Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Кал намагався відбиватись, але всі його удари не справляли на монстра ніякого ефекту. Очунявши від першого потрясіння, Шкурян із Кузьмою кинулися на допомогу.

– Тримай, тримай його за руку, тримай сука руку! – шипів Віталій невість кому.

– Ашшшш... Він укусив мене, цей довбаний мішок гамна мені палець відкусив! – репетував Кал.

– Тримай, Кузьма, тримай цю мразь!

– Чия це кров? Чия це кров?

– Бляяяяяя...

– Шо з ним?! Кузьма, глянь, шо з ним...

– Та хулі ж ти його лупиш по морді? Воно ж нічого не відчуває! Відтягни його!

– Кал! Ванька бляха!

Кал примудрився вхопити покидька за горло і гамселив його об землю. Той перестав опиратися. Проте Калєв не зупинявся і, звівшись на ноги, дубасив його по обличчю, від якого мало що залишилось.

Відтягнувши Кала від мертвяка, Віталій діловито оглянув його руку, заюшену кров'ю.

– Якщо я вмію правильно рахувати до п'яти, пальця тобі не відкусили.

– Да?! – роздратовано перекривив його Кал. – Він на соплях висить, хіба не бачиш?

– Пішли, треба зупинити кров.

Коли дійшли до подвір'я, Кузьма озирнувся. Чолов'яга, який хвилину тому був, нібито, мерцем у квадраті, шкутильгав своєю дорогою. Він прямував до заводу.

Баба Ніна хоч і не готувалася ні до війни, ні до кінця світу, проте медикаментів та перев'язочних матеріалів у неї цілком вистачило б на маленький партизанський загін, що потрапив у тривалу облогу. Власне, так воно й було.

– Мені б у лікарню, тут шити треба, – бідкався Кал, поки Кузьма розмотував бинт. Обидва запитально дивилися на Віталія, котрий уже чверть години не відлипав від вікна.

– А краще викликати швидку. Тільки чомусь мені здається, що вона не приїде, – сказав він, жестом запропонувавши визирнути на вулицю. – Тут сьогодні парад. Масові гуляння.

Мертвяки йшли частіше поодинці, іноді – невеликими групами. Деякі з них були ходячими кістяками в зотлілому лахмітті, а деякі майже не відрізнялися від живих людей. Усі вони прошкували в одному напрямку, ніхто з них не намагався зайти на подвір'я.

– Краще тут пересидіти, – сказала баба Ніна, яка весь цей час теж не відривала погляду від вікна. – В хату вони не полізуть.

– Чого це ви так думаєте? – спитав Кал.

– їм на завод нада. Звідти їх призвали, і там вони будуть до пори.

– А потім?

– Потім? – баба Ніна сіла на лавку. – Потім підуть по хліб.

* * *

Отець Дмитро згадував кінець лютого, коли він тільки приїхав у Міцне. Деякі враження мають підвищену терпкість. Особливо, якщо це – перші враження. Вони вміють спотворювати будь-що.

А хіба його перші враження могли бути інші? Вся справа в густині неба.

Наприкінці зими, коли сніг зрікається чистоти і з демонічним реготом виштовхує на поверхню фекалії, пляшки, обгортки від цукерок, кістки тварин (весна іде, красу несе), найгостріше відчуваєш її, цю жорстоку густину неба. Перші випари відмерлої плоті, розморожені, підморожені й знову розігріті бездумним сонцем линуть у височінь, де знову загусають. Так, цей неапетитний холодець неба можна їсти ложкою, краяти тупим ножем, хоча така ідея викликає лише збридження.

Варто тільки підняти руку – і холодні липкі драглі охоплять зап'ястки, потраплять до рукавів.

Тепер він дивився за вікно – й відчував, що відбув свою подорож по колу: цього грудня небо втратило густину, назавжди. А мертва плоть на цій побіленій плямами чорноті підмерзає, тане, чорніє майже так само; різниця хіба в тому, що цієї пори смерть отримає в подарунок пригорщу льодяників, а не кленовий сироп.

