Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Євдокія скривилася.

– Терещенки не були дворянами. Це були купці, які сколотили собі капітал на різних торгових ґешефтах.

Георгій із здивуванням відзначив, що навіть у молодих поколіннях Ханенків не минулася образа на Терещенків.

– Але вони на той час становили бізнес-еліту.

– Купці, які заробляють гроші на ґешефтах, ніколи елітою не можуть стати. Апріорі, – твердо, аж надто твердо, промовила вона.

– Чому?

– Не дано.

– А сьогоднішні бізнесмени?

– Тим паче.

– Чому – «тим паче»?

– Тому що сьогодні взагалі нівелювалося поняття еліти.

– Як це?

– Сьогодні елітою називають найбагатших бізнесменів або найбільших чиновників або зірок шоу-бізнесу, тобто тих, які колись обслуговували еліту.

– Невже це сьогодні щось значить?

– Не знаю... Це ж ви – там, нагорі... Нам знизу не видко... – сумно, але не без іронії промовила вона і посміхнулася: – Як воно там, нагорі?

Георгій замислився. Він згадав нічну розмову з Борисом і Романом.

– Так само, як і всюди... – невпевнено відповів він.

– Та ну? – з недовірою спитала Єва. – її маленькі чорні очки-намистинки загорілися якимось східним азартом.

Георгій дивився на неї і посміхався. Невже й справді, Ханенки – татарського походження? – як собі думала його мама. Ханенко – від слова «хан» – говорила вона. А вона була хорошим філологом.

– Чого ви смієтеся? – зашарілася Єва.

– Я не сміюся, я думаю, як краще вам пояснити, – поспішив запевнити її Георгій. – Ось ви – хто за спеціальністю?

– Я давно не працюю...

– А в принципі?

– Я – вчитель математики, – строгим учительським голосом відповіла вона.

– Чудово! Напевно ж, у вашій школі існувала конкуренція, інтриги, підлабузництво до начальства, були стукачі... Претенденти на місце завуча чи директора йшли по трупах... Ну, щось таке... Було?

– Було, – сказала вона рівним голосом, хоч із відчутними нотками відрази. Очевидно, ця тема її зачіпала за живе.

– Я навіть можу сказати, пані Єво, чому ви пішли зі школи,—зненацька для себе, почав він. – Ви претендували на якусь посаду... в межах свого колективу... ну, скажімо, на посаду директора школи... Ви ж – світла голова, інтелігентна жінка з притаманним лише справжній еліті почуттям благородства і поваги до інших, у тому числі до дітей... А посаду отримала сіра нікчема. І не виключено, що хабарник. І інтриган. І ви пішли зі школи. З гордо піднятою головою. Вас просили, благали повернутися, адже, переконаний, без вас уся робота завалилася, однак ви не простили їм. Я не помиляюся?

Вона дивилася на нього з підозрою, ніби зважуючи – чи не провокатор він. Георгій, відчувши її настрій, поспішив запевнити:

– Не переживайте, я не провокатор... Просто я пережив кілька днів тому подібну ситуацію... До речі, також прогорів...

Вона мовчала, її татарські вилиці ледь помітно рухалися.

– Я просто хотів вам продемонструвати, що ... нагорі відбувається таке саме, що й унизу. Хіба що боротьба за виживання стає дедалі жорстокішою... І цинічнішою... Позаяк – чим вище, тим шматок, за який борються, є ласішим... Хоча має він універсальну назву «влада»...

Нарешті вона підняла голову і втупилася кудись у вікно, глибоко замислившись. Георгію було ніяково. Він долив у келихи вино.

Мовчанку порушив Георгій-менший:

– Ма! Можна я погуляю?

Жінка повернула голову і невидячим поглядом подивилася на нього.

– Ма, я ненадовго, – просився син.

Єва немов прокинулася. Подивилася на гостя, сказала тихо, однак тоном, який не терпів заперечень.

– Я хочу, щоб ти побув з нами.

Георгій відчув незручність становища. Може, не слід було йому так, у вічі, нагадувати Єві про її школу або говорити про владу. Однак, здається, вона вже оговталася.

–Я приготую ще чаю! – встала вона і вийшла на кухню.

