Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

«Хто він – мій суперник? Один із її малахольної анархістської компанії? Так і є. Але чому? Чому тепер? Тільки не зараз! Тільки не зараз!» – подумки простогнав він.

Єва тихо підійшла до нього ззаду і закрила йому руками очі. Цей дотик розвіяв усі його сумніви. Ні, вона не зраджувала йому. Вона поцілувала його в губи і вмостилася на коліна. Георгію стало легко, дуже легко. Він зрозумів, що йому тепер начхати на все: нехай нищать, нехай трощать, нехай палять його добро! Тепер йому все одно! Адже він має кохану жінку! І це так багато важить!

Вони кохалися з перервами до вечора. Усі його проблеми відступили кудись за обрій. Єва витіснила з його пам'яті все, що було до неї, все, що сталося за останніх десять днів, все зайве. Тепер була тільки вона. Тільки ЇЇ смаглява шкіра, тільки її монгольські очі, тільки її кохання.

Вечоріло. Західне сонце світило у вітальню, де вони вечеряли тим, що їм прислав Ромко зі свого ресторану. Єва включила телевізор і стала клацати пультом. Нарешті вона натрапила на те, що хотіла. Це були новини.

Вони їли печену фаршировану курку і запивали молодим вином. Уперше за багато днів Георгій їв з апетитом. Єва не відривала очей від екрана. Георгій милувався нею. Йому більше нічого не треба було в цьому житті. Тільки б Єва була поряд. Завжди.

Несподівано вона підсилила пультом звук. На екрані з'явилася фотографія Антипова. Георгій завмер.

–• Сьогодні вранці у Львові був знайдений мертвим у своєму ліжку відомий український бізнесмен...

Георгій подивився на Єву. Вона буквально пожирала очима телевізор.

«Його було вбито з його ж зброї у скроню. Не виключено, що це було самогубство. Щоправда, убитий не залишив передсмертної записки. Інші версії також вивчаються»...

У Єви на обличчі застигла дивна міна, що нагадувала вранішній погляд сокола-сапсана на картині. В ній було торжество. Репортаж закінчився. Вона зітхнула з полегкістю і, потягнувшись, недбало кинула:

– Все...

Георгій так і не збагнув: що саме бриніло в її голосі.

Він пильно вивчав її поглядом. Євдокія, ніби відчуваючи це, не оберталася. Вона якось похапцем і рвучко встала з крісла і поспішила на кухню, неначе тікаючи від Георгія. Вона довго не приходила. Коли він туди зайшов, то побачив, що вона курить сигарету.

– Де ти була вранці? —■ підозріло спитав він.

– Я? – якби нічого не сталося, перепитала Євдокія, намагаючись замаскувати хвилювання. – У церкві...

– Гріхи відмолювала? – спитав він і відразу ж прикусив собі язика.

Євдокія спалахнула як вибухівка.

– Яке ти маєш право так зі мною говорити?

– Я маю право, бо ти ввійшла в моє життя!

– Ти забуваєшся: не тільки я ввійшла в твоє життя, ти також увійшов у моє!

– Убивство – це твоїх рук справа?

– Я, здається, з Києва нікуди не виїжджала!

– Ти знаєш про що йдеться. Я ще раз тебе питаю: ти в цьому замішана?

– Ні, тобто...

– Отже, ти хочеш сказати, що, хоча і не була виконавцем, зате зорганізувала все?

– Я нічого не хочу сказати... – опиралася Єва. – Я нічого не організовувала! Я не можу тобі цього пояснити... Ти все одно не зрозумієш!

– Аякже! – зіронізував Георгій. – Де мені! Ти хоч розумієш, що ти підставляєш мене? Після того, як я став тиснути на нього з усіх боків, на мене може впасти підозра!

– Я повторюю: ми тут ні при чому. І я тебе не підставляла. Це ти мене підставив! Поряд з тобою небезпечно жити! Постраждаєш ти – постраждаю я, постраждає моя дитина. А в мого сина, між іншим, нікого, крім мене, нема! Та де тобі, старому егоїстові, збагнути це своїм самозакоханим розумом! Якщо ви, державні мужі, не можете захистити себе, то що казати про нас, простих людей?

