Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Видавництво «Ярославів Вал», Київ, 2012

ББК 84.4УКР6

Б87

Видавнича рада:

Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ»;

Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Гальченко, заступник директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, літературознавець;

Сергій Грабар, письменник;

Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка;

Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка;

Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів;

Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура»

Національної радіо компанії України;

Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім'я і дім» (Луцьк);

Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва;

Павло Щириця, головний редактор видавництва.

Бриних, Михайло.

Хліб із хрящами : роман / Михайло Бриних. – К.: Ярославів Вал,

Б 87 2011.– 168 с.: іл.

ISBN 978-617-605-005-6

Ілюстрація на обкладинці – робота художника, скульптора та перформера Олів’є де Саґазана (http://nefdesfous.free.fr)

Земля, задобрена людською плоттю, рано чи пізно розродиться. «Радіо Живих Мерців» веде прямий репортаж про кінець світу з села Міцне на Київщині.

«Хліб із хрящами» – це роман про голод і непрощенність, про ген канібалізму і морок свідомості.

Апокаліпсис не буде лагідний до тебе, й триватиме він довше, ніж пульсація інстинкту виживання. Колишній священик стоїть на порозі свого дому й молитва його проста: сокира чи таки автомат?

ББК 84.4УКР6

© Михайло Бриних, 2012 © Сергій Тарасенко, дизайн обкладинки, 2012 © Олександр Овсянніков, верстка, макет, 2012 © Видавництво «Ярославів Вал», 2012

ISBN 978-617-605-007-0

Михайло БРИНИХ

РОМАН

Intro

Мікробіолог Михайло Васильович написав листа колишній дружині, яка жила в Рівному, і пішов на пошту. На пошті його не чекали, бо такий у світі порядок.

Зубний технік Василь Спиридонович прокинувся від того, що дзвонив телефон, дзвонили в двері й дзвонило в голові. "Три в одному", – подумав він і відключився.

Колишній підприємець Іван Петрович вийшов із під'їзду о восьмій сорок п'ять, і по дорозі до автобусної зупинки двічі впав. Коли приїхав автобус, йому пощастило пробитися до вільного місця біля вікна.

Для всіх цих людей день розпочався вдало.

Студент Василь Чобіт не міг знати, що під під'їздом на нього чекають двоє чоловіків у цивільному. Під час вкрай невдалої втечі він напоровся на металеву садову огорожу й умер від розриву селезінки. Лікар, який оглядав тіло на місці пригоди, чомусь не здивувався, коли в найближчих кущах раптом стрепенувся вгодований селезень. "Диви, який жирний качур!" – сказав він блідій медсестрі, яка лише другий день працювала в бригаді швидкої, й тому не знала, як сильно лікар не любить алітерацій.

Ганна Миколаївна Авербах взяла гроші й стривожено глипнула на покупця. Грошей було дуже мало, а продуктів, нагромаджених на транспортері перед касою, дуже багато. Вона дивилася на покупця і думала, що сьогодні – не його день. Поки вона це все обмірковувала, покупець зіщулився, різким рухом приклав долоні до грудей, ніби збирався комусь подякувати, і впав на підлогу. Серцевий напад, миттєва смерть. Покупця звали Матвій Широкий.

Отже, для цих людей день почався дуже погано. Навіть для Ганни Миколаївни Авербах, зміна якої закінчилась опівдні, після чого вона побігла в лікарню забрати результати обстеження. Там лікар сказав, що в неї неоперабельна стадія раку, торкнувся до її плеча, ніби перевіряв, чи справді перед ним стоїть людина, й пішов у службове приміщення з табличкою WC. Ганна Миколаївна чула, як потекла вода, проте за мить вже не чула нічого, бо зомліла і внаслідок вкрай невдалого падіння зламала шию.

Дивакуватого покупця з вродженою вадою серця Матвія Широкого, студента Василя Чобота й Ганну Миколаївну Авербах привезли у міський морг №1.

Ближче до вечора, коли місяць викотився з грозової чорноти, бо він і справді був круглий і міг котитися, колишнього підприємця Івана Петровича, мікробіолога Михайла Васильовича та зубного техніка Василя Спиридоновича привезли в міський морг №2.

Ось і вся різниця між цими людьми. Кому пощастило і кому не пощастило.

