств і на цифру реєстру, бо по за реєстром лишить ся яких 45 тис. і виписки їх неможна буде перевести. Так записує дневник ¹³). Деклярація козацька (третя з ряду), яку маємо на письмі ¹⁴), заявляла також, що козаки „нїяким чином і з ріжних причин" не можуть видати проводирів, „бо старший як посол вибираєть ся до кождої справи однодушно цїлим військом і мусить те робити, що військо йому накаже – тому не вони, але ми, все військо завинило перед королем і річеюпосполитою", і військо просить сю провину вибачити. В справі реєстру: „трудно нам згодити ся, аби військо обмежити всього пятьма тисячами, бо між нами знайдеть ся більше десятка тисяч таких людей, що по 10, 20 і 30 лїт займали ся рицарським дїлом на службі річипосполитій, шаблею кавалок хлїба собі добували і калїцтва терпіли. Як же такий чоловік, бувши свобідним, мав би тепер підлягати юрисдикції панській? Віддаємо се на ласкаву розвагу панів комісарів і покірно просимо їх, аби не вимагали від нас того, що могло б учинити тільки розрух між нами. Тим більше, що сеї зими однаково тяжко робити між нами порядок (переводити реєстр): в полї трудно, а зібрати все військо в якімсь містї – велика тягота людям і спустошеннє мусїло б бути; а як дасть Бог, на весну, коли на полї нам лекше зібрати ся, не чинячи людям тяготи, можна буде зробити, хоч би й при п. комісарах – коговони з себе до того визначать".

В иньших справах заявляли готовість піддати ся давнїйшим комісарським постановам. Годили ся вийти з шляхетських маєтностей, тільки щоб будинки і „розробки" (ґрунти розроблені) їм сплачено. Пробували випросити собі, щоб заховано їм право вибору старшого – „хиба як би ми були покликані куди небудь на королївську службу, міг би бути хтось від короля з нами, як колись бував Оришовский" (в ролї королївського комісара, не властивого гетьмана козацького). Просили осібної платнї для старшини, на армату. Хотїли, аби дано приміщення на найблизшу зиму в якихось містах для козаків і армати з огляду на спустошеннє України польським військом. Повторено бажаннє, щоб нагорожені були шкоди, починені польським військом, щоб вернено жінок, дїтей, майно – „де б хтосъ пізнав своє або в таборі знайшов" ¹⁵).

Кінець кінцем комісари рішили ся зробити такі уступки: не жадати видачі провинників, дати амнестию всїм за минуле. Підвисшити реєстр до 6000 і додати платнї на військо 10 тис. (разом 60 тис. зол.), а осібно старшинї ¹⁶). В справі іменовання старшого теж учинено компроміс: рішено, що козаки будуть вибирати кандидата на гетьманство, а гетьман польський, іменем короля, буде його їм „подавати" (затверджувати властиво) ¹⁷); і так зараз „по виборі ними зпоміж їх самих" Мих. Дорошенка, гетьман „подав" їм його за старшого. Тільки як би в великім віддаленню від короля і гетьмана козацькому старшому тралило ся вмерти, можуть козаки собі тимчасово вибрати гетьмана самостійно ¹⁸). На тих підставах зараз списано комісарські постанови ¹⁹).

– За минувше козакам давала ся амнестия, на будуще вони обовязували ся занехати всякі зносини з стороннїми держави, не ходити походами на них своєвільно, анї на море не виходити, човни зараз попалити, на будуче їх не робити, бути в послушности і в „юрисдикції замкові, духовні і міські не вдавати ся", та віддавати „належне поважаннє і послушність" старостам і урядам. На се гетьман зложив присягу, що не поведе без волї правительства свого війська на Туреччину анї морем анї землею, не збиратиме „анї куп, анї охотників, анї виписчиків", а всяких своєвільників каратиме. В тім же дусї послушности і повздержности від самовільних походів зложили присягу „отамани, чернь вся, військо запорозьке його кор. милости" по даній йому формулї присяги.

