Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

Ромко обурився:

– Як ти про це так спокійно говориш? Ти ж – законодавець!

– Я тому так спокійно про це кажу, бо добре це знаю. Ромко вирячився на Бориса, а потім повернувся з

питанням в очах до Георгія.

– Що ти на мене дивишся. Ти ж сам бачиш, я годую податкову в ресторані, до речі, в твоєму... Взагалі повинен тобі сказати як юрист-практик – звичай сильніший від закону. Як це не прикро визнавати. Хабар і могорич існуватимуть в Україні вічно. Хоча, найцікавіше, що ці дві речі ми запозичили у наших «друзів» по історії – турків і татар. Моя мама – а ви ж знаєте: вона читала в університеті історичну граматику української мови – розповідала мені колись, що слово «хабар» прийшло на Україну через турків від арабів. І означало воно «звістку», «військову звістку», за яку гінцям платили, і плата ця називалася «хабар». Тобто насправді це була плата за стратегічну інформацію і за стратегічну послугу. Тим самим воно лишається і понині.

– Овва! А могорич? – навіть Борис зацікавився тим, що сказав Георгій.

– «Могорич» – теж тюркське запозичення, і теж арабське першоджерело. Означало «витрати» або «компенсація втрат»...

– За що я люблю право, то це за те, що воно вміє існувати поза волею правників і навіть усупереч їй...

Ромко дивився на друзів-правників, наморщивши чоло, неначе не розуміючи, про що йдеться.

– Я бачу, що ви не врубилися, – пробував достукатися до їхньої свідомості він. – Мене не цікавить, що було колись. Мене цікавить, що є зараз. Я питаю: чому ви не можете навести порядок у державі?

– Наскільки я пам'ятаю, ти сам мені доводив, що суспільство сильніше за владу, – засміявся у відповідь Борис. – Суспільство саме творить собі закони і живе за ними.

– Я ж про людей говорив, а не про владу, яка першою порушує закони! Нехай такі темні, як я, порушують закон... А влада не повинна цього робити!

– Що за слово абстрактне – «влада». Влада – це ті самі люди, такі самі члени нашого суспільства, з такими самими вадами і слабинками, як і решта людей. Ми такі самі люди, як і ви. Ми також хочемо їсти і пити. І ми живемо з вами за тими самими законами, що виробило суспільство, – тобто ви,—сміявся Борис. Йому ця словесна гра дуже імпонувала.

– Так можна докотитися до бозна-чого! Навіть до виправдання убивства журналістів... Ромко, на відміну від Бориса, сприймав словесний бій аж надто серйозно. —А чому ж ні? У суспільстві й досі існує старозаповітний закон, тобто звичай: «око за око, зуб за зуб!» Журналіст морально вбиває владу, а знищує його фізично.

Ромко не витримав. Він підскочив до Бориса і вчепився йому в горло своїми волохатими руками. Здається, його товсті пальці таки по-справжньому притисли сонну артерію Бориса, бо той аж посинів. Георгій кинувся розчіпляти їх.

– Ідіот! – прохрипів Борис. – Ти що, не розумієш? Я – цинік. Я люблю чорний гумор!

– Пішов ти! – вилаявся Ромко.

Ромко нервував. А нервуючи, він завжди відкривав холодильник і невидячим оком розглядав його вміст. Ось і зараз він вдивлявся в заморожені мішечки морозильника, намагаючись вичислити, що там є.

– Це риба? – спитав він у Георгія.

– Напевно... Так, це судак.

Ромко, не питаючи дозволу (це також була його манера поведінки у Георгія вдома), витягнув рибу і кинув розморожуватися в холодну воду. Тим часом Георгій, щоб розрядити атмосферу, наливав кожному аперитив.

Після другої чарки Ромко і Борис розчервонілися і подобрішали.

– Чому ви не можете хоч щось змінити? Все ж у ваших руках! – «діставав» Ромко друзів-депутатів.

– Реалії сильніші за нас, – знизував плечима Борис. – Держава не може справитися з цим. У нас на генетичному рівні закладений анархізм... – філософствував Борис.

– Анархізм? – перепитав Георгій. Знову, вже вкотре за останні кілька днів він стикається з цим неприємним для нього словом .

