Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

внутрішня суть. Перш ніж думати про дорогий костюм, подумай про білизну. Перш ніж думати про те, що ти значиш для людей, які оточують тебе, навчися поважати себе. Зроби перший крок до цього – поміняй білизну. А сорочка з краваткою і костюмом справді куплені в якісному магазині. Однак вони представляють стандарт. А головне для джентльмена – стиль. Цей стандарт дорогих магазинів не може зробити людину стильною. А людина без стилю ... словом, не може вона називатися джентльменом. У Верховній Раді доволі багатих людей. А от стильних – немає. За винятком, ну, Серьожки Терьохіна, ну Ігоря Ільчишина і, звичайно, мене... Господи, що в тебе за годинник? Навіщо тобі цей дорогий «котел» з кількома циферблатами і секундоміром?..»

– Ну, як тобі? – перебив його роздуми Кащук.

«Що тобі сказати, Іванку? Гірку правду чи солодку брехню?»

– Нормально... – сказав багатозначно Георгій і поспішив поміняти тему:

– Іване, твоя остання стаття у «Дзеркалі тижня» – дуже потужна. Ти став класним макроекономістом.

Георгій знав, що цей комплімент сподобається Кащуку. Він мав слабкість до компліментів. Причому чим незаслу-женішим він був, тим більше задоволення він від нього отримував. От і зараз Георгій вже вкотре скривив душею. Був у Кащука такий прищуватий помічник – Костик Нерідний. Прізвище повністю відповідало його суті: нікому він був не потрібен. Кащук розгледів за прищами і сколіозним худорлявим тільцем справді аналітичний гострий розум. Він пригрів безрідного Нерідного, дав йому зарплату, і той на знак удячності пече для нього економічні статті, до речі, досить професійні. Від Георгієвого компліменту Кащук почервонів із задоволення. Він дуже любив лестощі. Це була його слабкість. Він став активно переказувати зміст статті Георгію. «Ну й нехай. Аби тільки не про чоловічу моду і не про комітет», – подумав він.

Наближалася обідня пора. Можна потихеньку йти геть.

Щось йому муляло. Він подивився у свій електронний щоденник. Так і є! Годину тому йому повинні були передзвонити з Фонду Фальберга. А телефон був відключений! Усе через Алісу! Тепер у фонді віддадуть проект, якого він так добивався останні півроку, комусь іншому. І все через ту дурепу! Чому Бог створив жінок такими недотепами?! Георгій знову включив телефон.

Він ішов парком у напрямку до свого будинку. Жив він неподалік. Обідньої пори, коли був час, він здійснював коротку прогулянку старим київським парком аби полікувати нерви, очі, вуха, носа і душу. Він дуже любив роздивлятися тих щасливчиків, які мають можливість серед спекотного дня сидіти собі тут, у божественному холодочку на лавочці і, в свою чергу, роздивлятися його – високого стрункого брюнета, що легкою ходою прямує собі кудись не поспішаючи, в елегантному костюмі, з екстравагантною краваткою і в новеньких черевиках. «Куди, – думають собі поважні дами з собачками і молоді няньки з дітками, – куди іде цей молодий чоловік, якого, можливо, вони вже десь бачили, може, навіть по телевізору? Цікаво, а хто на нього чекає удома?»

«Хто на мене чекає? Ніхто на мене не чекає! Я й не хочу, щоб на мене хтось чекав. Я вовк-одинак. Вовк-самітник. Мене чекає удома мій обід у пароварці, який приготувала мила жіночка Ніна Іванівна». Взагалі Георгій любив собі готувати сам. І прибирав у своїй квартирі також сам. Він сам ходив на базар, купував продукти. Якщо не встигав – ішов у ресторан на бізнес-ланч. Але двічі на тиждень приходила до нього Ніна Іванівна, щоб приготування їжі й прибирання у квартирі не перетворювалося для Георгія на обтяжливу рутину. Рутини він не любив.

