Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

І Кузьма побіг. Назустріч смерті, щоб розминутися з нею.

Гаражні двері справді були прочинені. Він не думав про те, що може чекати його там, у черговій клітці. Бо все вирішує відстань. Прилади фіксують два метри до найближчої руки мертвяка з нашивкою "ОХОРОНА". Двері відчинилися досить легко – вони не примерзли і їх не заклинило, алілуя. Та, переступивши однією ногою поріг, Кузьма застиг на місці; в очах спалахнуло солодкаве сяйво блювотного рефлексу. На підлозі гаража, в якомусь плетиві дротів та кабелів, лежав труп із розірваним черевом, звідки стирчала невеличка біла долоня, – і це був украй недоречний стоп-сигнал.

"Почнеш блювати – помреш", – почув Кузьма свій внутрішній голос.

"Чого вирячився? Тобі гайки, по-любому, тіки спершу зачини двері, бо протяг", – додав цей глузливий базіка.

Розділ 17.
Автостопом до кінця

З архіву газети "Вісник Київщини".

Рубрика: Інтерв'ю з інвестором.

Бізнесмен та меценат Павло Дошка: "Вірю в майбутнє України!"

Від редакції:

Доля склалася так, що батьки Павла Ігнатовича виїхали з України ще в двадцятих роках минулого століття, і сам він ніколи не був на батьківщині своїх предків. Відтоді минуло багато років...

Павло Ігнатович каже, що змалку відчував якусь тугу за втраченою вітчизною. Батьки прищепили йому любов до рідного слова, пісні, землі. Здобувши освіту, юнак присягнувся, що повернеться в Україну.

Завдяки тяжкій праці йому вдалося досягнути успіху. І дитячі мрії Павла Ігнатовича збуваються, як у казці.

Саме з іменем Павла Дошки сьогодні пов'язане економічне й духовне відродження нашого краю. Завдяки його інвестиціям у селі Міцне було засновано одне з найбільших підприємств у районі – лікеро-горілчаний завод "Кремінь", а це, насамперед, сотні робочих місць, створення інфраструктури, покращення транспортного сполучення. На кошти Павла Ігнатовича у Міцному зведений чудовий храм Усіх святих, а в найближчих планах мецената – відкриття сучасної бібліотеки, повноцінної середньої школи тощо.

Нам вдалося зв'язатися з центральним офісом компанії "Стоунвол" у Ванкувері й порозмовляти з Павлом Ігнатовичем.

– Пане Павле, наших читачів дуже цікавить ваш життєвий шлях, ваше сприйняття сучасної України і те, які проекти ви плануєте втілити у життя найближчим часом?

– Я пильно стежу за подіями в Україні, ловлю кожну вісточку з рідного краю, особливо з Київщини, звідки були родом мої батьки. І я знаю, що то є тепер велика проблема безробіття, коли українці змушені виїжджати на заробітки до Польщі, бо не мають вдома роботи. Цілі села занепадають, бо вся молодь шукає кращої долі по світах, і уряд не може це змінити. Така ситуація не є добра, і я довго роздумував над нею, чим я можу допомогти.

Мені вдалося знайти партнера в Україні, великого патріота, поета, людину, якій також болить доля вкраїнського села. Два роки тому ми мали дуже приємну зустріч тут, у Ванкувері. Багато говорили про те, як змінилася Україна за останні десять років. Знаєте, у діяспорі завжди був присутній певний романтизм. Питання мови, культури, традицій, віри завжди були на першому пляні. Бо тут ми маємо велику проблему зберегти це все, нашу спадщину. Для багатьох то є першорядне завдання і тут, і в Україні. Але тепер мушу сказати прикре. Канадійська діяспора, особливо у перші роки незалежності Вкраїни, надавала кольосальну фінансову підтримку ріжним проектам: і культурним, і політичним, і релігійним. Але тепер ми бачимо чітко, що більшість тих коштів були страчені намарно.

То, знаєте, для багатьох стало великим розчаруванням.

Я, може, скажу зараз таку непопулярну річ, але то є дуже добре, що романтизму в діяспорі стало менше. Це дозволяє тверезо бачити, яка допомога може бути ефективна й потрібна. Бо взаємини, які в основі є прагматичні, ділові, у перспективі приносять більші плоди.