– Так, анархізм! – звернув на нього червоні очі Борис. – Ти такий здивований, неначе сам, особисто, мене колись у цьому не переконував.

– Я? – кліпнув очима Георгій.

–А хто казав: вивчаючи українські історичні документи, складається враження, що українці в усі віки створювали державу лише з однією метою: щоб одразу ж її й знищити. Хіба ні?

– Це я таке казав? – щиро дивувався Георгій.

– Ну не я ж!

– Щось я такого не пригадую!

– Це було ще в студентські роки... Під час наших довгих нічних дискусій про можливість розвалу Радянського Союзу і створення незалежної української держави... Що, забув? Георгій щось пригадував... Борис продовжував:

– Ти ще сказав сакраментальну фразу: Україна стане незалежною, однак дуже скоро українці її зруйнують, і, до того ж, своїми ж руками. Як це завжди й було.

Георгій завмер. Борис потирав мокре чоло. Ромко перелякано оглядав своїх співрозмовників:

– Хлопці, здається, вам не можна працювати у Верховній Раді...

– Чому? – наморщив лоба Борис. – Верховна Рада – це дзеркало народу. Який народ – така й вона. Кожен з нас відображає настрої певної частини суспільства. Ні більше, ні менше.

Георгій перебив Бориса:

– То чому в нас немає партії анархістів?

– Як немає? – заперечив Борис. – Адже ми з тобою на власні очі бачили репортаж... Про акцію «голий король» і таке інше...

– Невже ти думаєш, що оті пацанські вибрики мають якесь серйозне підґрунтя?

– Щодо них конкретно я нічого не знаю. Але те, що у нас десь підпільно діє якась анархістська група – не виключаю. Причому, ці хлопці чи дівчата – найпалкіші в країні патріоти, які просто фанатично люблять Україну і щиро вірять, що треба руйнувати цю порочну державу...

«Мої слова... – із здивуванням відзначив Георгій. – Невже і я – анархіст? От комедія!»

– Не лякай мене, Борисе! – втрутився в розмову Ромко. – Ми так тяжко здобули свою незалежність!

– Ми? Тяжко? Не сміши курей! Та якби не Єльцин, то ми й досі сиділи б у великій... Сам знаєш, в чому. Спробували б при царі-батюшці Путіні здобути свою незалежність! Дулю з маком! Оті молоді пацани... як їх там?.. Націонал-анархісти... Ну й назву собі вигадали!.. Вони таки мають клепку в голові. І справді, чому б не поставити Єльцину пам'ятник у центрі Києва? – Ти що варнякаєш? – спалахнув Ромко. – Ти знаєш, скільки крові пролилося за всю історію у боротьбі за незалежність!

– Ромку, історію треба читати в першоджерелах, у документах, а не з праць істориків-міфотворців. Вони тобі ще й не таке розкажуть! А насправді, візьмеш документики і спостерігаєш, як ці українці воюють-воюють, кров проливають, добиваються свого, а потім сідають за чарку горілки і думають: а що, власне, з нею робити, з цією перемогою, га?

– Так, ти й справді цинік! – констатував Ромко.

– Я – не цинік. Я – реаліст.

Георгій спробував перевести розмову на тему, яка його цікавила найбільше:

– Слухайте, а що може бути слушного в ідеї анархізму? Як сьогодні можна без держави?

– Ти мене питаєш? Я не знаю. Ти краще їх спитай! Своїх націонал-анархістів! – відрізав Борис.

«Своїх! Дуже влучно! – Георгій подумки подякував Борисові за підказку. – І справді: чому не піти до Євдокії і чесно її спитати: навіщо це їй? І в чому сенс їхньої затії? І головне – дізнатися: чи, бува, не хотіла вона використати мене для прикриття... Якщо так, то це дуже прикро...»

Тим часом Борис і Ромко вже помирилися. Вони сиділи, обнявшись, і вели чоловічі розмови про тенісний турнір, про машини, про футбол, про рибалку... Георгій, щоб не витрачати часу на пусті балачки, періодично закидав у пральну машину брудні речі, витягав чисті і прасував свої сорочки.

Борис, спостерігаючи за доведеними до автоматизму рухами Георгія, врешті-решт прорік:

–Тепер я бачу бодай одну вигоду сімейного життя: цими бабськими справами я вдома не займаюся!