Пікнув телефон: прийшло повідомлення. «Твоє життя закінчиться тим, що ти залишишся один, як твій батько, – нелюдимий, нелюбимий мізантроп!» Це Аліса. Так, вона вміла вколоти у найболючіше місце. «Ненавиджу бабів!» – просичав він крізь зуби, прискоривши ходу, неначе намагаючись утекти від неприємних відчуттів.

«Чого вона вп'ялася в мене як той кліщ? Я люблю жити сам. Я не терплю сторонніх у своєму домі. Я люблю свій дім за те, що в ньому все продумано до найменших дрібниць і розраховано лише на мене одного. Будь-чия присутність порушує гармонію мого дому. Я люблю прокидатися вранці в порожньому ліжку, не боячись, що хтось побачить мене заспаного, пом'ятого й опухлого зі сну. Я люблю пройтися по своїй квартирі роздягненим, не боячись, що мене хтось неправильно зрозуміє. Я не люблю митися у ванні після того, як там хтось побував. Я не люблю ходити в туалет, знаючи, що хтось у нього зайде після мене. Я люблю прийти вранці на свою кухню і самому зготувати собі легкий (краще сказати – лехкий) сніданок, зварити у джезві каву, а потім піти до кабінету і випити її, продивляючись по інтернету «Українську правду». Я ненавиджу натикатися у своєму домі на чужі речі – особливо, якщо це предмети жіночого туалету чи волосина з розкішної зачіски сексуальної партнерки. Це виводить мене із себе. Я люблю в обід прийти у свій порожній дім і самому з'їсти свою просту, але вишукану їжу, і ні з ким її не ділити. А вночі я люблю спати сам у своєму величезному ліжку, не боячись, що хтось уночі перерве мій сон сексуальними посяганнями».

Він став одмикати двері. За дверима хтось заметушився. Перед ним стояла перелякана Ніна Іванівна:

– Ой, Георгію Андрійовичу! Я трохи затрималася! Вибачте! Я все зробила, як ви хотіли! Вона... тобто Аліса Степанівна поїхала...

Ніні Іванівні вистачило кілька секунд, аби зібратися і зникнути з очей «господаря». Він поглянув на годинник: це не вона затрималася, це він прийшов зарано.

Георгій зайшов у вітальню. Його зустрів підбадьорливим поглядом його тотем – сокіл-сапсан. На стіні у вітальні, саме навпроти входу, красувався величезний портрет грандіозної птахи, яка падаючи на свою жертву з висоти кількох кілометрів, розвиває швидкість пшад двісті кілометрів за годину... Георгій вважав, що цей тотем наділяє його своєю швидкістю, точністю і силою духу. Цей птах має гостре око і блискавичну реакцію. Він завжди втрапляє в ціль. Георгій відчував фізичну потребу, прийшовши додому, мати зоровий контакт з птахом. Для нього він був живим. Залежно від пори дня і пори року пір'я мінилося щораз іншим відтінком, погляд змінював свій напрямок і навіть поза була то розслабленою, то концентрованою на якійсь точці.

Його обід чекав на столі, дбайливо загорнений в домотканий полотняний сільський рушник. Старий дідівський спосіб, який Георгій дуже поважав. Куди тій мікрохвильовій пічці з її «талантом» будь-яку їжу зробити несмачною та ще й радіоактивною. Саме тому він принципово не купляв нову мікрохвильову піч (стару він віддарував одній із своїх колишніх пасій як компенсацію за розлуку).

Він розгорнув кілька шарів полотняних рушників і газет. Молода картопля, молода морква у вершковому маслі з кропом. У мисці – салат. Кілька років, як він став вегетаріанцем. Не тому, що не любив м'яса. А принципово. Заради здоров'я і симпатії до партії захисту тварин.

Георгій розпочав трапезу. У двері подзвонили. Це були три короткі дзвінки. Так дзвонили його сусіди – привітні індійські бізнесмени, представники фармацевтичної фірми. Вони жили з ним на одному поверсі.

