Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

«Егоїст» Марина Гримич

«Так, я егоїст! Егоїст я! То й що з того? Так, я маю свої принципи і не хочу ними поступатися! І нехай ці принципи не відповідають середньому статистичному стандарту – це мене не обходить. Це мої принципи, і крапка.

Так, я егоїст! Але невже в світі не існує більшої людської вади, ніж егоїзм? Невже краще бути улесливим блюдолизом з підібганим хвостом? Невже краще бути генетично невиліковним рабом?

Так, я на дух не переношу примітивності й непрофесіо-налізму! Тому моя категоричність і нетерпимість виправдані. Я максималіст. То й що? Мені тепер – повіситися?

Так, я сноб! Так, п'ята частина моєї квартири віддана гардеробній! То й що? Невже краще ходити у заяложеному костюмі та несвіжій сорочці? Так, у моїй гардеробній навіть шкарпетки мають свою поличку, і там вони бездоганно складені. Авжеж, я так себе люблю, що навіть їх прасую! Що тут смішного? Так, кількість моїх краваток перевищує уявні середньостатистичні норми. То й що? Чому я повинен рівнятися на середньостатистичні норми? Чому? Що з того, що я хочу бути бездоганним навіть у цьому? Невже ге такий гріх?

Так, я не терплю дитячого вереску. Так, я не хочу дітей, тим паче від Аліси! Не хочу на ній одружуватися! Хай іде! Мені її сексуальні послуги надто дорого обходяться! І справа не в грошах. А в тому, що, бачте, я сплю з нею лише тоді, коли мені хочеться, а не коли їй закортіло! Чому я повинен з нею спати, коли в мене немає до цього ніякого бажання? Чому? Чому я повинен себе ламати? Так, визнаю: у ліжку для мене головне – щоб добре було мені. Я не альфонс, щоб задовольняти забаганки своєї партнерші!

Так, я знову збираюся купити машину. Нову модель. Що в цьому поганого? Я заробив – я маю право! Я люблю машини. Можу я в житті щось любити чи ні? Хороша машина, як пес: вона ніколи тебе не зрадить. До того ж, вона жіночої статі. До того ж, ніколи не патякає, а спокійно спілкується з тобою через комп'ютер. Але набагато розумніше створіння, ніж жінка. Тому я не продаю старих машин, а зберігаю їх. Саме зберігаю, а не колекціоную. Час од часу мені хочеться поспілкуватися з тією чи іншою своєю машиною – і тоді я іду в гараж і сідаю за кермо. Я не зраджую своїх старих машин. Я не розумію: що в цьому поганого?

Такий самий сентимент я маю до годинників. Чому, купуючи новий годинник, я повинен старий продати лише тому, що він застарів? А якщо мені його подарувала мама? А якщо я його купив на свою першу зарплату? А якщо цей золотий годинник – пам'ять про мій східний вояж? А якщо кожен годинник – це пам'ять? Невже пам'ять можна продавати?»

Давно Георгій так не нервував. Роздратовано тарабанив пальцями по керму машини. «Я запізнююся!.. Ганьба! Через сварку з Алісою я виїхав з дому пізніше, і ось результат: затяжний затор. Машинне стадо. Перша передача – нейтральна – гальмо. Перша – нейтральна – гальмо. Рух для рабів, які безпечно почувають себе лише у стаді».

Він включив лівий поворот і різко вирулив з крайнього лівого ряду на зустрічну смугу. На нього дикими очима дивилися водії із машинного стада, знаючи, що попереду стоїть «свистунець», проте, побачивши (хто із заздрістю, а хто й з осудом) номери його спортивної машини, відразу ж переставали цікавитися нахабою. А Георгій, набравши «вісімдесятку», наближався до регулювальника. Той здаля вдивлявся в номери. Побачивши їх, він зробив вигляд, що не бачить порушника. Це такий сучасний звичай, така гра між власником «крутих номерів» і міліціонером. Коли другому «не положено» зупиняти «крутого» порушника, він того просто «не бачить», просто робить вигляд, що того взагалі не існує.