Мій голос має певну вагу в групі компаній "Стоунвол", і я зумів зацікавити своїх канадійських друзів, що зараз є добрий час інвестувати кошти в економіку України. І завод "Кремінь" – наш перший спільний проект. Ми маємо дуже великі пляни на подальші проекти, які будуть добрі та вигідні усім.

– Павле Ігнатовичу, дозвольте принагідно висловити вам вдячність від наших читачів ще й за вашу велику й щиросердну меценатську діяльність, яка була для багатьох великою несподіванкою...

– То є інший напрямок, без якого я не мислю свого повернення в Україну. Відродження – то є комплекс ріжних заходів, і не можна тільки, як то кажуть, робити гроші й забувати про інші важливі речі. Люди мають бачити зміни в усьому – і я прагну, щоб ці зміни були видимі вже тепер.

Спільно з моїм партнером в Україні ми погодили ще багато таких проектів, які не мають стосунку до бізнесу. Мені дуже болить, що люди в Україні втрачають зв'язок із землею, і важливим є повернути їх, так би мовити, до цього, до витоків своїх, туди, де їм і належить бути.

– Усіх нас також цікавить, коли саме ви плануєте приїхати в Україну?

– Планую – і то дуже скоро, ближчим часом. То є дуже відповідальний крок з мого боку, бо літа вже не ті, щоб жити на два доми... Тому для мене то є не візит, а повернення, про яке я мріяв усе своє життя.

– Дякую вам за розмову, з нетерпінням чекатимемо на зустріч. І наостанок, хотілося б почути ваші побажання читачам нашої газети.

– То є дуже символічно, що ми говоримо з вами перед святом Великодня. Хочу побажати всім, а насамперед – жителям села Міцне, а тоді вже і всій Україні, щоб ми нарешті стали свідками того великого відродження, того великого воскресіння з мертвих, що відкриє нам усім дорогу в нове життя. Вітаю всіх із цим знаменним святом!

* * *

Перший до танка прийшов Сатурнум. Домовилися на десяту ранку, але до пів на одинадцяту підійшов тільки Байт Раббіт. Ізіда телефонувала кожні п'ять хвилин. Щоразу з метро і щоразу Санька чув лише фрагменти її пояснень, хоча суть неважко було вловити: виникли якісь проблеми з камерою, і вона домовляється з кимсь іншим. Телефон Жеки не відповідав, а Даня Інферно чесно зізнався, що проспав і тому запізниться на годину. Близько дванадцятої прискакала радісна Ізіда, яка все ж таки намутила камеру, і приповз Даня з червоними очима та пляшкою пива. Тоді ж зателефонував Джіперс Кріперс і сказав, що його пов'язали мєнти. "До вечора випустять," – авторитетно пообіцяв Жека. Чекати його біля танка до вечора ніхто не хотів, тому всі звалили на пиво й ніхто нікуди не поїхав. Найбільше переймалася лажою Ізіда, бо випросила камеру на один день і тепер не знала, як відбрехатися, Наступного ранку на десяту годину до танка не прийшов ніхто. Падав мокрий сніг, і всі дружно вирішили, що в таку погоду вони однак нічого не знімуть, крім, хіба що, хроніки захворювання на ГРВІ.

Третього дня всі прийшли вчасно. Втішені кожен своєю дисциплінованістю, музиканти вирішили відзначити початок експедиції й під вечір опинилися в Білій Церкві на репетиційній базі місцевої дум-групи, з барабанщиком якої познайомились іще в генделику на Шулявці.

Вранці четвертого дня Вася Байт Раббіт повідомив усім приголомшливу новину, що село Міцне взагалі-то знаходиться на північ від Києва, хоча ще вчора всі погодилися, ніби воно поряд із Білою Церквою. Грошей на зворотній шлях їм бракувало, тож вирішили їхати автостопом. Годі й говорити, що компанія патлатих і не вповні тверезих молодих людей, яка має намір поміститися в одну машину, – це велика автостопна проблема. В таких випадках доля має щось вирішувати: або залишити людей напризволяще, або ж обдарувати їх винятковою щедрістю.

Коли перед музикантами гурту "Infotainment Of The Dead" та їхньою справжньою фанаткою зупинився мікроавтобус, за кермом якого сидів мордатий прихильник групи Venom, навіть Сатурнум був готовий малодушно перехреститися й подякувати Богові.

Нікому з музикантів не спало на думку, що щедрість долі – це монета, і, рано чи пізно, вона падає зворотнім боком. Частіше – рано.

