Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 4.
Четверта шпальта

Газета "Вісник Київщини".

Рубрика: Моя мала Батьківщина.

Назва статті: Душа співає про твої дива!

Село Міцне Києво-Святошинського району Київської області.

Засноване 1212 року. Населення – 1111 осіб. Площа – 3663 квадратних кілометри.

Земля чудова і рясна,

Ти породила нас у колосках і житі!

Ти – наша матір, мудра і Міцна,

Тобі співаємо пісень щомиті!

Іван Чвалов. Моє село (зі збірки "Молоко в павутинні").

Це – наша маленька батьківщина, одна з піщинок великої землі та могутнього народу, чиєму роду – нема переводу! Невеличке і мальовниче село на Київщині, з такою незвичайною і промовистою назвою Міцне, своєю історією сягає сивої давнини та багатовікової мудрості. В історії краю йому належить окреме і досі ще ретельно не оцінене належно значення.

Перші згадки про село з'явилися у 1212 році, коли земля наша потерпала від численних нападів монголо-татар. Саме тоді ігумен Свято-Троїцького монастиря Ігнатій, оповідаючи про своє паломництво до Святої Землі, писав у своєму "Зібранні мудрості й повчальних пісень": "Село Міцне помазане Божою милістю, а небесній красі його можуть позаздрити навіть Мокляки".

За легендою, перших поселенців звали Мотря й Матвій Міцні. Цей заможний і працьовитий рід уславився ще до реформи 1261 року, коли село перейшло у володіння до поміщиків Видновського та Струтицького. Ще до кінця століття село сім разів поміняло господарів. Люди казали, що сама земля перешкоджає зайдам визискувати з цього благодатного краю. Долі поміщиків, котрі господарювали тут, заслуговують на окреме дослідження. Зокрема, збереглися свідчення, що Гнівчинського понесла гніда кобила, він вилетів із сідла й розбився об камінь біля ставу. Відтоді ставок, що зберігся й донині, називають Гнилим, а камінь біля нього – Злим Каменем, з яким пов'язано багато місцевих легенд та переказів. Граф Штехейнауер владарював Міцним всього три роки, після чого в його маєток влучила блискавка. Вся родина Штехейнауерів згоріла, хоча багато хто з графської прислуги врятувався. Поміщик Рильський, який вперше і востаннє приїхав у Міцне 1272 року, повісився у конюшні з невідомих причин. Не менш трагічні обставини супроводжували гнобителів та поневолювачів села й у наступні століття.

У селі була церква Покрови Пресвятої Богородиці, в якій зберігалися мощі Святителя Афанасія. Вже в радянські часи, коли церкву було переобладнано під потреби тогочасної молоді, святі мощі безслідно зникли. За однією з версій, ними було задобрено землю взимку 1930 року під час створення першого колгоспу "Червоний Ленін" (наступного року колгосп перейменували – спершу на "Червоний край", згодом, у 1934 році, на "Шлях Леніна").

У період з 1937 до 1952 року на території села існував ще один колгосп – імені Комінтерну. В цей таки період було побудовано велику школу (тепер – сільськогосподарський коледж імені Тараса Шевченка), задля чого довелося розстріляти 12 родин заможних селян. їхнім прахом було задобрено землю під час заснування третього колгоспу – "Червоне щастя".

В роки Голодомору населення села скоротилося до 150 осіб. Але й ті родини, що пережили цей непростий час, загинули в роки Другої світової війни.

Відродження села, яке можна вважати його другим народженням, почалося наприкінці 50-х років XX століття. Після об'єднання усіх трьох колгоспів в один та запровадження системи грошової оплати праці до села переїхало багато родин із сіл Старі Верби, Старі Непізнавичі, Нові Ставища, а також із сусідніх районів. Уже до кінця 70-х років населення села зросло до 1456 мешканців.

За видатні трудові досягнення шестеро мешканців нашого села були удостоєні почесних державних нагород.

