Текст книги "Історія України-Руси"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 49 страниц)

Жиґимонт-Авґуст представляв ханови всю небезпечність московського пляну – всунути ся московськими замками над низ Днїпровий, пригадував анальоґічну тактику Москви супрти Казани й лякав анальоґічними перспективами Крим – поставивши свої замки під Перекопом, Москва буде пильнувати того, щоб взяти й Крим в свої руки. Тому радив поки що, в таких трівожних обставинах не зачіпати ся з Вишневецьким: пізнїйше, як сї обставини проминуть, в. князь розбере справу й коли б Вишневецький був винуватий, він його укарає, й забере з Хортицї, а поки що він там дуже потрібний, супроти московських плянів. Москва, можливо, навіть буде старати ся силоміць забрати Хортицю собі, а як би Вишневецького звідти вивести, то вона зараз би захопила його замок. Татарам і Туркам литовський замок на Хортицї дуже буде користний, хоронячи їх від московських козаків, а щоб сам Вишнивецький не зачіпав ся з Татарами, про се він, Жиґимонт, йому накаже, і певний, що Вишневецький покаже ханови свою зичливість ¹⁷).

Але хан не міг слухати сих намов, бо Вишневецький навпаки виступав против Криму все більше ворожо. В осени 1556 р. (десь в жовтнї) він сам, чи може його козаки напали знову на Іслам-кермен, здобули сей замок, забрали з нього гармати й перевезли до хортицького замку ¹⁸). Розгнїваний хан, здаєть ся, з початку хотїв звабити до себе Вишневецького: присилав йому дарунки й лист, закликаючи до себе на службу ¹⁹). Але Вишневецький на те не здав ся, і тодї хан, як тільки став Днїпро, вибрав ся походом на небезпечного сусїда. В сїчнї 1557 р. він приступив під хортицький замок з великими силами – „з сином і з усїми людьми кримськими”, й силкував ся його добути. Більше трох тижнїв (24 днї) тягнулася отся облога, але кінець кінцем здобути замку не удало ся, й хан вернув ся з великими стратами ²⁰). Вишневецький спішив сповістити в. князя про сю огняну пробу своїх хортицьких укріплень і планів і просив заразом „посилити його замок людьми й стрільбою'', щоб дальше боронити ся від Криму. Але литовське правительство так манїфестувати свою солїдарність з Вишневецьким супроти Криму не відважало ся. В. князь в відповідь на донесення Вишневецького висловив своє вдоволеннє за „сталость і мужну оборону”, обіцяв прислати „жалованьє”, але заразом рекомендував йому не загострювати відносин до Криму, пильнувати, щоб козаки не зачіпали Татар і Турків і т. и. ²¹).

Сї ради були не на часї. Відносини до Криму у Вишневецького стали на вістрю меча і про якесь злагодженнє їх не було мови. За зимовим походом 1557 р. прийшов новий, ще більший, десь лїтом: хан приступив знову з Ордою під Хортицю, разом з ним турецьке військо на човнах і поміч волоська, і сим разом взято Вишневецького в бльокаду. Подробиць на жаль не маємо. Кінець кінцем не стало на Хортицї провіанту, козаки стали розбігати ся від Вишневецького, і він нарештї мусїв уступити з Днїпрового низу далї на Україну, в Черкаси ²²). Тут знов таки, очевидно, не знайшов він нїякої реальної помочи для своїх плянів боротьби з Кримом, і рішаєть ся нарештї йти в Московщину, шукати там нових засобів, реальнїйшої помочи для своїх плянів, бо Москва стояла на воєнній нозї з Кримом.

Як я вже згадав, формальні зносини з московським правительством були завязані Вишневецьким рік перед тим, в осени 1556 р., хоч фактичні відносини мусїли істнувати вже перед тим. Московське правительство тодї прислало йому ,,жалованьє”, але кликало в Москву; він присяг перед московськими послами, що приїде й служити буде, а поки що вимовляв ся війною з Кримом. Під кінець 1557 р., не маючи иньших ресурсів, він приїхав до Москви, зложив на жаданнє присягу вічної служби й дістав великі надання й доходи: „въ вотчину” (дїдичне володїннє) місто Бєлев з усїми волостями й селами, як було за Бєлевськими князями, багато сїл під Москвою, багато дарунків грошима й уборами і на приїзд десять тисяч рублїв – величезну суму, яка найлїпше показувала, як Вишневецького цїнили в Москві й яке велике значіннє йому надавали ²³).