Водій прямував до Чернігова й відтак пообіцяв довезти їх до самого повороту на Міцне. Джіперс Кріперс безупину повторював "пруха, пацани" і енергійно мотав головою під веномівський дебютний альбом 1981 року "Ласкаво просимо до пекла", – водій охоче обговорював із Сатурнумом та Вайт Раб-бітом творчість скандинавських блек-метал груп, але змінювати музичний супровід подорожі не збирався.

До Міцного вела ґрунтова дорога. Протягом осені дощі регулярно вимивали тут ями та рівчаки, й лише перші морози та вантажівки з камінням повертали їй транспортне життя.

Регулярне повстання дороги проти машин, вочевидь, таки набридло машинам, і цього грудня вони завдали удар у відповідь. Шлях був ретельно переритий – проїхати по ньому без пригод можна було тільки на БТРі. Й перше, що вони побачили, коли розпрощалися з посланцем брутальної долі й рушили в бік Міцного, – це і був БТР. Двоє солдатів, помітивши делегацію неформалів, неквапно рушили їм назустріч.

– Оп-па, м-м-м-мєнти.

– Сам ти мєнт, – образився Джіперс Кріперс. Його батьком був офіцером, служив у прикордонних військах.

Жека пішов назустріч солдатам, всі решта лишилися позаду. Протягом останніх трьох днів ніхто з них не чув ніяких новин. Єдиним ньюзмейкером за весь цей час був Байт Раббіт, який заходив із ноута на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей і щоразу скаржився, що Дятла немає в ефірі.

Музиканти бачили, як Жека енергійно кивав головою, а солдати показували на трасу.

Коли Джіперс Кріперс повертався, всі вже й так здогадувалися, що він їм скаже.

– Що, з-з-злі дяді не пускають у с-село по-по-погрітися? – вишкірився Даня Інферно. – Що к-кажуть?

– Кажуть, що в село не можна. Там усі потруїлися пальоним бухлом, яке місцевий завод випускає. І поки не розберуться, що і як, оголошено суворий карантин, усі дороги перекриті. Впускають тільки місцевих, і то беруть із них підписку, що до завершення карантину вони залишатимуться в селі.

– Так там в натурі кінець світу? – розцвіла Ізіда, яка саме націлила камеру на БТР.

– Щось типу того, – погодився Жека. – Хоча нічого конкретного вони й самі, схоже, не знають.

– І що т-тепер?

На перший, як і на другий, погляд, становище було ідіотське. Мабуть, кожен із них уже змирився, що доведеться вертатися на трасу й ловити попутку на Київ, але ніхто не наважувався сказати про це вголос. Ізіда ніби й не помічала цієї німої сцени – вона сумлінно знімала пересічний і нудний краєвид: притрушене снігом поле, оперезане лісосмугами, простиралося по обидва боки шляху. Непомітно обійти патруль не було жодної можливості.

– Нащо ми вза-а-а-агалі сюди п-припхалися? – спробував здалеку підійти до єдиного правильного рішення Даня Інферно. – Що ми т-тут забули?

– Хочеш тікати – тебе ніхто не тримає, – сердито відрубав Сатурнум. – Нам треба туди пробратися.

– Якого? – накручував себе Даня. – Щоб у Д-д-д-дятла автограф взяти? Щоб місцевих а-а-а-алкашів від зеленого змія за-за-захистити? Навіщо?

– Ми ж збиралися кліп знімати... – розгублено нагадала Ізіда, яка не вимикала камери.

– Та в с-с-сраку та-та-такий кліп! – не вгамовувався Даня. – А що, як т-там справді епідемія за-за-за-заразна?

– Нам треба якось потрапити в село, – наполягав Сатурнум.

– Я відчуваю, що все це – недаремно. Нам треба знайти Дятла. Він закотив очі, наче прислухався до чогось. Жека легенько штурхнув Даню ліктем під ребра, він ледве стримував сміх.