Він терпляче чекав, стежачи за точними, виваженими рухами господині. Вона змела крихти зі скатертини, позбирала брудний посуд і принесла три чисті горнятка з блюдцями. Потім принесла розеточку з печивом власного приготування – маленькі хрусткі палички, посилані

кмином і... Георгій завмер. «Ні, цього не може бути!» – сказав він собі.

Він подивився благальним поглядом на господиню, як дивляться собаки на своїх власників, і спитав по-дитячому невпевнено:

– Можна подивитися? – і показав на цукерницю, в якій лежали кубики цукру.

– Авжеж, – сказала вона легко і додала. – Колись я купила її на блошиному ринку на Сінному базарі у одного літнього чоловіка. Він казав, що ця річ належала аристократам. Не знаю. Можливо. Гарна річ. Старовинна. Я такі речі люблю. Я віддала за неї шість гривень.

Георгій почервонів. Гаряча хвиля залила йому груди. Він впізнав цукерницю. Це одна з тих фамільних речей, які зникли з їхнього дому після маминої смерті. Зараз він подивиться на її дно зі споду і побачить: «Зроблено в Японії». Колись дядько його діда привіз її з японської війни.

– Японська, – випереджаючи події, – сказала Єва. – Дуже гарна річ. Хоча, на перший погляд, простенька...

Він і далі мовчав.

– Найвишуканіші речі якраз і є простенькими, – говорила вона.

Георгій прислухався до її голосу. Він був низький і тихий. Він був шовковий.

Липинський розгубився. Такий збіг стався з ним уперше. Спершу малий Георгій біля хлібного рундучка. Потім у ботсаду. Тепер ця цукерниця...

На порозі, прощаючись із Євою, він ще раз запросив її на вечерю до ресторану. Вона завагалася.

– Я ж вам казала: я сто років не виходила на люди... Дякую за запрошення... Я подумаю. Якщо дозволите, я вам зателефоную...

Георгій прийшов додому у піднесеному стані. Він приліг на ліжко, заплющив очі й спробував відтворити образ Євдокії: її маленьку худорляву постать, смагляву шкіру, ледь помітний східний колорит. У кожного чоловіка в житті є перша жінка. Єва. І не обов'язково вона з'являється на початку життя. Вона може зустрітися йому в середині життя, в кінці, або взагалі не зустрітися ніколи. Георгій відчув, що він її зустрів. Від цієї думки стало тепло і приємно. Він уперше за багато днів заснув спокійно.

Зненацька його розбудив телефон. Георгій зиркнув на годинника. Перша ночі. По автовідповідачу він почув Борисів голос.

– Джордже! Я під твоїм під'їздом. Я знаю, що ти вдома: тут твоя машина. Відкрий мені.

Георгій знехотя підвівся з ліжка, попрямував до дверей і впустив друга.

Вони сиділи на кухні. Борис курив. З ним справді коїлося щось недобре, дивився на Георгія запаленими очима, а руки в нього трусилися.

– Слухай, старий, ми з тобою давно вже знайомі. Я маю до тебе одну делікатну справу, – почав він хрипло. – Хоча ми не найближчі друзі, однак відчуваю, що лише ти мені можеш щось порадити.

Він став м'яти свою спітнілу чуприну.

– Словом, я потрапив у халепу.

– Скочив у гречку? – легковажно пожартував Георгій.

– Не з моїм щастям. Набагато гірше. Набагато. Георгій уважно на нього подивився. Борис був знервований, аж занадто.

– Словом, я випадково... Ні, брешу, не випадково... Словом, я загубив один документ... Думаю, у мене його викрали... Через мою звичайну неохайність...

Георгій закліпав:

– Ну то й що? Усі ми щось губимо...

– Ти не розумієш! Це був документ в одному примірнику!.. Там ідеться про честь «гаранта»...

– Ну то й що! Поняття «честь гаранта» вже давно не

існує!

– Ти не розумієш. Я ж фаворит. Вірніше, був ним. Георгій не на жарт розсердився. Турбувати його серед

ночі з цією фігнею...

– Слухай, Борисе, не роби з себе великомученика: ну вийшов з фавору! Подумаєш! Через два роки перевибори! Станеш фаворитом іншого президента! Ти ж в усі часи і при всіх правителях виживеш!

– Ні, ти не розумієш! Усе не так просто. Я надто багато знаю. Справа дуже серйозна. Аж надто.

