Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Гроші, які перебували у громадській касі націонал-анархістів, були по суті внесками (або, як називав це Аміко, їап§епсіе). їх заборонено було використовувати на особисті потреби. Всі члени групи вели дуже скромний спосіб життя. Цілковита аскеза була їхнім снобізмом. Вони пишалися своєю невибагливістю. І в цьому також було щось від ритуальної гри. Однак один факт насторожив Георгія і примусив його інакше подивитися на фінансовий стан групи. Липинський зрозумів, що за націонал-анархістами стоїть якась дуже потужна фігура. Під цими доморощеними революціонерами лежать великі гроші, які чекають свого дня, коли почнеться здійснення кривавої помсти. Ці великі гроші були неначе капіталом, який вкладався у майбутню велику політичну справу. Хоча, не виключено, що це були лише Георгієві фантазії, навіяні його переляком.

Липинського просто бісило, що він увесь час «цілком випадково» опинявся на їхніх засіданнях і так само «цілком випадково» ставав посвяченим у їхні таємниці, чи пак «таємниці». Він відчував, що ці «збіги» насправді були добре спланованими акціями і мали на меті повідомити Георгія про щось. Але з якою метою, він не розумів.

Одного разу він так само «цілком випадково» опинився на засіданні, де йшлося про «різдвяну акцію». Як з'ясувалося, вона зовсім не мала на меті висадити в повітря Марийський палац з тисячею невинних людей і десятком винуватців. Готувався акт проти лише однієї особи. Однак статися це мало на очах у тисячі очевидців (для яких це мало стати хорошим уроком) і мільйонів телеглядачів (для яких він повинен був стати справжнім політично-гладіаторським шоу). Члени угруповання вважали це першою великою акцією і тому готувалися до неї ретельно. Чи, може, «ритуально»? Георгій перебував у невіданні. Ідея прилюдного вбивства можновладця була настільки безглуздою і нереальною, що це на деякий час упевнило Липинського в несерйозності націонал-анархістів. Царевбивські ідеї були не просто історичним анахронізмом, а цілковитим абсурдом.

Був у націонал-анархістів свій «чорний список». Як зрозумів Георгій, туди входили не лише українці, а й представники інших держав, – всі ті, хто завинив перед Україною.

Придивляючись до націонал-анархістів, Липинський не міг визначити, хто з них головний. Часом здавалося, що це Професор. Аміко кілька разів назвав його расігіпо, тобто хресним батьком. Проте все-таки відчувалося, що десь існує саро сіі ШШ сарі, тобто бос босів, якому вся ця затія з націонал-анархізмом дуже подобається. Однак на сто відсотків Георгій не був упевнений.

Професор мав дар магічного впливу на співрозмовника. Може, й не на всіх, однак на Георгія він дуже потужно впливав. «Заманюючи» його в тенета розмови завдяки улюбленій для Георгія темі історії, він намагався підвести його до ідеї націонал-анархізму як найбільш гуманістичної на нинішньому етапі історичного поступу України.

Так, скажімо, він дуже цікаво розповідав про алгоритм української історії, про те, що після кожного історичного піднесення обов'язково іде етап «руїни». І що саме тепер ця руїна і є, і кращого найближчих! часом не передбачається. І від лідера, який би він не був геніальний, нічого не залежить. Історія сама повинна «втихомиритися», а народ «визріти» для нового етапу. Суспільство перебродить, і все стабілізується. Треба лише, щоб «нагорі» не опинялися безвольні нікчеми, політичні невдахи і «брехливі гетьманчики», які спричинять справжню руйнацію України. Саме для цього потрібна регулярна санація влади. Лише тоді після «руїни» прийде етап нового піднесення.

Професор доводив, що через п'ятдесят років суспільство буде згадувати політиків періоду «руїни» з особливою зневагою, як роблять це щодо першої «руїни» в історії України – періоду «міжусобиць» в добу Русі, і щодо періоду постхмельниччини – часу регулярної ротації «гетьман-чиків», які опинилися на своєму місці цілком випадково і які сіяли розбрат і ненависть один до одного, не зробивши для і без того розтерзаної Україні та її народу нічого путнього. І саме тому Професор не рекомендував однодумцям Георгія рватися до влади, ч-.