Сатурнум часто розповідав, що може в трансовому стані контактувати з демонами; проблема тільки в тому, що ніколи наперед невідомо, хто саме з посіпак темряви відгукнеться. "Не всім можна вірити, – пояснював Санька. – Серед них теж чимало дурноголових жартівників, які тільки збивають і заплутують. Тому важливо дочекатися того, хто справді знає". Одного разу навіть Даня похитнувся у своєму скептицизмові. Чергова невдала репетиція добігала кінця, він збирався побігти по пиво, але Сатурнум, так само закотивши очі під лоба, зупинив його. "Підеш через півгодини, – прогудів він. – Тільки шуруй зразу в кіоск, магазин буде зачинений". "Так може я к-краще зараз піду, по-по-поки не закрили?" "Зараз не можна. Потім зрозумієш, чому. Просто повір". Заради чистоти експерименту Даня погодився зачекати. Навіть Байт Раббіт не міг повірити, що вищі сили – хоч які б вони були, – доповідають своєму адепту про негаразди в найближчому гастрономі. Повернувся Даня без пива й з порогу запитав:

– З-з-звідки т-ти знав?

Сатурнум знизав плечима:

– Навіщо знати, коли можна побачити?

Ніхто так і не довідався, що і як побачив Сатурнум. Даня ж тільки лаконічно повідомив, що просто біля входу в гастроном зарізали людину, й тепер там зібрався чималий натовп, чекають на міліцію.

Після цього випадку зі слів Сатурнума ніхто не сміявся. До наступної неділі. Саме тоді музикантам вдалося відновити "статус кво". Коли вони прийшли до гаража, Байт Раббіт розгублено повідомив, що батько поміняв замок і нічого йому не сказав. Даня потирав руки і тягнув усіх на пиво, але Сатурнум наполягав, щоб нікуди не йти.

– Твій батько зараз прийде, – сказав він Байт Раббіту. – Він просто забув віддати тобі ключа.

Минула година. Вася набирав номер батька, але телефон не відповідав. На запитання, скільки ще чекати, Сатурнум нічого сказати не міг, тому початкова пропозиція Дані врешті-решт перемогла: всі звалили на пиво й тільки Санька залишився під дверима.

Вижлуктивши по літру світлого, музиканти вернулись і застали Сатурнума в тій таки скрюченій позі під гаражем.

– Шо, Девід Блейн, замилилося третє око? Злиплось очко твоє всевидюще? – під'юджував Жека. – Надурили демони?

Нареготавшись і випивши ще по літру за реванш здорового глузду, всі розійшлися.

Наступного дня Байт Раббіт нікому не сказав, що його батько таки справді збирався прийти, але прихопило серце. Він випив ліки і ліг трохи відпочити, заснув. Навіть телефону не чув.

"Так буде краще для всіх," – вирішив Байт Раббіт.

І тепер тільки він був переконаний, що Сатурнум бачить не лише солдатів на дорозі, але й щось інше.

– Але як? Н-н-навіть, якби ми хотіли – а я в цьому вже не п-певен, – потрапити до се-села... – Даня ходив поперек шляху і перекрикував вітер. – Як? Чи, може, ти га-га-гарненько попросиш В-вельзевула і він зробить нас н-н-н-н-невидимими?

– Якось так... – кивнув Сатурнум і примружив очі. Він дивився в бік дальньої від них лісосмуги, за якою починалося Міцне. За чорними тополями виднілося дві хати; двері однієї

з них відчинилися. Висока жінка, зігнувшись, бігла до дерев.

За руку вона тягнула хлопчика років десяти, який ледве волочив ноги. На якусь мить вони зупинилися між тополями. Жінка схилилася до дитини, кілька разів змахнула рукою в бік траси. І тоді вони побігли. Так швидко, як тільки могли. Поле не хотіло їх відпускати. Коли хлопчик удруге впав, вітер доніс до музикантів його рюмсання. Й не лише до музикантів. Солдати теж помітили втікачів й за хвилину їхній БТР уже мчав навперейми.

Жінка з дитиною не зупинялися. Це справді була втеча – відчайдушна й безглузда, втеча, що не передбачала жодного кроку назад, жодного прорахунку.

– Побігли! – крикнув Сатурнум і помчав по шляху. На відміну від жінки з дитиною, вони мали набагато кращі шанси перемогти в цих двосторонніх перегонах.

Байт Раббіту здалося, що жінка зупинилась і щось кричить до них – саме до них, а не до БТРа, який уже фактично наздогнав

Далі ніхто з музикантів не озирався, навіть Ізіда, яка нарешті вимкнула камеру. Вже в селі, за першим-ліпшим поворотом, вони почули ззаду дві короткі автоматні черги. Чомусь ніхто не сумнівався, що стріляють саме в їхній бік. Кожен із них хотів так думати.

БТР вертався на шлях. А з траси ніхто б і не помітив серед поля дві темні плями, схожі на проталини: більшу і трохи меншу.

