Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Ні, не може бути. Увесь його життєвий досвід і досвід його друзів, колег доводив протилежне: любові, про яку пишуть у романах, не існує. Існує дружба, статевий потяг, звичка, але кохання?

А, може, це воно і є? Хоч би це було так! Він так довго був самотнім.

Георгій підняв голову до її балкону. Вона стояла там і махала йому рукою. «На добраніч!» – почулося згори.

«На добраніч!» – з відчуттям полегкості сказав він, скочив у машину і помчав додому.

Він був щасливий. Про це свідчило специфічне тремтіння у сонячному сплетінні.

Липинський відчував потребу побути на самоті, щоб насолодитися цим новим для нього станом невагомості. Він припаркував машину і рушив у бік сусіднього парку, щоб прогулятися перед сном і впоратися із невідомим досі збудженням. Йому стало приємно, що перед ним відкрилися дверцята у зовсім нову сферу життя, де немає ні політики, ні бізнесу, ні суєти його попереднього життя. Реальними є лише ті кілька днів нового життя, в якому з'явилася нова жінка, ні, не нова, а перша. Перша жінка. Єва...

Він гуляв нічним парком і мугикав собі під ніс якусь дитячу англійську пісеньку.

Напівдорозі його хтось наздогнав. Георгій почув важке дихання. Невже Борис? Він обернувся. Так, він. Чи не він? Борис був у брезентовій куртці з капюшоном.

– Це я, не лякайся, – прошепотів Борис.

– Що за маскарад? – незадоволено буркнув Георгій і пішов далі, немов втікаючи від нього.

Борис, важко дихаючи, підтюпцем побіг за ним.

– Не відвертайся від мене! – благально захрипів той. – Вислухай мене!

Георгій мовчав. Поява Бориса вибила його з колії.

– Слухай, Борисе! – зірвався Георгій, якому стало безмежно жаль себе, свого зруйнованого психологічного комфорту, який несподівано прийшов до нього і так само несподівано розвіявся. – Скажи мені – чому я? Чому ти приходиш саме до мене?

– Більше мені нема до кого... – прохрипів той. Вони стояли серед нічного парку. Георгій усе ще

сподівався, що він піде геть, тому сказав:

– Моя тобі порада: іди додому. Ніщо так не допомагає, як сім'я.

«Хто б казав!» – посміявся із себе подумки Липинський. Борис заскавулів:

– Я самотній! Ти собі не уявляєш, що значить бути самотнім, маючи сім'ю, фірму і, як колись казали в наші комсомольські часи, громадське навантаження. Ти навіть не уявляєш! Ти не розумієш, що значить прийти додому і відчувати, що вони тобі чужі, вони живуть на чужій планеті, вірніше, на супутнику моєї планети, і вони вічно обертаються навколо мене, не залишаючи мені ні крихти свободи, і самі вони не в змозі подолати мізерну відстань до мене через об'єктивні закони гравітації.

«Кепські справи. Відомий політичний діяч, керівник могутньої юридичної фірми, поважний батько сімейства,

законспірувавшись у бомжа, ловить на вулиці Георгія, який завжди – в університеті, в аспірантурі, в бізнесі, в політиці, —

був мені більше конкурентом, аніж другом...»

Георгій розвернувся і пішов швидким кроком додому. Борис зрозумів це як знак згоди, тож задріботів за ним, усе ще важко дихаючи.

Перед порогом дому Георгій неначе завагався. Він зупинився, обернувся і пильно подивився на Бориса.

– Тільки одна умова. – Він зробив паузу. – Без дурних розмов.

Борис був згоден на все. Він кивнув:

– Точка.

Нагорі вони сіли на кухні, включили телевізор.

– їсти будеш? Борис кивнув. Георгій оглянув його:

– Може, приймеш душ?

Поки Борис мився, Георгій поставив варитися рис, зробив салат, запарив креветки, витягнув пива. Самому їсти не хотілося. Розмовляти теж.

Вони сиділи і мовчки дивилися новини.

Георгій скоса поглядав на Бориса. Що з ним сталося? Буквально за кілька тижнів він із самовпевненого чоловіка, в якого завжди все складалося найкращим чином, перетворився на беззахисного звірка, зацькованого і божевільного. Георгій зрозумів: йому не відкараскатися від Бориса і від його проблем. Все одно доведеться розбиратися.

«Чому я? – повторював подумки Георгій, тарабанячи пальцями по столу. – Чому саме тепер?»

