Текст книги "Хліб із хрящами"

Автор книги: Михайло Бриних

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Розділ 16.
Усе буде добре

– Загадкова епідемія в селі Міцне, що на Київщині більше знає наш кореспондент Мар'яна Бабенко.

В Україні з'явилися справжні зомбі – саме ця тема стала найбільш обговорюваною у кириличній блогсфері протягом останніх днів. Зображення страхітливих зомбі й підписи на кшталт "народжені в Україні" або "ти ще досі живий?" заполонили віртуальний простір, як і безліч, буцімто, репортажів, у яких розповідається про повстання померлих та інші жахи в одному із сіл Київської області. Як і у випадку з більшістю попередніх вірусних мемів, неможливо точно встановити, хто саме спровокував зомбі-епідемію в засобах масової інформації. За деякими даними, український зомбі-апокаліпсис вигадав колишній журналіст радіо "Епоха" Вадим Соловей або ж ді-джей Дятел, який два роки тому започаткував власне інтернет-радіо з промовистою назвою "Радіо Живих Мерців". Власне, саме йому належить ідея подавати інформацію про повстання мертвих у селі Міцне Києво-Святошинського району в кращих традиціях жанру мокументарі, тобто – залучивши до своєї гри талановитих акторів, які виконували роль свідків та учасників подій. Хоч як це дивно, але історія таки час од часу повертається. Ще далекого 1938 року американському режисеру Орсону Велсу вдалося спричинити паніку в США своєю радіопостановкою "Війни світів" Герберта Велса, – Орсон подав цей художній твір як цикл прямих радіорепортажів, і безліч людей перейнялися марсіанською загрозою. Схоже, що ді-джей Дятел всього лише вдало скористався цим класичним досвідом.

А втім, знімальна група нашого каналу вирішила провести власне розслідування, щоб переконатися, чи справді в сучасному світі можлива настільки масштабна й безпрецедентна фальсифікація.

Ми з вами перебуваємо на під'їзді до села Міцне. Чи справді за цією лісосмугою відбувається зомбі-апокаліпсис, ми просто зараз розпитаємо в наших експертів.

– Ви влучно зауважили, що диму без вогню не буває, хоча всі ми, і я особисто, вражені тим нездоровим ажіотажем, який виник у цій ситуації й суттєво ускладнив нашу роботу... Ви бачите, що в'їзд у село перекритий, виставлені блокпости, але це зовсім не значить, що у Міцному відбуваються якісь нечувані жахіття. Гкх...

(титр: Борис Муленко, начальник управління медичного забезпечення та епідеміологічного нагляду)

– Справа в тому, і цей факт не становить таємниці, він підтверджений, що в цьому селі внаслідок отруєння відбувся... різко зросла смертність, що і спричинило паніку.

– Про яке саме отруєння йдеться?

– Кхгм, насправді, йдеться про алкогольне отруєння, а якщо точніше... У цьому селі розташований лікеро-горілчаний завод, і... ну, цим узагалі-то займається прокуратура, по факту... якщо коротко, в одній із партій готової продукції цього заводу нашими експертами було виявлено сильні токсини, хімічний склад і походження яких... ще досліджується, але...

– Тобто, ви хочете сказати, що ми маємо справу з банальним алкогольним отруєнням?

– Можна і так сказати, хоча... ну, слідство ще не з'ясувало всіх фактів щодо поставок сировини, там, інших питань...

– Тоді чому ж село, як ми бачимо, взяли в облогу? Навіщо ці блокпости? Перепрошую, пане Борисе, але це, мабуть, запитання до представника Міністерства надзвичайних ситуацій, який також люб'язно погодився виїхати з нами на місце подій, щоб прокоментувати ситуацію. Прошу, Миколо Івановичу...

– Так, дякую. Ну, перш за все, хочу сказати, що ні про яку облогу не може бути й мови... Просто, через винятковий розголос, який так спотворили, цей, в інтернеті, всі ці перекручення, ми, перш за все, підтримуємо порядок, щоб слідчі, прокуратура, лікарі могли нормально працювати, вивчити ситуацію. Так, ми встановили блокпости, щоб тримати все під контролем до оголошення офіційних висновків. Це просто ті необхідні, я б сказав, розумні обмеження, потрібні для захисту і спокою людей, насамперед – мешканців села.