* * *

Буча, супермаркет мережі "Сільмаг".

– Я можу вам чимось допомогти? – запитувала дівчина в білій блузці й синій безрукавці, з елегантним корабликом на голові, в кожного покупця, хто виявляв нерішучість перед полицями в алкогольному відділі.

– Да, поможи мені, зайчик, поможи, – зрадів неголений дідок, від якого густо тхнуло мазутом. – Бо мені якраз пару гривень на півлітру не хватає.

Порадниця усміхнулась, по-дитячому розвела руками й одійшла до іншого покупця.

– Я можу вам чимось допомогти?

– Аімінно? – холодно спитав пузань у шкірянці з відповідною до його статури барсеткою.

– Можу порадити вам нову високоякісну продукцію лікеро-горілчаного заводу "Кремінь"! – затараторила дівчина-кораблик. – Дозвольте звернути вашу увагу на цей коньяк, виготовлений із найкращих виноградних спиртів за найсучаснішими технологіями, що гарантують тонкий, збалансований смак, неповторний букет і неперевершений аромат! Зверніть увагу, що тільки цього місяця діє спеціальна рекламна ціна на всю продукцію торгової марки "Кремінь", а це всього лише двадцять гривень за пляшку чудового коньяку! Купуйте коньяк торгової марки "Кремінь" – і отримайте подарунки!

– І які подарунки? – пузань крутив у руках пляшку. На етикетці був зображений Роберт Дауні-молодший в образі Шерлока Холмса, який тримав замість люльки келих янтарного напою.

– Подарунки – це ще одна пляшка коньяку безкоштовно й купон для участі в безпрограшній лотереї, а також картка з десятивідсотковою знижкою на всю продукцію торгової марки "Кремінь"!

– А якщо я куплю дві пляшки? – поцікавився власник барсетки.

– Тільки протягом цього місяця ви маєте нагоду гарантовано отримати рівно вдвічі більше, ніж купуєте! Якщо ви вирішили придбати дві пляшки коньяку торгової марки "Кремінь" – ось вам ще дві в подарунок! Щоб отримати решту подарунків – підходьте, будь ласка, до нашої спеціальної рекламної стійки біля виходу!

Пузань поклав до візка чотири пляшки, від'їхав на кілька кроків, але повернувся і делікатно, майже пошепки, запитав:

– Я взагалі-то коньяк не дуже... А на водку якоїсь акції у вас, часом, нема?

Дівчина-кораблик усміхнулась і по-дитячому розвела руками.

* * *

Пробігши в доволі бадьорому темпі з півкілометра попри став, музиканти зупинилися під вербами. Вони все чекали, що почують за спинами завивання двигуна і втягували голови в передчутті нових пострілів. Натомість їх оглушила абсолютна тиша. По правий бік вулиці, якою вони тікали до ставу, простиралися городи. Метрів за сімдесят вона повертала круто праворуч.

Ізіда знову ввімкнула камеру.

– Ідіть уперед, а я зніматиму з цієї точки. Почну з панорами, а потім проведу вас на загальному плані.

Сатурнум якось розгублено кивнув і покірно пішов уперед. Зрештою, іншої дороги тут не було, тож решта музикантів вервечкою потягнулися за ним.

Коли дійшли до повороту, Ізіда окликнула музикантів:

– Давайте ще один дубль зробимо!

Даня, не озирнувшись, завів за спину руку з піднятим середнім пальцем. Вони опинилися на маленькому перехресті; праворуч так само чергувалися довгі прямокутники городів, відгороджених від вулиці здебільшого дротяними парканами, ліворуч тягнулися довгі приземкуваті колгоспні будівлі. За перехрестям починалися людські хати, і компанія рушила саме в цьому напрямку.

Ніде нікого. І жодного звуку, жодного поруху. Втім, не зовсім так. Ось праворуч пролунав обережний дерев'яний стукіт – хтось щойно зачинив ставні. Коли проминали наступне подвір'я, Даня вловив боковим зором, як колихнулася фіранка. Перед третьою хатою хлопці зупинилися, почувши, як бамкнула клямка і заскрипіли вхідні двері. Це була жінка. Вона стояла в сінях, спиною до вулиці. Тоді зігнулася і подалась трохи назад, як це роблять під час перетягування каната. Повільно, з великим зусиллям відступила на два кроки й озирнулася на сходи. Вона справді тягнула на себе якусь доволі грубу мотузку, і якби цієї миті хтось зсередини хати сильно шарпонув її на себе, було б зрозуміло, принаймні, що відбувається.