– Не перебільшуй. І не панікуй! Випий, прийми холодний душ!

Той обхопив голову руками і заперечно нею замахав:

– Мені кінець!

– Ну чого ти! – поплескав Бориса по плечу Георгій. – Ми живемо у правовій державі! У нас свобода слова. Ти ж як юрист повинен це знати! – заспокоював Бориса Георгій.

– Якраз я як юрист знаю, що це не так, – заперечив той.

Георгій після зустрічі з Євою ніяк не міг сконцентруватися на Борисових проблемах. Та й після перерваного сну було важко вловити, що там белькоче п'яний колега чи друг, чи як його ще назвати.

Борис взяв його липкою рукою за зап'ястя:

– Що б ти зробив на моєму місці?

– Я б на твоєму місці ніколи не опинився! – відрубав Георгій.

Борис сухо засміявся і закашлявся.

Георгій відчув щось неладне.

–Я боюсь, що папірець потрапив до рук наших ворогів...

Георгій усе ще не міг нічого втямити.– Я не сплю вже кілька місяців, – пошепки продовжував Борис. Його очі горіли лихоманкою. – Може, завтра я пожалкую, що розповів тобі це, але я вже не можу. З мене пре. Нещодавно я зустрів Костика Морозова. Пам'ятаєш його? Він учився на курс нижче! Зараз він працює в СБУ. Так от. Він так на мене подивився!.. Таким поглядом!.. Словом, я зрозумів, що я вляпався...

Борис почав кусати нігті.

– Я всіх підозрюю. Навіть Ольку. Цю чисту дурепу! Інколи мені здається, вона все знає. Хоча це чистий абсурд. Вона не здатна на подвійну гру...

Він схопив Георгія своєю спітнілою рукою за шию. На лобі й губах проступали краплини поту.

– Я думав, я зможу... Але я не можу. Не мо-жу! – пошепки закінчив він, дихаючи Георгію в обличчя тютюном і перегаром.

Георгій поплескав його легенько по спині:

– Усе буде добре, старий! Усе добре! – і повів його до ліжка. Уранці Георгій прокинувся від стуку вхідних дверей. Підвівся, щоб наздогнати Бориса, але потім передумав – з Богом!

Євдокія не дзвонила. Тож, він не справив на неї враження. Георгій голився і уважно роздивлявся своє обличчя. Для будь-якої іншої жінки він – заповітна мрія. Чого б вони не віддали за ніч, проведену з ним, або за запрошення до ресторану, яке подарував він цій незнайомій жінці. А вона... Георгій із здивуванням відчув, що йому аж ніяк не хочеться засуджувати цю Єву. Навпаки, він шукав у собі причину: що в ньому не так? Може, він не настільки аристократ як на неї? Дурниці. В її фінансовому стані... А, може, вона має чоловіка? А я зробив їй майже непристойну пропозицію... Ні, вона не схожа на жінку, що має чоловіка...

їдучи містом на машині, він завжди намагався прокласти маршрут через вулицю Тарасівську. Це йому приносило якесь нове відчуття, раніше невідоме. Приємний щем і збудливе хвилювання. Йому досить було просто подивитися на той дореволюційний будинок, і його серце радісно і шалено калатало. «Як пацан» – сміявся з себе Георгій.

У Георгія в житті було чимало жінок. Однак у цій ситуації він просто розгубився. Як йому себе поводити? Чи наполягати на зустрічі? Чи викинути Євдокію з голови? Увесь попередній досвід був абсолютно безпомічним у цій ситуації. По-перше, жодна жінка не відмовлялася від Георгія з власної волі. А по-друге... а по-друге, це специфічне хвилювання... Що з ним робити?

Забігаючи в комітет, він несподівано побачив, як біля входу треться той самий Костик Морозов, про якого йшла мова в параноїдальному белькотінні Бориса. Побачивши Георгія, він кинувся до нього, невміло інсценуючи випадкову зустріч. Довго тряс руку, розпитував про однокурсників, а потім, ніби між іншим, спитав:

– Як там Борис?

Георгій насторожився, але виду не подав:

– Нормально. ■

•..т– Ага! Ну добре. Коли що, то дзвони! – сказав Костя Морозов.

