Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Маленька новорічна казка. Після новорічної ночі життя починалося спочатку. Перший день Нового року – найщасливіший день, коли вірилося, що цей рік буде кращим за попередній, а наступний – іще кращим... І так буде завжди. Завжди. Мама переконувала Георгія в цьому, вона говорила, що життя його побудоване саме за таким принципом: наступний день кращий за попередній, наступний рік кращий за попередній. Все краще і краще. Вгору і вгору... Все буде якнайкраще!..

У Георгія потекли сльози. Він більше нічого і нікого не боявся. Він чинить правильно. Може, не по закону, зате по честі.

Головна проблема українців полягає в тому, що вониуявили себе пупом Європи. Вони так довго кричали, що вони в центрі Європи, що п самі повірили в це. І тепер щиро дивуються: чому пихаті європейці не хочуть визнавати «очевидного»? А чому не сказати чесно, що Україна – околиця Європи, її провінція. Що в цьому поганого? Скандинави, наприклад, не комплексують із цього приводу. Україна сліпо вірить у географічний міф, що Європа закінчується на Сході Уральським хребтом. Цього ніколи не було. Європа завжди закінчувалася Дніпром, заяким починалося Дике поле. Пройде довгий час, поки підросте нове покоління українців, яке тверезо оцінюватиме ситуацію. З'явиться президент, при якому Україна буде самодостатньою провінцією Європи.

Ще одна проблема українців полягає в тому, що вони завжди шукають собі Покровителя. Вони свято вірять в історичний міф, що Литва, Польща, Росія силою заганяли їх під свій. дах. Документальна історія свідчить про протилежне. Як тільки Україна отримувала сяку-таку можливість жити самостійно, вона відразу ж кидалася в обійми Покровителя, причому мало не насильно нав'язувала себе йому, як це вона тепер робить щодо Європи. Не треба цього робити. Живи собі, Україно, автономно, за принципом: «моя хата скраю», і все буде в тебе гаразд.

Щойно Європа відчує, що Україні вона не потрібна, що Україна і сама собі дає раду, як Європа силою почне тягнути її до себе, як це робить нині Росія. А вона це відчує... Дайте тільки час Україні, щоб виросло нове, здорове покоління...

Георгій здаля побачив Морозова без шапки, з припід-нятим коміром. Костя ішов своєю старечою ходою по незайманому снігу, залишаючи чорну вервечку слідів. Георгій стояв на місці. Морозов, скоцюрбившись од вітру, ішов прямо на нього. Георгій побачив у його руках маленький «одноразовий» портфельчик. Морозов розхитував ним у такт ходи. Невже в ньому – все? Цей маленький портфельчик наближався до нього все ближче і ближче. Георгія роздирали суперечливі почуття: він хотів його швидше вирвати з рук Кості і водночас цього боявся. Морозов зупинився, подивився на годинник. Георгій не рушив з місця. Костя поліз рукою в кишеню куртки, чогось шукаючи. Липинський інстинктивно пригнувся. Замість зброї, Морозов витяг цигарку і запалив її. Георгій розслабився. Здаля було видно, що Костя неголений. Здається, теж не спав цієї ночі... їх розділяло сотня-півтори метрів, однак Георгію здавалося, що він бачить кожну зморшку на його обличчі. Морозов курив і пильно дивився на Георгія.

– Ну йди вже, йди! – кричало все всередині в Георгія.

Він озирнувся навколо – ніде ні душі... Розв'язка всієї цієї історії вже так близько... За двісті кроків від нього. Зараз він вирве той портфельчик і... Що він з ним зробить? Знищить? Ні! Закопає? Ні! Спалить? Ні! Сховає. Де? У Ромка! Так, у Ромка...

Георгій заїде до Ромка. Той стоятиме перед ним у боксерках з намальованими на них зворушливими новорічними ялиночками. За його волохаті ноги триматимуться дві маленькі кучеряві дівчинки в довгих мереживних платтячках і з цікавістю розглядатимуть Георгія. Липинський посміхнеться, віддасть портфельчик і накаже: «Надійно сховати!» Ромко потисне руку Георгієві теплим, сильним і надійним потиском. Тим, що повертає до життя... «Заїжджай до мене на Новий рік, – усміхнеться Ромко. – Щоб твоя нога була першою. Ти приносиш удачу». – «Зав'язано!» – скаже Георгій... і прийде до Ромка з Євдокією і малим Георгієм. Вони першими увійдуть у Ромків дім. Там буде запечене молочне порося і велика фарширована севрюга. І качка в ананасах. І торт. Великий Ромків торт у вигляді новорічної ялинки...