Погляд у Євдокії був такий загрозливий, що Георгій злякався.

І водночас з ним зробилося щось неймовірне. Чим більше його проймав страх перед тим, що зробила Єва, тим більше його охоплював сексуальний потяг до неї. У цей момент він просто шалено хотів її. Просто шалено. Георгій не розумів, що з ним коїться. Він схопив її за руку і стиснув як кліщами. Вона стала випручуватися. Георгій не відпускав. Він притягнув її до себе. Єва опиралася. І опиралася по-справжньому, як опирається жінка, перебуваючи у смертельній небезпеці. її руки були чіпкими і сильними. Однак чоловікові від природи дано бути фізично сильнішим від жінки. Георгій притягнув її до себе і вп'явся губами в її уста. Він уже не розумів, що робить. Пізніше зін навіть не зможе згадати, що відбувалося в той момент. Бо він раптово перетворився з сучасного цивілізованого чоловіка на звіра. Євдокія відбивалася, як могла. Кілька разів вона націлилася втрапити коліном у його найвразливіше місце. Однак Георгія охопило безумство, він скрутив їй руки за спину, кинув на ліжко і... зґвалтував її.

Георгій оговтався, коли стукнули вхідні двері. Євдокія пішла геть.

До нього поступово поверталася пам'ять і самовладання. Він подивився на себе в дзеркало і вжахнувся: «Що я наробив? Що зі мною було?»

Якби Георгій сказав комусь, що його могло засліпити це безумство, йому б ніхто не повірив. Він сам собі не вірив. Як це могло трапитися? Він ненавидів насильство. У будь-якій формі. І сам...

«Що це зі мною? Що я роблю? Невже я не в змозі контролювати себе?»

Георгій підійшов до бару, налив собі віскі й залпом випив. Напруження не спадало. Він повторив дозу. По тілу прокотилася тепла хвиля, однак у грудях не відпускало.

Подзвонив телефон, він кинувся до трубки. Дзвонила Ірина Марківна.

– Георгію Андрійовичу, ви вже знаєте?

– Так, знаю.

– І що ви на це скажете?

– Нічого.

Ірина Марківна посміхалася. Це відчувалося. Георгій затіяв в офісі ремонт. Він знав, що зараз не слід цього робити. Адже нових клієнтів і, відповідно, надходжень на рахунок не прибуло... Але після всього, що відбулося, у нього стався шалений приплив сил і впевненості в успіхові. Ніяких гарантій не існувало, але спрацьовувала інтуїція. Часом він намагався в собі пробудити жаль і докори сумління щодо Антипова. Однак вони не пробуджувалися! Георгій знав, що це погано, однак у голові крутилося: «Катюзі – по заслузі...» Георгій знав, що принцип «око – за око» не повинен діяти в сьогоднішньому цивілізованому суспільстві, однак внутрішній голос його питав: «Це українське суспільство ти називаєш цивілізованим?!» Він намагавс/ тішити себе думкою про те, що вбивство Антипова – це справа рук не націонал-анархістів... Хоча часом хотілося, щоб це зробили саме вони... Дуже хотілося помсти...

Георгій провів збори колективу, на яких повідомив, що все повертається на «круги своя». Тих, хто після всіх перипетій все-таки вирішить лишитися в фірмі, він просить зачекати місяців два-три із зарплатою, поки він розкрутиться і знову стане на ноги. Георгій був переконаний: лишаться всі. Він завжди ставився до підбору кадрів, як до особистої справи. І він цінував своїх співробітників: не ображав зарплатою, не утискав їхньої професійної свободи. Тепер настала та пора, коли мало з'ясуватися: чи правильно він працював з людьми, чи правильною була його дотеперішня кадрова політика. Усе свідчило про те, що він не помилився в людях. Його окрилював той факт, що він виявився мудрим керівником.

Феміда у Шиньйоні просто сяяла. Здається, вона створена Богом, аби карати зло у будь-який спосіб. Це її надихало. Льошка-маніяк був дещо несхожий на себе. Георгій не знав що саме змінилося в ньому: здається, білі очі потемніли. Вовка підстригся і став подібним до респектабельного адвоката. Насправді, він давно ним був, тільки розпатлане волосся і відірвані ґудзики дещо псували його імідж. І Ірина Марківна теж змінилася. Здається, напад не пройшов для неї безслідно. В її очах з'явився вираз на зразок фрази «Мені самотньо, але я нікому не можу про це сказати».