Липинський, погоджуючись із Професором щодо «руїни», не був певним щодо доцільності радикальної «санації» влади, на що його опонент мав аргумент: «Якщо не санувати владу, вона сануватиме народ». На це Георгій не мав що сказати. І від усвідомлення правоти Професора йому ставало ще неприємніше.

Розстригай справді виявився священиком, як визначив його для себе Георгій під час першої зустрічі. Щоправда, як і свідчило його прізвисько, він був служителем церкви у минулому. Він був цікавим співрозмовником, обґрунтовував моральність вчинків націонал-анархістів з теологічної точки зору, називаючи їхні дії нічим іншим, як хрестовим походом.

– Сьогодні у світі настає черговий етап навернення атеїстів до віри, – казав він. – Не примусове, а за їхнім же бажанням. Православна християнська церква тут пасе задніх. Треба боротися за кожного віруючого, вона ж натомість відлякує їх своєю обрядовою анахронічністю і середньовічною нетерпимістю до свободи духу. Народ повалив туди, де радо вітають їх, релігійних невігласів у джинсах, без хусток, але з палким бажанням поспілкуватися з Богом напряму, – до протестантських церков. Однак найстрашніше не те. Найстрашніше – це те, що поступово відбувається зрощення або принаймні зближення на меркантильній базі церкви і влади. Коли найвищий церковнослужитель вихваляє найбільшого в країні бандита, який купує собі індульгенцію за «партвнесок», себто за пожертву церкві, Ісус здригається, і з його очей стікає кривава сльоза.

Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-анархістів. Георгій визначив для себе, що Сидір – виконавець спеціальних замовлень... А ось Дід... Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого... Георгія насторожував зоровий контакт, який він установлював з людьми, коли йшлося про помсту.

Ще одна загадкова особа націонал-анархістської компанії– сама Євдокія. При Георгієві вона почувалася дещо скутою, завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він спостеріг ситуацію, яка його змусила замислитися. Йому здавалося, що на Євдокію очікувально дивляться саме в той момент, коли йдеться про остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?

Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.

Що таке свобода для українця? Слово «свобода» увійшло в український розмовний лексикон доволі пізно. Для нього більш звичним було слово «воля». «Воля» – це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як «вольності» та «вільготи». Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що означають ці два суто українських слова, а точніше, що вони означали: а означали вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще – зверніть увагу – при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, звичайно, якщо це приносить для них певні трофеї.

Ідея «вільгот» і «вольностей» доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.

Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоврядуванні..

Друга річ: мінімалізувати податки – дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці – не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.

Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.

У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька

днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою тратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент – не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «елєкторат» та «виборці», чого не мають ані Адміністрація Президента, ані Кабінет Міністрів.

Узагалі, в українській політиці є свій «любовний трикутник» або навіть «чотирикутник»: вона (тобто пропрезидент-ська група фракцій) любить Його (тобто президента) і люто ненавидить їх (тобто опозиційні фракції), які не люблять Його; а ще Вона (пропрезидентська група фракцій) не любить, проте терпить Його (Кабінет Міністрів), яка, в свою чергу, також любить Його, а Він любить тільки себе, хоча прилюдно б'є себе в груди, що любить український народ. Ось така проста арифметика «любові» по-українськи.

«Руїна» таки дається взнаки: все, що не робиться, потрапляє на смітник історії. Депутат Млинченко, лікар за фахом, називає це законодавчим «дисбактеріозом»: закони, президентські укази, розпорядження Кабінету Міністрів – ці продукти законотворчості, законотворча «їжа», потрапляючи до шлунку та інших органів, де має відбуватися травлення, тобто в суспільство, – не може перетравитися, бо немає відповідних корисних «бактерій», тобто суспільних умов, які здатні перетравити цю їжу, тож вона, тобто законотворча продукція, майже в незмінному вигляді виходить в унітаз історії.

Георгію, як справжньому правнику, було боляче усвідомлювати, що єдина закономірність, яка існує в країні – це відсутність будь-якої закономірності, єдиний закон, який діє у країні, – це неписаний. Від усвідомлення абсолютної недоцільності своєї роботи просто нудило. Виходить, що всі закони, над якими працюють найкращі уми держави, є не більше, ніж декорація, оскільки навіть перші особи держави, навіть голова Вищої ради юстиції, їх не виконують. Чиновницький бюрократичний апарат живе за своїм неписаним чиновницьким звичаєм, і змінити тут щось просто неможливо. Бізнес, який завжди на ранніх стадіях керується своїми власними правилами гри, також плює на законодавство, створюючи найхимерніші та найвишу-каніші форми обходити його.

