Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 2.
Це просто робота така

– Ваші документи.

Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території – кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення.

– Ваня, поспілкуйся з людиною. – Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно.

– Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?!

Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше.

– Діти? Діти нормально...

– Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас.

Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови.

– Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. – Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR-агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор.

– Це мого шефа, – він кивнув на сусіднє сидіння. – Ми до вашого директора, по ділу.

– Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да.

Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума.

На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш".

За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу.

– Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? – Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей".

– Одружений, діти – це зрозуміло. – Продовжував він. – Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але – Коля? Бейджика на ньому не було.

Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся:

– Та, це ще простіше.

– Татуювання на пальцях?

– Ніякого татуювання.

– Тоді як?

Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної.

– Його напарник, – пояснив Ваня.

– Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути.

– Почути не міг.

– Тоді як?

– Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах.

Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", – попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця.

Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом – цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, – коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний.

Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати.

Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, – це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так.

Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу – від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти – з вереском і підвиванням – почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами.

– Сюди, – сказав він і щез у чорному проваллі.

Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина – представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем.

За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня.

– У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього.

– А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, – бовкнув Ваня.

Іван Петрович зупинився.

– Це він жартує. Жарти такі у нього. – Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства.

– Перші двері праворуч – мій кабінет. Інга вас проведе.

Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби.

– А ваш колега хай зачекає у приймальні. – Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: – Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся...

Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, – й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, – це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази.

Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився.

– Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла.

Іван Петрович видобув із шухляди дві теки.

– Ось тут, – Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр – жовту картку, – наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили.

Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку.

– А ось тут, і це набагато важливіше, – історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз.

Після багатозначної паузи директор додав:

– Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" – це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, – одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про що я?

– Частково...

– Тоді читайте. Якщо вам не буде заважати, я тим часом музику, ето самоє, тихенько ввімкну.

Іван Петрович підійшов до стіни, в якій виділявся один-єдиний регулятор. Кабінет наповнило шипіння і тріщання радіоефіру, крізь яке прокльовувались фрагменти мелодій і бадьорі дикторські голоси.

"Радіо Шарманка!" – солодко простогнали невидимі динаміки. На превеликий подив Віталія, директор прокрутив ручку вперед. Зупинившись на десять секунд, поки Валерій Лєонтьєв встиг похвалити свій дельтаплан, він знову дозволив тріщанню та свисту заповнити кабінет.

– Вибачте, тут у нас така, не дуже зручна, система, ето самоє, магнітола тут не ловить, доводиться ось так, централізовано.

Віталій ніяк не зреагував на ці малозрозумілі виправдання. Він шанобливо гортав сторінки з краєвидами села, уважно читав текстівки й, про всяк випадок, кивав головою.

Тим часом крізь скрегіт прохромилась якась дивна станція, про існування котрої Шкурян, попри свій професійний інтерес до царства ЗМІ, ніколи не чув. На тлі загрозливого гітарного вуркотіння ламкий і верескливий голос вигукував: "Ви слу_г хаєте радіо живих мерців, – найкраще радіо останніх днів! З нами – в апокаліпсис! Тільки на нашій хвилі – пряма трансляція кінця світу! Стежте за оголошеннями! Незабаром..." І знову ефірне завивання і потріскування, крізь яке дедалі чіткіше прорізався голос Іво Бобула.

– А на якій це частоті? – запитав Віталій.

– Радіо Ностальжі, здається. Частоту не скажу, в нас тут, самі бачте, все по-простому.

– А, зрозуміло.

– Чи ви що мали на увазі?

Віталій підвів погляд і здивовано моргнув. Йому здалося, що Іван Петрович, який облишив свої вправи з регулятором, змінився на обличчі. Стиснуті губи, примружені, наче від утоми, очі.

– Та не звертайте уваги, то я просто почув якусь нову станцію, думав, ви знаєте...

– Чого ж... Знаю.

Чвалов підійшов до столу і повільно втиснувся у своє найзручніше в кімнаті крісло.

– То у нас, ето самоє, хтось із місцевих, так сказать... Балується.

Розділ 3.
Ще трохи про дружбу смородів

Хто ж не знає про білого кролика... Так... Ну, почнемо з того, що я про нього майже нічого не знаю. І тому не можу роздуплитись, який зв'язок між ним та замовленням на убивство єдиного справжнього зомбі. Єдиного в цьому проклятому селі.

Білий кролик.

Кроляча лапка у поміч.

Вмикайте всі навігаційні системи, драґ нах сморід, якось так.

Пошуки білого кролика я малодушно вирішив почати з підвалу. Просто тут, нагорі, де ми з нетбуком споживаємо воду та електроенергію (кожному своє, звісно), ніяких слідів білого кролика немає. Навіть запаху. Це я точно знаю. За два дні, повірте, я знайшов геть усе, що тут є. Якщо навіть ці довбані погляди повилазили зі стіни, то про що мова...