З курорту повернулася Таміла – свіжа й щаслива: Вітя Дяченко – той, що охороняв її в Єгипті, – запропонував їй вийти за нього заміж, і вона прийняла пропозицію. Урочисто відправили Ірину Марківну на той самий курорт. Від охоронця вона відмовилася, однак пожартувала, мовляв, сподівається на те, що повернеться після відпустки з аналогічною новиною.

Поступово ситуація прояснювалася. Усі були щасливі від того, що все буде по-старому.

З'явилися перші ластівки – провісники майбутнього благополуччя. В один день було укладено п'ять угод. Георгієва інтуїція не підвела. Він улаштував співробітникам пікнік на Десні. Наче й не багато було випивки, однак усі захмеліли, потім насміялись, потім наплакались, потім обнялись, потім скупалися в Десні і, зрештою, знесилені і щасливі, роз'їхалися по домівках.

Отже, на роботі все налагоджувалося. А ось в особистому житті... Георгій кілька разів набирав номер Євдокії – і безрезультатно. Ніхто не підходив до телефону. Та навіть якби вона взяла трубку і сказала своє строге «Алло!», він би розгубився, не знаючи, як почати розмову.

Лишався майже тиждень путівки в санаторії «Парламентський». Георгій вирішив добути свій термін на морі (тепер невідомо, коли він зможе дозволити собі відпустку), тим паче, що в санаторії лишилися його речі.

Українці – народ, що уникає прямої дії. Цього їх навчило Дике поле. У Дикому полі виживає не той, хто йде в лобову, а той, хто маневрує. Родзинкою української політичної традиції є маневр а-ля дике поле, який полягає у вмінні ввести ворога в оману і несподівано поцілити його у найвразливіше місце. Мистецтво української хитрості, класиком якого в новітні часи став Леонід Кравчук, відоме здавна. Його блискуче продемонстрував ще Богдан Хмельницький у конфлікті з Барабашем, запросивши його до себе на забаву, напоївши його до нестями й хитрістю виманивши знаки влади. Чудово володів цим мистецтвом Мазепа. Росіяни ненавидять українців за синдром Дикого поля. Ну й нехай. Українцям теж є за що ненавидіти росіян. Ненависть – це найприродніше почуття сусіда до сусіда. Ненависті між віддаленими народами не буває. Ворогують сусіди. Бо їм є що ділити. Однак за ненавистю приховується щось іще: приреченість жити разом. Людина може поміняти собі сусіда, змінивши місце проживання. Народ, принаймні в новітні часи, не може дозволити собі такої розкоші. Тож доводиться, ненавидячи, миритися...

Марина відразу помітила в Георгієві якісь зміни. Вона увесь час провокувала його на відвертість, проте він уникав її. У нього не було ніякого бажання, щоб хтось зараз копирсався у його душі. Він хотів побути сам. Нарешті Марина вгамувалася, залишила його у спокої. Георгію полегшало, проте ненадовго. Нутром він відчував: тільки Марина йому зможе зарадити. Липинський змінив свою тактику: почав крутитися біля Ільчишинів. Однак цього разу Марина уникала його.

Якось Георгію таки вдалося застати Марину одну. Був гарний морський вечір, тихий і зоряний. Марина на набережній під більярдною терпляче чекала, поки Ігор закінчить свою партію з Жулинським.

У неї був доволі благодушний настрій. Вона навіть посміхнулася, коли Георгій присів біля неї на лавку. Вони розговорилися. Згадали студентські роки. Липинський побачив у Марининому волоссі сивину. Чомусь їхнє покоління виглядає старшим своїх років: Борис Бородач, Діма Білоцерківський, він, Георгій.

Нарешті Георгій визрів для фрази, до якої довго готувався:

– Я зараз скажу тобі одну річ, тільки обіцяй, що спокійно це сприймеш.

– Обіцяю.

– Тобі Єва нічого не розповідала?

– Ні. Вона забрала свого малого і зникла. А що в тебе? Ти бачив на себе пасквіль у новинах першого національного?