Музиканти в своїх спостереженнях не помилилися. На іншому кінці мотузки був кремезний чоловік із чорною бородою і довгими руками. Чоловік був, вочевидь, мертвий, і жінка, обв'язавши його ноги, поволі витягала тіло на вулицю. Ось вона ще відступила, випроставшись і тихо зойкнувши. Здоровань сповз на одну сходинку, його голова відкинулася назад. Якусь мить він наче сидів собі й дивився у небо.

Жінка відтягнула тіло подалі від будинку й тоді, квапливо озирнувшись, побігла назад.

– Оце так к-к-к-кіно! – вигукнув Даня. – Тільки де ж, бляха, на-на-наша К-кіра Му-у-уратова лазить?! Чи вона й да-далі поля та ве-ве-верби з-знімає?

Всі перезирнулися, бо й справді Ізіда давно мала їх наздогнати.

Пошуки тривали хвилин п'ять. Рівно стільки часу знадобилося, щоб спуститись до ставка. Даня перший побачив відеокамеру, що валялася під вербою.

Сліди від ставка вели ледь помітною бічною стежкою, що впиралася в лісосмугу. Вони не помітили її раніше саме тому, що не було тут ніяких слідів. Адже на такі сліди вони б точно звернули увагу: мало хто ходить узимку босоніж.

– Фак, її зомбі за-захавали... Пацани, н-нам усім жопа! – голос Дані тремтів, як і він сам.

– Не захавали, – Сатурнум присів і уважно роздивлявся відбитки на снігу.

– А к-куди ж вона, по-твоєму, по-по-поділась?!

– Крові немає, – розтлумачив Байт Раббіт. – Значить, є шанс.

– Який у сраку ш-шанс? Зомбі – це не мєнти, во-во-вони не з-забирають людей на вулиці п-п-просто так!

– Чуєш, ти хоч одного зомбі тут бачив? – сплюнув Жека. – Може, це шизуха всіх тут косить? Хоча, навряд чи це щось міняє.

– Пішли. Побачимо, куди ці сліди ведуть, – спокій Сатурнума справляв на хлопців дивне враження; вони підозрювали, що він знає більше, ніж говорить, а тому може втягнути їх у по-справжньому небезпечну халепу. Втім, вибору, як і раніше, не було.

Під самою лісосмугою стежка забирала праворуч і виводила на більшу вулицю. Ліворуч, на пагорбі, виднівся цвинтар, од– разу за ним – корпуси заводу.

В одному з будинків поблизу кладовища музиканти помітили світло. Це трохи підбадьорило їх. Отже, не всі в цьому селі подуріли настільки, що бігають босими по снігу.

Над воротами, на бляшаній стрічці з вигадливим орнаментом, було написано "Кремінь". І нижче, червоними літерами: "Нові традиції – стара якість!". Зовні це була натуральна фортеця.

Сатурнум штовхнув ворота, але з тим таки успіхом він міг би штовхнути столітнього дуба.

Глухі двері прохідної теж були замкнені зсередини.

– Може, пос-с-стукаємо – і нам в-відчинять? – спробував пожартувати Даня, зиркнувши на Сатурнума.

– Самі відчинимо, – запевнив Саня й розшнурував рюкзака.

Так, іноді він міг дивувати. І не тільки своїми трансовими станами. Цього разу він ошелешив друзів чистим матеріалізмом, видобувши з наплічника чималу дерев'яну коробку, обмотану вогнепровідним шнуром. Ніхто з музикантів ніколи на власні очі не бачив вибухівки, та всі з першого погляду зрозуміли, що це вона і є.

– Саня, ти вольтанувся? Ти хочеш, щоб тобі хєр одірвало? – мляво сказав Жека. – Це ж як мінімум спроба теракту, всі діла.

Сатурнум розмотував шнур:

– Мені треба туди, – от і все пояснення.

– Сподіваюся, ця штука не спрацює, – пробурмотів Жека, хоча насправді він думав, навіщо два місяці тому подарував Сатурнуму на день народження "Депеш Мод" Сергія Жадана.

– Тепер слухайте уважно, – казав Саня, коли всі відбігли від прохідної метрів на двадцять убік, сховавшись за виступ на стіні. Шипіння бікфордового шнура просочувалося в паузи між словами, і від цього сичання кожен відчував сухість у горлі. – Якщо все правда, то на цьому заводі має бути дещо...