Розділ 1.
Гараж: погляд збоку

Кажуть так: подивись на себе збоку. Це значить, що ніби від тебе має відокремитись якийсь внутрішній погляді зайти збоку; стати отак збоку, і дивитися; дивитися довго, скептично, примружено; дивитися так, як дивиться п'яниця на своє відображення у вітрині бару, звідки його щойно випроторили; після цієї душевної дактилоскопії, вівісекції та відокремлення здору від ребер, цей боковий погляд нібито може надати на розгляд свідомості більш-менш адекватний знімок твого єства. Твоєї сутності. З усіма її викривленнями, болячками, астральними переломами.

Можливо, комусь це допомагає. Зі мною внутрішній погляд повівся інакше. По-перше, їх приперлося троє. Стали, як і годиться, збоку і в один голос заявили: "Ти кликав – ми прийшли. Зараз будемо тебе роздивлятися". Я їм кажу: "А чого вас троє? Мені одного цілком би вистачило". А вони на те: "Ну, так вийшло, що у твоєму випадку нас троє. Але не звертай уваги, для тебе ніякої різниці нема. Так навіть краще".

Я стою, намагаюся не рухатись, щоб вони краще все розгледіли. А вони тим часом між собою про щось балакають, курять, плюють на підлогу. На мене не звертають уваги. Я до них: "Чуєте, вас чого покликали? Щоб я зміг поглянути на себе збоку. От і дивіться, а потім звітуєте, що там і як".

Вони всі разом засміялися, кажуть: "На що там дивитися? Ні-фіга цікавого".

Я їм на те: "Та знаю, що ніфіга цікавого, але це ви маєте моїй свідомості по всій формі розтлумачити. Інакше хтозна, що робити. Які чакри чистити, а які краще залить бетоном, щоб не мучитись".

Вони на це: "Чуєш, ми ж наче тобі чітко пояснили: нема на шо дивитися. Он минулого місяця до сусіда гамновозка приїжджала – так то було зрєліще! Спершу – як вона заїжджала на подвір'я і зламала загородку для курчат. Потім – як шланг тягнули в уборну й по дорозі мотузку з білизною зачепили. А коли качать почали, мама, як воно завоняло! Та ще й шланг дірявим оказався, в двох місцях з нього капало... От на що цікаво було подивитись! А в тобі шо? В тобі нічого. Холодрига, темрява, порожнеча. Щось ніби блимає, але дуже глибоко. Ми так далеко не зазираєм, – без оптики спеціальної нема смислу".

Я аж розлютився на них. Бо і сам знаю про порожнечу і темряву без жодного погляду збоку, яких чомусь виявилось аж троє.

І що далі? Ці сучі погляди звалили. Просто звалили, насміявшись досхочу, – лише слово "гамновозка" і регіт долинали до мене, коли їхні гнучкі спини розчинялися у гаражній стіні.

Ні, мені не привиділося. Просто у цьому гаражі відбуваються дивні речі. Не аж такі дивні, щоб я по-справжньому обісрався, але все ж таки – трохи незвичні.

Цей шепіт не може звучати вічно. І шаркання капців об побілілий від часу та безкінечних пересувань людей, коліс, ящиків та стелажів лінолеум. Як голоси за спиною, до яких раніше ставився, наче до сусідського телевізора; тепер вони тільки нагадують тобі про голоси, яких ти не чуєш. Голоси, чия головна функція – спотворювати все, що тобі хотілося б почути.

Тишу вигадали невігласи. Якісь бовдури, з тих ото нікчем, які, щойно переступивши поріг власної квартири, натхненно верещать: "Я вдома!", – й одразу вмикають телевізор, комп'ютер, СД-програвач і радіо, хоча... ні, радіо у них працює весь час, вони його взагалі уміють не помічати.

Минуло всього лише два дні, як я забарикадувався у цьому гаражі. Два дні, протягом яких мені нічого не бракувало. Тут є що їсти й пити, є дизель-генератор і армійський запас пального, і є нетбук, з яким ми так от запросто балакаємо. Він дуже компанійський, справжній друзяка. Ще тут нагромаджене всіляке непросте електронне начиння – хтось обладнав у цьому гаражі справжню радіостанцію. Хоч як важко в це повірити. Шкода, що я свого часу ігнорував радіогурток у школі. Пішов на дзюдо, придурок. Тепер спробуй розберися в цьому безладі. Один пульт чого вартий. А втім, навряд чи в моїй школі було щось схоже. Звісно, я намагався допетрати, як воно все працює, якщо взагалі колись працювало. Глухий номер.