– Зрозуміло. Пане Борисе, знову запитання до вас: усе ж таки, як усі ми розуміємо, такі безпрецедентні заходи безпеки вказують на можливість, що це, за вашими словами, отруєння, не настільки банальне, інакше чому ним займаються епідеміологи?

– Ну, на це якраз неважко відповісти. Наша участь, я переконаний, це своєрідна формальність, перестраховка, як то кажуть. Коли ми отримали інформацію про надзвичайно високу смертність у Міцному, то зобов'язані були на це відреагувати, перевірити, щоб передусім виключити вірогідність якоїсь інфекційної чи вірусної небезпеки. На сьогоднішній день, як уже було сказано, встановлено зв'язок між більшістю цих летальних випадків, це отруєння, але тут інші запитання важливі: як і чому все це трапилось, звідки ці токсини в алкогольній продукції заводу, тобто, залишається дуже багато запитань, але це вже запитання кримінального, але аж ніяк не епідеміологічного характеру.

– Дякую вам, пане Борисе, і вам, Миколо Івановичу, за вичерпні коментарі, а ми ще неодмінно повернемося до цієї теми у наступних репортажах. Студія?!

* * *

Отець Дмитро розклав на шматині розібраний АКМ. Клацання металу й запах мастила подіяли на Олексія заспокійливо. Та варто було поворухнутись – у грудях з'являвся різкий біль.

Священик поставив перед ним на столі відкриту баночку з жовтуватою маззю.

– Помаж злегка... Якщо ти потягнув м'язи – це... допоможе. Якщо порвав – навряд чи. Хвилин через десять... еее... виходимо.

– Куди виходимо?

– На прогулянку. Свіже повітря... чудовий ранок. Час починати вранішнє... еее... богослужіння.

– Я не зовсім... – Олексій повільно виборсувався з приємного отупіння і напівсну, хоча свідомість його відчайдушно опиралася будь-якому поверненню до реальності.

– Я теж не зовсім... але варто хоча б спробувати. Ми в консерві, братішка... І тому нас... еее... з'їдять.

– І що ти збираєшся робити? Втекти звідси? Чи оголосити їм війну?

– Я більше звик... до... війни. Видно... еее... так розпорядився Господь, – отець кивнув на спортивну сумку зі зброєю.

– Підірвати завод к чортам собачим – це чудова ідея, але навряд чи для цього вистачить твоїх кількох гранат.

– Завод? Чому... завод?

– Ну, як чому, вони ж усі туди пруться, у них там якась довбана база чи що... Це ж усе якось на заводі зав'язано. Звідти треба й починати. Чи ти пропонуєш влаштувати масову ексгумацію? Я не розумію...

– Викопувати вже... майже нема кого... Я знаю, скільки людей... еее... поховано... тут. Цих... значно більше... Вони все йдуть... І я здогадуюсь, звідки.

Риштування на церкві Всіх Святих обтягувала зеленкувата сітка. Чорний прямокутник позначав вхід, до якого вела коротка алея, що під прямим кутом виходила на вулицю Леніна, – метрів за чотириста ця сільська "магістраль" перетворювалася на непримітну стежину й зникала поміж дерев; ув останній хаті, що стояла ближче до лісу, ніж новий храм, жив тесля. У вікні світилося.

– Позавчора поховали, – зауважив отець Дмитро. Вони з учителем підійшли до бокового церковного входу, звідки добре бачили це обійстя.

– Вирішив повернутися по улюблену стамеску?

Священик не відповів. Клацнув замок, але двері не подались.

Отець Дмитро штовхнув їх плечем, тоді ще трохи пововтузився з ключем, – нічого не відбулося.

– Може, варто спробувати через головний?

– Не варто, – священик відійшов на крок назад, а тоді вгатив щосили ногою по дверях. Звук, що пролунав у відповідь, змусив обох відступити назад. І це гули не засуви на дверях, і не сам храм, і не земля під ним.

– Добре, що тобі не вдалося відчинити їх... Е, ти куди?

– Чекай... і не підходь... еее... близько.

Отець Дмитро поліз риштуванням угору – понад дверима, приблизно на висоті трьох метрів, було вузьке і довге вікно. Припавши до нього, священик одразу ж відсахнувся, притулившись спиною до стіни. Він не міг навіть уявити собі, що все настільки...