«Що він має на увазі під «коли що»? Коли щось стане відоме про Бориса? Чи це просто невинна фраза? Отже, у Бориса не паранойя. А раптом він і справді його веде?». Треба перевірити. Георгій обернувся і награно весело запропонував Кості:

– Може, якось підемо разом на пиво?

Той аж підскочив і аж надто швидко погодився. Навіть демонстративно записав зустріч у свій електронний записник, щоб, не дай Бог, Георгій не передумав. «Клюнуло!» – подумав Георгій.

Він ішов коридором, думав про Бориса і Костика Морозова і наштовхнувся на Віру Павлівну, яка в управлінні розподіляла путівки.

Вона обожнювала Георгія. Побачила його – аж розцвіла:

– Дорогенький Георгію Андрійовичу! Ви, як завжди, такий елегантний!

«Саме сьогодні – не дуже»,—зауважив подумки Георгій.

– Що у вас,Віро Павлівно? – Георгій поцілував її стару руку.

– Гаряча пора... Ви ж знаєте... Відпустки... – привітно сказала вона. – До речі, є одна гарна путівка в санаторій «Парламентський». Не хочете спробувати?

– Та ні. Ви ж знаєте, я ці піонертабори недолюблюю...

– А ви спробуйте! Там є свій шарм. Старий совковий шарм. Ви таке повинні цінувати...

Він замислився. Може, це те, що йому потрібно? Аби збити оскому ностальгії за минулим, та й забути про всі нинішні проблеми...

– Може, ви й маєте рацію... Я подумаю... Протримайте путівочку на всяк випадок на кілька днів!

Віра Павлівна посміхнулася. Георгій теж: люблять його жінки «бальзаківського» віку, люблять. Чому ж не Єва?

Георгій підупав духом.

«Щось останнім часом я себе не дуже добре почуваю. Психологічно. Що зі мною? Яку з методик аутотренінгу застосувати? Може, зробити маленький шопінг? Це допомагає при різних великих і маленьких психологічних проблемах». Шопінг – надзвичайно важлива річ у житті кожної людини. У нашій мові не існує слова, відповідного «шопін-гу», – казала колись Георгієва мама. Словосполучення «здійснення покупок» видається таким безбарвним, нудним і рутинним, що не йде ні в яке порівняння з соковитим і навіть трохи непристойним «шопінгом». У нашій совковій дійсності ніколи не надавали значення самому процесу здійснення покупок. Саме процесу, тобто тому самому шо-пінгу, оскільки наш народ був зациклений не на тому, як купувати, а на тому, що і за що купувати. Тим часом загниваючий захід, знудьгувавшись у своєму добробуті, став «біситися з жиру», тож напридумував собі масу дивних як для нашої людини речей. Серед них – нову розвагу, що не поступі, ється азартом і кількістю викинутих на вітер грошей навіть грі в казино. І зветься він – шопінг.

Мистецтву шопінгу Георгія навчив П'єр – його сусіда по гуртожитській кімнатці у Сорбонні. «У Парижі, – учив його П'єр, – ти приходиш у магазин передусім, отримати задоволення, а вже потім – зробити покупку». Примірювати, мацати фактуру, оцінювати кольори – при штучному освітленні і при природному, – розглядати себе в дзеркалі в різноіміджових строях, спостерігати за тим, як роблять покупки інші і таке подібне, – усе це складові цього виду

розваг.

Узагалі Георгій любив робити шопінги поза межами неньки: це і приємніше і, як не дивно, дешевше. Проте що робити, коли заманулося саме зараз. Заманулося не стільки

оновити свій гардероб, скільки розслабитися в процесі

шопінгу..

«Саме настав час підготуватися до курортного сезону», – подумав Георгій і вирушив на пошуки босоніжок, які бодай би нагадували йому ті, що він бачив у Парижі, в магазині відомого французького кутюр'є з японським прізвищем. Він би тоді їх купив, коли б не припустився однієї тактичної помилки: пішов у магазин зі своїм колегою, який мав трохи нижчий рівень матеріального забезпечення. Той подивився на шльопки і аж присвиснув: «Ого! І це за одну підошву з однією дірочкою для одного пальця? Хто їх купить?»– «Я б купив, якби не ти.., – подумав Георгій. Хотів було подискутувати з колегою про те, що вишуканість завжди проста, і вона завжди, в усі часи, коштувала великі гроші, – однак махнув рукою: все одно той не зрозуміє, лише образиться...». Георгієві вже було незручно при ньому купувати босоніжки. Це виглядало б як виклик несмаку його колеги. Він не захотів цього зробити і – як результат – «проморгав» класну річ. І ось уже другий місяць шукає щось подібне в різних магазинах Києва і, природно, не знаходить. Французьку, а тим більше ексклюзивну річ, можна придбати лише у Франції.