Перед московськими полїтиками розвиває Вишневецький все тіж свої пляни спільної боротьби против Орди в союзї з Литвою. Вони знаходять тут повне співчутє. Полишаючи на боцї всяку дальшу ідеольоґію, московським полїтикам було однаково інтересно і розірвати союз Литви з Кримом, втягнувши її в війну з Ордою, і приборкати Орду. На початку 1558 р. орґанїзуєть ся велика кампанія на Крим, під проводом Вишневецького. Сам Вишневецький мав іти слїдами кампанії 1556 р.: побудувати на горішнїм Пслї човни, і човнами йти на Низ. З ним вислано значне московське військо ²⁴), і крім того мав він згромадити коло себе козаків. Кабардинський мурза Канклич мав разом з тим іти зі сходу „на пособь” Вишневецькому. Вони мали злучити ся з Вишневецьким в Іслам-керменї, і відси мав він „надъ крымскимъ промышляти, сколько имъ Богъ помочи подастъ” ²⁵).

Разом із тим рішено вислати посольство в Литву, щоб заохотити литовське правительство до спільних заходів против Криму. Близший привід давало те, що хан, розгнїваний вчинками Вишневецького, зірвав свій гнїв на литовській Українї – не вважаючи на всї заходи литовського правительства можливо спихнути з себе всяку відповідальність за вчинки Вишневецького і взагалї не допустити до розриву з Кримом. З початком року калґа з двадцять-тисячною ордою несподївано впав в Браславщину, поруйнував і пограбив її й поблизькі волости подільські – Хмельницьку, Барську й иньші сусїднї околицї Волини й Поділя і з величезним полоном (рахували його на 40 тисяч), вийшов собі спокійно, перше нїж зібрали на нього якусь силу. Навіть ще з дороги частина орди вернула ся назад і ще раз шарпнула на прощаннє ²⁶). Покладаючи ся на вражіннє від сього нещастя, московське правительство постановило, як драстично висловляла ся боярська ухвала – „короля о дружбЂ задрати”, доки він не помирив ся з Ордою, – аби його відвести від хана ²⁷). Цар посилав на сю тему грамоту досить загального змісту, а послам поручав пояснити, що він, цар, жалує розлитя крони християнської і шукає способів „христьянству избаву учинити отъ насилованья татарского”; для того він відкинув всякі зносини з ханом, вислав Вишневецького на Крим, і бажав би в союзї з в. кн. Литовським „христьянство отъ бесерменскихъ рукъ отвселЂ боронити”, без всяких апетитів на литовські землї ²⁸).

Ся ідея була стрічена з повним співчутєм в литовських кругах. Ост. Волович, що вів переговори з московськими послами з поручення в. князя, і українські маґнати як кн. Острозький й кн. Степан Збаразький, і сенїор литовського маґнатства Радивил – всї висловляли свої симпатії таким плянам і бажаннє, щоб між обома державами прийшло до трівкого порозуміння на сїм ґрунтї, й вони поставили ся супроти Орди. Але при тім не перемовчувано й певних скептичних заміток що до такої спільної акції. Бояли ся, що всї користи від знищення Орди загорне Москва й зміцнить свою позицію против Литви. Вказувано, що кримського хана приборкати не тяжко: „єсть за що на нього стати і не хитра річ таким двом державам його з Криму зовсїм вигнати, але за нього як за васаля свого уступить ся Туреччина, і боротьба з нею упаде на саму литовсько-польську сторону, і не знати, чи піддержить її тодї Москва. З другого боку, по старим традиціям і прецедентам, будили певні підозріння сї московські заходи на нижнїм Днїпрі: не вважаючи на всї запевнення Москви, що вона не має нїяких плянів на литовські землї, бояли ся, щоб з того не виникла потім якась інтриґа. Московським послам казали, що супроти місії Вишневецького вже був даний наказ іти в Київ литовському війську – берегти литовських інтересів, і тільки миролюбні запевнення московські, через се посольство, стримали сю експедицію ²⁹).