Шеститисячний реєстр війська мав бути зладжений в шести тижнях, до дня 18 грудня, і переданий властям. Протягом дванадцяти тижнїв мали козаки вийти з маєтностей шляхетських, попродавши ґрунти і будинки людям, котрі згодили ся б віддавати панови „повинности і підданство"; в панських маєтностях могли б зістати ся тільки ті з війська, „котрі будуть своїм панам послушні і котрих пани схочуть терпіти". Козакам позволяєть ся всяке przystoine pożywienie з торгу, ловлення риби і звіра, без шкоди одначе для доходів старостинських.

Тисяча козаків – чи скільки вкаже коронний гетьман – буде пробувати як залога на Запорожу. Иньше військо козацьке буде стояти „за волостю", і відти, куда їм вкажуть гетьмани, буде ходити в поміч польському війську, уважаючи, щоб у тих переходах нї в чім не обтяжати людности. За се діставатимуть платню – 60 тис. золотих річно, що будуть виплачувати ся їм на св. Ілю в Київі.

Сей протокол, уложений від імени комісарів, в тріумфальнім все таки, хоч і досить здержливім тонї ²⁰), стверджено підписами козацьких старшин. За Дорошенка, „тому що писати не вміє", підписав ся оден з шляхтичів; іменем иньших і всього війська – новий писар військовий, Сава Бурчевський ²¹). Вислані до козацького табору Собєский і Балабан вислухали козацької присяги, і ріжних говорень, які „хитрі Малороси" вважали потрібним говорити „панам", аби сказати „что нибудь пріятное". „Нарікали на свою глупоту і непокорність, що привели їх до такого кроворозлитя, і признавали, що нема лїпшого війська над лядське, а по нїм запорозьке", записує польський дневник. Другого дня новий гетьман з старшиною приїздив до польського табору; Конєцпольский витав їх і частував. А другого дня, відслуживши мшу, військо польське рушило назад, тоюж дорогою. Перейшовши Рось, Конєцпольский визначив своїм полкам становища на зиму, і поїхав до Бару до дому. Комісари розїхали ся теж ²²).

З тріумфом був відісланий королеви папіровий трофей сеї довго плянованої кампанїї – протокол комісії. Зброєю вимушено у козачини, що сама вона перечеркнула свій рахунок за хотинські послуги і подвиги, за які так багато сподївала ся, за які так багато її обіцювано.

Змушено її замовчати про свої найосновнїйші домагання, відступити від того що признавала вона елєментарними вимогами свого істновання.

Фізично не можливо було втиснути в рами реєстру всїх старих, довголїтнїх козаків, що брали участь у стількох кампанїях для річипосполитої, на її заклик. Фізично не можливо було прогодовувати ся тому війську, яке річпосполита хотїла задержати в своїй службі, коли воно зрікало ся заграничного заробітку і заразом не діставало нїяких домашнїх джерел утримання.

Нїчого! Від козачини вимушено се. Вона мусїла істнувати для потреб річипосполитої, нїчого їй не коштувати, і нїчим не давати відчувати свого істновання.

Жити надїєю на марну платню, що звичайно не виплачувала ся. Пробувати „поза волостю", так щоб і дома її не було чути, і сусїдні держави не відчували її істновання. При всїй реальности сього істновання знайти собі якусь над – натуральну сферу, четвертий вимір геометричний.

Польські державні і воєнні мужі осягнули се. Неможливе стало можливим.

В протоколї принаймнї.

Се був оден з типових паперових і атраментових тріумфів, що розроджували ся потім звичайно морями крови, біди і злоби.

Примітки

¹) Дневник – Zbiór c. 149-152, Журковский с. 97-8.

²) Журковский, вихваляючи подвиги свого колєґи Хмєлєцкого, занадто рожево представляє його успіхи.