Георгій любив купувати багато взуття, як і його мама. На відміну від батька, який надавав перевагу одягу, або, як колись казали, «барахлу» чи «шмоткам», мама навіть у найтяжчі часи намагалася дотримуватися старого панського принципу – «взуття носити один сезон». Купуючи взуття, Георгій долучав усі свої відчуття, включивши й «шосте». Останнє допомагало йому передбачити: як довго носитиметься той чи інший виріб. У взутті в поняття «якість» входить не лише фактура, робота, а й таке ледь вловиме явище, як «вишуканість лінії». Можна зробити черевики з якісного матеріалу на якісному обладнанні за сучасним дизайном, однак ледь вловима похибка у вигині лінії, – і все: робота пропала! Немає вже тієї елегантності, вишуканості – і немає задоволення від взуття!

Георгій зайшов до улюбленого елітного взуттєвого магазину «Черевики від Лемана» в центрі Києва. Тут він давно вже мав знижку як постійний клієнт. Тут було все – і офіційно-елегантні «оксфорди», і візерунчасті «брогі» і кокетливо-елегантні «дербі», і човники «лофери» і «монкі» з пряжкою, і прогулянкове замшеве взуття, однак навіть тут не було чогось подібного до вимріяних шльопок з прошитою підошвою, з гладенькою, трохи тьмяною шкірою з невидимими швами. Шкода.

Георгій вже було розчаровано рушив до виходу, як побачив у жіночому відділі Євдокію. Він вражено завмер. Вона, у потертих джинсах, кросовках і білосніжній (під чоловічу сорочку) блузі поводилася у цьому супердорогому магазині так, наче вона все життя купувала взуття саме тут. Навіть Аліса у цьому місці почувалася незручно.

Георгій відійшов у тінь і почав спостерігати за Євдокією. Вона виглядала дуже стильно. її сорочка – білосніжна і хрустка – недбало заправлена в джинси. На голові – елегантний безлад. Молодий продавець з благоговінням подавав їй то одну, то другу пару взуття. Якби Георгій не знав, що ця жінка – безробітна вчителька математики, навіть він цілком міг би прийняти її за дружину, ні, радше, за доньку мільйонера. Саме так—з вишуканою недбалістю – вдягаються діти мільйонерів.

Нарешті Євдокія зупинила свій вибір на елегантних черевичках з патлатою божевільною квіточкою попереду. Жінка закасала холошу джинсів, щоб помилуватися черевиком на своїй нозі. Подивившись на ціну, вона замислилася. «Задорого», – подумав Георгій. Євдокія з жалем поставила пару на місце і підійшла до іншої, менш вишуканої і, судячи з усього, дешевшої. Вона розчаровано потримала її в руках і поставила на місце. Навіть міряти не

схотіла.

Георгій швидко заскочив до Лемана в кабінет і, не привітавшись, схопив його за плечі і, підштовхуючи до виходу, затарабанив:

– Друже! Бачиш тут баришню? Зроби їй дев'яносто-відсоткову скидку! За мій рахунок. Наплети їй що хочеш! І запропонуй безплатно «додатково» ще одну пару. – Георгій озирнувся по кабінету. – Оцю, – вказав він на червоні красунчики. – Я все сплачу.

Чим був цінний Леман, так це тим, що йому не треба було повторювати двічі. . .

Він вийшов у салон і зі спритністю факіра підніс їй під носа червоні босоніжки, професійно запевняючи, що вона

мріяла про них усе своє життя. Євдокія і справді зацікавилася парою. Тим часом Леман почав дуже правдоподібно брехати про те, що в босоніжках є непомітний, однак суттєвий дефект, зате він як власник робить потужну скидку і на додачу віддає безкоштовно будь-яку пару, яку вона обере собі в салоні. Він брехав як справжній професіонал, який чудово знається на психології покупця. Георгій і сам майже повірив у його казку.