Білий кролик, киць-киць-киць.

Отже, підвал. Героїзму – я вже рапортував – не залишилось, тому довелося тупо скористатись ліхтариком. Якщо там буде білий кролик, я зловлю його, як рейнджер. Ліхтарик нічим не гірший за автомобільну фару. На крайняк, тут є два ліхтарики, тому в білого кролика шансів обмаль.

Перша спроба спуску в підвал закінчилася блюванням – я попереджав і себе, і вас. Піднявши ляду й хлюпнувши всередину трохи жовтуватого світла, я завмер лише на якусь мить, – і відразу ж обригав сходи, якими збирався спуститись. Сморід, знаєте, в чомусь дуже схожий на вино – він настоюється і з часом стає інтенсивніший. Густіший аромат, мать його, виразний букет. Тільки якщо з вином можна морочитися сотні років, то для трупа достатньо і кількох днів. А за умови, що труп і так був трохи того, еее, не зовсім живий, то цього часу навіть забагато. Я, звісно, добре уявляв, що саме побачу, але не сподівався, що процеси розпаду плоті такі швидкісні. Й що саме зараз – найгірший момент для ексгумації. Патанатоми, перешліть мені голубиною поштою свою чарівну мазь, якою ви зрошуєте вуса під волохатими ніздрями! Пришліть мені рекомендованим листом хоч якісь побажання успіхів у новому році.

Одне слово, ляда впала на місце. Я встиг прибрати ногу, що заступила за межі чорного квадрата (де, бляха, всі ці послідовники Малєвіча? Кращої натури для свого пленеру їм все одно не знайти). Я залишився з неушкодженою ногою. Як для початку – це чудова новина. Так і запишемо: пошуки білого кролика почалися з дивовижної новини. Готуйтеся до того, що протягом найближчої години я розповідатиму вам, як мені пощастило! Алілуя! Господь зглянувся над моєю кінцівкою! Білий кролику, тобі – гайки!

Минула година. Тішитися і далі було вже якось непристойно, не межі недоумства. Тому думки і пальці мимоволі наближалися до ляди. І ноги, так, мої неушкоджені ноги знову опинилися по боках чорного смердючого квадрата.

Цього разу, відкинувши ляду, я відразу відскочив убік: "Хай вивоняється як слід," – подумав я, спритно видряпавшись по драбині під стелю й вистромивши голову в прочинене настіж вікно. Хапонув потрійну дозу свіжого повітря (слово свіжого треба було б взяти у лапки, але хай вже так залишається: у порівнянні з підвальним смородом воно таки було значно свіжіше) і зачинив вікно.

Потім настав час випробувати мій респіратор. Я скропив соляркою першу-ліпшу шмату, якою можна було перев'язати обличчя, – так роблять усі лицарі пустелі, а я не в кращому становищі, щоб гребувати добутою з кінофільмів мудрістю. Солярка, звісно, – це не та чарівна мазь, якою користуються патанатоми і судмедексперти. Ви знайшли труп, який пролежав у лісі три тижні? – о, чудово, везіть його сюди, у нас іще залишилось три спеціальних тюбики мазі й півбанки полуничного варення. Ні, солярка – це зовсім не те, але вона теж воняє, дай Боже. Подружити між собою смороди – моя нав'язлива ідея у цьому гаражі. Головне – не зомліти. Не подружитися самому з тим підвальним мерцем, – хай краще смороди пахнуть на брудершафт. Хай вони занюхають один одного – і будуть щасливі. Як ковбої, так. Ви ж бачили "Горбату гору"?

Не обригавши мій респіратор протягом хвилинного перебування над чорним квадратом, я вирішив, що вступити у власні риглі – це навіть весело, і став на першу сходинку, якій найбільше перепало. Про можливість прослизнутися на власних риглях я теж не забував ані на мить. Це як у сценах пограбування банку, коли один бандит, наставивши зброю на касира, кричить іншому гангстеру: "Тримай їх усіх на мушці!"; і той бідака намагається "тримати всіх", внаслідок чого водить своїм кольтом, як дикий експресіоніст у творчому припадку. Я приблизно так і спускався, намагаючись "тримати їх усіх": пам'ятати про риглі на сходах, про ліхтар у правій руці, про ганчірку з соляркою на власній пиці, про труп на підлозі.

Білий кріль має бути саме тут, у підвалі. Вони ж не могли збрехати. Якщо вже все відбувається аж так неправильно, доводиться вірити в найабсурдніші речі; тут не залишилося нічого, крім правди, бо брехня не виживає в таких умовах, – вона любить затишок і комфорт.

