Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 7.
Ніхто не чув

По дорозі в офіс двічі бачив на тротуарі круглі картонні коробки. На одній було написано, що то "Празький торт", на іншій – "Київські каштани". Бездоганні коробки – ніхто їх не намагався загилити ногою. Це і є PR, – думав я. Всі бачили в дитинстві, що буває з людьми, які щосили гатять ногою таку звабливу річ, як коробка з-під тортика. Адже там обов'язково якийсь дотепник заховав цеглину.

На другу коробку я, правду кажучи, збирався наступити. Але в останню мить допер, що це ж могла бути значно хитріша бомба. Туди, всередину, невідомий зловмисник міг наваляти купу гівна, а замість верхньої картонки приклеїти лише дбайливо роздрукований на лазерному принтері аркуш, що нічим не відрізняється від картонки зі справжнього торта. Якщо наступити, – папір прорветься. Найсмішніше, що всі інші перехожі мислили приблизно так, як і я. Це PR, однозначно.

Але все ж таки прикро усвідомлювати, що всі ці різні люди такі ж розумні. Чи, може, більшості з них просто байдуже, чому на вулиці, під ногами, раптом трапляються коробки з-під тортів. Що теж сумно, бо якого ж чекати прогресу й просування до громадянського суспільства без звичайної людської допитливості?

Коли зайшов у офіс, сказав Ані:

– Привіт, у тебе сьогодні гарні пантофлі, можеш не дякувати.

Аня – це секретарка. Хоча вона не погоджується з таким

визначенням. Каже, що вона – офіс-менеджер. Щодня, коли я вітаюся з нею, кажу якусь дурну фразу. Не для того, щоб образити Аню, звісно. Просто мені подобається, коли на її обличчі з'являється ця крива відьомська посмішка. Варто мені тільки відкрити рота для чергового привітання, а в неї вже така маска на фізіономії, наче надворі – Геловін і повня, виють вовки й кричать болотяні русалки. Найприємніше сказати Ані, коли вона вже скривила свою вудуїстську гримасу, щось на кшталт:

– Аню, ти сьогодні маєш чарівний вигляд. І нова зачіска тобі дуже личить.

І потім приязно – як це мені тільки вдається – усміхнутися.

Та ви, мабуть, і так знаєте всі ці дрібні офісні радощі, з яких складається трудодень, а тому я краще пропущу ці марудні історії про те, як одного разу мені вдалося налякати нашого системного адміністратора, якому потім довелося викликати швидку, або як я півдня не міг вийти з туалету, чи ж про те, як наш директор із розвитку обригав план рекламної кампанії соків "Смакота" під час ранкової наради. Краще одразу вже перейду до справжнього божевілля, що почалося з кави і сигарет.

Віталій з порогу закликав мене вийти на балкон. Аня принесла дві кави. Шеф відламав фільтр від цигарки (нащо він узагалі купує цей надлегкий "Парламент"?) і відразу почав радувати мене новою роботою. Цигарку він такі тримав непідпаленою, час од часу підносив її до рота, але відразу згадував щось важливе й балакав із ще більшим завзяттям. До кінця нашої розмови він так і не викурив своєї сигарети.

– У нас з'явився новий серйозний клієнт. Це один із найбільших бюджетів, що до нас припливали за всі роки. Тому дороги назад немає. Тепер розказую, які проблеми... Ти чув про торгову марку "Кремінь"?

– Ні, не чув.

– Отож. Ніхто не чув. Вони вже більш як півроку на ринку, а ніхто не чув. І тепер це вже не їхня, а наша проблема. Й часу на витворення чергового креативного кретинізму фактично нема. Тому сьогодні на сьому годину ми збираємося в ресторані "Ясени". Брейнсторм за рахунок фірми, як розумієш. І поки ми не виродимо бодай одного сюжету для першої хвилі рекламних роликів на ТБ – ніхто додому не поїде. Що мені від тебе треба до вечора: підготуй аналітичний – аналітичний, а не анальний, як ви всі це любите робити! – звіт про найефективніші рекламні кампанії виробників алкогольних напоїв за останні два роки. Слабоалкогольні можна проігнорувати. Нашу роботу в цьому напрямку теж не забудь колупнути. Запитання?

