Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Георгій хотів був сказати: «Так точно!», але схаменувся: чому ж тоді його тягне до цієї революціонерки Євдокії?

Марина пильно подивилася на нього. Він уловив її запитальний погляд і знітився. Георгій був готовий розтерзати Марину за цю її манеру бачити його наскрізь... Вона, ніби зрозумівши це, відвернулася. На її обличчі застиг той холодний вираз, яким вона хотіла висловити свою ігнорацію.

Заграла музика, і він запросив її на танець.

– Що ти від мене хочеш? – спитав Георгій Марину.

– Я від тебе? І що це тобі стрілило в голову? Це я тобі потрібна. Як посередник між тобою і Євою.

Георгій ще більше роздратувався. «Нічого я такого не хочу. Я хочу позбутися Єви, а не добитися її!»

Йому було цікаво, чи знає Марина все про Євдокію, тому спитав:

– Я не знаю, в яких ти стосунках з нею, але... чи тобі відомо, що вона... Що вона... – не докінчив він.

– ... не така проста, як здається на перший погляд? – завершила його питання Марина і сама ж і відповіла: – Я тебе попередила про це перша. Пам'ятаєш? Тоді, на британському прийомі...

– Що ти мала на увазі?

– Те саме, що й ти...

– Не говори зі мною так! Відповідай: ти знаєш щось про націонал-анархізм?

– Припустимо, що не знаю.

– Припустимо, що знаєш! – різко обірвав її Георгій. – Пояснити мені, що це означає? І навіщо воно мені?

– Відпусти мене!

Георгій міцно її тримав. Він хотів домогтися від неї відповіді. Проте вона не була налаштована на цю дискусію.

– Зараз покличу Ільчишина і пожаліюся, що ти до мене чіпляєшся! – із злом випалила Марина, вирвалася від нього і сіла за стіл.

Вони остаточно зіпсували настрій один одному.

– Георгію, це вже зовсім негуманно до Марини! Кажи: що ти їй таке сказав, що в неї пропав апетит? – пожартував Ігор.

– Доконали ви мене! – розізлилася Марина. – Я їм не більше від вас! Просто я їм із задоволенням! Я все роблю із задоволенням: їм, п'ю, працюю, люблю! Тому в мене все добре і виходить. Я люблю життя! Навіщо мене цим дорікати раз по раз?

Ігор злякався: якщо зараз Марина буде робити розгон, то перепаде всім – від нього аж до директора ресторану.

– Все, котусю! Все! Я з усім згоден! Тільки не хвилюйся! Давайте замовимо десерт!

Тим часом на протилежному боці столу зав'язалася суперечка у Бородачів.

– Борисе, тобі не можна солодкого! – скомандувала Ольга. – У тебе підвищений цукор!

– Мовчи, вобло! – несподівано огризнувся той у відповідь.

Усі за столом завмерли. Борис набрався до неможливого.

– Ти мені тут не командуй! Плоскодонка! Не дави на мене! Мегера!

Усім стало ніяково. Усім, окрім Ольги. Вона простягла руку і взяла його за підборіддя:

– Ти, Бородач! Сконцентруй свій погляд на мені! І слухай уважно! Ти – нікчема! Ти – втілення нікчемності всіх тих мужиків, які видерлися на верхівку суспільства! Ви сидите там своїми зомлілими задами й уявляєте, що схопили бика за роги! А самі тримаєтеся за свої власні роги! Ви на своєму віртуальному Олімпі безнадійно відстали від життя! Якби ви знали, як ви нас дістали своїми віртуальними політичними іграми, своїми віртуальними стражданнями за долю України і своїми далеко не віртуальними простатитами!

Тепер здивовані погляди сконцентрувалися на Ользі. Здається, вона теж перебрала.

– Нічого собі! – аж підскочила на місці Марина. – Це ж треба було так постаратися, щоб довести незворушну Ольгу до такої стадії! Що він тобі наговорив, Олько? – Я вже не можу з ним жити! Коли б ви знали, які афери він крутить з такими, як і він сам! Шахер-махер-парикмахер! Хто править Україною? Кому не лінь —■ тільки не професіонали, тільки не українці, тільки не чесні люди...

– Мовчи, стерво! – рявкнув Борис до Ольги.

– Е ні! – заперечила Марина. – Олю! Я хочу ще! Скажи їм в очі всю правду!