Кінець кінцем в. князь литовський через своїх послів заявив своє співчутє ідеї союза против бусурман і бажаннє вести в сїй справі дальші переговори ³⁰). Рішено було для сього вислати спеціальне посольство. Але коли се посольство, вислане до Москви з кінцем 1558 р., поставило сю справу, з московського боку подано умову, що має бути наперед уложена вічна згода між обома державами, на підставі даного стану володїння. Литовські посли не згодили ся на се, бо се значило б вирікти ся всяких претенсій на землї, забрані Москвою протягом столїтя (Сїверщина, Смоленськ), і на тім справа розбила ся ³¹). Жиґимонт перед тим обсипав хана докорами за його нельояльність: за походи на хортицький замок і зруйнованнє сього замку, бо хоч він був, мовляв, поставлений без волї литовського правительства, але стояв на території литовській, і за татарські напади на Україну (крім згаданого великого походу цїлий ряд меньших) ³²), але кінець кінцем, супроти такого обороту, відновив знову союз з Кримом, звернений против Москви. І полїтична ситуація, що захитала ся була, таким чином вернула ся в 1559 р. до старого ³³).

Се був сильний удар Вишневецькому. Пляни спільної, скомбінованої атаки на Крим розвівали ся. Він мусїв рахувати на сили одної Москви. А Москва, занята все більше боротьбою на балтийськім побережу, не могла особливої енерґії розвинути на чорноморськім, та й трудно було на такім віддаленім, відірванім театрі війни розвинути сильнїйшу дїяльність – не вважаючи на дуже користні обставини. По словам Курбского, що ставив в велику вину і московському і литовському правительству занедбаннє кримської справи, Орда була тодї дуже ослаблена посухою, голодом, пошестями ³⁴). При спільній боротьбі Москви й Литви, безперечно, можна було Орду приборкати дуже сильно. Без Литви, при дальшім суперництві з нею, се було далеко тяжше.

В кампанію 1558 р. Вишневецький, як доносив в Москву, пройшов до Перекопу, але в середину Крима не пішов, а відступив на Таванський перевоз. Кримцїв нїде не було: хан забрав усю орду за Перекоп і скупив усї сили до оборони. Очевидно, Вишневецький атакувати його так не вважав можливим – мабуть чекав помочи. З Москви йшов до нього дяк Ржевский з припасами; зійшовши ся з ним в Порогах, Вишневецький відсвіжив свої сили, відіславши до Москви нездалих, потомлених, і з новим вибраним, але невеликим контінґентом пішов лїтувати в Іслам-кермен. Він мав у плянї похід по за Перекоп, під Козлов (Евпаторію), але з Москви, куди він вислав про се вісти, дістав наказ лишити на Днїпрі московське військо і козаків з Ржевским і иньшими московськими воєводами, а самому їхати до Москви ³⁵). Можливо, що супроти Литви вважали невідповідним тримати Вишневецького на Днїпрі. На другий рік (1559) плян походу в середину Криму був сповнений, але його поручено вже московському воєводї Адашеву, а Вишневецького вислано на Дін, відти напасти на Крим. Московське військо, виїхавши з Днїпра на море, висадило ся в Криму, попустошило близші околицї, нагнало великого страху. Натомість роля Вишневецького була зовсїм не визначна ³⁶). На новий рік йому дали ще дальшу місію – виправили на Кавказ до Черкесів, з якими мав він дїло попереднього року ³⁷). Може бути, що понятя про одноплеменність днїпровських Черкас-козаків з кавказькими Черкесами мали також свій вплив на такий плян, але Вишневецькому така місія могла подобати ся хиба з браку чогось інтереснїйшого. З Кримом Москва більше не хотїла зачіпати ся: зроблене в Криму вражіннє від московських походів хотїла використати, щоб стримати хана від нападів на московські землї. Вся енерґія московської держави звертала ся на ливонську війну, що готова була кождої хвилї перейти в війну з Литвою (й дїйсно перейшла в 1561 р.).

