Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 10.
Магнітофон

– Дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, запам'ятайте цю адресу, за якою живе перше в Україні радикальне сільське радіо! Радіо Живих Мерців – ваше віконце в світ апокаліпсиса, залишайтеся з нами!

У студії для вас працює ді-джей Дятел, і ми виходимо в ефір також на коротких хвилях... Ну, принаймні час од часу.

Нагадую для наших нових слухачів, раптом такі з'явилися, що наша радіостудія облаштувалася в одному з сіл Київської області, де цими днями прокльовуються паростки кінця світу.

Село Міцне здавна уміє берегти свої таємниці, та цього разу його мешканці бояться навіть мовчати. Тим більше, що їх однак ніхто не чує і слухати не хоче, – навіть за допомоги нашого радіо.

Сьогодні гість нашої студії – мешканка села Міцне Ганна Миколаївна Авербах, яка прийшла до нас не з порожніми руками. Ганна Миколаївна цими днями втратила свого батька, який несподівано помер від пневмонії. Це якщо когось цікавить діагноз, бо в селі Міцне, де з кожним днем смерть забирає дедалі більше люду, всі кажуть інакше. Кажуть, що причина всіх цих смертей – лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким ще зовсім недавно всі пов'язували надії на розбудову та розквіт не тільки села Міцне, але й багатьох навколишніх сіл. Формально, всі жахливі чутки, що ширяться селом, не підтверджуються жодними фактами.

– Брешуть вони, брешуть! Які ще потрібні факти?! Люди наче посліпли! Приїхала комісія з Києва, просиділи на цьому заводі півдня – і забралися, а потім написали в газеті, що порушень не виявлено. Дак хай би вони не на завод, а на кладбіще сходили, шоб своїми очима побачити: є там порушення чи нема!

Мій батько, Аркадій Семенович Авербах, усе життя тут прожив, ну, майже все життя, і він один із перших на цей завод устроївся, його ще з такими почестями взяли, як генерала. І оклад такий, як генералу, поклали, хоть він там всього-навсьо-го... оператором на розливі... Господи ж святий Боже... Йому ж тіки сємсят виповнилося, а в нашому роду – всі довгожителі, до дев'яноста годяк молоді цибають.

– Ганно Аркадіївно, ви ж і самі, якщо не помиляюся, на заводі попрацювали?

– Я? Да не стала я там працювать! І нікому не раджу, лучче від нього подалі держатись, це я вам без усяких комісій скажу! Мій батько, Царство йому небесне, перед смертю встиг усю правду розказати, я случайно знайшла. Магнітофон у нас був старенький, "Спутнік", ним уже давно ніхто не пользувався, ну, щас же лучча техніка, і всьо на дисках. Но батько тільки цей магнітофон і признавав, усе свої касети любимі слухав... І він када помер, то я його нашла прямо з цим магнітофоном на руках, ще й кнопка запісі на ньому включена була. От вона, ця касета...

– МК-60, дорогі слухачі, ехо минулих років. Ось так і ми вами, як ті касети, з праху в прах... Дякую, Ганно Аркадіївно, сподіваюсь, що завдяки Вам ми зможемо пролити трохи світла на загадкову й ніким офіційно не підтверджену епідемію, яка просто зараз винищує мешканців села Міцне, котрі пов'язали свою долю з лікеро-горілчаним заводом "Кремінь".

Отже, зараз ми почуємо останні слова шановного нашого земляка Аркадія Авербаха, його передсмертне застереження для всіх нас.

Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців, пряма трансляція апокаліпсиса триває!

* * *

– Я розкажу, як це було. З чого все почалось. Мало хто кххх догадується. От як у мене було, коли прийшов на завод наніматись. Одне з условій прийома на работу – зробить яке-то щеплення. Ну, я особо не розпитував. Нада – то й нада. Просто розписався, шо не возражаю, – та й забув. Помню, шо в отдєлі кадрів, коли я ото оформлявся, була ще одна жінка з нашого села, яка тоже на роботу хотіла устроїтись. На цьому заводі вообше жінок почті нема, яка там для них робота? Ну, але трохи вакансій все ж таки було. Прибиральниці, в столовці опять же... Дак вона ше взялася розпитувати, шо то за прививка. Її сказали – якось по-научному, а вона давай спорить. Мовляв, я всі прививки знаю, бо з дєцтва страшно боюся уколів, а тому тщатільно виучила всі прививки, які людині нада дєлать, шоб, не дай Бог, зайвий раз не кололи. І то вона вперлася, як не знаю шо. Все торочила начальніку отдєла кадрів, що ніколи не чула про таку прививку і требовала показать їй справочнік якийсь, де б про неї було написано. А цей, з отдєла кадрів, Мох його фамілія, тіки плечима знизав і бумажку тицяє: оно бачите, скільки желающих работать на цьому місці? Тому, єслі вас шось не влаштовує, – ідіть собі й не мішайте работать. Маруся – а то імєнно Маруська, Кулиничів дочка, вони на іншому кутку живуть, – побурчала трохи, але все ж таки все підписала, бо дуже їй ця робота вигодна була.