– Мене це вже не цікавить...

– А що тебе цікавить?

Георгій зам'явся. Марина чекала, ні про що його не запитуючи. Нарешті він зважився:

– У нас з Євдокією... У нас сталися проблеми в сексуальному плані...

Почувши це, Марина підхопилася з лавки, перелякано на нього подивилася і намірилася втікати.

– Знаєш, Георгію, краще не будемо про це говорити, – відкараскувалася вона від нього. – Бо ти пізніше пожалкуєш про те, що розповів мені під гарячу руку про свої слабкості. Я не хочу через твої проблеми з Євою втрачати тебе як друга. Тим більше – ти не той чоловік, який пробачить комусь, навіть мені, знання деталей з твого інтимного життя.

Вона рушила енергійним кроком до входу в більярдну.

– Почекай! – намагався зупинити її Георгій. – Я вже думав про це... Я теж раніше не хотів зізнаватися... Я сам собі боявся про це сказати, не те що – тобі! Але так треба. Я без тебе не справлюся.

Марина замахала руками:

– Ні! Ні! І ще раз ні! Я не хочу нічого слухати! Розбирайтеся самі!

Георгій схопив її за руку, щоб зупинити, і злякався своєї ж агресії. Марина скривилася від болю:

– Що з тобою? Ти що?

Георгій говорив їй прямо в обличчя, прямо в перелякані очі:

– Ти мені повинна сказати: я божевільний чи ні? Марина відштовхнула його:

– Ні, не божевільний. Це все, що ти хотів знати?

– Не поспішай. Я ж тобі ще нічого не сказав. Марина мала добру інтуїцію, і тому швидко побігла до

корпусу:

– Мені треба йти! На добраніч!

Георгій був розчарований. Піймати її одну тепер буде не так уже й легко. Він роздягнувся і пірнув у море. Воно лякало темнотою і невідомістю. Здавалося, що зараз якесь морське чудовисько обплутає щупальцем Георгієву ногу і затягне його у морську глибінь.

Щоб цього не сталося він почав співати на повний голос: «Туман я-аром, туман долиною-у-у, туман я-а-а-ро-ом, туман до-о-о-лино-о-о-о-ю!..»

Українці–дивовижний народ. Олександр Довженко писав про те, що в нас завжди родить дуже багато листя, а квіточки з'являються – лише де-не-де. А плодів – і поготів немає.

У нас вся енергія іде в бадилля, а не в плід. Зелене, лапате, буйне. Українці багато працюють, але не вміють користа-тися з плодів своєї праці. Вони не вміють робити те, що тепер називається словом бізнес. В усі часи в Україні цим займалися греки, євреї, вірмени, мусульмани, врешті-решт росіяни. Тільки не українці. їм завжди бракувало підприємливості.

Українці – народ екстенсивної дії. Поки трудяги-скандинави чи прибалти зрошували своїм потом землю, ламали собі голову – як раціоналізувати свою працю і як примусити камінну землю родити, українці сиділи собі на призьбі, лузали насіння і милувалися своєю земелькою, яка родила навіть у запеклого ледацюги, і... співали. О, як українці співають! Якби вони всю співочу енергію пустили б на бізнес, вони були б напбагатшими у світі!..

В Ігоря бл'Б день народження. Справляли в альтанці в паркл". На святах у Ільчишинів завжди було багато вина, фруктів і пісень. Зібралися і політичні романтики, і національно-свідомі прагматики. До них долучилися дехто з порядних монархістів і навіть національно свідомих соціалістів. Здається, пісня – це єдине, що може об'єднати українців. Тільки одна проблемка: «А где мне взять такую песню?>>

Георгій сочив за Мариною, як кіт за мишею. Він хотів піймати її наодинці і примусити вислухати його історію. Йому не треба було багато від неї: лише подивитися на її реакцію. Хай навіть вона нічого не скаже. її реакція завжди дуже красномовна. Він усе зрозуміє без слів.

Марина, відчуваючи на собі очікувально-вимогливий погляд Липинського, трималася від нього подалі. Він вирішив перехитрити її. Георгій попрощався і пішов геть. Звичайно ж, не насправді. Він зачаївся за рогом біля її кімнати. Його передбачення справдилися. Не пройшло і п'яти хвилин, як Марина побігла в номер мити нову партію фруктів.