Євдокія взяла в руки червоні босоніжки і стала прискіпливо оглядати їх.

– Тут немає ніякого ґанжу, – віддала вона пару Лема-нові і рушила до виходу, очевидно, відчуваючи якусь аферу. Проте директор магазину спритно загородив їй дорогу.

– Нема ґанжу?– перепитав він. – Без проблем! Зараз зробимо! – і він професійним рухом майстра по ремонту взуття відірвав набійку від каблука і віддав босоніжок Євдокії.

Вона оцінила Леманове почуття гумору і розсміялася:

– Ну добре, я згодна!

Євдокія взяла з полиці черевички з божевільною квіткою і шаленою ціною і підійшла до каси.

Леман виштовхав свою касиршу геть із касової кабінки, сам власноруч вибив чек і манірно, неначе фокусник, підніс його Євдокії разом з дисконтною карткою:

–Ласкаво просимо до нашого магазину ще раз! Повинен вам сказати, що ви вибрали достойне взуття.

– Достойне кого? – перепитала вона жартома.

– Достойне справжньої леді.

Євдокія з підозрою подивилася на Лемана.

– Не знаю, з якою метою ви це робите, – сказала вона. – Проте щиро дякую.

Вона сказала це таким тоном, як говорить принцеса своєму кутюр'є, який щойно подарував їй кількамільйонне плаття лише за те, що вона його вдягне.

Липинський чекав Лемана у кабінеті. Він нарешті втямив, чому Євдокія так довго не дзвонила йому. їй не було у що вбратися. Десь позичила гроші і пішла купувати собі взуття. І не просто взуття, а дуже вишукане взуття.

Георгій напружив свою пам'ять, щоб уявити, які черевики з його гардеробу пасуватимуть до щойно купленого жіночого. І дійшов висновку, що доведеться і йому купити щось «достойне» до «достойних» черевичків з божевільною квіткою, які обрала собі Євдокія.

– Знайди і мені, Лемане, щось божевільне.

– Єсть, пане джентльмене! – відчеканив той із задоволеною міною.

Очікування дзвоника від Євдокії було просто мукою. Йому весь час увижалося, що деренчить його мобільник, і він гарячково хапався за нього. Однак насправді телефон мовчав. «Може, у неї немає достойного плаття?» – подумав він і занервував.

Узагалі рін страшенно дратувався, коли його дама вдягалася «не в тему». Коли Аліса прийшла в оперу в обтягуючих джинсах до колін і в «топіку», Георгій просто розвернувся і пішов геть з прем'єри. А коли Богдана зі Львова – та, що навчила його робити казкові деруни, – вдяглася в офіційний костюм на веселу новорічну забаву, йому довелося також відмовитися від святкування в приємній компанії.

Цього разу Георгій несподівано збагнув, що йому абсолютно однаково, в чому прийде Євдокія на вечерю. Вік тільки хотів, аби вона прийшла. Однак, здається, їй самій було не все одно...

Вона таки подзвонила. Після світської розмови «ні про що», жінка сказала: «Якщо Ваше запрошення залишається в силі, я готова!» Вона сказала цю фразу таким тоном, неначе все життя те й робила, що ходила у ресторани з майже незнайомими чоловіками. При цьому її інтонація не була штучною. Ось що воно таке – порода. їй не треба прикидатися: саме таким тоном приймали запрошення жінки її роду. Це було в крові.

Георгій чекав її в машині під будинком. Коли вона вийшла з під'їзду, він почервонів: «Я – придурок!» Георгій планував повести її у «Вавилонську вежу». А вдягнена вона була не для цього середньостатистичного ресторану.

Липинський елегантно відкрив їй дверцята, і вона легко сіла. Георгій завів машину і став гарячково думати, куди б податися. Євдокія була у тих самих дорогих черевичках з божевільною квіткою, у «маленькій чорній сукенці», яку колись вигадала Коко Шанель, а на сукенці чіпко сиділа

шаленої краси старовинна застібка. Чорний камінь з голубою ледь помітною смужкою в ажурній золотій оправі. На її руці, на білій, абсолютно білій руці красувався аналогічний перстень.

Тільки «Ландон-клаб», – подумав він і різко розвернувся майже на місці на крутій Тарасівській. Його спортивна машина уміла робити цей трюк.