На відміну від усіх водіїв, Георгій, як людина порядку, не відчував неприязні до «даїшників». Він любив порядок у всьому і тому підтримував тих, хто, за службовими обов'язками, мав за ним слідкувати. Якщо встановлені правила дорожнього руху, треба їх виконувати. Він ніколи не порушував їх. Лише в екстрених випадках.

Сьогодні був саме такий випадок. Він запізнювався на свою адвокатську фірму «Липинський і К». А шеф фірми має приходити на роботу мінімум за півгодини до приходу першого співробітника, тобто Ірини Марківни. А йому треба було з'являтися на своє робоче місце ще раніше звичайного шефа звичайної фірми, оскільки ось уже п'ять років він поєднував свій бізнес з політичною кар'єрою. А тепер, після нових виборів, треба тяжко працювати, щоб відновити фінансову стабільність, яка похитнулася після виборів.

Георгій вибився з графіка. Од самого ранку. Це загрожувало всім його подальшим планам на день. Стояв біля світлофора і дивився у свій електронний щоденник. Нічого катастрофічного не сталося. Можна й скоротити робочу нараду в офісі. Однак не це основне. Основне – його збито з ритму. З нормального, ділового ритму.

Як він і передбачав, Ірина Марківна була вже на своєму місці.

Ірина Марківна – його референт. Скільки разів над ним сміявся Діма Білоцерківський: «Коли вже ти позбудешся свого антикварного ридикюля? Візьми собі молоду довгоногу кобіту!» Георгій йому на те відповів: «Ти знаєш, чому ми з тобою робимо один і той самий бізнес, але при цьому ти – обплетений кредиторами як павутинням, а в мене —процвітання? Тому що в тебе в офісі – довгоногі повії, а в мене – професіонали!» Тож він свого Антикварного Ридикюля не проміняє ні на кого! Вона, Ірина Марківна, була бездоганна на своєму місці. Вона розуміла його з напівслова, з напівпогляду. Ірина Марківна була ідеальним організатором або, як модно тепер казати, логістиком. Вона була також прекрасним психологом – людей бачила наскрізь. І все це мала від Бога. З цим народилася. Щоправда, була у неї одна вада: Ірина Марківна і його, тобто свого шефа, бачила наскрізь.

Ось і зараз: вона пронизала його рентгенівським поглядом і все зрозуміла.

– Доброго ранку, Георгію Андрійовичу! – Ірина Марківна вимовляла його ім'я, злегка картавлячи. – Зробити чай із м'яти? – запропонувала.

Він кивнув. «Все бачить Антикварний Ридикюль! Замість щоденної кави – заспокійлива травка».

– На коли збирати нараду? – пильно подивилася на шефа Ірина Марківна.

Він мовчки скривився і махнув рукою, що мало означати: «Вирішуйте самі!» Вона кивнула:

– Думаю, за півгодини ви будете в нормі.

Георгій зайшов до кабінету, сів у своє крісло, поклав ноги на стіл, попередньо знявши взуття і включивши комп'ютер, став проглядати найгарячіші новини з інтернет-видання.

До кабінету безшумно зайшла Ірина Марківна, поставила біля шефа горнятко з чаєм, поклала свіжі газети і так само безшумно вийшла.

Через півгодини за довгий скляний стіл, що стояв перпендикулярно до його, директорського, робочого столу, почав збиратися керівний склад фірми – завідувачі відділів.

Першою зайшла, як завжди, Таміла Сергіївна – у строгому діловому костюмі, строгих окулярах, із строгою зачіскою. Так і має виглядати профі. Адвокат-профі в економічних справах. Податки, аудит, банкрутство тощо – вона з цим справлялася завиграшки. Фірмі вона приносила добрий прибуток. Коли п'ять років тому Георгій вирішив балотуватися в парламент, він зробив саме її формальним шефом фірми, оформивши себе «почесним президентом». І добре зробив. Його фірма і далі процвітала.

А от рік тому він мало не втратив її. Виявляється, вона з університету (а вони вчилися разом) любить його! Одного чудового дня Таміла закатала йому істерику (чого він від неї ніколи не чекав) і стала по-бабськи його шантажувати: або заміж, або вона піде з фірми! Він був шокований. «Хочете – ідіть, Таміло Сергіївно! Вас тут ніхто не тримає!» Вона згарячу написала заяву про звільнення і кинула Георгію, а той передав на оформлення Ірині Марківні. Антикварний Ридикюль, старий мудрий Ридикюль, поклала Тамілину заяву назад йому на стіл і сказала:

– Георгію Андрійовичу! Послухайте биту життям жінку. Напишіть на заяві – підвищити зарплату вдвічі!