– Ах ти ж пааадло таке! – Олексій відступав спиною назад, рука його вказувала на хату теслі. – Отче!

Колишній спецназівець діяв набагато швидше за священика; постать сивого дідугана, що з'явився на порозі останньої хати під лісом, лише здивувала отця Дмитра, натомість ручний гранатомет РПГ-7 у його руках змусив відчайдушно стрибати з доволі небезпечної висоти. В падінні він звалив із ніг Олексія і разом із ним покотився пагорбом зі швидкістю відкритих переломів, які за цих обставин були не найбільшою загрозою; саме цієї миті їх оглушило вибухом; священик притиснув Олексієву голову до землі; уламки розліталися широкою дугою; з діри в церковній стіні повалив дим і пил.

Кров заливала очі священику, коліщата свідомості скреготали, але оберталися з максимальною швидкістю.

– Навіть із одрубаною головою самурай ще може... – Олексій закашлявся. Його нудило. Отець Дмитро схопив учителя за барки й поставив на ноги, як добрий бармен – останнього клієнта.

– Тікай... як зможеш... і хай Господь буде... з тобою...

Він відпустив Олексія, а сам поліз нагору, де з-під уламків цегли виднілася його сумка з шансами на порятунок. А втім, безвідносно до сумки, шанси ці зменшувалися з кожною секундою: з провалля храмової стіни, з диму й пороху, пролунало багатоголосе знавісніле гарчання, що його випереджав хіба що сморід; Стікс змінив своє річище; так, це була справжня ріка мертвих – широкий потік гнилої, але достатньо швидкої плоті, що дибуляла, стрибала, повзла або й стікала; сніг під нею перетворювався на місиво нечистот і відірваних клаптів шкіри, жил та кінцівок; магма смерті торохтіла кістками, пінилася гноєм; пожадливий стогін і витягнуті руки; вони б могли з'їсти увесь божий світ, але для початку їх цілком влаштував би сніданок зі священика та шкільного вчителя.

Олексій закричав і, перескочивши огорожу, помчав углиб села; він біг щодуху, попри страшний біль, що розривав йому груди, попри товчене скло морозного повітря, яке наче розрізало легені на тонкі волокна. Десь за спиною пролунав вибух... одразу ж – іще один... а потім нова хвиля демонічного гарчання оглушила його, й вона лунала зусебіч; Олексію здавалося, що він чує в ній більше, ніж могли би передати слова, – задоволення.

Він пробіг через усе село й отямився тільки під дверима хати отця Дмитра; чомусь йому навіть не спало на думку тікати до себе додому, де він залишив свою сім'ю, а точніше – те, що від неї залишилось. Олексій не хотів думати, що від неї залишилось, бо у відповідь на цей розпечений сумнів чув тільки гарчання; по-дорозі він бачив не одну постать, яка сунула в бік заводу; деякі з цих мерців були теперішні, й він сахався від самої лише можливості побачити їхні обличчя.

В оселі священика двері ніколи не замикалися, на них навіть не було замка, – й лише забігши в сіни, учитель метушливо намагався зметикувати, чим би їх підперти зсередини; та поки що він не мав сили; просто притулився спиною до дверей і зсунувся на підлогу; голова впала на груди; втома і спустошення недаремно чатували на його душу.

Перший вибух розбудив їх, другий – поставив на ноги. Всіх, крім Кала, який лежав без свідомості. Його лихоманило, рука протягом останніх годин розпухла вдвічі.

– Це вже ні в які ворота... – Віталій визирав у вікно, де бачив лише засніжену пасторальну благодать. – Скоро, мабуть, до танків дійде. Якийсь маразм, бляха... Як там Кал?

– Його треба в лікарню, негайно, ти тільки подивись, що в нього з рукою! – Кузьма саме намагався розбурхати Ваню, але той тільки стогнав.

– Сука, сраний зомбіленд... – Віталій метався по кімнаті, шукав куртку. Тоді сказав Кузьмі:

– Знайди якусь ряднину, щоб його винести, а я піду заведу машину, двері відкрию. Сука... – Потім глянув на бабу Ніну, яка спокійно сиділа на лавці, поруч із Васильком, котрий беззвучно плямкав ротом, пригорнувшись до старої. – Перепрошую...