– Це аж ніяк не бабські справи, – заперечив Георгій. – Справжній джентльмен повинен уміти робити все. І робити це завжди. Не довіряти нікому... за винятком критичних моментів...

– А якщо ці критичні моменти і не припиняються? – поцікавився Борис.

Георгій на це нічого не відповів, зате подумав: «Тобі б мої проблеми!»

Риба розморозилася, і поки Ромко її готував, у всіх поступово запрацювали слинні залози.

– Якого судака я вчора приготував у своєму ресторані! – Ромко прицмокнув губами.

– Навіщо тобі це? – питав Борис. – Навіщо тобі, власнику ресторану, ще й готувати?

– Я дуже рідко готую. Для друзів або коли є натхнення... Ви навіть уявити собі не можете, що я можу витворити, коли в мене є настрій! Якби не ці «пожирачі», які щодня мене об'їдають на шару, мій ресторан мав би європейський клас!

Здається, Ромко знову сам собі наступив на болючий мозоль.

– Ну скажіть ви, обидва, мені особисто, – розпачливо голосив він. – Чому ви не даєте мені чесно заробити гроші? Чому я повинен крутити задом, щоб обдурити вас? Скажіть мені: на дідька мені така держава? Як дізнаюся, де знайти цю вашу партію націонал-анархістів, я сам туди запишуся!

«Ще один божевільний!» – подумав Георгій.

– Хочу напитися, – сказав Борис. – Коли бачиш, що вся твоя робота не потрібна тим, для кого ти її робиш, хочеться напитися і повіситися!

Ромко налив йому в чарку і поплескав по плечу. Георгій дивився на Ромка й Бориса з цікавістю: колись вони познайомилися у нього вдома і відразу здружилися, немов прикипіли один до одного. Вони, як наша держава і народ: народ ненавидить державу, однак, як пес, прикипів до господаря. А держава... Що держава? А держава, як той недолугий господар: пхає носаками свого вірного пса під боки за те, що його сусіди роблять з ним, тобто господарем, те саме...

Була перша година ночі. Борис і Ромко сиділи в Георгієвій вітальні на шкіряному кремовому дивані і, поклавши ноги на інкрустований журнальний столик, співали:

«Ти і я – дружна сім'я,

Ти – машина, і я – машина...»

Подзвонив телефон. Сп'янілі Борис і Ромко водночас сказали один одному «Моя!», маючи на увазі своїх дружин.

Вони побилися об заклад: потисли один одному руку, а Георгій їх перебив. З автовідповідача почувся жіночий голос:

– Слухай, Георгію, ти повинен з нею переговорити, нічого не приховуючи. Зрозумів?

Це був Маринин голос. Сказавши свою пораду – ні «добрий день», ні «до побачення» – вона поклала трубку.

– А що у вас за секрети з'явилися з Мариною? – спитав

Ромко.

– Мені теж цікаво! – приєднався до нього Борис.

– Ви вже понапивалися? Може, час додому? – намагався відкараскатися Георгій.

– Ти нам очі не замилюй! Хто це «вона»?.

– Так! Хто ця чергова жертва? – додав Борис і

зареготався.

– На цеь раз жертва – я... – неначе сам собі сказав

Георгій.

Однак навряд чи хлопці його чули. Вони заспівали,

точніше, заревіли: «Ти – не один! Твій телефон – Дев'ять, один, один!»

Георгій не подзвонив Єві ні наступного дня, ні через день, ні навіть через тиждень. Він відчував себе останньою сволотою, однак його «его» було сильнішим: він надто любив себе і надто не любив, коли йому щось загрожувало. А тепер Георгій відчував цілком конкретну загрозу з боку цілком конкретної персони жіночої статі. Він не хотів навіть наближатися до носія такого сумнівного явища, як націо-нал-анархізм, тож намагався навіть не згадувати про це.