Вишневецькому з його плянами не було що більше робити в Московщинї ³⁸). Та й війна, що розпочинала ся у Литви з Москвою, ставила його в фальшиве становище „зрадника”, чого він теж собі не міг бажати. Лїтом 1561 р. ми бачимо його вже знов на Низу. З Манастирського острова (вище Хортицї), 30 миль від Черкас, вислав він до свого брата, тодїшнього старости черкаського Михайла, лист, заявляючи своє бажаннє вернути ся назад в Литовську державу й оправдуючи ся тим, що його виїзд до Москви став ся під час перемиря й не мав нїяких злих замірів (що було й правда). Разом з тим і козаки, товариші одісеї Вишневецького, заявили також своє бажаннє вернути ся до дому й просили охоронних листів. В. князь литовський поспішив „прийняти в свою ласку господарську” Вишневецького, так само що до козаків, тільки поручив старостї черкаському й воєводї київському розвідати, чи нема між ними участників очаківського погрому 1556 р. Як би були вони, і можна було б з сеї причини сподївати ся якогось невдоволення з боку турецького і татарського правительства, що тих ворохобників прийнято назад на Україну, то намовляти тих козаків, аби вони не лишали ся на Українї, а йшли на ливонську війну – дістануть на то „даток і живность” ³⁹). Чи пійшли дїйсно козаки на ливонську війну, не знаємо, але той факт, що в ливонській кампанії маємо звістки про якихось козаків, робить се досить правдоподібним. Вишневецький же зараз роспочав якісь нові пляни на українськім пограничу, зачепив ся з Турками під Очаковим, потім робить якісь нові походи ⁴⁰). Невважаючи на всї свої вибрики, він все таки цїнив ся сильно в двірських сферах; на соймі його приймали і витали, і коли він захорував тодї – думав, що його отроєно, в. князь казав своїм лїкарям його лїчити ⁴¹).

Не вийшовши ще добре з хороби, невгомонний князь вмішав ся в волоські справи – і тут проторюючи дорогу для цїлого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно. Звабив його приятель Ольбр. Лаский, що вже перед тим вмішав ся в волоські справи – підтримував узурпатора т. зв. Гераклїда або Деспота, але потім розірвав з ним. За його приводом Вишневецький взяв участь в молдавській усобицї. Против Деспота підняло ся повстаннє під проводом Молдавана Томші і серед сього замішання Вишневецькому подано надїю теж на господарство: „иньші Волохи, не хотячи Томші, саме тодї як Томшу проголошувано господарем, післали по Вишневецького”. Вишневецький прийшов з козаками, але молдавські партизани підтримали його слабо, й Томша без великого заходу погромив його військо ⁴²). Дмитро, або Димитрашко, як його тут називали, мусїв утїкати, але його зрадили й видали Томші, а той відіслав його до Царгороду, де його чекала смерть. „Бідний Димитрашко з своїм товариством має приїхати сюди нинї або завтра рано”, писав 15 жовтня 1563 р. французький посол в Царгородї, а два тижнї пізнїйше додає: „Бідний Димитрашко тільки що прибув, як його величество султан казав його вбити (engaucher) з иньшим великим паном з Польщі по імени Пісоніскі (Пясецький), що за своє житє давав баші 20 тис. дукатів; решту його вояків післано на ґалєри, крім одного, що служив Деспотови – його повішено” ⁴³).

Сей траґічний кінець і героічна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою, символ безсильности хижого бісурменського світу побідити морально світ український, взагалї християнський – зробили сильне вражіннє. В кругах українських, польських, литовських по горячим слїдам подїї історія смерти Вишневецького почала переказувати ся в лєґендарних, ріжними поетичними подробицями розцвічених формах. Оповідали, що він скінчив житє, повішений на гак за ребро в Царгородї, й висїв так три днї, посміваючи ся з Турків і лаючи їм на наругу Магомета, так що Турки не витримавши сих наруг, застрілили його й тим перервали муку, на яку його призначили. Дивуючи ся його відвазї й завзятю, вони роздїлили між собою його серце й їли його, щоб собі присвоїти щось з його сміливости й зневаги смерти, яку показав він. Потім що дальше то більше ріжних поетичних lосі соmmunes вплїтано в се оповіданнє. Султан турецький, повний здивовання з хоробрости й подвигів Вишневецького, хоче його привабити, зробити з нього Турка, обіцяючи всякі благодати, але Байда зневажає то все й іде на страшну смерть, замість панувати з бісурменами. Висячи на гаку, він просить лук і стріли й стріляє Турків, навіть самого султана ⁴⁴). Сї перекази обробляли ся і в поетичній формі, і одна з таких поетичних перерібок, в видї української народньої піснї, перелетїла до нас через прірву трох столїть, задержавши ся в народнїх устах.