* * *

Ресторан "Ясени" – один із реліктів радянського часу, що вижив усупереч ринковій економіці та здоровому глузду. Зовні він нагадує заводську їдальню, а всередині – нагадує ще більше.

У цьому закладі з однаковим успіхом можна гуляти весілля або проводити збори таємної терористичної організації. Він абсолютно ізольований від зовнішнього світу широкою лісосмугою з одного боку та якимись занедбаними заводськими корпусами – з усіх інших.

– Прошу звернути увагу на ваші склянки, – номенклатурним тоном повідомив Віталій, який, звісно ж, усівся на чолі трьох зіставлених докупи столів. – І не тільки для того, шоб тупо вибухать налитий туди коньяк від торгової марки "Кремінь". Себто, саме для того, але зробіть це більш-менш осмислено. Значить так, зараз ми всі дружно випиваємо, а потім слухаємо, хто і що думає про цей нектар.

В останніх словах шефа мені вчулася якась занадто підозріла інтонація. І через три секунди, коли продукція торгової марки "Кремінь" опинилася в стравоходах співробітників агентства "Лінія Шолє", всі збагнули, що це була аж занадто зла іронія.

– Фуууу, ну й лайно... – перший заступник.

– Бляха, як таке пити можна?!! – другий заступник.

– Зара стругану, що це за отрута? – копірайтер.

Віталій задоволено оглянув фізіономії всіх присутніх, після чого вдався до лаконічного резюме.

– І ось тепер я чекаю на ваші пропозиції. Як ми змусимо людей купувати цей шмурдяк.

Дегустації вже передувало тривале обговорення стандартних стратегій просування на ринку нових алкогольних брендів, але всю цю балаканину – разом із моїм бездоганним аналітичним звітом – за одну мить перекреслив коньячний продукт "Кременя", що, до речі, вже в грудні мав заполонити найпотужніші мережі супермаркетів.

Цвинтарну тишу в ресторані "Ясени" порушувало тільки недоречне підгигикування Віталія, який тримав перед очима чарку з цими секреціями нашої катастрофи, що її запах викликав нудоту й розчарування в останніх життєвих цінностях.

Звісно, ніхто не наважувався знову нагадувати, що коньяк – це шляхетність, а тому треба обіграти саму назву – "Кремінь" – і традиції українського лицарства. Так само ніхто вже не хотів згадувати, що коньяк – це успішність та респектабельність, витримка й досконалість. Ні, всі ці багаторазово апробовані різними виробниками кліше нам не могли нічим зарадити. Покинути "Ясени" ми могли тільки після якогось колективного осяяння, надзвичайного творчого імпульсу. Тобто, не лише в мене виникло відчуття, що в цьому ресторанному ізоляторі нам доведеться просидіти приблизно стільки ж часу, як середньовічному духовенству – на виборах папи. Тобто, поки не повалить дим.

– Я бачу, що ваші лиця сповнені рішучості й натхнення, тому давайте пришвидшимо наш, сука, брейнсторм.

По цих словах Віталій перехилив чарку й спробував не скривитися. Але нічого в нього не вийшло.

– У мене є ідея! – перша ідея завжди належала Нюсі. Нюся – це наша міс-перша-ідея. І кожна з її пропозицій завжди була така безпорадна, що спрацьовувала для нашого злагодженого колективу за чудовий стимул. – Ідея така: за довгим столом сидять троє, ні, п'ятеро чоловіків. Ну, різні соціальні групи. Один – богема, інший – лікар, потім – робітник, студент і останній – бізнесмен. Вони по черзі п'ють. Представник богеми – вино з келиха, лікар – молоко зі склянки, робітник перехиляє стопку горілки, студент – пивну кружку. Та кожен, коли випиває, починає нещадно кривитися. І ось останній, бізнесмен. У нього в руці – коньячна чарка з логотипом "Кременя". Він красиво, елегантно ковтає цей напій, і на його обличчі – умиротвореність, насолода. Ну, і в кінці слоган і закадровий текст, це я ще не придумала, але загалом така от концепція ролика, як на мене, була би переконлива...