Кузьма підійшов до сусідки й присів біля неї, але потрібні слова трималися від нього подалі.

– Тільки не треба мене уговарювать, – сказала вона. – Ми вже якось тут, із Божою поміччю. А ти не сиди й очима не лупай – спасайте свого друга. І хай вас Господь береже... Біжи, синку, біжи.

Кала поклали на заднє сидіння. Кузьма востаннє подивився на затягнуте легкою памороззю вікно. Це слово – "востаннє" – виявилося надокучливою осою і ніяк не хотіло забиратися геть з пелени сліз перед його очима.

Віталій уже збирався рушати, коли нетбук на його колінах сказав "о-оу". Шкурян відкрив пошту й за мить салон наповнився щедрими гронами прокльонів та лайки.

– Скоти, драні скоти!

– Поїхали вже...

Віталій кинув нетбук під лобове скло й завів машину.

– Я ж учора, тобто сьогодні, півночі щолкав... Написав текст... Ну, про те, що тут насправді відбувається... Репортаж, по-суті... Відправив головреду "Української правди"... Може, трохи перебрав у плані емоцій, сука, але ж як тут стриматися... Знаєш, яку я щойно отримав відповідь?

– Ну?

– Смайлік. Ти розумієш? Смайлік!

Машина зрушила з місця. Віталій здав трохи назад, щоб розвернутися. Виїхали на дорогу.

– Зараз виїдемо на цей пагорб, а потім буде поворот ліворуч...

– Пам'ятаю. Я цю дорогу, бляха, нескоро забуду, – а втім, Віталій Шкурян помилявся; до вершини пагорба вони так і не доїхали.

* * *

Дзеленчання розбитого скла спрацювало краще, ніж найкитайськіший будильник у світі. "Сокира", – згадав Олексій ще до того, як розплющив очі. Сокира залишалася там, де він її й залишив після нічного походу на цвинтар, – у протилежному кутку сіней, за два кроки від нього. А зовсім поруч, біля дверей, у розбитому вікні був сморід. І він пролазив у хату спільно зі своїм власником – куцим чоловічком, котрий би зовсім не вирізнявся з натовпу, якби не оця його екстравагантна поведінка.

У грудях вчителя озвався біль. Одначе терпіти біль із сокирою в руках трохи легше, ніж без неї.

– Ти ба, це ж начальство лізе! – Олексій упізнав цього недомірка, підсліпуватого кадровика заводу "Кремінь", Валентина

Олексійовича Моха. Віконна рама виявилася завузька для нього – і зомбі-невдаха застряг; він марно шматував старі шпалери на стіні, ламав нігті, сподіваючись таки проштовхнути своє (ще недостатньо гниле) черевце всередину.

Та Олексій ніби й не бачив цього поплямованого мертвяка, до якого і за життя ніколи не відчував глибокої симпатії. Пам'ять розгорнула перед ним свої конспекти останньої доби й швидко приготувала душевний коктейль із роздратування, жалю і сорому.

Повільно підійшов до Моха, який безпорадно звивався у вікні, торкнувся обухом до його скроні, ще раз примірявся, наче гольфіст перед ударом, а тоді зціпив зуби, прикусив біль і плавним точним рухом вибив мізки з довбешки колишнього начальника відділу кадрів.

"Шпалери доведеться мінять", – хижо посміхнувся; йому хотілося вдарити ще, і якась невидима золота рибка миттєво виконала це бажання: у прочинені двері ввалився наступний мертвяк. За його спиною сичала діркою в горлі (хтось уже намагався її пристрелити, – і облажався) жінка в темному коричневому пальті.

Прорубавши собі дорогу надвір, Олексій відчув страшну втому; пальці, що стискали слизький держак сокири, судомило. Поведінка живих мерців змінювалась – і він у цьому переконався. Тепер вони не просто тихо-мирно мандрували вулицями Міцного: вони нападали перші. До хати священика стягувалась уже ціла делегація зомбі. Вони простягали руки до своєї здобичі, свого майбутнього брата.

"Тікай... Як зможеш...", – нагадав собі Олексій останню пораду священика.