– Як вам, подобається тут? – спитав Георгій, коли вони вмостилися у зручні фотелі серед строгого британського антуражу.

Здається, він почувався, як хлопчик, який уперше прийшов з дамою в ресторан, хлопчик, який не знає як поводитися і який боїться ляпнути щось зайве.

– Дуже мило, – посміхнулася вона. – Правда... Потім передумала.

– Та ні, нічого.

– Що? – напружився він.

– Дуже стильний заклад. Справді, майже автентичний, щоправда... Вона знову зам'ялася.

– Що «щоправда»?

– Щоправда, з нальотом українського козацького бароко, – закінчила вона свою думку і засміялася. – В нас, українцях, здається, цього не можна викорінити. Козацьке бароко в нас у генах. Георгій новим поглядом подивився на інтер'єр ресторану. Справді, як для британського чоловічого клубу, забагато золотих завитків. Дивно, він на це ніколи не звертав увагу.

– Що будемо їсти? – спитав Георгій, намагаючись відповідати образу англійського джентльмена.

– Оскільки ми тут, то, напевно, стейк з кров'ю, – сказала вона. – А ви?

– Так само! – поспішив запевнити Георгій і мало не вмер з сорому: як легко він відмовився від свого кількарічного вегетаріанства. – А що питимемо?

– Люблю міцні напої. Батько привчив, – знову ж таки розсміялася вона.

Євдокія хмала дуже гарний природний сміх. Георгій зажди заздрив людям, які милозвучно сміялися. У нього і посмішка була не дуже привабливою: губи десь зникали, тож виходило, що він не посміхається, а шкіриться. А сміявся Георгій просто жахливо: він сміявся беззвучно. Він ненавидів свій сміх. Навіть тривалі тренування не наблизили його до успіху. А посмішка, – це велика справа під час ділових і напівприватних зустрічей. Доводилося компенсувати її брак своїм інтелектом. Георгій був змушений виявляти чудеса віртуозності у веденні розмови, коли треба було схилити співрозмовника до потрібного йому рішення. А була б у нього чарівна посмішка, як у Ільчишина або Терьохіна, усе б розв'язувалося утричі легше. Взагалі, спостерігаючи за сучасними політиками, Георгій переконався, що вони не вміють посміхатися, як цього вимагає європейський етикет. Може, тому і Європа їм не посміхається у відповідь. Іміджеві фотографії політичних лідерів під час виборчих кампаній демонструють силувані, кривуваті, нещирі, зубоскальські міни. Це був недолік і Георгієвого іміджу. «Не переживай з цього приводу, синку, – заспокоювала його колись мама. – Шукай собі партнершу з чарівною посмішкою».

Тепер вона сиділа навпроти. Жінка з чарівною посмішкою.

Георгій усе ще почував себе невпевнено. Вони дуже мало знали одне одного.

Ініціативу розмови узяла на себе Євдокія. Вона розповідала Георгієві про знаменитий «Діаруш» її далекого предка,

генерального хорунжого Миколи Ханенка, того самого, якого не минула лиха доля усієї генеральної старшини, причетної до справи Полуботка. Свій «Діаруш» він написав до заслання, у 1722 році. Там педантично розповідається про всі деталі перебування гетьмана Скоропадського у Москві, коли Петро І прийняв рішення знищити гетьманство в Україні після Ніштадського миру. Євдокія говорила без пафосу й ультрапатріотизму. Вона просто розповідала про свого далекого предка.

За логікою світської розмови, зараз мав би взяти слово Георгій, проте, на свій сором, він не тільки не міг підтримати оповідь про «Діаруш» Ханенка, про який уперше чув, а й навіть не знав нічого конкретного про свій рід.

Повисла пауза.

Георгія виручив випадок. Він побачив, що з дальнього кутка ресторану йому машуть руками Вільсони – британський посол з дружиною. На мигах дві пари порозумілися, що не проти об'єднатися за одним столиком. Георгій це сприйняв як великий комплімент. Вільсони ніколи не зробили б цього, якби не мали глибокої симпатії до нього.

Почалася процедура знайомства, яка передбачає вибір мови.

Георгій перелякався, що зараз Євдокія потрапить у дуже незручну ситуацію: вчителька математики навряд чи володіє іноземною мовою. Він вирішив попередити незручність, тому, представляючи пана посла, він поспішив запевнити Євдокію, що той блискуче володіє українською мовою, чого не можна сказати про більшість дипломатичного корпусу в Україні.