Позавчора я сів перед мікрофоном і почав говорити. Ну, яка-не-яка розвага. Але цей мертвий мікрофон тільки ще більше засмутив мене. Навіть коли тобі нема чого сказати, потрібен співрозмовник, – і тоді все гаразд. Мовчання теж можна слухати. Але мертвий співрозмовник – це занадто. Це важко витримати. Якби на цьому чортовому пульті блимали лампочки, якби існувала бодай теоретична можливість оживити всі ці дроти, тоді я міг би не тільки мовчати. Так, цього вистачило б для нормальної розмови. Я б звертався до вас, уявних радіослухачів, як це робив той чувак, що був тут раніше. Думаю, він триндів без упину. Всі ді-джеї хвацько триндять, – така професія. Вони можуть говорити про все на світі так, наче були свідками творення неба і тверді, й тому легко можуть пояснити будь-що і дати пораду в будь-якій ситуації. Справжній ді-джей – це довідкова служба Господа Бога, не менше. Чи когось із них, хто там рулить. Кому-кому, а мені дуже бракує справжнього ді-джея.

Шкода, що я сам не можу розважити вас – і себе за компанію – бодай дрібними пригодами. Ніяких подій, жодних пригод. Два дні без подій – це так довго, так багато. Зупинка часу, станція "Нічого" – ось як це називається, еге ж? Тільки ми з нетбуком можемо про все це погомоніти. Йому байдуже, а мені нема куди подітися. Я встиг полюбити цей нетбук, – і це почуття можна назвати навіть пристрастю, так. Особливо, коли нема з чим порівнювати. Просто йому, нетбуку, все одно, але він терпить і не втрачає цікавості. Є живлення – і цього достатньо.

Два дні могли б минути і швидше, але в такому обмеженому просторі час застрягає. Час – це взагалі дуже неповоротка штука, і якщо бракує простору, щоб ширяти й майоріти, він перетворюється на Вінні-Пуха в кролячій норі. Стирчить там, і спробуй здогадайся, як його виштовхати. І що є істинною причиною застрягання часу: вузька нора чи його страхітлива обжерливість?

Щоб надати хоч якогось колориту моєму існуванню, я згадую про зомбі. Про тих нелюдей, що шастають довкола вдень і вночі. Власне, від них я тут і ховаюсь, – даруйте, що досі не сказав.

Я надіваю навушники – Боже, дивись сюди, у мене є плеєр! – і це чудовий шанс не чокнутись остаточно. Принаймні, доти, поки у вухах рипітиме Том Вейтс. А що станеться потім – гараж його знає.

Це надто далеко і водночас надто близько. Сотні кілометрів на ребрі сірникової коробки.

Головне – звикати до смороду. Зріднитися з ним. Для цього треба зовсім небагато – щоб наші смороди подружилися. Ну, щоб вони потоваришували, як оті смердючі ковбої в прекрасних вестернах. Щоб один обняв іншого і сказав: ну, що ж, будемо тепер смердіти разом.

З кожною годиною тут додається мого смороду, та він однак не може передужчити їхній. Гараж – це така доволі герметична споруда, ви ж розумієте. Відчиняти двері я поки що не збираюся. Двері завдали трохи клопотів, я проморочився з ними години півтори, поки заклав дерев'яними балками, підпер всяким важким барахлом, яке тільки вдалося знайти у підвалі. Під час цих рейдів до підвалу я перебрав свою життєву норму героїзму. Все, тепер я точно не герой. Викреслюйте мене зі всіх фронтових звітів, я не братиму участі у визволенні поневолених народів.

То як, ми й далі будемо жить у цій глибокій воді чи ще почекаємо кращої нагоди висловитися? Ми й далі будемо плодити ці внутрішні діалоги, га? Будемо.

