Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Наче відлуння цього свіжого спогаду, десь зовсім близько хвилею прокотився гуркіт.

* * *

– Ну ти, святий отець, я гребу! Нафіга ти гранату дав цьому притирку? Я гребу, оце деньок! – Жека аж закашлявся спересердя.

– Мо-може він х-х-хотів пе-перевірити, як во-вона п-п-працює... – бовкнув Даня.

Хати глипали на них чорними вікнами, біля жодної з них отець Дмитро не бачив слідів. Якби не слово "ХЛІБ", що чорніло на стінах більшості осель, можна було б, про всяк випадок, ущипнути себе за носа – раптом вдалося би прокинутись? Але ці криві літери, похилені в різні боки, наче поспіхом встановлені вздовж дороги шибениці, не залишали жодної надії на щасливе пробудження.

– Так шо ми робимо, я не доганяю, святий отець, га? Мені все ж таки здається, що пхатися на завод – галіма ідея. Все ж наче ок. Жодного трупака нема. Може вони того, перебрали і дрихнуть? А тут ми такі припремось, типу, здрасьтє вам, піцу заказували? Даня, ну, скажи, що це галіма ідея, я гребу.

Пробудження гуркоту змусило всіх зупинитись. Отець Дмитро підняв руку. Такі мелодії він угадував з першої ноти.

– Щось ранувато для початку посівної, – Жека полохливо роззирався навсібіч.

До заводських воріт залишалося менш як півкілометра. Пробігти повз поодинокі хрести нового цвинтаря і спуститись із пагорба. Декілька хвилин.

– Чуєш, святий отець, так що ми робимо, який план? Може, ну його? Чого так спішить?

– Боюсь, що у нас... немає часу... на план, – отець Дмитро якось дивно усміхнувся.

– Ну, як це нема, як нема? Даня, чого мовчиш?

– М-м-може, че-че-через ліс?

Новий цвинтар, до якого вони наближалися, впирався в широку лісосмугу. Жека подумав, що ця пропозиція, вочевидь, ніяк не гірша, ніж палке бажання священика зазирнути на вечірку канібалів.

Гарячий спалах у лісосмузі. Наче прокотилась вогненна куля. Полум'я з плюскотом накинулося на дерева, запах бензину і чорний дим. Ще один сплеск, наче в тиху воду обвалився великий уламок скелі.

Смуги прожекторів викроїли в сутінках над цвинтарем довгі пасма; вони розчинялися в снігах, перехрещувались, танцювали. Гуркіт і багатоголосий стогін двигунів линув і з дороги, що вела до заводу.

– Вони не знають... із ким... із чим мають справу... – отець Дмитро пильно стежив за воротами.

– Це капут, ми облажалися по повній, я гребу... Даня, чого стоїш?

Далеко за стінами заводу, на іншому кутку села, теж з'явилися спалахи, вогненні плювки, що кволими кометами падали на дерева; на глинищі, що випиналося над селом, як лисина над трибуною, розірвався снаряд.

Ворота заводу відчинилися. Мертва повінь вирвалася на волю. Наче вибухова хвиля. Наче гігантське віяло диявола. За їхніми спинами, в самих воротах, стояв сивий чоловік із гранатометом на плечі. Священик з такої відстані не міг бачити його обличчя, але відчував його погляд і чув тихий, лагідний голос: "Ти начебто хотів підірвати склад? Підпалити завод? Це славна ідея, добрий чоловіче. Дрібниця, звісно, але хоч якась спроба, так? Я згоден з тобою. Та до цього варто було додуматися трохи раніше. А тепер... Я навіть можу тобі допомогти. Дивись".

Павло Ігнатович націлив гранатомет на складські приміщення. Вибух засліпив священика. Вогонь поглинав одну будівлю за іншою. Коньяк, звісно, не конкурент напалму, та під час пожежі може творити піротехнічні дива.

Зомбі не зважали ні на вогонь, ні на вибухи, ні на постріли, які ляскали щораз ближче й частіше. Деякі живі мерці діловито прямували до людських осель, наче інспектори-податківці. Деякі бігли поміж вогненними деревами, – хліб із хрящами був повсюди і його було вдосталь. Кілька десятків трупів півколом наближалося до музикантів і священика.

– Тікайте... Раптом вам... пощастить, – сказав отець Дмитро і рушив назустріч мерцям.

– Ну шо за гамно, я гребу! Даня! Ноги, Даня, ноги!

Музиканти побігли просто через цвинтар назустріч гуркоту,

світлу й кулям. Але не здолали й ста метрів, як побачили бронетранспортер, що насувався з-за пагорба; за ним – кардіограма солдатських шоломів.

Даня раптом десь зник, наче крізь землю провалився. Власне, так воно й було. Коли чиясь рука схопила його за гомілку, при самій стопі, й потягнула вниз, Жека навіть не зміг закричати. Він відчував тепло, що поширювалось від живота униз; помийне відро каламуті вихлюпнулося в його свідомості, залило очі.

Щось засичало під ногою:

– С-с-с-с-с-сюди! Д-давай!

Даня випадково провалився у цю розриту могилу й тепер намагався затягнути туди свого друга. Жека бачив, як вогнемет, встановлений на БТРі, розвернувся в його бік, гойднувся, наче хотів привітатися. Джіперс Кріперс з'їхав у могилу, ^подерши мокрі штани об уламок домовини, прикиданий землею.

Він звалився, збивши Даню з ніг, і завмер напівсидячи, впершись колінами в його груди; могила все ж таки була тіснувата для двох.

– Г-голову сховай! – крикнув Інферно, і це була дуже своєчасна порада.

Останнє, що побачив Жека, перш ніж заритися носом у землю, – отця Дмитра, оточеного мертвяками; клацнула чека.