Ольга встала з-за столу і, похитуючись, уперлася в нього руками.

Георгію стало шкода її. Вона не розуміла, що робить. Він тихенько смикнув її за рукав:

– Не треба, Олю! Потім жалкуватимеш!

Ольга поглянула на нього затуманеним поглядом, і її очі наповнилися сльозами:

– А ти?.. Ти, чому ти не захотів на мені одружуватися? Це через тебе я вийшла за цього ідіота!.. Через тебе!..

Георгій почервонів. Він терпіти не міг жіночих сліз і звинувачень. Тим паче йому було дуже незручно перед Борисом. Георгій перелякано глипнув на друга, проте той виглядав цілком спокійним.

– Що тебе в мені не влаштовувало? – продовжувала скиглити Ольга. – Що я робочо-селянського походження? Так? Що я недостатньо вишукана для тебе? Ну то й що? Зате я б тебе любила!

Борис гидливо скривився. Він був зовсім п'яний. Марина, також відчуваючи деяку незручність, спробувала перевести розмову на іншу тему:

– Щось холодно стало! Поїхали додому!

Усі піднялися з-за столу. Георгій махнув офіціанту:

– Рахунок!

Цього разу Ольга вхопила його за рукав:

– Скажи, чому ти досі не одружився? Через мене, правда ж?

– Ні, – холодно сказав Георгій. Він ледь стримався, щоб не вигукнути: «Та як ти тільки таке могла подумати? Ти ніколи мені не подобалася! Навіть трошки!»

Однак він намагався ніколи не ображати жінку. Принаймні словами. Незважаючи на те, що він уперто дотримувався цього правила, жінки все одно ображалися. Як казала Аліса: «Я ображаю тебе словами, а ти ображаєш мене своїми діями!»

– Скажи! – не відставала Ольга. – Чому ти не одружуєшся?

– Бо він любить чоловіків! – примирливо сказав Борис, і всі розсміялися, настільки безглуздою була ця думка.

– Я одружуюся! – випалив Георгій, немов намагаючись довести всім свою безгрішність у плані сексуальної орієнтації. – На жінці, яку шукав усе життя.

Його немов ошпарило від власних слів, які він геть несподівано для себе вимовив.

На нього уважно подивилися чотири пари шокованих очей. Вони чекали від нього роз'яснень. Георгій зиркнув благальним поглядом на Марину, мовляв, «виручай». Однак зона відвела очі.

«Я щось не те ляпнув? – злякався Георгій.

– І хто ж вона? – тихо спитала Ольга.

– Побачите скоро... —■ запевнив Георгій.

Підійшов офіціант і приніс рахунок. Розмова перервалася. Липинський розрахувався, і всі рушили до машин: Георгій підвозив напоєну майже до безтями компанію до санаторію.

Він їхав за кермом і лаяв себе подумки за необережність. ■Л хто мене тягнув за язика? І навіщо я бовкнув про одруження? Підсвідомість спрацювала, чи що?»

Він попрощався з Ільчишиними біля їхнього корпусу. Марина спитала в нього:

– А вона про це знає?

Питання лишилося без відповіді. Георгій мовчки пішов геть.

Він любив вечірні прогулянки темним парко:.' санаторію. Що-що, а парк тут був суперовий. Закладений в імперські часи, дбайливо доглянутий у радянський період і, як не дивно, не занедбаний в часи незалежності. Натхненно співали цикади. Закохані вони, чи що? Георгій ішов повільною ходою, глибоко вдихаючи субтропічне повітря.

– Гей, Джордже! – почулося Маринине навздогін. – Я. післязавтра їду до неї. Вона якраз відпочиває під Феодосією. Може, разом?

Георгій зупинився, прислухався, але не обернувся. Постояв і пішов далі, в темінь. Липинський у санаторії прокидався дуже рано. Його будило сонце і крик чайок. О цій порі не спали лише Жулинські і Мовчани. Микола і Галина щоранку здійснювали свій ранковий заплив. Уранці море було сонне і лагідне. Плавання заспокоювало Георгія, як ніщо інше. Після ранкового запливу він почувався молодим і гарним, розумним і жаданим.