Отець Дмитро кинув Олексієві старого светра:

– Тут такі витягнуті рукава, що й рукавиць... еее... не треба. В хаті під ранок стало холодно, але вчитель тремтів з інших причин. Він готувався до чогось такого, але до кінця не міг

повірити, що все це може відбуватися насправді. Він подумки повертався до тещиної могили й уявляв, як земля починає осипатися з горбка і западати. Далі він не хотів нічого уявляти, але фантазія працювала в автономному режимі, й він не міг покласти цьому край.

Отець Дмитро налив дві чашки води й поставив до мікрохвилівки.

– Сюди вони не полізуть... заспокойся, – вже вкотре повторив він.

Олексій змусив себе не дивитися у вікно. Принаймні, на декілька секунд.

– Я багато разів читав, що настане день, коли мертві постануть із-під землі, але вважав, що це не можна сприймати так буквально, – сказав учитель.

– А що тобі заважає сприймати це... еее... буквально? Особливо тепер... коли мерці шастають по околицях і навіть... еее... людей... жеруть. Куди вже буквальніше.

– Я не про те. Просто Судний день, навіть якщо б він і відбувався саме так, – він не може бути настільки локальний. Як це ти собі уявляєш: у нашому селі настав Судний день, а в сусідньому, чомусь, ні?! Значить, це щось інше.

Дзенькнула мікрохвилівка й Олексій мимоволі стрепенувся. Нерви взяли відгул, це факт. Отець Дмитро засипав до чашок по дві ложки розчинної кави.

– Знаєш... я ніколи не був хорошим... еее... проповідником, тому... поясню це все по-простому. Так, Судний день – не подія місцевого... еее... значення, тут ти... правий. Але ж це... тільки початок. А що буде завтра? Післязавтра? Вибач, але в Біблії... нічого не сказано... про терміни, ну... еее... скільки це все... триватиме. Головне, що це вже... почалося. Може, не тільки тут, а й ще... десь.

Вони думають, що можна... еее... "локалізувати зону лиха". Нагнати армію, поставити на дорогах... блокпости, оперезати район колючим... еее... дротом – щось у такому... стилі. Врешті-решт, перестріляти всіх... підряд.

– Не знаю, – Олексій схилився над своєю чашкою; у розчинній каві йому подобався тільки запах, пити її він не міг. – Але якщо перебити всіх цих нелюдів, то є шанс, що зараза не пошириться.

Отець Дмитро похитав головою:

– Яка ще... зараза? Про що ти? Відколи це таїни життя... і смерті... еее... стали "хворобою"? Ніхто допуття не знає...

еее... що і чому... відбувається. Тільки не кажи мені, що розповідають... еее... у новинах, – я вже втомився... слухати... ці нісенітниці.

– Учора, до речі, один лікар виступав, так він казав, що це, можливо, масовий психоз. Таке траплялося в історії, коли люди масово божеволіли. Доходило до колективних самогубств.

– Цей лікар – сам... ідіот, прости... еее... Господи. Скільки можна... одне і те ж... божевільні не вилазять після смерті... з могил.

– Так про це ніхто й не говорить. Хто ж повірить? А от масовий психоз – звучить набагато краще. От подивись, як у нас все складається... Всі ж чудово знають правду, все село. Проте люди звикли, що завжди можуть відкупитися від проблем. І коли нема кому платити – ось тоді починається паніка. Якщо нема кому платити – це кінець. Тому й сидять усі по хатах. Сидять і чекають.

– Ну, а ти? Що ти... собі думаєш?

Олексій відсунув чашку на край столу. Кава вихлюпнулась йому на пальці.

– Думаю, що нам не пощастило... Що дожили до сьогоднішнього дня.