Ну, вобшем, хто ж знав... Шо це воно якось зв'язано...

Єслі чесно, то я й сам усе ще не вірю. Не зря ж то люди говорять, шо надєжда уміраєт послєднєй... гххххх....

Я все розкажу, все, шо знаю. Може це комусь і поможе. А як і не поможе, то хоть совість моя буде чистіша.

Я добре помню перве собраніє на заводі, на честь його откритія. Поляну таку накрили, – зроду ще не бачив. Як на городському весіллі... Да шо там – на весіллі...

Директор виступив. Солідний такий мужчина, земляк наш. Розказав про передові технології, іспользувані на цьому заводі, про перспективи. Ну, таке все, шоб настроєніє колективу піднять... Харашо було, словом.

Із нашого села туда почті всі мужики устроїлись, навіть, хто мав харошу роботу, й ті перешли. Пізніше пішов слух, шо їх довго переманювали, зарплати більші поклали. Для чого це – поначалу було непонятно. Бо ж у всій окрузі тільки про цей завод і балакали. Із сусідніх сіл багато було желающих – очірідь така, шо держись, аж до Києва!

Офіціальна версія така: кваліфіцированих робочих привезли звідкись, а у нас набирали тільки підручних. Ну, може й так, бо наші, по-моєму, всі на складах робили.

Попервах на це тоже ніхто уваги не звертав. Ми нормально з усіма общалися, там большинство мужиків були з разних мєст, – хто откуда. Це вже потім, коли почали умирать, хтось замітив (кажись, Коля Скринько, він взагалі був башковитим парнєм), шо усі рабочі, хто не з наших мєст, почали якось оддєльно держатись, вродє як ізбігали нас. Чи то може так йому, Колі, почудилося від болєзні – він же ж один із перших помер.