Георгій прийняв рішення повернутися до парламентського життя, дещо засумувавши за політичною тусовкою і політичним театром, від яких останнім часом відійшов, майже повністю віддавшись проблемі виживання своєї фірми. Звичайно, він справно слухав радіотрансляцію, однак це було не те. Це був інший жанр. Радіотрансляція не має магії синхронної політичної дії. Парламентський театр заворожує, а глядачі синхронної політичної п'єси – чи то драми, чи комедії – водночас є акторами того самого спектаклю. А відчуття, що театральна політична дія в будь-який момент може перетворитися на гладіаторське криваве побоїще, додає в кров адреналіну. Чоловіки з римських часів люблять дивитися на криваву розправу і виносити свій . вирок переможеному одним єдиним жестом руки, або, в модернізованому варіанті, одним єдиним дотиком до кнопки.

Український парламент представляв собою цікаву гармонійну несумісність двох стихій: всенародно улюблених, всенародно визнаних і всенародно обраних, з одного боку, і всенародно нелюбимих, всенародно зганьблених і всенародно необраних, з іншого. Перші сильні як публічні політики, другі – як кулуарники. Перші – це ті, кого хоче народ, а їхні ідеї – показник того, як народ хоче жити. Другі прекрасно доводять, що народ – це купа гною, приймають рішення ті, кому вдалося з неї виборсатися. Так то воно так, тільки трішечки не так. Питання лише в тому, чи виборсалися найкращі. Внаслідок цих сумних речей, парламент демонструє обернену пропорцію реального стану речей в Україні.

Георгій не обурювався, ні. Він сприймав це як факт. Як реальність. Специфікою української політичної справжності є те, що тут приналежність до певної партії чи політичної сили має особистісний контекст. Якщо ти комуніст – ти людина похилого віку, ностальгійно-старомодна, живеш на одну зарплату, яку чесно заробив. Якщо ти соціаліст, то ти те саме, що й комуніст, лише національно свідомий. Якшо ти в пропрезидентській компанії, то ти а) порядний монархіст або б) національно-несвідомий прагматик. Якщо ти есдек, то ти повинен мати всі риси Великого Комбінатора. Якшо ти бютівець – то ти революціонер-руйнівник. Серед нашоукраїнців також два варіанти – або ти а) мрійливий романтик, або б) національно-свідомий прагматик. Цікаво, що при такому розкладі дуже легко могла б відбутися рокіровка: пропрезидентський варіант а дуже подібний до нашоукраїнського варіанта а. Пропрезидентський варіант 6 за цинічною практичністю може порівнятися тільки з есдеками, а за нецинічною практичністю – з нашоукраїн-ським варіантом б. Чому поділ на політичні сили відбувся саме в такий спосіб, як тепер, а не інакше? Бо політика в Україні базована не на ідеології, а на особистісних характеристиках лідера, що є, до речі, нормальним для всієї історії української етнополітики. По-перше, який лідер, така партія. По-друге, яка партія, такий і член партії.

Липинський полюбляв здійснювати подумки шахово-політичні рокіровки, розігрувати різні шахово-політичні комбінації і уявляти, що з цього вийшло б. Такі роздуми дещо стримували його роздратування під час засідань Верховної Ради, коли розглядалися декларативні і заздалегідь мертві законопроекти, які просто не можуть працювати в нинішній дійсності; або коли лунали юридично некомпетентні обговорення непогано виписаних законів; або коли йшла пустопорожня балаканина.

Узагалі, щодо останнього, то Георгій вважав, що політичні дискусії в парламенті надзвичайно потрібні. Без них взагалі немає сенсу в парламенті: закони можуть писати професійні юристи краще за депутатів. Призначення парламенту інше. Георгій завжди згадував мамині слова – хочеш зрозуміти якесь явище, найперше задумайся над словом, що його виражає. Прослідкувавши етимологію слова, ти збагнеш глибинну суть явища. Слово «парламент» походить від «говорити», тож основна функція парламенту – говоріння, внутрішньодержавна комунікація, акумуляція і осмислення всієї важливої для державної справи інформації, що надходить з усіх куточків країни, від усіх верств населення. Лише в дискусії народжується істина, лише в парламентських дебатах можна скласти докупи всі фрагменти великої мапи України.

Липинський був противником стереотипу, за яким ідеальний парламент – це місце, де просто приймаються законопроекти. Ідеальний парламент – це те місце, де відбувається державотворення. Тож він любив ті дні, коли видавалася щаслива нагода продемонструвати народу, що не в кабінетах чиновників, а тут, у цьому залі, є горщик, де вариться державний борщ. Саме тут, а не на Банковій, твориться історія – жива історія, цікава народу і всьому світу.