Приблизно такі ж відчуття навідали мене багато років тому, коли я заблукав у лісі. В сутінках, із зірваним від кількагодинного крику горлом. Тоді теж не було нічого, крім правди. Й мох на деревах ріс лише з північного боку, і сонце сідало на заході, – й мені навіть цього було забагато. Забагато правди, щоб нею скористатися. Тоді я не витримав, я здався. Просто сів під першим-ліпшим деревом і повідомив собі, що монеток для нової гри більше немає. І вирішив чекати, поки вони з'являться. Найсмішніше, що таки дочекався. Відтоді у всіх ситуаціях, які вимагають щонайменшої рішучості, я чекаю на щось. Чекаю, що в кишені – після всіх марних пошуків – таки знайдеться ще одна монетка, ще один шанс. Але час спливає, а монетка не з'являється.

Весь твій ліміт щастя, всі твої виграні джекпоти, всі влучні постріли в десятку залишились там, у дитячому лісі. Так, тепер треба повторити цю фразу ще десяток разів. І тоді щось клацне, як автоматичний запобіжник на лічильнику. Й очікування перегорить в одну мить, залишивши мене наодинці з кроком навмання. Будь-яким кроком у будь-якому напрямку.

Хоча тоді, в дитячому лісі, мені не хотілося й чути про випадковість, про щасливий збіг обставин, про дивовижний порятунок.

Чому я згадую про це все зараз, коли трупи за вікном не встигають замерзати? Власне, всі ці люди й померти як слід не змогли. Не встигли.

Електропостачання вирубили. І вже не так важливо – хто. Тим більше, мене це не стосується: дизель – цей визначний винахід людства – грає за мою команду. Всім іншим людям не так пощастило. Тим, хто ще здатний на щось сподіватися. Без світла в них, напевно, взагалі немає шансів. У темряві всі шанси стають менші, зіщулюються й врешті-решт зникають. А ремонтна бригада навряд чи мчить сюди на допомогу. Сюди взагалі ніхто не мчить на допомогу. Навіть безстрашні Чіп і Дейл, бляха, сидять у своїх дуплах.

Час і можливості спливають, і геть незрозуміло, як до цього ставитись.

Останній щабель, я вже внизу. Поки що на підлогу краще не дивитися. Краще дивитися на стіни. Там до біса всіляких поличок і стелажів із найрізноманітнішим причандаллям. Можливо, він, цей обдовбаний ді-джей, таки готувався до війни. Чи до чогось такого, не менш грандіозного. Це якщо оцінювати за звичними мірками, користуватися звичними уявленнями про те, які саме можуть трапитися неприємності в спокійному селі. В раю із садками та млинами. Й карасями у ставках.

Але людина нічого до пуття не може передбачити, й ці от стелажі з поличками – найкраще тому свідчення.

Навряд чи цього разу мені пощастить більше. Навряд чи десь у темному кутку мені всміхнеться відлуння останньої війни.

А втім, цей невеличкий арсенал випромінює більше спокою, ніж сам лише міцний засув на дверях. На дверях, які доведеться рано чи пізно відчинити. Сокира, мисливська рушниця і одна коробка набоїв, два ножі, мачете, подароване колись власнику цього гаража на день народження як сувенір. Лезо можна було б вигострити краще, і якесь воно занадто гнучке. Ну, мачете вигадали не для того, щоб рубати людей, навіть якщо вони мертві. Ножі теж навряд чи згодяться. Рушниця? Якщо гахнути з двох кроків у довбешку – це може допомогти. Й сокира, так, безперечно. Як останній шанс і аргумент.

Але до всього цього ще треба добратися. Все воно там, біля протилежної стіни. До неї – якихось шість-сім кроків. Але для того, щоб здолати цю відстань, доведеться подивитись униз, на підлогу. Щоб не вступити. Не прослизнутись. Не гепнутись. Упасти на ці залишки, та ще й зламати ногу, – от яка перспектива змусить мене опустити погляд, подивитись на підлогу.

Ви бодай приблизно уявляєте, на що схожа людина, яка померла двічі? Я можу тільки сказати, що це зовсім не схоже на людину, яка вмерла один раз. І ще одне. Подвійний мрець – це вам не подвійний Леон, так і знайте. Це тіло, яке спочатку зогнило, а потім у такому от непрезентабельному стані тинялося в пошуках живої плоті, котрою напихало своє гниле нутро. Коли я побачив цю мерзенну істоту, що так засмерділа весь гараж, у неї з живота, крім брудного намиста з кишок, випирала чиясь долоня, – воно проковтнуло руку, не пережувавши. Ну, так, далеко не всі мерці можуть жувати. У цього, наприклад, нижньої щелепи практично немає. Де воно її поділо? Погодьтеся, ді-джей без нижньої щелепи – це якийсь нонсенс. А втім, після першої смерті – з щелепою чи без неї – воно вже перестало бути ді-джеєм, так? Що там коїлося з ним далі – вже не збагнеш. Може, його ще встигли закопати зі всіма зубами, а потім воно, поки вигрібалося з могили, провтикало свою щелепу чи зламало її, коли прогризало труну. Факт у тому, що після першої смерті воно вже не могло нормально харчуватися – тому й одірвало в когось цю руку по лікоть і заковтнуло, як довбана анаконда. Втім, у анаконди зуби є.