– Молодець, Нюся, ти, як завжди, даєш нам потрібний поштовх. – Віталій завжди казав щось таке, і це вже перетворилося на своєрідний корпоративний ритуал. – Тільки от одне в мене викликає сумнів. Чи доцільно саме так визначати соціальні групи? Де клас малозабезпечених громадян, яких у нас більшість? До того ж, саме вони, а не бізнесмени, мають купувати цей денатурат. Нюся, в нас інша цільова аудиторія. Це гівно можуть поглинати хіба що якісь бомжі, бляха, люмпен-інтелігенція, мать її. Нормальна ж людина не буде купувати коньяк, який коштує дешевше за пристойну горілку. Це ж якими все таки сучими ослами треба бути, я гребу, щоб таке випускати...

– Здається, в нас задача некоректна вже на етапі формулювання вихідних даних...

Це Даня озвався, він у нас єдиний дипломований піарник. Закінчив якісь чи то курси, чи то ще якусь мутну контору в Нью-Джерсі.

– Давай, Данило Американович, без увертюри, – перебив його Віталій.

– Якщо без увертюри, то мораль така: нам треба відмовитися від співпраці з цим заводом, бо це тільки завдасть шкоди нашій репутації.

– Це твоя остаточна відповідь? Якщо так, то мушу тобі сказати, Даня, що свій перший мільйон ти виграєш не скоро, ой не скоро...

– Даня правий, – раптом втрутилася міс-перша-ідея. – Ну, не можемо ж ми рекламувати це пійло для бомжів!

Не знаю, як зазвичай у людей виникають осяяння. І чи правильно ми вживаємо такі габаритні слова, коли в голові ні з того, ні з сього складаються докупи розрізнені фрагменти якоїсь дивної, проте надзвичайно ефектної та потрібної думки. В мене це було так.

– Для бомжів, кажеш? – механічно перепитав я і разом із шипінням останнього звуку раптом усе зрозумів. Та ще й побачив.

Бомжі. Ага, саме так. Бомжі.

– У нас яка проблема? Треба створити привабливий образ продукту сумнівної якості, головний споживач якого – декласований елемент. Ну, може, ще якісь ситуативні відморозки. Відтак я пропоную прямолінійне рішення. Героями всіх роликів першого етапу рекламної кампанії мають бути бомжі, яким – наче милість Божа – перепадає нагода скуштувати чудового коньяку торгової марки "Кремінь". Ну, наприклад... От ми бачимо забиченого й обдертого невдаху, який сидить десь під мостом. І раптом – трах-тібідох! – з'являється якийсь джин чи ще якась казкова холєра, підморгує бомжу й пропонує йому випити. І цей обдертуз після першого ж ковтка разюче змінюється: його обличчя молодшає, скуйовджене волосся перетворюється на стильну зачіску, а лахміття, в яке він одягнений, стає бездоганним костюмом. Ну, щось таке... Суть ідеї полягає в тому, що наш жахливий коньяк може круто змінити долю: він ніби стає каталізатором еволюції, будить у душі все найкраще й витягає людину на вищий соціальний щабель. Відтак цей сюжет є куди розвивати. А найголовніше, що в його основі – класична модель якісного покращення життя, зумовленого вживанням рекламованого продукту.

Промовляв я натхненно, хоча наприкінці не помітив на обличчях колег жодного пожвавлення, крім кількох єхидних посмішок. Віталій дивився на мене, як на ідіота. Втім, у нього завжди такий погляд.

– Еволюція бомжів, кажеш? – Шеф махав перед носом цигаркою з відламаним фільтром. – Тобто, ти пропонуєш послухати, що кажуть нам – а може й кричать – рештки совісті та здорового глузду, і зробити навпаки.