Я ж чого це рішив усе розказати – про цю болєзнь і завод, і про те, яка мєжду цим связь возможна. В мене своя версія появилась недавно. Жаль, шо так пізно, коли вже нікого не вернеш. Ще хуже, єслі ця запісь не попаде в нужні руки, я цього найбільше боюсь... Гкххх... Так ото накатує, волнами, це вже, значить, скоро. Аж мислі путаюцця... Так от, шо я догадався про це все. І не тіки я – Василько ж про це лопотів, ще коли тіки все починалось, та хто ж його, умалішонного, слухав. Воно змалку дурне було, ага. Він, цей Василько, вже родився мешігіним. А яким він міг родицця в такій сім'ї? Мать його, Ніна, сиротою стала ще в десять років: батьки пили сильно, і якось просто у неї на глазах порізали одне одного. Похапали ножі, значить, і до смерті дошло. Ну, це вона його зарізала, а сама вижила. Хотя в неї п'ять ран було, одна, як казали, в області серця, но вижила... Після больніци її зразу в тюрму й одправили. Ніну хрещена взяла на воспітаніє, тоже нещасна жінка. Отруїлась таблетками года через два. Так Ніна... нещасне дитя, помилуй Бог, стіки всього надивитися... вона по людях жила, і кругом шото з нею случалось. То корова раз хвицьнула так, шо ледве душу не вибила, то з яблуні впала да обі ноги зламала. Як про неї згадаю – мороз по кожі. Кхххх. Оце зара сам здихаю, але як про Ніну заговорив... Нема такої страшної смерті, як у неї жизнь була. Ну, і коли виповнилось їй сімнадцять – очірідний сюрприз. Шо називасцця, полюбила з горя дібіла, вишла замуж, дітей нарожали, двох близнючок, стали жить, як люди. Муж її ше з самого начала пив сильно, то коли він помер від білої гарячки, ніхто особо не дивувався. А Ніна якраз тоді знову на сносях була – хлопчик родився. Вона його Васильком назвала. А када їй врачі сказали, шо буде мальчік умствєнним інвалідом, то це вже для неї остання капля була. Випила свою чашу сповна, сердега, повісилась у хліві. Й так якось всьому селу жаль було тих дівчаток і Василька, шо всі їм вроді як батьки були. Жили вони в Кусачихи – хорошої такої жіночки, солдатки. Муж її офіцером був, служив заграніцою, але погіб у Чехії, в 1969 году. То вона так вдовою бездітною і осталась. Сильно любила його... Кхххгх... Давить шось сильніше сьоні, аж вогнем горло пече, словно ртуті якоїсь випив. Дак я про Василька... Це йому зара скіки? Год сорок, виходить, да? Він взагалі мовчазний такий. А то почав бігать по селу, коли це все тіки починалось, і кричати дико. Його питають, шо случилось? Чи, може, обідив хто? А він дивиться очима круглими, як монети, і повторяє: "Мертвих колять, мертвих колять!". І пальцем кудато показує. Ну, шо з нього взять? Мало шо убогому могло привидітись. І це з ним шось вроді припадків було, кілька разів. Якби ж то зразу хтось поняв, шо він, када кричав, всігда в сторону завода показував... Хотя... Кххгх... Всьо равно пізно. А як почали помирать – тільки тоді я догадався, про шо Василько кричав. От і скажи тепер, хто умалішонний, а хто – провидець. Я питався більше разузнать,та де мені. Нема доказатільств. Ну, шо це все од прививок їхніх. Доктори приїжджали, так вони і слухать про це не схотіли. Кажуть, причини смерті у всіх разні. Значить, це не вірус і не зараза якась. Мовляв, у того – порок серця, а в того – сахарний діабет. Тільки от чогось не вірю я тим докторам. Не вірю... А от Василько – то єдиний, хто знає точно, шо воно там насправді. Тільки хто ж від нього слова доб'ється... Говорив я про це слєдоватєлю, який приїжджав, – дак він наче й вислухав мене, в блокнотік все акуратно записав, а толку від того... Кгххх... Уколи, це від уколів, прививок тих, так і знайте. Вони нас нарошно повбивали. Знати б, нашо це їм? Усі ж люди вроді... А вони – покололи, і півсела нема. Будуть нове кладбіще дєлать. Це я таке вчора чув. Казали, шо нада нове кладбіще. Кхххгг... І ще я скажу, шо думаю про це... Даже не то, шоб думаю, а чуствую... кхххгх... чуствую, шо на цьому... кххгггг...

Розділ 11.
Хтось у темряві

Додому я потрапив лише близько одинадцятої. Зайшовши в кімнату, впав на застелене ліжко, не роздягнувшись. Навіть черевики не скинув. Лежав на животі, дивився у вікно, за яким флегматично грюкало будівництво нового будинку, – його втелющили просто в нашому дворі, посунувши убік дитячий майданчик і ліквідувавши футбольне поле та невеликий сквер, де ще минулої весни школярики посадили свої перші дерева. Чомусь згадав беззубого першачка, який найбільше тішився з того, що у нього тепер буде своє дерево. Це був один із найтепліших спогадів за всі роки, протягом яких я мешкаю в цьому спальному районі. Бо я колись так само радів, коли наш клас погнали кудись висаджувати майбутній парк. "Я, коли виросту, буду багато дерев вирощувати! Тільки не таких маленьких, а величеееезних, як будинки заввишки!", – хвалився мені той компанійський хлопчик, який тільки-но розпрощався з молочними зубами. Я всміхався йому, бо згадував, скільки ж дерев я сам збирався посадити в дитинстві, аж поки ця красива ідея покинула мене назавжди.

Я бачив у вікні лише кабінки та стріли кранів. Вони не рухались.

Мені ніколи не вдавалося заснути тоді, коли свідомість найбільше потребувала відпочинку. Ви, мабуть, частенько зауважували цю падлючу властивість свідомості. Як не треба – вона може захропіти, поки ви їдете у вагоні метро; після обіду, варто лише переступити поріг офісу, вона теж активно спокушає подрімати за комп'ютером; а якщо збираєтеся переглянути пізно ввечері чудове кіно – неодмінно присвятите дві години жорсткій боротьбі з її позіханням; і цю битву неможливо виграти.