Борис довго мовчав. Нарешті сказав дуже серйозно:

– Мені капець.

– Кому ти потрібен? – роздратувався Георгій.

– Мені капець... – повторив той. – Якби ти знав, що в тому документі! – закричав він.

– Ти обіцяв! – гаркнув на нього Георгій. Той покірно замовк.

Вони втупилися у телевізор. На екрані з'явилася група молодиків з татуюваннями. Вони тримали транспаранти, на яких був зображений голий король. Георгій підсилив звук. 1

«Група молодиків називає себе націонал-анархістами...»

– О! А ти казав, що в нас в Україні націонал-анархістів немає, – пирхнув Георгій.

– Принаймні в Міністерстві юстиції вони не зареєстровані. Підпільники чи що? – і собі зацікавився Борис.

– До чого тут голий король?

– Маразм якийсь.

«Націонал-анархісти висловили обурення проти дій Росії щодо Грузії. Своєю акцією вони намагалися збурити громадську свідомість українців проти неоколоніальної політики Росії...

– Хоч хтось в Україні підтримав Грузію, – задумливо сказав Георгій. – Бог нас покарає, їй-бо: ми мовчимо, а через кілька рокІЕ Росія те саме зробить з нами...

– Тіпун тобі на язика! – перехрестився Борис. «Програмою мінімум українського націонал-анархізму

є встановлення на Майдані Незалежності пам'ятника Борису Єльцину – батькові української незалежності. Програма-максимум – руйнація держави як такої», – сказав лідер нової політичної сили Андрій Семенко.

– Слухай, що в світі робиться! – вирячив очі Борис. – Ми з тобою сидимо в парламенті «під куполом», як ті пеньки, а десь – просто на вулиці – з'явилася молода поросль, яка не дає нам дрімати.

«За хуліганські дії порушено кримінальну справу...»

– Що ж вони такого зробили? – замислився уголос Георгій. Однак повідомлення закінчилося.

– Швидше переключай! – скомандував Борис. – Зараз вервечкою будуть новини на інших каналах. Дізнаємося, що ж сталося!

Борис оживився. Однак клацання не допомогло. Жоден канал сюжету про молодих націонал-анархістів не показав.

– Свобода слова! – презирливо процідив крізь зуби Георгій.

– Цензура! – оживився Борис. – У нас це добре виходить! Тільки один канал розбазікався... «Голий король! Голий король!» Що за натяки? Думаю, недовго лишилося жити ліцензії цього каналу...

– Ти хоч приховай у своєму тоні нотки гордощів! – з огидою сказав Георгій.

явзтьА навіщо? Ми вже раз обпеклися під час «касетного скандалу»: самі ж з обуренням розтрубили на увесь світ компромат на себе, а потім втиралися! А тепер ми розумні! Просто нічого не показуємо на телебаченні. Наче нічого й не було!

Георгій знавіснів.

– Слухай, Пупсе, – зненацька згадав він презирливе прізвисько Бориса в університеті. – Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!

Борис посерйознішав:

– Це – система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...

І він спробував це зобразити своїми товстими пальцями.

– А щодо Пупса... – хрипло прошипів він – Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! – закричав він. – Смішний, жалюгідний Пупс! А ти – сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш маратися! А в політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть у лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! От я бовтаюся – уяви собі – бовтаюся! Політика – це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше – немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені, і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти – не політик. Ти лише фантом політика. Ти – лише декорація!

Борис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало відповідь.

Георгій уже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Один Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого завершення. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого сім'я «божих одуванчиків» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар становили кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних речей. Це дуже вигідна угода. Дуже. Крім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею – і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.

Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі робив вигляд, що її не бачить. Натомість Феміда у Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився з втратою шаленого гонорару фірмі, який обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів не оберешся.

Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати – честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:

– Ну, як?

Вона видушила із себе:

– Я не хочу мати справу з цим бандитом!

Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.

Отже, все ясно. Якщо Таміла – та Таміла, яка так боролася за процвітання їхньої фірми, – якщо вона жертвує клієнтом, то іншого шляху просто немає.

А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на

деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.

Десяток років тяжкої праці... Не вижили.