Георгій виринув із-за рогу і схопив Марину за руку. Вона скрикнула.

– Слухай! – верескнула вона. – Та ти ж – маніяк! Адже я тобі сказала, що не хочу з тобою говорити про твою сексуальну неспроможність!

– Яку неспроможність? Із чого це ти взяла? У мене проблема зовсім іншого характеру.

Марина не чекала такого повороту. Поки вона думала, як це так сталося, що вона помилилася, Георгій швидко випалив:

– Я ЇЇ зґвалтував...

Марина аж влипла у стіну, неначе чекаючи на розстріл. Здавалося, що коли зараз їй у рота залетить бджола, вона її навіть не помітить.

– Ти? – тільки й спромоглася вона видушити з себе.

__ а

– Ні... – похитала головою вона.

– Так! – запевнив він її.

І тут Марина зробила щось цілком неадекватне: вона вибухнула таким сміхом, що йому стало просто ніяково.

– Ти мене розігруєш! – не вірила вона, захлинаючись. Георгій розсердився:

– Я тобі це розповів не для того, щоб ти іржала на весь санаторій!

Вона схопилася за серце:

– Ти – негідник! Так і до інфаркту недовго! Георгій боявся, що зараз із інших номерів почнуть

визирати невдоволені пики. Він заштохав її в кімнату.

Марина, забувши про фрукти, сиділа на стільці, сперши голову на руки і, задихаючись, сміялася. її обличчя почервоніло, а очі заливали сльози.

Липинський навіть захвилювався, щоб з нею нічого не сталося. Він налив їй води і силою влив у рота. Здається, їй трохи відлягло. Знеможена, вона побрела до ванни і перемила фрукти. Георгій допомагав їй. Кожен думав про своє.

Липинський не знав, як розцінити Маринину реакцію. Він чекав пояснень. І він їх отримав.

– Якщо це правда, що ти переживаєш з приводу м-м-м... зґвалтування... А ти, випадково, не розігруєш мене? Ні? Тоді повинна тобі сказати... що ... Як би це делікатніше висловитися... Євдокія – це така жінка, що буде говорити годинами про голубу кров і про українську еліту і про витонченість аристократії, а внутрішньо бажатиме грубого тваринного сексу... Думаю, підсвідомо вона хоче, щоб її ґвалтував коханий чоловік... Не помилюся, якщо скажу, що зараз вона згадує ті хвилини з особливим трепетом і хвилюванням... Якщо це справді сталося... – Марина завагалася. – Якщо ти правду кажеш...

Марина придивилася до нього. Погляд Георгія був доволі красномовним, щоб вона йому повірила. Тоді Марина смикнула його за вухо:

– Слухай, а ти, бува, почуваєш не те ж саме? Георгій почервонів.

– Що саме?

Марина торжествувала, що її здогад виявився правильним:

– Ти, мабуть, і сам ніколи в житті не отримував такого задоволення?..

Вона знову розсміялася, але тепер пішла геть, несучи кавуни і дині до столу.

Георгій завмер на місці. Він не знав: ображатися йому чи радіти, тож рушив до свого номера, де було темно і самотньо. Узяв трубку і набрав номер телефону Євдокії.

– Алло, – сказала вона.

– Єво, я тебе люблю, – сказав Георгій.

– Я тебе теж, – почулося у відповідь...

Почалася осінь, а з нею і новий етап парламентського життя. У повітрі бродив дух 16 вересня, на яке планувалася акція громадської непокори. Цей дух був тривожним, однак, на жаль, не радісно тривожним, а просто тривожним.