Після сніданку море вже було не те: на морській поверхні з'являлися дратівливі хвильки, а у Георгія в душі – певні сумніви щодо своєї ідеальності. В обід його неспокій посилювався в такт збуренню моря. Купатися в ньому вже не здавалося хорошою ідеєю: хвилі плюскали в лице і збивали з ритму дихання. Обідня пора – спека, розбурхане море і, відповідно, Липинський – дражливий і невпевнений у собі. Коли увечері перед сном море заспокоювалося, Георгій трохи охолоджувався, і його долала байдужість до всього.

Він лягав у ліжко і читав Діаруш Величка.

Українська діаспора у світі селиться дисперсно, на відміну від єврейської, італійської та китайської. Навіть за кордоном українці не можуть помиритися між собою. Це й не дивно. Головною українською дією на історичному шляху було відділення. На всіх рівнях і в усіх сферах. Українська традиційна сім'я, на відміну від російської, ділилася щоразу, як син одружувався. Українська сільська громада ніколи не була монолітною цілісністю з гаслом «один за всіх – всі за одного», як це було в російській традиційній общині, навпаки,

вона була простим територіальним об'єднанням окремих сімей, які жили сепаратно й автономно. На противагу моноцентричності російської соціальної піраміди – від барина до царя-батюшки, в українців – поліцентричність.

Георгій замислився. Колись його мама-філолог казала: для української мови не стільки актуальний об'єднувально-з'єднувальний префікс «з», скільки роз'єднувальний префікс «роз»...

Головна помилка політичного процесу часів незалежності – виголошення президентської республіки. У росіян завжди був Батюшка-Цар, а українці його ніколи не мали, навіть якщо формально він існував. Якщо в росіян не буде батюшки-царя, вони все одно його собі знайдуть. Бо вони без нього не можуть жити. Вони повинні прокинутися вранці переконані, що Він теж прокинувся – жорстокий, але справедливий. Не жорстокий не є справедливим. Не жорстоким був ліберал Олександр II, який, відмінивши кріпацтво, почав руйнувати імперію, тож його й убили. Не жорстокими були Горбачов і Єльцин, які доруйнували імперію, їх теж убили, щоправда , морально.

В українців усе навпаки. Якщо на Олімпі з'явиться щось подібне до царя, вони обов'язково почнуть його закидати камінням. Яким би він не був. Президентська республіка була від початку приречена на провал.

Щоправда, помилково вважати панацеєю парламентську республіку. Демократизм Запорізької Січі не зміг створити у політичному плані нічого путнього. Українському етатизму притаманна анархічність апріорі. Такі ми є, українці.

Для того, щоб зрозуміти, в якій іпостасі виживе Україна, треба, знову ж таки, озирнутися назад. Адже історія повторюється. Повторюється за алгоритмом, притаманним тому чи гнилому народові. Що нам говорить алгоритм української історії?

Те, що найголовніша риса української політичної моделі – є її запрограмованість на самознищення. Вона виникає як співіснування несумісного і протилежного. В часи національних піднесень завжди співжили і ворогували несумісні сили: інститут гетьманства – інститут демократії Запорізької Січі, Верховна Рада – Адміністрація Президента, Петлюра – Скоропадський... І завжди невидимо була присутня третя сила, яка, мовчки спостерігаючи за тим, що діється в Україні, спрямовувала політичну дію у вигідне їй русло. Назва цій третій силі —■ Росія...

Боротьба між Верховною Радою і Адміністрацією Президента врешті-решт призведе до самознищення політичної системи України і перемоги (вже вкотре!) третьої зацікавленої сторони. Цього не станеться лише за однієї умови...

Ніч перед Марининою поїздкою до Євдокії Липинський не спав. По-перше, в двох газетках вийшли дві паскудні статейки, які ставили під сумнів Георгієву професійну порядність. Однак більше його хвилювала Євдокія. Він нервував. О п'ятій ранку Георгій вирішив, що не їде. О шостій він підхопився з ліжка і почав збиратися в дорогу.

Липинський чекав Марину біля її машини, а та вискочила з корпусу на п'ятнадцять хвилин пізніше, заспана і похапцем одягнена. Вона тягла за собою малого Данила.

– На моїй поїдемо чи на твоїй? – замість привітання спитала вона Георгія, позіхаючи.

– Я ж не самовбивця, – відмовив той і відчинив дверцята своєї красуні-машини.

– Тільки тихіше на віражах, – попередила Марина.– Мене закачує.