Він був шокований. Але послухався. І не пожалкував. Через день Таміла прийшла до нього «з повинною» і, червоніючи, вибачилася. Вона продовжувала працювати на благо фірми. Так само бездоганно. По життю вона була занудою, однак у професійній діяльності це був її козир. На судових процесах своєю занудністю вона змушувала будь-якого суддю здатися на її умови, аби тільки вона відчепилася зі своїми добре обґрунтованими доказами. «Калькулятор» – це була її кликуха в університеті, так вона перемандрувала і до його фірми.

До кабінету ввійшли майже одночасно Олексій Олексійович і Ганна Миколаївна —• два антиподи. Обидвоє спеціалізувалися на кримінальних справах. Тільки Ганна Миколаївна мала «чисті руки» і «чисту совість», а в Олексія Олексійовича «руки були по лікті в крові». Так жартували у фірмі. Взагалі, у них у фірмі любили чорний гумор. Ганна Миколаївна – професор юридичного факультету, а за сумісництвом – адвокат-практик. Щоправда, фірмі зиску від неї не було ніякого. Річ у тім, що вона бралася лише за ті справи, в яких свято вірила у невинність підсудного. А справжні невинні рідко мають великі гроші, щоб платити доволі високі гонорари адвокатам. Вона ж працювала не заради грошей, а заради ідеї справедливості. Ганна Миколаївна вважала, що її головне покликання в житті – захищати безневинних жертв свавілля. І вона влаштовувала на кожному судовому засіданні шоу, маючи неабиякий ораторський хист. Саме за останнє Георгій тримав її у себе. Вона була совістю фірми і створювала їй позитивний імідж. А це не купиш ні за які гроші. їй вірили. А це вже щось. Крім того, Георгій любив час од часу пофілософствувати з нею або подискутувати на тему теорії права. Вона мала переконливо величну поставу і переконливо великий шиньйон на голові, яку вона «несла» на абсолютно рівній спині. її прізвисько в юридичних колах – Феміда у Шиньйоні.

До фірми, звичайно, зверталися не лише безневинні жертви, а й справжні злочинці. Вони так само, як і не злочинці, мають право мати адвоката. І їх теж треба захищати. От Олексія Олексійовича й тримали у фірмі саме для таких клієнтів. Кажуть, що професія відкладає відбиток на людину: психіатр трохи божевільний, етнограф володіє магією, лікар панічно боїться мікробів. Олексій Олексійович зовні був подібний до маніяка-убивці. Його немигаючий погляд з-під білих вій міг вивести з рівноваги будь-кого. Однак він приносив добрий прибуток фірмі. У професійних колах його знали як Льошу-маніяка.

А ось і Вовік – спеціаліст з брудної білизни. Розлучення, поділи майна, спадщини – це була його стихія. Він міг висудити у будь-кого будь-що. І хоч гонорари в нього були не такі високі, як у Калькулятора чи Льоши-маніяка, однак стабільні і регулярні. Це також надійно підтримувало фірму. Вовік, як завжди, був розхристаний, комір м'ятої сорочки незастібнутий, штани пом'яті, окуляри замацькані пальцями, а щедрі кучері на голові давно не миті, і нігті на руках безжально погризені. Однак Георгій пробачав йому все. За професіоналізм.

Останньою безшумно увійшла Ірина Марківна з папкою документів.

Нарада пройшла нормально. Вклалися в мінімальний час. Це йому трохи піднесло дух. Вагонетка з вугіллям котиться по вузькоколійці за інерцією. І це радує. Щоправда, треба мабуть заглибитися у справу, яку веде Таміла Сергіївна, наскільки це дозволяє професійна етика, звичайно. Щось його насторожує в цій справі Антипова, щось маленьке і майже непомітне, однак щось таке, що дає підстави запалити маленький червоний мигаючий ліхтарик небезпеки у його мозку. Та й справа про зґвалтування, яку веде Льоша-маніяк, доволі небезпечна. Ґвалтівник – син високого посадовця, а жертва – безневинна сирота. За справою стежить обурена громадськість, а головне, Феміда у Шиньйоні – Ганна Миколаївна. Колеги розмовляють між собою крізь зуби. А це поганий знак. Проте зараз нема часу вникати в справи, адже зараз постає реальніша загроза – ось уже вдруге за день збитися з ритму. Іншим разом...