Це було б занадто щедро з її боку – подарувати мені сон саме зараз, а я не вірю в добру волю власної свідомості, хоч як це прикро. Тому довелося все ж таки перевдягнутися, розстелити ліжко. Ще я згадав про пляшку горілки в морозилці, а це значить, що можна влаштувати собі перезавантаження всіх жорстких дисків і наплювати на примхи свідомості. Втім, завтрашній день уже тепер реготав мені в обличчя. Увійти в нього з бодуном – це надмірний мазохізм.

Ці будинки за вікном – їх добудують. Там житимуть люди. Мені стане гірше від того, що я бачитиму з вікон не правий берег міста, а будинки. А тим людям стане краще, бо вони заплатять чималі гроші за ці чортові квартири. Вони стільки заплатять, що не зможуть почуватися нещасними. Так дорого може коштувати тільки щастя, авжеж. І вони будуть перебувати в своєму щасті доти, доки перед їхніми вікнами почнуть зводити ще один будинок. Це колообіг щастя. Так не може бути, щоб воно тільки примножувалося. Щастя – жорстко лімітований продукт Господа. Й саме тому кожен із нас час од часу мусить компенсувати чуже щастя власним терпінням. Ні, в цьому світі не так усе жорстоко налаштовано, як здається на перший погляд. Чуже щастя зовсім не гарантує вам такого ж за об'ємом та інтенсивністю горя, закон сполучених посудин у цьому випадку не працює, засуньте його подалі й не згадуйте. Милосердя Боже виявляється в тому, що нещастя та біль навідують нас хоч і частіше, ніж радість та ейфорія, але меншими дозами.

І ще одне: щастя – штука егоїстична, індивідуальна. Ним, насправді, неможливо з кимсь поділитися, навіть якщо ви цього від усього серця захочете. З нещастям – зовсім інша історія. Якщо воно з кимось стається, то миттєво починає поширюватися довкола, як радіація. Нещастям не треба ділитися, воно чудово вміє підшуковувати собі нові й нові жертви. І не лише серед близьких до вас людей – випадкові перехожі теж годяться для цього символічного обміну.

Чиєсь щастя зроджує у вашій душі коротку емоційну хвилю. Ви трохи погойдаєтеся на чужій хмарині – й гепнетесь у котел свого життя. Звісно, це за умови, що ви – не той зразковий негідник, якому чуже щастя довго й виснажливо псує кров, настрій та апетит. Такі люди мешкають переважно в анекдотах та народній творчості, але вони є. Так само, як існують і досконалі покидьки, які харчуються чужими трагедіями. Але зараз не про них мова, а про звичайних людей. Отих, що заселятимуться незабаром у нові квартири. Вони часто вірять, що щастя має крила. Бо ці крила можуть зачепити їх, приємно полоскотати душу. В спекотний день – навіяти прохолоду. Якщо щастя – це все ж таки птах, то він схожий на лелеку. Бо літає і над вашою хатою, та гніздо має в сусідньому дворі.

Натомість нещастя – це точно не птах. Воно не літає, а тільки обвалюється. І хоч яке б чуже воно було, та якщо довелось опинитися в радіусі його дії, то швидкого порятунку від нього чекати не варто. Нещастя більше подібне до вірусу зі стовідсотковою гарантією захворювання. Цю скалку в оці не можна виплакати чи видалити пінцетом, – вам просто доведеться зачекати, поки вона насититься вашим болем. Хай він буде ледь-ледь відчутний, як поколювання в серці, як ниття втомлених кісток. Але ви змушені будете віддати свою дещицю сповна, без жодних пільг. Найгірша властивість будь-якої скалки чужого нещастя – це навіть не біль, а радше його надокучливість. Він не завдаватиме вам надмірних мук, а просто не дозволятиме думати про щось інше, одлучити увагу від його тривкості. Найгірше, що марно запитувати: чому саме я опинився поруч? Бо у відповідь незмінно почуєш: ти всього лише опинився поруч.