– Та знаю, знаю! – посміхнувся Георгій. – Ще досі пам'ятаю свою першу заригану машину.

– Ой, не треба! – попросилася Марина.

Обоє згадали, як Георгій на зароблені в будзагоні гроші купив машину. І першу поїздку за місто вони здійснили на Борисів день народження, після чого Георгій з Мариною – як найбільш тверезі – розвозили довго і нудно по хатах і гуртожитках всіх своїх друзів: одних заводячи попід руки, інших – мало не заносячи на своєму карку. Марину під кінець розвозки так закачало, що при в'їзді у її власний двір вона не витримала.

– Ти через цей випадок не вийшла за мене заміж? – посміхнувся Георгій.

– Ага! Я тобі ще довго не могла дивитися в очі!

– Даремно! Моя мама мала хворий жовчний міхур, її також часто нудило. Я це цілком нормально сприйняв.

– Так чи інакше, але це була доля: нам не можна було одружуватися. І ми правильно зробили. З тобою я була б нещаслива. Стала б істеричною, злою, заздрісною і ревнивою бабою! А з Ігорем я розцвіла: і як жінка, і як особистість.

– Слухай, я давно вже хотів спитати тебе або Ігоря: ви так майстерно граєте в «голубочків»... Це щиро?

– Граємо? – здивувалася Марина. – Ти ж, як і я – овен. Овни не вміють прикидатися. Овни – не артисти. У них на морді написано: чи вони люблять, а чи ненавидять!

Георгій замислився й автоматично натиснув на газ. Дорога його заспокоювала.

– Липинський, я ж просила! – дорікнула Марина. – Я люблю швидкість, тільки не на кримських дорогах! Ой!

Георгій її не чув. Він мчав, як несамовитий. Марина зрозуміла: зараз чіпати його не можна. Тож на всяк випадок пристебнулася ременем і вп'ялася в дорогу очима.

Липинський любив кримські краєвиди. Добре, що в Україні є Крим. Георгій не поділяв думки, що Крим був відданий Україні Хрущовим під впливом емоцій. Це неправда. Хрущов був шоумен і зробив з передачі Криму Україні політичне шоу. Насправді ж у цьому існувала господарська доцільність. Зміна субординації – це був розумний прагматичний крок господаря. Шкода, що в України руки до Криму не доходять...

– їдемо через Сімферополь чи по узбережжю?– спитав Георгій.

– Через Сімферополь. Тут дорога краще-. Тільки не жени! У мене діти малі! А ти ще своїх навіть не народив!

Ці Маринині слова примусили знову ж таки замислитися над тим, що його чекає в майбутньому.

– Як ти думаєш... – почав він, але не закінчив свою думку. Він просто не знав, як її сформулювати.

– Я не думаю – я знаю. Саме вона, Єва, – твоя доля, – переконувала його Марина.

Георгію полегшало. Отже, він чинить правильно.

– А як мені бути з її анархістськими уподобаннями? Марина здивувалася або зробила вигляд, що здивувалася.

Цих жінок не розбереш. – Якщо чесно, то людини, більш віддаленої від анархії, ти не знайдеш... Вона такий педант!

Марина сміялася.

– У школі вона завжди здавала свою контрольну роботу найпізніше, хоча розв'язувала все найшвидше. А знаєш – чому? Вона виводила своїм каліграфічним почерком кожну цифрочку!.. Це мене так дратувало! Адже я повинна була встигнути все скатати! А якби ти знав, як вона прасує!

«Невже краще від мене?» – подумав Георгій.

– Говорячи про анархізм, я маю на увазі її політичні уподобання, – уточнив він.

– Тобі що – жити з політичними уподобаннями?

– Ти не розумієш: вона член терористичної групи! Марина розсміялася.

– То це зона підірвала «близнюків» у Нью-Йорку?

– Точніше, – поспішив виправитися Георгій, – це не тероризм, а щось на зразок кревної помсти...

Марина покрутила пальцем біля скроні. Георгій зрозумів: Марина нічого не знає. Або дуже добре це приховує. Він замовк.

– Це в тебе такі еротичні фантазії? У суперджентльмена кохана жінка – терористка. Яка романтика!

Георгій чекав, поки вона замовкне. Нарешті вона стишила голос:

– Якщо серйозно, я здивована, що ти так блискавично прийняв рішення одружитися.