– Нехай так... не пощастило. Але в одному ти... еее... помиляєшся. Якщо від проблеми не можна відкупитись – її можна... еее... знищити.

– Дивно це чути від священика.

– Ну... якщо вже говорити... відверто... я не дуже добрий... еее... священик.

Розділ 15.
Червоні чобітки

Кал марив уві сні. Кричав щось про корпоративні цінності й інформаційну блокаду ринків. Немає в світі густішого мороку, ніж неспокійний сон копірайтера.

Віталій, як личить керівникові солідної фірми, хропів на печі.

Баба Ніна домила посуд і тепер якось розгублено дивилася на мидницю.

– Може, краще вранці вилити? – підказав Кузьма, випередивши бабине прохання.

Сусідка тільки відмахнулася.

– Давай, поможеш мені. Я двері потримаю, а ти тако-го на подвір'я, – й вона показала, як "тако-го" виливати милини.

Ніч видавлювала очі. Десь далеко (а насправді – через дорогу) ледь-ледь пробивалося крізь віконниці світло.

– Не сплять люди, не сплять, – закивала стара. – Все повертається на круги своя. Тільки от димком не тягне, слава Богу. Слава Богу.

Сіли за стіл. Баба поправила хустину, розгладила перед собою скатертину.

– Може тобі, синку, ще чаю запарити?

Кузьма похитав головою. Чаю він би випив, але сама тільки думка, куди цей вечірній чай пожене його серед ночі, прекрасно вгамовувала спрагу.

Так і сиділи мовчки, коли почули якесь тихе шарудіння. Баба відступила до печі, перехрестившись. Хтось шкрібся в двері, немов пес. Кузьма відчував, як кров спершу вдарила темною хвилею в голову, в очах з'явилися білі спалахи, кімната раптово почала плавитись і тремтіти, як зображення в зіпсованому телевізорі. За мить ця хвиля запаморочення відкотилася, та якби просто зараз сталося щось жахливе, він навіть не зміг би підвестися. Двері здригнулися від кількох сильних ударів.

Із печі зіскочив Віталій. Круглі очі на його заспаному обличчі – справжні прожектори тваринного переляку – швидко обнишпорили кімнату.

– Гості? – прохрипів він, закашлявшись.

Баба Ніна підпирала піч і притискала до грудей рогача. А втім, ані поворухнутись, ані сказати щось вона не могла.

Кілька секунд тиші, потім – рипіння снігу під вікном. І – стукіт.

– Ану, дайте мені, – Віталій відібрав у баби Ніни рогача й підступив до вікна. В нього з'явився азарт, а стиснуті в нитку губи й хижий погляд свідчили, що шеф прокинувся і готовий почати нараду.

Зачепивши рогачем край фіранки, Віталій зірвав її з вікна й замахнувся.

Баба Ніна зойкнула й схопила Шкуряна за лікоть. Чоловік, що тарабанив у шибку, кліпав божевільними очима, його губи беззвучно ворушилися. Він був перемазаний кров'ю та грязюкою, над правим оком набрякла чимала гематома, та одне не викликало сумнівів – він був живий.

– Василько! – вигукнула баба Ніна. – Це ж Василько!

Як він утік із відділку і де блукав – можна було тільки здогадуватися. Сам він, звісно, нічого пояснити не міг, тільки белькотів безладно, змахував руками, схлипував, затуляв обличчя.

– Дуракам завжди щастить, – констатував Віталій, і це була єдина версія, що пояснювала втечу Василька.

Баба Ніна сяк-так відмила його, перевдягнула в свою стару кофтину й тепер годувала з ложечки пісним борщем.

Віталій витягнув пачку тонкого "Парламенту", відламав від цигарки фільтр, закурив.

– Добре, що ніхто не проти, – сказав він після кількох жадібних затяжок.