– Ну, можна й так сказати.

– Вірю, бо абсурдно, – так ти вважаєш?

– Як я вважаю – немає значення. Більшість рекламних образів – це обіцянка дива, а не брехня.

– Я з одним тільки можу погодитися. – Коли Віталій збирався пожартувати, він завжди вдавався до затягнутих пауз. – Кількість бомжів, які продегустують цей дар волхвів, точно почне зменшуватись. І з яких саме причин – це вже питання для суспільства неістотне.

Всі дружно заворушилися, хтось навіть коротко реготнув.

– Значить так. – Віталій підвівся і глянув на годинника. – Вам усім круто пощастило. Ідею з еволюцією дегенератів затверджую. Можна приступати до конкретики, але це вже завтра зранку. Єдина поправка.

Шеф знову всівся і, викинувши пом'яту сигарету без фільтру на підлогу, витягнув із пачки іншу.

– Ми трохи розширимо цю ідею. І додамо ще більше абсурду. Для ще більшої вірогідності. Й от за це вже нам не буде соромно.

* * *

Наступного ранку Віталій пояснив, що мав на думці, коли казав про "розширення ідеї".

– Кузьма запропонував бомжів – це непогано. Що кому болить, так би мовити. Але. Я от уявив собі, як це можна показати. Бомж, який хєрачить "Кремінь", – і стає людиною... Ні, не вірю. Це занадто прямолінійно. Ми доведемо це до епічного масштабу. Якщо вже еволюція – давайте візьмемо мавпу, яка сидить у шкіряному фотелі посеред райського помешкання і хлеще коньяк. Випиває – і стає активною, творчою чи діловою людиною. Тобто, була собі тварюка асоціальна, а після "Кременя" – свідомий член суспільства

– Мавпа уже всім набридла. Чуть шо – зразу мавпа.

– Да? Мавпа тобі не подобається?

– Не подобається. Задовбали вже з мавпами. Пхають їх, куди тільки можна.

Зазвичай Ваня Калєв, якого позаочі називали Калом, а подружньому – Ваньою Каїном, мовчав і усю свою незгоду з генеральною лінією агентства втілював хіба що в недорікувате гимикання. Зате коли він уже відкривав рота, то критика його була нищівна і безапеляційна.

– І кого ж ми будемо показувати народу, як не мавпу? Тебе чи шо?

Ваня сердито гимикнув і, втупивши очі в стіл, заявив:

– Якщо вже ми намагаємося створити щось зовсім абсурдне, то я пропоную показувати зомбі.

– Яких ще нахєр зомбі?

Години через дві все це закінчилося.

Вони всі вирішили, що зомбі – це саме те, що треба.

Ролик затвердили приблизно такий: натовп зомбі оточує сільську халупу, в якій намагається забарикадуватись усмерть перелякане молоде подружжя. Вони збиралися романтично посидіти, повечеряти, аж тут невість звідки з'являються агресивні трупаки, виламують двері й лізуть у вікна. Ну, все, як у Сема Реймі. Крик, ґвалт, ось уже декілька мерців пролазять у кімнату й ось-ось накинуться на господарів дому. Ті відчайдушно захищаються: чоловік збирається шпурнути в нападників стільця, а жінка у відчаї хапає зі столу келих із коньяком і виплескує його в писок найближчому канібалу. І ось тут – яскравий спалах чи ще якийсь хитрожопий спецефект, після чого трупи починають перетворюватися на людей. Знову спалах-спецефект – і вся ця компанія разом сидить за святковим столом, попиває коньяк "Кремінь". Душевні дружні посиденьки, щасливі обличчя. Хтось, правда, пропонував, щоб зомбі стали людьми в природніший спосіб – познімали маски, наприклад. Ну, наче старі друзяки несподівано прийшли в гості й вирішили трохи пожартувати. Але зупинилися все ж таки на першому варіанті. Були зомбі – й під життєдайним впливом бормотухи знову стали людьми.