– Я взагалі не приймав ніякого рішення. Якщо чесно, то я Євдокію зовсім не знаю. Слова про одруження злетіли з язика абсолютно несподівано для мене самого.

– Отож! – зітхнула Марина. – 3 тобою завжди було важко... А тепер тебе, старого холостяка, приборкати неможливо. Розбирайтеся самі без мене!

– А чого ж ти їдеш туди?

– Яв Ялті погано себе почуваю. Хочу бодай кілька днів відпочити в іншій кліматичній зоні.

Вони вже дісталися Сімферополя і з'їхали по об'їзній дорозі на феодосійську трасу.

– Що сталося з Ольгою? – спитав у Марини Георгій.

– Вона тебе досі любить. Навіть Борис уже з цим змирився. У них дуже нещасливий шлюб.

Георгій наморщив лоба.

– Тільки ти не думай, що причина в тобі. Вони просто не пара. Адже Борис одружився на Ользі також не з любові. До речі, в нього є коханка?

– Немає.

– Я так і думала. Треба віддати належне Борису, він один із небагатьох, який не зробив типового кроку успішного сорокарічного чоловіка – не пішов «по другому кругу», тобто не одружився вдруге. Я думаю, у нього проблеми зі здоров'ям. Порадь йому, як друг, узятися за себе.

– Марна справа. Він належить до тих людей, які нехтують здоров'ям.

Марина погодилася.

– А що з твоєю фірмою? – поцікавилася вона. Георгій знехотя розповів їй про ситуацію. Звичайно, вона

не розуміється на всіх нюансах, однак має нюх. Вона вміє слухати. А вислухавши, починає фразою: «Нюхом чую...» Ось і зараз вона уважно вислухала його, а коли він закінчив, сказала:

– Ти не дуже побивайся, Георгію. Нюхом чую, все буде гаразд. От побачиш: ти ще виграєш від цього!

Повірити їй було дуже важко, просто неможливо. Однак він знав: Марина рідко помиляється. І все-таки заперечив їй:

– А мені здається, що тобі таки доведеться замовляти циганський табір на мій похорон...

Вони наближалися до Феодосії.

– Куди їдемо?

– Треба на карту зиркнути. Євдокія в селі квартир}' наймає...

– Чому не в санаторії чи не в готелі?

– Вона любить природний відпочинок. А тут гарний клімат для астматиків. У неї син хворий.

Перед вказівником населеного пункту Георгій спинився.

– Нарушаєм... – пожартувала Марина. Георгію було не до жартів.

– Я боюся! – признався він. – Мій приїзд означатиме, що я вже остаточно все вирішив. А я вагаюся.

– Ну то повертай! Мені теж не дуже хочеться бути третьою зайвою поміж вами. Ти їдь назад, а я не признаюся, що їхала з тобою і що ми разом відпочиваємо... Хочеш? – Хочу! – зрадів Георгій цій пропозиції. Однак, завівши двигун, передумав: – Не хочу!

Він рвонув машину, і вони влетіли в приморське село, здійнявши за собою куряву.

Під'їхавши до будиночка, шо стояв на невеличкому пагорбі над морем, Георгій побачив Євдокію у ситцевому платті, білій сільській хустці на голові. Вона розвішувала на мотузки випрану білизну. Озирнувшись на звук машини, вона так і завмерла, а її руки вчепилися у прищіпки на мотузці.

Вона була дуже природна і дуже чиста. її смаглява шкіра відтіняла білосніжну хустку, що стримувала неслухняне волосся. Вона дивилася на нього поглядом, яким зустрічає дружина рибалки свого чоловіка, що повертається з моря після небезпечного шторму. В її очах було те, що завжди шукав Георгій в жінках: надійність, чесність, благородство і жіноча сила. Він зрозумів, що зробив правильно, приїхавши сюди.

Марину з хлопчиками поселили в одній кімнатці, а Липинський опинився з Євою в іншій, з виглядом на море. У цій невибагливій хатині Георгій уперше за багато років відчув душевний спокій і скімливе ностальгійне тремтіння: він неначе опинився у своєму дитинстві. Колись вони з мамою винаймали подібний будиночок на морі, біля якого ріс садочок з персиками та смоквами.

... Щоранку Георгій, Євдокія, Марина і двоє хлопчиків снідали у дворі під великою шовковицею, а потім ішли на

море. А море тут було зовсім не таким, як у Ялті. Воно було м'яким і доброзичливим. У будь-яку пору дня.