З одного боку, президентська влада в Україні цілковито скомпрометувала себе, і практично народ і весь світ просто

нудило від неї. Тож «взути» її – не така вже й погана ідея. Але з іншого боку... Лякала та атмосфера ненависті, в якій та влада кувалася. Георгій знав точно: на ненависті чогось путнього не збудуєш. А головне, що пригнічувало Липин-ського, – це те, що акція була приречена на провал. Георгш це відчував. Народ не готовий до революційних дій, хоч і палко бажає позбутися нинішньої влади. Ця акція тільки викличе процес «закручування гайок» і повернення до старих добрих традицій тоталітаризму. З іншого боку, не було сили терпіти ганьбу, яка називається державною владою. Тож Георгій не знав, як поставитися до цих подій. Однофракцшники Латинського, здається, також вагалися. Не всі, звичайно, а більшість. Можливо, з тих самих міркувань. Найприкрішим для Георгія було те, що він повинен був захищати ідею акції непокори перед Бородачем. Йому було вкрай неприємно це робити, оскільки, як не дивно, Борис висловлював ті самі сумніви, що мучили самого Георгія.

Узагалі історики та етнопсихології по-різному характеризують українців у плані агресії. Одні цінують у них миролюбну покірність, інші за це їх засуджують. Ще інші вихваляють дух непокори, який, мовляв, сидить в українцях. То де правда? Правда в тому, що навіть у часи, найменш сприятливі для українців, коли ті видавалися мовчазним стадом, вони тільки вдавали, що покірні, а насправді в повсякденному житті, служачи господарю, вони намагалися робити все по-своєму, з непереборною хохляцькою впертістю. В іноетнічних державах вони жили своїм паралельним життям – повноцінним і багатогранним. У часи історичних зламів уся внутрішня непокірність українців виходить назовні. Як українці бунтують? Вони бунтують анархічно. А взагалі їм більше пасує мовчазний баранячий опір. Це в них виходить краще.

В особистому житті Георгія сталися зміни. Євдокія з сином переїхали до нього. Відбувалося «притирання». Щодо хлопчика, то тут, як не дивно, проблем не виникало. Він мав свій маленький світ і жив у ньому, намагаючись без потреби не виходити часто зі своєї кімнати (Георгій віддав йому свій кабінет). Малий був дуже чемним, багато читав і спостерігав за маминим чоловіком.

З Євдокією було все значно складніше. Вона поступово ставала у домі Липинського господинею. А це порушувало його душевний спокій.

Колись, іще під час першого перебування Євдокії у Георгія в домі, він відчинив перед нею свою «святая святих» – гардеробну. Заглянувши туди, вона від несподіванки аж скрикнула. Те, що Єва була дещо шокована – це факт. Однак невідомо чим: порядком, який там був, чи кількістю одежі. Напевно, усе-таки останнім, оскільки гардероб Євдокії був принципово інакшим: він складався з кількох необхідних, хоча й дуже дорогих речей. Вона, як справжній представник своєї націонал-анархістської компанії, була аскеткою, проте вишуканою аскеткою. її душа тяжіла до мінімалізму і бунтувала проти Георгієвої «бароковості».

– Що таке? – перепитав Георгій, коли вона розширеними очима розглядала об'єкт його гордощів.

Вона відразу ж опанувала себе:

– Нічого... Дуже... гм... цікаво.

Георгій зрозумів, що ці слова вона промовила з якоюсь іронією, однак так, щоб його не образити. Гардеробна, від якої пищали в захваті всі його жінки, уперше отримала таку скептичну оцінку. її погляд говорив лише одне: навіщо? Однак вона була доволі вихованою, щоб цю думку не озвучити. Тож Євдокія промовила, здається, перше, що спало їй на думку, аби зам'яти незручність:

– Оце мені подобається. – Вона вказала рукою на одну з його найулюбленіших сорочок з двома ґудзичками на комірці. – Коли чоловік розстебнув на шиї верхній ґудзичок, при цьому нижній, той що ближчий від краватки, застібнутий, це цілком у стилі сучасного розкутого джентльменства.

Вона пішла мандрувати поглядом по поличках далі. Узявши в руки рукав сорочки, вона спитала:

– Хто тобі прасує?

– Я сам, – відповів Георгій і згадав Маринині слова про Єву: «А як вона прасує!»

– Слава Богу, що в тебе немає сорочок під запонки. У нашій країні це виглядає жахливим несмаком.

Георгій відчув себе школярем на іспиті. Він захвилювався, коли побачив, як прискіпливий Євин погляд і далі обмацує поглядом кожну його річ. Георгій не міг збагнути: звідки в неї ці знання про чоловічий гардероб, які він, скажімо, з муками здобував у численних закордонних відрядженнях? Звичайно! На це його мама сказала б: хороший аристократичний смак виявляє себе навіть в п'ятому поколінні. Єва бачить все не гірше від його тотема сокола-сапсана.