Нова скрута настала вже за незалежності, коли під впливом нових економічних умов колгоспне життя було зруйноване, а молодь почала масово виїжджати з Міцного. До кінця тисячоліття зруйнувалося і регулярне транспортне сполучення з селом. Невідомо, як склалася б доля нашого райського куточка, якби не меценатські зусилля депутата обласної ради, нашого земляка, чудового поета і прекрасного керівника Івана Петровича Чвалова. Саме за його наполягання в селі Міцне вже на початку третього тисячоліття було закладено найбільший в області лікеро-горілчаний завод "Кремінь", створено сотні робочих місць, забезпечено належну інфраструктуру. Багато наших земляків охоче повернулися на свою малу батьківщину, яка так несподівано отримала прекрасні перспективи й шлях у світле майбуття!

На завершення цього стислого огляду нашого рідного села дозвольте процитувати рядки тонкого лірика, лауреата премії імені Лесі Українки, Івана Чвалова:

Даруєш мені щастя, рідний краю!

Тебе ніколи я не забуваю!

І біля річки, і біля млина,

Душа моя співає про твої дива!

Розділ 5.
Лінія Шолє

– Ти голодний?

Вона завжди питає, чи я голодний, коли вже насипає останній черпак борщу. Насипає. Я так відвик від цього слова, яке не чув уже кілька років, відколи поїхав у місто.

– А якщо я скажу, що не голодний, ти передумаєш годувати мене?

– Тю, дурний.

Коли я навідував її востаннє? То був початок травня. Тут на пролісках ще лежав сніг. Паршива була весна. Якщо точніше – її взагалі не було. Холод, холод, болото, вітер, холод. А коли я приїхав до неї, якось відразу почалося літо. Її останнє літо.

Сестра часто дорікала мені, що я так рідко їжджу до баби. Втім, я ніколи не слухав її. І навіть, коли слухав, – не чув. Сестра старша за мене на одинадцять років. Завжди була, як друга мама. Вона з тих дівчат, у яких немає юності, – як не було весни того року, коли я востаннє був у баби. Тобто, за всіма календарями й пронозами синоптиків має вже настати юність, а натомість триває дитинство. Й так вона залишалася дитиною, аж поки враз перетворилася на тітку. Правду кажучи, я проґавив, коли це сталося. Напевно, ще до того, як вона вперше поїхала в Америку. Ну, так, звісно.

– Бери ще пампушки, добрі пампушки, саме до борщу.

– Ага, я в курсі. Дякую.

Баба сіла навпроти мене, поклала руки на коліна. Отак сиділа й дивилась, як я їм борщ. А я дивився в миску й думав, що якби навпроти сиділа будь-яка інша людина й так пильно стежила за кожною ложкою, яку я підносив до рота, це б неминуче почало мене дратувати. Ніколи не міг похвалитися міцними нервами. От у кого вони справді міцні – то це в неї. Ніколи не бачив, щоб вона на когось кричала. Навіть коли мій батько мало не спалив літню кухню, – вона й бровою не повела. Втім, нерви тут, може, й ні до чого. Просто вона прекрасно розуміла, що з нього вистачить і маминих істерик. Мама любила істерики, надзвичайно любила. Коли я довідався, що вони потрапили в аварію і загинули, то, перш ніж розридатися, я встигнув подумати лише одне: це все через її істерики. Вони врізалися у вантажівку на швидкості понад сто кілометрів на годину. В міліції сказали, що найвірогідніше пояснення цього ДТП – серцевий напад у водія. Себто, в мого батька. Коли мене запитали, чи були в батька проблеми з серцем, я лише знизав плечима. Я не знав, чи були в нього проблеми. Але серце в нього було. А значить – були й проблеми. Це все через мамині істерики, – думав я на сільському кладовищі. Коли труни опускали в землю, моя баба обома руками міцно тримала мене за лікоть. І кілька разів різко його стиснула. Вона плакала беззвучно.

– Ти їж, наїдайся, – баба поправила хустину, підвелася і підійшла до плити, де саме досмажувалися котлети.

* * *

Коли я намагаюся думати про свою роботу, то зазвичай одним тільки словом: докотився. Звісно, це не зовсім так, і нема чого гнати, – інші заради такої роботи гризли б землю, ламали зуби, вставляли протези, і знову гризли. Час такий, що поважними й респектабельними стали аж геть сумнівні заняття, – приблизно так висловлюються древні члени товариства "Просвіта" на шпальтах "Літературної України", й це одна з небагатьох їхніх думок, яку можна критикувати хіба що за неоковирну стилістику. Я намагаюся нікому не казати, що працюю в PR-агентстві. Ні, сором тут ні до чого. Просто це якось занадто тривіально: добра половина моїх однокурсників, які приходили на філологію з мріями про літературну діяльність та наукову роботу, тепер розповзлися по штабах політичних партій, рекламних та PR-агентствах.