Я заплющую очі – й знову бачу цього оператора з пивним черевом, який каже: "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Розплющую – бачу стріли кранів. У моєму випадку щастя – це бачити крани, а не оператора. З цими кранами все більш-менш зрозуміло. Вони насичуватимуть мій зір доти, доки я зможу дивитися. Вони застигли – і в цьому радість. В тому, що нічого не відбувається. Але варто знову заплющити очі, й знову з'явиться оператор-пиволюб, і відразу по його словах – увесь цей стрімкий жах. Усього лише якась хвилина (оператор, звісно ж, не вимикав камери). Якась хвилина, з якою тепер доведеться жити. Скільки? Скільки ще в моїх заплющених очах триватиме ця хвилина відео, що повторюється знову і знову, без жодної надії, що хтось врешті-решт вигукне: "Стоп!", вимкне цю довбану камеру – і все зупиниться, наче крани за моїм вікном.

"Кадр вилизаний, як котячі яйця". Невже ці слова хоч якось можуть узгоджуватись із тим, що сталося у найближчі секунди? Хто писав цей сценарій? Я б, наприклад, ніколи не написав так. У цьому немає ні крихти смаку, ні найменшого сенсу.

Семенович вийшов із літньої кухні й попрямував до хати. Він чудово кульгав. Негнучкі ноги, розпрямлені, наче зведені судомою, руки; розчепірені пальці, високо задерта голова (щоб камера, розташована в хаті, яка брала крупний план крізь вікно, акцентувала увагу на червивому горлі). За п'ять метрів до хати він тільки входив у кадр на загальному плані (що був вилизаний, як котячі яйця). І щойно він наблизився до вікна, з'явився Василько. Я добре знав цього пришелепкуватого низенького чоловічка. Всі в селі його добре знали. Він швидко вийшов з-за хати і, мабуть, люди на вулиці вже готувалися до чергової кумедії. Бо Василько – це ходяча кумедія. Він ще змалку був несповна розуму. Та його завжди любили за оті кумедії, на які тільки він був здатний. Діти сміялися з нього, і він теж сміявся разом із ними. Він сідав просто серед вулиці, посипав себе пилюкою – мив голову. Або починав перекочуватися зі спини на живіт, рохкав і хвицяв ногами. Та цього разу Василько зробив інакше. Чого ніхто не чекав від нього, бо не міг Василько такого зробити. Він продріботів кілька кроків до Семеновича, здіймаючи над головою сокиру, а коли зупинився, – лезо вже летіло актору межи очі. Той тільки встиг затулити лице передпліччям і трохи одвести голову вбік. Зародки крику змішались із хрускотом: лезо ковзнуло вздовж черепа, відтяло вухо й увійшло в ключицю. Кривавий згусток ляпнув на побілену стіну, Семенович упав на коліна, обрубана рука відлетіла Василькові на чобіт.

Ніхто не буде довго морочити собі й людям голову, ніхто не перепитуватиме, що ж сталося. Добрий пес теж одного дня може вкусити.

Василько встигнув вдарити ще двічі. Вдруге занісши сокиру над головою, він якось неоковирно перехопив на льоту держака, щоб той зручніше ліг у правицю, і вдарив Семеновича обухом, розваливши йому череп.

Можливо, він би й не спинився. Та після третього удару, яким він збирався відтяти голову, але трохи схибив, із хати вибіг оператор-здоровань, і за мить Василько вже лежав поруч зі своєю жертвою, знепритомнівши.

Коли він опритомнів, навколо подвір'я зібралося, мабуть, пів-села. Очевидці переказували, що Василько зарубав актора, і люди тричі перепитували, не могли повірити. Тіло Семеновича накрили рядном. Василько, коли отямився, тільки глипав здивованими очима і всміхався. Чи розумів він, що накоїв, – цього вже ніхто не знатиме.

Баба Варка – місцева інформаційна служба – розказувала всім, що бідний Василько просто перелякався актора, на якому була чортяча маска, чи подумав, що то і є сам чорт.

Хай там що, ця нагла смерть сьогодні вночі вирине в сновидіннях багатьох людей. І не знаю, хто і як спатиме найближчим часом – разом із цим хрускотом і пальцями на чоботі, з кров'ю на стіні та з одрубаним вухом, яке в загальному сум'ятті хтось добряче втоптав у землю – ледве знайшли.