Сусідка, привітно посміхаючись, особисто запросила Липинського на сімейну вечерю.

Він давно дружив з цією надзвичайно привітною родиною. їх згуртували спільні побутові проблеми: якось серед ночі над обома недешевими квартирами почав протікати дах. Родина індійських бізнесменів була щиро вдячна Георгієві за виявлену ним мобілізацію у боротьбі зі стихією та його мужність у боротьбі з не меншим стихійним лихом – жеківськими працівниками. Відтоді вони час од часу вечеряли разом – за дуже «спайсі» індійськими стравами або не дуже «спайсі» українськими дерунами, які Георгій суперсмачно робив за таємним рецептом. Пані індійська бізнесменка, любителька національних страв, кілька разів переписувала рецепт і навіть один раз асистувала йому на кухні, проте так і не освоїла секрет «пухнатості» дерунів. Та де там! Навіть у Ромка – власника ресторану «Вавилонська вежа» і блискучого кулінара – вони виходять не такими мереживними, як у Георгія. Цей рецепт Липинський перейняв у однієї львівської панянки, з якою мало не одружився, однак вчасно схаменувся.

Східна культура спілкування дуже відрізняється від західної. І незважаючи на деякі регіональні особливості, викликані передусім релігійними чинниками, їй притаманна безпосередність. Георгій дуже любив спілкуватися зі «східним» дипломатичним корпусом. Звичайно, європейцю ніколи не збагнути до кінця таємниці Сходу... Однак європейця, як магнітом, тягне до Сходу, який гіпнотизує і протвережує, пестить і лякає водночас.

Народи Індії в переважній більшості – надзвичайно щирі та привітні. їм є чим пишатися – адже вони набагато раніше за європейців пізнали Істину. Колонізована Індія багато-чому навчила через Британію усю Європу. Однак вона ніколи не вихваляється своїми заслугами перед світовою цивілізацією. І ніколи не принижується перед Європою. Так індійці, а точніше індійські жінки, на всіх дипломатичних прийомах завжди з'являються в національному вбранні, не намагаючись підлаштуватися до європейської дипломатичної моди. І своєю привітною наполегливістю змусили визнати дипломатичною спільнотою їхнє право вважати їхнє національне вбрання відповідним до світового дипломатичного етикету. Георгія, дуже чутливого до декоративних моментів дипломатичної традиції, це захоплювало. То була не просто сліпа вперта відданість своїм традиціям, а швидше відсутність комплексу меншовартості перед європейським стандартом, до якого пнеться українська політична еліта. Східні жінки – це носії національної естетики. Причому роблять вони це з високо піднесеною головою і виструнченою шиєю, ніби несучи на голові повний глек води.

Уранці подзвонив Борис. І наче й не було вчорашнього несміливого товстого закомплексованого Пупса, а був зухвало-лагідний Борис Бородач:

– Слухай, Джордже, – сказав він, – учора ввечері була міжфракційна нарада. Наша фракція віддає мій, тобто умовно мій, комітет вашій фракції. Як то кажуть: від нашого столу – вашому столу! Смачного! – він засміявся.

«Було б із чого сміятися! – подумав про себе Георгій. – За цю послугу нашій фракції доведеться дорого заплатити, напевно, одним із стратегічних комітетів». Тим часом Борис продовжував:

– Я тут переговорив зі своїми: якщо тебе твої висунуть на голову комітету, ми тебе підтримаємо. Так що дерзай!

Георгій розхвилювався. Посада голови комітету не входила до його планів. Але якщо ця ідея витає в повітрі, то й відвертатися від такої можливості немає сенсу. Перед фракцією Липинський звернувся до Кащука, аби той висунув його кандидатуру на голову комітету. На що Іван пихато заявив:

– Ти що – не знаєш: місце забив Пащенко! Послухай моєї поради: не пхайся туди. Не ставай йому впоперек дороги!