* * *

Коли трапляється якесь гівно, завжди знайдеться людина, яка скаже: "Я так і знав! Знав, що так буде! В мене було передчуття!". Це одна з властивостей гівна – народжувати людей, здатних його передчувати. Але якщо вже гівно трапилось і всі, хто вляпався, давно встигли перетравити чи виблювати свої передчуття, – це аж ніяк не символізує акт очищення, визволення. Біда не приходить сама, а гівно – й поготів.

Невже я думав, що ось так запросто можна сісти в машину і забратися геть із цього прокляття? Не тільки думав, а й вірив. А передчуття... Мені вдалося скрутити їм в'язи, щоб не марудили. Здається, гівно тільки й чекало на це, щоб повернутися зі всіма своїми козирями, якими можна побити і віру, й надію, і навіть – за потреби – любов.

Віталій і далі кляв смайлик, а заодно – весь наш комфортний, але з біса байдужий світ вільних медіа. Оту кого з передчуттям гівна завжди було все ок.

– Кожен мудак завів собі якийсь блог чи акаунт на фейсбуці й щодня сере там, сере, підтирається, і знову сере. Чортові блазні, сука, потєшніки! Нема кому жопу підняти, задуматися, пошуршать, узнати хоч щось, – нахєра? Звякнув, записав коментарчик, склепав новину, – і можна далі срать собі та іншим на голови... В теплі, сука, в добрі. їх би власними кишками до стільчиків примотать – хай би спробували посрать смайліками, може, побачили б тоді, що означає ця вільна, сука, журналістика, коли ніхто нікому нічого не винен, і всім по-барабану...

Кал щось зовсім затих, навіть стогнати перестав. Заснув наче. Я розвернувся, спробував дотягнутися до його чола.

Удар по гальмах жбурнув мене назад, ребра заверещали, Віталія кинуло на кермо, Кал мішком гепнувся на підлогу. Нам назустріч, із вершини пагорба, котилася мертва ріка.

Тепер я знаю, що почуває людина, коли раптом бачить перед собою фуру, яка чомусь опинилася на зустрічній смузі. Різниця тільки в тому, що побачення з фурою – це якась мить, і всі вільні. А те, що сталося з нами... Акваріум. От про що я згадав.

Років десять тому, в Будапешті, друзі потягнули мене в місцевий океанаріум. Я не дуже цікавлюсь усіма цими підводними коростами, команда Кусто завжди спонукала мене переключити канал. У пошуках бару чи ще якогось справді вартого уваги об'єкта я зупинився перед величезним акваріумом, де плавала п'ятиметрова акула. Коли її тупа кілерська морда наближалася до скла, всі глядачі інстинктивно відступали. Скло – це все ж таки дуже ненадійна штука, незалежно від товщини та людської винахідливості, що здатна перетворити його на броню. Коли акула так близько – кожен відчуває холодний доторк; страх зовсім поруч, і саме в цьому наближенні до справжнього гівна полягає сенс відвідування океанаріумів, тераріумів та інших місць, де живуть ті, хто може вас убити і зжерти. Але тоді я думав про інше; намагався уявити (гарячі вітання команді Кусто!), що відчуває людина, коли перебуває в маленькому замкненому просторі, наче в такому от акваріумі, а навколо неї – у ролі туристів, які вже добряче зголодніли, – рояться десятки, сотні акул? Чи змінюються ролі? Як вони сприймають такий експонат у своєму світі? Теж відчувають небезпеку і ненадійність? Хтозна. Натомість я чомусь переконаний, що людина під водою, оточена акулами, може почуватися набагато комфортніше, ніж у просторому залі, разом з іншими власниками цифрових фотоапаратів, перед однією лише рибою-переростком за товстим склом. Уся справа у передчутті гівна. Якщо раптом в океанаріумі трапиться якесь гівно (ну, якийсь ідіот дивом залізе нагору й впаде у воду, чи скло все ж таки скористається шансом засвідчити свою ненадійність), – це шокує всіх присутніх. Людина ж, яка спустилась у клітці під воду, залишила левову частку свого передчуття гівна ще на поверхні. Будь-яка найдрібніша халепа в океанаріумі – надзвичайна, під водою – принаймні очікувана.

Отже, не акваріум, а таки клітка. Замкнутий простір під водою. Ось що це було.