Іноді, коли бухло вже не лізе, я запитую в себе: що ти в цьому житті робиш? Що створюєш? Кому допомагаєш? Ніби й дурниця це – відчуття соціальної вартості твоїх трудових зусиль, але й відсутність такої моральної опори рано чи пізно починає згинати тебе. От і шикують дятли в свідомості: довбуть собі й довбуть, намагаючись дістатися до мініатюрного хробачка чи то совісті, чи то сумління.

Добре, скажу відверто: я ненавиджу свою роботу, бо вона щоденно перетворює мене на брехуна. Ця специфіка виробничого процесу розвиває цинізм і нечулість у ставленні до інших людей, на яких ти дедалі частіше починаєш дивитися, наче на потенційних клієнтів.

– Те, що ми тут придумуємо, – це все лайно, – повчав нас на щотижневих нарадах директор агентства Віталій Шкурян. – Звикніть до цієї думки. Не треба вдавати з себе креативних геніїв. Цілком достатньо й звичайного кретинізму.

Ця гра слів дуже подобалась Віталію. Колись, років із десять тому, він був непоганим журналістом та продюсером, організовував чудові концерти та фестивалі. Потім він – як і десятки інших колишніх "неформальних лідерів" – зрозумів, що існує набагато безболісніший спосіб перерозподілу грошей.

Власне, PR-агентство він заснував протягом одного дня. Зателефонував кільком давнім приятелям, і вони одразу ж здобули керівні посади. Ці гаврики, відповідно, дзенькнули своїм знайомим журналістам, які час од часу пропихали замовні матеріали в своїх ЗМІ, – й через три години в ресторані "Монарх" відбулися перші збори PR-агентства "Лінія Шолє". Очевидно, Віталій ніколи б не взявся за цю ідею, якби не мав на той час у кишені кількох великих замовлень на PR-кампанії.

Схема роботи "Лінії Шолє" на першому етапі була абсурдна, як і назва, проте ефективна. Сенс її полягав у тому, що жоден працівник новоствореної контори не працював. Люди просто ділили між собою гроші, а виконання конкретних замовлень скидали на низову ланку журналюг, які за копійки й тексти писали, і сюжети в новини запихали, і навіть із замовниками спілкувалися, коли ті починали нервуватися від неадекватного співвідошення витрачених грошей і кволих інформаційних результатів.

– Лохи є скрізь, в усіх структурах, вони сидять на всіх необхідних нам ресурсах – від матеріальних до інформаційних. Це горизонталь людського лайна, яку можна купити за копійки, – і вона буде булькати, пінитись і фонтанувати, шо той гейзер. А ми будем тільки гріти біля нього руки. Ну, а то, шо все воно воняє постійно – так із цим уже нічого не зробиш, іздєржки.

Ця філософія згодом перетворилася на новий заповіт кожного рекламника чи піарника, але тоді, в 90-х роках, усі причетні до таїнства відсмоктування дармового бабла вважали, що їм пощастило заволодіти якимось надприроднім знанням. Тим, про що насправді писав Кастанеда, не менше.

Сьогодні, звісно, вже немає настільки дурних керівників (тобто, вони є – але на вагу золота), на яких дві літери – PR – впливали значно крутіше, ніж спільний сеанс Кашпіровського, Чумака й баби Ванги. Вони чули ці дві ненаші літери, казали "йоптить, я шо, не понімаю шолє", й відчиняли шухляди та сейфи (власне, ось звідки взялася дивна, на перший погляд, назва). Вони, ці огрядні й однаково костюмовані керівники, добре знали, що PR – це вам не сто баксів у зуби продажному шакалу. PR – це серйозно, масшатбно і дуже, дуже дорого.

– Так ось, – Віталій пильно дивився своїм підлеглим в очі, обламував кожен погляд, і після паузи, під час якої чути було тільки, як скрипить його банківська картка, що нею він ніби формував на столі дві уявні смужки небесного осяяння, вдавався до батьківських інтонацій, – ви не повинні жодним словом, жодним словом...