³) Дневник каже, що військо зостало Потоцкого і Тишкевича ubiezpieczonych nieco kozackimi traktatami; сї слова дослїдники перекладали так, що мовляв сї полки зміцнили свої позиції на козацький спосіб. Переклад, думаю, не можливий.

⁴) Wiele piechoty niemieckiej pogineło, i koni siła nastrzelali, także kawaleriey zacney padło niemało, записують Pamiętniki do panow. Zygmunta III, I c. 124. Gdzie i z naszey strony krew lac się musiały y towarzystwa kilkanascie (!) z naszych zginęło y rotmistrz kozacky pan Rogowski, koni także sila barzo nastrzelano i nazabiano – сучасна записка, Публ. бібл. F. IV 96 л. 43.

⁵) Дневник – Zbiór с. 152-6, тамже листи Мясковского і Конєцпольского с. 164-5, 228-9, Журковский с. 99-100.

⁶) Zbiór, с. 175-7.

⁷) Ibid. c. 157.

⁸) Ibid. c. 199.

⁹) Zbiór с. 200, доповняю й поправляю деякі ймення по рукоп. Публ. бібл. № 241 с. 624 Тут сей реєстр послів виглядає так: Piotra Odinca, Iana Larzia, Lwa Barutę, Iana Buczynskiego, Andrzeia Kudinowskiego, Mikolaia Bolbosa, Iwana Horuskiewicza, Stephana Mikytucza, Bohdana Passyne a Iwana Pekaczewskiego.

¹⁰) Zbiór c. 199-207, Zrzódła II c. 180, Źurkowski c. 101.

¹¹) Zbiór c. 208-16, Źurkowski c. 102.

¹²) Zbiór c. 159, 229.

¹³) Ibid. c. 158.

¹⁴) З датою 5/XI; чи се показує, що деклярація була вислана другого дня, чи тут недокладність в датї, тяжко сказати.

¹⁵) Zbiór c. 218-222.

¹⁶) Старшинї плата така: старшому 600 зол., двом осавулам по 150, обозному, писарю і судї військовому по 100, 6 полковникам по 100, осавулам полковничим по 50 зол., 60 сотникам по 50 зол. Роспись дуже інтересна, бо вказує на дальші факти еволюції козацького устрою: перехід полку від пятисотного до тисячного контінґенту, дальша орґанїзація інституту ґенеральної старшини, дуже близька вже до часів Хмельниччини (судя військовий, повисшеннє значіння писаря, роздїл осавулів генеральних від полкових, отамани вже між старшиною не фіґурують).

¹⁷) Так очевидно треба розуміти досить неясну стилїзацію комісарських постанов: Starszemu, ktorego k. mc.ś przez hetmanów koronnych z pośrodka ich samych obranego podawac będą, особливо як порівняти з попереднїми словами про затвердженнє Дорошенка.

¹⁸) Zbiór c. 232-3.

¹⁹) Zbiór c. 230-241, теж в Архиві III. І ч. 78.

²⁰) Неприємно мусїли звучати для козаків фрази: iż przez szable zа nastąpieniem woyska koronnego znacznie są pokarane, tym których szczęście i wola boża od tey kazni zasłoniła, iż i ostatek krwie swoiey, przy którey Rpta ich zostawiła, na odwagi i usługi Rptey ofiarują y obowiązują, cale imieniem i. k. m. i rptey odpuszczamy.

²¹) Imieniem pana Michaila Doroszenka starszego woyska i. k. n. Zaporoskiego za prośbą iego, iż sam pisac ne umiał, Jan Raczynski mp. podpisuie się. Imieniem wszystkiego woyska Zaporoskiego przy bytnosci starszych podpisuie Sawa Burcewsky pisarz woyskowy. Ся підпись, звісна в численних копіях „комісії 1625 р." (в рукоп. Публичної біблїотеки, № 29, 96, 175), опущена в виданнях її (тільки з Маркевичової історії цитує її видавець в Zrzódła-х т. II с. 189). Підпись писаря читаєть ся різно – Sawuy Buczewsky також; очевидно се помилка.