– ... ти м-маєш на увазі склад го-го-готової продукції? – Даня досі сподівався, що їхня ідіотська пригода закінчиться відносним хепі-ендом.

– Так, саме про це я і кажу, – несподівано погодився Сатурнум; його очі закотилися під лоба, повіки затремтіли, і для всіх це був кепський знак, передусім для Байт Раббіта.

– Таємниця життя, таємниця смерті – за цими воротами! – вів далі Санька. – Влада над мертвими дає владу над живими. Ради цього ми тут.

– Та нас усіх захавають, дурило! – закричав Жека.

Сатурнум зверхньо посміхнувся, а тоді заліз під куртку й видобув звідти круглий кулон.

– Цей амулет, – урочисто виголосив він, – захистить мене і всіх вас, ми зможемо зайти й ніхто нас пальцем не зачепить!

– Ти, часом, не в рок-шопі на Кловській купив цей прикол? – поцікавився Жека. – Пацани, він чокнувся!

Вибух усіх розчарував. Нічого приголомшливого, наче хтось запустив петарду. Щоправда, двері на прохідній мали право на іншу думку: в нижній частині зяяла діромаха з рваними краями. Видовище, звісно, справляло враження, але побічний ефект полягав у тому, що пролізти крізь цей отвір міг хіба що не дуже товстий кіт. Або ж надзвичайно худий пес. З огляду на те, що собаки й коти кудись безслідно пощезали з села, в цю дірку не міг пролізти ніхто. Сатурнум вилаявся, але знову поліз у наплічник. Цієї миті за воротами пролунав металевий скрегіт – і вони подалися всередину.

Рюкзак Сатурнума гепнувся на землю. Всі музиканти інстинктивно відступили на кілька кроків назад.

– Оп-па, м-мєнти, – прохрипів Даня Інферно.

– Пацани, нам жопа, – додав Жека.

Те, що коїлося на заводському подвір'ї, викликало дивні й суперечливі асоціації. Це було щось середнє між полем бою, профспілковим страйком і третім днем весілля. І все це страшно смерділо.

Живі мерці штовхали одне одного, в різних кутках відбувалися незбагненні й по-своєму комічні бійки. Один доволі акуратний стариганчик у твідовому костюмі й лакованих, заляпаних кров'ю, черевиках, молотив лобом хлопця в комбінезоні, якому бракувало обох рук; якщо взяти до уваги колір і візерунок його картатої сорочки, то не залишалося сумнівів, що руками саме цього робітника ласують дві умиротворені бабці з чорними проваллями очей, котрі прилаштувалися під головним корпусом, Повсякчас на слизькому від крові та нутрощів подвір'ї хтось падав і це спричиняло низьке, тваринне рохкання свідків атракції. Більшість мерців тримали в руках пляшки з логотипами торгової марки "Кремінь"; вони поливали коричневою рідиною одне одного, намагалися її пити, хоча мало кому це вдавалося: коньяк витікав із дірявих горлянок і проступав мокрими плямами на одязі. Кілька безголових потвор снували від однієї стіни до іншої; після кожного зіткнення з їхніх ший виплескувались густі фонтанчики крові. Деякі мерці трималися групами, згуртувавшись навколо ящиків "Кременя", щедро розставлених по всій території.

Між усіма цими істотами помітно вирізнявся літній чоловік – один із небагатьох, у кого на обличчі збереглися обидва ока. Він щойно підійшов до групи зомбі, що розташувалася найближче до воріт, став перед ними й викрикнув наказ, простягнувши руку в бік музикантів. Мерці загарчали й доволі спритно кинулися вперед. Останнім повз гниляк, в якого нижня частина тулуба закінчувалася роздробленими тазовими кістками.

Комусь страх додає рішучості й наснаги, а когось позбавляє останньої волі.