* * *

Василько спав на широкій лаві, згорнувшись клубочком, поклавши голову на коліна баби Ніни, яка погладжувала його чималу лисину й тихо наспівувала колискову. Про їжачка і синичку, вороненя і лисичку. Про те, як гойдається гілля і колишеться трава. Це була якась безкінечна колискова, і було в ній стільки спокою і тепла, що Кузьма й сам кілька разів широко позіхнув.

Спів баби Ніни переривали тільки схлипування і вигуки Кала. Вочевидь, в його мареннях не було лисичок-сестричок і вовчиків-братиків. Ці лагідні звірята не ходять у сни, де можна захлинутися болем і втопитися в крові. Лагідні звірята живуть тільки в лагідних серцях.

Кузьма згадував, як у дитинстві він зі своїм котом, якого ховав у шкільному портфелику, лазив до курника баби Ніни.

Хто кого більше боявся, він так для себе і не з'ясував, – просто йому подобалася чарівна мить перетворення сонного царства домашньої птиці на "содом і гомору". Це її, баби Ніни, слова.

– Знову ти, халамиднику, розвів тут содом і гомору! – кричала вона ще з подвір'я. Кузьма ж вдавав, що не знає, чого це кури так подуріли. Співучасник і речовий доказ – кіт Омелько – завжди тікав із місця пригоди ще до прибуття розгніваної сусідки. Щоправда, сердилася вона не більше кількох хвилин. І Кузьма наперед знав, що замість справжнього прочухана отримає пригоршню печива чи цукерок. Раніше йому здавалося, що в баби Ніни дуже велика рука, – стільки карамельок поміщалось у її жмені. Тепер дивився на долоню, що пригладжувала витке волосся на Васильковій потилиці, й усміхався власним спогадам, усім тим деревам, які були й залишилися більшими, ніж тепер. Деревам, що породжували вітер у своїх кронах. Верба хилиться до води, підмітає берег, миє гілля в ставку, помережаному дрібними хвильками. Когось гукає, прагне чогось. Підганяє один спогад за іншим, і вони переплітаються між собою гнучкими пагонами. Ось і його баба стоїть на призьбі, ще з прямою спиною і прямим поглядом. Зустрічає дітей і онука. Чекає поки вони зайдуть на подвір'я, батько зачинить хвіртку, й тільки тоді сплесне руками, ніби не бачила їх ще зі шляху.

Усі ті речі, які ще збереглися тут, у Міцному, жили в його пам'яті власним життям. Що спільного між тим вікном, з якого камера знімала крупний план загримованого Зінченка, і тим таки вікном, з якого він багато років тому визирав кожного ранку, щоб побачити власноруч зроблену шпаківню; та шпаківня стала частиною вікна, частиною погляду з вікна, частиною всього села, і ніщо не могло зруйнувати цього спомину, навіть той дерев'яний цурпалок, примотаний до горіхового стовбура мідним дротом: усе, що залишилося від його шпаківні. А втім, як і від його вікна, від його ранкового погляду крізь шибку зі слідами синьої фарби по краях, як і від усього села Міцне. Він просто намагається витрушувати зі своєї душі надію, ось як це все називається. Надію на те, що пекельний генералітет перегляне свої творчі плани, і вартові біля підземних брам просурмлять відбій, і мертві здобудуть спокій, а живі – ще трохи життя і... право на смерть.

Кузьма раптом відчув, що навіть його спогади втомилися, навіть їм набридло це лицемірне підбадьорювання. Відчайдушним зусиллям він відбудовував у своїй уяві бабине подвір'я, накритий білою скатертиною стіл, але зображення вкривалося паволокою, осипалось; ось він кличе батьків, і вони обертаються на його голос, і на їхніх вустах випаровується усмішка

– зникає разом із плоттю, оголює зуби й клубочиться мороком в очницях.

Кузьма здригнувся, він опирався цьому маренню, та найважче відігнати те, що ти не кликав.

Баба Ніна обережно підвелася, підмостивши Василькові під голову ясика.