Знову пауза, ще триваліша. Картка тим часом залишала на склі такі ж сліди, як і ковзани початківців на штучному покритті.

– ... жодним своїм блядським заїканням створювати враження, що клієнт платить за лайно. Якщо я довідаюсь, що хто-небудь із вас чи з ваших працездатних підарасів заявився до клієнта з бодуна чи з червоними глазьонками, чи ще з якоюсь парашою в голові, – вижену нахєр без штанів і цноти.

Віталій дуже любив себе під час цих повчань. Він пишався кожним своїм словом. Якби він не потрапив у цей бізнес – очолив би якусь тоталітарну секту. Я тільки тоді, до речі, збагнув, що таке справжній харизматичний лідер. Людина, яка може зжерти, обламати, винищити твій погляд, але може й поділитися якоюсь іскрою, докинути тобі трохи жарин, що потім пектимуть твою сраку надлюдським ентузіазмом.

– Якщо ти приходиш до клієнта – це значить, що він уже забашляв і чекає на диво. Ти, сука, знаєш, що дива не буде. Але мусиш поводитися так, щоб він із порогу зрозумів: виготовлення див для тебе – рутинне ремесло, конвеєр. Ти собаку з'їв на цьому. Ти – Коперфільд і Ломоносов, альфа і омєга окремої науки, про яку мало хто зі смертних взагалі знає. Чуть шо – зразу лупи його по морді фразами типу "провідні американські PR-технологи радять позиціонувати корпоративні цінності як основу ринкової стратегії", ну, не важливо, щось у такому стилі.

Як я потрапив у це вужче коло, – досі не знаю. Спершу мене смикнув давній знайомий, запропонував попрацювати копі-райтером. Тоді цього слова ще ніхто не вживав. Це зараз, хоч куди плюнь, – влучиш або в брендінг, або в неймінг. Спрофанували вже, слава Богу. Йшлося насправді про написання якихось божевільних статей і новин, висмоктаних із пальця, де б уживалися певні фрази. Одні й ті ж фрази в зовсім різних статтях на будь-які теми. Ці придурки переконали одного надутого держслужбовця, що такий PR-метод набагато ефективніший за 25-ий кадр і пряму рекламу. Ну, так, тому й коштує це все дорожче. Історія закінчилася повним провалом – у "Лінії Шолє" весь трудовий колектив звалив за кордон (хто в Чехію на пиво, а хто й на тихоокеанські острови), а віддуватися змушені були ідіоти, яким всучили по 10-15 баксів і побажали творчої наснаги в створенні криптологічних матеріалів. А ці безглузді текстики треба ж було ще й де-небудь надрукувати. Здається мені, що якби клієнт розбазарював не держбюджетні гроші, а свої, – закінчилося б усе дуже кепсько.

Наступний проект уже був значно марудніший. Абонентське обслуговування знаної тютюнової компанії потребувало неабияких зусиль. До того ж, там у вищому менеджменті було кілька америкосів, – і це найбільше лякало. Тому Віталію довелося трохи переглянути фундаментальний принцип роботи агентства, що полягав, нагадаю, в агресивній бездіяльності всіх керівників відділів, менеджерів із розвитку тощо. Тоді я й потрапив у штат "Лінії Шолє". А чувака, який мене втягнув у це легалізоване шахрайство, поперли. Що найсумніше – почуття провини в мене так і не виникло.

Минуло вже десять років, відколи "Лінія Шолє" успішно стартонула на ринку PR-послуг. Тепер це одне з найповажніших агентств. Ми ведемо кілька потужних корпорацій, дві різнокаліберні політичні сили, потихеньку вивчаємо ринок сучасного мистецтва.

Розділ 6.
Радіо Живих Мерців

– Доброго дня, поки ще можна так сказати про цей день, який за всіма ознаками може виявитись для кожного з нас останнім! З вами ді-джей Дятел, і ви слухаєте Радіо Живих Мерців – перше в Україні радикальне сільське радіо, що виходить в ефір тоді, коли вдається туди прослизнути. Також нас можна слухати в інтернеті, й це набагато простіше, ніж скручувати до посиніння свій радіоприймач. Запам'ятайте цю адресу: дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей, – і буде вам по ділах ваших, як сказано в Писанні.

Тільки на нашому радіо незабаром очікується пряма трансляція апокаліпсиса, що почнеться хтозна коли, зате відомо, де.