У Георгія відвисла щелепа: це сказав Іван? Іван Кащук, якого він, Георгій, немов мале дитя, за ручку вводив у політичну тусовку, вчив його азам політики, радив йому, як вижити?!

«Та-ак... Ясно, що Кащук крутить задом: він не хоче розсваритися з Пащенком. Може, самовисунутися? Чи нехай Пащенко керує? Юридичний факультет місцевого університету заочно, нуль практики, плюс відомий комплекс «пана з Івана», плюс вхожість до близького кола лідера – ось усе, виявляється, що треба, аби стати головою профільного комітету!»

Поки Георгій так розмірковував почалося засідання. Несподівано підняв руку Ільчишин:

– Пропоную на посаду правового комітету Липинсь-кого. Він – професіонал. Він професійний парламентар, класний юрист, знає всі входи і виходи, добре розбирається у законотворчій діяльності, орієнтується у реальній правовій ситуації.

Георгій від несподіванки мало не підскочив. Кащук сидів як обпльований.

Тут Пащенко влаштував ефектний спектакль. Обговорення кандидатур перетвориться на бабську істерику, і події розгорнулися не на користь Георгія: поплічники Пащенка добряче подзьобали і Липинського, і Ільчишина, а Георгієві друзі, чи то пак «друзі», відвертали очі, не бажаючи зв'язуватися з Пащенком. Вони всі, мов один, «згадали» про термінові справи і розбіглися. Проголосували за Пащенка.

Георгій встав і мовчки вийшов із засідання фракції. Це була не його гра.

Сьогодні був явно не його день. Він подумки лаяв себе за те, що спокусився на Борисову аферу. Заціпеніння не зникало. З ним таке бувало й раніше. І раніше він отримував плювок в обличчя. І знову, вже вкотре, виявився безпорадним у цій ситуації. Його немовби осліпило і оглушило. Він стояв і думав, чому так часто в цій країні у боротьбі за місце під сонцем сірятина перемагає талант? Від найнижчих низів до найвищих верхів. Чому українці скоріше голосуватимуть за безбарвну посередність, не даючи ходу яскравому професіоналу? Ось і зараз це золоте правило спрацювало. Він – юрист до мозку кісток – програв гнилому аматору. Причому його здали свої ж. Обурливо було не те, що він лишився без якоїсь посади, а те, що знову, вже вкотре спрацювала закономірність – адже таке робиться всюди, по всій країні – талант працює, а сірятина керує. І ніколи в цій країні не буде порядку. Ніколи.

– Не журися! – підбадьорив Липинського Ільчишин. – Мені теж нічого не дісталося в дерибані. – Що ж поробиш! Це країна – людей не на своєму місці. «Як часто жартують у Верховній Раді, чому ця країна називається не Гондурас?»

Георгій слабо посміхнувся.

– Усе одно, через два місяці, «більшовики» заберуть у нас усі комітети, – жартував Ігор. – Згадаєш мої слова!

Георгія це потішило.

– Давай пограємо якось у теніс! – запропонував Ільчишин уже на ходу і побіг, не дочекавшись відповіді.

Ігор Ільчишин—людина, дуже легка по життю. Він легко виграє і з легкістю приймає поразку, щоб через деякий час надолужити своє – виграти ще раз, і ще...

«Я так не можу. Я – егоїст. Я маю своє Его, марнославне, однак при цьому бездоганне і точне. Моє Его має гостре око, блискавичну реакцію і майже космічну швидкість. Як і сокіл-сапсан. Моє Его завжди приходило мені на допомогу. А тепер воно мовчить. Тепер воно стало міленьким і беззахисним. Його поранено».

Уперше він почув на свою адресу звинувачення «егоїст» від батька, коли відмовився пити із горнятка, в якого за хвилину перед тим той, через свою звичайну необережність, відбив вушко. Естет був закладений в Георгієві генетично. Він фізично не міг пити із покаліченого горнятка. «Егоїст!» – репетував батько. Мати з осудом подивилася на чоловіка і тихо, але суворо сказала на захист сина: «Він не егоїст. Він – аристократ!»