Розділ 12.
Музиканти

Про блек-метал групу "Infotainment Of The Dead" мало хто чув. Така доля більшості рок-груп, котрі настільки андеграундні, безкомпромісні та молоді, що не мають ані часу, ані бажання, ані можливості думати про музику. Часто їхні творчі судоми нетривалі, й творчим підсумком низки гаражних репетицій залишається кілька ящиків пляшок з-під пива, пробитий барабан і набір порваних струн. А втім, пробитий барабан – це вже ознака вищої ліги; частіше все закінчується тільки пивом і струнами. Іноді вони тримаються разом кілька місяців чи навіть років, протягом яких досягають середньостатистичного рівня імітації. Можуть залабати десяток по-справжньому крутих речей із репертуару Carcass, Death чи Metallica.

Засновник, вокаліст на ідейний натхненник гурту "Infotainment Of The Dead" не прагнув музичної слави, яка в кращому разі вимірювалася аншлагом у крихітному клубі "Барви", – Санька "Saturnum" Приходько прагнув тільки слави потойбічної.

Світ музики покликав його під свою ковдру, коли Санька вже остаточно перетворився на Сатурнума. З чого це все почалося, він і сам навряд чи міг би пояснити. Його батьки були адвентистами сьомого дня, але розмови про кінець світу та пекельні муки для грішників цікавили хлопця набагато більше за євангельські історії. Гормони і юнацький протест довершили свою справу, а шепіт "заборонених книг" із чорної магії звучав дедалі переконливіше. Папюс навчив його деяких ефектних рецептів, що допомагали справляти враження на однокласниць. Варто було витягнути з казанка виварений кістяк ворони й вкинути туди жаб'ячі тельбухи – і вже цього було достатньо. Втім, Санька звик виконувати приписи повною мірою – таке виховання, що зробиш. І він бурмотів над казанками свої калічні закляття, сьорбав ложкою смердюче вариво й чекав на переродження. Ритуали викликання диявола почалися пізніше, вже в університеті; історія норвежця Варга Вікернеса, засудженого за спалення кількох церков та вбивство, вразила його аж так, що Сатурнум вирішив перейти від теорії до практики. Та зацікавлення персоною Варга Вікернеса, "графа Грішнака", залишило в його душі ще один слід – "Бурзум". Досі Санька музику недолюблював. Але "Бурзум" – це було щось більше, ніж музика. По-перше, це був музичний проект, який складався з однієї людини – його нового ідола Вікернеса. По-друге, Санька й не здогадувався про існування такої музики. Наступним кроком, звісно, був блек-метал. Блек-метал прекрасно орнаментував його одержимість демонічними фантазіями, в цій музиці звучала і його душа, і його світогляд, – такого відчуття Сатурнум раніше не знав.

Зібрати блек-метал банду вдалося напрочуд легко: серед його однокурсників і хлопців, старших на курс-два, не бракувало металістів. Більшість із них мали дворову музичну освіту, і хоч воліли грати "Мітлу", проте чудово розуміли, що атмосферний симфо-блек та ембієнт набагато доступніші для них.

Після двох тижнів марних спроб влаштувати хоч якусь репетицію, склад гурту змінювався тричі. Врешті-решт з'явився Васька "White Rabbit" Чобіт. По-перше, в нього була бас-гітара. По-друге, в нього був гараж, який уже півроку належав йому, як Аляска – Сполученим Штатам (батько розбив ущент старенькі Жигулі, а про купівлю нової машини ніхто в їхній сім'ї навіть не насмілювався мріяти). І по-третє, у Васьки був друг-барабанщик Даня "Inferno", який ще в дев'ятому класі примудрився вкрасти зі школи барабанну установку. Четвертим учасником гурту "Infotainment Of The Dead" став Жека "Jeepers Creepers", завербований Санькою ще на початку "творчих пошуків". Жека сяк-так умів нарізати на гітарі, міг видати соляру, й навіть навідував протягом двох років музичну школу.

Єдиним учасником групи, який не знав жодної ноти та ще й був позбавлений слуху, – був її лідер та натхненник. Власне, саме з цієї причини ніхто б і не запропонував йому іншої ролі, крім вокалу. Сатурнум доволі швидко опанував істеричний скрімінг. Ціна науки полягала в тому, що Санька доволі часто розмовляв пошепки, – горло виявилося напрочуд ненадійним і небезвідмовним інструментом. Це гірке відкриття стало ще більшою перепоною на шляху до володіння гроулінгом, тож Санька дійшов компромісного рішення, що вистачить і самого скрімінгу, який можна перемежовувати з похмурим бубонінням. Зрештою, Васька "Байт рабіт" показав на своєму ноуті, як легко перетворити будь-який звук на високооктанове чортяче ревище, – й усі заспокоїлися. До того ж, на прикладі "Бурзума" Санька переконав хлопців, що набагато крутіше бути студійною групою, а не сценічними клоунами.