Практично з такими думками Георгій Липинський, Борис Бородач та Іван Кащук усамітнилися після засідання їхнього профільного комітету в кабінеті, щоб хоч трохи «причесати» безнадійний і абсолютно не виписаний законопроект про права жінок в Україні. Георгій з деякою заздрістю дивився у вікно «бюджетників», що світилося навпроти: вони також не сплять, однак, на відміну від нього, роблять корисну справу.

Робота не йшла.

Борис закурив. Некурці Георгій та Іван скривилися. Борис загасив цигарку.

– Усе! Більше не можу! – піднявся він з місця.

– Здається, тут не можна нічого зробити, – спересердя кинув на стіл документ Липинський. – Одні пустопорожні декларації.

– Не переймайтеся! Експерти вже попрацювали над ним... З'ясували, чи немає розбіжностей з іншими законами... – заспокоював Іван. – Наша функція суто формальна...

– Я не про це. Я не розумію, кому потрібна ця маячня. Цей закон іще один доказ, а точніше, – звинувачення на нашу адресу, до речі, цілком слушне, що ми займаємося законотворчістю заради самої законотворчості... Це замилювання очей Європи. Ми тільки вдаємо, що в нашому законодавстві все «схвачене», навіть права жінок. Місце оцьому всьому, – показав Георгій на папери, – у смітнику!

Він цілком серйозно розмахнувся, щоб пожбурити документи в кошик, що стояв у кутку кабінету.

– Ти що, – перехопив його руку Борис, – очманів? Тут же мої правки!

– Вони тут, як мертвому припарки...

– Хлопці, не треба! – розбороняв їх Іван. – Закон, звичайно, недосконалий... Але ж у нас немає жодного закону про права жінок...

– Нехай баби цим і займаються! – спересердя випалив Борис.

– Так не можна... – з осудом сказав Іван. – А взагалі тут жінки також брали участь... На початкових етапах.

–Ти мені вибач, але той, хто писав оце, жінкою називати себе посоромився б... – з'єхидничав Борис.

– Я нічого не можу збагнути. Я дивуюся жінкам. Навіщо їм цей закон: адже дискримінація починається тоді, коли встановлюється межа між одним та іншим. Цей закон, по суті, виділяючи жінок в окрему соціальну групу, практично сам встановлює межу між чоловічою і жіночою статтю. Він ще більше посилить суперечності в суспільстві. А по-друге: чому ми, мужики, повинні ламати собі голову над цим законом? Де ж наші жінки-політики? —■ обурився Липинський.

– На барикадах, – скривив посмішку Борис. – Замість сіяти добре, вічне і прекрасне, вони сіють ненависть і злобу.

– Ось це яскравий прояв чоловічого расизму – зауважив Георгій. – Чоловіки роблять це саме в стократ частіше, а ви вириваєте із загальної маси людей саме жінок і приписуєте їм абсолютне зло чи абсолютну агресію чи абсолютну ненависть...

– Жінка за своєю природою повинна бути творцем, а не руйнівником... – наполягав на своєму Борис.

– А чому тільки жінка? Людина взагалі, незалежно від статі! Це правда, що дискримінація починається там, де починається розрізнення!

Борис скривився:

– Слухай, це ж ваша фракція запропонувала законопроект!.. Тож чого ти тут розплювався?.. До речі, ви виступаєте 16-го чи ні?

– Ще не вирішили, – в один голос відповіли Георгій та Іван.

– Йолі-палі! – вибухнув Борис. – Ви коли-небудь шо-небудь можете зробити конкретно: так або ні? Демократи, називається! Ви своїми інтелігентськими штучками вже всіх замахали! Хитаєтеся, як лялька-неваляшка...

– Не гарячкуй! – спробував охолодити Борисів запал Іван.

– Що – «не гарячкуй»! Ви знаєте, я не великий прихильник нинішньої вищої влади... Я теж вважаю, що її треба вимести мітлою... Однак ци-ві-лі-зовано! А не так, як ті гавкуни, які називають себе опозицією! А ви, ваша фракція – взагалі поводитеся просто нікчемно! Ні вашим – ні нашим!