Липинський посміхнувся. Йому до нестями захотілося солодкого. Як у дитинстві...

Георгій тепер ніколи не ігноруватиме солодким. Він більше ніколи не віритиме в міфи про здорову їжу. Здорова їжа продовжує і скорочує життя водночас. Скорочує – за рахунок того, що нервова система, не отримавши того, що їй потрібно для свого задоволення, ламається ще до того, як тіло вмирає. Георгій більше не робитиме тих речей, які скорочують життя. Він піде з політики. Він побудує дім. Він посадить сад. Він виростить і виховає своїх дітей. Навчить їх грати в шахи і баскетбол. Покаже їм світ. Навчить їх мислити і залишатися у життєвому бруді порядними людьми. Він почне життя спочатку. Він житиме. Просто житиме...

Георгій не витримав і рвонув уперед за портфельчиком... Зненацька його відкинуло гарячою хвилею на холодний сніг. Георгій встиг побачити на місці, де мить тому стояв Морозов, стовп жовтогарячого полум'я... і лиш потім почувся звук вибуху...

«Дорогий Георгію! Якщо ти читаєш цього листа, отже, я вирішив в останню мить, що ти – більш гідний жити, аніж я. Ти спитаєш – навіщо я це зробив? Тобто навіщо я згодився помінятися з тобою місцями?

По тому як Дудка, Іванченко і Півень побили мене, я вирішив, усупереч обіцянці, даної тобі, їм помститися... їх посадили... Дудка повісився через місяць... Іванченка убили через півроку... Півень збожеволів...

Ти, напевно, вже зрозумів, що я не міг зробити для тебе те, про що ти мене просив... Я – офіцер...»

Липинський сидів за письмовим столом, втупившись в екран комп'ютера.

Перед очима стояло криваве м'ясиво на білому снігу, від якого тяглася чорна вервечка слідів... Слідів у минуле... Минуле, яке завжди з нами...

На столі біля комп'ютера стояла квадратна пляшка із віскі, поряд з нею – склянка з коричневим напоєм на денці. Георгій не п'янів. Він налив іще віскі і кинув туди два кубики льоду.

– Де ж поділася Євдокія? – обхопивши голову, стогнав Георгій.

Червоне м'ясиво на снігу здригалося... Георгій наливав собі у гранчасту склянку, однак видовище не зникало.

– Єво! Де ти? – заревів Георгій.

Йому хотілося заплакати, однак очі лишалися сухими... Забренчав мобільник.

– Алло! Хто це?

– Це я, Вітя Дяченко.

– Чого мовчав? Де ти?

– Мене поранено.

– Що сталося? Де Євдокія?

– З нею все в нормі... Це вона мене... Не повірила, що я від вас... Чому ви мене не попередили, що в неї є зброя?

У Липинського в мозку спалахували різкі болючі блискавки..

– Ти хоч не в лікарні?.. В тебе рана від вогнепальної зброї... Не проговорись...

– Я ж не новачок...

– Болить?

– Потерплю...

– Куди вона тебе?

– По ногах...

– Де вона тепер?

– Не знаю...

Георгій ошелешено мовчав. Несподівано його обпік здогад. Він набрав номер телефону Євиної квартири на Тарасівській. Липинський не помилився. Вона була там, разом з усіма. – У вас там що? Звітно-виборча конференція націонал-анархістів? – закричав він у трубку і тільки тепер відчув, як багато випив. Язик заплітався і не слухався його. – Вам що – жити обридло? Зараз вас там усіх і кокнуть! Одним махом!

На протилежному кінці дроту запала довга пауза.

– Ти ж сам нас зібрав... – пролепетала Євдокія. – Ми тебе тут чекаємо...

Георгій перелякався:

– Я? Та як ви повірили! Це ж провокація!.. Ану розбіглися всі швидко! Тільки без шуму!