²²) Zbiór VI с. 158-160.

ПРИМІТКИ

1. Лїтература суспільно – економічних і кольонїзаційних обставин східно-українського житя XV-XVI вв.

2. Початки козачини.

3. Остафій Дашкович і Предслав Лянцкороньский.

4. Поетична традиція про козачину.

5. Баториєва реформа.

6. Лїтература козацьких рухів 1590-х років.

7. Козачина в перших двох десятилїтях XVII в.

8. Київське культурне і церковне житє перших десятилїть XVII в. і відновленнє православної єрархії.

9. Лїтература до історії козачини 1620-1625 р.

1. Лїтература суспільно – економічних і кольонїзаційних обставин східно-українського житя XV-XVI вв.назад....

На сї теми писало ся чимало, головно для XVI в. – його середини і другої половини – що до кольонїзації, етноґрафічного складу, дещо теж про оборонність, дороги і зносини Сх. України в звязку з історією торговлї і кольонїзації; я вичислив се в VI т., в прим. 1 і 3. Потім в сї питання входять працї по історії початків козачини – я вичисляю се низше в прим. 2. Найбільше для образу східноукраїнського житя дають з того статї Яблоновского в V і XXII т. Źródła dziejowe (до сеї останньої див. критичні поправки мої в Записках т. XVII і В. Буданова у вступній статї ч. VII т. III Архива Югозап. Россіи), матеріал про Заднїпровє також в статї Zadnieprze, в Słownik geograficzny (переклад в Кіев. Стар 1896) ¹), і статя В.-Буданова у вступі до ч. VII т. II Архива Ю. З. Россіи. Вони одначе обговорюють тільки деякі сторони східно-українського житя, яке нас тут займає. Яблоновский при тім дуже уймає свому викладови не цитуючи своїх джерел, а В.-Буданов поза своїм актовим матеріалом розпоряджає дуже скупим історичним апаратом і залюбки уживає напр. такого не певного джерела як Стрийковский. Загальний, хоч короткий образ східно-українського житя мала своєю метою дати праця проф. Антоновича: Кіевъ, его судьба и значеніе XIV по XVI стол. (1362-1569) (в Моноґрафіях), але матеріал, яким розпоряджав він, розмірно невеликий, а в загальних поглядах чимало субєктивизму. Кілька доповнень (на підставі трибунальської виписи з документами родини Олехновичів) подав Н. Стороженко п. т. Къ исторіи г. Кіева и его окрестностей въ XV-XVI вв. (К. Стар. 1892, II) ²). Загальний образ східнополудневої України хотїв дати Пулаский в статї Dzikie pola (1877, передрукована в його Szkice i poszukiwania) – тепер вона уже перестаріла. Історично-ґеоґрафічний опис терену полудневої України дав Еварницький в книзї Вольности Запорожскихъ козаковъ 1890, досить богатий матеріалом, але слабо оброблений. Про оборонність східної України моя перша робота: Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в., 1890 ³). Про татарські напади й спустошення – статї Пулаского про польсько-татарські відносини: Stosunki z Mendli Gireiem, 1881, Machmet Girej, chan Tatarów perekopskich (Szkice II); вони дають історію татарських спустошень до р. 1523. До історії адмінїстрації недавнї працї – Довнар-Запольского: Украинскія староства въ первой половинЂ XVI в. (Архивъ Ю. З. Р. VIII. V) і Яковлева: Намістники, державці і старости господарського замку Черкаського в кінцї XV і в XVI вв. (Україна кн. IX).

2. Початки козачини. назад....