– Як ми поводимося – не тобі судити... ^– посерйознішав Іван. – Ось ти особисто, Кащук, де будеш 16-го?

– На окрузі.

– Значить, все-таки тікаєш зі столиці?

– Я буду зі своїми виборцями на мітингу!..

– Тобто не тут. Ось це і є типова поведінка ляльки-неваляшки: я з вами, а одночасно не з вами! А поки ви, демократи, будете хитатися, ми, «більшовики», вас так обставимо, що ви не встигнете отямитися, як будете сидіти у великій калюжі!

– Це ще хто сидітиме! – запінився Іван.

– Ви – програли, – сказав Борис. – Це кажу вам я – «гарант гаранта». Ми будемо вас по ¹одному, як прищі, видушувати з української політики. І ми при цьому не гребуватимемо ніякими засобами! Запам'ятайте це! Ми будь-якою ціною утримаємо владу і ні за що не віддамо її таким, як ви!

Дрібонький Іван Кащук кинувся на дебелого Бориса і став гамселити його своїми маленькими кулачками, однак, здається, це діяло на того не більше, аніж комарині укуси.

Липинський знехотя кинувся розбороняти їх:

– Політичні дискусії і бійку лишіть для трибуни. На фоні відеокамер це виглядає ефектніше.

Борис та Іван важко відсапувалися. Георгій роздивлявся свої нігті.

– А ти... – захекано прошипів Бородач. – Ти чого мовчиш?

– Знаєш, Борисе, у чому твоя проблема... Точніше, у чому ваша, «більшовицька», проблема? Від вас усіх тхне за кілометр...

Георгій поїхав додому, до своєї проблемної жінки.

Євдокія зустріла його дуже привітно: сьогодні Ганна Миколаївна остаточно визволила із СІЗО молодого анархіста Дикого, сина Професора.

– Сподіваюся, це вже остання справа, яка єднала нас із націонал-анархізмом, – наголошуючи кожне слово, сказав за вечерею Георгій.

У Євдокії зіпсувався настрій. Однак вона кивнула головою:

– Я ж обіцяла...

Липинський одразу ж пожалів про сказане. Останнім часом стосунки з цією жінкою його цікавили понад усе. Тож не треба було роз'ятрювати і без того болючої рани.

– Що твої збираються робити 16-го вересня? – спитав Георгій, щоб якось пом'якшити ситуацію.

– Це не наша акція... – трохи оживилася Євдокія.

– Не наша... – повторив Георгій з певним напруженням. Йому було неприємно, що вона все ще зараховує себе до них. Однак процес розлучення з ідеєю буде досить болючим для обох, і не виключено, тривалим у часі.

Тим часом Євдокія продовжувала:

– Це безглузда акція. Вона нікому не потрібна і не має шансів на успіх. Українців неможливо «підняти». Революція – це не українське поняття. Українська зброя – хитрість і точкові удари. Навіть незалежність українці отримали не в кривавій масовій боротьбі, а в кулуарах. Не можна народ піднімати на протест. Це аморально. Аморально настроювати народ на агресію. Аморально змушувати народ воювати. Аморально примушувати народ робити чорну політичну роботу. Чорну політичну роботу повинні робити вибрані. І фахівці своєї справи. Удар має бути одиничним і точним. Удар повинен влучати в ціль.

Липинський похолов. Його налякало не те, що вона сказала, і навіть не те, як це вона сказала, хоча й це було досить страшно. Його налякав він сам і його несамовите бажання. «Знову?» – злякався він себе і спробував опанувати своїми почуттями. Він хотів її, Єву, в цю мить, негайно. Бажання розривало його.

«А може, це і є любов?» – постало в його голові банальне запитання.

– Ти так говориш, – опанував собою Георгій, – неначе таємно від мене продовжуєш з ними зустрічатися.

– Твої підозри безпідставні. Я вмію тримати слово! – роздратувалася вона і вийшла з кухні.

Липинський вилаяв себе.

«Навіщо я чіпляюся до неї? Чого я домагаюся? А якщо вона піде?.. Що я робитиму? Я не можу без неї. Вона мені потрібна. Назавжди. В ній є якась енергетика. Потужна. Космічна. Майже містична. Вона примушує мене забути про все. Навіть про закон. І вона заради мене також готова на все. На все. Навіть на...» Георгій відігнав від себе неприємні думки про Антипова. Євдокія від самих початків їхнього спілкування встановила своє право мати таємниці і табу на їх оприлюднення.