А може начхати на сюсі-пусі? Взяти і начхати на етику, закасати рукава і робити чорну роботу. Взяти пристойного хабара, розплатитися з кредиторами і боргами! Чому ні? Чому всім можна, а мені ні? Я сам винен! Розманіжив своїх співробітників, витворюючи атмосферу фальшивої моральності. Працювати треба, а не розпускати нюні! Гроші заробляти! Так і скажу на засіданні! Хоч раз поведу себе як мужчина! Йдеться не просто про долю фірми, а про долю моєї фірми! Моєї! «Липинський і К»! На карту поставлена моя доля. Все! Крапка!»

Георгій зайшов до кабінету. На його столі лежали дві папки. Це досьє на Антипова і на пана АП, що їх йому підготувала Ірина Марківна на основі офіційних і конфіденційних джерел.

«Ціни Вам немає, Старий Ридикюле!» – подумки похвалив він.

«Я знаю!» – з посмішкою, так само подумки відповіла йому Ірина Марківна.

Він, трохи повагавшись, неначе зібравшись із силами, відкрив папку.

«Віталій Антипов, 37 років. Народився в Галичині, в сім'ї «окупантів» (так називають на Західній Україні сім'ї росіян, які перебралися туди з почесною «визвольною» місією у 1939 році). Батько – партійний керівник, мама – перукарка. Одружений. Має прекрасні фізичні дані і нікудишню нервову систему: спить у бронежилеті і страждає від безсоння. Інтелектуальні здібності посередні, зате чудовий природжений інстинкт, який допоміг йому в доволі успішній бізнесовій діяльності. В економічних питаннях несильний, практично всі його справи веде юрист, пов'язаний з ним поки що не з'ясованими зв'язками. Займається нафтою, активно залучає інші сфери – банки, страхові компанії... Розширення бізнесу йде за схемою: скуповування окремих невеличких успішних економічних одиниць. Стиль роботи з партнерами – «кидала». Для досягнення мети не гребує нічим. Завойовує їх насильницьким шляхом (залякуванням, шантажем, збройним нападом або його інсценізацією та ін.)– Вразливе місце – внутрішній психологічний стан: Антипов слабка і беззахисна людина, саме тому застосовує силу як компенсацію своїх психологічних вад».

Георгій згадав усміхненого молодого чоловіка, супроводжуваного вертлявим кмітливим Юрком. Дивно, в ту зустріч, коли вони домовлялися про умови угоди, в Георгія не виникло ніяких підозр. Пара справила дуже приємне враження. Хоча... Хоча дещо насторожив явно завищений гонорар, який вони запропонували фірмі.

Тепер він зрозумів усе і вже вкотре пообіцяв собі не підписувати угод до отримання досьє на клієнта.

Отже, врешті-решт знову винен в усьому він сам. Він і тільки він.

Друга папка. «Петро Іванович Пупець. 56 років. Має суворе комсомольське і партійне загартування. Його син – Едік – пізня дитина, бажана, балувана. Вихованням сина займалася його дружина, всіляко прикриваючи усі його «дитячі вибрики». З часом «дитячі вибрики» переросли у дорослі. Першою гучною справою, пов'язаною з Едіком, був суд над молодою принциповою вчителькою, яка навідріз відмовилася ставити молодому паничу продиктовану оцінку. її звинуватили у звабленні неповнолітніх і засудили. Другою справою був судовий позов на викладача інституту, якого звинуватили все ті ж пани у хабарництві. Нинішня судова справа – вже проти самого паненяти АП. Сільську дівчинку Катю було напоєно, зґвалтовано, і відзнято на відеоплівку. Відео бачили однокурсники Каті і панича АП, однак тепер усі дружно мовчать. Катя зробила спробу самогубства, що значно загострило справу: зараз її ретельно обстежують з приводу підозри на недієздатність. Результати медичної експертизи зґвалтування були, але «загули». Сам Едуард Пупець має психічно неврівноважений, аж до істеричності, характер і неабиякі демагогічні здібності, що заважає об'єктивному веденню справи».

Георгій зітхнув.

Він прекрасно розумів, що і перший і другий клієнти чудово усвідомлюють, що відмова його фірми, фірми «білих рукавичок» від справи фактично означає оприлюднення винуватості обох клієнтів. їм, звичайно, не важко буде знайти захисників, щоправда їм доведеться звертатися до

юридичних маргіналів. А це потягне за собою наслідки... Передусім для нього, Георгія, і для його дітища – адвокатської фірми «Липинський і К», оскільки він мав необережність зв'язатися з дуже мстивими людьми. Борис Бородач прозоро натякнув йому на це, обмалювавши таку картину: Пупець зробить усе можливе, аби зганьбити фірму «Липинський і К», скомпрометувати у мас-медіа і професійних колах. Ну, щодо професійних кіл, Борис, звичайно, «загнув»: професіоналів важко ввести в оману: тут добре знали справжню ціну кожного адвоката. А от щодо широкої публіки... Обдурити її через мас-медіа – справа кількох сотень доларів. Так, так. У цій країні журналісти роблять брудну роботу за копійки...