Батько вибухнув: «Аякже! Ви – аристократи, а ми – нікчемні селюки! Тоді чому ти за мене заміж вийшла? Бо не було за кого? Чи захотіла розбавити свою тухлу аристократичну кров свіженькою? Бидло ви, а не аристократи! Бидло!» Він сплюнув на щойно вимитий матір'ю старий дубовий паркет і вийшов геть.

От і тепер все повторилося. Плюнули не на нього особисто, а на свіжовимитий паркет, і це було дуже гидко. Тому що в Україні це відбувається щодня.

«Як бракує Україні еліти – не скороспілих багатіїв і галасливих політичних вискочок, а спадкових аристократів, які краще помруть, але не плюнуть на свіжовимитий паркет, не візьмуть хабаря, не стануть політичною повією. Але, на жаль, Скоропадські, Орлики, Ханенки, Полуботки колись утекли геть закордон. Хіба що окремі їхні нащадки скніють у цій країгі на десятих ролях, досягаючи максимум рівня професора університету. На верхівку державної піраміди їм не добратися: хороша генеалогія за своєю натурою не має селянської впертості чи нуворишівської хватки».

Георгій стояв у заціпенінні ще деякий час, нарешті махнувши рукою, рушив з місця. Він ішов наосліп, відчуваючи, як спазмує у грудях. Це досить небезпечний знак. Слід розслабитися. Але як? Усі методи, якими він зазвичай знімав стрес, – опера, гра в крикет або в бридж з сусідами за інтелігентною бесідою, – у цю мить були нереальними. Треба було заспокоїтися негайно, зараз же. Його пронизала несподівана потреба до когось пригорнутися, пожалітися на долю. Однак він був сам. Один на всьому світі. Він сам себе зробив таким. І нема чого жалітися.

Єдина людина в його житті, з якою він колись мав глибоку емоційну близькість – це була його мама, але вона пішла з життя багато років тому.

Він з острахом відчув наближення небезпечних симптомів приступу самотності.

«Треба щось робити. Може, й має рацію Аліса: мене чекає така сама доля, як і батька, котрий став щасливим лише тоді, коли позбувся сім'ї, хоча й робив вигляд, що страшенно страждає за своєю дружиною, яка так рано померла. Тепер він живе у своїй конурі, яка схожа на склад непотрібних старих речей, поїджених міллю і мишами. А мені, єдиному синові, не хочеться його відвідувати».

Скільки він себе пам'ятає у дорослому віці, він завжди був самотнім. Самотність не обтяжувала його, навпаки, давала можливість насолодитися свободою. Однак час од часу на нього нападала хандра. Багато років це повторювалося з періодичністю раз на рік. А от останні два роки напади чомусь почастішали.

Не-самотнім він себе пам'ятав лише у дитинстві. Він виріс у центрі Києва, на маленькій і тихій вуличці, яка перебувала в чарівному закапелку. Усі кияни люблять Київ по-різному. Новоприбулі кияни по-своєму, так звані «гурто-житські кияни», які отримали квартири після десяти – двадцяти років тимчасового і досить непевного статусу, – інакше, а народжені в Києві – зовсім по-особливому. Серед корінних киян виділяється група тих, хто народився і виріс у центрі міста. Це особлива порода киян. Для них найчарів-нішим є не той музейний Київ із золотими банями і доглянутими парками, а саме такі затишні закапелки, яких зараз, на жаль, дедалі меншає.