Підійшла до Кузьми, поклала руки на плечі. Її руки знову були величезні й дуже важкі.

– Не думай про те, синку. Жени лихо геть, поки можеш. Поки воно тікає. А потім – як Бог дасть.

– Здається, Бог вирішив усім тут надавати добряче.

– Не кажи так.

– А як треба казати? І, головне, що тут взагалі можна сказати? – озвався з печі Віталій, одірвавшись від свого нетбука.

– Знаєте, що в новинах повідомляють? Що в селі Міцному сталась "екологічна катастрофа"! "Українська правда" пише, що невідомі зловмисники застосували біохімічну зброю, а УНІАН надрукував заяву губернатора, що це на заводі використовували шкідливі технології. Все! У блогах – суцільний глум на тему зомбі, всім дуже весело, мать їх.

Шкурян зачерпнув із відра чашку води. Потім непомітно півчашки вилив назад.

– Значить так, – Віталій сперся на стіл, як це завжди робив на нарадах. – Завтра з самого ранку тікаємо звідси. І не тільки тому, що тут небезпечно і, правду кажучи, збіса страшно залишатися. Ми повинні розповісти, що тут відбувається насправді. Вас, Ніно...

– ... Андріївно, – підказав Кузьма.

– ... так... Андріївно... я попросив би поїхати з нами. Поки що не знаю, що там вони придумали з цими блокпостами і карантином, мать їх, але ми мусимо...

– Нікуди я не поїду.

– Ви не розумієте, Ніно Андріївно! – Віталій перейшов на високі регістри. – Якщо вже так сталося... Це наш обов'язок! Ніхто ж нічого до пуття не знає, ви почитайте!

Для більшої переконливості він навіть підсунув бабі нетбук.

– Вони ж згноять тут усіх: і мертвих, і живих, і, як то кажуть, ненароджених! Усіх! Я ж бачу, як і навіщо все це робиться, я ж сам... Я спеціаліст, розумієте?! А надворі – двадцять перше століття! У кожного другого – інтернет у мобільному телефоні! Ніхто вже навіть не пробує сховати шила в мішку, інші методи: засипаєш у мішок два відра шил – і тоді сам чорт не розбере, кому вірити. Скажуть завтра – масовий психоз, і все стане на свої місця. І всім буде до сраки, вибачте, що тут насправді коїться. Якщо спізнитись, якщо вони встигнуть засрати, я вибачаюсь, людям голови, – все, каюк, ніхто нікому не повірить. І тоді армія все тут зачистить рівненько за півдня, й до побачення. Тому, Ніно Андріївно...

– Я нікуди не поїду. Що люди на землі зав'язали, те Господь на небі розв'яже. На все своє врем'я, – щось було в її погляді, крім впертості. – Бо знаю трохи більше за вас. Хоть і не легше мені від того, ой, не легше.

Баба Ніна затулила обличчя руками. Розгладила пальцями зморшки на лобі, витерла очі. Тоді глянула на Кузьму, якусь мить наче вагалася, чи й варто звіряти все те, чого вона так довго намагалася позбутись. Вона багато років привчала себе, що все це – лише її дитячі здогади, фальшива пам'ять, отруєна мороком. Але так і не привчила. І хотіла б, може, й далі тримати все у собі, та не могла.

– Ви думаєте, чого люди так полякалися, що ніхто й тікать не пробує? Просто всі у нас знали, що колись цей день настане, і то вже від нього куди не біжи – однак назустріч погибелі. Й усі навкруги знали. Завжди знали. Тільки ж люди хочуть в лучче вірити, їм коротка пам'ять – краща порадниця і помічниця, без неї хто б видержав? Без пам'яті ще якось можна лямку тягнути, поки тягнеш і ні про шо не думаєш – тільки тоді й щаслива. Бо інакше – як? Як кожного ранку перед іконами ставати, як прощення і відпущення гріхів просити, коли пам'ять твоя кров'ю затоплена, коли все ти бачиш перед собою, наче не восємсят год пройшло, а одна тільки ніч. Отак і живеш, виглядаєш у вікно – а там не розвиднюється. Темно і темно. Нема сонечка. А потім тако-го забудеш, якщо постараєшся сильно, очі розплющиш – і ось уже світає, ось і Господь благословляє до праці, й пташки прокидаються, і життя кличе, все стає на круги своя, – тільки забути треба, інакше ніяк.