Що по-справжньому об'єднувало хлопців на історичному етапі становлення, так це сама можливість безкарного використання гаража. Звісно ж, пиво і розмови про тьолок теж неабияк цьому сприяли.

Але й причин для постійних сварок теж не бракувало. По-перше, всіх дратували надокучливі прогони Сатурнума на теми сатанізму. Ніхто, крім Васьки Чобота, сатанізмом не цікавився (та й профільний інтерес Байт Раббіта був винятково декоративний – він просто любив нап'ялити на себе чи то шмотку з перевернутим хрестом, чи кулон-пентакль). Більше того, Даня Інферно і Жека Джіперс Кріперс не проминали жодної нагоди покепкувати з текстів Сатурнума, в яких йшлося про цілування вельможної ратиці й замилування злом. Саурнум дратувався. Він мав слушні підозри, що володар темряви не оцінить їхніх музичних зусиль. Згодом усі зійшлися на тому, що блек-метал – це такий стиль, в якому тема поклоніння дияволу – це те ж саме, що "ай лав ю" в поп-музиці, і нема чого вигадувати велотренажер. До того ж, після перегляду відеокліпів Dimmu Borgir усі погоджувалися, що це круто, і непогано було б замутити щось не менш пекельне.

Авторитет Сатурнума тримався ще й на тому, що в нього була справжня фанатка, – трохи прибацана дівиця Ізіда, котру насправді звали Оксана чи Валя. Вона щодня виплескувала своє захоплення Сатурнумом, його талантом та магічною силою в численних блогах, тож багато хто довідався про існування "Infotainment Of The Dead" ще до того, як група записала свій перший трек. Саме вона намагалася згуртувати довкола Сатурнума щось на кшталт віртуальної секти.

На одній із репетицій дійшло до того, що Сатурнум оголосив про початок антихристового походу. Перш ніж взятися до спалення церков (все ж таки в Норвегії з цим було якось простіше), Санька планував почати з осквернення могил київського білого духовенства. Всі дружно вирішили, що в Сатурнума остаточно відсохло почуття гумору, й з ним краще на ці теми не заводитись.

– Ти, знаєш, краще потренувався би спершу. – прокоментував цей намір Васька.

– Це як?

– Ну, влаштуйся на роботу кудись, де надгрібки виготовляють, – і перевертай їх, скільки влізе. Там цих брил неміряно, якщо й розтрощиш пару штук, – ніхто не помітить. Навіть якщо, цеє, з особливим цинізмом, – радив далі Байт Раббіт.

– Да попустись, Сатурн, чого тобі на свою жопу пригод шукати? Тобі, напевно, Ізіда рідко дає, да? – Жека саме комбінував смертельну тугу за допомогою мі-ре. Його примочка звучала паршиво, але похоронну атмосферу сяк-так підтримувала.

Санька лише криво посміхнувся.

– Треба камеру десь намутить, щоб викласти потім відео вконтакті, – додав Жека, загадково підморгнувши Ізіді, – вона слухняно занотувала це побажання, хоч і перепитала:

– Яке відео?

– Саме те, про яке ти подумала, ги-ги, ваше домашнє, – розвеселився Жека.

– У-у-у-учора на офсайті Six Feet Under новий кліп ви-ви-ви-вивісили, на Ко-ко-ко-командмент, к-кльовий, тільки м'яса м-а-а-ало. Та й п-пісня, чесно кажучи, ла-ла-лажова... – спробував змінити тему Даня Інферно. Бували такі дні, коли навіть короткі фрази давалися йому дуже важко, хоча загалом він непогано справлявся зі своїм заїканням.

– Угу, та і весь альбом – лажовий, якщо чесно. Краще б вони далі кавери писали, а не дрочили один одному. Розвалюється банда, мать їх, – Жека відклав гітару вбік.

– Нічого не розвалюється, не нада гнать.

– Та по-по-пофіг, якщо чесно, мені вза-а-а-а-агалі не ясно, чому Ба-ба-барнс із Каннібалів звалив.