Він хотів був кинути трубку, як раптом згадав:

– Я тебе зараз заберу...

Георгій п. дхопився з місця і став похапцем одягатися. «Аж надто багато випив...» Кімната похитувалася перед очима. Рука не втрапляла в рукав.

«Як я в такому вигляді за кермо?.. Нічого... У цьому житті треба всього спробувати... Все колись буває вперше... А руки таки не слухаються... Замок не замикається... Нічого – хай хата лишається незамкнена... Може, вона мені більше не знадобиться...»

Георгій вийшов, похитуючись, на сходи...

Перед очима усе пішло обертом.

«Забагато випив...» – пробурмотів він і схопився за металеві поручні, які індійські сусіди, всупереч його волі, поставили для додаткової безпеки... З квартири нижче поверхом різко відчинилися двері... «Дивно... Там давно ніхто не живе...» Чоловік, що вийшов звідтіля, уважно подивився на Георгія, повільно підняв руку і прицілився...

«Що це? Він хоче мене вбити?»

У Георгія підкосилися ноги, ні, не від страху, від випитого. Він різко осів... І саме в цю мить відчув гарячий обпікаючий біль у грудях .

«Він мене вбиває? То чому ж я все ще живий? Він не вцілив мені в серце...»

Георгій сидів на холодних сходах і крізь залізну огорожку бачив, як його вбивця повільно цілиться в нього, щоб цього разу не промахнутися... Йому заважали стовпчики огорожі... «Треба подякувати сусідам...» Убивця був без маски. «Навіщо йому маска? Адже він іде вбивати». Обличчя у вбивці було безбарвне... Георгій нізащо б його не впізнав на очній.ставці, якби йому довелося лишитися живим..; «Напевне, таким і має бути обличчя кілера...»

Георгій не мав сили зробити щось на свій захист. Він спокійно спостерігав за холоднокровним убивцею... «Це кінець. Хто ж навчить моїх дітей грати в шахи і баскетбол?» У цю мить Георгій почув постріл звідкілясь ізгори-і одночасно побачив чорну дірку в лобі свого убивці і йоте здивований погляд.

Липинський підняв важку голову. Люк на горище був відкритий. Звідтіля виднілася рушниця з оптичним прицілом... Того, хто був за нею, він не бачив, проте знав напевно, що звідтіля дивляться на нього Ісусівські очі Діда...

...Мама була поруч. Сокіл-сапсан пронизував його випробувальним поглядом. Десь плакало дитя... Мабуть, ще ненароджене. Довкола все було сліпучо білим. За білосніжно-білим парканом білосніжно-білий сад. Не зимовий, ні. Дуже теплий сад. Наче зроблений із спеціального білого воску. Під парканом сидів білий Бог з білою довгою бородою. Він не був холодним. Він був теплим і люблячим. Бог сидів на білій мармуровій лавці й посміхався. Георгій уперше бачив Бога, хоча й не міг роздивитися його обличчя. Тепер він повірив маминим словам, яка казала, що Бог не такий, як на іконі. Бог добрий і веселий. Усміхнений Бог дивився на Георгія. «Підійди до нього», – легенько рукою підштовхнула його іззаду мама. А він – маленький хлопчик. Він підійшов до Бога і сів йому на коліна. Бог погладив його по голові і нічого не сказав...»

Який дивний «той світ», – подумав Георгій.

Він чекав, коли до нього прилетять янголи. Так має бути. Мама казала. І має зазвучати ангельський хор.

Здалеку почувся спів. «Ось він, ангельський хор. Дивний спів... Чому така дивна мелодія? Зовсім не схожа на ангельську. Циганщина якась, чи що?..

«... Повернувся, повернувся

Наш Георгій дорогий!

Пий до дна!

Пий до дна!..» ... Отже, я помер? Чи ні? Вони співають на моїх похоронах? Як я й заповідав. Я навіть бачу їхні обличчя, хоча трохи розпливчасто... Ось Євдокія... «Я тебе люблю»... Ромко... «Привіт, друже! Так хочеться солодкого...» Ігор Ільчишин... «У тебе новий імідж? Супер!»... Марина... Зі своїм чорним гумором... Що вона цього разу каже? «З поверненням!.. З поверненням, Егоїсте!..»