Козачина й її початки мають свою давню і довгу лїтературу. Явище се – голосне, ефектне, найбільш ефектне з усього українського житя дотеперішнього, здавна притягало до себе увагу чужинцїв і вони старали ся по силї вияснити також історію появи сього ориґінального козацького елєменту. Починаючи від останьої чверти XVI в. появляєть ся ряд довших або коротших заміток, екскурсів, трактатів по історії козачини й її початків. Не претендуючи на абсолютну повноту (яка б кінець кінцем мусїла хиба зійти на вичисленнє всїх згадок про козачину), я винотую тут що важнїйше, ширше, інтереснїйше в старих друках. Зачинаю від Йоах. Бєльского О Kozakach, в VI кн. хронїки М. Бельского, під р. 1574 (вид. Туровского с. 1358-1361), писане в 1590-х рр., оперте по части на Сарнїцкім (Descriptio veteris et novae Poloniae 1585, сї місця вказані в недавнїй працї Стороженка Стефанъ Баторій и днЂпровскіе козаки, с. 267 і далї). Далї „Гваґнїна“ О kozakach nizowych które pospolicie zaporozkimi zowiemy, в розширенім польськім виданню його Sarmacya Europejska, 1611 (вид. Туровского с. 220-4); він переповідає Бєльского. На підставі його і Бєльского зложена українська статя О началЂ козаковъ – одна з кінцевих статей Густинської компіл. (Пол. собр. лЂтоп. II с. 367-8). Замітки Б. Папроцкого в Ogrod krolewski, 1509, л. 56. Старовольского Eques Polonus, 1628, с. 51 De Cosachis Zaporosensibus. Петриція Rerum in Polonia ac praecipue belli cum Osmani gesti historia (1637), c. 12-4. Далї Собєского Commehtarii Chotinensis belli (1646), с. 109-5: Origo, vita et mores Cosacorum Zaporohensium. Екскурс у Пясецкого Chronica gestorum in Europa singularium, 1645 (c. 52-6). Бопляна Description de l'Ukraine (l вид. 1650), де ряд роздїлів присвячено спеціально козакам. А. Віміна Relazione dеll' origine e dei costumi dei cosacchi, 1656 (витяги в Кіев. Cт. 1900, І). Шевальє: Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne, avec un discours de leur origine, pays, moeurs, gouvernement et religion, 1663, і т. и. З 1680-х років маємо вже першу наукову нїмецьку дісертацію: І. Мöllеr і M. G. Weissius De cosacis dissertatio, Липськ, 1684.