Георгій у дитинстві жив у такому закапелку, на маленькій тупиковій вуличці, що брала початок від Андріївського узвозу, який у ті часи був не нинішнім взірцевим сувенірним купи-продаєм, а магічною крученою стежкою у королівстві зачарованих старих будівель із рипучими дерев'яними сходами, химерних будинків, де жили дивакуваті люди, зі своїми специфічними звичаями й уподобаннями, зовсім несхожі на тих, хто жив поза узвозом. Навколо Андріївського узвозу були розташовані гектари пустирів із залишками старих розкішних панських садів і руїн старих міщанських будинків, з безліччю потаємних стежин поміж високими будяками, стежин, які вели з однієї київської гори на іншу, стежин, які щоразу приводили в інше місце. Яри, що тяглися паралельно Великій Житомирській, – це був справжній рай для дітлахів. У дитинстві Георгій з друзями облазив уздовж і впоперек «замок Річарда», шукаючи скарби і знаходячи дивні речі, які потім зберігав у металевій круглій коробочці з-під монпансьє.

Ноги привели його сюди знову. На Андріївський узвіз. І знову його охопив страх. Страх від того, що зараз ним знову заволодіє розчарування. Щоразу, коли він опинявся тут, магія дитинства зникала. Георгій не міг спокійно дивитися на ляльковий театр, на який перетворився його узвіз. Ось і тепер йому було гірко. В нього забрали його дитинство. Він подумав, що сільським дітям, які переїхали в місто, не так тяжко у їхній ностальгії за дитинством. Вони знають, що десь далеко є їхня старенька хатка, стежки дитинства, до яких вони можуть повернутися. А повертаючись туди, походивши день-другий по ностальгічних місцях, збивши оскому, вони знову ставали нормальними дорослими.

З дітьми старого Києва – справа інакша. Вони – загублені в часі і просторі. Вони – немов ті, яких блуд водить по якомусь лісовому лабіринту і не виводить на узлісся. Вони шукають на місцях новобудов, реконструйованих районів сліди свого дитинства і не знаходять. І хворіють від цього. І жадібно чекають на сни, де бачать у подробицях кожну сходинку, кожну лавочку, кожну схованку, кожне вікно...

Георгій підійшов до свого будинку. Колись цей будинок належав їхньому прадіду професору Квітці. Однак революційні події залишили давньому українському роду лише дві кімнати на останньому поверсі, щоправда, з кухнею і деякими вигодами. У тій квартирі і минуло його дитинство.

Коли сім'я Георгія переїхала на нову квартиру, їхнє помешкання на четвертому поверсі було окуповане сім'єю п'яниць. Це довго заважало жити Георгію. Неначе хтось нищив ауру його дитячої і сімейної енергетики. Мама після того небажаного для неї переїзду довго хворіла, та так і не видужала.

Тепер Георгій підняв очі на свої вікна: ті подавали усі ознаки євроремонту. Йому защеміло на душі. Стало ще гірше, ніж від завішених ковдрами вікон.

Він вирішив зайти в гості до Надії Миколаївни, що жила на першому поверсі, аби дізнатися про нових мешканців. Колись Надія Миколаївна була окрасою їхнього провулку – вона цілими днями лежала своїм пишним бюстом на підвіконні, і спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона завжди була в курсі всіх новин і пліток. Сьогодні її у вікні не було. Шкода. Георгій подзвонив у двері. Надія Миколаївна відкрила. «Господи! Що час робить з людиною! Невже і на мене таке чекає?»

– Добрий день, Надіє Миколаївно!

– Добрий день! Хто ви?

– Надіє Миколаївно!, Я – Георгій з четвертого поверху. Пам'ятаєте?

Вона посміхалася, однак не пізнавала його.

– Пам'ятаєте Ліну з четвертого поверху?.. Вона лишала мене хлопчиком у вас, коли я хворів?..

Надія Миколаївна щасливо кліпала очима, проте нічого не могла згадати.

– Пам'ятаєте, вона врятувала вашого кота?

– А-а, Ліна, Ліночка... – ніжно промовила вона. – А ви хто?

Георгій поцілував їй руку і пішов геть.

– Хто ви? Хто ви? – чулося йому вслід розпачливе. Він прискорив ходу і ганебно втік. У вухах звучало розпачливе «Хто ви? Хто ви?»