Се популярна пісня про Байду, росповсюднена на цїлій Українській території, від Галичини до Заднїпровя. Іґноруючи його житє, вона займаєть ся виключно його героічною смертю. Легковаженнє житя і житєвих роскошів, зневага смерти – її провідний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постати князя-маґната за лїпше вважав підставити типову фіґуру гуляки козака, що непоясненим близше способом опинив ся в Царгородї й піячить тут:

В Царгородї на риночку

Ой пє Байда мед-горілочку;

Ой пє Байда – та не день не два,

Не одну нічку та й не годиночку.

Царь Турецький к ньому присилає,

Байду к собі підмовляє:

„Ой ти, Байдо, та славнесенький

„Будь менї лицар та вірнесенький!

„Візьми в мене царівночку,

„Будеш паном на всю Вкраїночку!”

„Твоя, царю, віра проклятая,

„Твоя царівночка поганая!”

Ой крикнув цар на свої гайдуки:

Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть його, повисїте,

На гак ребром зачепіте!

Ой висить Байда тай киваєть ся,

Та на свою джуру поглядаєть ся:

„Ой джуро мій молодесенький,

„Подай минї лучок та тугесенький

„Ой бачу я три голубочки —

„Хочу я убити для його дочки!”

Ой як стрілив – царя вцїлив,

А царицю в потилицю,

Його доньку – в головоньку ⁴⁵).

Багацтво редакцій сеї піснї свідчить про її широку популярність. Траґічна смерть гідно вінчала се бурхливе, блискуче житє.

Примітки

¹) Як вище с. 64 Претвич зве його просто Вишневецьким, але Вишневецьких не було богато, і порівняннє з наведеним вище документом (с. 97) не лишає сумнїву, що се Дмитро. Лїтерату див. в статї моїй про Байду.

²) Ми бачили вище, що таку гадку вкладає в уста Бельский Дашковичу на пьотрківськім соймі – с. 104-45.

³) Думаю, що про сї замки згадує Жиґимонт-Авґуст в листї 1553 р. – порівняти його лист з 1554 р. (як низше). Давнїйші дослїдники, почавши від Бартошевича, думали про Канїв і Черкаси, але ті замки в сих часах держав Дмитро Сангушко.

⁴) Listy Zygmunta Augusta c. 58, перші поголоски про се ще перед тим – с. 54 (червень 1553 р.).

⁵) Listy c. 76.

⁶) Ibid c. 131.

⁷) Ibid с. 107-108, пор. 94, 110.

⁸) Посол. книга І с. 135.

⁹) Акты Зап. Рос. І с. 186 (се вважають дїлом Дашковича напр Кулїш Ист. возсоед. І с. 59, вповнї правдоподібно, що й він так поступав, але лист ханський належить до пізнїйших часів і говорить про пізнїйших старост).

¹⁰) Никоновская лЂтоп. (Пол. собр. лЂтоп. XIII) с. 269. Д. Каманїн, в останнє переглядачи звістки про Вишневецького, особливу увагу надавав звісткам лїтописи Нормантского (Временникъ моск. общ. ист. V). Але ся пізнїйша компіляція не дає про Вишневецького нїчого понад те, що маємо в Никонівській

¹¹) Никонов. лЂтоп с 271.

¹²) Памятн. снош. съ поль.-литов. госуд. II с. 530-1.

¹³) Никон. л. с. 275.

¹⁴) Див. виїмок з листу короля 1556 р.

¹⁵) Посол. книга І с. 130 і 133-5.

¹⁶) Посол. книга І с. 139.

¹⁷) Посол. книга І с. 135.

¹⁸) Никон. лЂтоп. с. 277.

¹⁹) Посол. книга І с. 158.

²⁰) Посол. книга І с. 139, Никонов. лЂтоп. І с. 280.

²¹) Акты Ю. З. Р. II ч. 130. Лист без дати, ало порівняннє його з актами Посол. книги показує виразно, що він писаний не скорше мая 1557 р., бо по висланню до Крима Довґірда. Вольф хибно клав його на часи перед кампанїєю 1556 р.

²²) Про се Вишневецький писав до Москви в жовтнї 1557 р. – Никон. с. 286; думаю одначе, що не зараз по своїм приходї до Черкас тим похвалив ся, а тодї як переконав ся, що з литовського боку нїчого не осягне.

²³) Памятн. снош. съ Польско-литов. гос. І с. 543, Никон. с. 286.

²⁴) Московські посли казали 30 тисяч, але се мабуть побільшена цифра; Курбский рахує се військо тільки на 5 тис., але се мабуть якась частина тільки тих сил, якими мав роспоряджати Вишневецький.