«Катастрофічно не вистачає часу! Можливо, запланувати завтра зустріч з Тамілою на пів на восьму і з Льошкою-маніяком на восьму? Сподіваюся, завтра мені вже не буде з ким сваритися вдома, тож я вчасно опинюся на роботі. Аліси вже не буде...»

Ага, болюча тема. Він узяв трубку і набрав свій домашній номер.

– Ніно Іванівно! Як справи? Що на сьогодні готуєте? Тільки в пароварці, будь ласка! Аліса удома? Так? Що робить? Дивиться телевізор? Шарман! Ніно Іванівно, слухайте мене уважно: підіть на базар і принесіть побільше картонних коробок, нехай Аліса збирає туди свої манатки, на таксі у неї гроші є. І на все решту. Кредитну картку нехай лишить собі. Що ви кажете? Вам незручно? Якщо хочете у мене працювати, робіть, як я кажу!

«Це егоїстично? Не по-джентльменськи? А я думаю, що навпаки. Саме так роблять джентльмени, коли хочуть позбутися нестерпної леді. Без скандалів і сліз. Без з'ясовування стосунків – хто кому що винен. Все дуже просто. А може, я й справді ненормальний? Я не відчуваю ніякого жалю з приводу розриву з Алісою. Невже так має бути? Адже ми прожили якийсь час разом. Теоретично мали б бути хоч якісь сентименти! А практично сентиментів немає. Лише полегкість, або, як писали у минулому столітті, «полехкість». У фонетичному принципі написання слів є певний сенс, – так говорила його мама, викладач історичної граматики. І справді, слово «полехкість» звучить набагато «легшим» і «невагомішим», аніж «полегкість».

Він під'їжджав до будови з куполом на Грушевського. Його спортивна машина виглядала дещо несерйозно серед масивних мерседесів нових депутатів.

«Ну от. Хіба я неправий? Невже мені не конче потрібна нова машина? Я відчуваю фізичний дискомфорт, паркуючи свою спортивну машину біля поважної установи. Адже відомо, що ти – те, на чому ти їздиш. Машина – це твоя візитна картка. Після того, як я втратив свою «Бойову машину водія», довелося пересісти на цю дуже стильну дівчинку. Моя спортивна машина – це стан моєї душі, тобто дещо інтимне. Навіщо вивертати свою душу? Адже я ретельно приховую її за маскою. Саме тому мені потрібна ще одна – тепер уже представницька – машина. Може, придбати викличну «Мазераті»? Цікаво, як повилазять банькуваті фари у «Мерседесів» під ВерховнойРадою, коли біля них нахабно запаркується лялечка, на носику якої блищатиме майже український державний герб. Треба над цим поміркувати. Треба... Навіщо було Алісі заводити скандал через моє рішення купити нову машину? Адже вона прекрасно знає, що істерика не піде їй на користь. От і позбулася достроково права жити зі мною. А могла б іще протриматися місяць – другий. Такої лафи, як у мене, їй навряд де знайти. Тепер хай на себе нарікає! Щось я сьогодні надто агресивний. Треба припиняти. Це не мій стиль».

Мобільник заспівав лезгінку. Він подивився на номер. «Аліса, – визначив він по номеру. – Дзвонить з дому. Невже так важко зрозуміти, що це кінець?» Він відключив телефон, запаркував машину і попрямував на засідання фракції.

Ідучи коридором, зустрів Плюща. Це хороша прикмета. Зустріч один на один з Плющем приносила йому удачу.

– Доброго ранку, Іване Степановичу! – привітався він і протягнув руку.

– Здрастуй, Жорику! – дружньо потиснув йому руку екс-спікер.