Липинський бачив у своєму житті шикарні курорти, він часто відпочивав у п'ятизгркових готелях. Але тільки зараз відчув повну насолоду від спілкування з морем. У цій простій халабуді над морем, з простою їжею, і рипучим дерев'яним ліжком, яке завдавало їм з Євою особливих клопотів (адже за стінкою спала Марина з хлопчиками), він відчував щастя, яке інколи називають земним.

Єва була палкою коханкою. Крім того, відчувалося, що вона дуже давно не спала з чоловіком, тож її пестощі були дуже чуттєві та свіжі. Георгій же ловив себе на думці, що не знає, як поводитися з нею в ліжку. Він зовсім розгубився. Стосунки з Євдокією були зовсім інакші, аніж з іншими жінками. Кохання з нею не було для нього процесом задоволення власних сексуальних потреб, а навпаки, він «працював» тільки на неї і при цьому із жахом усвідомлював, що до кінця не розуміє, чого їй хочеться і чи їй насправді добре з ним у ліжку. Він стільки часу прогаяв з іншими жінками! Він так і не навчився кохати їх! От і зараз його власний досвід виявився нічого не вартим! Георгій відчував себе, немов «перший раз у перший клас». Його охоплювали почуття радості, гордощів за себе і страх перед невідомим.

– Ти за мене вийдеш заміж? – питав Липинський у Єви.

– Так. А ти не боїшся?

– Боюся.

– Чого саме?

– Твого націонал-анархізму. Скажи, що це неправда.

– Кажу, що це неправда. Заради тебе я вії.оікаюся від усього...

Минуло три дні.

Уранці вони, як і завжди, снідали під шовковицею. На столі стояла миска з персиками, кава, чай, цукор рафінад і свіжий білий хліб. Марина жартувала з приводу нічного безсоння, а Георгій з Євою сором'язливо посміхалися, як молодята на сватанні.

Зненацька у Липинського задзвонив мобільник. Усі здригнулися. Телефон дзвонив якось дивно, немов віщуючи неприємності. Георгій притулив його до вуха.

– Алло! Так, Ірино Марківно! Що сталося? Я так і знав! Не журіться! Я їду!

За столом усі завмерли. Навіть діти.

– На наш офіс здійснено напад. Потрощили все. Якісь бандюги...

Липинський став збиратися в дорогу.

– Яз тобою, – сказала Єва.

Георгій не заперечував. Він навіть зрадів, що в цю важку для нього хвилину Єва буде поряд.

Машина летіла крізь жовтий кримський степ з далекими пагорбами. Здавалося ось-ось із-за них визирне одинокий татарський або козацький вершник...

Були часи, коли українців з татарами-напівкочівниками єднало більше, аніж з православними народами. Те, що їх єднало, називалося «дике поле». Дике поле – це не лише спільний простір, нейтральна територія, це була однакова здобичницька діяльність, однакова одежа, один степовий жаргон, ооні звичаї і одна ментальність...

І це лишило глибокий слід в українській історичній пам'яті. Українець досі тужить за «диким полем», за законами «дикого поля», за повною свободою і повною безвідповідальністю, тобто за анархією.

Дике поле не мовчить. Воно в нас. Не як простір, а як модель поведінки.

Вони домчали до Києва, коли вже стемніло. Георгій поїхав просто до Ірини Марківни. Вона не відчиняла, доки не переконалася, що це справді її шеф.

Коли Ірина Марківна врешті відчинила двері, Липинський вжахнувся: перед ним стояла не вихолена господарка

офісу в центрі Києва, а розгублена бабця, у якої тряслися руки і тремтіло зморщене старече підборіддя.

Георгій пригорнув до себе Ірину Марківну, і вона заплакала у нього на плечі.

Так вони й стояли, обнявшись, деякий час. Вона ніяк не могла заспокоїтися. Єва витягла з сумочки ліки і накрапала у чарочку з водою. Випивши ліки і трохи заспокоївшись, Ірина Марківна почала свою невеселу оповідь:

–... Вони увірвалися зненацька. Такі пикаті молодики... Зі зброєю...

– Як їх пропустила охорона внизу? – здивувався Георгій, адже вони наймали приміщення в дуже солідному офісному центрі, де, окрім них, перебували не менш солідні фірми.