Георгій зайшов до вітальні. Єва дивилася новини і водночас проглядала по інтернету «Українську правду». Липинський спостерігав за нею. Це останнім часом стало його найулюбленішою справою. По телевізору хтось згадав «касетний скандал», вона ледь помітно скривилася. Це тривало лише мить, після якої вона знов утупилася в екран комп'ютера.

– А як ви ставитеся до «касетного скандалу»? – спитав «під руку» Георгій.

– Негативно. Бруд треба ліквідовувати, а не виносити з хати!

– А кого з політиків ви поважаєте?

– Тебе.

Георгій прикипів до неї очима: вона іронізує чи каже правду? Як завжди, це було неможливо визначити.

– Я серйозно, – сказав Липинський.

– Одколи ти став цікавитися націонал-анархізмом? – посміхнулася вона. На щастя, в її очах не було сарказму, який так зачіпав Георгія.

– Мені просто цікаво. Емпірично.

– Я ж казала тобі: ми чогось варті.

Зненацька вона, неначе блискавично прийнявши рішення, рвучко піднялася з місця і сіла біля Георгія на дивані.

– Хочеш очолити нашу групу?

Георгію від несподіванки перехопило подих. Він інстинктивно схопився за горло.

– Не відповідай нічого, – поспішила сказати Євдокія. – Послухай мене і подумай.

Гаряча куля закалаталася в грудній клітинці Липинсь-кого.

– Ти хоч і належиш до однієї поважної і не найгіршої політичної сили, та, власне, ти одинак. Від тебе нічого не залежить. Ти один не можеш змінити хід історії.

«А я й не маю таких амбіційних планів!» – заперечив подумки Георгій.

– Хіба ти не бачиш, хто входить до нашої групи? Я – Ханенкова, далі Величко, Вишневецький, Орлик, Браниць-кий...

– Справжні? – перебив її Георгій з сарказмом.

– Так.

– Як ти можеш вірити в ідеальність генеалогічної лінії? Як? Генеалогія – це ж не еволюція, це постійна трансформація.

– Згодна. Але більше шансів зробити щось путнє у нашому житті має людина з генами Вишневецького, хай навіть і дещо попсованими.

– Цікаво, а Сидір – також спадковий аристократ? – згадав Георгій здорованя із зовсім неінтелектуальним обличчям.

– За іронією долі зш має прізвище Граб'янка... Георгій підхопився з дивана. Він нервував.

– Хто це підбирав вашу групу за прізвищами? Хто цим займався?

– Я, – спокійно відповіла Євдокія. її голос нагадував тон Снігової Королеви.

Єва продовжувала:

– Якби нашу організацію підкріпити двома-трьома такими, як ти, ми могли б скласти гідну противагу масонській ложі Святого Станіслава, куди входять ті, хто вважає себе елітою, – вона хрипко засміялася, – українською елітою...

Георгій задихався. Вона знала те, що знає не кожен політик в Україні. Він закричав на Євдокію:

– Невже ти не розумієш, що українська еліта – це міф? Українці – сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. Розумієш – не-у-кра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі і... хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, – це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів»... Невже ти цього не усвідомлюєш? А як тільки хтось виривався із своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і* природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш – чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї – чу-жі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!

Євдокія стояла приголомшена. Вона наблизилася до нього впритул і прошипіла йому в обличчя:

– Ми повинні воскреснути... Воскреснути з мертвих... Ми – це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, все одно ми залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі... Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми – розумієш? Ми!

Липинський різко розвернувся і рушив до себе в кабінет, однак згадав, що там робить уроки малий Георгій. Тоді він повернув до спальні, однак запах Євдокії прогнав його звідти. Йому не лишалось нічого іншого, як піти на кухню...

Голова була порожня. Він увесь був немов випотрошений. Ні нутрощів, ні почуттів. Одна порожнеча.

Невідомо, скільки він так просидів, нічого не відчуваючи, нічого не думаючи.

До кухні зайшов малий Георгій. Він подивився на нього своїми сумними очима і попросив:

– Пограйте зі мною в шахи, будь-ласка! Георгій подивився на нього незрячим поглядом. Хлопчик повторив запитання. Георгій оговтався.