Коли я надибав цей притулок, воно лежало нагорі, на дротах під пультом. Уже двічі мертве. І тоді в мене не було часу, щоб одразу все заблювати; мій шлунок любить мене, і я люблю його; тільки тепер я розумію, що своїм порятнунком завдячую лише власному шлунку, який витримав цю гру в перше побачення. Коли за тобою женуться два десятки гниляків, блювати на порозі свого єдиного в цій місцині сховку – це був би смертельний конфуз. Страшно навіть уявити, що мене могли зжерти під час блювання. Це ще страшніше, ніж згадувати всю попередню втечу. Почасти це нагадувало гру в сліпого квача у шкільному класі, тільки з трохи зміненими правилами, коли всі твої однокласники – це і є сліпі квачі, а ти один мусиш скакати між ними по партах і підвіконнях, щоб ніхто до тебе не торкнувся. В такій грі результат – лише один. До тебе неодмінно торкнуться, й ти теж станеш "сліпим квачем". Єдине, що важливо у цій грі: скільки тобі вдасться протриматись.

Доки тривала ця гра в сліпого квача, я встиг багато чого зрозуміти про страх. Страшно було вбивати, якщо це слово можна вжити до мерців, але ще страшніше – втікати від них і відчувати, як близько ти прошмигнув від фатального доторку. Страшно було накидатися на котрогось гниляка зі спини, щоб обрушити колуна на його потилицю, та ще страшніше – переховуватися за парканами й слухати.

Дуже хотілося напитись до нестями, хоча б отим шмурдяком, який буквально валяється під ногами по всій околиці. Єдине, що мене стримувало, то це перспектива прокинутися від того, що хтось із них почав снідати мною. Якщо поєднати цю ймовірність із гарантованим тяжким бодуном... Бляха, це ще гірше, ніж бути розтерзаним під час блювання.

Отже, страх виявився дуже відносною штукою. Його гайки та кріплення надзвичайно міцні, але ніколи не вгадаєш, коли вони почнуть стискати твою душу, а коли послабляться. В мене було два дні, щоб поміркувати про це. Два дні, які почалися з того, що мій шлунок переміг темряву, після чого можна було виписати йому відгул і дати можливість трохи розслабитися. Особливо тоді, коли я скидав рештки цього двічі мертвого ді-джея в підвал.

Що змінилося відтоді, як ми покинули хату баби Ніни? І коли це було? Ми вийшли на ґанок із відчуттям, що цієї мари легко позбутися; досить просто сісти в машину – й за чверть години все позаду. Чи став я іншою людиною в ту мить, коли остаточно збагнув, що цієї гри в сліпого квача не уникнути? Напевно, різниця між мною колишнім і мною теперішнім приблизно така ж, як між кулею та гільзою: колись я летів, а тепер здебільшого відлітаю убік.

Отже, привіт, беззубий. Як там тебе звали? Дятел? Кльове ім'я, ти навіть не уявляєш, як воно тобі пасує.

Біла долоня так і стирчала з його дірявої утроби. Коли я кажу "біла" – не варто сприймати це буквально. Просто спектр іноді так звужується, що навіть ці брунатно-жовті пальці, між якими шкіра справді трохи світліша, можна назвати білими.

"Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі знадобиться".

Хочеться вірити, що кролик трохи біліший за цю руку в утробі подвійного мерця. Якщо він, цей кролик, насправді десь тут є.

Може, він десь там і ховається, в дальньому куті, за коробкою з-під телевізора. Чи в самій коробці? Які варіанти? Варіантів два: або знову почалися галюцинації, або там щось ворушиться.

У голові згущується туман – паскудний симптом. Сигналізація на моєму респіраторі завжди увімкнена. Й вона ж – джерело цього туману. Все в одному, унікальна пропозиція до різдвяних свят, прийдіть зі своїм другом – і отримайте втричі більше, ніж зможете винести з нашого супермаркета. Головне – переступити його... Не прослизнутися. Одним широким кроком. А краще – стрибнути. Картонна коробка під стіною. Блін, вона ворушиться. Пливе? Пливе. Все пливе. В мить прощання зі свідомістю я встиг зірвати з обличчя ганчірку. Та вже було пізно.