Сьогоднішній свій репортаж мені хотілося б почати композицією однієї з моїх улюблених банд. Вітайте на хвилях ер-же-ем навіжених американців "Сікс Фіт Андер" та їхню пісню з промовистою назвою "Думсдей"!

* * *

– Ми повертаємося до ваших осель, у яких так багато спокою та щастя, щоб заповнити їх мороком і кошмаром. Мене звати ді-джей Дятел і я веду прямий репортаж із мальовничого села Міцне, що на Київщині, де протягом останніх місяців відбуваються дивні, дуже дивні й навіть надзвичайно дивні речі. Радіо Живих мерців – дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей – уже не перший рік мандрує селами вітчизни. Ми читаємо знаки апокаліпсиса, яких так багато у великих містах, що їх вже ніхто й не помічає. І тепер – так, дорогі слухачі, цей час неухильно наближається! – ми натрапили на місце, де кінець світу – не далека метафора чи синонім до якої-небудь екологічної катастрофи, ні, в селі Міцне кояться насправді страшні речі, про які можна з певністю сказати: це таки початок кінця.

Дозвольте нагадати вам головні факти, які наше радіо висвітлювало протягом останнього тижня.

Навіть далеко за межами Київської області люди чули про лікеро-горілчаний завод Кремінь, продукція якого лише наприкінці минулого року з'явилася на вітчизняному ринку, хоча поки що не викликає захоплених відгуків навіть від, як би це краще сказати, просунутих користувачів. Скажемо по-простому... Ми ж сільське радіо, чого встидатися? Цей завод наводнив Україну дешевими шмурдяками. Мабуть, єдине місце в Україні, де про завод "Кремінь" донедавна говорили тільки з великим піднесенням, – це село Міцне, де й розташоване виробництво.

Ді-джей Дятел, як ви знаєте, любить не тільки брутальний дез-метал, який додає нашим радіохвилям належного песимізму, але й краєзнавство. Так от, я тут поцікавився трохи історією села Міцне... В цього села непроста доля, воно неодноразово було під загрозою щезнення, та все змінилося, коли місцевий підприємець Іван Чвалов, співвласник торгової марки "Кремінь", побудував у Міцному сучасний лікеро-горілчаний завод, створивши кількасот робочих місць. Ще один співвласник, який інвестував у підприємство значні кошти, – це представник української діаспори в Канаді, Павло Ігнатович Дошка. Він також очолює групу будівельних компаній "Стоунвол" – це одна з десяти найбільших канадських корпорацій. Будівництво заводу "Кремінь" – його перший інвестиційний проект в Україні. За словами Івана Чвалова, інвестор досі не був у нашій державі, адже батьки його виїхали в Америку ще на початку 20-х років.

У селі мало хто взагалі вірить в існування канадського інвестора. Натомість ходять чутки, що справжнього власника заводу варто шукати в Києві, на вулиці Банковій.

А втім, це одна з найдрібніших загадок, про які йтиметься протягом найближчих сорока хвилин нашого ефіру. Залишайтеся на хвилях Радіо Живих Мерців – першого в Україні радикального сільського радіо! Тільки брутальний дез і найоперативніші новини про кінець світу – все це тільки на ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Залишайтеся з нами, а поки що – мої улюбленці Сікс Фіт Андер із піснею "Десь у темряві".

* * *

– У студії ді-джей Дятел, і ми повертаємося до села Міцне й тих загадкових подій, які знаменують, що кінець світу розпочнеться саме тут, на Київщині!

До музичної паузи я встиг, здається, розповісти, що село Міцне, звідки ми виходимо в прямий ефір, протягом останнього року стрімко відроджувалося завдяки алкогольній марці "Кремінь". Тут було збудовано завод, на якому задіяли переважну більшість працездатних мешканців села, що зумовило своєрідний, як люблять казати політики, ренесанс. Село росте й розвивається на очах. Але в цього піднесення, як це часто в житті трапляється, є і зворотній бік, про що ми зараз і поговоримо.

Сьогодні я запросив до своєї студії настоятеля місцевого храму Всіх Святих – отця Дмитра. До речі, храм було зведено також на кошти "Кременя".

– Кх, кх, нуу, не зовсім так, точніше сказати – на пожертву шановного... еее... нашого земляка... Івана Петровича Чвалова.