А щодо Антипова Бородач пожартував, що не встигне Георгій отямитися, як опиниться з ним в одній партії, в одній фракції і в одному політичному ліжку: Антипов уже давно підбирається до політики саме з Георгієвого боку, намагаючись «трах... ти» її лідерів. Георгія ця новина примусила скривитися. Однак йому стало розуму проковтнути її мовчки.

Липинський піднявся і підійшов до вікна. Його фірма знімала офіс у великому модерному офісному центрі, розташованому на одному з київських пагорбів. Оренда коштує шалені гроші. Зате вигляд з вікна який! Розташування офісу має принципове значення. Тут не можна економити. Клієнт повинен відчувати впевненість у своєму адвокаті, у фірмі, до якої звернувся. Тож має значення навіть невимите вікно в офісі, яке в підсвідомості клієнта розвиватиме недовіру. «До речі, треба помити вікно», – подумав Георгій і сів за робочий стіл. Почав автоматично розпечатувати кореспонденцію.

Конверт без зворотної адреси. Пише анонім? Так. Цікаво, що за лист. Власне, це не лист, а одна фраза: «Тобі є що втрачати».

Георгій спокійно вклав листа у машинку для знищення паперів.

У руки потрапило запрошення від Вільсонів на прощальну вечерю. їхній термін перебування в Україні завершувався. Шкода. Це взірцева дипломатична пара, яка вносила в дипломатичну спільноту в Україні – значною мірою напівпрофесійну – солідність і респектабельність. Георгій пробіг очима запрошення: «Містер Липинський і місіс Єва...» Чудово! Неабияка нагода знову побачитися з Євдокією!

Липинський набрав телефон Ханенків, який за його допомогою знову підключили. Поки малий Георгій кликав маму до телефону, старший почув у трубці чоловічі голоси, які про щось активно дискутували.

Георгій із здивуванням відзначив, що ревнує. Йому було соромно і водночас шалено хотілося дізнатися, хто там у них удома. В ньому боровся інтелігент, який переконував, що не можна принижувати себе і даму розпитуваннями, і закоханий чоловік, який прагнув знати все і відразу.

– Добрий вечір, Єво!

– Добрий вечір!

– Хто там у вас мітингує? – невправно пожартував Георгій.

Євдокія запнулася.

– Це... мої друзі... – холодно відповіла вона таким тоном, що йому перехотілося запрошувати її на вечерю до Вільсонів. Він хотів був покласти трубку, але Ханенкова тихо додала:

– Не переживайте, Георгію, це не те, що ви думаєте! Звідкіля вона знає, про що він подумав? Його кинуло в

жар.

– Я ні про що не думаю! – запально, і навіть аж занадто запально, поспішив запевнити її і відразу відчув, як це штучно прозвучало.

Опанувавши себе, він якомога спокійніше передав їй запрошення Вільсонів. Вона зраділа, однак висловила свою радість дуже стримано. Здається, вона не хотіла, щоб її чули гості, які, здається, прислухалися до розмови.

Головне на дипломатичному прийомі – уміти, по-перше, відповідно вдягатися, а по-друге – вести невимушену світську бесіду, бажано іноземною мовою. Від цих двох властивостей великою мірою залежить, чи запросять вас на наступний прийом.

В Україні зовсім своєрідна манера жінок вдягатися на прийоми, яка дещо дисонує з європейськими традиціями. Європейські жінки віддають перевагу кольору, фактурі й вишуканому лаконізму. На українських же прийомах жінки

чомусь завжди вбрані в чорне, а за стилістикою одяг має яскраво виражений характер українського дуже пихатого постсовкового бароко.

Що ж до манери спілкуватися, то тут українці також пасуть задніх. Найкращими співбесідниками для зарубіжних дипломатів є не найвищі посадовці, які ще живуть у традиціях старої неосвіченості, а молоді другорядні чиновники, які набагато краще від своїх начальників розбираються в усіх нюансах економіки, політики, права і дипломатичного етикету.