На завершення наради Віталій цинічно виставив на стіл почату вчора пляшку "Кременя".

– Що, ніхто не хоче обмить початок нашого алкоподвигу? Чудово. На завершення дозвольте повідомити, що безпосереднім керівником проекту буде Кузьма Рудий, – шеф повернувся до мене і додав:

– У мене є тільки дві важливі поради для тебе. Не облажайся і не спийся.

Найсмішніше, що замовнику ідея сподобалась, і через кілька тижнів, наприкінці листопада, треба було почати зйомки.

– Значить так: бюджет затверджений, працювати будемо, як завжди, зі студією "Банґ-банґ". Поки що залишається відкрите питання, де будемо знімати. Замовник пропонує надати свої складські приміщення – в них там ангарища порожні стоять. У студії, правда, є свій павільйон-сарай, де можна було б це відбабахать. Але ці самогонщики хочуть, щоб у них під боком знімали. Зрештою, це вже деталі, немає значення.

Я знаю багатьох людей, які не вірять у звичайний збіг обставин, а намагаються відшукати якусь логіку, послідовність причин та наслідків, ніяк між собою не пов'язаних. Тягнуть за вуха всілякі містичні пояснення, аж хрящі рвуться.

Досі я практично нічого не знав про завод "Кремінь", крім одного: його збудували в моєму рідному селі: там, де я відбосоножив не одні літні канікули, де я викурив першу в житті сигарету і де поховані мої батьки та бабця. Коли я був там востаннє, на похоронах бабці, всі тільки про цей клятий завод і балакали. Мовляв, як же це добре для села. Я навіть сердився, що поминки поступово перетворилися на якусь виробничу нараду. І що з того? Чи варто шукати якусь закономірність у тому, що тепер саме я керуватиму PR-кампанією "Кременя"? Просто збіг обставин. І – ще одна нагода перевідати бабину хату. Я не наважувався її продавати, але й викроїти достатньо часу, щоб як слід доглядати за нею, не вдається. Час од часу дзвонить із Америки сестра (щоразу – добряче напідпитку), каже, що повернеться в Україну й буде там жити. Звісно, вона не приїде.

* * *

На столі мене чекала тоненька тека з прикріпленою до неї запискою від шефа: "Замовник наполегливо рекомендував ознайомитися з цим матеріалом перед початком роботи". Не можу сказати, що я колись глибоко цікавився історією села Міцне, але цей краєзнавчий нарис із районки трохи мене здивував. По-перше, я не міг второпати, що ж у ньому такого важливого і як саме це можна використати в роботі. По-друге, дивувала неймовірна кількість помилок і перекручень у прізвищах поміщиків, які порядкували в Міцному й зазнали наглої смерті. Ще одна неточність стосувалася числа людей, які пережили в селі Голодомор. Сто п'ятдесят осіб. Але я добре пам'ятав оповіді своєї баби, що село в голодні роки фактично вимерло вщент, а хто хотів вижити – повтікали. Вона зі своєю матір'ю, наприклад, перебралася до Яблунівки. Казала, що лишились у Міцному самі тільки людоїди, та й тих енкаведисти порозстрілювали. Й, нарешті, "ними було задобрено землю"... Це навіть для районки якось дико звучить...

– Ну, як тобі сільський крео? Вірші зачотні, да?

Це Ваня Каїн. Завжди поруч, завжди за спиною. Хороший хлопець, наш офісний Шерлок, спостережливий і скептичний.

– А ти що, читав?

– Читав. Ми ж разом із шефом їздили контракт підписувати. Натуральна зона, а не завод. То як, зацінив стішата?

– Зацінив. Але щось тут наплутано. Та й незрозуміло, як це можна використати.

– Так ми вже використали! Ідея ж наша яка? Ідея наша в тому, що "Кремінь" – це нектар воскресіння. І принаймні для села Міцне саме так воно і є.