«У шахи? Зараз? У годину ночі? Які шахи? Після того, що трапилося? Що за безглуздя!»

Липинський, мов зазомбований поглядом хлопчика, безсило кивнув.

Узагалі він терпіти не міг грати в шахи із слабкими партнерами. Однак... Однак чомусь несподівано він пригадав себе в дитинстві. Його батько годинами просиджував в університетському парку за шахами, однак коли син підходив до нього з проханням зіграти партію, той роздратовано відмахувався.

Георгій не відмахнувся. Він запросив Євиного сина до столу і почав гру. Побачив, як світяться очі у хлопчика від того, що з ним дорослий грає в шахи на рівних, і сам почав оживати. Відчув, як у нього вливаються сили, якась свіжа

енергетика.,. Здавалося, зараз у світі не існує нічого важливішого, аніж ця гра в шахи з малим мовчазним хлопчиськом. Поволі його наповнювала безмежна радість і гордість за самого себе. Липинський відчув полегшення. Усе життя він носив у собі тягар батькової байдужості. А тепер, даруючи радість малому Георгію, він немов позбувався своїх дитячих комплексів. А від того, з якою синівською повагою його слухає хлопчик, Липинського сповнювала справжня чоловіча гордість. Це було щось нове для нього. Він сам захопився грою, довго не відпускаючи малого від себе.

Можливо, найбільше, що Липинський на цьому етапі історії України може зробити, – це навчити цього хлопчика гри, яка виховує логічне мислення і здатність продумувати маневр на кілька ходів наперед. Можливо, Георгію Ханенку це знадобиться в житті більше, аніж йому, Георгію Липинсь-кому.

Доки триватиме руїна? Поки не з'явиться новий хариз-матичнип лідер. Не варто недооцінювати роль особистості в історії. Вона є визначальною. Як його впізнати? Його відразу впізнають. Він прийде – красивий, розкутий, ерудований, веселий, з густим чубом та інтелігентним прізвищем. У нього буде чудове почуття гумору, суто українське почуття гумору, трохи крамольне і трохи «британське», тобто зрозуміле лише в українському контексті. У нього буде гарна посмішка – привітна. Він буде вільно володіти кількома європейськими мовами, зброєю, буде світським левом і одночасно глибоко віруючою людиною. Він виходитиме на телебачення – не роздратований і закомплексований, а усміхнений і відкритий, – і відверто вестиме мову зі своїм народом – легко і переконливо. В нього буде логічна і красива мова. І йому віритимуть. Він ніколи нікого не звинувачуватиме. І його не звинувачуватимуть. Він ніколи не брехатиме, і йому не брехатимуть. Він ніколи не оточуватиме себе такими ж улесливими і такими ж продажними фаворитами. Фаворитом у країні буде тільки він. Його любитимуть і поважатимуть – не тільки вдома, а й за кордоном. Тільки він примусить світ поважати Україну, а не обтирати об неї ноги, як об килимок, що лежить при вході до Росії. Він не сіятиме ненависть. Він сіятиме любов. Він ніколи не вагатиметься. Його рішення будуть блискавичні й точні. Він знатиме, як підняти з колін Україну. І він її підніме...

Георгій приїхав о пів на восьму до офісу своєї адвокатської фірми «Липинський і К». Тут уже було повно народу. Всі прикрашали офіс квітами, транспарантами, готуючись до приходу Таміли і Віктора на роботу. Учора вони одружилися, а сьогодні весь колектив вітає їх. Він собі уявив, як його вітатимуть співробітники, коли він одружиться з Євдокією.

Липинський був задоволений фірмою. Всі працювали на її відродження, неначе йшлося про їхню особисту справу. Так приємно було усвідомлювати, що його шанують, що його люблять.

Георгій сів у своєму кабінеті і під ранкову каву, вправно зварену Іриною Марківною, став проглядати по інтернету новини.

Несподівано він наштовхнувся на знайому назву. Банк «Вікторія». Банк «Вікторія»... Цієї ночі убито президента банку, народного депутата Анатолія Голікова. Стоп. Його щось насторожило. Звичайно, Голікова він знав особисто – вічно спітнілого, у м'ятому піджаку, що ніколи не був зшитий по ньому, з гидкими бородавками на обличчі, однак... Однак Георгія тривожило не це. Його насторожило інше – він не здивувався, що того вбито. А не здивувався тому... – Липинський напружив пам'ять. – Тому, що це ім'я було випадково або ж «випадково» названо на одній із зустрічей націонал-анархістів.