З початком XVIII в. починають ся українські „наукові“ трактати про козачину і її початки: Гр. Грабянки „О началЂ преименованія козаковъ, купно же и о древнЂйшихъ ихъ дЂйствіяхъ сокрашеннЂ“, у вступі до його „ДЂйствій презЂльной брани Б. Хмельницкого“, 1710 (вид. 1854 р.). Анонїмне „Краткое описаніе“ Малороссіи, зложене коло р. 1734 і дуже популярне на Українї (в 1777 р. воно було видане Рубаном, як. вступна частина його „Краткої лЂтописи Малыя Россіи“, і ще раз в першім вид. лїтописи Самовидця, як її продовженнє, нове виданнє при вид. Самовидця 1878 р.). П. Симоновського Краткое описаніе о козацкомъ малороссійськомь народЂ, 1765 (вид. в московських Чтеніях і осібно в 1847 р.). Стеф. Лукомського Собраніе историческое изъ книгъ древняго писателя Ал. Гвагнина и изъ старыхъ рускихъ лЂтописей, 1770 (при вид. Самовидця 1878 р.). Вас. Рубана Краткія политическія и историческія извЂстія о Малой Россіи, 1773 (перша друкована з сих праць, була переложена по нїмецьки в Маґазинї Бішінґа ч. IX і Gemälde Шторха). Йогож Краткая лЂтопись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 годъ, 1777 (се згадане вище анонїмне Краткое описаніе, доповнене Ол. Безбородьком). І на рештї славна „Исторія Русовъ или Малой Россіи“ псевдо-Кониського (видана в московських Чтеніях і осібно 1846 р.). До сих українських праць більше або меньше тїсно притикають кілька росийських. Кн. Мышецкого Исторія о козакахъ запорожскихъ, какъ оные издревне зачалися и откуда свое происхожденіе имЂютъ (написана, як приймають, коло р. 1740, видана в московских Чтеніях 1847 і одеських 1851). Численні прац. офіціального „росийського історіоґрафа“ Г. Мілєра: О началЂ и происхожденіи козаковъ (Сочиненія къ пользЂ и увеселенію служащія 1760), ИзвЂстія о запорожскихъ козакахъ (ibid.), і недруковані: „О малороссійскомъ народЂ и Запорожцахъ“ и „Разсужденіе о Запорожцахъ“ (зложені в 1770-х рр., очевидно з поручення росийського правительства, коли його займала справа скасовання Сїчи і української автономії). Ол. Ригельмана „ЛЂтописное описаніе о Малой Россіи и ея народЂ и козакахъ вообще,“ нап. в р. 1778 і перероблене в 1785-6 рр. (найбільша з компіляцій). І. Болтина ПримЂчанія на исторію Россіи Леклерка, 1778, ескурс про козаків в т. І. В словарі Щекатова (Новый полный географическій словарь Россійскаго госуд.) теж статї про козаків і історію України. В иньших лїтературах: І. В. Scherer Annales de la Petite Russie ou histoire des Cosaques, Париж 1788 (в першій части тут перерібка тогож анонїмнаго Краткого Описанія). Hammerdorfer Geschichte der Ukrainischen Kosaken, Єна, 1789. I. Engel Commentatio do republica militari seu comparatio Lacedemoniorum et Kosacorum, Гетінґен 1790, і потім його ж Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken wie auch der Königreiche Halitsch, und Wladimir, 1796 (в Allgemeine Weltgeschicnte, т. 48). Т. Czacki O nazwisku Ukrainy i początku Kozaków – Nowy Pam. Warsz. 1801 (був і рос. переклад в часоп. Улей, 1811). K. L. Lesur Histoire des Cosaques précedée d'une introduction ou coup d'oeil sur les peuples qui ont habité les pays des Cosaques avant l'invasion des Tartares, I-II Париж, 1813-4. Gretzmüllern Die Ukrainischen Kosaken und ihre Unterwerfung an Russland (Hormayers Archiv, 1814).

1822 р. вийшла „Исторія Малой Россіи“ Дм. Бантиш-Каменського, з коротким вступом про події до р. 1654 р., скомпілїрованим з лїтератури XVIII в. і досить маловартним, але ще свобідним від байок Історії Русів. Сї байки в українській лїтературі популяризував Кулїш своєю поетичною історією України („Україна одъ початку Вкраины до батька Хмельницького“, 1847), в польській Мацєйовский – О Kozakach (Kwart. nauk. Краків. 1835, був і рос. переклад в Журналї Мин. Нар. Просв. 1837), Kozaków dzieje (Orędownik poznański, 1840), Polska aż do wieka XVII; в росийській Срезнєвский своєю „Запоржскою Стариною“ (1833) і ще більше Маркович въ своїй Исторії Малороссіи, т. І 1842 р. Під впливом Марковича написані польські працї Глїщинського (Gliszczyński) Hetmani małorosyjscy i kozacy do czasów unii (Bilbl. Warszaw. 1848, роc. переклад в часоп. Пантеонъ, 1856) i Znaczenіе і wewnętrzne życie Zaporoża oraz hetmani malorosyjscy i Kozacy do czasów unii, I-II, Варш. 1852, та Чарновскаго Ukraina i Zaporoże czyli historya Kozaków, I-II, Варш., 1854. Дрібнїйші статї в тих роках: П. Бутковъ О имени козакъ (ВЂстн. Европы 1822). Г. Эверсъ НЂчто о козакахъ (Отеч. Записки 1826). H. З. Начало исторіи козаковъ (В Евр. 1828). Историческое обозрЂніе Украины (Спб. ВЂдомости 1840). Скальковскій Очерки Запорожья (Ж. М. Н. П. 1840); її перерібка війшла в його „Исторія Новой СЂчи или послЂдняго коша Запорожскаго“ (1840, друге вид. 1846), що містить також на вступі історію початків козачини.