– Оскільки ми вже тут, – сказала Єва, – покажи мені, як ти зберігаєш своє взуття.

Липинський слухняно відкрив шухляду для взуття, де були вилаштувані, кожен у своїй чарунці бездоганно доглянуті черевики зі спеціальними вирівнювачами.

– Супер! – сказала вона із захватом. І це було щиро. У Георгія відлягло.

Євдокія ж розмістила свій невеличкий гардероб разом з синовим у маленькій шафі в кабінеті. Все, як у його дитинстві: мамині і його речі вільно розміщалися в одному шифоньєрі. Взагалі, його дещо лякали аналогії нинішньої ситуації з його дитинством. Він не любив Фройда і тому завжди дратувався, коли бачив на власному досвіді, що той, виявляється, правий.

Єдине, що Євдокія не вважала надмірністю, – це, як не дивно, його маленький парк машин. Вона машини любила до безтями. Тож відразу прониклася любов'ю до кожної з них: його перші «Жигулі», які колись осквернила Марина, коли її знудило. Далі ішов сріблястий опельочок, який допоміг йому стати депутатом, чесно «відпахавши» на виборчій кампанії по бездоріжжю, ні разу не підвівши господаря, неначе відчуваючи важливість моменту. Георгій його ніжно любив за це. Опельочок був зареєстрований з певних причин на Ромкові, який взагалі не вмів водити машину. Георгій подарував її другові, однак той віддавав перевагу таксі. Недовго у нього побув після того старий дводверний «БМВ». У Липинського його вкрали. Наступна машина – спортивна «Хондочка». Це був також етап у його житті, молодечо^снобістський. Георгій вперше заробив великі гроші на одному скандальному процесі і вклав їх у свою справу. Водночас він розпочав життя денді. Саме цьому етапові відповідав дух його викличної машини. Тепер же настав новий етап його життя. Липинський бажав чогось нового. Якоїсь строгої вишуканості й залізної надійності. І він поїхав на автошоу вибрати там нову машину. Георгій узяв із собою Євдокію, аби подивитися, що сподобає вона. Єва довго бродила поміж машинами, нагадуючи малу дівчинку в магазині з ляльками, і нарешті зупинилася перед останньою моделлю БМВ. Поплескавши її по заду, немов по крупові коня, вона сказала: «Оцю». Георгій був задоволений її вибором.

Одна складність заважала Георгієві та Євдокії жити безхмарним сімейним життям. Це її націонал-анархізм. Чоловік і жінка уклали усну угоду про те, що вона розірве стосунки зі своїм націонал-анархізмом. До того воно і йшлося, проте це виявилося доволі тривалим процесом. Справа в тому, що Георгій з необережності дав згоду допомогти націонал-анархістам витягти із СІЗО одного хлопчиська на прізвисько Дикий – до речі, сина Професора, – він потрапив за ґрати після акції «Голий Король». Липинський віддав цю справу Ганні Миколаївні, проте виконував деякі посередницькі функції, щоб уникнути зайвої цікавості Феміди у Шиньйоні до націонал-анархізму. Тож Георгієві довелося ще деякий час спілкуватися з тими чи то божевільними, а чи акторами, а чи гравцями вигаданої інтелектуально-віртуальної гри, тобто з членами цього угруповання. Липинський поки що так і не розібрався, хто вони є насправді. Якщо по правді, то він взагалі не хотів вникати в їхню діяльність. Він поспішав якнайшвидше

виконати їхнє прохання і забути про них. Але це було нелегкою справою. Вони наче зумисне організовували свої спільні збіговиська саме тоді, коли Георгієві треба було зустрітися з Професором з приводу справи його сина. Липинського постійно мучили якісь підозри, здогади, які час од часу змінювалися на переконання, що все, чим займаються націонал-анархісти, – не більше, ніж ритуальна гра...