У повідомленні інтернет-видання йшлося про те, що Голікову, можливо, єдиному в нашій країні —■ країні карликової банківської справи – дозволялося провертати просто фантастичні банківські операції. І все завдяки тому ж таки чиннику «фаворитства», прихильністю верховної влади через потужну фінансову підтримку на президентських виборах.

Георгій дивився на екран комп'ютера незрячим поглядом, а сам гарячково розмірковував. Це збіг чи його націонал-анархісти і справді мають до цього стосунок? Здається, прізвище Голікова на їхньому засіданні назвав саме він, Липинський. Його спровокували на це. Георгій обстоював тезу про те, що своя держава, хай навіть і корумпована, все одно краща від не своєї, навіть некорумпованої. Тоді Професор висміяв недавній виступ Георгія в прямому ефірі на Українській службі ВВС, де він палко засуджував корупцію в Україні. Всі присутні тоді розсміялися. Тепер Георгій, аналізуючи ситуацію, зрозумів, що сміх той був штучний. Його хотіли спровокувати. І він піддався на їхній гачок. Він сказав, що деяких корупцюнерів, колишніх і нинішніх, – Голікова, Самчука, Лазоренка – вважає особистими ворогами, оскільки вони завдали великого зла Україні. Сміх у кімнаті стих. Професор перевів розмову на іншу тему.

«Що діється? Я відчуваю себе співучасником убивства... Хоча таким самим співучасником може вважати себе кожен громадянин України, який, як і Георгій, також ненавидів Голікова. Звичайно, якщо це зробили націонал-анархісти... А де докази? Доказів немає. Але все-таки... Якщо це зробили вони, то... чи не за його незумисною підказкою?.. Дургиця! Вони самі чудово знають ситуацію в Україні і те, хто з фаворитів-мільйонерів має найбрудніші лапи. Це знає кожен школяр... Але все-таки... Що мене муляє?»

У кабінет залетіла Таміла. Георгій спершу навіть не впізнав її. «Що робить з людиною любов!» – подумав він, цілуючи її у щічку і даруючи маленьку коробочку з золотим браслетом. – її вже «Калькулятором» і язик не повернеться назвати. Чому я так не сяю, як вона? Може, я не закоханий? Чому моя любов не приносить мені тієї ж радості, що і Тамілі? Хто в цьому винен: я чи Євдокія?» Українці щасливі, коли роблять три речі: по-перше, коли пожинають і поглинають плоди своєї праці на своїй матінці-землі. По-друге, коли показують чудеса військової звитяги із чисто спортивного інтересу. По-третє, коли співають.

І ці три речі в них виходять бездоганно.

Українці ніколи не зможуть робити швейцарські годинники, ніколи не матимуть британської банківської системи, подібної до японської електроніки, не володітимуть єврейською культурою лихварства...

Однак є три речі, на яких українці колись зможуть-таки заробляти великі гроші: армія і, відповідно, спорт; сільське господарство і, відповідно, харчова промисловість; мистецтво і, відповідно, література.

Акції 16 вересня, а особливо 12 жовтня, принесли Георгієві розчарування. Він почувався обдуреним і приниженим. Акції громадської непокори були в принципі приречені на поразку. І, щоб передбачити це, не треба було бути мудрим політиком чи телевізійним політичним оглядачем з непристойним прізвищем. Невдача витала в повітрі. Однак... Дуже хотілося змін... Тож на денці Георгієвого скепсису жеврів маленький промінчик надії. Надії на диво. Але дива не сталося. І від того було сумно і порожньо на душі. Може, Професор мав рацію у тому, що зараз немає ніякого сенсу «дригатися». Період такий. «Руїною» називається...

До Георгієвої фірми звернулися викладачі Києво-Могилянської Академії з проханням захистити їхніх студентів, яких викликали до міліції і, показуючи їм їхні фотографії під час акції «Повстань, Україно», вимагали «настукати» на друзів. Це саме те, що й передбачав Георгій як наслідок акцій непокори: «закручування гайок» і неминуча тоталітаризація суспільства.