Яким було його здивування, коли Євдокія дуже спокійно і невимушено вступила в розмову англійською:

– Тут дуже мило, чи не так?

Вона це сказала з чистим англійським пуританським прононсом і лондонською світською інтонацією. Пан Роланд і пані Кетрін з цікавістю подивилися на неї й оцінили по достоїнству Георгієву партнершу.

– О, яка у вас чудова вимова! – похвалив пан посол. Георгій почервонів від задоволення. Цей комплімент

немовби звучав так: «О! Георгію, яка чудова у вас партнерша з чудовим англійським акцентом!» Англійці дуже цінують саме англійський акцент в англійській мові на противагу американській граматичній недбалості і ваті в роті.

На питання, де їй вдалося опанувати англійську вимову, вона сказала, що з нею особисто займався батько, а до вимови ставився не як філолог, а як музикант.

Подружжя Вільсонів і Євдокія дуже швидко знайшли спільну тему для розмови, яка для Георгія, знову ж таки, виявилася терра інкогніта. Вільсони, що славилися своєю благодійницькою діяльністю, з надзвичайною симпатією ставилися до колористичного українського церковного обряду. Тож Євдокія розповідала про відмінності української і російської православної обрядовості, які склалися історично, про своєрідності греко-католицької традиції.

Вечеря вдалася і вже наближалася до кінця, як тут до їхнього столика на відповідний жест Георгія офіціант приніс хумідор – дерев'яну коробку з сигарами для джентльменів.

– О, СоЬіЬа ! – вигукнула Євдокія.

Два джентльмени уважно подивилися на молоду леді. Та, немов відчувши незручність ситуації, додала:

– Ви дозволите?

Ті ошелешено перезирнулися, однак жінка, не чекаючи відповіді, ніби й не сталося нічого особливого, вже вправно знімала «бант» з сигари за британською манерою і, швидко маніпулюючи усім інструментарієм – ножичками, гільйо-тинками, кусачками, буравчиками, – обрізала кінчик сигари, причому ідеально зберегла пропорцію між обрізаним кінчиком і товщиною сигари, тобто зробила зріз саме в тому місці, де і слід було обрізати сигару саме такої довжини. Так само віртуозно вона припалила сигару і чекаючи, поки вона розгориться, із замилуванням спостерігала за

жаринками.

Георгій і родина Вільсонів були шоковані. Вони зачаровано спостерігали за рухами молодої леді. У будь-якої іншої жінки сигара в руках виглядала б просто непристойно, тим більше в ресторані «Ландон-клаб», а тим паче в присутності вишуканої британської пари. Однак Євдокія робила все по-королівськи і з гідною майстерністю.

Сигарний ритуал відбувся за усіма правилами. Євдокія володіла ним бездоганно. її стовпчики попелу були висо-

кими і пружними. У світській розмові виявилося, що її усьому цьому навчив батько, який у студентські роки навчався в Гавані і, до речі, був особисто знайомим з Фіделем Кастро. Батько часто розповідав їй у дитинстві про феноменальну пам'ять харизматичного кубинця і його заворожуючі ораторські здібності.

Георгій отримав від відвідин ресторану задоволення. На його радість, Вільсони теж. Тільки в Євдокії на обличчі не було написано нічого конкретного.

Коли Георгій прощався з нею біля її будинку, він чекав, що вона бодай натяком покаже, що хотілася б лишитися з ним на ніч. Звісно, вона собі цього не дозволить, однак йому потрібен був тільки знак... Але знаку не було. Вона дуже привітно, проте абсолютно індиферентно подякувала йому за чудовий вечір і весело побігла на п'ятий поверх, перескакуючи через дві сходинки.

Георгій подумав: це перша жінка в його житті, яка не повісилася йому на шию в перший же вечір. Яке дивне відчуття... Немов йому чогось бракує. Дивно. Може, їй взагалі не потрібен чоловік? У такому випадку вона ще привабливіша. Він усе ще стояв під під'їздом, як хлопчисько, не в змозі піти геть. Він дивувався собі й водночас насолоджувався новими відчуттями. Отже, все-таки люди не брешуть: все-таки існує щось на зразок кохання?