– Що ж, використали – то й добре. До речі, Ваня, ти на сайт їхній заходив?

– Ееее, ще ні.

– Так. Правильна відповідь – так. Бо відтепер ти за їхній сайт відповідаєш. Там потрібно придумати нову концепцію, дизайн змінити, контент трохи пожвавити. Ну, і виведи його в який-небудь топ.

Розділ 8.
Коли кадри намагаються вирішувати

Відділ кадрів заводу "Кремінь" був розташований, на відміну від більшості підземних офісних приміщень, на першому поверсі головного корпусу. Очолював його Валентин Олексійович Мох, чоловік із худими пальцями та в окулярах із товстими лінзами. Його бліда шкіра була поцяткована коричневими плямами, хоча він ще не сягнув того віку, коли зазвичай люди починають ганяти свій організм до першого-ліпшого ремонтного цеху. Він сидів спиною до вхідних дверей, і це трохи спантеличувало всіх, хто заходив до відділу кадрів уперше.

– Так, давайте по порядку. – Валентин Олексійович гортав особову справу, як філателіст. – Василь Спиридонович Нечуй?

– Так, я.

Мох врешті глянув на чергового відвідувача, котрий ніяк не міг вмоститися на стільці, наче щось йому муляло.

– Народився 1966 року в селі Міцне Києво-Святошинського району Київської області... Місцевий, значить...

– Місцевий...

– Так... Закінчив медучилище... Зубний технік... Працював за спеціальністю... районна поліклініка №2, місто Житомир.

Мох обережно відклав особову справу й взяв чистий аркуш паперу.

– Отже, Василю Спиридоновичу, Ви хочете звільнитися за власним бажанням?

– Так.

– Зрозуміло.

Начальник відділу кадрів знову зазирнув в особову справу.

– Так-так, ось ваша заява... гм... – Мох зняв окуляри й невидющим поглядом обвів кімнату, поки його спритні пальці протирали скельця. – І, дозвольте поцікавитися, шановний, які ж причини спонукають Вас на цей крок? Не сподобався колектив? Чи, може, мала зарплата? Скажу Вам чесно... Навряд чи ще десь в Україні робітник складу може заробляти щомісяця таку суму. Плюс тринадцята зарплата, пільги... Та й житомирському зубному техніку таке могло тільки наснитися, інакше чого б Ви сюди повернулися два місяці тому?

– Ні-ні, все правильно, в мене ніяких претензій, чи як воно називається. І колектив хороший, нормальні всі хлопці.

– То в чому ж причина?

– Ну, просто так склалось. Такі в мене обстоятільства.

– Про Ваші обстоятільства, дорогий мій, я чудово знаю. – Валентин Олексійович нахилився і сказав пошепки. – Та плюньте Ви на ту суку. Плюньте й розітріть. Розлучення – це ще не кінець. Від мене теж дружина втекла – і що? Ви навіть не уявляєте, яке це полегшення. А тут вас цінують, тут ваші друзі, родичі.

– Звідки Ви... – Василь Спиридонович випрямився, наче готувався встати і піти. – Не ваше це діло. Я заяву написав – і все, нема про що балакать.

– А ви не нервуйтеся так, шановний. Здорові нерви, знаєте, це дуже велика цінність, – Мох знову відклав справу. – Ви подумайте. Ось що я вам скажу.

– Да про шо думать?! Вам яке діло? Може, мені надоїло ці чортові бутилки тягати? Може, я хочу по спеціальності працювати? Може, я пожить хочу ще трохи, Ви хоть це розумієте?!

– Пожить? А що вам тут завжає, як ви кажете, пожить?

– Що заважає? А Ви ніби ні сном, ні духом... Ніби не знаєте, як люди мруть.

– Люди завжди мруть, щодня, не треба нагнітати.

– Щодня? В одному селі? На одному заводі? Ви хоч самі вірите в те, що кажете?

Начальник відділу кадрів потер руки й усміхнувся.