²⁵) Памятники II с. 542-3, Никон. с. 288.

²⁶) Памятники II с. 547, пор. с. 539 і Никон. с. 289, Посольская кн. I с. 141-2, 143, 144.

²⁷) Памятники II с. 593.

²⁸) Памятники II с. 541-3.

²⁹) Памятники с. 545-9.

³⁰) Памятники II с. 557-9.

³¹) Памятники II с. 567-579.

³²) Посол. книга І с. 160.

³³) Ibid. ч. 91-3, 98-102.

³⁴) Сказанія, вид. 1833 І с. 80-2.

³⁵) Никон. с. 296.

³⁶) Временникъ моск. общ. V с. 142-4, Курбский I с. 81-2, Памятн. II c. 584.

³⁷) Временникъ V с. 145, виписка з лїтописи у Карамзїна VIII прим. 566.

³⁸) Як бачимо, нема що здогадувати ся якихось спеціальних причин, чому Вишневецький схотїв вертати ся назад на Україну (Вольф думав, що на нього вплинула переміна в характері царя Івана, Соловйов підозрівав якісь „незвісні причини”).

³⁹) Акты .Ю. З. Р. II ч. 142-4.

⁴⁰) Listy Z. Augusta c. 129, 131.

⁴¹) Бєльскій c. 1145.

⁴²) Бєльский с. 1148.

⁴³) Charrière Negotiations de la France dans le Levant II c. 741-2 і відти y Hurmuzaki – Dokumente privitore la istoria Românilor, supplem. l vol. I c. 19.

⁴⁴) Перекази зібрані у Нєсєцкого sub voce.

⁴⁵) Антоновичъ и Драгомановъ І с. 145-6; пропускаю деякі непотрібні амплїфікації й допускаю малу реконструкцію.

III. Зріст і орґанїзація козачини в передостаннїх десятилїтях XVI віку.

РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: БЕЗПЛОДНІ ЗАХОДИ ПРАВИТЕЛЬСТВА КОЛО СТРИМАННЯ КОЗАКІВ, ЦИРКУЛЯР 1560 Р, ПЛЯН НАБОРУ КОЗАКІВ В ПРАВИТЕЛЬСТВЕННУ СЛУЖБУ І ЗНАЧІННЄ СИХ РЕФОРМ ДЛЯ ОРҐАНЇЗАЦІЇ КОЗАЧИНИ.

Таким чином дїяльність Вишневецького з його плянами, що обіцювали радикально змінити відносини на Черноморю, орґанїзувавши до цїлій лїнїї боротьбу з „бісурманским” світом, лєґалїзувати козацьку партизанську війну і заразом надати їй ширші і певнїйші розміри, більш орґанїзовані форми, – застрягла в піску серед неприхильних обставин між-народньої полїтики. Не розвязала козацької справи, тільки внесла до неї ще більше ферменту, розкрила ширші горізонти перед козачиною й її проводирями, окрилили їх ще сміливійшими ідеями. А польсько-литовське правительство спинило ся на тім самім місцї: перед потребою за кожду цїну пильнувати добрих відносин з Кримом і Туреччиною супроти нової війни за Ливонїю, що відтягала всї сили Литви, не позволяючи поважно думати про якусь серіознїйшу оборону полудневих границь. А для підтримання сих добрих відносин – треба було гамувати всякими способами козаків та стримувати від нападів на улуси турецькі й татарські.

І правительство литовське далї росписує накази пограничним старостам, щоб не позволяли анї своїм служебникам анї козакам зачіпати Татар, аби не нарушити згоди з ними, казали пропускати їх свобідно, коли вони будуть іти на московські землї, ¹) і т. и. Маємо такий циркуляр з 1560 р., де в. князь з огляду на скарги білгородського санджака на шкоди: турецьким підданим, роблені „з Київа, Білої-Церкви, Браславля, Винницї, Черкас і Канева”, забороняє навіть підстерегати Татар на шляхах, не тільки не посилати в степи на здобич, і обмежати ся чисто пасивною обороною, а навіть іще меньше: „естли бы люди непрнятельскіє у границы панства нашого пришодшы каковую шкоду вчынили, за таковыми у погоню нехайбы шли и подданымъ нашимъ ратунокъ и оборону чинили, а для иныхъ никоторыхъ причинъ жебы твоя милость служебникомъ своимъ и козакомъ на поле ходити не велЂлъ”. ²)