Георгій тільки йому дозволяв називати себе Жориком. Тільки з його вуст це звучало не вульгарно. Вони з Іваном Степановичем явно симпатизували один одному. Плющ – це класик української політики. А таких в Україні два – три. А екс-спікеру Георгій імпонував, очевидно, своїм аналітичним мисленням, тверезим баченням реалій і професійним юридичним гартом, чого так часто бракувало парламентському стаду.

– Слухай, Жорику, я давно хочу тебе спитати, де ти купуєш свої галстуки? – чи то жартома чи то всерйоз спитав Плющ.

«Жартує?»—розмірковував Георгій. Плющ був не таким простим, як здавався на перший погляд.

– У Парижі, – посміхнувся Георгій, – а що? Подобається? Хочете – подарую?

Георгію дуже захотілося в цю ж мить подарувати йому краватку, яку купив за суму, що далеко перевищує середньо-статистичну. Йому здавалося, що це принесло б йому удачу. Однак екс-спікер розсміявся:

– Та мене ж у ній засміють!

Георгій і собі засміявся й пішов далі. По ходу він з підозрою роздивлявся свою краватку від «Пако Рабана». Криваво червоні колечка-бублички, покриті срібними блискітками, на ніжно-голубому фоні. Так, звичайно, вона не стандартна і навіть дещо виклична, але, здається, цілком пристойна.

Георгій побіг, щоб не запізнитися на засідання фракції, і по дорозі зіштовхнувся з Османом Османовим, за паспортом Осман-огли.

– Селям-алейкум, Осман-ага, – на східний манер привітався Георгій.

– Здоровеньки були! – той «відплатив» йому тим же жартом.

Незважаючи на зовнішню «бейську» огрядність, Осман-огли мав маленьку, по-дитячому м'яку ручку. Через неї завжди передавалася потужна енергетика. Саме тому Липинський завжди намагався притримувати її на мить довше.

Османов перевальцем пішов до зали, де засідала його фракція. Георгій дивився йому вслід. Дивний він чоловік. Його називають «монстром» української політики. Осман Османов, або по паспорту Осман-огли, – це втілення східного мистецтва вирішувати справи – негаласливо і мудро. Зовні він здавався дуже неповоротким, однак це було оманливе відчуття: варто було йому, спадковому кочівнику, «опинитися на коні», тобто зайнятися справою, в якій був кровно зацікавлений, як у ньому з'являлася блискавичність рішень, влучність ударів по супротивнику і несподіваність комбінацій.

– Привіт, Джордже, – вивів його із заціпеніння Діма Білоцерківський, його колишній однокурсник. З ним Георгій не любив ручкатися: не тому, що той був по життю панським холуєм і бездоганно володів методикою ґешефту, —це його вибір, і він має на нього право, а тому що через рукопотиснення Білоцерківський вампірив.

– Здоров! – привітався Георгій і рвонув до зали засідання своєї фракції.

У дверях він зіштовхнувся з Ільчишиним. Від того пахло новим французьким ароматом, якого Георгій ще не встиг придбати.

– Що там? – спитав Липинський, указавши порухом голови на двері, за якими відбувалося засідання фракції.

– Дерибан! – засміявся той у відповідь. Георгій посміхнувся: любив він цього хлопця.

Липинський зайшов у зал засідань і вдихнув запах дерибана. Сьогодні ділили комітети. Запах дерибана ні з чим не можна сплутати: запах кількох десятків зіпрілих чоловічих тіл, що виривався з парника їхніх темних костюмів: одні депутати пітніли, намагаючись увірвати найласіший шмат, інші пітніли від усвідомлення того, що в цій дельожці їм нічого не дістанеться.