– Не знаю... Вони вдерлися о пів на восьму вечора... Стали трощити меблі, бити посуд, лампи... Я злякалася... Я довго не могла намацати кнопку виклику охорони. Вони стали репетувати: «На пол, сука!»... Я сиділа, як укопана, мацаючи під столом кнопку. Тоді один з них ткнув мене пістолетом в обличчя. Ось досі синяк лишився. «На пол, я сказал!» І я лягла на підлогу! Це було так принизливо! Вони пхали мене носаками, а потім... Потім примусили залізти під стіл і... гавкати. «Гавкай, анетоубйом!» – кричали вони. І я... Боже, яка ганьба! Вони так знущалися наді мною, над старою жінкою! Якби ви знали, які це подонки! Поки двоє були зі мною, один ходив по кімнатах і перевіряв комп'ютери. «Они всьо унічтожилі!» – кричав він. – Сволочі! Ану, морда, давай діскєти, а не то здохнешь здесь!»

Але я вже намацала кнопку і через деякий час одному з них на .мобільний хтось подзвонив з попередженням. Вони закричали «Сматьіваехмся!» і побігли геть, на прощання ударивши мене ногою в груди!»

Георгій ще раз обняв Ірину Марківну. Він кипів.

– Почерк Антипова! – зробив висновок Липинський після деяких роздумів. – Сволоцюга!

Ірина Марківна схлипувала.

– Вам страшно?.. Поживіть з нами! – запропонував їй Георгій.

Вона заперечно похитала головою:

– Ні, дякую. Я нічого не боюся. Думаю, тепер вони полюватимуть за вами. Я їм не потрібна. Вона відсунула ящик у комоді і дістала з-під білизни кілька коробок дискет.

– Оці, з рожевими наклейками, – це Тамілині. Вона мені їх віддала перед поїздкою в Єгипет.

– Хоч би вони її там не прибили... – захвилювався Георгій і сів на стілець. – Єдина надія на Вітю Дяченка. І як з ними боротися? Якими методами? Законом же нічого не доб'єшся! Я – юрист, законодавець, депутат, – свідомо визнаю, що безпомічний у цій ситуації! Навіть я не зможу покарати їх! Я нічого нікому не доведу! І нічого не доб'юся в цій гнилій, корумпованій країні! І як його зупинити, цього подонка? Він же не зупиниться, поки не перетворить мене на трупа! Як же його зупинити?

Георгій обхопив руками голову. Ірина Марківна схлипувала.

– Його треба вбити... – тихим сталевим голосом промовила Євдокія.

Для Георгія настали складні часи. Так важко йому не було ніколи. Міліція, слідчі, розборки, дзвінки знайомим... І ... глухий кут. Нічого не можна довести. Усі неначе змовилися. Ніхто не хоче влазити. Ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Ніхто не хоче ризикувати своїм місцем. Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Слідчі безпорадно стенали плечима: мовляв, нічого не зробиш... ми, звичайно, робитимемо все можливе... Однак шансів – обмаль... Георгія це бісило. І раніше таке було, однак це стосувалося інших, а не його самого. Тепер усе інакше. Тепер він у їхній шкурі. Безпорадний і голий перед лицем безпредєла.

Єва весь час була поряд. її присутність дуже полегшувала Георгієві життя. Коли він вів безкінечні монологи, вона клала свою руку йому на плече, і йому ставало легше. У ці дні вона була стримана і замислена. Кілька разів Георгій ловив дуже дивний вираз на її обличчі: він довго не міг добрати слів, аби потрактувати його, і нарешті йому спало на думку: на її обличчі у ті хвилини була закарбована жага до помсти.

Уловивши його погляд на собі, вона миттєво змінювалася і ніжно посміхалася.

Дзвонив Ігор Ільчишин і пропонував свої послуги: якщо треба, він негайно перерве відпустку. Георгій подякував,

однак без ентузіазму. Марина вихопила у чоловіка трубку і рішучим голосом додала:

– Мені щось не подобається твій голос. Чого ти розкис? Пам'ятай, що я тобі сказала: все буде добре. Ти ще виграєш від цієї ситуації. Ти мені віриш?

– Вірю, – сказав він мляво. Йому дуже хотілося вірити. Але голос у нього був не зовсім переконливим. Це відчула Марина, тож зробила ще одну спробу:

– Ти ж – Георгій, а отже, переможець! Ясно?