Віщунами новійшої лїтератури являють ся раннї працї Костомарова О причинахъ и характерЂ уніи 1840 (він багато удїляє місця козачинї й її історичній ролї) і Мысли объ исторіи Малороссіи (Библіотека для чтенія 1846). Далї Соловйова Очеркъ исторіи Малороссіи до подчиненія ея царю АлексЂю Михайловичу (Отеч. Записки 1848) і о десять лїт пізнїйше: „О нЂкоторыхъ рукописяхъ и рЂдкихъ печатныхъ сочиненіяхь XVI и XVII ст. относящихся къ исторіи Малороссіи (Библ. Зап. 1858), і Малороссійское козачество до Хмельницкаго (Русскій ВЂстникъ 1859), також замітки Максимовича 1840-1850-х років, зібрані в І т. його Собранія сочиненій. Меньш важне з тих лїт: Маркевича О первыхъ гетманахъ малороссійскихь (Чтенія москов. 1848) і О козакахъ (ib. 1858). M. Дашкевича Козаки (Кіев. губ. вЂд. 1851). Козаки (Москов. губ. вЂд. 1854). В иньших лїтературах: Н. Krasiński The Kossaks of the Ukraina, Льондон 1848. A. Die Kosaken in ihrer geschichtlichen Entwickelung, Берлїн, 1860. Р. Merimée Les Cosaques d'autrefois, Париж, 1865.

1863 вийшла в передмові до ч. III т. 1 Архива Югозап. Россіи праця Вол. Антоновича про початки козачини – написана під сильними впливами Історії Русів з одного боку, теорій староруського громадського життя – з другого, вповнї фантастична, але з становища еволюції історичних ідей дуже інтересна – як перехід від старої традиції XVIII в. до нових історіософічних поглядів. Її погляди були підхоплені Кояловичом в його Лекціях по исторіи зап. Россіи, 1864, і vice versa Кояловичів виклад історії козачини був зараз одомашнений п. т. Коротка история козаччини, що була надрукована в Правдї 1868 р. Виводи Антоновича послужили предметом цїнних – не так фактичними поправками, як загальним своїм критицизмом – заміток Максимовича Историческія письма о козакахъ Запорожскихъ (1863-5, передр. в Собр. сочиненій). Другою цїнною працею був Кулїшевий Перший період козацтва аж до вороговання з Ляхами (в „Правдї“ 1868) – прототип пізнїйшої Исторії возсоединенія Руси, але без тої ворожнечі до козачини і крайнього субєктивизму, який ішов у Кулїша crescendo і зовсїм позбавив всякого значіння його останнї працї (Отпаденіе, Укр. паны и козаки). „Перший період був“ цінний широким соціальним тлом, на яким Кулїш виводив історію козачини, й значною свободою своєю від лєґендарної традиції; можна назвати його може найцїннїйшим з усеї сеї лїтератури, й треба пожалувати, що видрукований в мало росповсюдненій в Росії часописи, не виданий осібно, він проминув без впливу в лїтературі. В новій редакції (Ист. возсоед.), вже значно нашпікованій пізнїйшими теоріями Кулїша, ся праця викликала тільки опозицію, яка не позволяла оцїнити позитивні сторони її. Значно слабший був огляд початків козачини написаний Костомаровим п. т. Южная Русь и козачество до возстанія Богдана Хмельницкаго (Отеч. Записки, 1870), потім введений як вступ до нового видання його Богдана Хмельницкого (1870 і потім 1884). Се дуже поверховний начерк, без глубшого продумання і докладного використання джерел; можна думати, що пишучи його Костомаров ще не знав Кулїшевого Першого періода, але й по виходї Исторії возсоединенія Костомаров не поглубив його, і в порівнянню з Кулїшем се був крок назад.