Георгій не любив пітніти. Тож сів у куточку і почав спостерігати за всім, що відбувалося. Мажоритарники ополчилися проти «списочників». І хоча сам він цього разу пройшов за списком, прекрасно розумів обурення мажори-тарників і навіть щиро співчував їм. Поки тиловики-списоч-ники відсиджувалися в теплих офісах, лиш час од часу демонстративно приєднуючись до ескорту мандруючого лідера і розігруючи театральний спектакль борців-страдників, мажоритарники-фронтовики вкалували з п'ятої ранку до першої ночі – голодні, холодні, на грані нервового виснаження, в старих поламаних машинах (щоб виборець не подумав, що їхній кандидат надто великий пан), невиспані, немиті, обпльовані своїми опонентами, шантажовані... Поки вони, харкаючи кров'ю, боролися за кожного виборця, за кожен відсоток для блоку, тиловики в білих сорочечках і випрасуваних штанцях крутилися біля лідера, на телебаченні, створюючи видимість своєї незамінимості і значущості. І ось тепер дерибан відбувається явно не на користь «фронтовиків». Георгій із задоволенням підтримав би їх, бо й сам на минулих виборах побував у їхній шкірі, однак боявся, що ті сприймуть його підтримку як знущання. Адже для них він був «тиловиком». Ці вибори направду для нього пройшли значно спокійніше за попередні. Георгій на цих виборах прорахував, що йому місце в списку обійдеться значно дешевше, ніж виборча кампанія в окрузі. І справа не в грошах, бо саме по його гаманцю ці вибори добряче вдарили, а дешевше для нервових клітин, тобто для здоров'я. Адже життя в нього одне. І воно безцінне.

Георгій з цікавістю спостерігав як Семенець, цей депутат з іміджем витонченого інтелігента, став у позу і заявив, що якщо йому не віддадуть комітет, то він вийде з фракції. «Ой як страшно! Невже після його виходу фракція не зможе жити? Бона без нього прекрасно проживе. А от йому без неї буде важче. Політик-одинак не має ніяких перспектив у політичній кар'єрі. Узяти, скажімо, мене. Хоча формально я належу до партії, до фракції, але фактично не можу привчити себе до стадності. Це суперечить моїй природі. Тож на верхівці ієрархії ніколи не зможу опинитися. Та й не треба. Хіба в цьому щастя? Звичайно, не в цьому. А в чому ж тоді? Краще про це не думати, аби життя знову не видавалося безглуздим».

Георгій не міг спокійно дивитися на те, що відбувалося у фракції, тож вийшов із зали «на перекур». Ні, він не курив. Він дбав про своє здоров'я. Він вийшов провітритися у коридор. До нього підлетіли з камерами і диктофонами журналісти. Георгій відмахнувся – не тепер. Він любить журналістів, але ж не до такої міри, щоб «виносити сміття з хати»!

Дещо розчаровані журналісти залишились очікувати нової жертви, яка вискочить із залу засідання фракції. Нею виявився той самий Семенець, який, очевидно, зопалу прийняв рішення зробитися смертельно ображеним і розірвати стосунки з політичною силою, яка по-батьківськи ввела його за списком до парламенту.

Журналісти оточили його зусібіч, і той імпровізом почав давати імпульсивне інтерв'ю, звинувачуючи всіх підряд у всіх гріхах. Узагалі, чесно кажучи, він не робив чогось екстраординарного. Він поводився як звичайний українець. Звинувачування всіх у всьому – це народна забава українців, і той, хто цього не розуміє, не відчує родзинки політичної ситуації в Україні.

Георгій не чув, що говорив Семенець, однак з мін журналістів і жестикуляції інтерв'юера зрозумів, що той добряче «поливає» своїх колишніх однофракційників. Ідіот. Хоч би поглянув, кому дає інтерв'ю. Саме тому каналу, журналісти якого навіть уявлення не мають, що в світі існує така штука, як журналістська етика. Сьогодні ж у новинах вони висміють фракцію, а його самого виставлять дурником.

Георгій замислився.

Поділ керівних посад і комітетів відбувається в будь-якому парламенті в будь-якій державі, де – емоційніше, де спокійніше – однак усюди це є. Завжди. І це нікому не видається ненормальним, а навпаки, цілком закономірним, оскільки це і є демократія. І лише в нашій країні цей процес викликає нездоровий інтерес громадськості, позаяк Банкова і по-собачому віддані їй мас-хМедіа представляють роботу в парламенті як вертеп, а депутатів – як дурників. Протиборство «Банкової» і «Грушевського» старе як Конституція. «Банкова» панічно боїться «Грушевського», бо відчуває комплекс неповноцінності перед нею. «Грушевського» по суті – сильніша від «Банкової», оскільки назагал репрезентує кращі уми та ініціативу народу і регулярно, щочотири роки оновлює свою кров. Незважаючи на це, «Грушевського» часто програє в нерівній боротьбі з масивним одряхліло-зашкарублим і набагато численнішим і дисциплі-нованішим апаратом «Банкової».