– Ясно, – вже веселіше відповів він.

– Передай Євдокії, що її малий переможець в порядку.

Дзвонив і Борис. Спершу жартував, мовляв, він попереджав, що не варто «ображати» Антипова. Однак коли Липинський досить різко відреагував на цей жарт, той запропонував йому свій варіант допомоги: натиснути на Антипова згори, з податкової. Георгій відмовився.

Приїжджав Ромко. Цей хлопець виявився мудрішим. Він нічого не казав. Потиск його руки важив для Георгія більше, ніж розпатякування Бориса.

Після того як Липинський остаточно зрозумів, що нічого не зможе зробити в цій ситуації, він впав у депресію: не виходив з дому, перестав голитися. Лежав на ліжку і тупо дивився в стелю. Єва сиділа біля нього на стільці і мовчала. Це заспокоювало. Він із великою неохотою відпускав її, коли треба було вийти в магазин, і тривожно очікував її повернення. Йому здавалося, що коли вона поряд, йому ніщо не загрожує.

Єва увесь час мовчала. Мовчки прибирала, готувала їсти, прала, прасувала. Час од часу вони вмикали телевізор і дивилися новини.

Якось уранці він не застав Євдокії біля себе в ліжку. Це його насторожило, а потім і налякало. Вона його ні про що не попереджала. Георгій припіднявся з подушки на ліктях: йому запаморочилося в голові від довгого лежання. Вийшов у вітальню. Там Євдокії не було. Зиркнув на картину: сокіл-сапсан дивився йому прямо у вічі. В його очах було торжество. Щось засіпалося у Георгія в грудях. Він відчув хвилювання. Це хвилювання було невідомого походження, однак зрозумів, що це передчуття. Липинський ще раз подивився на сокола. Так, його погляд хотів йому щось повідомити. Георгій боявся думати, але йому здавалося, що погляд був упевненим і радісним.

Він поплентався на кухню. Євдокії не було і там. Заварив собі кави і випив з сухариками. Вийшов на балкон: сусідній парк прокидався зі сну і привітно шелестів. Георгій пішов у ванну і прийняв душ. Потім поголився і вдяг білу сорочку. Сів у крісло і став чекати.

Подзвонили у двері. Він підхопився і побіг до дверей, хоча в останню мить згадав, що у Євдокії – свої ключі.

– Хто там? – спитав Георгій, з підозрінням вдивляючись у «вічко».

– Посильний.

– Від ксго? – з підозрінням перепитав Липинський.

– Від Османова.

Георгій відкрив двері. Посильний передав йому якусь пласку чотирикутну річ, обгорнену папером. Він заніс пакунок додому і здер папір. Це був портрет Георгія-переможця. На зворотному боці було написано: «Георгій» Георгію від Осман-огли. Бажаю тобі перемоги»!

Липинський посміхнувся. Уперше за багато днів.

У квартиру ввірвалася Єва. Саме ввірвалася, поспіхом грюкнувши дверима, ніби тікаючи від когось або від чогось. Побачивши Георгія після душу і гоління, в білій сорочці, вона закам'яніла на порозі, однак за мить оговталася, зняла взуття і сама пішла у ванну. Дуже довго не виходила звідтіля. Через деякий час Георгій почув, що вона мугикає пісню. Не міг повірити вухам. Так, вона співала. Крізь шум води він намагався розібрати мелодію і слова...

Що це таке? Невже йому ввижається? Ні, не ввижається... Вона співає... Ні, не може бути... Так і є! Вона співає «Інтернаціонал». Георгій почув чітке: «Кипит наш разум возмущенньїй и в смертньїй бой вести готов!»

Шум води припинився, і вона вискочила з ванни. Саме вискочила. Георгій зустрівся з її поглядом. Він був водночас радісний і винуватий.

«Чи, бува, не зрадила вона йому?» – зненацька його ошпарила думка. Це таємниче зникнення... душ... винувато-радісний погляд...

«Напевно, так і є. Поки я «страждав», вона... Ні, я її не засуджую. Це природна потреба. В цьому немає нічого

протиприродного... А все ж як прикро! Невже я ревную? Так, мені боляче!»

Тим часом Єва посушила волосся феном і взялася варити собі каву. Георгій відчув, що думка про Євину зраду різонула йому прямо по серцю.