Кілька мерців (скільки їх там могло поміститись?) атакували лобове скло. Один із них просто перед моїми очима гатив головою об шибку; ось над ним з'явилася ще одна морда, яка намагалася прогризти собі шлях до живої плоті; ламкий скрегіт зубів (трудяги в океанаріумах та на автомобільних заводах знають свою справу); ще в одного мерця від удару вискочило око й стікає, наче розбите яйце, – річ у тому, що номер перший встиг кілька разів припечатати його лобом.

У бокових вікнах з'являються нові й нові мармизи, кістки, зламані нігті, й усе це шкребеться, гупає та гарчить; на даху хтось підстрибує – і залишається тільки сподіватися, що серед цих трупів немає представників Книги рекордів України, чемпіонів із надмірної ваги.

Віталій намагається зрушити авто з місця – але колеса пробуксовують, і мені неважко уявити гнилі фонтани зі снігу, грязюки й плоті, що летять із-під коліс.

Вікна втрачають прозорість. Зомбаки виявляють неабияку кмітливість і починають розгойдувати машину. Рапани – ось іще одне точне слово, яке нас стосується.

Ще трохи – і вони перекинуть авто.

Але чомусь вони змінюють тактику. Більше того, заспокоюються і перестають колошматити та дряпати кабіну. Деякі відходять на півкроку, відтісняють тих, що позаду. Наче дисципліновані японські туристи в океанаріумі. Тільки в їхніх руках немає фотоапаратів, та й рук багатьом відверто бракує. Тепер можна, принаймні, побачити, скільки їх. Набагато більше, ніж здавалося під час навали. В щільному колі мертвяків немає жодного просвітку.

Відчайдушному крикові передувало тихе, обережне шарудіння. Віталій змахнув руками, влучивши зовнішнім боком правої долоні мені по обличчю; на якусь мить в очах потемніло, рот наповнився кров'ю; кілька секунд я не міг зрозуміти, що відбувається; крик зливався з сичанням і хрускотом.

Кал. Він прокинувся. І був голодний.

Можливо, за інших обставин це нагадувало б пристрасний поцілунок нетрадиційно орієнтованих громадян. Луснула шкіра; Віталій безпорадно молотив руками, він тонув; ось Кал одірвався від шиї шефа; кров навколо рота, чорні монети очей, здатні побачити лише одне: хліб; він жував і наче прислухався до чогось; може, до свого голоду; а тоді повернувся до мене, харкнув кривавим згустком, і знову припав до рани, намагаючись вигризти м'яз.

Зомбі за вікнами чекали. І саме їхній спокій пробудив мою паніку. Клітка виявилась оманою. Правою рукою я намацав замок на дверцятах – це був би відверто дурний вчинок, але все вирішує відстань; свідомість навіть у цілковитій безвиході не втомлюється рахувати: якщо відстань до однієї смерті – сантиметрів сорок, а до іншої – більше метра, то варто вибирати варіант бе. Так, у людини завжди залишається вибір.

А ось і варіант ве. Бардачок. Відкрився. Ганчірка. Телефон. Ліхтар. В жопу. Пожмакана газета. Рукавиці. І прекрасний, чудовий звук. Музика небес. Свято-цвях-дзвякнути. Це викрутка. Хрестовидна.

Падло, яке ще годину тому було моїм другом, добралося до яремної вени, – Віталій намагався вчепитись йому у волосся, проклинав застібнутий ремінь безпеки, та голос його невблаганно перетворювався на хрип і булькання. Якого біса в людині стільки крові? Не думати. Замахнувся. В мить удару все ж таки заплющив очі. Й закричав.

Фатальна помилка – ось як це називається. Якісне вбивство потребує кваліфікації, а не вереску.

Можливо, монстр зреагував саме на мій крик. І він вчасно відсахнувся – викрутка прохромила голову мого шефа трохи вище вуха.

Якби в цю мить зомбі довкола машини влаштували бурхливі оплески, якби все це припинилось, якби все це було грою, дружнім жартом колег – я б не образився, Їй-Богу, попри всю жорстокість такого розіграшу.

Але Віталій був мертвий, а сморід крові переконував: навіть якщо це гра, то вона ще не завершена, триває овертайм, і свисток арбітра – в моїх руках. Варто лише вийти з клітки.