– Ну, добре, у вас емоції, я розумію. В селі всяке говорять, це теж ясно. Хочете звільнятися через бабські теревені – ради Бога. Та як от із цим бути? – Мох витягнув з особової справи два аркуші паперу з дрібним текстом.

– Про що Ви?

– Як про що? Про додаток до трудової угоди, підписаний Вами особисто. Пункт 12.2. Я зачитаю, щоб нагадати. "У разі виконання Роботодавцем всіх своїх зобов'язань по цій трудовій угоді й за відсутності будь-яких претензій з боку Виконавця..."

– Не треба мені нічого нагадувати, срать я хотів на ці Ваші угоди і вимоги! Не хочете підписувать заяву – і не треба! Але ноги моєї більше на цьому чортовому заводі не буде!

* * *

– Вас вітає Радіо Живих Мерців – перше в Україні радикальне сільське радіо, що провадить пряму трансляцію кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Щодня до нашої... гм... редакції надходять нові й нові свідчення дивних подій, і вони – ці події

– набирають нових обертів. Сьогодні гість нашої студії – колишній працівник лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", уродженець села Міцне Матвій Широкий. Попри те, що я сказав: "колишній працівник", – це не зовсім так.

– Та колишній, колишній, я туда більше не вернусь, хоть медом буде помазано, бо це напасть, а не завод, Богом клянусь, це все через нього.

– Пане Матвію, давайте почнемо з того, які причини змусили Вас написати заяву про звільнення?

– Які причини... Такі причини, що в нашому цеху, цеху номер чотири, за останні дві неділі вмерло шестеро працівників

– шестеро! – й ніхто не може пояснить, що робиться. В одного, лікарі кажуть, був рак, в іншого – щось тіпа інфаркта, ще один, як оказалось, вже давно мав тяжку форму гепатита, тобто, завод ніби ні при чому. Воно все ніби по понятних причинах, але як же так, оно в селі нове кладбіще скоро нада буде закладати, от які причини! Це ж усе завод постарався, даже не знаю, що сказать. І хто хоче звільнитись – нікого не відпускають! Там каждому з нас шото підсовували, якісь ми бумажки підписували, ну, хто ж це читає? Так по тих бумажках получається, що не маю права, тільки через два місяці, а що ж воно буде через два місяці – хіба Господь знає, оно вже пришлось бригаду копачів спеціально наймати, бо мєсні не справляються. Страх та й годі. Всі подумують тікати, якщо ближчим часом нічого не проясниться. І шо сам главне, чого я не можу втямити, чого Київ мовчить? Хай би прислали кого розібратися, бо куда ж це годиться, стільки смертей, а тепер ще цей случай на кладбіщі, – це взагалі похоже на якесь помішатільство, ніхто ж нічого понять не може. Участковий тільки ходе й фуражку крутить козирком туда, козирком сюда...

– Я вам нагадаю, дорогі слухачі, що саме трапилося кілька днів тому на кладовищі.

– Тільки скажіть, що то на старому було, на старому цвинтарі, який вже ніби щитається закритим, хотя там дальше ховають, бо пока шо нема де...

– Так, на старому цвинтарі одна з мешканок села, яка кожної неділі ходить доглядати за могилою сестри, звернула увагу, що земля на сусідньому горбочку – там якесь занедбане поховання, я так зрозумів, – земля просіла...

– Просіла і, шо саме главне, стала якась рихла, баба Ліда ж постоянно ходе, не тільки по неділях, так вона знає, шо там і як, а перед тим дощів не було, нічого не було, а могилу ту хіба сама баба Ліда вряди годи прорве од бур'яну, бо там всі родичі виїхали, нема кому доглядать, тому вона сама, так вже якось, по сусідському. То вона рішила горбочок, який просів, поправити, тільки туди грабельками – а воно гух! – і провалилося, ледве сама не впала. То покликали людей, міліцію, роздивилися – а там нічого, тіки гріб зотлілий, і нічого! Це ж де таке було, щоб покійників красти? Як це?