Сьогодні Георгій не знехтував можливістю продемонструвати свою особисту участь у цій самій живій історії. А усвідомлення того, що слова, які лунають під куполом, чують не лише вони – депутати, а й уся країна, додавало йому відчуття самодостатності, яке дуже потрібне таким егоїстам, як і він. Він виступив з політичною заявою – досить палкою і водночас цілком пустопорожньою, зате дуже ефектною у плані політичного шоу. Виборцям вона обов'язково сподобається.

Парламент перебував у передчутті літньої відпустки, тож на його засіданнях відчувалася передканікульна нетерплячка. Депутати були неуважні, нестримані, недисципліновані, несерйозні та ненадійні. Георгій дивився на них із заздрістю: вони могли собі дозволити невдовзі розслабитися. А він ні. Вони через кілька днів рвонуть на Канари, на Мальдіви або в свою сільську хатинку... А йому – зась. Проблеми не відпускали його.

На фірмі він з'являвся дедалі рідше. Перебування у колись обожнюваному ним офісі з видом на Київ з висоти пташиного польоту травмувало його. Щось подібне до видовища сплюндрованого батьківського дому. Він віддав своїй фірмі значну частину свого свідомого життя, а ось тепер, незважаючи на зовнішній європейський лоск, вона вмирала. Тихо і беззвучно. Жодної грошовитої справи, яка хоча б частково покрила його борги... А ще оце відчуття загрози... Ганна Миколаївна, працюючи проти Пупця, як завжди, робить багато «хвиль».

«Щось має відбутися – невідворотне і сильніше за мене. Усе-таки треба заскочити на роботу і перевірити, як проходить «чистка». Георгія з дитинства періодично мучив сон: до його помешкання вриваються люди «з органів» і починають обшук. І знаходять щось. Що саме, Георгій ніколи не міг зрозуміти. Сон не давав однозначної відповіді. Це «щось» було жахливим компроматом, брудною білизною та інтимною таємницею водночас. Останнім часом сон снився частіше...

Треба знищити все. Все. Окрім, звичайно, того, що цікавить податкову... Останнім часом перевірки на фірмі стали хронічними: намагаються докопатися до одного: чи не платять клієнти адвокатам і фірмі більше, аніж указано в угодах? Питання слушне.

Звичайно, щоб вижити, доводиться крутитися; звичайно, фактичні гонорари Георгієвих адвокатів перевищують офіційні; звичайно, фактичні прибутки фірми більші, аніж засвідчені в документах. Звичайно! Звичайно! Звичайно, їхня фірма нічим не відрізняється від усіх приватних підприємств України! Закон в країні не діє. Діє звичай. Звичай сильніший від права. І Георгій як правник мусить визнати цей сумний факт.

Податкова «витягла» з нього всі можливі фінансові ресурси. Що ж зробиш. Вона сама діє не за законом, а за звичаєм, за старовинним українським звичаєм тюрксько-арабського походження, що має назву «хабар». Податкова, яка має контролювати бандитів, є найбільшим бандитом у країні. Георгій, дивлячись у вікно свого офісу, дійшов висновку, що повністю збанкрутував. І це його, як не дивно, зовсім не зачіпало.

«Що зі мною діється? Друже, повернися до реальності! Прийми хоіодний душ! Твоє життя розвалюється! Ти гинеш! Що з тобою? Схаменися! Візьми себе в руки! Візьми справи у свої руки! Шукай клієнтів! Запусти рекламу! Ти зможеш! Ти це вмієш! Тобі не вперше! Тільки почни!.. – Ке хочу я нічого... Не хочу...»

Поки завантажувався комп'ютер, Георгій включив автовідповідач. Вислухав кілька повідомлень, серед них і погроза. «А все-таки цікаво: від кого? Від Пупця чи Антипова?» Погроза була не дуже агресивною, і навіть не зачепила його «его»: «Гей ти, піжоне! Не мути воду! Пожалієш!»

– Кишка тонка! – вголос сказав Георгій.

