Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Усі ці події спричинили лавину різних чуток, які посилюють паніку. Так, зокрема, шкільний сторож, Іван Загородній, розповідає про те, як учора вночі ледь не загинув. Він повертався додому з гостей і саме проходив повз новий цвинтар, коли почув за огорожею якесь шарудіння. Від дерева відокремилась людська тінь. Він стверджує, що чув, як рипів сніг під ногами цієї істоти. Загородній переконаний, що вона рухалася йому назустріч. Сторож гукнув до неї, та у відповідь почув лише якісь нерозбірливі звуки, схожі на гарчання. Смертельно наляканий, він кинувся навтьоки. Підбігши до найближчої хати, спинився, щоб відновити дихання. Коли озирнувся, то побачив, як людська постать, облишивши гонитву, попрямувала до прохідної заводу "Кремінь".

Звісно, мало хто сприймає на віру розповідь сторожа, який, попри похилий вік, любить залити очі, та й, за власним зізнанням, повертався він із гостей під градусом.

На цьому поки що всі новини, але наша пряма трансляція апокаліпсиса триває, залишайтеся на дабі-дабі-дабі зомбірадіо дот юей разом із командою "Дез"та композицією "Філософер".

* * *

– Ні-ні-ніфіга собі, – повторив Даня, поки Шульдінер виконував своє віртуозне соло. – Там що, в на-на-на-натурі зомбаки з-завелись?

– Ага, і зелені чоловічки. Знаю я те село Міцне, тому й не дивуюсь, – озвався Вайт Раббіт. – Мої родаки цієї весни хотіли там хату купить, ну, шоб як дача була. Але передумали. Там відколи завод запустили, люди спиваються масово, от і глючить усіх безпробудно.

– Я, кстаті, пив цей довбаний "Кремінь", чуть не здох вранці, такий бодуняра був, – кивнув Жека. – Нічого дивного, що народ мре від цієї бормотухи. Там, напевно, в усьому селі ні в кого вже не стоїть. Цікаво, чи там тьолки є.

– А мерців хто з могил витягає? Теж космонавти? – це вже Сатурнум.

– Ага, Саня, це сам Вельзевул із лопатою по кладовищах бігає, в нього якраз передноворічне загострення некрофілїї. Кого викопає – то спершу вжик-вжик, а потім ковтає, шоб ніяких слідів не було.

– Та яка різниця, що там насправді твориться! – раптом схопилась на ноги Ізіда. – Ви прикиньте, як це все виглядає: ніч, похилі хрести, сніг, повний місяць...

– Молодий місяць зара, – уточнив Раббіт.

– Та пофіг, ви уявіть! Цвинтар, поруч – заводські труби, стіни... Чорний дим зловісно клубочиться в небо... І раптом – піднімається фігура, від неї на сніг падає довга тінь... А на пагорбі, над усім цим, стоїте ви, з гітарами... Це ж який кліп можна зняти!

– Ти чула, що Дя-дятел розказував?! Там уже з-зняли один кліп, бляха, лю-лю-лю-людну сокирою з-зарубали!

Усі замовкли, хоча ідею кліпу вони обговорювали вже кілька разів. І хоч що би там верзла Ізіда, в одному вона не помилялася: кращого піару годі й шукати.

– Я знаю, як туди можна доїхати, – сказав Вася. – Та й із Дятлом було б прикольно познайомитися. Може, він нашу демку на своє радіо візьме.

– А про камеру я прямо зараз домовлюсь! – зраділа Ізіда.

Сатурнум лише знизав плечима. Щось підказувало йому, що план антихристового походу не скасовується – просто в нього вносяться незначні корективи.

Розділ 13.
Хліб

Віталій не зміг видзвонити Чвалова ні ввечері, ні зранку наступного дня. Секретарка, яка напередодні чемно відповідала, що Іван Петрович зателефонує, щойно звільниться, по обіді теж перестала брати слухавку.

Замість традиційного ранкового планування Шкурян тільки обвів своїх працівників тяжким, злегка каламутним поглядом, спробував закурити – й відразу ж загасив цигарку. Кузьма чомусь згадав запотілу пляшку горілки в своїй морозилці й подумав, що і шеф учора зазирав до свого холодильника. Вся різниця – у їхньому виборі.

– Значить так... Ці курви вирішили заховати голови в пісок, – прохрипів Віталій. – Ніби це все тільки наші проблеми.