– Це був отець Дмитро, священик села Міцне, який наважився завітати в ефір Радіо Живих Мерців, за що йому окремий... кгх... респект!

– Я би... можливо... я людина зовсім... я хотів сказати, що зробив це тільки заради моїх парафіян...

– Яким загрожує небезпека, так, отче?

– Я... не знаю. Але дещо... вказує на це... На небезпеку.

– Дорогі слухачі, я дозволю собі пояснити, що має на увазі отець Дмитро. Факт перший. Протягом останніх кількох тижнів у невеликому селі Міцне раптом різко зросла смертність...

– Ну... кх... я би так не сказав... ну... що різко зросла... смертність. Просто, ви ж розумієте, в нас село – воно ж уже було майже вимерло. А це повернулася... еее... молодь, багато людей приїхало з району, області. Бо тут... робота появилась, можливості... Й діло навіть не в тому, еее... більше людей вмирає, чи менше... воно ж по різному завжди, як Господь кому призначив... І коли старі люди Богу душу віддають, то це одне... Але ж у нас... Вже восьмий похорон на тижні... Один за одним... І там... найстаршому з них... ну, може, трохи за п'ятдесят. На все воля Божа, але тут... таке враження... що не без стороннього... еее... втручання, хоч і не мені судити, прости Господи.

– Я ще дозволю собі додати до слів отця Дмитра, що вмирають саме ті мешканці села Міцне, які працювали на заводі "Кремінь", хоча лікарі й заперечують, що тут є якийсь зв'язок.

– Ну, так, це... може, просто збіг... Бо всі на цьому заводі... навколо нього все... Але якось дивно...

– Лікарі кажуть, що всі ці смерті не пов'язані між собою, діагнози – різні, а тому немає жодних причин для хвилювання. І якби все обмежувалося тільки незрозумілим зростанням смертності...

– Ну... я би так не сказав...

– ... ніхто б і не говорив про небезпеку. Та повернемося до інших фактів. Один із них полягає в тому, що церкву, в якій служить отець Дмитро, три дні тому закрили.

– Дорогі парафіяни, я ось що хотів сказати...

– Не хотілося б вас засмучувати, отче, та саме ваші парафіяни навряд чи можуть вас зараз почути...

– Ну... якщо хтось раптом слухає... еее... цю передачу... Я вже й сам не розумію, що відбувається... Церкву не закрили... тобто... її тимчасово закрили, на реконструкцію... І якраз про це... еее... не варто хвилюватися... Я розмовляв з Іваном Петровичем, він вирішив пожертвувати ще... доволі велику суму... Там зараз, у церкві, мають розпочатися... роботи... Настінні розписи... Хори добудують, ще там багато всіляких... оздоблювальних... еее... робіт. Тож усе це на славу Божу... нема причин для всіх цих чуток... домислів...

– Але ж, отче, хіба вас не дивує, що ці роботи розпочалися саме зараз, коли в селі з кожним днем шириться паніка? А факт у тому, що церкву – закрили...

– Воно так, звісно... Я просив Івана Петровича, щоб відкрили... щоб можна було хоч якось... проводити служіння... але там... еее... свої обставини. Він запросив іноземних фахівців... і поки що не вдалося домовитись, але я переконаний... еее... що це – тимчасово, тому немає причин...

– Може, отче, причин і немає, але давайте згадаємо ще один факт, тобто подію, що сталась учора на сільському цвинтарі.

– Я би не хотів... нагнітати... але... шановні парафіяни, якщо ви чуєте цю... хочу закликати вас усіх до миру й злагоди, побажати терпіння. Тільки з молитвою в серці ми зможемо гідно зустріти всі ці незрозумілі... еее... речі, що лякають багатьох із нас, усі випробування... Тільки на Господа наша надія... Все розрішиться найближчим часом... головне – не піддаватись... еее... на всі ці чутки й нісенітниці...

– Але ж, отче, ви не будете заперечувати, що людина найбільше боїться того, чого не розуміє? А зрозуміти й відтак пояснити те, що сталося вчора на сільському цвинтарі, дорогі слухачі, дуже непросто. З вами Радіо Живих Мерців, назва якого виявилась, кгх, аж занадто... як це його сказати... доречною алегорією!

– ... я би так не сказав... еее...