Та коли вже перед тим такі накази не доводили до нїчого, тим меньше тепер українські старости – навіть хоч би мали охоту служити сїй малодушній, неможливо здержливій на погляд кождого пограничника правительственій проґрамі – не могли стримати козачину в тих тїсних рамках, в які хотїло її замкнути правительство. За останнї десятилїття козачина неустанно зростала чисельно, а останнї подїї – проба аґресивної боротьби з Кримом, заходи Вишневецького, що робили з козачини певний самостійний фактор міжнародної полїтики, навчили її шукати опертя в суперництві держав – мусїли незмірно піднести козачину в її власних очах. Вона, її проводирі почули себе здатними до чогось лїпшого, нїж сповняти поручення пограничних старост, і все більше вибивали ся з їх впливів та поступали самостійно. На Днїпровім низу вона ставала все сильнїйшою ногою, а на всякий випадок у неї були опорні точки в пограничних містах України московської, у путивльських і донських козаків, у пограничних московських воєвод. І кілька років по виданню згаданого наказу до пограничних старост, правительство литовське мусить констатувати, що козаки „з замковъ и местъ украиныхъ безъ росказаня и ведомости господарскоє и старостъ украиныхъ зъєхавши, на Низу на Днепре на полю и на иныхъ входахъ перемешкиваютъ”, зовсїм „свовольне”, не журячи ся правительственними і старостинськими наказами, і далї чинять „великиє шкоды и лупезства” чабанам турецьким і улусам та кочовищам кримським. ³)

Правительство ранїйше чи пізнїйше мусїло переконати ся, що при повнім браку екзекутиви, при недосяжности для нього степів, де закорінювало ся все більш козачини, при готовій помочи й опіцї з боку пограничної московської адмінїстрації, – самими наказами й заборонами воно нїчого не вдїє; що воно мусить дати козачинї якусь нагороду в заміну степових промислів, в видї платнї з державного скарбу, і якусь мету й зайнятє в видї державної служби. Від системи заборон і невдалих проб контролї воно таким чином вертало ся до старого пляну 1520-30 років – орґанїзації державної воєнно-служебної козачини. Прецеденти з останнїх років призвичаювали до сеї гадки, робили її простою й зрозумілою: державне „жалованнє” для Вишневецького й його козаків з скарбу литовського й московського, ужитє козаків до воєнної служби в ливонській війнї на державний кошт – приготовляли плян, до якого приступає правительство литовське з кінцем 1560-х років.

Сї правительственні проби орґанїзовання козаків самі по собі були дуже нездалі, вели ся без потрібної витрівалости й системи, нїколи не вміли знайти відповідних засобів для свого повного здїйснення й застрявали незмінно в піску фінансових перешкод, щоб згодом, під натиском заграничної полїтики – потреби „заспокоєння козаків”, розпочати наново ту саму історію. З становища правительственної проґрами – опанувати козачину і вибравши з неї елєменти більш солїдні й певні та орґанїзувавши їх, віддати сю орґанїзовану козачину на службу правительственним плянам і інструкціям – його заходи стріло повне фіаско. Але заходи сї мали незвичайно важне значіннє для самої еволюції козачини, давши результати зовсїм несподївані з становища правительственної проґрами, але дуже цїнні з становища сформовання і орґанїзовання козачини як певної суспільної верстви і як певної полїтичної сили. Для українського житя вже насиченого козацьким елєментом вони послужили тими імпульсами, які дали привод до кристалїзації козацького елєменту в певних суспільних і державно-правних формах, до усвідомлення сього державно-правного значіння і з тим до незмірно сильного дальшого розвою козачини й розросту її та її сил. ⁴)

Примітки

¹) Акты Ю. З. Р. II ч. 140, Посол. кн. І ч. 130.

²) Акты Ю. З. Р. II ч. 137, такі листи були вислані до воєводи київського, старости черкаського і браславського.

³) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 3.

⁴) Лїтературу див. в прим. 5.