– Пива принеси, – озвався Байт Раббіт, звертаючись кудись під стелю.

– Це ти кому? – насторожився Жека.

– Та собі, кому ж іще..

– Ага. Тягни в-в-все, щоб не бі-бігать, воно ж уже о-о-о-о-остило нібось.

За кілька хвилин усі мовчки присмокталися до пляшок. Міцний "Славутич" вимагає повної зосередженості.

– Пацани, а давайте Дятла слуханем, – запропонував Жека. – Раббіт, ти ж ноут взяв?

– Взяв. Тільки ж у мене не анлім, шоб відоси і радіо постійно ганять.

– Нічого, я забашляю, в мене стіпуха завтра. Включай Дятла.

– Хто такий Дятел? – запитала Ізіда.

– Ти не знаєш?! – дуетом здивувалися Жека і Байт Рабіт.

– Це чувак такий прикольний, радіостанцію замутив десь у селі. В інтернеті можна слухать. Він ще парить, що на ФМ можна зловити, но по-моєму – це гоніво. Радіо Живих Мерців називається. Він там дезятину різну пускає і про кінець світу постійно базарить. Такі прогони, що нашому Сатурну ще копать і копать, – пояснив Жека. – Я вчора вночі включив, там така тілєга була! У мене аж встав, я тобі кажу! Він тіпа в якомусь селі під Києвом окопався, де чорті шо твориться. А в гостях у нього священик був, натуральний, це взагалі круть! Він, правда, невнятно щось мичав, але похоже на то, що в тому селі дійсно жопа якась. Там тіпа завод вино-водочний, і якось це виробництво на людей впливає, що всі мруть масово. А гоніво в тому, шо всі санітари кажуть, вроді немає ніякої епідемії. Як завжди... Чого у нас ще чекати? їм навірняка завод забашляв. Хоча ясно, що це по-любому вірус!

– Ого, ніфіга с-с-с-собі.

– У тебе що, на всякі віруси встає? Треба Жеку якомусь консиліуму показати, це ж нечуване збочення.

– Побрий піську.

– Блін, не хоче конектитись. О, пішло наче!

* * *

– Щойно пролунала композиція титанів ґрайнд-кору, гурту "Напалм Дез", назва якої – "Тайм вейтс фор ноу слейв". В ефірі Радіо Живих Мерців і я, ді-джей Дятел... Я тут ковтнув водички й подумав, що вперше за два роки мені якось не дуже весело від назви власної станції. В селі Міцне Київської області, звідки ми виходимо в ефір, випав сніг, і хоча грудень тільки розпочався, морози вже такі, що й мертвих трясе... Так, жарт варто визнати за невдалий, хоча тут насправді щось пішло не так. Схоже на те, що кінець світу, в пошуках якого наша станція подорожує селами вітчизни, передумав ховатися... і перейшов у контрнаступ. Може, це навіть не кінець світу, але мешканцям села від цього не легше. Протягом останніх днів я повідомляв, що смертність у селі Міцне дедалі більше нагадує загадкову епідемію, хоча жодного медичного підтвердження цієї версії немає. Три дні тому, після того, як на старому сільському цвинтарі якісь невідомі осквернили могилу, викравши останки похованої там Мотрі Ропай, сталося ще два аналогічних випадки. Один – на тому ж таки старому кладовищі, а інший – уже на новому цвинтарі, неподалік заводу "Кремінь", де тільки на днях відбулися перші поховання... Міліція поки що поширює версію про вандалізм, хоча... Вони самі в це не вірять. Громада села Міцне сьогодні зібралася під сільрадою з вимогою закрити лікеро-горілчаний завод "Кремінь", із яким місцеві мешканці пов'язують всі ці незрозумілі смерті та зникнення останків із могил на цвинтарях. Голова сільради, Микола Волощук, нібито сьогодні ж мав зустрітися з керівництвом заводу. На цей час жодної інформації про його місцеперебування немає. Як і невідомо, чи відбулася ця зустріч. Нагадаємо, що минулого тижня у селі був ще один неприємний інцидент. Двадцять дев'ятого листопада, на зйомках рекламного відео, яке здійснювала на замовлення заводу "Кремінь" одна київська студія-продакшн, трагічно загинув відомий актор театру та кіно Микола Семенович Зінченко, якого просто під час зйомок зарубав сокирою один із мешканців села.