Георгій відносив себе до щасливих винятків посадовців вищої ліги, з якими зарубіжним професіоналам цікаво спілкуватися. Він був приємно вражений, коли побачив, що Євдокія поводила себе на прийомі як професійна дружина професійного дипломата. Чи, може, йОхМу це тільки здається? Може, він втратив об'єктивність? Може, він надто суб'єктивно ставиться до її достоїнств, перебільшуючи їх?

Ні, він не помилявся. Вона справді чудово вписувалася в атмосферу дипломатичного прийому. Навіть той факт, що її запросили на прощальний прийом, говорив багато про що. У Британському посольстві існує жорсткий відбір запрошених. У цьому плані британці набагато вимогливіші, аніж, скажімо, американці, які віддають перевагу кількості перед якістю. Як не дивно, однак найбільше американські прийоми нагадували російські. Фактор супердержав суттєво впливає на соціальну поведінку її представників. В американських і російських дипломатичних прийомах відчувається широта народу-шовініста і його зверхня поблажливість до аборигенів. Це неможливо приховати і викорінити. Хоча... американці чесно намагаються позбутися цієї вади: вони проходять спеціальний вишкіл, налаштовуючись на роботу в країнах «третього світу». Кандидат на роботу в Україні повинен уміти вдягати маску лагідного, однак суворого пастиря. Що стосується російських послів, то вони себе поводять в Україні, як «батюшки» у своїй парафії, де розвелося багато розкольників. Що ж до європейських прийомів, то вони значно стриманіші від російських і американських. Тут ви себе почуваєте не як представник вічно інфантильного народу, а як представник народу-партнера.

Прощальний британський прийом не був багатолюдним, а товариство відзначалося добірністю. І це приємно вражало Георгія. І той факт, що на нього запросили не тільки його, а й Євдокію, яку подружжя Вільсонів бачили раз у житті і яка не була офіційною дружиною Георгія, свідчило про те, що їх належно оцінили. Липинський не без задоволення відзначив також, що з їхньою парою Вільсони розмовляли трохи довше, аніж з іншими гостями. Такі маленькі деталі, дрібні порушення етикету мають продемонструвати особливе ставлення.

Прийом відбувався на зеленій англійській галявинці, у затишному подвір'ї, що прилягало до будинку посольства. Прийшли Ільчишини. Марина та Ігор були надзвичайно красивою, цілком європейською й енергетичною парою. їх дуже любили запрошувати на прийоми. Він – скандинавської зовнішності, вона – середземноморської. Георгій знав Марину ще з університету, а з Ігорем познайомився вже в парламенті. Марина мала аналітичний розум і природне почуття гумору. Колись в університеті вони з Георгієм товаришували. Йому стала цікавою думка Марини про свою нову знайому.

–Я хочу тебе познайомити з однією подружньою парою, – сказав Георгій Євдокії.

Проте сталося дещо несподіване. Євдокія і Марина, побачивши одна одну, кинулися обніматися:

– Ми сиділи за однією партою! – пояснила Євдокія.

– Ми не бачилися сто років! – додала Марина.

Цікавий поворот, подумав Георгій. І поки жінки активно між собою бесідували, він з приємністю поспілкувався з Ігорем.

Наговорившись удосталь, Євдокія та Марина підійшли до своїх партнерів. Георгій, піймавши мить, коли Єва відійшла, аби поставити свій порожній келих на столик, спитав у Марини:

– Що ти про неї скажеш?

– Це жінка якраз для тебе, – сказала та. Георгій довіряв Марининій думці. – Тільки... запнулася вона.

– Що «тільки»?

У Марини була точно така сама дурна звичка, як і в Євдокії: спершу заінтригувати словом «щоправда», або «тільки», а потім байдуже додати «та ні, нічого...»

– Тільки від неї можна чекати будь-яких несподіванок! – засміялася Марина і лукаво додала: – Як, утім, і від мене... Правда ж, татусику?

Ігор кивнув, і вони ніжно поцілувалися в уста. «Голубочки!» – подумки зіронізував Георгій. Його завжди цікавило питання: чи щирі вони в своїх почуттях, а чи вони грають на публіку? До речі, така демонстративна поведінка люблячої подружньої пари на публічних акціях психологічно виправдана, вона неабияк підкуповує можливих партнерів Ігоря. Пам'ятаючи Марину в студентські роки, він із здивуванням відзначав для себе її метаморфозу з «кішки, що гуляє сама по собі» в «мотрону». Він навіть спитав якось в Ільчишина: «Признайся, що ти з нею зробив, що вона перестала «дряпатися». На що він жартома відповів: «Я її приручив». На цьому прийомі Георгій переконався: Ільчишини були абсолютно природними. І він їм позаздрив.