Жека зреагував миттєво. Взутий у тяжкі берцовки, він мчав так швидко, наче всі святі отці вперіщили його по дупі своїми нетлінними нагаями; відразу за ним відчайдушно задихався Вайт Раббіт, який курив з п'ятирічного віку й міг похвалитися рентгеном своїх легень навіть перед зборищем живих мерців. Від них добряче відставав Даня Інферно. Він часто озирався й ризикував втратити рівновагу, але на те були причини. Бо тільки він бачив затуманені й водночас розгублені очі Сатурнума, якому в литку вчепився дрібний плюгавець із діркою в черепі, що з неї сипалися грудки землі й жовті згустки зогнилого мозку; Саня не зміг навіть закричати, коли наступний мрець проштрикнув йому щоку власною зламаною ключицею. Поваливши хлопця на землю, зомбі розпочали трапезу; і тільки безногий гниляк, оцінивши кількість претендентів на живця, вирішив продовжити гонитву й вже тягнув пальці до Дані. Той розмахнувся, як футболіст другої ліги, і так загилив зомбі-інваліда, що мало не впав. Диво, яке допомогло втримати рівновагу, полягало в тому, що його нога застрягла в роті зомбака; перемістивши на неї центр ваги й здригнувшись від хрускоту нижньої щелепи, він другою ногою завдав не менш майстерного удару – бодай на декілька хвилин гниляк опинився в офсайді.

Тоді ж Господь милосердно нагадав Дані, що нижні кінцівки можна використовувати не тільки для того, щоб копати мерців, – і він побіг. Кілька разів озирався, та зомбі, здавалося, втратили інтерес до переслідування. Тільки безногий труп крутився дзиґою й навіть намагався вкусити когось із своїх колег, але травма нижньої щелепи псувала всі плани; врешті-решт, його надокучливість здобулася на достойну винагороду: жирний труп у поплямованій піжамі, якому двічі доводилося вивільняти ногу з пазурів цього скаженого обрубка, відклав убік руку Сатурнума й, притиснувши коліном безногого мерця, з нечуваною легкістю відірвав йому голову; тоді добряче замахнувся й відкинув цю несамовиту довбешку аж до заводських воріт; тулуб іще трохи покрутився біля товариства, а тоді брасом поповз до заводу.

Дані аж стало цікаво, чи знайде канібал-невдаха свою голову і чи вдасться припасувати її на місце, але ноги його виконували зовсім інші, раціональніші, накази свідомості. Наздогнавши Жеку й Байт Раббіта, котрі зупинилися біля поваленого тину, Інферно сказав:

– Вони за-за-забрали його з с-собою... Те, що ли-лишилось, забрали...

Страх повернувся до всіх трьох і зажадав сплати відсотків.

– Нам ж-жопа, пацани... – додав Даня. – Треба ви-ви-вибиратися звідси.

Джіперс Кріперс запропонував поки що сховатися в якійсь хаті й обдумати план дій, а заодно й подбати про сякий-такий захист. Вибухівка Сатурнума – єдина зброя, що в них була, – залишилася на окупованій живими мерцями території.

– Головне – не потрапити в гості до когось із них, – зауважив Байт Раббіт.

– А ще в-важливіше, щоб у ра-разі ч-чого нас не сплу-у-утали з к-кимось із них, – додав Інферно.

Жека пропонував навідатися в будинок біля цвинтаря, в якому горіло світло, та ця ідея категорично не сподобалася Дані й Вайт Раббіту.

Зійшлися на тому, що краще уникати контактів із місцевим населенням і пошукати прихистку подалі від кладовищ і заводу.

Що далі вони просувалися вглиб села, то більше переконувались: у Міцному ніде не можна почуватися у безпеці. Кілька разів назустріч їм шкутильгали трупи, й тоді хлопці перескакували паркани, тікали городами, ховалися за хатами чи сараями.

Розминувшись із черговою групою живих мерців (Даня був переконаний, що це була сім'я в повному складі), вони ледь не потрапили в пастку: коли забігли перечекати кілька хвилин у конюшні при доволі великому обійсті, на них там чекала ще одна компанія. По дорозі хлопці встигли трохи озброїтися (Даня тримав у руках вила, Байт Раббіт – косу), але навряд чи це допомогло би їм урятуватись. Адже ніхто з музикантів не чекав нападу, а тим більше – засідки.

Двоє мерців заховалися в сіні на піддашші. Коли хлопці переступили поріг, усе відбулося миттєво: перша потвора повалилася на Байт Раббіта, який встигнув виставити перед собою косу, спрямувавши вістря на нападника. Другий мисливець на живу плоть теж зістрибнув дуже невдало й напоровся на вила. Поки мерці висмикували зі своїх тіл сільськогосподарські знаряддя праці, музиканти вже встигли перескочити через тин на сусідський город. Вони знову були роззброєні й беззахисні, але живі.