РОЗВІЙ І КОНСОЛЇДАЦІЯ КОЗАЧИНИ В СЕРЕДИНЇ XVI В, І РЕФОРМА ЖИҐИМОНТА-АВҐУСТА: НЕОРҐАНІЗОВАНІСТЬ КОЗАЧИНИ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., ПРОЦЕС ВИРІЖНЕННЯ Й ВІДОКРЕМЛЕННЯ, БРАК ОРҐАНЇЗОВАНИХ ФОРМ – ПИТАННЄ ПРО КОЗАЦЬКІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В ПЕРШІЙ ПОЛ. XIV В., КОЗАЦЬКІ ВАТАЖКИ, ЗАРОДКИ ОРҐАНЇЗАЦІЇ – ВАТАГА ЯК ОСНОВНА КЛЇТИНА, ЗВЯЗИ ВАТАГ З СТЕПОМ, ПОЧАТКИ ОСВОЮВАННЯ СТЕПУ, „ГОРОДЦЇ", КОЗАЦЬКИЙ ПРОМИСЕЛ В ЧАСАХ ЗБОРОВСКОГО, КОНСОЛЇДАЦІЯ СТЕПОВОЇ КОЗАЧИНИ – ОПОВІДАННЄ ПАПРОЦКОГО ПРО ЗАПОРОЗЬКИХ ГЕТЬМАНІВ, ЦЕНТРАЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЇЧИ, МІЖНАРОДНІ ЗНОСИНИ НИЗОВОЇ КОЗАЧИНИ.

Щоб оцїнити з сього погляду значіннє реформи 1570 р. і дальших повторень „постановеня” з козаками і козацьких вербунків – за Баторія й Жиґимонта III, та їх впливів на сформованнє і еволюційну енерґію козачини, постараємо ся здати собі справу – наскільки своєю власною еволюцією козачина приготовила в собі певні внутрішні засоби й мотиви орґанїзації, й як далеко вона поступила в сїм орґанїзаційнім процесї.

В попереднїм роздїлї ми констатували, що невважаючи на зріст своїх сил, дуже помітний на протягу першої половини XVI в., козачина тодї ще не орґанїзувала ся в якусь суспільну верству, клясу, а навіть ледви помітна як суспільна ґрупа. Козакують ріжні елєменти суспільні з українського погранича, але не виступають як козаки по спеціальности, по роду житя. Є козачина de facto, але нема її de jure. Її контінґенти зростають все більше, але се рухомі кадри, які мобілїзують ся для походу, для степової кампанії, й роспливають ся по нїй в ріжних суспільних ґрупах майже без останку.

Ми завважали в початках другої половини XVI в. (переписи 1552 року) тільки дуже незначні осади, козачини, як суспільної верстви і то тільки в поднїпрянських замках – головних її огнищах, Черкасах та Каневі, і то серед найнизших катеґорій людности – людей неоселих, немаючих, неприкаянних, в числї кілька сот, тодї як загальне число козацького контінґенту мусїло переходити за десяток тисяч, і незадовго походи в 2-3 тисячі козаків стають досить звичайним явищем.

Переважна маса козачини таїть ся в иньших суспільних верствах, не виріжняючи ся з них, тому що признавати ся до козачини як своєї суспільної позиції, манїфестувати ся козаком – не було нїякого інтересу. Се не давало нїяких прав і привілєґій, нїякої вигоди, а навпаки – ще кождої хвилї могло втягнути в якусь історію, стягнути одвічальність за якийсь козацький учинок.

Козачина як понятє правне не істнує ще. З козацького ремесла, „козацького хлїбу” як називаєть ся козацький спорт і козацький грабунок пізнїйше, місцева адмінїстрація завела певного рода заробковий податок, забираючи собі „на замок” львину долю з козацької здобичи, так само як з продуктів уходництва; козацтво трактує воно як рід уходництва і побирає з нього дань за таке „уживаннє” степових просторів і уходів. Ми бачили, що міщанство пограничних міст сильно ображало ся на сї побори й претендувало на свобідне, безданне уживаннє уходів і виконуваннє степових промислів за свою воєнну службу ¹) (се прецедент пізнїйших претенсій козацьких), але сей мотив не був признаний, і міщанство мусїло скорити ся під тяжкою рукою місцевих старост-намісників; так само й иньші тутешнї верстви людности.

Хто бавив ся козацтвом, не виходив через те з своєї верстви й її обовязків. Земяне несли свої воєнно-служебні обовязки, міщане зоставали ся під зверхністю замку й старостинською властю, піддані – під властю свого пана; козакованнє не звільняло нї сих міщан нї сих підданих від міщанських і підданських даней і служб і тої юрисдикції й власти, яка тяжіла над ними.