По телевізору часто кажуть, що українців позбавили пам'яті. Що історії ніхто не знає, як воно було в нас раніше. А я вам скажу, що брехня це все. Скільки тої пам'яті хотілося б стратити... Одне тільки страждання від неї. І страх.

У нас, коли почалося це все, коли пішли по селу чутки, що мертві з могил постають, я отак сиділа ночами, як тепер із вами, і слухала. І все те, що було колись, вернулося. Було вже це все.

Ото прийшов був новий президент, сказав по всій Україні пам'ятники Голодомору ставити. І в нас же ж поставили. Отам, на ровах, там він і стояв. Старі люди місце показали, бо ровів тих давно нема. Правда, недовго він простояв, бо тоді якраз начальник наш приказав на тому місці церкву ставить, а пам'ятник перенести. То його зняли і так досі нікуди не поставили. То знаєш, шо я тобі скажу, синку... Мені навіть якось на серці легше, що того пам'ятника не стало. Очі не бачать – душа не болить.

І що вже мені казать – я ж тоді, в тридцять третьому, мала ще була, п'ять рочків мала.

Тоді наше село повністю вимерло, хати бур'янами поросли. Пройдеш по вулиці – забиті вікна і бур'яни, ні кота, ні собаки не було видно, бо їх усіх поїли.

Увечері сиділи з сестрою в хаті, й тиша була така, як тепер. Мама нам млинці з трави робила, з кислички. На конюшину схожа. То ми всі разом її вдень смикали, а потім отак дрібненько сікли, з водичкою мішали й ліпили, щоб купи держалося. А як же його зліпиш... І потім тако-го ті млинці на гарячу сковорідку викладали. Жиру ж ніякого не було, то воно таке получалось і не жарене, і не варене. Але нам смакувало. Ще дуже тішилися, коли десь глей на вишні знаходили, то як ласощі нам були.

Той голод кругом був, але скрізь по-різному. Он у сусідньому селі, куди ми в кінці літа втекли... Теж біда страшна, і пухли люди, але до такого, як тут, в Міцному, не доходило.

Там теж мерли, і я сама бачила, як їздили підводою по хатах, збирали покійників. Та щоб живих забирали й у рови кидали разом із мертвими, як у нашому селі, такого не було... Я то все більше від тітки Параски знаю, яка до останнього тут лишалась, але, як уже люди почали гуртом з ума сходити, то ще встигла втекти.

Я коли перший раз побачила, як оце-го по вулиці мертвий ішов, то мене наче током ударило, бо ж усе це було вже, хоть і забулось. Мене мати від тих людей ховала. Страшні такі, чорні з лиця, й наче дивляться, а не бачать нічого.

У тітки хата була крайня. Я саме в неї була, коли прибігла сусідка та плаче, каже, що десь синок її пропав і вже три дні нема його. І плаче... Так балакали вони, коли відчиняються двері та входить молодий парень, у руках одежину якусь мне. А та сусідка як побачила, як сплесне руками, бо то ж її Гришка свитка була. То вона до того дядька кинулася з кулаками, б'є наосліп, волосся рве на голові. А той стоїть, кров із рота юшить, і не ворушиться. А тоді каже: "Дайте мені горщик, щоб зварити м'ясо"...

І то з кожним днем таких людоїдів ставало все більше. І на вигляд не розбереш – чи живі то, чи мертві.