Бо альтернатива полягає у тому, щоб вийти на вулицю. Подружитися смородами. Це відбулося б доволі швидко, але, на жаль, не безболісно. Там немає отих доброзичливих смердючих ковбоїв, це я точно знаю. У них нічого спільного з тими ковбоями. Хоча мені вчора здалося, що один із паршивців, який обмацував гаражні стіни з тихим гарчанням (я бачив його крізь маленьку шпарину між бляшаними латками піддашшя, там у мене чудовий пункт для спостережень), один із них був у капелюсі. Не в такому крислатому, як ковбой, але таки в капелюсі. Власне, він більше нагадував дачника-бджоляра, ніж ковбоя. І геть не був схожий на людожера, так. Внаслідок тривалого перебування у цій мікрофортеці мені починає здаватися, що ніяких зомбі немає, що це все якась шизова вигадка, моє особисте потьмарення. Вони хочуть, щоб я повірив у це. Якщо у їхніх гнилих душах і може зродитися якесь бажання, то ось воно, те єдине бажання, на яке вони здатні.

Сиди тихо і пий воду.

Так казав мені колись шкільний вчитель фізкультури. Після того, як до мене повернулася тяма. Я невдало поставив руку під час вправлянь на брусах, усе в одну мить перекинулося і полетіло, а голова бамкнула, як лампочка, і згасла. Потім я побачив склянку води під своїм носом, здається, навіть почув, як мої зуби стукнулися об неї. І голос згори, голос учителя фізкультури: "Сиди тихо і пий воду".

Протягом останніх днів я часто казав собі: "Сиди тихо і пий воду". І щоразу згадував, як тоді, після падіння з брусів, я пив ту воду великими ковтками й за мить блював на сектор для стрибків у довжину: блював так відчайдушно і масштабно, що постраждав ще й розташований тут-таки гімнастичний кінь (то був якийсь урізаний кінь, майже як козел, – гібридна модель для гібридної школи, спецзамовлення, пряма доставка авіарейсом із республіки Куба).

У цьому гаражі залишилось не менше п'яти десятилітрових бутлів з водою, – якась добра душа гідно приготувалася до кінця світу. Звісно, це подбав про мене смердючий ді-джей, посланець Господа, в якого були відповіді на всі запитання. Про консерви та в'ялене м'ясо я вже казав, здається. Ні? Відколи ми спілкуємося з нетбуком, у мене загострюється дежа в'ю. Тільки от м'яса мені найменше хочеться.

Чи розумієш ти незворотність? – ось головне питання, з яким доводиться найчастіше мучитись. Я розумію багато чого, але не хочу приймати. Візьміть решту, сучі діти, купіть собі морозива.

Приблизно так я собі це й уявляв: гараж, в якому можна протягнути набагато довше, ніж хотілося б. У цьому гаражі можна почуватися удосконаленим Робінзоном Крузо: мало того, що навколо є все необхідне, так за цим усім ще й не треба бігати по всьому острову. Простягнув руку – і взяв. Робінзоне, ти б здох від заздрості, якби побачив мене. У нас є ще одна спільна риса, яка аж занадто впадає у вічі: приблизно однакові шанси повернутися до цивілізації. Він чекав, поки якісь притирені алиє паруса замаячать на обрії, я теж чекаю на щось таке. Берети всіх кольорів, червоні хрести, камуфляжні плями – ось мої символи надії. Найбільший мій стрьом, суто робінзонівський, – це ризик провтикати свій порятунок. Або ще гірше, самому попасти під роздачу.

Згадай, як ти вийшов на сніг, – кажуть мені внутрішні погляди, які вже досхочу насміялися з гамновозки. Ще вчора нічого такого не було, а сьогодні – раптовий ранок і сніг. Несподіване світло, яке чомусь вирішило поділитися з тобою чимось непотрібним. В ноги трохи холодно, але сніг виправдовує всі покладені на нього сподівання: він рипить і розсипається, на ньому залишаються сліди, на які так приємно озиратись. Мабуть. Ще ніхто нікуди не йшов – сніг про це знає найкраще, і твої сліди – це ваша спільна таємниця. Мине якихось півгодини, і вже не буде ні тебе, ні слідів. Залишиться сам лише сніг.

– Сніг – це символ чистоти, – любила казати моя сестра. – Скажи, дивно: чистоти не існує вже давно, а символ є. Снігу, мабуть, набагато більше, ніж тої чистоти було у світі. Так і з усім іншим.