Кулїша „Исторія возсоединенія Руси“ вийшла в 1874 р. і лишила ся на довго найвизначнїйшою працею по історії початків козачини. Але його екстраваґанції відвернули суспільність від його історичних праць. Спеціально що доданого питання зробили вражіннє його статї: Козаки въ отношеніи къ государству и обществу (Рус. Архивъ 1877), акт пристрастного оскарження козачини (на неї відповідь Костомарова „О козакахъ“. Рус. Старина 1878). Але не появлялось нїчого серіознїйшого, написаного з иньшого становища. Популярні книжечки як Драгоманова „Про українських козаків, Татар та Турків“, 1876, або компіляційка Марковина „Очеркъ исторіи запорожскаго козачества“, Спб. 1878, в рахунок не йдуть. По за тим: статї Дубєцкого Kudak, twierdza kresowa i jej okolice, 1879, з поглядом на початки козачини взагалї (в новім обробленню вийшло в 1900 р.) і Zawiązki dziejów Siczy Zaporozkiej, 1887, передр. в його Obrazy i studya hist., II, 1899 (тут теорія рицарського походження козацького устрою, висловлена одначе без всякої близшої арґументації, в морі пустої фразеольоґії,-про саму теорію див. вище с. 303-4). Erckert Der Ursprung der Kosaken, vorzüglich nach neuesten russischen Quellen, Берлїн, 1882р. „Историческіе дЂятели Югозападной Руси“ В. Антоновича і В. Беца, 1883 – ряд біоґрафій гетьманів писаних або редактованих Антоновичом, серед них біоґрафія Сагайдачного з загальним поглядом на початки козачини. Рік пізнїйше зявилась иньша праця, анонїмна, але написана також під очевидним впливом Антоновича (на підставі його матеріалів, а може й редактована ним), присвячена спеціально початкам козачини: Происхожденіе запорожскаго козачества (Кіев. Старина 1884, VIII-IX), При певних критичних помилках і неповнотї наукового апарата вона замітна своїм змаганнєм історію козачини прослїдити вповнї незалежно від традиції і на тлї суспільно-економічних відносин східньої України. Анонїмність і не дуже зручна конструкція були причиною, що праця ся не звернула уваги, якої була властиво варта. „Отпаденіе Малороссіи оть Польши“ Кулїша, 1888, де знов були повторені його погляди на початки козачини і т. и., але ще з субєктивнїйшою закраскою – не мало вже майже нїякого обєктивного наукового інтересу. Так само т. III Исторії Россіи Іловайского, де в гл. XV був поданий огляд початків козачини, нїчим не визначний, з сильною залежністю від традиції (Дашкович – голова городової козачини, Лянцкороньский – перший отаман козаків низових і т. и.) – дарма що у новійшого дослїдника козачини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної „київської школи“). Исторія запорожскихъ козаковъ Д. Еварницького (І том, з загальними характеристиками запорозької козачини, його території, устрою, побуту, господарства, вийшов 1892 р., другий – з історією козачини – в р. 1895) – праця з наукового погляду вповнї слабка, без методу, без критичного розбору джерел, зачерпнених часто з других і третїх рук (критична оцїнка Лазаревського в т. Х київських Чтеній). Дрібнїйші статї про початки Запорожа: Еварницького Число и порядокъ Запорожскихъ сЂчей (Ibid. Стар. 1884), йогож: Островъ Хортица на р. ДнЂпрЂ (Ibid. 1886), Падалки По вопросу о существованіи Запорожской СЂчи въ первые времена запорожскаго козачества (Ib. 1894).