Вибух накрив їх грудками землі та нечистот; шматки тіл розліталися над цвинтарем, наче клапті обвугленого паперу.

Джіперс Кріперс визирнув з укриття. Мертвяки, розкидані ударною хвилею, піднімалися, й пекельне віяло ширилося; дехто з них, уражений напалмом, горів яскравіше, ніж святковий торт довгожителя, і це додавало трупам голодної люті.

Солдати припинили наступ, здивовані такою нечуваною витривалістю противника; вони надто пізно зрозуміли, що на цьому полі бою навіть глуха оборона – заняття сумнівне.

– Даня, нам треба до своїх, швидше, побігли! – Жека видряпався з могили, скориставшись плечем товариша, як сходинкою. – Нас тут пожруть, я гребу, давай за мною!

Даня навіть не поворухнувся.

– Не стріляй! Свої! – Жека біг назустріч найближчому прожектору. – Я живий!

Автоматна черга висловила з цього приводу зовсім іншу думку. В таких дискусіях істина завжди належить автомату.

Від стрілянини в Дані розколювався череп. Тепер людський крик долинав не тільки з села, а й з іншого боку "лінії фронту". Постріли змішувались із хрускотом і чваканням, а вибухи, гуркіт моторів і шипіння напалму вже не могли заглушити вересків, стогонів і прокльонів, які нашаровувались, але не змішувались, як у "Наполеоні". Сивий чоловік у воротах охопленого полум'ям заводу схрестив руки на грудях; над ним виблискував, прикрашений різнокольоровою гірляндою, логотип торгової марки "Кремінь".

Даня причаївся на дні могили, затих. Його добряче прикидало землею. Час од часу над ним пробігали живі мерці; земля й сніг сипалися згори разом із крихкою надією, що його не помітять. По-своєму тут було навіть затишно. Тільки в задницю щось кололо. Даня обережно посунувся; колоти перестало, але земля в нього між ногами заворушилась.

Coda

Холод, запах солярки, сморід, вибухи та різкий металевий скрегіт, грім і двигтіння землі. Так, і від чого ж я отямився? Щось над головою руйнується, падає.

Просто мені в обличчя шкіриться гниляк. Подвійний гниляк. Такий мертвий і такий веселий. Моє коліно опинилося на його стегнах. І навіть встигло прилипнути. Халепа. Ліхтар досі світить, тобто, минуло не так багато часу.

Знову вибух. Із масивного бетонного перекриття наді мною сиплеться фарба. На швах вона геть облетіла. Тягне димом.

Я так розумію, гаража вже немає: люк завалений. Ось балка з піддашшя, притиснута згори бляхою, уламками стін і ще невідь чим. Головне, щоб витримали стіни. А вони витримають. Їй-Богу, ці люди щось собі знали. Тут вистачить різних інструментів, щоб докопатися до центру землі.

Рай можна уявляти по-різному. Головне – туди потрапити, й тоді відразу зрозумієш, де опинився. Там є все, крім часу. Як у мене в цьому підвалі. Скільки хвилин минуло після останнього вибуху? Чи годин? Немає часу, немає. Правда, є шлунок. Із нього кепський годинник, але таймер – більш-менш. Консервоване м'ясо з квасолею. Вода. Чудово. Якби ще не ця смердюча паскуда... З іншого боку, я навряд чи відчуватиму дискомфорт від необхідності срати в кутку. Отам, під вентиляційною трубою. Боже, як усе продумано.

У середніх класах школи, коли вивчали функції, будували графіки, шукали значення аргументу тощо, мене вразив один факт. Я довго не міг примиритися з ним. Здавалося, це була якась помилка чи несправедливість. Конфлікт між математикою та реальністю.

Будь-чиє життя можна уявити як графік функції. Якщо розглянути найпростішу функцію, виражену за допомогою дробу (ну, наприклад, у=1/х), то пастка полягає ось у чому: з області визначення функції випадає одна-єдина точка. Уявіть собі: область визначення цієї функції (яка цілком може бути віддзеркаленням вашого життя) – від мінус безкінечності до плюс безкінечності, за винятком одного лише, нульового, значення аргументу. Мені ця проблема не давала спати. Ну, чому, чому в усіх мільярдах точок функція існує й лише в одній-єдиній – ні?! Куди вона дівається в цій точці? Алгебра посіяла сумнів у безперервності життя, – і я не міг їй цього пробачити аж дотепер.

Цей підвал, тиша і запаси харчів, цей безживний гниляк на підлозі, завалений люк – це і є та одна-єдина точка, в якій аргумент мого життя набув нульового значення.

– Ну, як ти там? Устроївся? Удобно тобі?

Знову він припхався. Мій потрійний погляд збоку.

– Ти таку жару пропустив, я тобі базарю!

– Всіх, всіх пожерли! І жінок, і дітей, і цих-во...

– Солдатів, солдатів...

– Хрусь! – і нема, хрусь! – і нема...

– Даже танки покусали. Голодні, як собаки!

– І злющі, просто страх...

– Там кінець світу, щоб ти знав, повний шнапс!

– А ти фасолю наминаєш, із м'ясом...

– Як воно тобі в горло лізе?

– І ще ж, саме главне, така антисанітарія!

Вони притихли ненадовго. Потім, наче за стіною, я почув їхнє перешіптування, хоча й не міг розібрати жодного слова. Тоді хтось із них кашлянув і гидко пропищав:

– А білий кріль, поки ти тут сидиш, і далі чугикає. Зомбі твій, біле-е-е-есенький.

Дружно зареготавши, з улюлюканням і завиваннями, вони забралися геть.

І що ти на це скажеш? Що ти зробиш?

Є тільки одна порада, до якої мені зараз варто прислухатись: сиди тихо і пий воду.

2011 р.