Він зазирнув у свій комп'ютер: той мав вигляд незайманої дівчинки. Ірина Марківна стерла з його пахм'яті все. Хоча, звичайно, хороший хакер за хороші гроші зможе його зґвалтувати і отримати секрети справ його клієнтів, фінансові розрахунки, листування – офіційне і таємне. Цікаво, чи дійде справа до хорошого хакера?

До кабінету зайшла Ірина Марківна.

– Згортаєтеся? – майже байдужим тоном спитав Георгій.

– Ви впевнені що чините правильно? – замість відповіді запитала вона шефа після деякої паузи.

– Ні. А ви?

– Я маю погане передчуття.

– Що ж мені робити?

– Затаїтися.

Вона нечутно вийшла з кабінету.

Георгій подивився у вікно. Над Києвом збирався дощ. У нього в душі також.

Він набрав телефон Віри Павлівни, бо прийняв рішення: їде у парламентський піонертабір. Він смертельно втомився.

Після обіду Георгій заїхав на засідання комітету. Він досі не міг пробачити Пащенку, що той відібрав у нього комітет. Його, Георгієвий, комітет. Тепер настав час розплати. Час Георгієвої зловтіхи. Пащенко почувався не в своїй тарілці. Він не був професіоналом. Він сподівався, що старий зубр Георгій буде «витягувати» роботу комітету, до складу якого входили в основному їхні політичні противники. Однак Георгій не хотів цього робити, він просто фізично не міг працювати на людину, нижчу від нього за професійними та інтелектуальними показниками, не бажав прикривати його юридичну нікчемність в ім'я корпоративної моралі. Георгій, влаштувавши мовчазний бойкот однопартійцеві, відчував задоволення. Законопроект виглядав жалюгідним. Пащенко це інтуїтивно відчував. Він не зміг відстояти партійну позицію у боротьбі з потужнішими пропрезидент-ськими силами. А ситуацію змінити можна було б. «Стоп! Стоп! Стоп! Щось не так! Щось не так... Егоїст я триклятий! Тому нічого не виходить у нас, в Україні, що в кожній команді знаходиться бодай один такий ображений на весь світ українець і з садистським злорадством спостерігає, як у іншого нічого не виходить! Може, не такий я вже й оригінальний у своєму егоїзмі? Може, це національне?..»

Взагалі, посада голови комітету, заспокоював себе Георгій, не така вже й вирішальна. Нічого голова комітету не вирішує. Він лише речник. Його справа – вийти на трибуну, похизуватися і проголосити: «Комітет просить підтримати...» А «привілеї» – персональна машина, кабінет... – Георгій і так це має. Тож не варто страждати.

Незважаючи на сумніви, Липинський так і не зміг заспокоїти своє «его», він так і не взяв участі в обговоренні пащенкового законопроекту. Логіка не спрацювала. Ображене «его» виявилося сильнішим. Воно його душило. Він розстібнув комірця на сорочці й ослабив краватку... ... Липинський вийшов із парламенту. Біля його машини стояла Єва. Він відчув себе останнім ідіотом. Георгій підійшов до неї і нахилився, щоб поцілувати їй руку. Вона її відсмикнула:

– Я прийшла сказати, що я вас зневажаю.

Вона сказала це льодяним тоном... Тоном Снігової Королеви.

Георгій у дитинстві найдужче боявся Снігової Королеви. Саме її. Він боявся, що вона влетить у відчинене вікно і забере його з собою до льодяного замку.

Єва розвернулася і пішла геть.

Його обпекло почуття сорому. Йому ще ніколи не було так соромно. Георгій подивився на себе: він стояв голий посеред вулиці, на нього зиркали перехожі, сміялися в кулак, клацали фотоапарати журналістів, знімали телекамери, освітлювали прожектори...

Георгій прокинувся з пекучим болем у грудях. Він лежав перед включеним телевізором на своєму шкіряному кремовому диванчику. На нього очікувально дивився сокіл-сапсан.

«Так можна і Богу душу віддати, – подумав він, витираючи холодний піт з чола. – І знайдуть мене, мертвого, на власному дивані через тиждень... Добре, як через тиждень. А як через місяць? І нікому не спаде на думку шукати мене раніше. Хіба що Ірині Марківні...»

Біль стих. Він подивився на годинник. Одинадцята вечора.

«А сон... Сон... А сон в руку! Треба щось міняти у своєму житті...»