Він стояв біля вікна і дивився на потік машин, що рухався по вулиці Грушевського. До нього підійшов Борис Загородній – його однокурсник по університету і водночас представник сусідньої фракції. Він також вийшов на «перекур». На відміну від Георгія, курив по-справжньому. У його пропрезидентській фракції відбувався такий самий дерибан, як і в їхній, опозиційній, хоча можливо, не так стихійно, оскільки в пропрезидентській фракції народ не надто привчений до демократії, а більше вимуштруваний в кращих традиціях постсовкової чиновницької солідарності.

– Як у вас? – спитав Борис.

– Та так, як завжди, – ухилився від прямої відповіді Георгій. Слово «бардак» крутилося у нього на язиці і мало не вилетіло з вуст.

– Бардак? – вишкірився Борис, показавши зуби, а потім, схаменувшись, сховав їх під губи. Він не любив шкіритися.

Георгій промовчав. Борис затягнувся.

– А у вас спільне засідання комітету комсомолу і парткому? – парирував удар Георгій.

Той засміявся:

– В точку. Пам'ятаєш, як в університеті?.. Вони почали сміятися, згадавши молодість.

– Комітет дадуть? – вже веселіше спитав Георгій Бориса, хоча й без того знав відповідь.

– А куди ж вони подінуться, – засміявся той знову, не показуючи своїх зубів. – Проголосуєш? – пожартував він.

Георгій хотів був сказати: «Як фракція – так і я!» Але не сказав. Усе і так було ясно. Вони розуміли один одного з півслова. Колись в університеті вони трохи товаришували, трохи конкурували, разом працювали на комсомольській роботі, разом їздили в будзагони.

– Підеш у заступники, коли мене оберуть? – запропонував Борис, абсолютно переконаний, що так воно і буде. – Мені потрібні аси. Такі, як ти. Бо мені норовлять підсунути свиню у вигляді заслужених артистів.

Георгій знизав плечима. «До Бориса? В заступники? Яка честь! Я був би не гіршим головою комітету. Однак хто запропонує мою кандидатуру?»

–Знаю, ти був би не гіршим від мене головою комітету, – неначе читав його думки Борис. – Але ж тебе не виберуть. Твої ж і не виберуть. Що правда, то правда.

– Неправильну ти собі партію обрав, Джордже! Був би з нами, ми б твою світлу голову оцінили по заслугах.

– Тільки не треба, старий. Ти ж знаєш, мені неприємно про це говорити.

– Знаю, знаю! – зітхнув. – Якщо чесно, я тобі навіть трохи заздрю. Ти один із небагатьох політиків, чиї ворота ще не вимазали дьогтем і не написали на них «хвойда!»

– Я не один.

–Ну, ще пару чоловік – Серьожка Соболєв, Ігорьок Ільчишин і... Він знову засміявся, приховуючи свої зуби.

Називається – похвалив! Яка Георгієві користь від політичної цноти? Як не дивно, а Георгій, у свою чергу, трохи заздрив спритності і конформізму Бориса, який був набагато мобільнішим у політиці й бізнесі, незважаючи на зовнішню огрядність.

Борис у своєму житті не керувався, як він, Георгій, принципами, а тільки своїм політичним нюхом. І це йому значно полегшувало життя. А оскільки в парламентсько-президентській республіці з ознаками постсовкової авторитарності найвигідніше містечко – це представник пропрезидентської фракції у парламенті, то він завжди там був на видному місці.

Хоча що діялося в його душі, не знав навіть Георгій. Якось після гучного політичного скандалу Борис забіг до Георгія в кабінет і, розмахуючи руками, почав репетувати: «Ганьба! Що за президента ми маємо? З нас увесь світ сміється! Мало того, що невиїзний! Мало того, що інтелектуальна убогість! Мало того, що маріонетка! Хоч би навчився слухати професіоналів! І не ляпати дурниць у прямому ефірі! І такого президента я повинен захищати?» Виливши всю свою агресію в Георгієвому кабінеті, Борис побіг на телебачення, щоб у прямому ефірі захищати «такого» президента.