Якось він спитав Євдокію: хто убив Антипова, на що вона відповіла – чи то серйозно, чи жартома – одним словом «омерта». Георгій довго не міг збагнути, що б це могло бути, поки не згадав, що це слово означає обітницю мовчання в сицилійській «коза нострі». Він так і не зробив для себе принципового висновку: чи вона відповіла з притаманним їй чорним гумором (а це була одна з її негативних рис), чи вона була щирою і говорила правду. Це його «заводило». І безпосередньо і опосередковано. Саме палкі, а часом аж надто палкі близькі стосунки мирили Євдокію й Георгія після сімейних розладів на грунті націонал-анархізму.

Група націонал-анархістів витворила довкола себе якийсь міф. Це не був той виважений анархізм, який сповідував Толя Єрмак, що загинув за дивних обставин кілька років тому. їхні імена та долі видавалися фантасмагорією. Цей міф був замішаний на «гримучій суміші» кількох абсолютно полярних ідеологій.

По-перше, це була теорія історичної харизми України, яку пропагував Професор. Його «Діаруш» був таким собі напівісторіософічним напіветнопсихологічним трактатом про історичну долю українців як закономірність з висновками щодо майбутнього України.

По-друге, це було якесь абсолютно абсурдне (як на Георгія) наслідування міфології і ритуалістики сицилійської «коза ностри», яке вносив у розмови і діяльність Аміко, неодноразово наголошуючи, що його бабуся була істинна сицилійка з Корлеоне. Те, що Аміко кілька разів прозоро натякав про свої контакти з родичами на Сицилії, Георгій всерйоз не сприймав. Він уважав це черговою легендою, хоча, придивившись, можна було переконатися, що хлопець мав справді сицилійський темперамент. Але, здається, він перегравав, коли постійно вживав словечка із мафіозного словничка, на кшталт отегїа, иотіпі сГОпоге, іап§еп(1е і подібне. .

І по-третє, досить дивною була сама їхня ідея анархізму, яку вони трактували цілком своєрідно. Вона полягала, як це не парадоксально, у «наведенні порядку» в країні, «шляхом вилучення непотрібних соціальних атавізмів та анахронічних рудиментів». Причому «атавізмами» і «рудиментами» в їхньому розумінні були не інституції, не закони, не, врешті-решт, система чи державна корупція, а люди, конкретні люди: високі посадовці, банкіри, бізнесмени.

Георгій опинився поміж двох вогнів: з одного боку, він повинен був зберігати таємницю як адвокат (або посередник адвоката) Дикуна, сина Професора, і все, що з ним пов'язане. Я іншого боку, він бачив у їхній ідеології натяки на антидержавництво, про що треба було б повідомити відповідні органи, які, здається, і без нього були в курсі. Єдине, що його стримувало від «здачі» революціонерів (окрім, звичайно, присутності серед них Євдокії), – це те, що все мало чисто теоретичний характер і вигляд невинної азартної гри з крамольними розмовами, гри, яка не виходила за межі квартири на Тарасівській. А свобода слова в країні, принаймні за законом, є правом кожного громадянина України. Жодного доказу, що націонал-анархісти здійснюють свої плани, у нього не було. Лише невиразні підозри, які цілком підпадали під розряд «фатальних збігів».

Наскільки Георгій зрозумів, націонал-анархісти мали розгалужену організацію. Вони дотримувалися правил конспірації, але здавалося, що насправді це була, знову ж таки, не більше, аніж гра, адже вони чудово усвідомлювали, що в наш час технічного озброєння служб безпеки, їх давно вже «ведуть». Конспірація в групі націонал-анархістів мала здебільшого ритуальний характер, і, як на Георгія, від неї віяло ностальгією за епохою кінця XIX ст., зокрема, за діяльністю «народовольців». Георгію інколи здавалося, що вони навмисне роблять так, шоб «засвітитися». Це все часом наштовхувало його на підозру, що націонал-анархісти відтягують на себе увагу органів від чогось серйознішого. Але це був не більше, аніж здогад.

Те, що Георгій, так легко втрапив у їхнє коло, пояснювалося не стільки його близькістю до Євдокії, скільки

професіоналізмом як адвоката. Вони свідомо вирішили наблизити Липинського до себе з ^Ьркантильною метою: звільнити їхнього молбдого колегу з-за ґрат і, можливо, уберегти групу в майбутньому від якихось нових неприємностей.