Він одягнувся і вийшов з дому. Через десять хвилин він уже під'їжджав своєю машиною на Тарасівську. Нагорі світилося.

Єва його не чекала. Він зрозумів це з її погляду, щойно вона відчинила двері. Трохи повагавшись, вона все-таки дозволила йому увійти. Він відчув неладне. У вітальні сиділо з десяток чоловіків. Георгій стояв серед кімнати, як у тому сні, немов голий, а вони оцінювали його похмурими і чужими очима. Липинський зрозумів, що опинився на їхній сходці. Його охопило хвилювання. Влип! З одного боку, він підсвідомо давно вже хотів розібратися з цими аматорами-революціонерами, а з іншого, – боявся замаратися. А чому, власне, боятися? Кого? Він же вільна людина! Він має право на власну думку!

Георгій розглядав присутніх. Це товариство не було подібне на безтурботних махновців з Гуляйполя. Він підійшов до найближчого і простягнув руку. «Георгій!» – представився він. Перед ним стояв бородань (може, священик?) з теплою і сухою рукою. Потиск його руки був покірним і ніжним, немов дотик метелика. «Розстригай» – назвався він. Псевдонім чи що? А може, підпільне прізвисько?

Далі стояв молодий красень з виглядом фаната-царевбив-ці. Він стояв розправивши плечі, гордо піднісши голову, розставивши ноги і тримаючи руки на широкому шкіряному ремені, який обхопив його тонку талію. Він ледь торкнувся Георгієвої руки, немов уникаючи потиску. Рука його була тонка і легка. «Студент!» – представився він. Так, тут усі з псевдонімами.

Далі припіднявся зі стільця худорлявий чоловік з виглядом хворого на виразку шлунку або туберкульоз. Потиснувши Георгієву руку, він закашлявся. «Професор», – видушив він із себе крізь кашель. Професор мав зовнішність старого мудрого вчителя.

Потім черга дійшла до невисокого чоловіка із гострими рисами обличчя. «Аміко!» – виклично сказав він, аж Георгій здригнувся. Аміко до кісток пронизав Липинського гострим поглядом, аж у нього пробігли хмурашки поза шкірою, «їхній вожак, чи що?» Його потиск руки був жорстким і таїв у собі якусь погрозу.

За ним устав літній чоловік зі світлими, майже Ісусів-ськими очима. «Іван Самійлович або просто Дід». Георгій навіть зробив порух, щоб схилитися перед ним, проте в останню мить схаменувся.

Останнім стояв здоровань, що представився «Сидором». Рука в нього була велика і сильна. Рука охоронця.

Євдокія уважно спостерігала за сценою чоловічого знайомства.

– Із чим ти, до нас прийшов? – нарешті спитала вона Георгія. – З благою вістю... – пожартував він і перелякався: це видалося йому святотатством, адже зараз він скаже їм усю правду. Він іще раз обвів чоловіків поглядом і повідомив:

– У вас на хвості сидить служба безпеки.

Чоловіки перезирнулися і втупилися в Євдокію. Вона знизала плечима:

– Невже це новина? – зневажливо заявила вона. Георгій кахикнув.

Чоловіки одночасно повернули шиї і подивилися на Георгія.

– Вони вже давно вас вичислили, – пояснив він. – Не питайте: я не знаю як. Я прийшов, бо... – він розгубився. – Бо хочу сам у всьому розібратися...

– А хто тобі дав право? – спитав викличним тоном Студент із зовнішністю фаната-царевбивці.

Георгій замислився. «А й справді: хто йому дав право стромляти носа в чужі справи? Та й навіщо мені це? Взагалі-то я прийшов до Євдокії. Як до жінки. І я зовсім не розраховував на безглузду дискусію».

– Ну, то я пішов! – примирливо промовив він. – Вибачте, що потурбував!

Він і справді вже попрямував до виходу, аж тут озвався Професор, той, що дуже подібний до чахоточного різночинця:

– Стій!

Георгій з тону зрозумів, хто тут головний.

– Поговорімо!

Липинський обернувся. Професор припинявся з крісла і відразу ж опустився. Георгій спостеріг, що той сидить на хутряній підстилці, незважаючи на те, що за вікном літо.