* * *

Олексій ніколи не був у театрі; майбутній шкільний учитель мав атрофовані мистецькі смаки й любив тільки цирк. Те, що відбувалося на вулиці, не мало нічого спільного з цирком; це було якесь незрозуміле й абсурдне видовище, – натуральний театр.

Ось, зовсім поруч, виїзд із села – якихось півтора кілометра, далі можна зрізати кут через поле, і все залишиться в минулому. Це ж так просто. Але величезний натовп живих мерців, який він побачив на своєму шляху, змусив його заховатися за найближчою повіткою. Вони оточили якесь авто, й чекали. На що? Така нехарактерна смиренність живих трупів непокоїла.

Нижче по вулиці з'явилася ще одна постать. Один із них, очевидно. Він тягнув за собою голоблю, низько опустивши голову, й помітно накульгував. Протягом усіх останніх днів мерці рухалися тільки в одному напрямку – до заводу. Величезний натовп зомбі, визволених із церкви, прямував туди ж. З іншого боку, сьогоднішній напад на хату священика свідчив, що в програмі відбулися певні зміни. Одинак із голоблею йшов назустріч мертвій ріці; синій форд із якихось причин став загатою на її шляху. Ось він підійшов зовсім близько – і товариство гниляків ожило: всі враз розвернулися в його бік. І тоді цей божевільний підняв голову й закричав на них пронизливим, писклявим голосом.

– Боже милосердний, звідки він тут взявся? – простогнав Олексій, впізнавши нещасного сільського дурника Василька, який намагався замахнутись голоблею; вона була заважка для нього; втративши рівновагу, Василько полетів шкереберть, і його писклявий крик умить заглушило голодне ревище: мертва ріка накинулася на бідаку.

Вчитель стиснув сокиру, але тільки скривився від болю й безсило опустив руку. Він іще не був божевільний, ні, йому вистачило клепки в голові, щоб залишитись у своїй засідці. Цієї ж миті передні дверцята машини відчахнулись, і звідти буквально викотився чоловік, заюшений кров'ю. Скориставшись тим, що зомбі накинулися на дурника, й біля машини їх залишалося зовсім небагато, цей відчайдух зміг утекти. Він біг наосліп, і його можна було зрозуміти. Еге ж, коли смерть аж так близько, все вирішує відстань. А надто в тому разі, коли смерть непогано бігає: декілька мерців рвонули услід; не всі з них були здатні наздогнати здобич – трупи з понівеченими ногами швидко попадали, але четверо з них були напрочуд спортивними мерцями.

Втікач узяв трохи лівіше від повітки, де причаївся Олексій, – у тому напрямку було старе глинище.

"Навряд чи він зможе видертися нагору..." – вчитель бачив, як відстань між гниляками і закривавленим утікачем поволі скорочується; за кілька секунд вони проминуть повітку, й незабаром гонитва припиниться; швидкість тут не має значення – аутсайдерам гарантована перемога.

Глинище закінчувалося прямовисною стіною заввишки три з половиною метри; спроба оминути його, повернувши праворуч, – небезпечна і без живих мерців: там починалося озеро, яке тільки-но взялося кригою; праворуч стіна врізалась у ліс, ставала пологіша, але видряпатися нагору, ще й взимку, міг тільки той, хто точно знав про існування непримітної стежки, вирубаної сходинками. За глинищем починалося так зване Верхнє Міцне – невеличкий хутір, зо п'ять обійсть, а за ним – широченне поле, поділене лісосмугами.

"Принаймні, в нього є шанс. Якщо трохи допомогти...", – Олексій підвівся й зиркнув на вулицю; зомбі розтерзали Василька й тепер чубилися між собою за кращі шматки. Один із них сидів на узбіччі й розпачливо крутив у руках голову божевільного.

Лють і відчай вирішили все за нього; міцніше стиснувши сокиру й зціпивши зуби, Олексій кинувся навперейми мертвим бігунам.