Він подивився на Кузьму.

– Тому... Якщо протягом найближчих трьох годин ніхто не вийде на контакт... Поїдемо туди. Будемо брать завод приступом, сука. Я з них усі кишки витрушу... – Віталій знайшов нарешті в одній із шухляд пляшку мінеральної води.

– Кал, ти за рульом.

– Ну?

– Шо ну? Ти рєзіну поміняв? Зима надворі!

* * *

По дорозі до заводу Віталій двічі набирав директора, хоча прекрасно знав, що ніхто не відповість. Просто за ці дні він збагатився ще однією шкідливою звичкою. Ось і сьогодні: десятки дзвінків та мейлів – намарно.

Кузьма, напівлежачи на задньому сидінні, теж втупився в телефон – грав у "Тетріс".

Двічі – й щоразу вже на восьмому рівні – йому псував гру Єгор, який кричав у слухавку, що засудить всіх: і завод, і "Лінію Шолє", і цього сільського придурка, а з селом зробить те, до чого не додумалися монголо-татари. Він із самого ранку був п'яний у дим.

Кузьма покірно вислуховував його ескапади, радив заспокоїтися, хоча ці дзвінки його теж добряче нервували. Але тільки тому, що змушували починати гру спочатку, з нульового рівня.

– А що міліція каже? – Кал завжди цікавився діями слідчих органів.

– Нічого не каже. Опитали свідків, загребли цього бєшеного, – і адью. А що вони можуть сказати? – Віталій ковтнув мінералки. – В кожному селі живуть такі дурачки. Ніхто ж не знає, що там у їхніх головах робиться. Побачив страшидло – і перемкнуло.

– А те, що він про мертвих казав?

– Да воно ж малахольне, яка різниця, що він там молов?

– Та цікаво просто. А раптом воно щось значить.

– Ти про що?

Кал кивнув на заднє сидіння:

– Ну, Кузьма ж розказував, що коли той Василько накинувся на Зінченка, то кілька разів прокричав: "Сам собі хліб, сам собі хліб!"

– І що?

– Звідки ж я знаю?

* * *

На заводі їх ніхто не чекав. Попри те, що ворота були відчинені.

– Так, де там твій друг? – запитав Віталій.

Кал висунув голову з машини, роззирнувся.

– Я вже й сам починаю переживати, куди це Коля пропав.

– Хто такий Коля? – поцікавився Кузьма.

– Охоронець.

Машину залишили біля входу. На прохідній перелізли через заблоковану вертушку. Двері в сторожці були відчинені. Кал зазирнув усередину й присвиснув:

– Дивно.

– Що там таке, Шерлок? – підійшов Кузьма.

– Пластиліновий ведмедик. Минулого разу він стояв на вікні. А тепер – сам дивись.

Те, що залишилося від ведмедика, було відбитком ноги в пластиліні. Босої ноги.

Крім перекинутого стільця й розчавленого ведмедика на підлозі, більше нічого цікавого в сторожці вони не побачили. Кал затримався біля стінки, де висів графік чергувань, щось мугикнув собі під носа, проте нічого не сказав.

Від прохідної до головного корпусу вела майбутня алея – забетонована доріжка, обабіч якої зеленіли півметрові ялини.

– У них сьогодні знову вихідний чи як це розуміти? – Віталій, уже на автопілоті, набирав телефон приймальні.

Потрапити до кабінету директора їм так і не вдалося.

Ліфт не працював, а двері на сходовий майданчик були замкнені.

– Що ж, давайте влаштуємо собі хоч якусь екскурсію заводом, – підсумував Віталій. – Зрештою, це треба було зробити раніше.

Всі приміщення на першому поверсі виявились або замкнені, або ж порожні. За винятком відділу кадрів, де Кал знову сказав:

– Дивно.

На перший погляд,усе було на своїх місцях. Великий стіл при вікні, очевидно, належав начальнику відділу: ближче до лівого краю рівненьким стовпчиком були складені особові справи працівників. Праворуч – письмовий набір, відривний календар та інші аксесуари сумлінного бюрократа.

– Кажи вже, що тобі тут "дивно", – і валимо далі, – не витримав тривалої паузи Віталій.

– Ґрати на вікні.

– І що? Нормальні ґрати. Не виламані, навіть ніде не пошкоджені, – придивлявся Віталій. – Чи тебе дивує, що на заводі вікна першого поверху заґратовані?

– Дивує. Бо минулого разу їх не було.

Кузьма запропонував оглянути інші будівлі. Зрештою, їх було не так і багато. В заводському дворі шугав вітер, час од часу дзвінко деренчала якась відірвана бляха, – улюблений музичний інструмент усіх вітрів світу та послідовників Тома Вейтса. Кал швидко знайшов, звідки лунали ці литаври: це був лист обшивки на стіні одного зі складів, єдиного, який більше нагадував сарай, ніж бункер.

– Це ж у цій конюшні нам пропонували відео знімати? – запитав Віталій.

– Здається, – відповів Кузьма. – Зайдемо?

Захисні ролети були підняті до половини. Всередині панувала напівтемрява.

– Наче все так, як і було, – кивнув головою Кузьма. – Конюшня та й годі.

– І це теж було? – Кал показував на бічну стіну.

Кузьма похитав головою. Він хоч і не міг похвалитися такою ж спостережливістю, як Кал, проте був переконаний, що цього напису не було.

На стіні метровими чорними літерами було написане одне-єдине слово: ХЛІБ.

– Хліб – усьому голова, – повільно прохрипів Віталій і прокашлявся.

Кал підійшов ближче, щоб краще роздивитися напис.

– Якщо зараз знову скажеш своє "дивно" – приб'ю, – попередив Віталій.

Відтак протягом хвилини чути було тільки бляшане скреготіння.

– А давайте заїдемо до баби Ніни, – раптом запропонував Кузьма. – Ну, до моєї сусідки. Принаймні будемо знати останні новини.

* * *

– Радіо Живих Мерців – перше в Україні радикальне сільське радіо! З вами ді-джей Дятел і прямий репортаж кінця світу з села Міцне, що на Київщині. Попри те, що я не полишаю надовго своєї радіостудії, кожен день додає нам із вами дедалі більше незрозумілих і зловісних подій. Почну з того, що сьогодні вранці приперся власник приміщення, в якому обладнана наша мобільна радіостанція, й попросив забратися звідси протягом 24 годин. Цей собака жіночої статі зіпсував мені настрій із самого ранку, тому в нашому першому випуску – тільки погані новини. І поки я буду думати, куди мені подітися з цього підводного човна разом зі своїм ефірним барахлом, і де шукати в цьому переляканому селі ще якийсь гараж, пропоную послухати вам тематичну композицію. Група "Металліка", "Кіл зем ол". Після чого ще буде "Дай, мазафака" моїх улюбленців "Сіх Фіт Андер", і ми повернемося до новин про апокаліпсис.

* * *

– Владико, Господи, Боже наш, що Твоєю милістю душі вірних упокоюються, благослови гріб цей раба Твого... Як звали покійного?

– Олег.

– Раба Твого Олега, і пошли святого ангела Твого, який хоронить...

Отець Дмитро відвів погляд убік. Звідси важко було добре роздивитись, але йому все ж таки здалося, що за воротами заводу бовваніє якась постать. Годину тому, під час попереднього погребіння, він бачив машину, що під'їхала до "Кременя", і трьох чоловіків, які зайшли на його територію. Вони пробули там хвилин двадцять, і потім вирушили вглиб села.

– ...обитель упокоєння тут знайде до Твого другого пришестя, свого воскресіння, душа, що від усякого духовного союзу розрішена у дворах небесних із Святими Твоїми вічної радості щоб сподобилася. Бо Ти єси Цар світу і Спас душ наших, і ми Тобі славу возсилаємо, Отцю і Сину, і святому Духові, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Колись його вже позбавляли сану. І сьогодні він думав, що даремно перейшов (а точніше – втік) до іншого патріархату, даремно так прагнув продовжити своє пастирське служіння. Він відчував, що не має для цього достатньо хисту і віри. Подумував про чернече життя, та сумління не відпустило. Довго просив підшукати йому тихе й спокійне місце, – і саме таку парафію йому і вділили. Та варто було отцю Дмитру перебратися до Міцного, як почалася епопея з будівництвом заводу. На перших порах служив у хаті, в якій прихожанками були дві бабці й одна нещасна жінка з паралізованими ногами. Та вже через кілька місяців поріг його храму-мазанки переступив директор "Кременя", й після короткої розмови, через тиждень, розпочалося будівництво нової церкви.

Тепер отець Дмитро не мав сумнівів, що церкву будували з якоюсь іншою метою. І закрили її аж ніяк не на реконструкцію, бо навіщо ж реконструкція в новому, щойно збудованому храмі?

Похапцем закінчивши службу, отець Дмитро закрив требника і дав знак гробарям, щоб закопували. Якщо хтось із них доповість про це в канцелярію, його знову позбавлять сану. Хоча тепер це вже не мало ніякого значення.

Коли будівництво церкви тільки розпочиналося, його перестріла на вулиці баба Дося, одна з прихожанок.

– Недобре місце для храму ви вибрали, отче, ой, недобре, – затрясла вона головою.

– Хіба ж я вибирав? Це ж ваш Іван Петрович так вирішив.

– Вирішив то вирішив, але недобре він місце вибрав, – торочила баба.

– І чому ж воно недобре? Не в центрі села, це правда, але ви самі бачите, як усе розбудовується, скільки сімей сюди переїжджає.

– Рови там були, отче, рови. Не можна там церкву будувать. Проклята та земля, що плоттю людською задобрена, – проказала баба і пішла собі.

Отець Дмитро згадав слова цієї баби, коли рили фундамент. Землю вивозили чомусь на завод: вантажівки з ґрунтом зникали за воротами, і поверталися порожняком. Хоча завод на той час вже працював і всі будівельні роботи там давно були завершені.

Він не раз намагався розпитати бабу Досю, чому та земля проклята, і що значить "плоттю людською задобрена", але стара тільки трясла головою і повторювала те саме. До нової церкви вона так і не зайшла, – не дожила.

– Хто там?

Від подиву Кузьма навіть розгубився. Він ніколи б не повірив, що баба Ніна, яка зазвичай тягнула в хату чи не кожного перехожого, раптом стала така обережна. Докладно розпитавши, що то за люди з Кузьмою, вона все ж таки впустила їх.

– Налякані всі, а я шо – з камня і сталі? Мені ж тоже страшно... – виправдовувалася стара. – Дак і є чого боятися! Краще пересидіти, поки власті розберуться, що воно робиться. Оно вже і по тілівізору про нас говорять, тільки все брешуть та перекручують.

Кузьма сам бачив сюжет на п'ятому каналі, в якому йшлося про трагічну загибель відомого столичного актора. Згадав репортер і про дивну епідемію, хоча тут таки подав коментар епідеміолога, який розбив цю версію вщент. А втім, про розриті могили – ані пари з вуст. Може, воно й на краще. Бо всі інші канали за таке неодмінно б учепилися.

– Так а шо власті? – запитав Віталій.

– Та нічого. Нема властей. Запропав десь наш голова, жінка його сьоні все село оббігала, навіть на заводі була – вернулась уся бліда. Каже, що нікого там немає, ні душі.

– А де ж усі поділися?

– Як де? По домах сидять! Ті, которі ще живі. Бо нєкоторі зовсім погані, ледве дихають. Фельдшер із ніг збився. Каже, ніколи такого не бачив, а він жизнь знає, в Афганістані був. Тіки батюшка на кладбіщі все хоронить і хоронить. Сьогодні зранку трьох понесли. Але якби ж то саме хуже... Давно такого страху не було.

Баба Ніна визирнула у вікно, а тоді гукнула до Кузьми:

– А йди-но сюди, ану глянь, хто то йде?

– Та кого ж я тут знаю... – пробурмотів Кузьма, відхиляючи фіранку. Якийсь чоловік саме проминув їхнє подвір'я. Високий, з темним волоссям, вбраний у якесь дрантя. Крізь розірвану штанину видно було темну литку. Йшов він якось незграбно, зігнувшись, волочив праву ногу, наче був поранений. Руки звисали аж до колін.

– Дивно, – сказав Ваня. І, озирнувшись на Віталія, відразу ж пояснив: – У нього рукав, правий рукав, весь залитий чорною фарбою.

– Радіо Живих Мерців повертається в ефір із поганими новинами. Паніка в селі Міцне, звідки ми ведемо прямий репортаж... Це вже навіть не паніка... Ніхто не виходить на вулицю. На заводі нікого немає, всі кудись зникли. Сільський голова пропав. Як і ще четверо мешканців села. Кількість смертей стрімко зростає. Та не всі вони відбуваються, як би це сказати, у природний спосіб. Учора ввечері біля старого цвинтаря було знайдено тіло Миколи Стріченка, вбитого з неймовірною жорстокістю. Ходять чутки, що сьогодні зранку, ближче до ставів, знайшли ще одну жертву. Зафіксовано також іще кілька випадків осквернення могил... Збирати хоч якусь інформацію стає дедалі важче, дорогі слухачі. Зранку я намагався перебалакати з сусідами – так мені ніхто навіть не відкрив. Усі чекають, що Київ нарешті зреагує на всі ці події. Подейкують, що незабаром у районі оголосять надзвичайний стан.

І ще... Якісь незрозумілі речі кояться. За чутками, вночі у різних кутках села люди спостерігали, як у напрямку заводу пересувалися невідомі. Кажуть, що це вони пишуть на хатах та парканах слово "хліб".

Ще одне спостереження, це вже суто моє. Тут, знаєте, ночами завжди собаки завивали й перегавкувались, але сьогодні була така тиша, аж мене страх пробрав.

* * *

– А давайте доженемо цього приблуду! – Ваня потирав руки. – Документики перевіримо, побалакаємо душевно, га?

Віталій притулився чолом до прохолодної стіни. Всім своїм єством він випромінював палке небажання когось наздоганяти.

Баба Ніна перегородила дорогу.

– Не ходіть! – і до Кузьми. – Краще не виходити. Може, пересидимо якось. їх лучче не займати, якщо життя дороге.

– Бабо, та що це з вами? Ви так говорите, ніби це якісь монстри!

– Я не розумію, – пробурмотів Віталій, – а що міліція собі думає? Чого б їм не ловити цих засранців, раз вони на парканах пишуть і людей шугають?

Баба Ніна тільки похитала головою.

– Нема міліції. З'їли нашу міліцію.

Розділ 14.
Останній ефір

Вночі отець Дмитро – уперше за багато років – прокинувся від того, що йому нестерпно хотілося закурити. В ніздрях залоскотав тютюновий запах, – і це найбільше дратувало. Він набрав чашку води з відра й випив кількома великими ковтками. Цигарковий дух умить пощез, але бажання закурити нікуди не поділося. Воно біснувалось у грудях, наповнювало рота густою слиною.

Курити він кинув випадково, коли майже півроку жив відлюдьком у Криму, облаштувавши собі келію в печері поблизу Нового світу. Позбутися цієї звички вдалося так легко, що він аж здивувався. Тепер, якби в його хаті раптом знайшлися цигарки, він із такою ж легкістю і без жодних докорів сумління закурив би знову. "Розум – дивна мавпа", – він чув цей вираз в якомусь старому фільмі.

Спати більше не хотілося. Став біля вікна. Крізь простирадло сірого снігу де-не-де пробивалося чорне листя. Цей сніг іще не мав достатньо сили, щоб зігріти землю і заспокоїти назавжди це мертве листя. Короткі тіні від цвинтарних хрестів. Лівий край кладовища – весь чорний. Відколи його щодня перекопували, сніг уже не падав.

Отець Дмитро відчинив кватирку. Повітря увірвалося в його легені разом із запахом тютюнового диму. Цей запах був ледь відчутний, і тільки колишній затятий курець міг вловити його на такій відстані.

Він припав до вікна, й розгледів на цвинтарі, чорній його частині, ще одну тінь. Це не могла бути тінь від хреста. Тим більше, що навряд чи цвинтарний хрест міг випускати легкі пасма диму.

Отець Дмитро кинув погляд на рясу, охайно складену на стільці, й поліз у шафу по джинси та синю спортивну куртку з емблемою Nike.

Перед порогом зупинився, швидко перехрестився на покуття і вже відчинив клямку на дверях, коли згадав про щось і повернувся на кухню. Відсунувши стола убік, намацав на підлозі потрібну дошку, підчепив її ножем і потягнув на себе. За мить, розгорнувши просякнуту мастилом ряднину, він дивився на відгомін свого колишнього життя: АКС, десяток РГН, безшумний револьвер ОЦ-38, НКВД-шна фінка, ще кілька армійських ножів. Хвилину він стояв навколішках над сховком, втупившись поглядом на покуття, "...помилуй і спаси нас", – прошепотів він чи то лику Спасителя, чи то ящику з наступальними гранатами. Сховавши за халяву чобота фінку, прихопив револьвера, все інше загорнув, припасувавши дошку на місце.

Коли тільки приїхав сюди, йому відразу запропонували жити в цьому будинку: хата-церква була поруч. А тепер і новий цвинтар – через дорогу. Зручно. До нової церкви однак зараз ніхто не ходить. І вже навряд чи піде.

Вимкнувши світло, він тихо прочинив двері й непомітно зіскочив з ґанку через бічну огорожу; намагаючись триматися ближче до посадки, обійшов цвинтар збоку. Хоч хто б там чатував, варто було його заскочити зненацька.

Тихцем підійти до чоловіка, який причаївся біля однієї з насипаних учора могил, було не складно: мішанка снігу й перекопаної землі дозволяла пересуватися беззвучно. За кілька метрів отець Дмитро зупинився. В ніздрях лоскотав тютюновий дим. Ліворуч від чоловіка в землі стирчала лопата, праворуч, біля самих ніг, отець помітив сокиру. Статура чоловіка, його жорстке волосся, що смішно стирчало на тімені в різні боки, фуфайка з надірваним рукавом, – усе це розвіяло настороженість отця Дмитра. Він ступив крок уперед, під ногою шелеснула стрічка з вінка.

– Що, отче, прокинулися нарешті? – спитав чоловік, не озираючись.

– Дякувати Богу... – пробурчав священик. – Я ж не спізнився?

– Це залежить від того, на що ти збирався встигнути, отче. Якщо на "зо святими упокой" – то вже нема смислу співать, а якщо допомогти хочеш – то в самий раз.

Отець Дмитро знав Олексія з перших днів, як тільки приїхав до села. Олексій був учителем у початковій школі. Киянин у п'ятому коліні, продав батьківську квартиру й переїхав із сім'єю в Міцне. Сам збудував хату, завів господарство. Так і жили вчотирьох: він із дружиною та п'ятилітньою донькою, ще й теща до них згодом перебралася. Жили мирно, багатьом на заздрість. У цьому сенсі Олексій був нетиповим зятем. Правда, до церкви ніхто з них не ходив, хіба що на Великдень.

Коли відкрили завод, Маргарита Семенівна, Олексієва теща, пішла влаштовуватися на роботу – її одразу взяли бухгалтером, у сім'ї тільки про це й розмов було. Три дні тому вона померла від внутрішнього крововиливу. Прийшла з роботи, лягла – і не прокинулася. Тепер Олексій сидів біля тещиної могили й курив одну цигарку за одною.

– Ти б, Олексію, додому йшов. Жінка хвилюватиметься. Сам знаєш, про що в селі говорять.

Олексій здивовано поглянув на отця Дмитра:

– Знаю. Тому й сиджу тут.

– Навіщо?

– Мені треба дочекатися, – він подивився на небесну чорноту. – Зараз вони полізуть.

І, наче ці його слова виявились умовним сигналом, неподалік щось гупнуло: це повалився на землю високий дерев'яний хрест.

* * *

– Коли я придумував назву для свого радіо, то ніяк не міг вибрати з трьох найкращих, як на мене, варіантів. Мені насправді подобалисья назви на кшталт радіо "Жасмин" чи радіо "Азалія". Але я збирався розповідати про кінець світу, і тому ви вислухаєте Радіо Живих Мерців, які насправді існують. Щоправда, радіо вони точно не слухають.

Друга година ночі за київським часом, наша незмінна адреса у всесвітній мережі – ве-ве-ве зомбірадіо дот юей. Ви слухаєте перше в Україні радикальне сільське радіо, і воно настільки круте, що веде пряму трансляцію кінця світу.

Так-так, шановні слухачі, в селі Міцному з'являється дедалі більше фактів, які можна пояснити тільки повстанням трупів або ж божевіллям вашого покірного ді-джея Дятла, хоча запевняю, що варіант бе – маловірогідний.

Щойно я довідався про трагічну смерть іще двох людей: місцевого міліціонера та слідчого з Києва, який займався вбивством актора Миколи Зінченка. Обох представників внутрішніх органів знайшли неподалік нового цвинтаря з численними рваними ранами на тілі та сильно пошкодженими внутрішніми органами й кінцівками... Ну, не так пошкодженими, як... обгризеними. Я не знаю, чи багато водилося в цих краях диких собак, лисиць, вовків та ведмедів, але вся звірина зникла з села та його околиць ще до того, як почали щезати люди, котрих дедалі частіше знаходять розтерзаними. Тим часом почастішали чутки про те, що до заводу звідусіль сходяться людиноподібні істоти, котрі десь там зникають. Ну, якщо точніше, то не звідусіль, а саме з двох сільських цвинтарів. Досі немає інформації про те, куди поділося керівництво "Кременя" та сільський голова. Мешканці села не виходять із будинків. Люди кажуть, що мертві встають із могил, аби помститися.

Ще кажуть, що сьогодні до села має прибути спеціальна урядова комісія в супроводі кількох армійських підрозділів, які очеплять територію. Запровадження надзвичайного стану залишається чистою формальністю, бо й так...

Вибачте, шановні слухачі, в нас у студії з'явився гість, хоч це й не передбачено в програмі передач на сьогодні. Я вже з порогу впізнав цю людину. Це Леонід Макарович Онопенко, прекрасна людина, уродженець села Міцне, який люб'язно надав прихисток нашій радіостанції в своєму гаражі. Доброго здоров'я, Леоніде Макаровичу! Щось ви сьогодні маєте не дуже бадьорий вигляд. Сідайте поруч, обговоримо з вами останні новини... Ви ж не збираєтеся... Леоніде Макаровичу, давайте краще домовимося по-людському! Ви ж не можете так просто викинути мене на вули... Ааааааа! Ле...

* * *

Земля під поваленим хрестом просіла. Кілька разів вона то здіймалася вгору, як груди біснуватого, то западала. За мить на поверхні з'явилися руки, які хаотично гребли в різні боки; приблизно таку ж координацію рухів демонструє людина, яка вперше в житті опинилася на глибокій воді.

– Беріть лопату! – крикнув Олексій, який наче зірвався з низького старту. Лезо сокири зблиснуло під місяцем, який на мить випхався з-за хмари.

Отець Дмитро мугикнув, але вирішив, що з револьвером у руці бігти трохи зручніше.

Коли вони опинилися біля могили, істота, що колись була людиною, вже виповзла на поверхню. Харкнувши згустком із землі, хробаків та кількох гнилих зубів, воно загарчало.

"Зараз плигне", – подумав отець Дмитро і клацнув запобіжником. Олексій обома руками вчепився в держак сокири, він ніяк не міг змусити себе наблизитися до потвори на потрібну відстань. Мрець тим часом спритно відскочив назад, одночасно відштовхнувшись від землі руками й ногами. Олексію здалося, що в його порожніх очницях промайнув сміх. Покійник схопив хреста напереваги, ще один хвацький стрибок – і він опинився поруч з Олексієм. Короткий удар від себе, наче списом, і Олексій відлетів на кілька кроків. Сокира випала з його рук, у грудях луснула пружина пекельного болю.

– Шустра зараза, – тільки й зміг сказати.

Труп, який за всіма параметрами хоч і не був живим, проте достатньо жвавим, знову загарчав і кинувся на Олексія; ще мить, і його почорнілі пальці-костомахи викололи б учителю очі. Та п'ять пострілів, що пролунали один за одним, відкинули гниляка вбік. Отець Дмитро відразу перезарядив револьвер і підійшов ближче. Півголови монстра – як не було. З розваленого черепа висипалося ще трохи землі, змішаної з червами та слизом.

– Непогано тепер у семінарії учать... – простогнав Олексій. – Чи ти, отче, академію закінчував?

– Академію. Тільки трохи іншого... еее... профілю, – священик схилився над трупом. – У тій академії основи... еее... православ'я... викладали тільки в рамках курсу наукового... еее... атеїзму.

– Що тут скажеш... Путі Господні... Ну, ви в курсі, – Олексій зумів сісти, проте якась надірвана струна в грудях досі видавала тривожне тремоло. – Тільки от даремно ти, отче, лопати не взяв.

За хвилину отець Дмитро вернувся з лопатою і вже хотів відправити агресивного мерця додому, та Олексій спинив його.

– Чекай, так не годиться. Він трохи перепочине – і знову полізе, – Олексій спробував підняти сокиру, та не зміг – схоже, таки добряче потягнув жили. Це у кращому разі. – Треба голову відрубать.

Священик засміявся.

– Усе ти... переплутав... еее... зі страху. Це ж зомбі, а не... вампір.

– Знаєш, краще перестрахуватися. Це якраз той випадок, – Олексій подав сокиру. – Росла б десь поблизу осика, то й кілка йому загнати у серце не завадило б.

Отець Дмитро взяв сокиру, але рубати мерця, який і так розвалювався на шматки, не збирався.

– Отче, потім будеш думати...

За спинами в них щось хруснуло, й обидва стрімко розвернулися, відступивши на кілька кроків назад.

– Твоя... еее... правда, думати... ніколи.

Одразу з двох могил вилазили нові посланці пекла.

Священик не став дочікуватись, поки вони вилізуть на поверхню; доскочивши до першого, він одним ударом розкроїв череп, на якому де-не-де залишилися шматки шкіри з пасмами довгого волосся, другий зомбі натомість отримав п'ять набоїв у груди – й зник під землею.

– Наче нічого... складного, – підсумував отець Дмитро, струсивши з леза сокири фляки мізків.

Глухе гарчання щойно застреленого мерця переконало його, що це не зовсім так. Цього разу зомбі не виповзав зі свого гробу, як покірний глист, – він буквально вилетів звідти, як корок із пляшки шампанського. Очі священика засипало землею і він ледь не проґавив наступний стрибок мерця, чиї руки блискавично наближалися до його горла. Крутнувшись на одній нозі, отець Дмитро широко змахнув сокирою – й обидві руки покійника впали до його ніг. Наступний удар був менш гуманний – лезом проміж очі.

– Отже, без голови вони... все ж таки... еее... спокійніші, – сказав він.

Олексій помітно зблід. Він почувався безпорадно, і це його лютило. Якби не отець, став би вже ласощами для гниляків.

Тим часом на цвинтарі заворушилося ще кілька хрестів із різних боків.

– Збоку, там іще лізуть! – заволав Олексій.

"Нема часу думати", – нагадав собі священик і вхопив учителя за барки. – Тікаймо!

Олексія двічі припрошувати не довелось. Потім він згадав про свою новопреставлену тещу – і побіг іще швидше.

* * *

Баба Ніна навряд чи змогла би переконати Кузьму та його друзів, щоб вони залишилися на ніч. Калу вдалося це зробити без жодних зайвих слів, – самими тільки рішучими діями.

Почувши версію старої про те, що міліціонерів поїли мертві, які встають із могил, він попрямував до дверей.

– Тим більше треба з цими "мертвяками" поговорити.

Кузьма з Віталієм теж схопилися на ноги. Ваня швидко наздогнав волоцюгу, окликнув його, але той наче й не чув, тільки трохи сповільнив ходу. Кал підбіг упритул і смикнув чоловіка за плече, гаркнувши йому щось на вухо. Той покірно спинився.

Шкурян, позіхнувши, втратив інтерес до переслідування:

– Ну, ви там із ним поговоріть, а я краще в хату вернусь.

Кузьма теж нерішуче тупцював посеред вулиці. Зрештою поволі пішов до Кала, який і далі трусив за плече неборака.

– Чого мовчиш, га? Ти хто такий? Що тут робиш? – допитувався.

Чоловік утягував голову в плечі й відвертався від Кала, намагаючись вивільнити плече. Підійшовши ближче, Кузьма гукнув:

– Та облиш його.

Кал, навпаки, заходився трусити бідаку ще енергійніше:

– Ти чого морду від мене вернеш? Я тебе питаю!

Чоловік якось незграбно смикнувся вбік і відскочив від Кала, якого наче паралізувало: він так і тримав перед собою стиснутий кулак, де залишився жмут видертого одягу і якесь темне пасмо, з якого скрапував зеленкуватий слиз.

– Дивно... – розгубленість у голосі змішувалася з розпачем. – Я йому шмат піджака вирвав із м'ясом... Ти розумієш? – із його м'ясом!

Понівечений чоловік обернувся до них, і Кузьма тільки тоді зрозумів, що мав на увазі Калєв. Якби цей тип припхався на знімальний майданчик, його б узяли на роль живого мерця без жодних проб.

Протягом кількох секунд Кузьма не міг побороти враження, що це хтось із їхньої масовки забухав і залишився в селі, досі не змивши гриму.

Коли ж потвора кинулася на Кала, поваливши його на землю, Рудий не зміг поворухнутися. Віталій, побачивши здаля, що дійшло до бійки, теж підбіг, але завмер поруч із Кузьмою.