Липинський стояв перед цією групкою чоловіків і почував себе ніяково у своєму костюмі за тисячу доларів, сорочці за сто доларів і черевиках ручної роботи. Він уперше в житті відчував, що його стильність абсолютно безглузда у цьому житті. Тим паче тут. А зараз вона взагалі працювала проти нього.

Члени таємної групи промовисто дивилися на нього. В їхніх поглядах читалося: що ти можеш розуміти про нас? Ти, що носиш ці дорогі й абсолютно нефункційні речі? Ти, що можеш витрачати такі шалені гроші на щось матеріальне? Ти, що з жиру бісишся і не знаєш, що на себе начепити! Як можеш ти, денді, розумітися на тому, що є свобода, а що є справедливість?

«Краще мені було б піти звідси. Нічого доброго для себе я звідсіля не винесу. Мені не до вподоби ця похмура компанія», – говорив собі подумки Георгій.

– Ти можеш поставити нам запитання, які тебе цікавлять, – хрипким тоном дозволив Професор і закашлявся.

Георгію не лишалося нічого іншого, як прийняти правила гри.

– Вас багато? – спитав він.

– Небагато, всього кілька тисяч. «Ого!»

– Ви вважаєте тероризм прийнятним?

– Ми не терористи.

– А хто ж ви?

– «Асенізатори суспільства».

– Ви вважаєте нормальним, коли гинуть невинні люди?

– Ні. Ми намагаємося уникати цього. Однак ми – фаталісти. Наші дії спрямовані проти конкретних людей, державців, яких ми вважаємо злочинцями. Якщо випадково загинуть невинні люди, то це фатум.

– Ви віруючі?

– Звичайно. Фанатично віруючі.

– І що каже з цього приводу Святе письмо?

– Це хрестовий похід.

– Проти держави?

– Так.

– Припустимо, ви домоглися свого: ви зруйнували державу. Що потім? – Зруйнувати державу – неможливо. Ми тільки руйнуємо її.

– Не розумію.

– Важливий лише сам процес. У даному випадку процес руйнації.

– Що він дає?

– Відчуття свободи.

– Кому?

– Народу.

– Як ви собі уявляєте процес руйнації держави?

– Педантичне знищення всіх представників і символів влади.

– На їх місце прийдуть інші.

– Я ж сказав: важливий сам процес.

– До чого тут свобода?

– Акт знищення представників чи символів влади викликає сум'яття у самій структурі влади. Народ відразу ж користається цим сум'яттям і бодай деякий час має свободу дій.

– Ви вважаєте себе патріотами?

– Так.

– Але ж руйнуючи державу, ви автоматично ставите під загрозу її незалежність? Ваші дії, ослаблюючи свою державу, створюють передумови включення її до складу могутнішої держави.

– Тепер не ті часи. Крім того, у нашому списку «точкових ударів» – представники не тільки України, а й можновладці-сусіди.

– Ви усвідомлюєте, що ви – злочинці?

– Наші вчинки можуть оцінити лише наші правнуки. Георгій відчув, що в нього мокре чоло. Він поліз шукати

хусточку в кишені і не знайшов. Краплина поту стекла по його обличчю на білосніжний комір дорогої сорочки.

Його переповнювало тільки одне бажання: втекти звідси і забути все, що він тут почув. Однак ноги неначе вросли в підлогу.

– Хто ви всі? – ковтнув він слину.

– Ми всі – твоєї крові. Ми всі нащадки колишньої української еліти.

– Що вам поганого зробила ця держава?

– Кожна держава є антиморальною за своєю суттю, оскільки обмежує людську свободу. Однак одні держави – меншою мірою, інші – більшою. Наша держава якраз є надто аморальною.

– Різдвяна акція – це серйозно?

– Так. Це різдвяний подарунок українському народу... Георгій обвів усіх поглядом. Перед ним сиділи зазомбо-

вані люди.

– Мені треба йти! – різко сказав він. Професор припіднявся.

– Я відповів на всі твої запитання. Тепер твоя черга. Георгій не мав сили опиратися. Слабкий голос тримав

його у тенетах.

– Що таке свобода?

Перше, що спало Георгію на думку, – це марксове «усвідомлена необхідність». Однак це б прозвучало надто смішно в нинішній ситуації.