Нечасто можна побачити людину, яка наздоганяє тих, хто за кимось женеться. Останньою з чотирьох переслідувачів була жінка в самих лише трусах і ліфчику, яка трохи відстала; додати швидкості їй заважали власні тельбухи, які волочилися позаду, пропущені між ногами. Олексію навіть не довелося наздоганяти її – він просто наступив на кишку, й мертва красуня полетіла у сніг; вона ледве встигла підвести голову, як обух сокири розтрощив їй череп; зомбі, що бігли попереду, зупинилися; зігнувшись, наче в кожного на плечах був центнер картоплі, вони повернулися до нахаби, який став на заваді їхньому рекорду. "Троє, їх лише троє", – намагався заспокоїти себе вчитель. Мерці зірвалися з місця, наче спринтери з високого старту, і накинулися на нього одночасно. Олексій встиг увігнати сокиру одному з них межи очі. Втім, ще коли лезо опускалося на облізлу довбешку, він уже зрозумів, що на цьому битва завершилася: чиїсь зуби вже виривали шмат шкіри з передпліччя, пальці випустили держака – а з ним і останню надію на порятунок. Холод і слиз на шиї, різкий біль і беззвучний крик: із розірваним горлом важко покликати на допомогу.

Двоє мерців заходилися шматувати на ньому одяг; третій, амбал у куфайці з нашивкою "ОХОРОНА" на рукаві, впився зубами в трахею, сильно шарпонув головою, тріснув хрящ; і тоді, наче щось згадавши, він випрямився, засичав; інші двоє досі

роздратовано шматували пухову куртку – пір'я обліпило їх, від чого зомбі стали схожі на гігантські й надзвичайно агресивні сніжинки; зомбі-охоронець загарчав і влупив своїм дохлим колегам по запотиличнику, а тоді ще й узявся копати їх ногами під ребра; цей древній спосіб привернути увагу подіяв навіть на трупів; здоровило простягнуло руку в бік глинища; хай друга страва холоне, та першу треба з'їсти гарячою, – залишалося тільки її наздогнати.

* * *

Кузьма вважав себе оптимістом: із числа тих, хто завжди добре поінформований, а тому не починає святкувати перемогу на проміжному фініші. Якимсь чином він одірвався від переслідувачів, і тому побіг іще швидше.

Земляні східці засипало снігом, і навіть навкарачки Кузьмі вдалося видертись нагору тільки з другої спроби. В дитинстві він із сусідськими дітьми частенько бував на цьому глинищі. Вони брали з собою лопати й рили справжні печери, ховали й відкопували скарби. Тепер від цієї стіни залежав його порятунок.

Стежку замело, східці пообвалювалися, стерлись.

Кузьма загримів на п'ятій чи шостій сходинці й покотився вниз; ухопився рукою за гілляку, але не втримався – тільки обдер долоню. "Котись, котись чорту в зуби", – підбадьорювало глинище.

"Може, це лише вітер", – спробував заспокоїти себе Кузьма, почувши клекотіння позаду.

Видряпавшись нагору, впав обличчям у сніг; облизав пошерхлі губи; смак поту та крові, що цебеніла з розбитого носа, протверезив свідомість, яка ледве балансувала на межі блаженного безпам'ятства. Клекотіння змішувалось із виляском гілля десь унизу: зомбі спритно лізли на глинище.

"Вони точно не захекаються", – нагадав внутрішній оптиміст.

Хутір починався праворуч, до ближчої хати – метрів двісті, не більше. Кузьма розумів, що бігти через поле, в надії дістатися дороги – самогубство.

Відстань до смерті знову скорочувалась. І ще невідомо, чи

не спішить він їй назустріч: хтозна, чи відчинять йому в одній з цих осель, де у вікнах – темно, і димарі давно захололи.

Офісний працівник – легка здобич. Живі мерці ось-ось мали переконатися в цьому.

Кузьма кинувся до крайньої хати. Двері замкнені. Немає часу тарабанити й волати про допомогу. Трійця зголоднілих мертвяків – за якихось тридцять кроків.

І тоді він побачив світло. Тонку смужку світла між одвірком та металевими дверима гаража; зіскочити з ґанку й перебігти широке подвір'я – якихось кілька секунд. Біда в тому, що це був шлях назустріч мерцям. Хто останній, той і квач.

Волі немає, рішучості немає, – що в такі хвилини люди збирають у кулак? Тільки боягузтво; адже внутрішній боягуз – найбільший життєлюб, його шкура настільки цінна, що виростає хутром всередину.