Потім забрали того мужика, розстріляли. В Міцному якраз тоді нового голову приставили, приїхав із Києва. І як він тут почав зі своїми бійцями останні крихти з людей витрушувати – то ніде такого звірства не було. Скрізь ті нелюди горя наробили, але такого сатани, мабуть, ніде не було. Звали його Іван Кодій. А боялись його навіть більше, ніж диявола.

Люди казали, що то з ним нечиста сила прийшла, бо з кожним днем усе частіше в селі димком тягнуло.

Уже через багато років мій односелець розказував, як він утік звідси. Сім'я була велика, а він наймолодший. Дві сестри старші, дядьки, п'ять двоюрідних... Велика сім'я. Поїхав він у Яблунівку продуктів купити. Там, казали, голова був добрий, хоть і за совєцьку вяасть, але зерно ховав. То він поки туди-сюди їздив, усього два дні минуло. Заходить до хати, бачить, сидять на лаві рядочком батько з братами. Неголені, чорні. Навіть не обернувся ніхто до нього. І піч горить, щось вариться у казані, а коло печі лежить щось у ряднині, і з неї кров тече. Він у батька питає : "А де мама, сестра?" Батько каже йому: "Он у чавунці ще м'ясо залишилось".

Хлопець до ряднини кинувся, а то сестра його порубана. Матір уже з'їли.

Вибіг він тоді з хати – і через город, через ліс біг, не оглядаючись.

Кодій людоїдів зразу пристрелював, така була рознарядка. Хоча йому великої різниці не було, кого на той світ спровадити. Як одержимий був. Тільки дочку свою любив. Сильно любив. Я ще пам'ятаю її, в червоному платтячку, нарядна така. В туфельках.

То через неї так сталося, що село геть усе вмерло. Тільки не лише від голоду.

Жила в нас у селі баба Явдоха. Сама, як палець. Стара вже була, глухувата, але якось раду собі давала. Коли почали в селі людей їсти, на неї багато хто казав... Вона ж і мене зварить хотіла, тільки не розуміла я того, чудом урятувалась! Іду, було, з вигону, повз хату баби Явдохи прохожу, а вона до мене: "Ходи, дитятко, до мене в хату, дам тобі червоні чобітки!" Мене наче ужалив хтось, – так я тікала. Може, просто злякалась її. Така судьба.

Уже після тих голодних років мені тітка ось що розказувала. Заманила та баба Явдоха Кодієву дочку та й зарізала. Коли голова кинувся її шукать, уже було пізно.

Вийшов тоді він на подвір'я. В одній руці ніж тримає, яким горло Явдосі перерізав, у другій – ікону з бабиної хати. Тоді взяв ту ікону і встромив ножа в неї, а потім кинув під ноги і топтав, як несамовитий. І такі прокльони сипались із його вуст, що навіть перестрашені бійці покидали гвинтівки й заклякли.

Того ж дня вони перестріляли всіх, хто ще в селі лишався. І старих, і дітей, без розбору. Але мало було Кодієві такої помсти. Став він перед своїми головорізами і сказав, що справжня помста буде тоді, коли він по смерті своїй прийде і покличе всіх цих людей із могил. І буде їм плоть людська замість хліба білого, й коли почнуть вони їсти – тільки тоді всі зрозуміють, що таке справжній голод. їстимуть мертві живих і не зможуть наїстися до останніх днів.

Після того, як доказав, приставив нагана до голови і застрелився.

Перший час ніхто не хотів у Міцне вертатися. Тоді власті переселенців сюди завезли, а за ними вже потроху й старі мешканці стали перебиратися. Про голодні роки почали розказувать, що люди самі повтікали, і що голодний бунт туто-го був якийсь, а про Кодія та його бандитів старались і не згадувати.

А минули роки – то вже й нема кому згадати. Навіть я хіба тільки перекази людські знаю. Тільки от що мені серце каже: здержав своє слово той Кодій проклятий, здержав.