Натомість Георгій ніколи не поливав брудом президента. Президента, який би він не був, треба поважати, інакше взагалі немає ніякого сенсу в державі. Однак на задніх лапках на червоному килимку Георгій також ніколи не стояв. А результат такий: Борис у фаворі, а він – ні. Борису набагато легше жилося під теплим крильцем влади. Тож і в його юридичній фірмі спрайи йшли значно краще, аніж у

Георгієвій. Єдине, чим міг похвалитися Георгій, так це бездоганною репутацією.

Георгію розмова про поділ комітетів була неприємною, вона зачіпала його самолюбство. Тому він зробив вигляд, що згадав про якусь термінову справу, вийняв з кишені мобільника і включив його. Проте набрати номер йому не вдалося. Телефон заспівав лезгінку. Георгій подивився на номер. Знову Аліса. Зі свого мобільника. І він знову вимкнув телефон і намірився піти до зали, де засідала його фракція. Однак Борис його смикнув за рукав. «Стара студентська звичка смикати за рукав», – роздратовано подумав Георгій і обернувся до товариша. Той стояв без здобутої в довгих сеансах аутотренінгу маски лагідної зухвалості, яка йому так допомагала ладити і з начальством, і з підлеглими. Цієї миті Борис виглядав колишнім закомплексованим від власної повноти і непривабливості хлопцем – Пупсом – так називали його за спиною однокурсники.

Борис м'явся, неначе вагаючись казати йому щось чи ні.

– Може зустрінемось якось... – невпевнено спитав він.

– Давай! – швидко погодився Георгій, аби тільки той відчепився.

... У залі засідання фракції емоції не вгамовувалися.

До Георгія підсів Кащук. Він також удруге пройшов до парламенту. На початку минулого скликання в них зав'язувалося щось на зразок дружби, проте несподівано ниточка увірвалася. Кащук був із тих сільських хлопців, які од самих низів самі, тільки дякуючи власній голові та вродженій сільській кмітливості, видерлися на верхівку піраміди суспільної ієрархії. Якщо поглянути на українських політиків, то левову частку серед них становлять саме вони – колишні сільські хлопці. Половина з них – так і залишилася простими сільськими хлопцями, у яких поєднується дивним чином сентиментальна співучість і селянський прагматизм, а друга частина – «запаніла», виправдовуючи мудру народну приказку – «бійся не того пана, що з пана, а бійся того пана, що з Івана». Георгій колись і відійшов від Кащука з цієї причини. Георгій—«пан з пана»– недолюблював «пана з Івана» Кащука за його зневагу до «чорної» депутатської роботи: він завжди крутився на виду: перед телекамерами, на прийомах, створюючи ілюзію своєї значущості, не представляючи насправді нічого путнього і конкретного. Та Бог з ним. Адже життя продовжувалося. Належність до однієї фракції, до однієї партії змушує до корпоративної солідарності.

Кащук сів біля Георгія і почав розповідати про свій новий костюм. Георгію було нецікаво слухати про нові віяння чоловічої моди в інтерпретації Кашука. Однак це було краще, аніж думати про комітет, який по праву мав би належати йому, але ніколи йому не припаде.

Георгій поглядом сноба зміряв Кашука знизу вгору. Та-ак. Не засвоїв Іванко його, старого сноба, уроків хорошого смаку. Напевно, це даремна справа вчити одягатися людину, в якій генетично закладений несмак. Кащук навчився заробляти великі гроші на своєму сякому-такому бізнесі, навчився без остраху відкривати двер; дорогих магазинів, однак так і не навчився основних правил джентльмена. Сказати б Іванкові все у вічі.– Але ж він смертельно образиться. Треба б йому популярне пояснити: «Знаєш, Іванку, джентльмена видно по взуттю. Погане взуття видає

людину за кілометр. Ніколи не жалій грошей на взуття і на догляд за ним! Тепер шкарпетки. Невже вони так дорого коштують, шо ти економиш на них? Думаєш, їх ніхто не бачить? їх бачать. їх бачу не тільки я, їх бачить офіціант у ресторані, їх бачить журналіст. Подивившись на шкарпетки, вони бачать твою нижню білизну, на якій ти також економиш. Я вгадав? Твій дорогий костюм – це для людей. А твоя нижня білизна – це для тебе особисто. Це твоя