«Треба діяти!» – вирішив Георгій і після прийняття повіз Євдокію не просто до її дому, а, зробивши великий гак містом, опинився, немов випадково, біля свого будинку.

– Тут я мешкаю! – сказав він невинно літературну фразу і хотів був додати: «Чи не хотіли б ви подивитися, як я живу?», однак Євдокія випередила його:

– Ви хочете спитати, чи не хотіла б я подивитися, як ви живете? Так? Я це зрозуміла з маршруту, який ви обрали: з Десятинної через Печерськ на Тарасівську. – Вона зробила паузу. – Ну, що ж. Раз привезли – ведіть, показуйте. Тільки без сексу, будь ласка. Георгій втратив мову. Євдокія нетерпляче зайорзала на сидінні:

– Послухайте, вибачте, якщо я вас образила, однак мене вдома чекає дитина! То ми йдемо чи ні?

Георгій мовчав.

– Тоді поїхали додому! – скомандувала Євдокія і уточнила: – На Тарасівську.

Усю дорогу вони мовчали. Коли він зупинився, вона вийшла з машини і, притримуючи дверцята, сказала:

– Дякую за чудовий вечір.

У її голосі було щось на зразок спроби примирення. Однак він не піддався на спокусу розчулення. Він холодно попрощався і поїхав геть.

Побачення не вдалося. Вдома Георгій довго дивився на себе у велике дзеркало і дивувався: що з ним не так? Теоретично він мав би бути мрією життя цієї безробітної вчительки математики. А практично вона зігнорувала ним.

«Викинути її з голови!» – наказав він собі суворо, лягаючи спати.

Те саме він повторив уранці перед дзеркалом.

Однак, здається, аутотренінг не діяв. «Нічого. Я – впертий!» – переконував він самого себе.

Через труднощі у фірмі Георгій з'являвся в парламенті рідко. Переважно по четвергах, коли відбувалося голосування.

В його адвокатській фірмі зламався маленький швейцарський годинничок. Співробітники, немов відчуваючи внутрішню напругу, дозволяли собі деякі «вольності», які раніше категорично не допускалися.

Георгій не міг дивитися на це спокійно. Він зібрав нараду і досить різко і жорстко повідомив, що ніякі угоди фірма не розриватиме. Він упевнений, що всі справи вони виграють, а це головне. На решту моментів, у тому числі моральних, – усім заплющити очі. Принаймні тимчасово. їм добре у його фірмі. Це факт. Якщо буде добре йому – Георгію – буде добре і їм. А благополуччя Георгія і його фірми зараз залежить від двох справ – Антипова і Пупця. Тож нехай Таміла Сергіївна і Олексій Олексійович закасають рукави і працюють далі.

На Георгієве здивування Олексій Олексійович не виявив своєю мімікою великої радості. Що вже казати про Тамілу... На Липинського дивилися перелякані очі інших співробітників. Він ніколи так себе не поводив. Ніколи. Він умів приховувати своє роздратування за маскою усміхненого і доброзичливого шефа. Йому стало незручно від цих поглядів, і він спробував виправдатися:

– Розумію: я зараз трохи несхожий на себе. Однак є моменти в житті, коли треба сказати «треба!» От я й кажу вам це слово «треба!» Вважайте, що ми рятуємо фірму. І тому зараз усі методи доцільні, у тому числі не надто моральні.

Ганна Миколаївна прокашлялася. Вона завжди так починала свою довгу лекцію щодо моральних принципів юриста з яскравими історико-юридичними ілюстраціями. Георгій був не готовий до дискусії з нею, тому випередив її:

– Ганно Миколаївно, а вас я попрошу зайти до мене на розмову пізніше.

– Коли? – суворо перепитала Феміда у Шиньйоні.

– Я повідомлю. І ніякої самодіяльності! Справа Пупця Вас не стосується.

Ганна Миколаївна стала роздувати ніздрі, однак щось їй підказало не зачіпати у цей момент болючу тему. І вона стрималася.

Георгій обвів усіх поглядом.