Георгій біг по узвозу вниз, намагаючись не дивитися на спотворені ремонтом будинки.

Почуття ностальгії не полишало його, а навпаки, навалювалося лавиною. Хотілося зробити щось таке, що робив у далекому дитинстві.

І він зробив це. Став у чергу. Дуже смішно було збоку спостерігати за непересічним чоловіком серед пенсіонерів у черзі до рундучка, де хліб продавався на 10 копійок дешевше, ніж у сусідньому магазині. Це відчуття неадекватності своєї появи на цьому місці для малоймущих не давало йому зосередитися на своїх спогадах дитинства.

Колись, іще за радянських часів, він ненавидів черги, коли йому, малому хлопчикові, доводилося вистоювати в гастрономах, пунктах склотари, хімчистках найцінніші години свого юного життя. Зараз він слухняно стояв у черзі, намагаючись нагадати собі далекі ностальгічні відчуття дитинства. Згадував і не міг згадати. Він не міг ьагадати собі того специфічного нервування, роздратованого споглядання кожного руху продавця і прискіпливого ставлення до повільних покупців, які не встигли завчасно підготувати пляшки з-під кефіру або вийняти гаманець із сумки, адже це все уповільнювало рух і без того повільної черги. Ностальгійний ефект не вдавався.

Несподівано він почув за собою тихе і роздратоване: «Швидше, швидше!» Георгій озирнувся. За ним стояв хлопчина і нервово переступав з ноги на ногу, і при цьому бурмотів щось собі під носа. Йому було років десять, він мав смагляве вилицювате обличчя, маленькі розкосі очі, і був явно домашнім: ідеально випрасувані штани і сорочка, поверх них – вовняна кофтина, що застібалася на ґудзики, акуратна стрижка, чисті нігті. Йому, очевидно, так нетерпілося швидше змитися, щоб пограти з хлопчаками в футбол.

Георгій посміхнувся. Колись і він був таким. Поспішав жити.

Він і досі поспішає. Поспішає, щоб усюди встигнути. Заради успіху. Власне, якого успіху? Георгій пішов до машини, роздумуючи над тим, що людина за життя кардинально міняється кілька разів. Він уже не вірив, що колись був напівголодним гарячим пацаном, який шастав у бур'янах пустирів і бився до крові за честь двору.

Несподівано позаду почулося дитяче:

– Дчдю, дядю!

Георгій озирнувся. Хлопчина біг до нього, тримаючи у руках товстий гаманець.

– Ви залишили на прилавку! – захекався він. Георгій побілів. Там була велика сума грошей і кілька

кредиток. Він відкрив гаманець. Слава Богу, все на місці. Хлопчик рвонув геть, але Георгій схопив його за рукав:

– Постривай! Я хочу тобі віддячити! Поїхали зі мною! Перше, що спало Георгієві на думку – повезти хлопчиська у великий магазин і купити все, чого той забажає.

Однак хлопчик перелякано випручав руку і намірився утекти. Георгій здогадався, що малий просто злякався. Сучасні діти вже в такому віці добре знають про дорослих дядів-збоченців.

– Ну добре, добре! – примирливо сказав Георгій. – Не хочеш у машину – не треба. – Він гарячково озирався довкола і, побачивши відому будову з червоним дашком, зрадів. – Ходімо в «Макдональдс»!

Хлопчик зупинився у непевності.

– Я тобі не зроблю нічого поганого! Просто хочу віддячити тобі!

Той усе ще вагався.

Георгій поклав руку йому на плече і повів. Відчуття руки на плечі хлопчика пробудило в нього дивні відчуття. Адже він міг мати такого сина...

Вони сиділи один навпроти одного, і Георгій роздивлявся хлопчика уважніше. Він побачив, що вовняна кофтина була акуратно заштопана на ліктях і оверлочена на прорізах для ґудзиків. Комірець сорочки був явно вручну перелицьований. Йому защеміло. Георгій мав у дитинстві точнісінько такий джемпер, який мама вечорами йому штопала. І комірці сорочок перелицьовувала.

– Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? – почав він.

– Георгій, – утупивши очі в чісбурґер, промовив той. Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому.

Він хотів був розпитати про його життя, однак усвідомив, що абсолютно не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як бюрокартичний допит, а розмова двох чоловіків різного віку.

Поки Георгій-старший підбирав слова, Георгій-менший почав загортати половину чісбурґера в папірець.

Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і миттєво зник. Георгій-старший розгублено дивився на стілець, де мить тому сидів до болю знайомий незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Він не знав, що йому робити з собою. Цей малий хлопчисько зачепив у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.

«Хто ви? Хто ви?» – стукав у його скронях голос старої жінки... «Хто я? Хто я?» – стукало Георгію у скроні.

Йому не хотілося повертатися до своїх апартаментів, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт, тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дешо здивувала публіку, проте з пантелику не збила. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. «Молодець Таміла. І молодець Ірина Марківна. І молодець я сам».

З кімнати Льоши-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки один голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не маратися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.

– Що ви мені пропонуєте – відмовитися від справи? – чулося через двері Льошине. «Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!»

– Саме так! – вимагала Феміда у Шиньйоні.

– Кожен громадянин України має право на захист у суді!

– Я вже знаю, чим це скінчиться! – голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. – Цього татусиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!

– При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!

– Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!

– А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте? Ви не заробили для фірми і сотні гривень!

– А репутація?

– До біса вашу репутацію! Я адвокат – і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?

– Ах так?

– Саме так!

– Тоді я буду захищати цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!

– Ой-ой-ой! – зіронізував Льоша. – Як страшно! Ще невідомо, хто у кого виграє!

Розпашіла Ганна Миколаївна різко відчинила двері Льошиного кабінету і, не зачиняючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.

За нею вийшов Льошка, аби закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:

– Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!

– Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розпоясався!

Льошка смикнувся заперечити, та Георгій випередив його:

– І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.

Георгій потис йому руку, поплескав дружньо по плечу і пішов геть. Він знав напевне, що коли б він платив менші гонорари своїм адвокатам, все одно від нього ніхто б не пішов. Вони тут відчули свободу, на них тут ніколи не тиснули, тож і виявляли чудеса творчості, нічого не боялися. Вони ж бо знали, що за ними – кам'яна стіна, яка завжди захистить від посягань на їхню професійну незалежність. Він підійшов до приймальні. Ірина Марківна щиро зраділа його несподіваному приходу. Він запросив її до свого кабінету на консультацію.

– Ірино Марківно, – спитав він у Старого Ридикюля. – Що ви думаєте про Льошчину справу?

– Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого подонка був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко – такий самий подонок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи як шевська смола. До речі, це я натравила Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.

– Я-асно, – протяжно сказав шеф.

Ірина Марківна добре знала це шефове «Я-асно!» Значить, що не подобається йому все це.

– І ще мене Таміла турбує, – розмірковував уголос Георгій. – Що там у неї?

– Б'ється зигзицею... Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме Вас забрати в неї цю справу.

– Що? – перелякався Георгій.

– Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли Ви, але... – Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. – Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме Вас забргги в неї цю справу.

її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.

«Якщо вже Таміла піде на це, то справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, поміщалися на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. «Адвокат у білих рукавичках!» Так колись прозвав мене Борис. І мав рацію».

Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років Антипов збив собі шалений капітал. Звичайно, і дурневізрозуміло, що в нашій країні за такий короткий час чесно таких грошей не заробиш. Не він один. Однак існує межа. Антипов цієї межі не знає. Що ж. Він не перший – і не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди смердить криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І насамперед завдяки своєму юристові Юрку Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голова в нього золота. Однак колись він оступився, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і «відпрацьовує» із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. Ось і на Антипова заведена справа – букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це -"исте припущення.