Я зачиняю вікно. Хоч воно й прорізане у стелі (їй-богу, ці люди щось собі знали), проте відчуття безпеки – варто його лише відчинити – зникає. Так і сидиш, дивишся на це вікно, не можеш відвести від нього очей, боїшся кліпнути. Здається, варто лише на мить розгубитися – і в цю дірку, що поєднує мій безпечний світ із зовнішнім армагеддоном, провалиться уся нечисть світу. Тобто, наші світи поміняються місцями. Тільки я залишусь не там, де треба. З іншого боку. Втім, хіба я знаю напевно, де мені треба бути?

Може, варто вибігти на вулицю, закінчити цю історію, і все стане на свої місця? Але щось підказує мені, що більшість жертв у світі – марні. Й навряд чи я стану винятком. А є ще одна лажова вірогідність: стати винятком, якого ніхто не зауважить.

Будемо вважати, що нічого не відбувається. Будемо вважати, що зараз – ранок, роса на траві, сріблясті павутинки і виляск щуки на річці. Той факт, що немає ані ранку, ані роси, ані павутинок, ані річки, краще не брати до уваги.

Може, написати листа? Самому собі, наприклад. Це теж розвага, але... Правду кажучи, це галіма розвага, хоч вона й може тимчасово вберегти від безумства, – цієї підступної прикрості, якої я насправді боюся.

Хоча я вже й так пишу листа, тільки вдаю, ніби не помічаю цього.

У кожної людини є свій перелік бажань, такий собі список Шиндлера, необхідні речі. Хтось, наприклад, мріє захистити докторську дисертацію. Все життя мріє про це, потім – років так у шістдесят – захищає цю свою дисертацію й умирає від серцевого нападу. Я знав одну таку людину. Він дуже хотів захистити докторську дисертацію. І от що мене цікавить: наскільки щасливіша була його смерть? Чи прикрасив цей здобуток його останні хвилини? Я вірю, що так воно й було. Що перед тим, як вирушити у темний тунель, він устиг подумати: "А все ж таки я захистив докторську дисертацію". Тобто, позиція номер один є – можна ставити весла, піднімати вітрила й заливати повні баки пального. Список бажань – це чудова людська властивість. Ще краще, коли у ньому більше одного пункту. Тоді, принаймні, перед останнім дзвоником встигнеш подумати: "Ну, так, номер перший – це прочерк, але ж номер другий, який номер другий! Вдалий аборт, правда ж?".

У мене теж був колись свій список Шиндлера (от ще ж причепився, сподіваюсь, Спілберг нормально так гикає, щоб він був живий-здоровий). І в ньому аж чорно було від бажань, дрібних і всеохопних. Я мріяв, щоб із мого життя щезли непарні шкарпетки, щоб провідні фармацевти світу нарешті винайшли універсальний засіб від бодунів, щоб ніколи не було війни, – багато всякого. Але коли потрапив у гараж, мій список скоротився до одного пункту. Він, мабуть, і не схожий на перелік бажань. Ось який він має вигляд: пункт перший і останній (тобто, акуратна арабська одинична, намальована на чистому аркуші в лівому верхньому куті). Й знаєте, що там, після одинички, написано? Один тільки символ – дрібний знак запитання. Цей нещасний горб із крапочкою – це і є весь мій список Шиндлера.

До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна?

Якщо треба пам'ять, – звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї – тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, – і опля. Одиничка і знак питання – хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь?

У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі – не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини).

"Так-так", – кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати.

– У нас є нова інформація для тебе, – кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, – я ледве розрізняю окремі їхні риси.

– Ми таки роздивилися дещо...

– Це може тебе зацікавити! – перебивають вони один одного.

Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття.

– Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе...

– Навєрно, нічим не поможе!

– Точно, нічим! – стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно.

– Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да?

– Скажем!

– Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг...

– Нє-є-є, тих трупаків убивати – це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, – дурне заняття.

– ... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить.

– Уб'ють трупів, круто, таки да...

– А в тебе інша мета – треба убить справжнього зомбі, його тут... – один з поглядів обвів широким жестом гараж.

– Його тут... – знову сказав він і замислився.

– Одна штука, карочє.

– Один, як палець, на всю округу.

– Єдиний... – посипалися пояснення від інших бокових поглядів.

– І от це – твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і – шо характерно – у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, – сам напросився.

– Але ж... – кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні.

– Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? – запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка).

Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка".

Втім, я помилився.

– Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця.