Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 9.
Банґ-банґ

– Прочитав я ваш сценарій.

– І що?

– Як завжди – параша.

Скільки ми працювали з Єгором? Якщо не помиляюся, років

сім, коли він іще був випускником режисерського факультету театрального інституту. Єгop Тончик – людина з вітром і діркою в голові. Як і більшість карпенко-карівських геніїв, за час навчання він зняв кілька надзвичайно авангардових короткометражок, які здобули низку схвальних відгуків на фестивалі "Молодість". Цього, на думку Єгора, було достатньо, щоб наважитися просити грошей у Міністерства культури на повнометражну роботу. Міністерство, звісно ж, здригалося всіма своїми кабінетами й порогами, від чого й у більш досвідчених прохачів голова йшла обертом. Вибігати щось у цьому лабіринті з десятками мінотаврів було набагато важче, ніж виграти джекпот у національній лотереї, тому немає нічого дивного, що амбіції Єгора з кожним роком зморщувались, і замість мрій про кіно з'явилися безглузді телепроекти, зйомки рекламних роликів та – як винагорода за творчу пригнобленість – спорадичне кліпмейкерство.

Не знаю, як Віталій з ним познайомився, та вже перша халтура, яку він зробив на наше замовлення, справила напрочуд душевне враження на клієнта. І що більше Єгор плювався й бідкався щодо необхідності халтурити, то кращими було його рекламні оспівування мінеральних вод та памперсів.

За всі ці роки "Лінія Шолє", що уклала з Єгором рабовласницький контракт, здобувала рейтинг в очах рекламодавців, а сам режисер компенсував почуття провини перед високим мистецтвом, заснувавши власну студію-продакшн "Банґ-банґ".

Кожна зустріч із Єгором віщувала дискусію на межі легких тілесних ушкоджень. Кожен сценарій, виплеканий у надрах нашого агентства, проголошувався бездарним ще до прочитання. Компроміс полягав у тому, що Тончик – після багатьох невдалих спроб покращити текст – писав практично те ж саме лайно, й усі хором погоджувалися, що він – чудовий сценарист.

– Отже, все чудово, – резюмував Віталій, вкотре почувши єдиний можливий вердикт нашій роботі.

– Ага, прекрасно. Я так вижу по стилю, что это наш Кузьма ибн Шекспир... опять бисером весь хлев забросал, – у спілкуванні Єгор весь час перемежовував російську з українською, незалежно від того, якою мовою з ним спілкувалися.

– Єгоре, твої мрії про кіно нарешті збуваються, тож припини гнати. Оно краще подумай про грим для наших трупів.

– Ага, все життя мріяв, щоб на знімальному майданчику було вдосталь томатного соку. И вот оно! Наконец-то! Надо будет заказать два куба, не меньше.

– Це навряд чи. Ніяких кривавих баталій. Наші зомбі просто будуть бухати "Кремінь" – і перетворюватися на людей. На розумних, модних, респектабельних джентльменів, якими відразу можна вкомплектувати найближчу банківську філію. Чи "МакДональдс".

Єгор поклав руки на стіл і затарабанив пальцями. Потім трохи подався вперед і якось аж занадто серйозно запитав:

– Хлопці, а ви переконані, що ця ідея... эти вот зомби... я бы на месте заказчика послал вас куда подальше!

– Єгоре, не починай, я ж тобі все пояснював. Усе вже узгоджено. – Віталій кілька днів тому витратив півтори годин на диспут за назвою: "У кого з нас не всі вдома?" й повертатися до цієї теми не хотів.

– Ви не розумієте, – він перекидав погляд із мене на Віталія, ніби стежив за тенісним матчем. – Йдеться не про вашого ексцентричного магната. Й навіть не про нашу репутацію. Просто це одна з тих задач, яку неможливо розв'язати. В її умовах є якась помилка. В мене таке враження, що цей Чвалов просто підіграє вам. Зачем ему этот провальный сюжет? І сама ця його продукція... Он похож на отморозка? Нет. То єсть, когда он с такой вот серьезной физиономией говорит про високу якість свого шмурдяку... Он, наверное, считает вас абсолютно продажными тварями. Какими вы и єсть на самом деле. Щось тут не так.

Віталій хвилину-дві просидів мовчки. Він покусував губи, крутив великим і вказівним пальцями олівця, який вперто не хотів рухатися плавно, рівномірно.

– Знаєш шо... Кустуріца... Тобі нагадати, як ти знімав стариганчиків, які посеред кладовища каталися на ковзанах? Що це було? Якась там дивовижна пропозиція для пенсіонерів від шановного банку... як його...

– "Деско".

– Ага, "Деско". "Ми винагороджуємо вашу старість". І ти після цього мелеш, що зомбі – це занадто? А може, нам нарешті пощастило. Клієнт має почуття гумору і все таке. З якого дива нити й шукати помилок? Якщо вже й далі рухатися за твоєю логікою, то вся наша діяльність – безкінечна помилка.

– Про що я стільки разів тобі казав...

– Ну от і чудово. Кузьма, тепер твоя черга морочити голову нашому, бляха, Кубріку. А в мене, звиняйте, через десять хвилин зустріч.

Коли двері за Віталієм зачинилися, Єгор зіжмакав папірця й шпурнув його в бік дверей.

– Откуда он на мою голову взялся? І взагалі, де ви раніше були, коли я короткометражки знімав? У мене чудовий сценарій про зомбі десь валяється, куди там вашій маячні. Может, ну ее, эту рекламу? Слепим что-нибудь для отмазки, а на решту грошей справжнє кіно зробимо?

Замість відповіді я тицьнув йому папку з різними матеріалами про завод та його продукцію, куди не забув покласти ще й копію газетної статті про історію села Міцне.

– На, ознайомся перед виїздом. Може, щось стрельне.

– Стрельне. Вже стрельнуло! – Він навмання вихопив із папки один аркуш. Це була світлина нашого клієнта з дошки пошани. – А это что еще? Чвалов Іван Петрович, директор. Да-да, натуральный зомби.

* * *

Перший день зйомок у Єгора завжди складався з метушні, лайки та істерик. А відколи він перейшов на цифру – це стало законом. Він усім був незадоволений: світло виставляли не так, декорації зазнавали часткового нищення, актори вислуховували проповіді про власну бездарність. У тих випадках, коли мені доводилося так чи інакше контролювати процес, я завжди намагався приїхати вже на другий день зйомок. Коли й залишки декорацій вже ніхто не рухав, і зі світлом не було проблем, і на акторів сходила благодать.

Цього разу я все ж таки вирушив разом із караваном знімальної групи, бо планував одразу по приїзді покинути буремного Тончика й перевідати бабину хату.

Коли фургон із емблемою "Банґ-банґ", за яким вишикувалися ще кілька авто, під'їхав до воріт заводу "Кремінь", мене здивувало лише одне: ніхто нас не зустрічав. Більше того, на численні сигнали клаксонів теж не було реакції. Хтось побіг на прохідну зі святим наміром обматюкати охоронців, але двері сторожки виявились зачинені. Я набрав телефон директора. Кілька хвилин після відповіді секретарки в слухавці деренчала популярна мелодія, назву якої мені ніяк не вдавалося згадати. Замість Чвалова я знову почув голос секретарки, яка повідомила, що Іван Петрович не може зараз говорити, але просив вибачитись і переказав, що ворота відчинені й можна заїжджати на територію.

– І що далі? – правду кажучи, така зустріч не тільки мені видалась трохи дивною.

– А далі ви самі побачите, – приязно тараторила дівчина, – берете відразу праворуч, а там одне з наших найбільших складських приміщень. Ми його спеціально для вас повністю звільнили, так що використовуйте на свій розсуд.

Ворота й справді були відчинені. Як і обіцяла секретарка, нашій процесії не довелося блукати: повернувши праворуч, ми не проїхали й двохсот метрів, як уперлись у величезний ангар, де можна було б розмістити зо два стада бізонів.

Всі потихеньку повиповзали з машин.

– Слухай, а тут що – коньяк сам себе виготовляє? Щось я нікого не бачу, никакого движения. И тихо, как на кладбище. Тріумф автоматизації технологічних процесів та систем управління, – по цих словах Єгop оголосив загальний перекур і попрямував до складу.

Тим часом я знову набрав телефон приймальні.

– Еее, дівчино, а ваш шеф ще не звільнився? – Інга, згадав я розповідь Кала, – цю бурячкову фею звати Інга.

– Поки що ні, але він неодмінно зв'яжеться з вами в другій половині дня.

– Я, власне, хотів спитати... ну... а де ваші люди?

– Які люди? Що ви маєте на увазі? – мені здалося, що її це запитання добряче розсмішило.

– Ну, якщо нам раптом знадобиться від вас якась допомога... Або ще якісь запитання...

– Якщо виникнуть якісь запитання – відразу телефонуйте мені, й ми все швиденько владнаємо.

– Ну, гаразд, дякую.

Поки я говорив із секретаркою, Єгop оглянув склад і повернувся з такою пикою, ніби побував у громадському туалеті на Трухановому острові.

– У цьому срачі неможливо працювати! Хтось бачив це все? Хтось взагалі знав, куди ми їдемо?

– Віталій начебто оглядав це приміщення.

– Віталій оглядав. Ну, пусть тогда сам и барахтается в зтом дерьме! Туда же невозможно зайти – якесь болото, калюжі, сморід... Горы мусора! Это же конюшня какая-то! Они, наверное, свій коньяк з кизяків женуть!

Наступні півгодини мені довелося присвятити телефонним переговорам, внаслідок яких знімальна група полишила територію заводу, засіваючи зворотній шлях добірними матюками і масовим подивом.

Віталій, як з'ясувалося, таки справді був тут, але ангар оглянув лише зовні – всередину його не заводили. Пояснили, що склад цілком забитий готовою продукцією, але до зйомок зобов'язались його звільнити. Після того, як Єгор десятий раз прокричав у слухавку, що не збирається працювати в конюшні, мені довелося вкотре діставати секретарку.

– Шкода, дуже шкода, – сказала вона. – Ми ж сьогодні влаштували для працівників вихідний, усіх розпустили, щоб ви могли працювати спокійно. Я переконана, що це якесь непорозуміння. Ми розберемося і все з'ясуємо. Дуже шкода.

Нічого не залишалось, як повертатися до Києва й чекати на вечірню матеріалізацію директора. Віталій намагався заспокоїти Єгора обіцянками вибити з Чвалова компенсацію, хоча чути було, що й сам збентежений таким початком роботи над роликом.

– Значить так, Єгоре, наша програма на сьогодні: ти пояснюєш людям, що зйомки з технічних причин переносяться, і вертаєшся на базу, а я з тобою прощаюсь. Увечері наберу. – Мені весь цей облом зі зйомками видавався ще одним прекрасним збігом обставин. Якби Єгор розпочав знімальний процес, навряд чи вдалося б вибратися до бабиної хати завидна.

– А сам ти куди намилився?

– Та, я затримаюсь, у мене ще є тут справи. Це ж моя "мала батьківщина" – батьки з цього села родом. А я давненько вже в бабиній хаті не був. Треба глянути. Там сусідка наглядає, але все ж таки.

– Мала батьківщина? – Єгор витріщився на мене, як на телепня. – И какого же хера ты молчал?! Хата стара?

– Ну, стара, а що?

– А ти не допер досі? Это же отличная мысль! Ну його нахєр, цей завод, і декорації – туди ж! Я все придумав: трохи сценарій підкоригуємо, і буде жир! Стара хата – это то, что надо, поехали!

Після чергового раунду телефонних переговорів настала Віталієва черга плюватися, хоча й без особливого завзяття. День однак було змарновано.

– Хай робить, що хоче, мене це не гребе. Техніка й люди однак проплачені.

* * *

Не минуло й години, як подвір'я біля бабиної хати перетворилося на щось середнє між базаром, вокзалом та циганським табором: звуковики й техніки вивантажували валізи з апаратурою, оператори метушилися навколо хати й про щось кричали Єгору, який усівся на призьбі й щось креслив та дописував на сторінках сценарію, встигаючи гаркати на всі боки. Зі свого досвіду я знаю, що на цьому етапі краще триматись якнайдалі. Повідчинявши хату, літню кухню й сарай, я вирішив навідати бабу Ніну, сусідку. Вона вже багато років хазяйнувала в цьому обійсті, позбавивши мене зайвого клопоту. Час од часу телефонувала, доповідаючи про свої трудові звершення: що де посіяла, скільки вродило. Я незмінно відмовлявся приїжджати по яблука чи по картоплю, але коли випадало перевідати стару, то ще ніколи не повертався від неї з порожнім багажником. Мушу визнати, що її консервації ніколи не пропадали й до наступного року не застоювались.

Баба Ніна жила через подвір'я – безпосередні сусіди, родина Мотричів, ще років двадцять тому перебралися до Києва, й відтоді про них нічого не було чути. А хату продали якомусь диваку, котрий двічі на рік привозив із собою величезну компанію підстаркуватих хіпі, й після кількаденних вакацій із цілодобовими шашликами і гучною музикою вся ця армада щезала.

За якихось десять метрів до хвіртки, біля якої вже розгавкався Струдель (баба Ніна завжди давала своїм псам "їстівні" клички), я перестрів Жуковського. Він ледве волочив ноги. Лише зблизька я впізнав його: Жуковський, колишній сільський листоноша, як тільки вийшов на пенсію зо три роки тому, сильно запив, і тепер на нього страшно було дивитися. Це був жилавий чоловік із крутим характером, але добрим серцем. Пригадую, як він колись бідкався мені, що найгірше в його професії – це носити похоронки. Саме тоді був Афганістан, і протягом півроку четверо хлопців із нашого села вернулись у цинкових гробах.

Я пригадав, як він тоді дивився на мене, – і відчув, що нудота приступає до горла: так мало було спільного між отим Жуковським і цим волоцюгою з виразками на щоках, гематомою замість правого ока, роздутим земляним обличчям. Від нього нестерпно смерділо і я мимоволі відсахнувся до паркану, – він дивився просто перед собою, але нікого не бачив. Звісно, він не впізнав мене. Ліва рука його була обмотана брудною ганчіркою, а в правій він тримав почату пляшку. Я не дуже й здивувався, коли побачив на ній логотип торгової марки "Кремінь".

Баба Ніна куняла в хаті. Гамір нашої знімальної групи не міг розбудити її, бо вона таки добряче недочувала. Я стояв на подвір'ї, гладив Струдля і міркував, як би це розбудити бабу, не перелякавши. Зазирнув у вікно. Так і є, спить у кріслі. Я чомусь не наважувався постукати або й просто зайти – навряд чи двері замкнені. Баба Ніна, ніби щось відчувши, розплющила очі, глипнула у вікно, а тоді сплеснула руками й засміялася. Двері й справді не були замкнені.

– Ой, внучку, це ж треба такому стацця! Ти ж мені тіки шо наснився! Я ше подумала: треба пиріг спекти, бо значить, скоро приїде, – а ти вже тутого!

Що мені завжди подобається в старих людях: вони вміють дивуватися – по-справжньому, як діти, – і водночас вважати будь-яку чудасію чимось дуже природним, буденним.

Розцілувавшись із бабою Ніною, я ледве встигав вислуховувати її звіт за останні місяці.

– ...а так воно все нормально, тільки нада одне зробить, і це вже тобі прийдеться, бо я не здюжаю; прошлий місяць дощі були, каждий день лило, то я тобі от шо хочу сказать: ти на веранді толь перестели, бо протікає сильно; я в прошлий вівторок балію поставила – дак повно натікло; а про піч не знаю, давно не топила, але треба провірить, ти ж пам'ятаєш, як минулого року вона коптила? – то навряд чи улучшеніє саме по собі буде, нада когось із людей позвать, шоб зробили...

Баба Ніна завела мене в хату, посадила за стіл, примовляючи:

– І чого ж це ти не дав знать, шо приїдеш? Мені ж тебе даже почастувати нічим, хіба шо підождеш, то я борщ зварю.

– Та я тут у справах, так що довго у Вас не засиджуся.

– Ого, і які це в тебе тутай можуть бути справи? Чи таки зібрався толь перестелить?

– Та нє, то вже якось іншим разом приїду. Це ми тут рекламу знімаємо. Ну, для телебачення.

– Тут? І шо ж це тут для телебачення інтересного? – баба Ніна подивилася на мене з кепсько прихованою недовірою, та, про всяк випадок, поправила хустку й зиркнула в дзеркало. Я трохи розгубився, коли згадав, що саме ми збираємося знімати.

– Ну, Ви ж знаєте, шо я в рекламному агентстві працюю. І ми рекламу робимо, яку потім по телевізору показують.

– Дак це я знаю, але шо у нас тут знімать можна?

– Ну, взагалі-то ми для заводу рекламу робимо, там і знімати збирались, але... нам за сценарієм треба хату стару показати.

Баба Надя навряд чи зрозуміла мої пояснення, проте якось спохмурніла.

– Це ти про наш завод кажеш? Про цей "Кремінь" чортовий?

– Еге ж. А чого Ви так про нього кажете?

– А як мені про нього казать? У нас у селі, ти ж знаєш, роботи більше ніякої немає, то вся молодьож і хто постарше – всі туди подалися. Тепер спиваються люди, як дурні, й мруть, як мухи. І то ти їм рекламу робиш? Да ще й по телевізору? Хай Бог боронить! – Баба відвернулася до плити й замовкла.

Я ж не вигадав нічого кращого, і бовкнув:

– Таж хіба раніше краще було? Так само: або спивалися потихеньку, або в місто тікали.

– Ет, приїхав на один день – і наче все знаєш. Я тобі кажу, що цей завод – то якесь прокляття. Каждий день похорон. Вчора двох чоловіків поховали – і всі там, на цьому заводі, робили. І даже не те, шоб сильно пили. Чи то там сама тіхнологія якась дуже вредна, чи біс його знає шо. Ти вийди, по селу пройдися, тоді будеш говорить.

– Та я вже бачив. Оно біля Вашої хвіртки зустрів Жуковського, – ледве впізнав. Так опустився, аж чорний весь.

– Кого зустрів?

– Жуковського! З пошти! – гаркнув я; подумав, що баба просто не розчула.

– Да то ти спутав, – махнула рукою.

– Та ні, я зблизька до нього придивлявся. Змінився він сильно, це правда.

– Не міг ти Жуковського зустріти, помер він, ще влітку. А ті всі пияки, то вони таки справді на одне лице, можна й спутать.

Я дивився на бабу, марно сподіваючись, що вона таки не розчула чи вирішила невдало пожартувати.

– А Жуковський, кстаті, за місяць до смерті тоже пішов на цей завод чортовий, сторожем там устроївся. Там і помер, прямо на проходній.

* * *

За ті дві години, що я просидів у баби Ніни, Єгору вдалося таки перетворити базар-вокзал мого подвір'я на знімальний майданчик. На його мегафонні крики насамперед зреагували сусіди: на вулиці попід парканом уже зібрався весь куток.

– Давно не бачив, щоб тебе бджола так у задницю жалила. – Я саме переглянув сценарій, з якого Єгор, за його словами, "просто витрусив усе лайно". Від узгодженого з "Кременем" варіанту мало що залишилося. – Боюсь, що всі твої надлюдські зусилля – коту під хвіст.

Єгор лише всміхнувся:

– Сьогоднішні мої зусилля – вже з самого ранку в кота під хвостом. Я ж намагаюсь їх звідти виколупати.

– Слиш, Єгор, так я на крупньїй план работаю?

– Та я ж намалював усе, скільки можна перепитувати!

– Значит крупный, да? Через фильтр, да? – молодий оператор, двохметровий амбал із дуже наївним обличчям, швидко зник у хаті. Другий оператор, статечний дядечко з пивним черевом, позіхав за парканом – подумки він уже відзняв цей епізод.

– Дивись, – заходився пояснювати мені Єгор, – ми по максимуму використаємо натуру й відзнімемо зараз початок, коли наш зомбак підходить до хати, зирить у вікно, а потім починає виламувати двері. Далі з'являться його колеги – их мы в последнюю очередь подснимем. Потім у нас все відбувається в хаті – цю локацію вже можна знімати не тут, а в декораціях. Все равно, на студии у нас, или на заводе зтом... – помітивши дівчину, яка виходила з літньої кухні, Єгор враз змінив інтонацію і закричав у мегафон:

– Марино, мать твою, ну скільки ж можна телитись? Ти хоч Семеновича вже зробила? Давай нам його, остальных по ходу будешь мазать! – опустивши мегафон, Єгор повернувся до мене: – Ти зараз як побачиш Семеновича у гримі – це капут! Реально всратися можна!

Семеновича, тобто Миколу Семеновича Зінченка, я добре знав за виставами в театрі імені Івана Франка, де протягом останніх десяти років йому перепадали дрібні, але характерні ролі. Втім, більшість глядачів впізнавали його на вулицях як незмінного учасника гумористичних телепрограм. Попри свої сімдесят три роки, Семенович встигав не лише відпрацьовувати в театрі й на телебаченні, а й залюбки погоджувався "підхалтурити" в рекламі. Сам лише Єгор перетворив Зінченка на обличчя п'яти торгових марок. Його усмішка спонукала купувати мінеральну воду, добрива, музичні інструменти і йогурти, а також заощаджувати гроші на старість (щоб кататися на ковзанах посеред кладовища). Та найбільша заслуга Семеновича перед Мельпоменою все ж таки полягала в тому, що він був рідним дядьком Єгора.

Подвір'я помалу порожніло. Пивний оператор безпосередньо керував "зачисткою" загального плану. Єгор невтомно гарчав у бік літньої кухні, яка стала гримеркою, аж поки з дверей визирнув невимовно жахливий Семенович. Марині таки вдалося створити бездоганного зомбі: ліворуч, над вухом, у черепі зяяла діромаха, з якої вивалювався мозок, а крізь поплямовану шкіру просвічувались набубнявілі чорні жили; вдягнений він був у подертий і перемазаний землею костюм; довершувала образ страхітлива рана на шиї, над краваткою, з якої виповзали здоровецькі хробаки.

– І ти думаєш, що цю гидь хтось покаже в прайм-тайм? – оглянувши Семеновича я відразу зрозумів: сьогоднішній день таки залишиться в кота під хвостом.

– Ти не шариш, це жанр такий. Ми потім на комп'ютері трохи поправимо, якщо треба буде. Марино, черв'яки не повідпадають? Так, супер, где его палка? Тобто ця, голобля? Він заходить у кадр, тягне за собою голоблю. Що там із загальним планом?

– Кадр вилизаний, як котячі яйця, можна починати.