«Я їх роздавив. Так. Я їх розчавив своїм авторитетом. Своїм авторитаризмом. Своїм егоїзмом.

Та-ак. Таміла пішла буряковими плямами. Чому ж Льошка-маніяк не радіє? Ірина Марківна зберігає олімпійський спокій, однак я підозрюю, що твориться / неї в серці. Вона сподівалася, що я не допущу цієї критичної ситуації, що я знайду вихід. Старий Ридикюль вірив, що я прийму рішення, яке не зашкодить ані фірмі, ані її репутації. А що таке репутація? Це міф. Он Борис у своїй юридичній фірмі прекрасно живе без цієї «бездоганної» репутації і заробляє утричі більше, ніж я. Я не зміг гідно вийти з цієї ситуації. Не зміг. Я не хочу бути «благородним». Я знаю: в цій країні мені мого «благородного» вчинку не простять. Я не хочу ризикувати кар'єрою. Я не хочу ризикувати фірмою «Липинський і К», я не хочу ризикувати справою мого життя. Не хочу!» З наради розійшлися мовчки, не дивлячись один одному у вічі. Спини співробітників були згорблені і неначе спазмовані.

Георгій переконував себе у тому, що зробив правильно. Однак кого-кого, а себе обдурити так і не зміг. Він почав нервово ходити по кабінету. Стіни тиснули на нього. Стеля тиснула. Георгій не міг більше перебувати у цьому приміщенні. Він вибіг на вулицю, прошмигнувши повз Ірину Марківну, мов шкідливий кіт.

Сівши за кермо, Георгій усвідомив, що не може навіть керувати машиною: тремтіли руки. Він не знав, куди йому податися. Зараз би йому не завадила підтримка близької людини, улюбленої жінки. Але такої немає. А та, яку він би хотів бачити на цьому місці, уперто його уникає. Егоїстка!

Стоп! Георгій зловив себе на цьому слові. Еврика!

«Вона – егоїстка! Вона – страшна егоїстка! Тепер усе стало ясно, як божий день: та ж вона точнісінько така, як я! Саме так я колись поводився з жінками! Точнісінько так само! Що ж я вимагаю від неї, якщо сам такий?

Треба зосередитися. Я зробив велике відкриття. Я зрозумів її. А це вже півсправи. Знати психологію супротивника – це вже напівзавойований супротивник. Так... Якщо я хочу мати Євдокію... треба... Що треба? Треба спершу розробити логічний план. Отже передусім варто уявити, що я – це вона. Та-ак... Треба подумати... Що я, будучи егоїстом, хотів од жінки? Щоб вона не набридала. Це раз. Щоб вона на ламала мій ритм життя. Це два. Щоб вона була однодумцем. Це три. Щоб вона була вправна у ліжку, не примушуючи мене до додаткових зусиль. Це чотири.

Тож як він буде ненабридливим, цікавим співрозмов-ником-однодумцем і підходитиме їй у ліжку, то... можна сказати, що він зможе її завоювати.

Так. Але має бути ще якась жіноча специфіка. Яка ж? Ага. Шлях до серця жінки лежить через її дитину. Малий Георгій! Ось варіант! Як же я раніше про це не подумав? Як же я раніше не здогадався, коли вона спішила додому до дитини? Це ж ясно, як на долоні! Дитина одна вдома, а я пропоную їй секс! Ідіот! Треба виправитися! Треба довести, що я не кобель, а інтелігентний чоловік! Аристократ!»

Липинський відчув гарячу хвилю, яка розпружила всі його м'язи. Він твердо узявся за кермо і вирулив на вулицю. Георгій об'їхав кілька книжкових крамниць, і за півгодини в нього була прекрасна підбірка пізнавальної і художньої літератури для десятирічних.

Він, мугикаючи веселу англійську пісеньку, скерував своє авто до Тарасівської. Зупинився, подивився нагору. Старий каштан просто нахабно влазив своїми гілками до Євиної квартири через балкон. Георгій посміхнувся. Він відчував себе тим каштаном. По-молодецьки вибіг на п'ятий поверх і натиснув на дзвоник.

Йому відкрила Євдокія у білому махровому халаті і з рушником на голові. «Щойно з душу!» – захвилювався Георгій.

Він хотів було щось казати, мовляв, їхня фірма займається благодійністю, і у них лишився комплект книжок... і що він хотів подарувати його Георгію... Однак не встиг збрехати.